Текст книги "Щоденник"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

Двадцять четверте липня

Між іншим, зйай, що сьогодні Місті телефонував детектив Стілтон. Він хоче зробити Пітеру невеличкий візит.

Хоче зробити невеличкий візит тобі.

По телефону він питає: «Коли помер ваш свекор?»

Підлога навколо Місті, її ліжко – усе закидане мокрими кульками акварельного паперу. Зіжмакані жмути лазурово-блакитного та Віндзорського зеленого, вони наповнюють коричневий магазинний пакет, у якому вона принесла додому свої мистецькі припаси. Її графітові олівці, олівці кольорові, масляні фарби, фарби акрилові та гуашні акварелі – усе це вона перетворила на мотлох. Її масні масляні пастелі та крейдяні м’які пастелі – усі вони стерті до огузків настільки малих, що їх уже не можна тримати в руці. Папір майже закінчився.

От чого не вчать у мистецькій школі, так це розмовляти по телефону і одночасно малювати. Тримаючи телефон в одній руці і пензлик у другій, Місті перепитує:

– Татко Пітера? Чотирнадцять років тому, так?

Розмазуючи фарби тильною стороною руки, змішуючи їх кінчиком свого великого пальця, Місті така ж необережна, як і Гойя: добуває собі свинцеву енцефалопатію. Глухоту. Депресію. Місцеве отруєння.

А детектив Стілтон каже:

– Документального підтвердження смерті Гарроу Вілмота немає.

Щоб загострити пензлик, Місті обсмоктує його ротом. І каже:

– Але ж ми розвіяли прах. То був серцевий напад. А може, пухлина в мозку. – Фарба щипає її за кінчик язика. Барвник скрипить на кутніх зубах.

А детектив Стілтон каже:

– Свідоцтва про смерть немає.

Місті припускає:

– Можливо, вони зімітували його смерть. – Вона вся губиться в здогадках. І Ґрейс Вілмот, і лікар Туше – увесь цей острів тільки й робить, що намагається зберегти свій імідж.

А Стілтон питається:

– Хто це – «вони»?

Нацисти. Ку-клукс-клан.

Пензликом «екай» номер 12 з верблюжого хутра вона наносить ідеальний фон голубизни над деревами на ідеальному зубчастому обрії ідеальних гір. Горностаєвим пензликом номер 2 вона накладає сонячне світло на вершечок кожної ідеальної хвилі. Ідеальні криві та прямі лінії, а також точні кути, і пішов Ангел Делапорте в сраку зі своїм циркулем і транспортиром. До речі, на папері погода така, якою її зробить Місті. Ідеальна.

Між іншим, детектив Стілтон питає:

– А чому ви вважаєте, що ваш свекор зімітував свою смерть?

Місті каже, що то вона пожартувала. Ясна річ, Гаррі Вілмот помер.

Білоччиним пензлем номер 4 вона легенькими дотиками зображає затінок у лісі. Вона змарнувала дні, зачинившись у своїй кімнаті, але все, що вона зробила, і наполовину не дотягує до того крісла, яке вона зобразила тоді, коли обдристалася на луках. Там, на мисі Чекайленд-Пойнт. Під впливом страхітливої галюцинації. Із заплющеними очима, з харчовим отруєнням.

І отой ескіз вона продала за всрані п’ятдесят баксів.

А детектив Стілтон питає по телефону:

– Ви мене чуєте?

Місті відказує:

– А ви як гадаєте?

Вона каже:

– Підіть і погляньте на Пітера. – Місті зображає ідеальні квіти на ідеальному лузі нейлоновим пензлем номер 2. Де Теббі, вона не знає. Якщо в цей час Місті має бути на робочому місці, то їй начхати. Єдине, в чому вона не сумнівається і на що їй не начхати, – це те, що вона працює. І в неї не болить голова. І руки не трусяться.

– Проблема в тім, – продовжує Стілтон, – що в-шпиталі хочуть, щоб і ви були присутні, коли я прийду поглянути на вашого чоловіка.

Та Місті каже, що не може. Вона має малювати. Має ставити на ноги свою тринадцятирічну доньку. У неї вже другий тиждень не вщухає біль, спричинений мігренню. Горностаєвим пензликом номер 4 вона наносить тоненьку сіро-білу смугу поверх лугу. Наче мостить дорогу через' траву. Вона риє копань. Закладає фундамент.

