Текст книги "Щоденник"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)

Двадцять третє серпня

Її руки – то лише безсило звислі шкіряні вірьовки. На її шиї відчуваються кістки, зчеплені докупи висохлими сухожиллями. Запалені. Зболені та втомлені. Під черепом звисають із хребта плечі. Замість мозку в неї, мабуть, обвуглена чорна цеглина. Навколо катетера вже відростає її лобкове волосся, воно чешеться, і в ньому видніються прищики. Зі свіжим аркушем паперу поперед себе, або ж чистим полотном, Місті бере в руку пензель або олівець – але не трапляється нічого. Коли Місті малює ескіз, примушуючи свою руку витворити хоч щось, то виходить кам’яний будинок. Трояндовий сад. Просто її обличчя. Її автопортрет-щоденник.

Натхнення покинуло її так само швидко, як і прийшло.

Хтось знімає пов’язку з її очей, і вона мружиться від променів сонячного світла, що линуть крізь слухове вікно. Вони такі сліпучо-яскраві. То з нею поруч лікар Туше, він каже:

– Вітаю, Місті. Усе вже позаду.

Те саме він сказав їй, коли народилася Теббі.

Її саморобне безсмертя.

Він каже:

– Можливо, мине кілька днів, перш ніж ви зможете стояти. – Він просовує руки їй попід пахви і піднімає Місті на ноги.

На підвіконні хтось залишив взуттєву коробку Теббі, повну фальшивих прикрас. Блискучі дешеві шматочки дзеркала, вирізані у формі діамантів. Кожен кут відбиває світло у своєму напрямку. Блиск засліплює. То як маленьке вогнище, як сонце, що відскакує, граючись, від океанських хвиль.

– До вікна? – питає лікар. – Чи ви волієте до ліжка?

Але замість «ліжко» Місті чується «труна».

Кімната абсолютно така, якою її запам’ятала Місті.

Подушка Пітера на ліжку, на подушці – його запах. Малюнки зникли, кожен із них. Місті питає:

– Куди ви їх поділи?

Твій запах.

1 лікар Туше направляє її до крісла біля вікна. Опускаючи її на ковдру, розстелену поверх крісла, він каже:

– Ви бездоганно виконали ще одну роботу. Ми й не могли вимагати від вас більшого.

Лікар відсовує завіси, щоб стало видно океан та пляж. На березі юрмляться відпочивальники, підштовхуючи одне одного до води. Уздовж лінії припливу – сміття. Дирчить пляжний тракторець, тягнучи за собою каток. Сталевий каток, що залишає на мокрому піску кособокий трикутник. Логотип якоїсь корпорації.

А біля трикутника на піску відбиваються слова: «Враховуємо ваші колишні помилки, щоб побудувати краще майбутнє».

Чиєсь туманне формулювання завдання.

– Через тиждень, – каже лікар, – ця компанія заплатить купу грошей, щоб прибрати свою назву з цього острова.

Тому, чого ти не розумієш, ти можеш надати який завгодно сенс.

Тракторець тягне каток, знову і знову відтискуючи свою рекламу, аж поки її не змивають хвилі.

Лікар каже:

– Коли розбивається літак, то всі авіакомпанії платять за скасування своєї реклами в телевізорі та газетах. Ви це знали? Бо ніхто з них не хоче, щоб з ними асоціювалися подібні катастрофи. – Він додає: – Через тиждень на цьому острові не лишиться жодної рекламної вивіски. Вони заплатять скільки завгодно, аби тільки забрати звідси свої назви.

Лікар складає неживі руки Місті у неї на колінах. Наче бальзамує її. Він каже:

– А тепер – відпочиньте. Незабаром тут буде Полет і прийме у вас замовлення на обід.

Між іншим, він підходить до її нічного столика і забирає пляшечку з капсулами. Виходячи, він опускає пляшку собі в кишеню, нічого не кажучи з цього приводу.

