Текст книги "Щоденник"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

П’ятнадцяте серпня

Між іншим, одна з проблем мистецького коледжу та, що він робить тебе менш романтичною. Уся ота маячня про художників та мансарди щезає під тягарем програми з хімії, геометрії та анатомії. Твоя освіта робить усе таким чепурним – акуратним.

Таким визначеним та розумним.

Увесь час, що вона зустрічалася з Пітером Вілмотом, Місті знала, що не його вона кохала. Жінка лише шукає найліпшу фізичну особину, яка б стала батьком її дітей. Здорова жінка запрограмована вишукувати трикутник гладенького м’яза під розстебнутим комірцем, як у Пітера, бо в результаті еволюції люди стали безволосими, щоб пітніти й охолоджуватися, ганяючись за якимось розпаленим та виснаженим різновидом волохатого носія тваринних протеїнів. Чоловіки з меншою кількістю волосся напевне матимуть менше вошей, бліх та кліщів.

А коли вони ще тільки починали зустрічатися, вона знала: Пітер візьме її картину. Потім оснастить її підкладкою та рамкою. А зі зворотного боку рамки приліпить дві стрічки надміцної клейкої плівки. Остерігаючись липкої плівки, він засуне картину під свій мішкуватий светр.

Усякій жінці сподобалося б те, як він гладив рукою її волосся. Така проста наука. Фізичний дотик імітує початкову практику виховання дітей. Він стимулює викид гормону росту та ферментів орнітіндекарбоксилаза. З іншого боку, коли Пітер гладитиме їй шию, то це, цілком природно, знизить її рівень гормонів стресу. Це було доведено в лабораторії, коли маленьких щуренят гладили пензликом.

Якщо ти знаєш свою біологію, то вже не підеш у неї на повідку.

Коли вони зустрічалися, Пітер і Місті, то ходили до мистецьких музеїв та галерей. Тільки вони удвох, ходили й розмовляли. Пітер наче вагітний, з її картиною під светром.

Нічого особливого у світі немає. Нічого магічного. Просто фізика.

Усілякі ідіоти на кшталт Ангела Делапорте, які вишукують надприродні причини цілком ординарних подій, – такі люди доводять Місті до сказу.

Походжаючи галереями і вишукуючи вільне місце на стіні, Пітер здавався живим прикладом золотого перетину – формули, використовуваної древніми грецькими скульпторами для отримання ідеальних пропорцій. Його ноги були в 1,6 раза довшими за тулуб. А тулуб був в 1,6 раза довшим за голову.

Поглянь на свої пальці – перший суглоб довший за другий, а другий – довший за кінцевий. Це співвідношення зветься «фі» – за ім’ям скульптора Фідія.

Твоя пропорція.

Коли вони гуляли вдвох, Місті розповідала Пітеру про хімію живопису. Про те, як фізична краса виявляється просто хімією, геометрією та анатомією. Мистецтво – це насправді наука. Якщо дізнатися, чому людям щось подобається, тоді можна буде відтворити те, що їм подобається. Скопіювати. У «створенні» справжньої усмішки ховається парадокс. Безкінечне повторення спонтанного моменту перетворюється на жах. На те, що має невимушений та швидкоплинний вигляд, проливаються ріки поту і витрачається маса нудних зусиль.

Коли люди дивляться на стелю Сікстинської капели, то їм слід знати, що вугільно-чорна фарба – це сажа з природного газу. Барвник рожевий мареновий видобувається з кореня рослини марена. Смарагдовий зелений – це ацетоарсеніт міді, який також називається «паризька зелень» і використовується як інсектицид. Отрута. Тірійський пурпур виготовляється з молюсків.

А Пітер узяв і потайки витягнув картину з-під светра. Коли вони були в галереї самі, і ніхто їх не бачив, він узяв картину з кам’яним будинком за білим штахетником і сильно притиснув до стіни. А на ньому – підпис Місті-Мері Кляйнман. 1 Пітер сказав:

– Я ж обіцяв тобі, що колись твоя картина висітиме в музеї.

