Текст книги "Щоденник"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

Двадцять сьоме серпня… з половиною

Те, як Гарроу розповів Місті. Те, як Гарроу пояснив їй острівну легенду, значить, що вона не може не прославитися як художниця.

Вона приречена на успіх. Її талант – це її прокляття. Життя після життя.

Вона була Джотто ді Бондоне, потім Мікеланджело, потім – Яном Вермеером.

А може, Місті була Яном ван Ейком, і Леонардо да Вінчі, і Дієго Веласкесом.

А потім – Маврою Кінкейд і Констанцією Бертон.

А тепер вона – Місті-Мері Вілмот, але змінюється лише її ім’я. Вона ж завжди була мистцем. І завжди ним буде.

Одного не вчать у художньому коледжі: що прожити життя – це виявити, ким ти насправді була.

Між іншим, усе це каже Гарроу Вілмот. Схиблений убивця, батько Пітера. Той Гаррі Вілмот, який переховувався відтоді, як Пітер та Місті одружилися. Перед тим, як народилася Теббі.

Твій божевільний батько.

Як повірити Гаррі Вілмоту, так Місті – найталановитіша з усіх художників усіх часів.

Двісті років тому Місті була Маврою Кінкейд. Сто років тому вона була Констанцією Бертон. У тому попередньому житті Констанція побачила якусь прикрасу, що її носив один із синів острова під час своєї подорожі Європою. То був перстень, що колись належав Маврі. Випадково він знайшов її та привіз назад, до себе. Після того, як Констанція померла, люди помітили, що її щоденник дуже нагадує щоденник Маври. Їхні життя були дуже схожими, і Констанція врятувала острів так само, як його раніше врятувала Мавра.

Що її щоденник збігається з її попереднім щоденником. Що кожен її щоденник збігатиметься з попереднім. Що Місті завжди рятуватиме острів. Своїм мистецтвом. Оце і є острівна легенда, за словами Гарроу. І все це – справа її рук.

Через сто років, коли їхні статки добігали кінця, вони послали синів острова знайти її. Знову і знову ми повертали її сюди і змушували повторювати своє попереднє життя. Використовуючи фальшиві коштовності як приманку, бо Місті завжди їх розпізнаватиме. Вона їх любитиме, сама не знаючи чому.

Вони, увесь музей воскових фігур острова Чекайленд, усі вони знали, що Місті стане великою художницею. Якщо її належним чином гарненько помучити. Бо ж казав Пітер, що найкраще мистецтво породжується стражданнями. Бо ж казав лікар Туше, що таким чином ми можемо вийти на якесь універсальне натхнення.

Бідолашна маленька Місті-Мері Кляйнман, найталановитіша художниця всіх часів, їхня спасителька. Їхня рабиня. Місті, їхня грошова дійна корова. Така вже в неї карма.

Гарроу розказав, як вони використовують щоденник попередньої художниці для того, щоб дати напрям життю художниці наступної. Її чоловік має померти в одному й тому самому віці. Потім – хтось з її дітей. Вони можуть імітувати смерть, як, наприклад, з Теббі, але у випадку з Пітером – що ж, він сам напросився.

До речі, все це Місті розповідає детективу Стілтону, коли він їде до острова Чекайленд.

У крові Пітера було повно снодійних ліків, які він ніколи не приймав. Неіснуюче свідоцтво про смерть Гарроу Вілмота. Місті каже:

– Напевне, це – результат кровозмішення. Усі ці люди – схиблені психи.

– Це велике благо, – сказав їй Гарроу, – що ти забуваєш.

Після кожної смерті Місті забуває, ким вона раніше була, але остров’яни передають цю історію з покоління в покоління. Вони увесь час її пам’ятають, щоб можна було знайти Місті і повернути назад. На всю решту вічності, кожне четверте покоління, як тільки скінчаються гроші… Коли світ загрожує вторгненням, вони повернуть її назад, і вона врятує їхнє майбуття.

– Так, як ти завжди робила, як ти завжди робитимеш, – сказав Гарроу.

Місті-Мері Вілмот, цариця рабів.

Промислова революція зустрічає ангела-охоронця.

Бідолашна. Місті, конвеєр чудес. Усю решту вічності.

Аристократи до аристократів, це так – між іншим.