– Іще тиждень, – зазначає він, – і увесь світ жахатиметься цього місця, але вони дадуть нам спокій.

Виходячи, лікар не замикає дверей.

В її попередньому житті Пітер та Місті здали свою нью-йоркську квартиру в суборенду, коли зателефонувала Ґрейс і сказала, що помер Гарроу. Батько Пітера помер, і його мати лишилася сама в їхньому великому будинку на Березовій вулиці. Чотири поверхи заввишки, з гірським пасмом дашків, веж та вікон із виступами. І Пітер сказав, що вони мають їхати і потурбуватися про матір. Улаштувати справи з маєтністю Гарроу. Пітер був виконавцем заповіту. Це лише на кілька місяців, сказав Пітер. А потім Місті завагітніла.

Вони запевняли одне одного, що Нью-Йорк однаково на першому місці. А вже потім – батьки.

До речі, Місті Не було на що нарікати. Виникло невеличке вікно вільного часу, перші кілька років після народження Теббі, коли Місті могла скрутитися калачиком на ліжку поруч із донькою, більше нічого у світі не бажаючи. Народження Теббі зробило Місті частиною чогось більшого, частиною клану Вілмотів, частиною острова. Місті почувалася впевненіше та затишніше, аніж їй коли-небудь мріялося. Хвилі на березі за вікном спальні, тихі вулиці; острів був достатньо далеко від довколишнього світу, щоб ти припинила чогось бажати. Припинила чогось потребувати. Припинила турбуватися. Прагнути. Завжди розраховувати на щось більше.

Вона кине малювати і курити дурман.

І не треба було самовдосконалюватися, ставати відомою чи тікати від реальності. Досить було просто там бути.

Тихі ритуали миття посуду та складання одягу. Пітер приходив додому, і вони сиділи на ґанку разом із Ґрейс. Вони читали Теббі на ніч. Вони сиділи в старих і скрипучих плетених кріслах, а над лампочкою ґанку вилися нічні метелики. У глибині будинку бив годинник. З лісу за селом долинав крик сови.

А потойбіч протоки виднілося материкове місто – запруджене людьми, завішане рекламними щитами, що вихвалювали вироблені в місті товари. Люди їли дешеві харчі і кидали сміття на пляж. Причиною того, що на острові було спокійно і затишно, було те, що там нічого було робити. Не було кімнат, що здавалися в оренду. Не було готелю. Не було літніх дач. Не було гучних прийомів та святкувань. Ніде не можна було поїсти, бо на острові не було ресторану. Ніхто не продавав мушлі зі зробленими вручну написами «Острів Чекайленд». З океанського боку берег був скелястий, а з боку навпроти материка – захаращений квартирками устриць.

Приблизно в той час сільська рада вирішила розпочати ремонтні роботи в закритому готелі, щоб знову його запустити. То була ідіотська ідея – використати всі до крихти вільні кошти з довірчого фонду кожного мешканця, коли всі родини скинулися, щоб здійснити капітальний ремонт вигорілої старої руїни, що височіла на схилі над гаванню. Змарнувати останні ресурси, щоб привабити купи туристів. Приректи наступні покоління на обслуговування столиків, прибирання готельних номерів та розписування ідіотськими написами сувенірних ракушок молюсків.

Важко забути біль, але ще важче пригадати солодку приємність.

Щастя не Лишає шрамів. Мир та спокій майже нічого нас не вчать.

Скрутившись калачиком на стьобаній ковдрі, – частина всіх і кожного, хто жив тут поколіннями, – Місті могла спокійно лежати, обійнявши свою доньку. Місті могла тримати свою дитину, огорнувшись навколо неї так, наче Теббі й досі була в її утробі. І досі була частиною Місті. Безсмертною частиною.

Кислий молочний запах Теббі, запах її віддиху. Солодкий запах дитячого порошкового харчування, майже цукрового порошку. Місті лежить, торкаючись носом теплої шиї своєї дитини.