Mofo очі – єгипетський коричневий, фарба, що вироблялася з перемелених мумій, кісткового попелу та асфальту і використовувалася до дев’ятнадцятого сторіччя, коли художники дізналися огидну й лячну правду. Після того, як роками слинили пензлі між своїми губами.

Коли Пітер поцілував її в потилицю, Місті сказала, що коли дивишся на Мону Лізу, то слід пам’ятати, що палена сіена – це просто глей, підфарбований залізом та марганцем і випалений у печі. Сепія коричнева – це чорнильні мішечки каракатиці. Голландський рожевий – це подрібнені плоди подорожника.

Ідеальний язик Пітера лизнув у Місті за вухом. Щось напружилося і затверділо під його одежею, але то була не картина.

А Місті прошепотіла:

– Індіанський жовтий – це сеча корів, яких годували манговим листям.

Пітер огорнув її однією рукою за плечі. А другою рукою натиснув їй ногу під коліном, і вона зігнулася. Він опустив її на мармурову підлогу галереї і сказав:

– Te amo, Місті.

До речі, це прозвучало досить несподівано.

Налігши на неї своєю вагою, Пітер сказав:

– Ти страх як багато знаєш… – і поцілував її.

Мистецтво, натхнення, кохання – їх так просто препарувати. Пояснити до краю і вичерпно.

Райдужно-зелений барвник та «зелена крушина» – це сік квітів. Фарба «капагська коричнева» – це ґрунт з Ірландії, шепотіла Місті. Кіновар – це яскраво-червона руда, яку збивають стрілами з високих іспанських круч. Бістр – це жовта сажа спаленого бука. Кожен шедевр – це просто ґрунт і попіл, змішані якимось ідеальним чином.

Попіл до попелу. Пил до пилу.

Навіть коли ви цілувалися, ти заплющував очі.

А Місті свої не заплющувала, але на тебе не дивилася, а дивилася на твою сережку. Срібло, потьмяніле майже до коричневого кольору, з шишечкою прямокутних скляних діамантів, які мерехтіли в темному волоссі, що спадало тобі на плечі, – і це Місті дуже подобалося.

Того першого разу Місті безупинно казала тобі: «Фарба «Деві сіра» – порошковий сланець. «Бременська блакитна» – це гідроксид міді та карбонат міді, смертельна отрута». Місті казала: ««Блискуча яскраво-червона» – це йод і ртуть. Фарба «кістяна сажа» – це перепалені кості…»

Шістнадцяте серпня

Фарба «кістяна сажа» – це перепалені кості.

«Шелак» – це гівно, яке залишає тля на листі та гілках. «Франкфуртська сажа» – це перепалена виноградна лоза. У масляних фарбах використовується олія давлених волоських горіхів або макових зерен. Чим більше ти знаєш про мистецтво, тим більше воно стає схожим на чаклунство. Усе перемелюється, змішується та запікається – як на кухні.

Місті й досі говорила, говорила, говорила, але то було через кілька днів, галерея за галереєю. То було в музеї, де її картину з високою кам’яною церквою приліпили до стіни між Моне та Ренуаром. Коли Місті сиділа на холодній підлозі, затиснувши між ногами Пітера. Уже вечоріло, і музей був безлюдним, як пустеля. Пітер, притиснувшись своєю ідеальною головою з чорним волоссям ДО ПІДЛОГИ, простягнув догори руки і, засунувши їх під її светр, крутив їй соски на грудях.

Обома твоїми руками. Фізіологи-біхевіористи твердять, що людські істоти злягаються лицем до лиця саме через груди. Жінки з великими грудьми приваблювали більше партнерів, котрі наполягали на грудних пестощах під час статевого акту. У результаті народжувалося більше жінок з успадкованими великими грудьми. А це, у свою чергу, ще більше стимулювало секс обличчям до обличчя.

