Текст книги "Щоденник"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)

Двадцять четверте серпня… з половиною

У ванній на мансарді Ґрейс набирає воду у ванну, а потім виходить, щоб почекати в коридорі. Теббі залишається в кімнаті, щоб пильнувати Місті. Щоб стерегти свою матір.

До речі, саме цього літа виникло таке враження, що пролетіли роки. Багато років. Дівчина, яку бачила Місті у вікно, коли та фліртувала. Ця дівчина, вона тепер майже як незнайомка з пожовклими від нікотину пальцями.

Місті каже:

– Тобі справді не слід палити. Навіть якщо ти вже померла.

Шкода, що в мистецькому коледжі не вчать, як повестися, коли ти дізнаєшся, що твоя єдина дитина може з легким серцем розбити твоє серце. Можливо, зараз, коли у ванній лише Теббі та її матір, саме час доньці і влаштувати облом своїй матусі.

Теббі роздивляється своє обличчя в дзеркалі ванної. Лизнувши свій указівний палець, вона підводить ним краї своєї губної помади. Не дивлячись на Місті, Теббі каже:

– Обережніше, мати. Ти ж нам уже не потрібна.

Вона витягує з кишені пачку, а з пачки – цигарку. Прямо перед Місті вона клацає запальничкою і робить затяжку.

Її труси мішкувато теліпаються на тонких, як палички, ногах. Місті знімає їх під сорочкою і закидає подалі, хвицнувши ногою в туфлі. Та й каже:

– Мертву я любила тебе набагато більше, аніж живу.

На руці з цигаркою – перстень від бабці, перидот виблискує зеленим у світлі, що йде від лампочки над раковиною. Теббі нахиляється, щоб підняти з підлоги закривавлену складчасту спідницю. Тримаючи її двома пальцями, вона каже:

– Бабця Вілмот хоче, щоб я збиралася на художню виставку. – І додає, виходячи з ванної: – На твою виставку, мати.

У ванній у порізи та подряпини від столового ножа проникає мило, і вони болять так, що Місті скрегоче зубами. Висохла кров робить воду у ванній молочно-рожевою. Від гарячої води знову починається кровотеча, і Місті псує білий рушник, вимазавши його червоними смугами, коли намагається витертися.

За словами детектива Стілтона, у відділок поліції цього ранку зателефонував'якийсь чоловік із материка. Не називаючи свого імені, він сказав, що Ангел Делапорте – мертвий. Сказав також, що Океанський альянс за свободу вбиватиме туристів доти, доки їхні натовпи не припинять захаращувати місцеве довкілля.

Столове срібло, велетенське, наче садовий інвентар. Старовинні пляшки з вином. Старі картини Вілмотів – усе це залишилося неторканим.

У спальні на мансарді Місті набирає номер телефону своєї мами в Текумзе-Лейк, але їй відповідає телефоністка. Обрив на лінії, каже вона, але його невдовзі полагодять. Але внутрішній телефон працює. Місті просто не може додзвонитися до материка.

Коли вона зазирає під килим, то не знаходить там своєї заначки з чайовими грошима.

Перидотовий перстень Теббі. Подарунок від бабусі на день народження.

Попередження, яке проігнорувала Місті: «Забирайся з острова, бо потім не зможеш».

Усі оті приховані послання, що їх залишають люди, аби їх не забули. Отак усі ми намагаємося говорити з майбуттям. Мавра та Констанція.

«Ти помреш, коли станеш їм непотрібною».

До кімнати «313» Дістатися досить легко. Колись Місті була покоївкою, Місті Вілмот, цариця задовбаних рабів. Вона знає, де взяти запасний ключ. Це двокімнатний номер з двоспальним ліжком та вікнами на океан. Ті ж самі меблі, що й у інших номерах. Стіл. Крісло. Комод. На полиці для ручної поклажі – розкрита валіза якоїсь відпочивальниці. Брюки та квітчасті шовкові сукні в стінній шафі. На завісовий штир у ванні накинуте мокре бікіні.

Між іншим, таких класних шпалер Місті іще не доводилося бачити. До того ж шпалери в номері «313» – це не просто якийсь низькоякісний папір, а пастельно-зелені смуги, які чергуються з рядами рожевих столистих троянд. Візерунок, який мав древній вигляд уже того дня, коли його видрукували. Для надання шпалерам старовинного пожовклого вигляду їх заляпано чаєм.

