Текст книги "Зворотний бік світів"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

Частина друга

1. Правило дзеркала

Лед з Полелем сиділи замкнені сердитою Ладою в кімнаті Леда вже місяць. Вона за розмірами була трохи більшою від кімнати Полеля. Однак просторою її навряд чи можна назвати. Тут було лишень одне вікно, яке дивилося своїм прозорим чистим оком на схід сонця і на калиновий гай. Нічого цікавого, як на думку обох братів. Хіба що трохи красиво. Раніше це їх якось мало турбувало. Бо кімнати зазвичай слугували хлопцям просто спальнями. А тут довелося безвилазно аж місяць жити. І було зрозуміло, що то тільки початок. Лада й не збиралася змінювати свій гнів на милість. Так, інколи їх раніше за провини садовили під домашній арешт. Але це було ненадовго і не обмежувалося простором однієї кімнати. Хлопці вільно пересувалися будинком. Цього разу матінку вони розлютили не на жарт.

Лед день у день понуро вивчав свою кімнату. Навіть став серйозно задумуватися над тим, а чому це тут лишень одне вікно. У Лелі та Полеля – по два. Невже батьки його трохи менше люблять, аніж брата із сестрою? Так-так, якщо надто довго сидіти замкненим без діла, то ще не таке в голову лізтиме… Полель популярно братові пояснив у чому справа. Полель старший на рік і раніше з’явився на світ, тому йому перепала кімната біля кімнати сестри з двома вікнами. Лед молодший, тож обирати не доводилося.

– Так, братіку. Справи в нас кепські, – зробив висновок Полель. – Ще кілька тижнів такого життя, і ми один одного почнемо ще не в такому звинувачувати.

Сумно хлопцям велося. Лада позабирала в них геть усе, що допомогло б вирватися з темниці. Хоча брати й не збиралися втікати. План був такий: лишень на кілька годин виходити на волю, а потім повертатися, щоб не нервувати матінку. Перепробували геть усе, що знали та вміли. Включаючи замовляння, чари та заклинання. Повний штиль. Ні слова, ні дії їх не слухалися. Доведеться чекати повернення батька. Вони йому розкажуть усю правду, і він їх обов’язково зрозуміє та підтримає.

А поки… Темниця. Звісно, хлопці не бідували. Було вдосталь їжі, яка завжди вчасно з’являлася на столі, чистого одягу, а невидимі прибиральники тихенько працювали вночі, коли брати спали. Ліжко Полеля невидимки перенесли ще в перший день і поставили в кут. Лада подбала про здоровенний стелаж з бібліотеки. Хлопці із сумом дивилися на нього. Пересунути його вони не могли. Він також тримав на собі Ладині заклинання.

З горя хлопці почали читати.

За два тижні Лед видав:

– Йолкі-матолкі. Я тепер знаю, чого нас закрили. Отут усе написано, – і Лед помахав перед носом брата грубенькою книжкою.

– Ага, ліпше б ти знайшов спосіб забратися звідси. Читай-читай, мо’ і знайдеш. А чого ми тут і так відомо. Не слухалися матері. І, знаєш, братіку, я вперше про це не шкодую. Вона, звичайно, хороша, велика і могутня та все таке, але цього разу не права. Ой, не права. І коли батько дізнається, щось страшне буде. От побачиш. Де це чувано – вигнати з дому бідну нещасну сироту.

– Та Мальва не зовсім і сирота, і матінка її й не виганяла наче, – поправив брата Лед.

– Що? – Полель сердито визвірився на брата. – То ти тепер на боці Лади?

– Та на своєму я боці, йолкі-матолкі. Кажу тільки, що повертати Мальву рідному батькові не те саме, що з дому вигнати. Хіба нє? Бо хіба то батько, лихо ходяче.

– Ну-у-у, не знаю, – стенув плечима Полель. – Батьків не обирають. Уже який є. Може, варто спробувати і його зрозуміти. Та, зрештою, з батьками завжди не легко. Ти ж знаєш, братіку, нє? Що ти там плів про книжку? Та поклади її на стіл, вона ж товстелезна, рука болітиме.

Полелю набридло вже майже місяць прокручувати одне і те ж. Так, Мальва дуже вчасно перенеслася. І Лада не встигла перехопити її, хоч як не старалася. А потім… Потім Лада посковзнулася на попелі, що натрусився з каміна, й утелющилася головою в стіну. І понеслося… Не раз вони з братом згодом пожаліли, що не дременули разом з Мальвою. А треба було, якби знали, що на них чекає. Та скільки можна про це і думати, і згадувати. І Полель був радий, коли розмови переводилися на щось інше. Хоч на книжки. Його брат почав читати. І це було просто неймовірне досягнення! Посидить так ще місяць – і, гляди, мудрим стане. Ну, майже як він.