А тут, на підлозі, з руками Пітера на своїх грудях, з його набряклим прутнем у трусах, Місті, обхопивши його стегнами, розповідала, як Вільям Тернер, створюючи свій шедевр про Ганнібала, який долав Альпи, щоб знищити салаську армію, поклав у його основу свою пішу прогулянку в йоркширській глибинці.

Ще один приклад того, що все є автопортретом.

Місті розповіла Пітеру про те, що можна дізнатися з історії мистецтва. Що Рембрандт нахлюпував фарбу таким товстим шаром, що люди жартували, що кожен його портрет можна взяти за ніс і підняти.

Її волосся звисало вниз, а по обличчю рясно котився піт. Її повні ноги тремтіли, виснажені, але все одно тримали її верхи на Пітері. А вона ковзала на бульбі в його трусах.

Пальці Пітера міцніше вхопилися за її груди. Його стегна підкинулися догори, а м’яз orbicularis oris щільно заплющив його очі. Трійчастий м’яз опустив куточки його рота, оголивши нижні зуби Пітера. Його пожовклі від кави зуби вгризлися в повітря.

Гаряча волога пульсувала, витікаючи з Місті, а у Пітера в трусах пульсував настовбурчений член, все ж інше зупинилося. Вони обидва перервали своє дихання на один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім довгих секунд.

А потім вони обоє зів’янули, виснажені. Тіло Пітера розслаблено розтяглося на підлозі. Місті пласко розпростерлася на ньому. І вони, і їхня одіж склеїлися воєдино рясним потом.

А зі стіни на них дивилася картина із зображенням високої церкви.

І в той самий момент до них підійшов охоронець музею.

Двадцяте серпня – Місяць на три чверті

У темряві звучить голос Ґрейс, і він каже Місті:

– Робота, яку ти робиш, купить свободу твоїй родині. – І додає: – Відпочивальники тепер не з’являтимуться тут десятиліттями.

Якщо одного дня не прокинеться Пітер, Ґрейс та Місті – останні з Вілмотів.

Якщо ти не прокинешся, то нових Вілмотів уже не буде.

Чути, як Ґрейс щось нарізає ножицями.

Три покоління аристократів. Немає сенсу наново накопичувати статки родини. Нехай будинок відходить католицькій церкві. Нехай відпочивальники влітку заюрмлюють острів. Тепер, коли Теббі мертва, у Вілмотів не лишилося акцій у майбутті. Не лишилося капіталовкладень у майбутнє.

Ґрейс каже:

– Твоя творчість – це подарунок майбутньому, і кожного, хто спробує тебе зупинити, прокляне історія.

Поки Місті малює, руки Ґрейс обхоплюють чимось її талію, потім передпліччя, потім – шию. Чимось, що легенько і м’яко тре шкіру.

– Місті, люба, у тебе талія – сімнадцять дюймів, – каже Ґрейс.

То у неї мірна стрічка.

Щось гладеньке прослизає поміж її губами, і голос Ґрейс мовить:

– Час прийняти ще одну пігулку.

Питна соломинка встромляється їй в рот, і Місті відсмоктує достатньо води, щоб проковтнути капсулу.

У 1819 році Теодор Жеріко написав шедевр «Пліт Медузи». На ньому зображено десятеро жертв корабельної катастрофи, які вціліли через два тижні зі ста сорока семи людей, що висадилися на пліт після того, як їхній корабель потонув. У той час Жеріко саме покинув свою вагітну коханку. Щоб покарати себе, він поголив голову. Майже два роки він не бачився з друзями, ніколи не з'являвся на публіці. Йому було двадцять сім, і він жив усамітнено та малював. Оточений умирущими й трупами, він студіював їх для свого шедевра. Після кількох спроб самогубства він помер у віці тридцяти двох років.

Ґрейс каже:

– Ми всі смертні. Мета – не жити вічно, мета – створити щось таке, що житиме вічно.