На папері перед нею пензель валить дерева і відвозить їх геть. Коричневою фарбою Місті вгризається в схил лугу. Місті змінює стиль. Пензель переорює траву. Квіти щезають. З копані піднімаються стіни. У стінах розчиняються вікна. Вежа здіймається вгору. Над центром споруди набрякає купол. Із дверей вибігають сходи. Уздовж терас з’являються поручні. Іще одна вежа вистрелює догори. Простирається ще одне крило будівлі, поглинаючи ще одну частину луків і відтісняючи ліс.

Це – Земний Рай, Занаду. Сан-Сімеон. Балтимор. Мар-а-Лаґо. Це – те, що будують люди з грошима для безпеки та усамітнення. Місця, де, як їм здається, вони почуватимуться щасливими. Оця нова будівля – це просто оголена душа багатої персони. Такий собі сурогатний рай для людей надто багатих, щоб потрапити до раю справжнього.

Ти можеш малювати все, що завгодно, бо єдине, що ти можеш відкрити, – це саму себе.

А голос у телефоні каже:

– Вас влаштує третя година завтра, місіс Вілмот?

На ідеальному силуеті даху одного крила будівлі з’являються статуї. На ідеальній терасі з’являється басейн. Луг майже зник під новими сходами, що збігають до краю бездоганного лісу.

Усе – автопортрет.

Усе – щоденник.

А голос у телефоні питає:

– Місіс Вілмот?

По стінах видряпуються лози. З плит на покрівлі виростають пагінці труб.

А голос у телефоні каже:

– Місті, ви мене чуєте? Ви ніколи не вимагали офіційного звіту судмедексперта про спробу самогубства вашого чоловіка? – Детектив Стілтон питає: – Ви не знаєте, де ваш чоловік міг роздобути снодійні пігулки?

До речі, проблема мистецької школи полягає в тому, що там тебе можуть навчити техніки та майстерності, але ніколи не навчать тебе таланту. Натхнення не можна купити. Прозріння не прийде через умоглядні міркування. Не можна вивести формулу натхнення. Дорожню карту до осяяння.

– Кров вашого чоловіка, – пояснює детектив Стілтон, – містила фенобарбітал натрію.

А на місці інциденту ніяких ліків знайдено не було, додає він. Ані пляшечки з пігулками, ані води. Немає медичних записів, які б свідчили, що Пітеру призначали такі ліки.

Не відриваючись від малювання, Місті питає, до чого він веде.

А Стілтон відказує:

– Подумайте, хто був зацікавлений у його смерті?

– Лише я, – відповідає Місті. І відразу ж жалкує про сказане.

Малюнок закінчено – ідеальний і прекрасний. Такого місця Місті ніколи не бачила. Звідки воно взялося в її уяві – вона й гадки не має. А потім вона бере і пензлем «котячий язик» номер 12, просякнутим чорним барвником «палена слонова кістка», замальовує все, що є в полі зору.

Двадцять п’яте липня

Усі будинки на Евкаліптовій та Модриновій вулицях здаються такими величними, якщо поглянути на них уперше. Усі вони – три– або чотириповерхові, з білими колонами, і всі були збудовані під час останнього економічного підйому, тобто вісімдесят років тому. Майже століття назад. Будинок за будинком, вони повмощувалися посеред розлогих дерев, величезних, наче зелені грозові хмари – посеред горіхів та дубів. Вони тягнуться вздовж Кедрової вулиці і позирають один на одного через хвилясті зелені галявини. Вони такі розкішні, коли бачиш їх вперше.

«Храмові фасади», казав Гарроу Вілмот Місті. Починаючи приблизно з 1798 року, американці будували прості, але масивні фасади в стилі грецького Відродження. А з 1824 року, коли Вільям Стрікленд спроектував Другий банк Сполучених Штатів у Філадельфії, вороття назад уже не було. Після того будинки – і маленькі, і великі – мали оснащатися низкою жолобчастих колон та навислою фронтонною покрівлею вздовж усього фасаду.

Люди називали ці споруди «торцевими будинками», бо всі ці чудернацькі деталі обмежувалися переднім торцем будівлі. А решта споруди була простою, без архітектурних надмірностей.

Така характеристика стосувалася майже кожного будинку на острові. Усе – фасади. Усе – розраховане на ваше перше враження.

Те, що архітектори прозвали «грецькою раковою пухлиною», поширилося скрізь – від вашингтонського Капітолію до найменшого сільського будинку.

– Для архітектури, – пояснював Гарроу, – то було кінцем прогресу і початком повторення. – Він зустрів Місті та Пітера на автобусній станції в Лонґ-Біч і відвіз їх до порома.