Але справжній вік шпалер видає те, що вони аж надто бездоганні. Аж надто вони безшовні, симетричні й прямі – згори донизу. І всі шви сходяться аж надто добре. Це – точно не робота Пітера. Не твоя робота. Милий, любий, лінькуватий Пітер, який ніколи не сприймав жодне мистецтво надто серйозно.

Що б не залишив Пітер людям на пам’ять у цій закупореній кімнаті, замурувавши гіпсокартоном двері, воно зникло. Невеличке Пітерове послання нащадкам чи бомба з годинниковим механізмом – усе це забрали або стерли мешканці острова Чекайленд. Так само, як місіс Террімор стерла написи в бібліотечних книгах. Так само, як були спалені всі материкові будинки. Справа рук ОАС.

Так само, як було вбито Ангела Делапорте. Зарізано у ліжку, уві сні.

У ліжку Місті. Твоєму ліжку. І нічого не взяли, і жодного сліду насильницького проникнення.

До речі, відпочивальники можуть увійти щохвилини. І застукати тут Місті, яка стискає в руці закривавлений ніж.

Зубчастим лезом Місті піддіває край шва і віддирає смужку шпалери. Гострим кінчиком ножа вона віддирає іще одну смужку. Відідравши третю смужку, Місті може тепер прочитати:

«…кохаю Ангела Делапорте, тож вибачайте, але я не збираюся помирати за…»

І, між іншим, це не те, що вона насправді хотіла знайти.

Двадцять четверте серпня… і три чверті

Обідравши всю стіну, обчухравши всі столисті троянди та блідо-зелені смуги, Місті знайшла те, що залишив людям на знахідку Пітер.

Що залишив ти.

«Я кохаю Ангела Делапорте, тож вибачайте, але я не збираюся помирати за нашу справу». А далі й далі – по всіх стінах – було написано: «Я не дам вам убити мене так, як ви вбивали всіх чоловіків художниць, починаючи з Ґордона Кінкейда».

Номер захаращений шматочками та завитками шпалер. Запилений висохлим клеєм. У коридорі чути голоси, і Місті ціпеніє в понівеченій кімнаті. Чекає, що ось-ось – і відпочивальники відчинять двері.

А на стіні написано: «Мені уже начхати на наші традиції».

Там написано: «Я не Люблю Місті-Мері». І далі: «Але вона не заслужила на те, щоб піддавати її тортурам. Я люблю наш острів, але ми мусимо знайти новий метод порятунку нашого способу життя. Ми не можемо без кінця пожинати людей».

І далі: «Це ритуальне масове вбивство, і я вам цього не прощу», Відпочивальники, їхні речі поховані – і їхня поклажа, і косметика, і сонцезахисні окуляри. Поховані під пошматованим сміттям.

«Коли ви це знайдете, – йдеться в написі, – то мене вже не буде. Сьогодні увечері ми з Ангелом їдемо геть. Якщо ви це зараз читаєте, то вибачте, але вже пізно. Теббі матиме краще майбутнє, якщо її поколінню доведеться самому заробляти собі на життя».

Під смужками шпалер було написано: «Мені дійсно дуже шкода Місті».

Ти написав також: «Я і справді ніколи не кохав її, але вона мені не настільки огидна, щоб я завершив наш план».

Там також написано: «Місті заслуговує на кращу долю. Тату, вже час нам звільнити її».

Снодійні пігулки, які, за словами детектива Стілтона, прийняв Пітер. Рецепт, якого він ніколи не мав. Валіза, яку він зібрав і поклав у багажник. Він збирався покинути нас. Покинути разом з Ангелом.

Ти збирався податися геть.

Хтось накачав його наркотиками і залишив у авто з працюючим двигуном, зачинив у гаражі, щоб потім його знайшла Місті. Той хтось не знав про валізу, що лежала у багажнику, зібрана та готова до втечі. Ті люди не знали, що бензобак був наполовину порожній.

«Тато» – це Гарроу Вілмот. Пітерів батько, який начебто вже помер. Ще перед тим, як народилася Теббі.

А на стінах номера написано: «Не демонструй диявольських творінь».

І поруч: «Знищ усі її малюнки».

Шкода, що в мистецькому коледжі не вчать надавати сенс кошмарові.

Підпис: «Пітер Вілмот».