– Ага. Ну, так, – навіть тон у Леда змінився. Адже хлопець говорив про серйозні речі. – Отже, йолкі-матолкі, у цій книжці говориться, що існує правило дзеркала. За ним, люди, котрі нас із тобою оточують, це наші дзеркала. А оточують нас наші батьки, ну, Мальва трохи побула, ще сеструха інколи на ясні очі з’являється. Так-от, вони всі разом відбивають у собі, наче в люстерку, особливості власне нашої особистості. Наприклад, якщо хтось мені хамить, це означає, що я дозволяю йому це робити. Коли мене дурять, то це означає, що я хочу бути обдуреним, бо готовий до цього і мені це подобається. Тож ображатися на те, що нас замкнули, нема на кого. Ми самі в цьому винні. Отак-от, йолкі-матолкі. Раджу почитати, не пожалієш.

– Фігня повна, як каже Мальва, – хмикнув Полель. – Вибач, братіку, не втримався. Що означає – вині-невинні? От повернеться батько, тоді й оцінимо наше справжнє дзеркало. Зрештою… Ось зараз переді мною ти. Невже, дивлячись на тебе, я бачу себе?

– Як це «фігня повна»? – огризнувся Лед. – Я про внутрішній світ людини тобі товкмачу, а ти все сприймаєш буквально. Якийсь ти геть недалекий, йолкі-матолкі.

Полель скривився. Читання книжок брату явно шкодило. Був розтулив рота, щоб заперечити та нагадати про наступне правило з цієї книжки – правило вибору, яке ще дурніше, ніж правило дзеркала. Цю книжку Полель прочитав ще підлітком, і тоді вона сприймалася «на ура». Та після неї був ще мільйон книжок, батькова наука і, звісно, практичні заняття. І тепер прочитане в тій книжці видається лишень набором недолугих сентенцій, зліплених кимсь недалеким.

Однак, замість критики, сказав геть інше. Він тільки-но зрозумів, що його цілий ранок мучило:

– Леде, я придумав, як вилізти звідси. Щойно здогадався. Прочитав у книжці натяк, склав докупи прочитане напередодні і… Готовий рецепт. Треба попробувати.

Ошелешений Лед так і стояв, тримаючи товстелезну книжку в сірій палітурці.

– О-о-о! – тільки і видушив із себе. У нього не було слів. Усі мудрі сентенції, вичитані з товстих книжок, тепер не мали значення. Він шпурнув книжку на підлогу та підступився ближче до брата: – Ну, йолкі-матолкі, як? Давай, кажи, не тягни гуму аж до суму.

– Та я й не тягну. Ти геть сказився зі своїми правилами з товстих книжок. Не даєш і слова вставити.

– Та я що? – виправдовувався Лед. – Якби ж я знав, що таке діло, то й читати б не став. Тобі з книжками щастить, а мені всяке ге, як каже Мальва, попадається. Йолкі-матолкі.

– Угу. Правило дзеркала, братіку, пам’ятаєш? – Полель не полишав можливості взяти брата на кпини.

– Годі вже, – сердито огризався Лед. – Ну то як можна звідси утекти, а то своїм читанням замордую тебе до смерті?

– Гаразд, братіку, не мучитиму тебе. Отже… Підлога, стіни, камін, вікно, двері – усе це матінка запечатала. Так?

– Ага, – кивнув Лед. – Запечатала. І що?

– Поміркуймо, братіку, що є в кімнаті такого, до чого її пальчики не дотягнулися? Га?

Лед уважно оглядав кімнату. Кути, стіни, підлогу, стелю. Промацав поглядом стіну навпроти дверей. Там висіло два свічники, а під ними стояв письмовий стіл, яким Лед майже не користувався. Перевів очі на камін, на двері. Розвів руками.

– Гаразд. Не буду тебе мучити. – Полель встав зі свого місця. Підійшов до письмового столу, відсунув його вбік. – Ану ходи сюди, братіку, зараз і перевіримо, чи правильний мій здогад.

Лед чемно поплентався за братом. Той тицьнув пальцем на свічник:

– Він прикручений до стіни, так?

– Так. Йолкі-матолкі! І що?

– Прикручений чим?