Гарроу сказав:

– Ти завжди ведеш щоденник. У кожному перевтіленні. Саме завдяки йому ми і маємо змогу передбачити твої настрої та реакції. Ми знаємо про кожну твою майбутню дію.

Гарроу намотав низку перлин на зап’ястя Ґрейс і сказав, клацнувши защіпкою:

– Так, ми дійсно хочемо, щоб ти повернулася і розпочала процес, але це не обов’язково значить, що ми хочемо, щоб ти завершила свій кармічний цикл.

У художньому коледжі не вчать, як уникнути процесу реутилізації твоєї душі.

Бо це буде як убивство гуски, що несе золоті яйця. Так, її душа полине до інших пригод, але через три покоління острів знову збідніє. Збідніє і заюрмиться багатими чужинцями.

Періодичне воскресіння. Її власне саморобне безсмертя.

– Узагалі, – сказав Гарроу, – праправнуки Теббі, знайшовши той щоденник, що ти його оце ведеш, визнають його надзвичайно корисним для правильного поводження з тобою наступного разу.

Прапрапралравнуки Місті.

Користуватимуться її книгою. Оцією книгою.

– О, я пам’ятаю, – мовила Ґрейс. – Коли ще була маленькою дівчинкою. Ти була Констанцією Бертон, і мені дуже подобалося, коли ти брала мене із собою запускати повітряного змія.

Гарроу сказав:

– Під яким би ім’ям ти не з’являлася, ти – матір усім нам.

Ґрейс додала:

– Ти і справді всіх нас любила.

А Місті питає в Гарроу:

– Благаю, скажіть, що має статися? Картини вибухнуть? Чи готель рухне в океан? Що? Яким чином вона всіх порятує?

А Ґрейс струсила по руці свій перловий браслет і сказала:

– Ти не зможеш усіх порятувати.

Більшість великих статків, каже Гарроу, стоять на стражданнях та смерті тисяч людей чи тварин. На таких собі жнивах. Він дає Ґрейс щось блискучо-золотисте і простягає руку, відтягнувши рукав піджака.

І Ґрейс, з’єднавши два кінці манжетів, надіває на них запонку і каже:

– Ми щойно винайшли спосіб пожинати багатих людей.

Двадцять сьоме серпня… і три чверті

Біля готелю «Чекайленд» уже чергують машини швидкої допомоги. Бригада новинарів-телевізійників монтує тарілку трансляційної антени на даху свого мікроавтобуса. Дві поліцейські машини стоять упритул до парадних сходів готелю.

Відпочивальники протискуються крізь припарковані авто. Шкіряні штани та маленькі чорні сукенки. Темні окуляри та шовкові сорочки. Золоті прикраси. А над ними – вивіски та логотипи корпорацій.

Графіті Пітера: «…ваша кров – то наше золото…»

Поміж Місті та натовпом стоїть перед камерою репортер. Позаду нього юрмиться натовп, люди піднімаються готельними сходами і входять до вестибюлю; репортер питає:

– Ми в ефірі? – Потім приставляє два пальці однієї руки до вуха і, не дивлячись в камеру, каже: – Я готовий.

Детектив Стілтон сидйть за кермом свого авто, а поруч із ним – Місті. Обидва спостерігають, як Ґрейс та Гарроу Вілмот піднімаються парадними сходами, причому Ґрейс підняла і притримує своє довге плаття кінчиками пальців однієї руки. Гарроу тримає її за другу руку.

Місті дивиться на них. Камери теж дивляться на них.

І детектив Стілтон каже:

– Вони не стануть щось учиняти. При такому напливі народу.

Найстарше покоління кожної родини – Бертони, Гайленди та Петерсени – аристократія острова Чекайленд, разом із натовпом глядачів вони входять, високо піднявши голови, до готелю.

Застереження, що його залишив Пітер: «…ми повбиваємо всіх Божих дітей, щоб урятувати своїх…»

Репортер перед камерою піднімає мікрофон до рота і каже:

– Поліція та начальство округа дали добро на вечірній прийом сьогодні на острові.

Натовп зникає в тьмяно-зеленому вельветовому ландшафті вестибюлю, наповнивши лісову галявину посеред полірованих та лакованих дерев. Потужні стовпи світла врізаються в морок, важкі, як кришталеві люстри. Дивани у формі валунів, порослих мохом. Табірне вогнище, таке схоже на камін.

Детектив Стілтон питає:

– Хочете увійти?