Двадцять п’яте серпня

У їдальні готелю бригада остров'ян розвішує твори Місті, усі її малюнки. Але не кожен окремо, а один до одного, папір та полотна, і всі вони утворюють довгу цілісну фреску. Колаж. Збираючи колаж, бригада тримає його під покривалом, залишаючи на видноті лише край, якраз достатньо, щоб приєднати наступний ряд малюнків. Важко сказати, що то таке. Те, що здається деревом, може виявитися рукою. Те, що схоже на обличчя, може перетворитися на хмарину. Це або масова сцена, або пейзаж, або ж натюрморт із квітів та фруктів. Як тільки до фрески додається черговий малюнок, бригада рухає завісу і закриває його. Усе, що можна сказати, це те, що фреска гігантська, вона займає всю найдовшу стіну їдальні.

А з ними – Ґрейс. Вона дає вказівки. Теббі та лікар Туше стоять осторонь і спостерігають.

А коли Місті підходить, щоб і собі поглянути, Ґрейс зупиняє її синюватою та горбкуватою рукою і каже:

– Ти вже приміряла оту сукню, що я тобі зшила? Але Місті просто хоче поглянути на свої малюнки. Це ж її робота. Через оту плівку на очах вона й гадки не має, що там у неї вийшло. Яку частину самої себе вона продемонструє незнайомцям.

А лікар Туше каже:

– Не надто доречна думка. – Він каже: – Ви все побачите на відкритті, з рештою натовпу.

До речі, Ґрейс каже:

– Сьогодні вдень ми перебираємося назад до нашого будинку.

Туди, де вбили Ангела Делапорте.

Ґрейс каже:

– Детектив Стілтон дав добро. – Вона каже: – Якщо збереш свої речі, ми можемо їх тобі відвезти.

Подушка Пітера. Її мистецькі припаси в палевій дерев’яній скриньці.

– Уже все майже готово, моя люба, – каже Ґрейс. – Я точно знаю, як ти почуваєшся.

Це – згідно зі щоденником. Щоденником Ґрейс.

Поки всі щось роблять, Місті йде на мансарду, до кімнати, в якій мешкають Ґрейс і Теббі.. Між іншим, Місті вже зібрала свої речі, а тепер цупить щоденник із кімнати Ґрейс. Вона несе свою валізу вниз до авто. Місті й досі обсипана висохлим шпалерним клеєм. У волоссі – шматочки блідо-зелених смужок та рожевих троянд.

Книга, яку Ґрейс завжди читає та перечитує, книга в червоній обкладинці та із золотистим написом на лицевій сторінці, є, здогадно, щоденником жінки, яка жила на острові сто років тому. Жінці в щоденнику Ґрейс – сорок один рік, вона студентка-невдаха, що вивчала живопис. Вона завагітніла і кинула художній коледж, щоб вийти заміж на острові Чекайленд. Вона любила не стільки свого чоловіка, скільки його старі прикраси та мрію про те, що вона житиме у великому кам’яному будинку.

Тут для неї було готове життя, готова роль, у яку треба було просто ввійти. Острів Чекайленд, з усіма його традиціями та ритуалом. І все це у неї спрацювало. Там були відповіді на всі запитання.

Жінка жила досить щасливо, та навіть сто років тому острів уже повнився багатими туристами з великого міста. Нахабними та пожадливими чужинцями, з достатньою кількістю грошей, щоб скупити все. Якраз тоді, коли їхні родинні гроші добігали кінця, її чоловік застрелився, чистячи свій пістоль.

Жінка захворіла жахливими головними болями, змарніла та вибльовувала все, що з’їдала. Вона працювала покоївкою в готелі, аж поки не перечепилася на східцях і не стала прикутою до ліжка, з однією ногою, поміщеною в масивний гіпсовий зліпок. Потрапивши в пастку і не маючи що робити, жінка почала малювати.

Зовсім як Місті, але не Місті. Копія Місті.

А потім потонув її десятирічний син.

Після ста малюнків талант та ідеї, здавалося, покидають її. Її натхнення вичерпується.

Її почерк розмашистий та довгастий. Ангел Делапорте назвав би її безкорисливою, турботливою жінкою.

Шкода, що в художньому коледжі не вчать, що за тобою тинятиметься Ґрейс Вілмот і записуватиме все, що ти робиш. Оберне твоє життя на отаку саму хворобливу писанину. Усе ясно: Ґрейс Вілмот пише роман, поклавши в його основу життя Місті. Ну, звісно, дещо вона змінила. Вона подарувала тій жінці трьох дітей. Ґрейс зробила її покоївкою, а не рознощицею в їдальні. А так усе інше збігається.

До речі, Місті читає всю оцю бздуру, чекаючи в черзі на пором у старому «б’юїку» Гарроу.