Упродовж отих років вони не мали підстав кудись поспішати. Вони були молодими. Їхній світ був чистим. У неділю – церква. То було читання книжок і лежання у ванні. Збирання диких ягід та приготування варення увечері, коли кухня прохолодна від бризу, який віє у відчинені вікна. Вони завжди знали фазу місяця, але рідко – день тижня.

Через оте маленьке віконце років Місті побачила, що її життя не було самоціллю. Вона була засобом забезпечення майбутнього.

Вони ставили Теббі до рами парадних дверей. Навпроти всіх забутих імен, які й досі там були. Усіх дітей, які вже померли. Вони позначали її зріст фломастером.

Теббі, чотири роки.

Теббі, вісім років.

До речі, погода сьогодні злегка сентиментальна. І ось вона сидить біля слухового вікна мансардної кімнати в готелі «Чекайленд», а під нею простирається острів, захаращений незнайомцями та фірмовими девізами. Рекламними щитами та неоновими вивісками. Логотипами. Торговими марками.

Ліжко, де Місті згорталася калачиком довкола Теббі, намагаючись утримати її в собі. Тепер на ньому спить Ангел Делапорте. Якийсь схиблений тип. Любитель піддивлятися та висліджувати. В її кімнаті, в її ліжку, за вікном чути, як віддалік шиплять та вибухають океанські хвилі. Поруч із будинком Пітера.

Нашим будинком. Нашим ліжком.

Поки Теббі не виповнилося десять, готель «Чекайленд» стояв зачинений і порожній. Вікна були закриті віконницями, а до кожної віконної рами була прикручена фанера. Двері забиті дошками.

Того літа, коли Теббі. виповнилося десять, готель відкрився. Село перетворилося на армію коридорних, служниць та реєстраторів. То був рік, коли Пітер став працювати на материку, встановлюючи гіпсокартонові перегородки. Здійснював реконструкцію для відпочивальників, які не встигали підтримувати в належному стані свої численні будинки. Коли відкрився готель, пором почав курсувати цілий день, і через нього острів заполонили туристи та автомобілі.

А після цього з’явилися паперові стаканчики та обгортки готової їжі. Пілікання автосигналізацій та довгі череди автомобілів, що ганялися за кожним вільним місцем для парковки. Використані тампакси, що їх залишали в піску. Острів безперервно деградував аж до цього року, коли Теббі виповнилося тринадцять, коли Місті вийшла і зазирнула в гараж, а там знайшла Пітера заснулИм у авто зі спорожнілим бензобаком. Коли стали дзвонити різні люди і скаржитися на зниклу білизняну кімнату чи пропаду кімнату для гостей. Коли Ангел Делапорте опинився там, де він завжди хотів бути. У ліжку її чоловіка.

У твоєму ліжку.

Ангел лежить у її ліжку. Ангел спить з її малюнком антикварного крісла.

А в Місті немає нічого. Теббі пропала. Її натхнення теж пропало.

До речі, Місті так нікому і не сказала, що Пітер зібрав валізу і сховав її в багажнику автомобіля. Валізу в дорогу, зі зміною білизни, яку, мабуть, збирався взяти із собою до пекла. У цьому не було жодного сенсу. Утім, в усьому, що робив Пітер за останні три роки, було мало сенсу.

А за маленьким слуховим вікном мансарди плескаються у прибережних хвилях діти. На одному хлопчику біла сорочка з оборочками Та чорні труси. Він розмовляє з іще одним хлопцем, на якому лише футбольні шорти. Вони передають один одному цигарку, по черзі затягуючись. У хлопця в білій сорочці темне волосся, достатньо довге, щоб зачесати його за вуха.

На підвіконні – взуттєва коробка Теббі з фальшивими коштовностями. З браслетами, розпарованими сережками та старими потрісканими брошками. Коштовності Пітера. Вони торохтять у коробці відірваними від оправи пластмасовими перлинами та скляними діамантами.