Оці острівні будинки здаються такими величними, поки ти не підійдеш і не побачиш, як із колони облуплюється і скупчується біля її підніжжя фарба. А на покрівлі накладки на стиках поіржавіли і позвисали скрюченими почервонілими смугами. У вікнах – коричневий картон там, де немає шибки.

Три покоління аристократів – одне за одним.

Жодне капіталовкладення не зберігається вічно. Це їй сказав Гарроу Вілмот. А гроші вже закінчувалися.

– Одне покоління заробляє гроші, – якось сказав їй Гарроу. – Наступне покоління захищає і зберігає їх. А на третьому поколінні гроші скінчуються. Люди завжди забувають, які зусилля потрібні для того, щоб накопичити родинний капітал.

Пітер написав своїми закарлючками: «…твоя кров – то наше золото…»

Між іншим, поки Місті їде на зустріч із детективом Стілтоном – аж цілі три години до «Пітерової комори», – вона складає докупи все, що може пригадати про Гарроу Вілмота.

Уперше Місті побачила острів Чекайленд, коли поїхала туди з Пітером, а його батько возив їх довкола у своєму старому «б’юїку». Усі автомобілі на Чекайленді старі, охайні та до блиску відполіровані, але всі сидіння в них місцями залатані прозорим скотчем, щоб не вивалилася набивка. Випукла передня панель розтріскалася від надміру сонця. Хромова облямівка та бампери – поцятковані та вкриті прищами іржі від солоного морського повітря. Фарби зблякли під тонким шаром окису цйнку.

Гарроу мав густу кучму сивого волосся, зачесану над лобом, як корона. Очі в нього були сірі чи голубі. Зуби – радше жовті, ніж білі. Підборіддя й ніс – гострі та довгасті. Решта тіла – кістлява й бліда. Непоказна. З рота в нього смерділо. А від нього самого тхнуло старим острівним будинком із власним занепалим інтер’єром.

– Цьому авто – десять років, – сказав він. – Для прибережного авто – це ціла вічність. – Він підвіз їх до порома, і вони чекали на пристані, дивлячись через водну гладінь на темну зелень острова. Пітер та Місті були на літніх канікулах і шукали роботи, мріючи мешкати в місті, будь-якому великому місті. Вони говорили про те, щоб кинути школу і перебратися до Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса. Чекаючи порома, вони казали, що могли б вивчати мистецтво в Чикаго чи Сіетлі. Там, де можна було б розпочати кар’єру. Місті пригадала, як їй довелося тричі гепнути дверцятами авто, поки вони не зачинилися.

Це було те саме авто, в якому Пітер намагався покінчити життя самогубством.

Авто, в якому ти намагався себе вбити. Там, де ти прийняв оті снодійні пігулки.

І те саме авто, в якому вона оце їхала.

Тепер на одному його боці простягся яскраво-жовтий трафаретний напис:

«Боннер та Міллз – коли вам усе обридне».

Тому, чого ти не розумієш, ти можеш надати будь-якого значення.

Того першого дня на поромі Місті сиділа в авто, а Гарроу та Пітер стояли біля поручнів.

Гарроу прихилився до Пітера і спитав: «Ти певен, що вона – те, що треба?»

Він прихилився до тебе. Батько та син.

І Пітер відповів: «Я бачив її малюнки. Вона – це справді те, що треба…»

Гарроу підняв брови, зморщувальний м'яз зібрав шкіру на його лобі в довгі складки, і він мовив: «Ти ж знаєш, що це значить».

І Пітер осміхнувся, але тільки злегка піднявши свій levator labii, свій глузувальний м’яз, відповів: «Так, знаю. Мені до грьобаного біса пощастило».

А його батько кивнув головою. І сказав: «Це значить, що невдовзі ми нарешті почнемо ремонтувати готель».

Хіпова мамця Місті якось сказала, що американська мрія – це бути такою багатою, щоб мати можливість утекти від усіх. Згадай лише Говарда Х’юза в його розкішній квартирі. Вільяма-Рендольфа Герста в Сен-Сімеоні. Згадай про Балтимор. Усі оті розкішні заміські будинки, куди багатії відправили себе в добровільне заслання. Оті саморобні райські кущі, в яких ми ховаємося. А коли все це руйнується – бо так буває завжди, – то мрійнику доводиться повертатись у реальний світ.