У книзі йдеться про те, як увесь острів Чекайленд перебрався до готелю і перетворив його на барак. Табір біженців для острівних родин. Родина Гайлендів пере всім білизну. Родина Бертонів для всіх куховарить. Родина Петерсенів скрізь прибирає.

Здається, в усьому цьому немає жодної оригінальної ідеї.

Лише читаючи оце лайно, Місті, можливо, втілює його в життя. Самореалізує пророцтво. Починає вживатися в чиєсь уявлення про те, яким має бути її життя. Але сидячи собі в авто, вона не може відірватися від щоденника.

У романі Ґрейс оповідачка знаходить щоденник. Знайдений щоденник, здавалося, повторює її власне життя. Вона читає, як її мистецьким творам влаштували потужну презентацію. У вечір, коли відкрилася виставка, готель повниться туристами.

Між іншим, милий, любий Пітере, якщо ти вже вийшов із коми, то оцей щоденник може тебе знову в неї ввергнути. Простий факт полягає в тому, що Ґрейс, твоя мати, пишучи про твою дружину, виставляє її якоюсь питущою шльондрою.

Мабуть, отак почувалася і Джуді Ґарланд, коли вона читала «Долину Ляльок».

Тут, у черзі на поромній пристані, Місті чекає, щоб потрапити на материк. Сидячи тут, в авто, у якому майже загинув Пітер, чи майже втік, майже покинувши її, Мієті чекає в нетерплячій черзі відпочивальників. Її валіза запакована і лежить у багажнику. А в ній – біле атласне плаття.

Так само, як і твоя валіза була в багажнику.

Саме, на цьому місці і закінчується щоденник. Останній запис – якраз перед мистецькою виставкою. А після нього… нема нічого.

Просто щоб тобі не було незручно за себе, Місті покидає твою дитину так, як і ти покидав їх обох. Ти і досі одружений з боягузкою. Так само, як вона збиралася тікати, коли їй здалося, що бронзова статуя ось-ось уб’є Теббі – єдина особа на острові, на яку Місті не начхати. Не Ґрейс. Не відпочивальники. Немає тут нікого, кого Місті хотілося б урятувати.

Окрім Теббі.

Двадцять шосте серпня

Між іншим, ти все одно – такий же всраний і боягузливий мудак, як і був. Ти егоїстичний, мерзенний, лінивий і безхребетний гівнюк. Так, звісно, ти збирався порятувати свою дружину, але ж ти збирався також її кинути. Ну ти й гандон, скажу тобі! Та ще й з пошкодженим мозком! Мій дорогий, милий бовдуре.

Але тепер Місті достеменно знає, як ти почувався.

Сьогодні – твій 157-й день у вегетативному стані. А для неї – перший.

Сьогодні Місті їде три години на авто, щоб побачити тебе та посидіти на твоєму ліжку.

Між іншим, Місті питає тебе: «Чи гарно вбивати чужих людей, щоб зберегти спосіб життя тільки тому, що таким життям живуть люди, яких ти любиш?»

Точніше, вважав, що любиш.

Від того, що дедалі більше людей приїздять на острів кожного літа, ти бачиш дедалі більше сміття. Запасів свіжої води стає дедалі менше. Але ж ти не можеш зупинити зростання. Це не по-американськи. Це егоїстично. Це тиранічно. Це лиходійно. Кожна дитина має право на життя. Кожна особа має право жити, де вона може собі дозволити. Ми маємо право прагнути щастя, куди б ми не поїхали, полетіли, попливли, маємо право за ним ганятися та його вистежувати. Коли надто багато людей кинуться гуртом в одне місце, то вони його зруйнують; але ж то система стримувань і противаг, і саме таким чином саморегулюється ринок.

Тому руйнація тієї чи іншої місцини – це єдиний спосіб її врятувати. Ти мусиш зробити так, щоб в очах світу навколо вона була жахом.

Ніякого ОАС не існує. Є лише люди, що борються за збереження свого світу від нашестя ще більшої кількості людей.

Якась частина Місті ненавидить цих людей, що приїздять сюди, – загарбників, невірних, які набиваються сюди юрмою, щоб знищити її спосіб життя. Усі ці чужинці, що тягнуть сюди за собою свої невдалі шлюби, своїх прийомних дітей, свою наркозалежність та подвійну мораль і свої дуті й фальшиві символи соціального статусу – не таких друзів бажала Місті для своєї дитини.