Зі свого вікна Місті дивиться на пляж туди, де вона востаннє бачила Теббі. Де сталося оте нещастя. Хлопець з коротким темним волоссям носить сережку, щось блискуче і золотаво-червоне. І Місті каже сама собі: «Теббі», та її ніхто не чує.

Пальці Місті хапають підвіконня, вона просовує голову та плечі у вікно і гукає:

– Теббі!

Місті, мабуть, наполовину висунулася з вікна і ось-ось випаде та полетить із п’ятого поверху униз.

– Теббі!!! – волає вона.

Так воно і є. То справді Теббі. З підстриженим волоссям. Фліртує з якимось хлопцем. Курить.

Хлопець щойно пихнув цигаркою і віддає її назад. Швидко поправив волосся і сміється, прикриваючи рот рукою. Його волосся тріпоче на океанському вітрі, наче чорний прапорець.

А хвилі сичать і вибухають.

Її волосся. Твоє волосся.

Місті протискається, звиваючись, крізь маленьке вікно, і взуттєва коробка випадає. Вона ковзає вниз по критому дранкою дахові. Ударившись об ринву, вона розкривається, і з неї вилітає біжутерія. Коштовності падають униз, виблискуючи червоним, жовтим та зеленим, виблискуючи яскраво, наче феєрверк, і торохкаються об бетонну долівку готельного ґанку. Місті й сама ось-ось випаде і. гепнеться на ту саму бетонну підлогу.

І тільки сто фунтів її гіпсового зліпка, її гіпсова нога, вдягнена у скловолокно, не дає їй випасти з вікна. А потім ззаду її обхоплюють руки і чийсь голос каже:

– Місті, не треба.

Хтось втягує її назад, і це – Полет. Меню подачі їжі та напоїв у номери падає на підлогу. Руки Полет обхоплюють її ззаду. Руки Полет змикаються міцно, як обценьки, вона смикає Місті, обкручує її навколо противаги з гіпсового злитка на всю довжину ноги і кидає її навзнак на підлогу.

Засапана Місті, волочачи свою скловолоконну ногу, свою гирю та ланцюг, назад до вікна, каже, важко дихаючи:

– Там – Теббі. – Вона каже: – Там, на вулиці.

Її катетер знов висмикнувся, і знову все забризкала сеча.

Полет підводиться на ноги. Корчить злобну гримасу, її м’яз сміху туго стискає обличчя довкола носа, і вона витирає руки об свою чорну спідницю. Засунувши блузку назад за пояс, Полет каже:

– Ні, Місті. Це не так. – І піднімає з підлоги меню.

Місті мусить спуститися вниз. Щоб вийти надвір. Вона має знайти Теббі. Полет мусить допомогти їй зняти гіпс. Треба покликати лікаря Туше, щоб він його розрізав.

Та Полет хитає головою і каже:

– Якщо вони знімуть цей гіпс, то ви на все життя залишитеся калікою. – Вона підходить до вікна і зачиняє його. Потім замикає і засмикує завіски.

А Місті каже їй з підлоги:

– Будь ласка, Полет, допоможи мені підвестися.

Але Полет сердито тупає ногою. Вивуджує блокнот для замовлень із кишені своєї спідниці і каже:

– На кухні скінчився лосось.

До речі, Місті й досі у пастці.

Місті в пастці, але її дитина, мабуть, жива.

Твоя дитина.

– Біфштекс, – каже Місті.

Місті хоче щонайтовщий шматок яловичини, який тільки вони зможуть приготувати. І добре приготувати.

Двадцять четверте серпня

А насправді Місті потрібен гострий столовий ніж. Їй потрібен зубчастий ніж, щоб розрізати збоку оцей гіпсовий зліпок, і їй потрібно, щоб Полет не помітила зникнення ножа з таці після обіду. Полет не помічає і двері, ззовні не замикає. А навіщо завдавати собі клопоту, коли Місті й так стриножена отим довбаним скловолокном вагою в тонну?