«Пошкреби будь-який великий капітал, – казала якось мамця Місті, – і ти знайдеш кров, що пролилася лиш одне чи два покоління тому». (Сказане, очевидно, мало на меті зробити так, щоб їхнє життя в автопричепі стало виглядати хоч трохи привабливішим.)

Дитячий труд у шахтах та заводах, часто казала вона. Рабство. Наркоманія. Шахрайства з акціями. Руйнування природи відкритими кар’єрами, шкідливими викидами, виснаженням землі через надмірне сільгоспвиробництво. Монополії. Хвороби. Війни. Кожен великий капітал є породженням чогось огидного.

Усупереч мамчиним напучуванням, Місті була впевнена, що на неї чекає блискуче майбуття.

Поблизу центру лікування коматозних пацієнтів Місті на хвилину зупиняється, щоб поглянути на третій ряд вікон. На вікно Пітера.

Твоє вікно.

Останнім часом Місті хапається за все, повз що б вона не проходила: одвірки, прилавки, столи, стільці, спинки крісел. Для того щоб утриматися й не впасти. Місті не в змозі високо підняти голову. Кожного разу, коли вона виходить із кімнати, їй доводиться вдягати сонцезахисні окуляри, бо сонячне світло ріже їй очі. Її одіж теліпається на ній та злітає догори, наче під нею нічого немає. А її волосся… На пензлі його більше, аніж у неї на голові. Усі її ремені тепер можна двічі обкрутити довкола її талії.

Вона тепер така худа, як жінки в іспанських серіалах.

У задньому дзеркалі видніються її очі – впалі та почервонілі. Місті схожа на труп Паґаніні.

Перед тим, як вийти з авто, вона бере ще одну пігулку зеленої водорості, і в голову їй стріляє біль, коли вона ковтає її під банку пива.

Відразу ж за скляними дверима вестибюлю на Місті чекає детектив Стілтон, дивлячись, Як вона йде через автостоянку. І хапається для рівноваги за кожен автомобіль.

Коли Місті видирається по східцях; вона допомагає собі, хапаючись рукою за перила і підтягуючись угору.

Детектив Стілтон притримує для неї двері і каже:

– Щось ви не дуже гарний вигляд маєте.

Місті пояснює, що то – головний біль. А може, то через її фарби. Червоний кадмій. Титанові білила. У деяких фарбах міститься свинець, мідь чи окис заліза. А деякі художники погіршують ситуацію тим, що скручують пензель ротом, щоб він тонше писав. У мистецькій школі завжди попереджають, розповідаючи про Вінсента ван Ґога та Тулуз-Лотрека. Про всіх тих художників, які збожеволіли і чиї нерви були уражені настільки, що їм доводилося малювати пензлем, прив’язаним до всохлої руки. Токсичні фарби, абсент, сифіліс. Слабкість у руках та щиколотках – це повна ознака отруєння свинцем.

Усе – твій автопортрет. Навіть твій мозок, видалений під час розтину. Твоя сеча.

Отрути, наркотики, хвороба. Натхнення.

Усе – щоденник.

До речі, детектив Стілтон усе це записує, шкрябаючи у своєму блокноті. Задокументовує кожне її малорозбір-ливе слово.

Місті мусить заткнутися, інакше в неї заберуть Теббі і відвезуть її до державного притулку.

Якась жінка реєструє їх за своїм столиком. Вони розписуються в щоденному журналі відвідувань, і їм видають пластикові значки, які треба причепити до одежі. Місті вдягла одну з найулюбленіших брошок Пітера: великий завиток із жовтих штучних діамантів, – усі камінці надщерблені та потьмянілі. На декотрих з них срібна станіоль відлущилася, і вони більше не іскряться. І з вигляду не кращі за розбите пляшкове скло, що валяється на вулиці.

Місті чіпляє пластмасовий значок біля брошки.

Детектив каже:

– Схоже, що вона стара.

А Місті відказує:

– Чоловік подарував мені її, коли ми ще зустрічалися.

Вони чекають ліфт, коли детектив каже:

– Мені потрібен доказ, що ваш чоловік був тут протягом останніх двох діб. – Перевівши погляд з мигаючого індикатора поверхів на Місті, він каже: – А вам, можливо, доведеться надати документальні свідчення вашого перебування на острові за цей самий період часу.

Ліфт розчиняється, і вони вступають усередину. Двері зачиняються, і Місті натискає кнопку третього поверху.

Уставившись на двері, вони якусь мить мовчать, а потім озивається Стілтон:

– Я маю ордер на його арешт. – І ляскає себе по нагрудній кишені своєї спортивної куртки.