Твоєї дитини.

Вашої дитини.

Щоб урятувати Теббі, Місті може дозволити трапитися тому, що трапляється завжди, Місті просто може дозволити, щоб це трапилося знову. Художня виставка. Хоч там як, вона дозволить отому острівному міфу йти своїм ходом. І, можливо, Чекайленд буде врятований.

«Ми повбиваємо всіх Божих дітей, щоб урятувати своїх».

А може, вони спроможуться дати Теббі щось більше, аніж майбутнє без турбот, життя спокійне, тихе і безпечне.

Сидячи отут із тобою, Місті нахиляється і цілує твій одутлий червоний лоб.

То нічого, що ти її ніколи не кохав, Пітере. Зате Місті тебе кохала.

Хоча б за те, що завдяки тобі вірила, що стане великою художницею, спасителькою. Стане кимось більшим, аніж технічним ілюстратором чи оформлювачем реклами. Навіть більшим, аніж просто людиною. І за це Місті тебе кохає.

Ти це відчуваєш?

Між іншим, їй дуже шкода Ангела Делапорте. Місті шкода, що тебе зростили в такій мудацькій легенді. Вона шкодує, що взагалі тебе зустріла.

Двадцять сьоме серпня – Місяць-молодик

Ґрейс крутнула рукою у проміжку між ними – нігті на її пальцях зубчасті та жовті під шаром прозорого лаку – таї й каже:

– Місті, люба, повернися так, щоб я бачила, чи добре сидить сукня на спині.

Щойно Місті зустрілася з Ґрейс увечері перед художньою виставкою, як та одразу ж заявила:

– Я так і знала, що ця сукня сидітиме на тобі прекрасно.

Це в старому будинку Вілмотів на Березовій вулиці. Там одвірок до її колишньої спальні заліплений широкою смугою прозорого пластику та поліцейською жовтою стрічкою. Послання нащадкам, уміщене в капсулу. Подарунок майбутньому. Крізь пластик видно, що матраци щезли. З торшера зник абажур. Над бильцем ліжка стіна спаплюжена якимось написом, зробленим чорною спрей-фарбою. Почерк кров’яного тиску. На дверній рамі та підвіконні біла фарба вимазана чорним порошком для виявлення відбитків пальців. Глибокі свіжі сліди від пилососа пересікають килим. Невидимі часточки мертвої шкіри Ангела Делапорте – усе це всмоктали для ДНК-аналізу.

Твоя колишня спальня.

На стіні над порожнім ліжком – зображення антикварного крісла, що його намалювала Місті. Її погляд зосереджується на мисі Чекайленд-Пойнт. Галюцинація – статуя, що йде її вбити. Уся забризкана кров’ю.

Коли Ґрейс увійшла до її спальні потойбіч коридору, Місті каже, щоб та не здумала викидати коники. Полісмени з материка чекають на них в авто, припаркованому біля будинку. Якщо Місті не з’явиться через десять хвилин, то вони увійдуть до будинку і зчинять стрілянину.

А Ґрейс сидить на лискучому ослінчику з рожевою оббивкою перед своїм великим туалетним столом. На його скляній поверхні розкладені пляшечки з парфумами та коштовності, її дзеркальце зі срібним руків’ям та гребінці.

Подарунки на пам’ять від колишнього багатства.

І Ґрейс каже:

– Tu es ravissante се soir. Ти сьогодні така гарненька.

Тепер у Місті є вилиці – о! І ключиці. Її плечі – кістляві, та білі, вони випинаються, як вішалка для одежі, із сукні, яка була її весільною сукнею в попередньому житті. Сукня спадає від вирізу На плечі, а білий атлас, забраний складками, вже обвис і пішов хвильками відтоді, як Ґрейс обміряла її лише два дні тому. Чи два тижні? Її ліфчик та труси стали на неї такими великими, що Місті вирішила обійтися і без них. Місті майже така ж худюча, як і її чоловік – змарнілий скелет, крізь який машини прокачують повітря та вітаміни.

Худа, як ти.

Її волосся тепер довше, ніж до нещасного випадку з коліном. Її шкіра знебарвлена до блідості від тривалого перебування у приміщенні. Місті має талію та впалі щоки. У Місті тепер одинарне, а не подвійне підборіддя, а її шия – худа й довга, з мотузочками м'язів.

Вона доголодувалася до того, що її зуби та очі здаються гігантськими.