– Ладиним заклинанням прилипання, чим ще! – не довго думаючи відповів Лед.

– «Заклинанням прилипання», – перекривив Леда брат. – Ну ти даєш! Це заклинання, яке спочатку наклали на свічник, уже давно зняте. Після того як ти тут випробовував заклинання сили і ледь не зруйнував кімнату, бо заклинання наклалося на заклинання. Матінка тоді всі заклинання з меблів, свічників, килимів познімала. Повторюю запитання: свічник висить на запечатаній стіні на чому?

– Е-е-е… – тільки й промимрив Лед.

– Ти колись роздивлявся стіни нашої хати з вулиці? – не вгавав Полель.

– А навіщо?.. Хата як хата, йолкі-матолкі…

– І, звичайно, два гаки, що випирають із ось цієї стіни, до якої прикручені твої свічники, не помітив?

– Ну-у-у… – тільки й вичавив Лед.

– Що ну? На них нема Ладиних чарів, розумієш, братіку? І якщо ти «випадково» їх відірвеш, то впадуть вони разом зі стіною…

Лед аж засяяв.

– Йолкі-матолкі, ти – геній! Якщо ми відірвемо свічники, то в запечатаній стіні зробимо діру і тоді…

– Утечемо, ага. Ну що, спробуймо…

– Хе, йолкі-матолкі. Ще одна така мудра книжка – і теж буду генієм.

– Ну то почали, братіку! Бо світ Оранти одразу двох геніїв навряд чи витримає.

Лед з Полелем трохи не розрахували сили, бо разом зі свічниками, точніше з гаками, вивалилася не частина стіни, а вся стіна. Оскільки ніхто на гармидер, що зчинився, не прибіг, це означало, що Лади в будинку не було.

Хлопці, нарешті, звільнилися. Лед від задоволення підстрибував то на одній, то на другій нозі. Уважний Полель на це не зважав. Він одразу запримітив силуети людей, котрі бовваніли ген на горі, там де ріс Ладин квітник. Полель штовхнув брата рукою, показуючи на постаті. Тоді приклав палець до губ, що означало – тихо. Хлопці впізнали їх. То були їхні батьки. Перун повернувся. А оскільки їх досі не звільнили, то слід поводитися обережно та стримано. І брати подряпалися на гору, завбачливо ховаючись у калинових хащах.

Лед рухався вправніше, аніж брат. Він мав правдивий талант до таких маневрів. І тому швидше добрався до місця, звідкіля добре було чути розмову Лади та Перуна. Щоб розгледіти їх, треба було лишень розгорнути кущі. Та це створило б зайвий шум і викрило братів. Тому Лед мовчки слухав. Коли Полель добрався до Леда, то побачив геть сумне обличчя брата. Схоже, розмова між батьками була непростою. Полель принишк поруч з братом, і вони почали слухати разом.

– Ти хочеш сказати, що я тепер маю називати її донькою. Так? – Лада ледве стримувала лють.

– Ні. Не так. У тебе вже є донька, рідна. Я не змушую тебе називати Птаху донькою. Вона нею ніколи для тебе не стане. Вона донька моя і донька Арати.

– Смертної Арати, – гидливо промовила Лада.

– Смертної? Ну й що? Жінко, що з тобою зробила ревність? Смертний – то не означає гірший. Ти добре знаєш, як уміють смертні любити, жертвувати, захищати.

– І ненавидіти, заздрити, убивати, зраджувати теж… – не вгавала Лада.

– А хіба безсмертні цього не роблять? Скажи мені, невже помисли твої такі ж світлі та чисті, як то має бути в тої, котра несе у світи світло любові? Про що ми сперечаємося? Я вибачився перед тобою, бо надто пізно відкриваю своє батьківство. Але я завинив найперше перед Птахою. Наші діти мають і тата, і маму. У неї довго не було нікого, бо я злякався… Ми з тобою не були одружені, навіть заручені, коли народилася Птаха. Тож я тут тобі геть нічого не винен. Я тебе ніколи не зраджував. Чуєш? Ніколи. Тобі потрібен час, щоб прийняти цю правду, і я тебе не кваплю. Скільки гірких та болючих слів ти мені не сказала б, я не перестану повторювати: «Я люблю своїх дітей. Леда, Полеля, Лелю. І я люблю Птаху і завжди її любитиму, бо вона моя донька». Усе, на цьому тема з моїм прихованим батьківством вичерпана. Зрозуміло? Решта того, що стосується моїх взаємин з донькою Птахою, тебе не має цікавити. Ти щойно дала мені ясно зрозуміти, що ніколи не приймеш її. О, велика та могутня Берегине Ладо! Та, котра має нести любов!