Усю ніч Місті сидить у ліжку, колупаючи та довбучи. Місті пиляє зліпок. Вгризаючись лезом у скловолокно, збираючи його лушпайки в руку і кидаючи їх під ліжко.

Місті – каторжанин, що видовбується з дуже вузької в’язниці, в’язниці, яку Теббі всю розмалювала квітами та пташками, користуючись фломастерами.

Аж до півночі прорізалася вона від талії до половини стегна. Ніж увесь час зісковзує, списом упиваючись у її тіло. Коли вона добралася до коліна, їй захотілося спати. Місті покрита струпами та засохлою кров’ю. Приклеєна до простирадла. До третьої ранку їй тільки й лишається, що пройти половину литки. Вона майже вільна, але вона засинає.

Щось знову будить її – ніж, який і досі в її руці.

Ще один найдовший день року. Уже вкотре.

Чути шум – то гепнули автомобільні дверцята на стоянці. Якщо Місті втримає розрізаний зліпок укупі, то зможе добратися до – вікна і визирнути. Унизу – бежеве державне авто детектива Єтілтона. Надворі його не видно, напевне він вже у вестибюлі готелю. Мабуть, уже шукає її.

Може, цього разу він її знайде.

І Місті знову заходилася цюкати столовим ножем. Цюкаючи в напівсонному стані, вона штрикнула собі литковий м’яз. Витікає кров, така яскраво-червона на її білій шкірі, білій від того, що нога так довго була закупорена в гіпс. Місті знову цюкає і знову штрикає свою гомілку, причому лезо протикає тоненьку шкіру і дістає аж до кістки.

Вгризаючись у гіпс, ніж розбризкує кров і розкидає довкола друзки скловолокна. Фрагменти квітів та пташок, що їх намалювала Теббі. Шматочки її шкіри та волосся. Обома руками Місті хапається за краї розшматованого зліпка. Вона роздирає його навпіл, аж поки її нога не вивільняється наполовину. Гострі шпичаки колють її, вгризаються в порізану шкіру, скловолоконні голки в’їдаються в її плоть.

Якби ти тільки знав, мій милий, любий Пітере, як це боляче!

Ти це відчуваєш?

Пальцями із застряглими в них друзками скловолокна Місті хапає зубчасті краї і розсовує їх у протилежні боки. Місті згинає коліно, натужно витягуючи його з негнучкого зліпка. Спочатку з’являється бліда колінна чашечка, вимазана кров’ю. Схоже на те, як з'являється при пологах голова немовляти. Поява голівки плода. Пташеня, що вибирається зі шкаралупи яйця. Потім з’являється її стегно. То народжується її дитина. Нарешті з розшматованого зліпка виламується її гомілка. Один струс – і вивільняється її стопа, і зліпок зісковзує, котиться, перекидається і з тріском гепається на підлогу.

Метелик. Метелик з’являється з кокона, скривавлений та зморений. Воскреслий.

Ппсовий зліпок бебехнувся на підлогу так гучно, що аж затряслися штори і гойднулася картина в рамці на стіні. Закривши вуха руками, Місті з острахом чекає, що хтось прийде і поцікавиться – що то за шум. Побачить, що вона звільнилася, і замкне її ззовні.

Місті чекає, поки серце її не зробить триста швидких ударів. Рахує. Але нічого. Нічого не відбувається. Ніхто не приходить.

Повільно та обережно Місті випрямляє ногу. Місті згинає коліно. Пробує. Воно не болить. Тримаючись за нічний столик, Місті рвучко змахує ногами, торкається ними підлоги і розминає їх. Скривавленим столовим ножем вона зрізає кільця клейкої хірургічної плівки, яка кріпила катетер до її здорової ноги. Висмикнувши із себе трубку, Місті скручує її в кільце і кидає убік.