Вона вимірює стрічкбю довжину ніг Місті. Щось холодне та гладеньке ковзає по щоці Місті, і голос Ґрейс повідомляє:

– Помацай. Це – атлас. Я шию тобі сукню на презентацію.

Та замість «сукня» Місті чується «саван».

На дотик Місті відчуває, що атлас – білий. Ґрейс ушиває весільне плаття Місті. Переробляє його. Забезпечує йому безсмертя. Воскресіння. Відродження. Місті і досі відчуває на ньому духи «Пісня вітру».

Ґрейс каже:

– Ми запросили всіх. Усіх відпочивальників. Твоя презентація стане найбільшою суспільною подією сторіччя.

Так само, як і її весілля.

Наше весілля.

Та замість «презентації» Місті чується «кремація».

Ґрейс каже:

– Ти майже скінчила. До завершення лишилося ще вісімнадцять малюнків.

Щоб стало рівно сто.

Та замість «скінчила» Місті чується «померла».

Двадцять перше серпня

Сьогодні в темряві за повіками увімкнулася протипожежна сигналізація. Один довгий дзвінок у коридорі – він звучить крізь двері так гучно, що Ґрейс аж скрикнула:

– Ой, що там таке? – потім поклала руку на плече Місті й сказала: – Працюй, не зупиняйся.

Рука стискає плече, і Ґрейс каже:

– Лише закінчи оцей останній малюнок. Це – все, що нам потрібно.

Її кроки віддаляються, і розчиняються двері в коридор. Тепер сигнал тривоги ще гучніше калатає – верещить, як дзвінок на перерву в школі, де навчалася Теббі. У її власній початковій школі, коли вона була малою. Дзеленчання стишується, коли Ґрейс зачиняє за собою двері. Вона не замикає їх.

Але Місті все одно малює.

Її мати в Текумзе-Лейк… коли Місті сказала їй, що, може, вийде заміж за Пітера Вілмота та переїде на острів Чекайленд, її мати сказала Місті, що всі великі капітали стоять на шахрайстві та нещастях. Чим більші капітали, сказала вона, тим більше постраждало людей. Для багатих людей, сказала мати, перший. шлюб – це лише питання продовження потомства. А потім спитала, чому ж насправді Місті хоче провести решту свого життя в оточенні подібних людей?

Її мати спитала:

– Ти що, більше не хочеш бути художницею?

До речі, Місті сказала їй, що ні, хоче.

Річ навіть була не в тім, що Місті кохала Пітера. Вона й сама не знала, чи було то кохання. Вона просто більше не могла повернутися додому на оту стоянку автопричепів.

Може, дочкам завжди судилося засмучувати своїх матерів. Робота в них така.

Цього не вчать у мистецькому коледжі.

А протипожежна тривога дзеленчить та дзеленчить.

А на різдвяні канікули Пітер та Місті втекли. І цілісінький тиждень Місті змушувала свою матінку хвилюватися. Священик поглянув на Пітера й сказав:

– Усміхнися, синку. У тебе такий вигляд, наче тебе на розстріл ведуть.

А її матінка зателефонувала до коледжу. Обдзвонила лікарні. В одній з кімнат невідкладної допомоги був труп жінки, молодої жінки, яку знайшли голою в кюветі, – її убили, вдаривши кільканадцять разів ножем у живіт. На Різдво матуся Місті проїхала через три округи, щоб поглянути на скалічене тіло отієї невідомої. І поки Пітер та Місті урочисто ступали через головний хід церкви на Чекайленді, її мати, затамувавши дух, спостерігала, як поліцейський детектив розстібав зіпер на мішкові з трупом.

В отому попередньому житті Місті зателефонувала матінці через два дні після різдвяних свят. Сидячи в будинку Вілмотів за замкненими дверима, Місті перебирала пальцями дешеву біжутерію, яку їй подарував Пітер, коли вони зустрічалися: фальшиві брильянти і фальшиві перлини. Спочатку Місті вислухала кілька панічних повідомлень, залишених на автовідповідачі її матінкою. А коли нарешті зібралася з духом і набрала їхній номер у Іекумзе-Лейк, її мати просто не стала з нею розмовляти і поклала слухавку.