Ліфт зупиняється. Двері розкриваються. Місті й полісмен виходять.

Детектив Стілтон розкриває свій блокнот, щось там читає і питає:

– Ви знаєте людей із проїзду Західна затока, 346?

Місті, яка йде попереду нього коридором, перепитує:

– А що?

– Ваш чоловік робив там реконструкцію минулого року, – пояснює детектив.

Це там, де зникла господарча кімната.

– А як щодо Північного Соснового шляху, 7856? – питає Стілтон.

Це там, де зникла білизняна кімната.

Місті відповідає ствердно. Так. Вона бачила, що там натворив Пітер, але домовласників тамтешніх не знає, ні.

Детектив Стілтон із ляском закриває блокнот і каже:

– Обидва будинки минулої ночі згоріли. П’ять днів тому згорів іще один будинок. А перед тим був знищений іще один будинок, що його реконструював ваш чоловік.

А в кожному з цих випадків – підпал. Усі будинки, в яких Пітер залишив свої сповнені ненависті графіті, – усі вони займаються. Учора поліція отримала листа від однієї групи, яка взяла на себе відповідальність за ці підпали. Океанський альянс за свободу. Скорочено – ОАС. Бони хочуть покласти край усякому будівництву на узбережжі.

Ідучи за Місті довгим коридором із лінолеумною підлогою, детектив каже:

– Рух за верховенство білих та Партія зелених мають зв’язки, що тягнуться в минуле. – Він пояснює: – Від захисту природи до захисту расової чистоти відстань досить коротка.

Вони доходять до палати Пітера, і Стілтон каже:

– Якщо ваш чоловік не зможе довести, що він був у шпиталі кожну з тих ночей, коли стались підпали, мені доведеться заарештувати його. – І знову ляскає по' нагрудній кишені куртки, де лежить ордер.

Занавіска довкола ліжка Пітера щільно запнута. За нею чути енергійний шум дихального пристрою, що накачує повітря. Чути тихеньке пілікання серцевого монітора. Чути також, як у навушниках слабенько дзижчить якийсь твір Модарта.

Місті відкидає занавіску навколо ліжка.

Урочисте відкриття. Вечір прем’єри.

І Місті каже:

– Будьте моїм гостем. Питайте в нього все, що бажаєте.

На ліжку – скрючений на боці скелет, з восковою шкірою, наче зроблений з пап’є-маше. Біло-голуба мумія зі схожими на блискавки венами, що розгалужуються під шкірою. Коліна підтягнуті до грудей. Спина вигнута так, що голова ледь не торкається схудлих сідниць. Ступні гострі як застругані палиці. Нігті на ногах – довгі та темно-жовті. Кисті рук скрючені так сильно, що нігті повпивалися в бинти, намотані для захисту долонь. Тонка в’язана ковдра відсунута в ноги матраца. Прозорі та жовті трубки входять і виходять з передпліч, живота, потемнілого зів’ялоґо пеніса та з черепної коробки. М’язів залишилося так мало, що коліна, лікті, кістляві ступні та кисті рук здаються масивними і непропорційно великими.

Губи, блискучі від вазелінової олії, позападали, і за ними видніються чорні діри там, де колись були зуби.

Коли завісу відсунуто, стає чути сморід усього цього – просякнутих спиртом тампонів, сечі, пролежнів та пом’якшувального шкірного крему. Запах розігрітої пластмаси. Гарячий запах хлорки та порохнистий запах гумових рукавичок.

Щоденник твого життя.

Гофрована блакитна трубка апарата штучного дихання встромлена в отвір посередині горла. Смужки білого хірургічного пластиру заліплюють очі. Голова поголена, щоб можна було підключити монітор кров’яного тиску, але брудне й нечесане волосся щетиниться на грудях та на мішечку обвислої шкіри поміж стегнами.

Таке ж саме чорне волосся, як і в Теббі.

Твоє чорне волосся.

Притримуючи занавіску рукою, Місті каже:

– Як бачите, мій чоловік не надто полюбляє багато гуляти.

У всьому, що ти робиш, видно твою руку.

Детектив Стілтон на мить закляк. Потім прокашлявся і ковтнув слину. Його levator labii superioris підтягує йому верхню губу аж до ніздрів, і він заглиблює своє обличчя в блокнот. Заскрипіла ручка, щось записуючи.