Лада мовчала. Хлопці перезирнулися. Полелеві дуже подобалася Птаха. Він захоплювався мужністю та талантами світлої безсмертної і був не проти отримати в подарунок таку круту старшу сестру. Лед брата підтримував у цьому. Мальва їм багато розповідала про Птаху, і вони були переконані, що та і справді чудова. Але чого мати так болісно на це реагує? Ну, отримали вони ще одну сестру. І що? Це ж не немовля. Таким набутком тільки пишатися можна. А матінка носом крутить. Дивно себе останнім часом поводить Лада.

– Мовчиш? Мовчи, – Перун говорив спокійно та впевнено. – Зараз мене цікавить ще декілька моментів. По-перше, де Лед і Полель? Чому сини мене не зустрічають? По-друге, ходять чутки, що в нашому світі переховується одна юна і талановита особа, учениця Птахи, дівчина Мальва. Це правда чи ні? І якщо так, то де вона? І нарешті, третє, дружинонько моя люба, хто поцупив з мого сагайдака стріли та навіщо це зробив? І яким чином вони опинилися в Птахи? Вона оповіла мені цікаву історію про те, як, начебто від мого імені, стрілу їй подарував Угомон. Наскільки я знаю, Угомон є палким шанувальником-залицяльником нашої Лелі. То я так думаю, що хтось із вас – або ти, або донька – до цього причетні. І не вали це на хлопців, будь ласка. Про їхні сховки я знаю все. Так, дивися мені в очі, дружинонько, та відповідай.

Коли батько ставав таким, то хотілося забитися в нірку, зробитися мишкою і не вилізати. Очі Перуна метали блискавки, які прошивали розум та серце. Батько рідко сердився, але коли вже гнівався, то спинити його не можна було. Поки не почує всієї правди, не відчепиться.

Лада плакала. Вона ридала, вила, схлипувала. Перун її не втішав. Він чекав, поки вона нарешті вгамується.

– То як? – перепитав Перун. – Я слухаю уважно.

У голосі не було співчуття.

– Ти, ти… – жалісно та з докором у голосі заговорила Лада. – Я ревнувала тебе до Птахи. Я ж нічого не знала про твоє батьківство. А що я мала думати? Га? Ти кудись зникаєш, віддаляєшся від мене, нічого не розповідаєш… А потім мені до вух доносять вісточку про те, що ти знову сплутався з нею… Я пам’ятаю ту іншу Перуницю-Магуру. Мене ти так ніколи не кохав, як її.

– Спокійно, жінко, – різко перебив Перун. – Про що ми зараз говоримо? Магура – моя перша дружина, давно мертва. Ти ревнуєш до мертвої? Чи ти при своєму розумі? Ти – моя дружина перед Сварогом. Ти – мати моїх дітей. Птаха – моя донька, і це геть інша історія. Живи теперішнім! Що ж ти ніяк не заспокоїшся? А ще смертним дорікаєш. Це ти поводишся негідно. Ну годі на мене жалощі виливати. Зізнавайся вже, часу обмаль. Де хлопці? Де Мальва? І кому ти віддала мою стрілу? Мальва та Птаха в небезпеці. Сірі воліють усіх переконати, наче Мальва мертва. Дівчину треба негайно відправити до Яровороту, а темним розповісти правду – Мальва не втопилася, вона жива.

Лада знову захлипала. Перун сердито гримнув на неї:

– Жінко, не мовчи! Мальва тут? І не реви, потім ридатимеш, якщо схочеш. Розповідай, ну ж бо!

Хлопці перезирнулися. Мальві загрожує небезпека? Ух! А мати хотіла її віддати батькові. А може, не батькові. Хлопці аж дихати перестали, слухаючи, що далі буде.

– Так, Мальва тут була, – Лада говорила ледь чутно, стримуючи ридання. – Але зараз уже нема. Я замкнула дівчину в майстерні, щойно її у нас знайшла. Я не знала, хто вона. Вона плела несосвітенні дурниці про темних, і що вона від них втекла, і від власного батька втекла теж. Я вирішила поки тримати її під замком, щоб прояснити ситуацію. Але… Наші сини, ти вже вибач, геть від рук відбилися, творять казна-що і нікого не слухають. Це вони допомогли дівці утекти. І за це я їх покарала: замкнула в кімнаті, запечатавши і стіни, і вікна, і підлогу, і двері, і стелю.