Подумаєш, велика річ! Трохи поплакавши, Місті більше не дзвонила своїй матері.

Бо на острові Чекайленд вона вже встигла відчути себе більше вдома, аніж будь-коли в автопричепі.

А готельна протипожежна сигналізація не замовкає, і крізь двері хтось гукає: «Місті? Місті-Мері?» – То чоловічий голос. Потім чується стук у двері.

І Місті відповідає:

– Хто там?

Коли двері розчинилися, сигналізація стає гучнішою, а потім знову її звук слабшає. Якийсь чоловік каже:

– Господи, ну й сморід тут! – То Ангел Делапорте прийшов їй на порятунок.

До речі, погода сьогодні – хаотично-нервова, панічна та позначена легкою шарпаниною, коли Ангел зриває плівки з обличчя Місті. Він забирає в неї пензель. А потім сильно ляскає по кожній щоці і каже:

– Прокидайся. У нас мало часу.

Ангел Делапорте ляскає її не так, як дають ляпаси курвам у мексиканських серіалах, бо Місті – сама шкіра й кістки.

А готельна протипожежна сигналізація все дзвенить та дзвенить.

Мружачись від сонця, що йде від малесенького слухового вікна, Місті каже: «Припини». Місті каже, що він не розуміє. Що вона мусить малювати. Це все, що в неї лишилося.

Малюнок на мольберті перед нею – квадрат неба, бруднуватий блакитно-білий, ще зовсім незакінчений, але він займає увесь аркуш паперу. Біля одвірка зображенням до стіни прихилені інші малюнки. На кожному – номер, написаний на звороті олівцем. На одному видніється – «дев’яносто сім». Потім – «дев’яносто вісім» і «дев'яносто дев’ять».

А сигналізація дзвенить та дзвенить.

– Місті, – каже їй Ангел, – що б це не був за експеримент, ти його закінчила. – Він іде до комірчини і виймає звідти халат і сандалі. Потім повертається, взуває сандалі їй на ноги й каже: – Людям знадобиться приблизно дві хвилини, щоб розібратися, що це фальшива тривога.

Просунувши руки їй під пахви, Ангел рвучко піднімає Місті на ноги. Стиснувши руку в кулак, він гепає по гіпсовій відливці і питає:

– А це що таке?

Місті питає, навіщо він сюди прийшов.

– Ота пігулка, що ти мені її дала, вона викликала у мене найгіршу мігрень у моєму житті. – Накинувши халат їй на плечі, він пояснює: – Я віддав її одному хіміку на аналіз. – Просунувшй її знесилені руки в рукава, Ангел продовжує: – Не знаю, який у вас тут лікар, але оті капсули містять порошковий свинець із мікроскопічними дозами миш’яку та ртуті.

Токсичні складові всіх олійних фарб: «ван-дейк», фероціанід, йодний червоний, ртутний йодид, свинцеві білила, карбонат свинцю, кобальтовий фіолетовий, миш’як – усі оті прекрасні сполуки та барвники, які так цінують мистці, але які виявляються смертельними. Як ти мрієш про те, щоб створити шедевр, але натомість твоя мрія робить тебе божевільним, а потім убиває.

Вона, Місті-Мері Вілмот, отруєна наркоманка, одержима дияволом, Карлом Юнґом та Станіславським, малює ідеальні криві та кути.

Місті каже, що вона не розуміє. Місті каже, Теббі, її донька, вона померла.

І Ангел завмирає на місці. Його брови підскакують від здивування, і він питає:

– Як це так?

Кілька днів тому, або ж кілька тижнів. Місті достеменно не знає. Теббі потонула.

– А ти впевнена? – питає Ангел. – Про це не повідомлялося в пресі.