Місті каже, що ні. Там – небезпечно. Вона не збирається повторювати помилку, яку вона завжди робила. Якою б та помилка не була.

Зі слів Гарроу Вілмота.

Репортер каже:

– Сьогодні увечері сюди прибудуть усі великі та маленькі цабе.

Раптом з’являється дівчинка. Незнайомка. Чиясь донька з коротким темним волоссям; вона піднімається сходами до готельного вестибюлю. Блищить її перстень із перидотом. Куплений на гроші, що їх Місті заначила з чайових.

Це Теббі. Ясна річ, Теббі. Подарунок майбуттю від Місті. Спосіб Пітера втримати свою дружину на острові. Приманка, щоб заманити її в пастку. Миттєвий зелений спалах – і Теббі зникає всередині готелю.

Двадцять сьоме серпня… і сім восьмих

Сьогодні, у темряві похмурої лісової галявини, серед зеленого вельветового пейзажу у вестибюлі, спрацьовує протипожежна сигналізація. Один довгий пронизливий дзвінок, він виривається з парадного входу так гучно, що репортер аж сіпнувся і скрикнув:

– Здається, у нас неприємності!

Відпочивальники, чоловіки із зализаним назад волоссям, темним та скучерявленим за допомогою якогось лаку. Жінки – геть усі блондинки. Вони щось вигукують, намагаючись перекричати дзеленчання сигналізатора.

Місті Вілмот, найталановитіший мистець за всю історію людства, продирається крізь натовп. Хапаючи і відтягуючи вбік присутніх, вона пробирається до сцени в «Дерев’яно-золотій їдальні». Відштовхуючи лікті та сраки отих кістлявих чужинців. Уся стіна за сценою задрапірована і готова до відкриття. Фреска, її робота, і досі прихована від очей. Запечатана. Її подарунок майбуттю. Її бомба з годинниковим механізмом.

Її мільйон мазків, належним чином складених докупи. Сеча корів, що їли мангові листки. Чорнильні мішечки каракатиць. Уся ота хімія та біологія.

Її дитина десь тут у натовпі. Теббі.

А сигналізатор дзвенить та дзвенить. Місті ступає на стілець. Потім ступає на стіл, столик номер «шість», де поклали Теббі, коли вона потонула, і де Місті дізналася про те, що Ангела Делапорте зарізали на смерть. Вона стоїть над натовпом, люди на неї дивляться, а чоловіки-відпочивальники весело вишкіряються – Місті не вдягнула ані ліфчика, ані трусів.

Її воскресле весільне плаття зіжмакалося в неї поміж стегнами; Місті вигукує:

– Пожежа!

Обертаються голови. Очі піднімаються на неї. У проході їдальні з’являється детектив Стілтон і починає плисти крізь натовп.

Місті вигукує:

– Геть звідси! Рятуйтеся! – Місті кричить: – Якщо ви тут залишитеся, трапиться щось жахливе!

Застереження – Пітера. Місті поливає ним натовп, як Пітер поливав стіни спрей-фарбою.

«Ми повбиваємо всіх Божих дітей, щоб урятувати своїх».

За нею бовваніє завіса, закриваючи всю стіну, її автопортрет, те, що Місті сама про себе не знає. Те, що вона не хоче знати.

Відпочивальники повитріщалися на неї, поскорочувавши свої зморщувальні м’язи та позсувавши брови. Губи – витягнуті трійчастим м’язом у тонку пряму лінію, опущену на краях.

Дзвінок тривоги дзеленчить, і поки ти не зробила наступного вдиху, стає надворі чути океан, і кожна хвиля сичить та вибухає.

Місті кричить, щоб усі заткнулися і замовкли. І коли вона кричить, вона знає, про що говорить. Вона – найталановитіша художниця всіх часів. Утілення Томаса Гейнсборо, Клода Моне та Мері Кассат. Вона кричить про те, що її душа була і Мікеланджело, і да Вінчі, і Рембрандтом.

Потім якась жінка вигукує:

– Це вона, художниця. Це – Місті Вілмот.

А якийсь чоловік теж вигукує:

– Місті, люба, кінчай цю комедію.

Та сама жінка кричить:

– Опускайте завісу, і по всьому.

Ті чоловік та жінка, що кричали, – це Гарроу та Ґрейс. Між ними стоїть Теббі, яку вони тримають кожен за руку. Очі Теббі заліплені клейкою плівкою.