– І куди утекла Мальва? – допитувався Перун.

– Не знаю. Вона мені не звітувала про це. Навіть більше. Геть невихована молода особа. У мене ключ украла і кудись перемістилася. Від усіх утікає, сама не відає чого хоче.

– Ну, я б так не сказав, – не погодився Перун. – Я трохи Мальву знаю. Вона нічим не гірша від наших синів. А те, що зуміла дременути і з Темного світу, говорить тільки про неабиякі таланти.

– Але у Відтіні мешкають її рідні: батько, дід, тітка. Від кого ж вона тікала? І навіщо?

– Тікала від діда. Ладо, а ти не намагалася з Мальвою нормально поговорити? Її батько, Стрибог, геть сказився. Ревнує Птаху до мене, майже як ти. Спалив Темний світ, світ неврів ледве не вкатрупив. Ото рятували його щойно, ледве відхайкали. І, знаєш, я думаю, що настав час нашим синам врешті волю дати. Нехай роблять власні помилки, а то дивись, щоб як у Стрибога з Мальвою не вийшло.

– Та невже? Це ж Птаха у всьому вина. Стрибога вона і спровокувала. Це нечувано – приховувати від чоловіка, що в нього є донька, й купу років її від нього ховати, та ще й віддати на виховання звичайним смертним.

– Що? Знову за рибу гроші? Ти Стрибога захищаєш? Хіба він нормальний батько? Коли дізнався про існування доньки, то що зробив? Одразу захотів її позбутися та вручив дідові на виховання. Знаєш, люба моя дружинонько, я тебе ніколи не зраджував. І що отримав? Недовіру. Бо ти, почувши неперевірений розголос, почала вигадувати програму помсти, чи не так? А Стрибог постійно ходив наліво! Зраджував свою дружину. І не раз, і навіть не десять… Невже по-жіночому тобі важко зрозуміти Птаху?

– Не виправдовуй її. Вона не…

– Годі, я зрозумів, що Мальви в Оранті нема. Гаразд, щодо цього я поговорю з хлопцями. Ми все з’ясуємо. Тепер стріла. Ну? Слухаю уважно. Хто просив і як?

– Е-е-е, це випадково сталося. Я-а-а… я… дуже тебе ревнувала. Навіть думала, якщо не стане Птахи, ти вже точно будеш тільки моїм. І тут раптом він нізвідки з’являється та обіцяє вбити Птаху. І лишень за маленьку послугу: я маю позичити в тебе одну стрілу.

– Замовлену на смерть, так?

– Так. І якимсь чином передати її Птасі, а потім вчинити так, щоб вона ту стрілу загубила.

– Він – це хто?

– Сірий, – ледь чутно пролопотіла жінка.

– Я так і знав. І ще раз про Мальву. Тільки дивися мені в очі та кажи правду. Я ж відчуваю, коли ти дуриш. Чула? Ти ж не просто так Мальву замкнула? Ти мала передати її комусь. Про навернення блудної дочки до коханої родини я вже чув. Тепер хочу почути правду. Кому?

– Я, я, я… Не знала, що все так, що Птаха не розлучниця і тобі дочка, що дівчинка не з батьком… Сірий обіцяв мені…

Лед повільно почав відповзати, жестом кличучи за собою брата. Той кивнув, поповз слідом. Хлопці дуже обережно спустилися. Батьки їх не помітили. Їм зараз не до них.

– Ну що, йолкі-матолкі, от тобі страсті-мордасті! Ну, батьки дають! І тепер усе залежить від нас, схоже. – Лед урочисто і серйозно дивився на брата. – Ми з тобою знаємо, де Мальва, і ми її, поки батьки сваряться, а то надовго, знаючи норов обох, повернемо назад. Вона у Ягілки. І одним вчинком уб’ємо кількох зайців: і сварку припинимо, і батьків помиримо, і дівчину визволимо, і світи порятуємо теж, а ще доведемо матінці, що цілком самостійні. Ну, як тобі мій план?

– Ой, не знаю, братіку, – відповідав схвильований почутим Полель. – А якщо її у Ягілки нема?

– Тоді з’ясуємо де, повернемося додому і полегшимо батьку роботу. Ти ж чув, він нас хоче відпустити у вільне плавання. Тож давай покажемо, що ми цього гідні.

– Ну, якщо тільки ненадовго, – здався Полель.

– Та, звісно, одна нога тут і друга теж уже майже тут, – радісно вимовив Лед.