До речі, Місті не впевнена ні в чому.

Ангел каже:

– Тут смердить сечею.

То її катетер. Він висмикнувся. Вони лишають за собою смужку сечі – від мольберта, через кімнату та на килимі в коридорі. Сеча та слід від гіпсового злитка, який вони волочать за собою.

– Б’юсь об заклад, – каже Ангел, – що тобі не потрібен і отой гіпс на нозі. – Він питає: – Пам’ятаєш отой малюнок із кріслом, що ти мені його продала?

Місті відповідає:

– Розкажи.

Обхопивши Місті руками, він тягне її крізь двері на сходовий колодязь.

– Оте крісло виготовив тесля-червонодеревник Гершель Берк у 1879 році, – пояснює він, – і доставив на острів Чекайленд для родини Бертонів.

Її гіпсова нога гупає з кожним кроком, fi ребра болять, бо Ангел надто міцно тримає її, і його пальці впиваються та всвердлюються їй під пахви, і Місті каже:

– Детектив із поліції. – Вона каже: – Він сказав мені, що якась екологічна група спалює всі оті будинки, в яких Пітер позалишав свої написи.

– Справді спалили, – відказує Ангел. – І мій також. Усі поспалювали.

Океанський альянс за свободу. Скорочено – ОАС. Руками, з яких він не встиг зняти водійські рукавички, Ангел стягує її вниз на ще один сходовий проліт і питає:

– Ти розумієш, що коїться щось незрозуміле, чи ні? По-перше, каже Ангел Делапорте, просто неможливо, щоб ти могла так добре малювати. Напевне, то якийсь злий дух просто використовує її як «магічний екран»[6]6
  Пристрій для створення ескізів. (Прим, перекладача.)


[Закрыть]. Просто вона малює досить гарно, щоб стати інструментом у руках нечистої сили.

Місті каже:

– Я так і знала, що ти це скажеш.

О, Місті точно знає, що відбувається!

Місті каже:

– Припини. – І питає: – А що ти тут робиш, га? Чому відтоді, як усе це почалося, він був її приятелем?

Що змушує його набридати їй і чіплятися до неї? Доки Пітер не зіпсував йому кухню, доки вона не здала йому в оренду свій будинок, вони «е знали одне одного. А тепер він вмикає пожежну сигналізацію і тягне її сходами вниз. – Її, з мертвою донькою та чоловіком у комі.

Її плечі вигинаються. Її лікті смикаються догори і лупцюють його по обличчк? бахкаючи в ті місця, де мали бути брови. Щоб він її кинув. Щоб відчепився від неї. Місті каже:

– Облиш, негайно.

І в цей час сигналізація замовкає. Стає тихо. Тільки в її вухах і досі дзвенить.

Потім долинають голоси в коридорах на кожному поверсі. Чийсь голос із мансарди каже:

– Місті зникла. Її немає в кімнаті.

Це лікар Туше.

Не встигли вони пройти іще одну сходинку, як Місті накидається з кулаками на Ангела. Місті шепоче:

– Розкажи мені. – Знесилено опустившись на сходи, вона шепоче: – Якого ти біса возишся зі мною?

Двадцять перше серпня… з половиною

Усе, що Місті любила в Пітері, першим полюбив Ангел. У мистецькому коледжі спочатку були Ангел та Пітер, поки не з’явилася Місті. Вони розпланували все їхнє майбутнє життя. Не як художники, а як актори. Байдуже, зароблять вони грошей чи ні, казав йому Пітер. Казав Ангелу Делапорте. Хтось із покоління Пітера мав одружитися на жінці, яка б зробила родину Вілмотів та й усю острівну спільноту достатньо багатими, щоб нікому з них не довелося працювати. Деталі цього задуму він ніколи не розповідав.

Ти ніколи не розповідав.