– Оті люди, – кричить Місті, показуючи на Ґрейс та Гарроу. Волосся спадає їй на лоба, і Місті кричить: – Оті лихі люди використали свого сина, щоб я завагітніла!

Місті кричить:

– Вони захопили і утримують мою доньку!

Вона кричить:

– Якщо вам захочеться поглянути, що там, за завісою, то тоді вже буде надто пізно!

І тут детектив Стілтон добирається до стільця. Один крок – і він нагорі. Ще один крок – і він біля Місті на столику номер «шість». За ними висить важка велика завіса. Правда про все – на відстані лише кількох дюймів.

– Згода, – кричить іще якась жінка. То стара остров’янка Таппер, її черепашача шия обвисла складками на мереживний комірець її плаття. Вона гукає: – Покажи нам, Місті!

– Покажи нам! – гукає чоловік, старий остров’янин Вудс, спершись на свою палицю.

Стілтон потягнувся рукою собі за спину. І каже:

– Вам ледь не вдалося переконати мене в тому, що ви – при здоровому глузді. – І він висмикує з-за спини руку, а в руці – наручники. Він клацає ними, надіваючи їх на Місті, і тягне її геть, повз Теббі із заліпленими очима, повз натовп відпочивальників, що скрушно хитають головами. Повз аристократів з острова Чекайленд. Назад – через лісову просіку зеленого вельветового вестибюлю.

– Моя дитина, – каже Місті. – Вона й досі тут. Нам треба забрати її.

Але детектив Стілтон передає її своєму помічникові в коричневій уніформі та й каже:

– Ваша донька, про яку ви казали, що вона загинула?

Вони імітували її смерть. У всіх на очах, вони лише скульптурні зображення самих себе. Власні автопортрети.

А надворі, біля готелю, біля підніжжя парадних сходів, помічник відчиняє задні дверцята патрульного автомобіля. Детектив Стілтон каже:

– Місті Вілмот, вас заарештовано за спробу вбивства вашого чоловіка, Пітера Вілмота, і за вбивство Ангела Делапорте.

Вона вся була в крові того ранку, коли Ангела зарізали в її ліжку. Ангел ледь не украв у неї чоловіка. І саме Місті знайшла тіло Пітера в авто.

Сильні руки заштовхують її на заднє сидіння патрульного автомобіля.

А з готелю доноситься голос репортера:

– Пані та панове, зараз настане мить, коли опуститься завіса.

– Забери її до відділка. Зніми відбитки пальців. Зареєструй її, – каже детектив. І ляскає помічника по спині. – А я піду всередину – подивлюся, що то за сенсація така.

Двадцять восьме серпня

Платон стверджує, що ми живемо на ланцюгу в темній печері. Ми прикуті ланцюгом так, що бачимо лише дальню стіну цієї печери. Усе, що ми бачимо, – це тіні, що на цій стіні рухаються. То можуть бути тіні чогось, що рухається ззовні печери. То можуть бути тіні людей, прикутих поруч із нами.

Мабуть, усе, що здатен бачити кожен з нас, – це наші власні тіні.

Карл Юнґ назвав це своїм тіньовим процесом. Він стверджував, що ми ніколи не бачимо інших. Натомість ми бачимо лише наші власні аспекти, що на них накладаються. Тіні. Проекції. Наші асоціації.

Так само художники давнини сиділи в темній кімнаті і старанно виписували образи того, що знаходилося за маленьким вікном, у яскравому сонячному світлі.

Камера-обскура.

Не чітке зображення, а все перевернуте догори ногами. Спотворене дзеркалом чи лінзою, через які воно проходило. Наше обмежене особисте сприйняття. Наш малесенький масив досвіду та знань. Наша недолуга освіта.

Як спостерігач контролює круговид. Як помирає художник. Ми бачимо те, що бажаємо бачити. Ми бачимо так, як ми бажаємо бачити. Ми бачимо лише самих себе. Усе, що може художник, це дати нам щось таке, на що можна подивитися.

Між іншим, твою дружину заарештували. Але вона спромоглася це зробити. Вони спромоглися це зробити. Мавра. Констанція. І Місті. Вони врятували її дитину, твою доньку. Вона врятувала себе. Вони врятували всіх.