Вона робить один, три, п’ять обережних кроків до стінної шафи, звідки бере блузку. Потім – джинси. У шафі, в пластиковій обгортці, висить біла атласна сукня, яку зшила їй Ґрейс для мистецької презентації. Весільна сукня Місті, воскресла. Вона вступає в джинси, застібає ґудзика та зіпер, але коли її рука тягнеться до блузки, джинси раптом спадають на підлогу. Отак вона схудла. Її стегна зникли. Її сідниці – два порожні шкіряні мішечки. Її джинси лежать на кісточках, вимазані кров’ю з порізів на кожній нозі.

У шафі є також спідниця, яка їй пасує, але то не її спідниця, а Теббі. Складчаста вовняна спідниця, яку, напевне, принесла сюди Ґрейс.

Її туфлі – і ті стали завеликими, тому Місті доводиться згинати пальці на ногах у вузлики, щоб туфлі не поспадали.

Місті вслухується, аж поки в коридорі за дверима не стає тихо. Вона прямує до сходів, спідниця прилипає до крові на її ногах, а її трохи відросле лобкове волосся шорстко чіпляється за труси. Стиснувши пальці на ногах, Місті долає чотири прольоти сходів і спускається у вестибюль. Там, посеред купи свого багажу, стоять біля реєстраторки люди.

А крізь двері вестибюлю і досі видно бежеве авто на стоянці.

Чується жіночий голос: «О Господи!» То якась відпочивальниця, що стоїть біля каміна. Прикуєивши пастельні нігті однієї руки зубами, вона витріщається на Місті і каже:

– Господи, які у вас ноги!

А Місті й досі тримає в руці скривавлений столовий ніж.

Тепер і люди біля реєстраційного столика обертаються і дивляться на неї. Клерк за столиком – чи то хтось із Бертонів, чи Сеймурів, чи Кінкейдів, – він повертається і шепоче щось із-під руки іншому клерку, і та піднімає слухавку службового телефону.

Місті прямує до їдальні мимо зблідлих відвідувачів, які кліпають очима і відвертають погляди. Жінки-відпочивальниці піддивляються за нею крізь пальці, схожі на павучі лапи. Іде повз господарку. Мимо столиків «три», «сім», «десять» та «чотири» – до столика «шість», за Яким сидить детектив Стілтон разом із Ґрейс Вілмот і лікарем Туше.

На столику – полуничні коржики. Кава. Пиріжки із заварним кремом. Розрізаний навпіл грейпфрут. Вони снідають.

Стискаючи скривавлений ніж, Місті підходить до них і каже:

– Детективе Стілтон, я з приводу моєї доньки. Моєї доньки, Теббі. – Місті каже: – Гадаю, вона ще жива.

Рука Стілтона з грейпфрутом у ложці застигла біля його роззявленого рота. Він питає:

– А хіба ваша донька мала померти?

Вона потонула, каже йому Місті. Він має вислухати її. Тиждень чи три тому – Місті точно не знає. Вона не впевнена. Бо її замкнули на мансарді. І причепили на ногу отой гіпсовий зліпок, щоб вона не втекла.

Її ноги під спідницею вкриті кров’ю, яка тече, не перестаючи.

Тепер уже вся їдальня спостерігає за ними. І прислухається.

– Це змова, – каже Місті. Вона простягає дві руки до переляканого обличчя Стілтона, наче бажаючи його заспокоїти. Місті каже: – Спитайте Ангела Делапорте. Невдовзі має статися щось жахливе.

На її руках засохла кров. Її кров. Кров з її ніг, що просочується крізь складчасту спідницю.

Спідницю Теббі.

Чується голос:

– Ти зіпсувала її!