Перед сьогоднішньою вечірньою виставкою Місті зателефонувала в поліцію. І не просто детективу Стілтону, Місті зателефонувала ще й до державної патрульної служби та до ФБР. Місті повідомила, що ОАС збирається вчинити напад на художню виставку та на готель «Чекайленд». Після цього Місті покликала протипожежну службу. Сказала їм, що десь близько сьомої – сьомої тридцять вечора на острові станеться катастрофа. Залучіть машини швидкої допомоги, сказала їм вона. Потім вона подзвонила телевізійникам-новинарям і сказала, щоб вони відправили на острів найбільшу та найпотужнішу трансляційну автостанцію, яка тільки в них є. Місті обдзвонила радіостанції. Вона покликала всіх, окрім бойскаутів.

У спальні Ґрейс Вілмот, в отому будинку зі спадщиною імен та століть, зафіксованою на зворотному боці вхідних дверей, Місті каже Ґрейс, що її план на сьогоднішній вечір зруйновано. Пожежники та поліція. Телекамери. Місті запросила на острів увесь світ, і увесь світ буде присутнім у готелі на відкритті виставки.

А Ґрейс, чіпляючи сережку на вухо, дивиться на відображення Місті у дзеркалі й каже:

– Звісно, що покликала, але ти їх покликала востаннє.

І Місті питає Ґрейс:

– Що значить – востаннє?

– Ми дуже шкодуємо, що ти це зробила, – відказує Ґрейс. Пригладивши волосся долонями своїх грудкуватих старечих рук, вона веде далі: – Ти лише зробиш загальну кількість загиблих більшою, аніж потрібно.

Але Місті каже їй, що загиблих не буде. Місті розповідає, як вона поцупила щоденник.

А голос ззаду неї мовить:

– Місті, ти не можеш поцупити те, що вже належить тобі.

Голос позаду неї. Чоловічий голос. Це – Гарроу, Гаррі, батько Пітера.

Твій батько.

На ньому смокінг, його сиве волосся причесане короною на квадратній голові з гострим носом та з гострим випнутим підборіддям. Чоловік, яким мав стати Пітер. З рота у нього йде запах. Руки, що зарізали Ангела Делапорте в її ліжку. Руки, що попалили будинки, які розписав ізсередини Пітер, намагаючись попередити людей за межами острова.

Чоловік, який намагався убити Пітера. Убити тебе. Свого сина.

Він стоїть у коридорі, тримаючи за руку Теббі. Руку твоєї доньки.

До речі, здається, що минула ціла вічність відтоді, як Теббі полишила її. Кинула її руку, щоб схопити холодну руку чоловіка, якого Місті визнала за вбивцю. Статуя в лісі. Старий цвинтар на мисі Чекайленд-Пойнт.

Руки Ґрейс устромлені ліктями в повітря, вона застібає на шиї перлове намисто і каже:

– Місті, люба, ти ж пам’ятаєш свого свекра?

Гарроу нахиляється і цілує Ґрейс у щоку. Випрямившись, він мовить:

– Звісно, що пам’ятає.

З рота у нього тхне.

Ґрейс виставляє вперед руки і, роблячи в повітрі хапальні рухи пальцями, каже:

– Теббі, йди поцілуй мене. Уже час дорослим іти на свій прийом.

Спочатку Теббі. Потім Гарроу. Шкода, що в художньому коледжі не вчать, як поводитися, коли оживають померлі.

Місті каже, звертаючись до Гарроу:

– А хіба вас не піддали кремації?

Гарроу піднімає руку і дивиться на свого годинника. Та й каже:

– Принаймні не в наступні чотири години.

Струснувши рукою, щоб сховати годинник, він каже:

– Ми хотіли б представити тебе натовпу. Ми сподіваємося, що ти скажеш кілька вітальних слів.

Але Місті каже, що вона сама знає, що скаже всім прибулим. Тікати. Залишити острів і ніколи на нього не повертатися. Те, що намагався сказати Пітер. Місті скаже їм, що один чоловік загинув, а другий лежить у комі через одне безумне острівне прокляття. У ту мить, коли її випустять на сцену, вона закричить: «Пожежа!» Вона зробить усе можливе й неможливе, щоб очистити приміщення.

Теббі підступає до Ґрейс, яка сидить на туалетному стільчику. І Ґрейс каже:

– Нам для щастя більше нічого й не треба.

Гарроу каже:

– Місті, люба, поцілуй свою свекруху. – І каже: – Будь ласка, вибач нас. Після сьогоднішнього вечора ми тобі більше не набридатимемо.