– О, братіку, тоді план такий. Я додому збігаю, свою сопілку прихоплю, меча твого теж, гаразд? Раптом знадобиться? Усе-таки до Ягілки йдемо. Усяке може трапитися в дорозі.

– Ну ти даєш, йолкі-матолкі! Ягілка – мій вірний друг. До того ж тільки згаємо час. Ми ж туди й назад. Гайда. Виймай запасного ключа.

Полель невдоволено щось хмикнув собі під ніс.

– Та знаю я, що в тебе є запасний ключ. І не бреши, що він у сховку в кімнаті. Я ж бачив, як перед тим, коли стіна впала, ти його з мого каміна дістав. Гарно придумав! Сховок у кімнаті брата. Йолкі-матолкі! Навіть для Мальви ключа зажав, а я мусив його в Лади красти, – дорікав брату Лед.

– Я не зажав, – виправдовувався Полель. – Я просто не встиг його зі сховку дістати, так усе швидко відбувалося. І скористатися ним у твоїй кімнаті я теж не міг. Матінка ж усю магію стримувала. І ти це добре знаєш, братіку! Досить мені дорікати!

Авантюра Леда йому геть не подобалася. І те, що вони із собою не брали жодної зброї, теж. Але Полель любив свого брата і тому мусив бути поруч.

Полель дістав із-за пазухи ключа, якого колись подарувала йому сестра Леля. Сказала, що в кожного справжнього безсмертного завжди мають бути запасні ключі, бо навіть веселка їх має. Полель важко зітхнув і вийняв з кишені варгана.

2. Не завжди ворог – справді ворог, а друг – справді друг

Птаха не знала, чи вона отримає відповіді на всі запитання, які мучили її. Але відчуття вперто вели її у світ Єдиного Бога. Вона поговорила та порадилася з батьком, і він сказав, що вона мусить врешті попрощатися зі своїм минулим. Розставити всі крапки, коми, знаки оклику, не залишити жодного знака питання. Вона довго збиралася з думками, наче дбайливо і неспішно готувала себе до цього вчинку. Навіть встигла за той час уважно перевірити декілька світів, пересвідчитися, чи не заблукала там випадково Мальва. Тепер вона знала, звідки в неї певні знання чи навички, які вона ні від кого не отримувала. Той, хто проживав удруге своє безсмертне життя, від народження носить їх у собі.

Перун повернувся у власний світ. Він хотів порозумітися з дружиною, відкритися їй, попросити вибачення за мовчанку, поговорити із синами та донькою. А ще, крім того, перевірити, чи, бува, не заходила в гості до світу Оранти Мальва. У цьому був упевнений Остап. Перун перевірив. І справді, Мальва відвідувала світ Оранти. Жива-здоровісінька. І якби не погроза Лади повернути дівчину назад у світ темних, вона б досі у світі Оранти залишалася. А так… Сини Перуна допомогли Мальві втекти. Куди? Хто ж знає? Бо й самі десь дременули, незважаючи на те що Лада посадила їх під домашній арешт. Так, хлопці втекли з дому. І тепер, замість того щоб шукати лишень Мальву, доведеться шукати аж трьох утікачів: Мальву, Полеля і Леда. І ще Перун натякнув про причетність до того всього сірих. Птаха це теж відчувала. Хтось доволі талановито смикав за мотузочки почуттів безсмертних, робив це підступно, зухвало і вишукано.

Та найважливіше, що Мальва таки жива. Усе, як казав Остап. Хлопець тішив Птаху своїми успіхами. Зовсім дорослим став, самостійним. Вона раділа, бачачи, яким розумним та наполегливим він виріс. І водночас боялася… Чи ці всі знання, які неждано впали на хлопця, не розчавлять його своєю вагою та відповідальністю? Вірила Миросладу. Чоловік любив онука, адже той так нагадував Невру, навіть усі її таланти перейняв. Мирослад пильнуватиме, Мирослад дбатиме, і тому з Остапом усе буде добре. Переконувала себе.