Помічник у своїй коричневій уніформі відвіз Місті через пором на материк. По дорозі він зачитував їй її права. Потім передав іншому помічникові, який зняв із неї відбитки пальців та обручку. Місті і досі у своєму весільному платті; і помічник забрав у неї сумку та туфлі на шпильках.

Уся її дешева біжутерія, коштовності Маври, їхні коштовності – усі вони знову в будинку Вілмотів, у взуттєвій коробці Теббі.

Цей другий помічник дав їй ковдру. Цей помічник – жінка її ж віку, її обличчя – щоденник зморшок, що починаються навколо очей і тягнуться павутинками між носом та ротом. Поглянувши на бланки, що їх заповнювала Місті, ця жінка спитала:

– Так ви – ота художниця?

І Місті відповіла:

– Так, але тільки решту цього життя – і не більше.

Помічниця повела її старим бетонним коридором до металевих дверей. Відмикаючи двері, сказала:

– Світло вимкнене, бо вже був відбій. – Розчинивши металеві двері, вона відійшла убік – і саме там Місті його й побачила.

Шкода, що в художньому коледжі не вчать того, що ти завжди в пастці.

Тому, що твоя голова – це печера, а твої очі – вихід із неї. Що ти живеш усередині своєї голови і бачиш лише те, що хочеш бачити. Що ти лише спостерігаєш за тінями і придумуєш їм таке значення, яке тобі бажається.

Між іншим, він був прямо там. У високому квадраті світла, що падало крізь двері, написаний на дальній стіні маленької камери.

Там був напис: «Якщо ти тут, то ти знову зазнала невдачі». І підпис: «Констанція».

Округлий розмашистйй почерк, люблячий та турботливий, як і всі інші зразки її почерку. Тут Місті ніколи не доводилося бувати, але тут вона невпинно опиняється – знову і знову. І саме в ту мить вона чує звук сирени, протяжний і далекий. Помічниця каже:

– Я повернуся, щоб трохи приглянути за вами. – З цими словами вона виходить і замикає двері.

В одній стіні є вікно, надто високо для Місті, але воно, напевне, виходить на океан та острів Чекайленд.

У мерехтливому помаранчевому відблиску з вікна, танцівному світлі та тінях на бетонній стіні навпроти вікна, у цьому світлі Місті дізнається все, що знала Мавра. Усе, що знала Констанція. Місті знає, як усіх їх обдурили. Платон каже, що ми вже все знаємо і нам треба лише пригадати. Це те, що Карл Юнґ називає колективним підсвідомим. Місті пам’ятає.

Як камера-обскура фокусує зображення на полотні, як працює ящичний фотоапарат, так і маленьке вікно камери проектує оранжево-жовте безладдя, фігури з полум’я та тіні на дальню стіну. Усе, що чути, – це сирени, усе, що видно, – це полум’я.

То палає готель «Чекайленд». А в ньому – Ґрейс, Гарроу та Теббі.

Ти це відчуваєш?

Ми там були. Ми там є. Ми там будемо завжди.

І ми знову зазнали невдачі.

Трете вересня – перша чверть Місяця

Місті паркує авто на мисі Чекайленд-Пойнт. Біля неї сидить Теббі, огортаючи руками урну. Там – її бабуся та дід. Твої батьки. Ґрейс та Гарроу.

Сидячи поруч із донькою на передньому сидінні старого «б’юїка», Місті кладе руку Теббі на коліно і каже:

– Манюня!

І Теббі повертає голову й дивиться на свою матір.

Місті каже:

– Я вирішила офіційно поміняти наші імена та прізвища. – Місті каже: – Теббі, мені справді треба розповісти людям, що там сталося. Місті стискає худеньке колінце Теббі, біла панчоха ковзає по колінній чашечці, і Місті каже: – Ми можемо поїхати жити до твоєї бабусі в Текумзе-Лейк.

І справді, тепер вони можуть поїхати куди завгодно. Вони знову багаті. Ґрейс та Гарроу і всі старі острів’яни, вони – залишили їм мільйони, на які застрахували свої життя. Багато мільйонів, вільних від оподаткування та надійно збережених у банку. З процентами достатніми, щоб безбідно жити наступні вісімдесят років.