Місті обертається – а там Теббі. Вона стоїть в одвірку їдальні, а на ній – блузка з рюшами та модні чорні брюки. У неї коротка зачіска «паж», а в одному вусі – сережка: червоне емальоване сердечко, точнісінько як те, що Віл Таппер вирвав зі своєї мочки сто років тому.

Лікар Туше каже:

– Місті, ви знову почали пити?

Теббі каже:

– Мамо, моя спідниця…

А Місті відказує:

– Значить, ти жива.

Детектив Стілтон витирає рота серветкою і каже:

– От і добре, одним мертвим менше.

Ґрейс накладає ложечкою цукор у свою каву. Потім додає молока, колотить ложкою і каже:

– Так ви гадаєте, що то люди з ОАС здійснили вбивство?

– Убивство Теббі? – питає Місті.

Теббі підходить до столика і прихиляється до крісла своєї бабусі. Коли вона піднімає блюдце, уважно придивляючись до розмальованої кайми, то між її пальцями видно жовтизну від нікотину. Кайма – золотиста, з повторною гірляндою дельфінів та русалок. Теббі показує блюдце Ґрейс і каже:

– Фітц і Флойд. Візерунок «Морська гірлянда».

Вона перевертає блюдце, читає на його зворотній стороні і всміхається.

Ґрейс дивиться на неї знизу вгору і, теж усміхаючись, каже:

– Ти прогресуєш так швидко, що не можу тобою нахвалитися, Табіто.

До речі, Місті хоче обійняти і поцілувати свою доньку. Місті хоче обійняти її і кинутися до авто, щоб поїхати прямісінько до Текумзе-Лейк. Місті хоче помахати на прощання всьому оцьому задовбаному острову шляхетних психів і показати їм велику дулю.

Ґрейс ляскає по порожньому стільцю поруч із собою і каже:

– Місті, сідай-но сюди. Ти якась сама не своя.

Місті питає:

– Кого вбив ÓAC?

Океанський альянс за свободу. Той, що попалив графіті Пітера в прибережних будинках.

Твої графіті.

– Саме через це я сюди й приїхав, – відказує детектив. І виймає блокнот із внутрішньої кишені своєї куртки. Розкривши його на столі, він виймає ручку і готується записувати. Зиркнувши на Місті, детектив питає: – Ви не заперечуєте, якщо я поставлю вам кілька запитань?

Про вандалізм Пітера?

– Минулої ночі було вбито Ангела Делапорте, – відповідає детектив. – То могло бути просто пограбування, але ми не відкидаємо й інших версій. Ми лише знаємо, що його зарізали ножем уві сні.

У її ліжку.

У твоєму ліжку.

Теббі помирає, а потім оживає. Востаннє Місті бачила свою дитину, коли та лежала на оцьому самому столику, бездиханна і накрита простирадлом. Місті розбила коліно, а тепер воно загоїлось. Одного дня Місті може малювати, а потім – не може. Можливо, Ангел Делапорте був інтимним другом її чоловіка, але тепер він мертвий.

Твоїм інтимним другом.

Теббі бере матір за руку. І підводить Місті до вільного місця. Вона витягує стілець, і Місті сідає на нього.

– Перш ніж ми почнемо… – каже Ґрейс. Перехилившись через столик, вона торкається манжети на сорочці детектива Стілтона й каже: – Мистецька виставка Місті відкривається за три дні, і ми сподіваємось там вас побачити.

Мої малюнки. Вони десь тут.

Теббі всміхається Місті і кладе свою руку в руку бабці. Перстень із перидотом поблискує зеленим на тлі білої лляної скатертини.

Ґрейс блимає очима на Місті і зіщулюється, як людина, яка йде крізь павутиння, нагнувши голову та мацаючи руками повітря. Ґрейс каже:

– Останнім часом на острові сталося стільки прикрого! – Вона глибоко вдихає повітря, піднімаючи на грудях намисто з перлинами, а потім зітхає і мовить: – Сподіваюся, що мистецька виставка дозволить нам усе почати наново.