Щойно перемістилася у світ Єдиного Бога, ближче до Залютців, відчула темну та неспокійну енергетику поруч. Таке потужне темне сяйво міг виділяти тільки один чоловік. Наближалася до хати Горпини – і випромінювання посилювалося. Воно знаходилося зараз у хаті Горпини. Зупинилася перед хвірткою. Стояла якусь мить, слухаючи звуки літнього вечора. У траві вицокували цвіркуни, десь неподалік, у болоті, кумкав жаб’ячий хор. Завтра буде дощ, і тому жаби так надриваються, і тому вечір такий теплий, наче молоко перед тим, як має закипіти. Від села долітали втомлені голоси дорослих та дзвінкі перегуки дітей. А за Горпининою хатою вкладався спати ліс. Хотілося співати серцем та насолоджуватися погідною порою. Оце спокійне й розмірене життя наче ковток живої води. Та не для всіх. Відчуття незворотності не давало спокою. Вслухалася і вдивлялася в хату Горпини. Лихо привело того чоловіка до хати смертної жінки. Що ж, напевне, настав час зустрітися та спробувати порозумітись.

– Що ж ти забув тут, темний світку? – промовила вголос і рішуче шарпнула на себе дерев’яну хвіртку. Та неохоче кигикнула та втомлено вмовкла, впускаючи у двір некликану гостю.

Той, хто всім серцем ненавидів її, зараз був у хаті поруч із Горпиною. Пришвидшила крок. Знала, що може й не встигнути. Темне серце темного бога наповнював по вінця розпач, і той шукав винуватого в цьому. Добре, що Мара попередила її.

Уже в коридорі почула:

– Це останні твої слова, смертна. Молися своєму богу, бо, поки я дорахую про себе від п’яти до одного, ти вже будеш мертва. Тепер я знаю всю правду. Ти теж причетна до цього. Ти перетворила серце безсмертної на кусень гарячого металу. Хто дозволив тобі, смертному непотребу, втручатися в діла великих? За таке – смерть. П’ять, чо…

Птаха різко відчинила двері та, блискавично зорієнтувавшись у ситуації, стрімко правицею жбурнула в Морока світлу кулю. Та потрапила чоловіку в руку, яка нависала над переляканою Горпиною розчепіреним спрутом, тоді зрикошетила йому в груди і розлетілася врізнобіч кольоровими іскрами. Мор не договорив. Його різко відкинуло вбік, він спиною втелющився в мисник, хряпнувся об нього головою та сповз додолу по стіні. Тарілки з гуркотом посипалися на нього. Він встиг тільки здивовано глипнути на Птаху і безвільним лантухом осів на долівку.

Горпина сиділа на підлозі, перелякана, простоволоса, у спідній сорочці. Жах по вінця затопив її очі. Птаха підбігла до жінки.

– Горпино, люба, ти ціла? – Птаха обмацувала та обдивлялася уважно тіло жінки. Ні крові, ні синців на тілі не знайшла.

Та чи став би великий Морок бруднити руки кров’ю? Для чого? Це звично для чорнокруких чи для інших найманців. Повелитель Морок тільки віддає накази, спостерігає й інколи, злізаючи зі свого темного неба, карає розчепіреною десницею непокірних. Як цього разу. Схоже, Птаха саме вчасно. Наче відчувала.

– Ці-і-іла, – простогнала Горпина. Притискаючи до себе щось маленьке і, напевне, дуже цінне та не відриваючи очей від того, хто її ледве не вбив.

– Вставай. – Птаха допомогла Горпині піднятися. Та, кривлячись від болю та трусячись, наче осиковий листок, ледве звелася на ноги. – Він тебе вдарив? Прокляттями, так? Усередині болить?

Горпина, стогнучи, кивнула. На слова сили не залишилося.

Птаха залізла до глибокої кишені свого плаття, дістала невеличку скляну пляшечку. Та по вінця була наповнена золотавою рідиною.

– Випий. Це сльози Жар-Птиці. Зцілюють внутрішні рани від проклять. Зроби лишень три ковтки. Цього досить.

Горпина відкрила безпомічно рот, рука й далі продовжувала щось тулити до серця. Птаха піднесла пляшечку до уст жінки, котра мляво зробила три ковтки.

Рідина подіяла миттєво. Птаха закоркувала пляшечку та заховала до кишені, похитала сумно головою:

– От же ж, телепень! Тепер зрозуміло, на кого син схожий. Як ти, Горпино? Уже краще? Що він тут забув?

Горпина кивнула ствердно на слова Птахи. Очі жінки відтанули, тремтіння в тілі припинилося, повернувся голос:

– Усе добре. Пташко, ти вчасно. Я вже зі світом білим прощалася і з ними… – вона простягла Птасі те, що так міцно тулила до серця. Це була фотографія, а на ній – Ольга, Назар і Мальва. – Ось.

Птаха взяла до рук пожмаканий знімок. Шматочок щастя звичайних хороших світлих людей… Посміхнулася. Розгладила папір та обережно поклала фото на стіл.