Пошуковий собака детектива Стілтона через два дні після пожежі врився в гору обгорілої деревини. Перші три поверхи готелю спустошені, залишилися тільки голі кам'яні стіни. Від високої температури бетон обернувся на блакитно-зелене скло. Що там рознюхав собака – гвоздичний одеколон чи каву, але рятувальники знайшли Стілтона, мертвого, у підвалі під вестибюлем. А собака увесь тремтів та обісцявся. Звали його Рудько.

Фото пожежі облетіли весь світ. Тіла жертв, розкладені на вулиці перед готелем. Обвуглені трупи, чорні та зашкарублі, потріскані, а в тріщинах проглядало спечене м’ясо – вологе та червоне. І в кожному знімку, з кожного ракурсу, виднівся той чи інший логотип корпорації.

Кожна секунда відеозйомки демонструє обвуглені скелети, розкладені на автостоянці. Поки що їхня загальна кількість складає сто тридцять дві людини, а над ними всіма, у тому чи іншому місці відеокадру видніється назва корпорації. Якийсь логотип чи усміхнений талісман. Мультяшний тигр. Малозрозумілий, але оптимістичний девіз.

«Боннер та Міллз – Коли у вас опускаються руки».

«М’ютворкс – Де прогрес не затримується надовго».

Чого ти не розумієш, тому ти можеш надати будь-якого значення.

У кожному випуску новин – якесь острівне авто з шовковим рекламним щитом. На кожному шматку паперового сміття, на стаканчику чи серветці надрукована назва корпорації. Можна прочитати рекламний щит. Остров'яни з рекламними значками на лацканах чи у футболках з рекламою дають інтерв’ю на тлі задимлених трупів. Тепер фінансові служби та телевізійні кабельні мережі і фармацевтичні компанії платять шалені гроші, щоб зняти всю їхню рекламу. Стерти свої назви з острова.

Додайте ці гроші до страховки – і острів Чекайленд тепер багатший, аніж будь-коли.

Сидячи у «б’юїку», Теббі дивиться на свою матір. Дивиться на урну, що тримає у своїх руках. Великий підборідний м’яз розтягує її губи до вух. Щоки Теббі зминаються в подушечки і трохи піднімають нижні повіки. Обіймаючи обома руками прах Ґрейс та Гарроу, вона – сама собі Мона Ліза. Усміхнена й антична, Теббі каже:

– Якщо ти скажеш, то скажу і я.

Мистецький витвір Місті. Її дитина.

Місті питає:

– Що ти скажеш?

Продовжуючи всміхатися, Теббі відповідає:

– Я підпалила їхнє вбрання. Бабця та дід Вілмоти навчили мене, як це зробити, і я їх підпалила. – Вона каже: – Вони заліпили мені очі, щоб я не бачила і змогла вибратися.

В уривках уцілілого йідео все, що видно, – це дим, що клубочиться з дверей вестибюлю. З моменту розкриття завіси на фресці минуло лише кілька хвилин. Пожежні вриваються всередину і назад не повертаються. З кожною' секундою, позначеною в часовій табличці на відео, пожежа розростається, полум’я пожирає помаранчеві завіски на вікнах. Якийсь полісмен повзе через ґанок, щоб зазирнути у вікно. Пригнувшись, він вдивляється всередину. Потім випростовується на увесь зріст. В обличчя йому валить дим, а полум’я перетворює на смолоскип його одіж та волосся. Але він переступає через підвіконня. Не моргнувши оком. Не зіщулившись. Його обличчя та руки палають. Полісмен усміхається на те, що він узрів усередині, і йде туди, не обертаючись назад.

За офіційною версією, пожежу спричинив камін у їдальні. Готель завжди притримувався тієї традиції, що камін має горіти, хоч якою б теплою не була погода, – ось чому почалася пожежа. Люди загинули за крок від розчинених вікоц. Їхні тіла були знайдені на відстані простягнутої руки від виходу з приміщення. Вони так і померли: повзучи, плазуючи та масово напираючи до стіни в їдальні, де горіла фреска. До центру пожежі. До того, що побачив полісмен у розчинене вікно.

Ніхто навіть і не думав тікати.

Теббі каже:

– Коли мій татко сказав мені тікати разом із ним, то я розповіла бабці. – Вона каже: – Я врятувала нас. Я врятувала майбутнє усього острова.

Дивлячись у вікно, на океан і не дивлячись на матір, Теббі мовить:

– Тому, якщо ти комусь скажеш, – каже вона, – то я потраплю за ґрати. – І додає: – Я дуже пишаюся тим, що зробила, мамо.