У маленькому столику побіля ліжка Місті знаходить спиртові тампони і розриває на одному з них пластикову упаковку. Коматозні пацієнти класифікуються згідно з так званою коматозною шкалою Ґлазґо, пояснює вона детективу. Шкала охоплює пацієнтів від цілком свідомих до непритомних та несприйнятливих. Ви даєте пацієнту голосову команду і спостерігаєте, чи рухається він у відповідь на неї. Або ж говорить. Або ж очима блимає.

Детектив Стілтон питає:

– А що ви можете мені розказати про Пітерового батька?

– Ну, – каже Місті, – він як фонтанчик для пиття.

Детектив підводить на неї здивований погляд. Брови стиснуті докупи. Зморщувальний м’яз виконує свою функцію.

Місті розповідає йому, що на пам’ять про Гарроу вона кинула пачку купюр у чудернацький мідний питний фонтанчик. Він знаходиться там, де Вільхова вулиця виходить на Межову авеню, побіля готелю. А прах Гарроу вона розвіяла під час церемонії на мисі Чекайленд-Пойнт.

Усе це детектив Стілтон зашкрябує у свій блокнот.

Спиртовим тампоном Місті витирає Пітерові шкіру довкола соска на грудях.

Місті знімає з його голови навушники, бере голову обома руками і повертає на подушці так, щоб він дивився в стелю. Місті відстібає брошку від свого плаття.

Найнижчий бал, який можна отримати за шкалою Глазго, – це три. Це значить, що ви зовсім не рухаєтеся, зовсім не розмовляєте і зовсім не кліпаєте очима. Хай що вам кажуть і що роблять із вами люди. Ви просто не реагуєте.

Брошка розстібається і перетворюється на шпильку завдовжки з мізинець Місті: Вона протирає шпильку спиртом.

Детектив зупиняється і, не відриваючи ручки від блокнота, питає:

– А ваша донька хоч коли-небудь приходить провідати?

Місті хитає головою.

– А його матір?

І Місті відповідає:

– Моя донька проводить більшість часу зі своєю бабусею. – Місті дивиться на шпильку – чисту й відполіровану до срібного блиску. – Вони ходять на гаражні розпродажі, – пояснює вона. – Моя свекруха працює на фірму, яка знаходить людям китайський фарфоровий посуд із візерунком, який уже не випускається.

Місті здирає плівку з очей Пітера.

З твоїх очей.

Місті розкриває його очі пальцями, схиляється низько над лицем і кричить:

– Дітере!

Місті кричить:

– Пітере, як насправді помер твій батько?

Бризкаючи слиною йому в очі, де одна зіниця більша за іншу, Місті горлає:

– Ти що – член якогось нацистського екологічно-терористичного угруповання?

Зиркнувши на детектива, вона знову горлає:

– Ти і справді тишком-нишком вислизаєш із шпиталю кожної ночі, щоб підпалювати будинки?

Місті горлає:

– Ти що – перевертень?

Океанський альянс за свободу.

Стілтон схрещує руки на грудях і низько нахиляє голову, спідлоба спостерігаючи за Місті. М'язи orbicularis oris довкола його рота стискають йому губи в тоненьку пряму лінію. Фронтальний м’яз піднімає йому брови, і на його лобі утворюються три зморшки, що йдуть від скроні до скроні. Зморшки, яких досі там не було.

Однією рукою Місті бере Пітера за сосок і відтягує його догори.

Своєю другою рукою Місті проштрикує сосок шпилькою. А потім витягує її.

А серцевий монітор ціпкає, як і ціпкав, – ні на удар швидше, ні на удар повільніше.

Місті каже:

– Пітере, любий, ти відчуваєш оце? – І знову всаджує в нього шпильку.

Щоб кожного разу ти відчував новий біль. За методом Станіславського.

До речі, щоб ти знав: біля соска така товста шрамна тканина, що проштрикнути її – це все одно, що проштрикнути колесо трактора. Шкіра соска страшенно розтягується під тиском шпильки і аж потім нарешті піддається.

Місті кричить:

– Навіщо ти себе вбив?

Зіниці Пітера витріщаються в стелю, одна – широко розкрита, а друга – як булавочна голка.

Рахітом ззаду її огортають дві руки. То детектив Стілтон. Він відтягує її геть від ліжка. А вона горлає:

– Якого біса ти привіз мене на цей довбаний острів?!

Детектив тягне її геть, аж поки шпилька, яку тримає Місті, не починає потроху висовуватися, аж поки не висовується зовсім. Місті кричить:

– Якого біса зробив мене вагітною?!