– Він дізнався щодо проклятого, котрий допомагав Мальві, і про те, що то я його у світ темних заслала, – Горпина говорила, дивлячись на непритомне тіло темного.

– Зрозуміло. – Птаха обережно підхопила Горпину, допомогла їй сісти на крісло. Тоді налила в горня води і простягнула жінці. Горпина почала пожадливо пити. – Морок вважає Мальву мертвою. Бо вона, утікаючи від них, полізла в річку Забуту-Незгадану. Для темних та річка – то смерть. Щойно вони в неї потрапляють, як одразу гинуть. Але ж ти знаєш, що наша Мальва не темна.

– Вона втекла? Мальва жива? – Горпина тихо заплакала після почутого. Сльози стікали її зморщеним блідим обличчям і скрапували в горня з водою.

– Не плач, – заспокоювала жінку Птаха. – Усе буде добре. Мальва жива й досі не темна. І все це дякуючи тобі.

– Що? Як то жива? – позаду почувся слабкий, але сердитий голос.

Мальва розвернулася. Морок, стогнучи, приходив до тями. За хвилину-дві він повністю оклигає. Але втікати від нього вона не мала наміру.

– Отже, шановний-нешановний Повелителю темних сил, який опускається так низько, що не шукає рівних собі суперників, а мучить беззахисних смертних, давайте домовимося. Ми з вами мило бесідуємо, поки ця налякана жінка перечікує на вулиці, але перед тим ви даєте слово великого темного Повелителя, що ані ви, ані за вашим наказом, чи бажанням, чи маренням ніхто не чіпатиме Горпину. В обмін на це я розповім усе, що знаю про зникнення Мальви. Годиться? Чекаю на відповідь.

Морок дивився на Птаху повним ненависті поглядом, і якби той міг убивати безсмертних, то жінка б уже вмерла. І не один раз…

– Ну? Я все ще чекаю на відповідь, – повторила Птаха. – Чи знову будемо битися?

Морок, сердито скидаючи із себе друзки потрощених тарілок та горнят, піднявся з підлоги.

– Гаразд, безсмертна. Обіцяю, слово Морока. І лишень тому, що доля онуки для мене більше важить, аніж уся ця смертна погань, – нервово засичав темний Повелитель.

– І не сумніваюсь ні крихти, що це правда, – сумно кивнула Птаха. Тоді звернулася до Горпини: – Горпино, люба! Залиш нас наодинці, будь ласка. Тобі допомогти чи ти сама?

Горпина ховала очі від чоловіка. Показала рукою Птасі, що впорається, і досить-таки швидко метнулася до дверей. Чи справді їй полегшало, чи то страх гнав жінку, але за мить лише Морок та Птаха залишилися в кімнаті.

Птаха підняла з підлоги перевернуте крісло, сіла в нього, рукою вказуючи Мороку на стілець навпроти. Мор невдоволено всівся, сердито кинув:

– Ну?

– Що, ну? – запитала Птаха. – Я думала, що ви почнете. Розкажете, як довели онуку до стану, коли вона готова була навіть померти, тільки б не залишатися в Темному світі. Чи, може, повідаєте, чому ваш син так усіх ненавидить, що легко готовий убивати кожного, навіть собі подібного, тобто темного.

Мор відповідав виважено й твердо:

– Мій син – це не лише моя проблема. Це ти його таким зробила. Ти його перетворила на потвору. Він уже не знає, хто він! Колись я думав: якщо Стрибогу добре з нею, з тою світлою, і якщо він назад не проситься, то, може, це і справді любов. Та ба, навіть більше. Я врешті змирився з цим, а потім… Несподівано повернувся син. І я зрадів, втішився. Ходив щасливий, бо ще й онука знайшлася. Нехай напівсмертна, але ж із Перемінником, з безсмертними талантами тобто. А потім ти… знову все зіпсувала.

Обличчям Птахи пролетіла тінь, і вона недобре прошипіла:

– Дуже цікава версія подій, шановний. Отже, це нормально, якщо твій чоловік ходить наліво і направо, спить з усіма підряд жінками, зваблює незайманих, а потім лишає їх з дітьми? Та й урешті в усьому тебе ж і звинувачує.

– Він – чоловік. Це його сутність. Фізіологія, якщо хочеш! Інстинкт розмноження. До того ж нема чого на дзеркало скаржитися, добре знала, кого купувала. Він темний. Що ти хотіла від темного бога? Святості?