Вона дивиться на океан, її очі ідуть за лінією узбережжя до села та до чорної шкаралупи згорілого готелю. Де люди згоріли заживо, прикуті до місця синдромом Стендаля. Фрескою Місті.

Місті трусить доньку за коліно і каже:

– Теббі, я тебе благаю.

Не дивлячись на неї, Теббі простягає руку, відчиняє дверцята авто і виходить.

– Мене звуть Табіта, мамо, – каже вона. – Віднині називай мене, будь ласка, моїм повним іменем.

Коли ти гинеш у вогні, твої м’язи скорочуються. Твої руки втягуються, пальці згинаються в кулаки, а кулаки підтягуються до підборіддя. Твої коліна згинаються. Усе це – через жар. Це називається «бійцівська стійка», бо ти скидаєшся на мертвого боксера.

Люди, що загинули в пожежі, люди, що тривалий час перебувають у вегетативному стані, усі вони набувають однакової пози. Такої, як у дитини, що готова з’явитися на світ.

Місті й Табіта йдуть повз бронзову статую Аполлона. Повз лужок. Повз занепалий мавзолей – запліснявілу банківську споруду, вбудовану в схил гори; її залізні ворота прочинені. Усередині – темрява. Вони йдуть аж на край мису, і Табіта – не її донька, а хтось, кого Місті навіть не знає – якась незнайомка, Табіта висипає кожну урну з високої скелі у воду. Довгу сіру хмару того, що було всередині, попіл та пил, віялом розносить вітер. І вона тоне в океані.

До речі, Океанський альянс за свободу більше не робив жодних заяв, і поліція нікого не заарештувала.

Лікар Туше проголосив закриття єдиного громадського пляжу на острові через виниклу небезпеку для здоров’я відпочивальників. Пором став ходити тільки двічі на тиждень, і то лише для мешканців острова. Хоч так, хоч сяк, а острів Чекайленд тепер закритий для сторонніх.

Ідучи назад до авто, вони проходять повз мавзолей.

Теббі… Табіта зупиняється й питає:

– А тепер хочеш зазирнути всередину?

Іржаві залізні ворота прочинені.

І Місті каже:

– Так.

Між іншим, погода сьогодні тиха. Тиха, покірлива і пригнічена.

Один, два, три кроки в темряву – і їх уже видно. Два скелети. Один лежить на долівці, скрутившись на боці калачиком. Другий – сидить, обпершись об стіну. Навколо їхніх кісток виросли мох та плісняві грибки. На стіні блищать струмочки води. Ці скелети – то її скелети, скелети жінок, якими колись була Місті.

Про що Місті дізналася, так це про те, що біль, паніка та відчуття жаху тривають лише хвилину-дві.

Що Місті відчула, так це те, що їй до смерті набридло помирати.

Між іншим, твоя дружина знає, що ти блефував, коли писав, що всі зубні щітки у кожному домі ти засовував собі в дупу. Ти просто хотів, щоб люди вжахнулися і повернулися до реальності. Ти просто хотів вивести їх зі стану їхньої персональної коми.

Місті не пише це для тебе, Пітере, вже не пише.

На цьому острові немає місця, де вона могла б залишити свою історію так, що тільки вона сама змогла б її віднайти. Майбутня вона через сотню років. Її особиста маленька капсула з посланням для нащадків. Її власна бомба з годинниковим механізмом. Мешканці Чекайленду, вони ж перериють увесь свій прекрасний острів, кожен квадратний дюйм. Вони знесуть готель, шукаючи її таємницю. У своєму розпорядженні вони матимуть ціле століття, щоб копати та рознюхувати, поки вона не повернеться. Поки вони її самі не повернуть. А потім уже буде запізно.

Усе, що ми робимо, видає нас. Наше мистецтво. Наші діти.

Але ми тут. Ми й досі тут. Що бідолашна й затуркана Місті-Мері Вілмот має зробити – це сховати свою історію так, щоб усім було її видно. Вона сховає її скрізь по всьому світу.

Те, чого вона навчилася, це те, чого вона навчається завжди. Платон мав рацію. Ми всі безсмертні. Ми могли б і не помирати, якби захотіли.

Якби ж вона тільки пам’ятала кожен день свого життя, кожну хвилину свого життя.