Але Пітер казав, що раз на чотири покоління хлопець з острова мав зустріти жінку і одружитися з нею. Молоду студентку-художницю: Як у старій казці. Він приведе її додому, і вона малюватиме так добре, що збагатить острів Чекайленд на наступні сто років. Він пожертвує своїм життям, але то буде лише одне життя. Лише одне життя на чотири покоління.

Пітер показував Ангелу свою дешеву біжутерію. Розказав Ангелу про старе повір’я, що жінка, яка зреагує на цю біжутерію і як їй сподобаються ці фальшиві брильянти – заволодіють її уявою, – саме та жінка і буде казковою феєю. Кожен хлопець із його покоління мав вступити в художній коледж. Він мав носити якусь прикрасу – подряпану, іржаву й потемнілу. Він мав познайомитися з якомога більшою кількістю дівчат.

Ти мав.

Дорогий і милий, дивакуватий і бісексуальний Пітере!

«Ходячий пеніс Пітер», від якого застерігали її подруги.

Оті брошки, що чіпляли собі на лоба. Пришпилювали до сосків на грудях. До пупів та щік. Оті намиста, що вони їх пронизували крізь ніздрі. Вони робили це навмисне, щоб викликати відразу. Щоб жодна жінка не вподобала їх, і кожен із них молився, щоб якийсь інший хлопець зустрів оту легендарну казкову фею. Тому що в той день, коли цей нещасний мав одружитися із цією жінкою, всі вони отримували свободу жити власним життям. Як і хлопці з наступних трьох поколінь.

Аристократи до аристократів.

Замість того, щоб розвиватися, острів крутився в цьому замкненому колі. Застосовуючи один і той самий древній рецепт успіху. Періодично відновлюючись. Повторюючи один і той самий ритуал.

І отому нещасливцю судилося зустріти Місті. Місті виявилася їхньою казковою феєю.

Там, на східцях готелю, Ангел їй про це й розповів. Тому що він ніколи не міг збагнути, чому Пітер кинув його і поїхав геть, щоб із нею одружитися. Хому що Пітер ніколи не міг йому це сказати. Тому що Пітер ніколи ЇЇ не кохав, каже Ангел Делапорте.

Ти її ніколи не кохав.

Ти, лантух з гівном.

А тому, чого ти не розумієш, ти можеш надати будь-якого значення.

Тому що Пітер лише втілював у життя якесь легендарне призначення долі. То була легенда острова, і хоч як би настійливо не намагався Ангел відмовити його від цього, Пітер наполягав, що Місті – це його доля.

Твоя доля.

Пітер наполягав, що має пожертвувати власним життям, оженившись на нелюбій жінці, бо таким чином він урятує свою родину, своїх майбутніх дітей та всю острівну спільноту від злиднів. Їхній острів. Бо ця система спрацьовувала впродовж сотень років.

Розпростершись собі на сходах, Ангел каже:

– Саме тому я й найняв його, щоб він переробив мені будинок. Саме тому я і подався за ним сюди.

Лежачи поруч із Місті на східцях, з гіпсовою ногою між ними, Ангед Делапорте нахиляється і каже, дихаючи їй в обличчя червоним вином:

– Мені просто хочеться знати, навіщо він замурував оті кімнати. І чому він замурував також кімнату тут, у цьому готелі – номер 313?

Чому Пітер пожертвував своїм життям, одружившись із нею? Його графіті – то була не погроза. Ангел каже, що то було попередження. Чому Пітер намагався всіх застерегти?

Над ними відчиняються двері в сходовий колодязь, і чийсь голос каже: «Он вона». То Полет, реєстраторка. То Ґрейс Вілмот і лікар Туше. То Браян Ґілмор, начальник пошти. І стара місіс Террімор із бібліотеки. Бретт Петерсен, управитель готелю. Мет Гайленд з бакалійної лавки. Уся сільська рада спускається до них сходами.

Ангел притуляється до неї і, стискаючи Місті за руку, каже:

– Пітер не вбивав себе. – Він показує на сходи і каже: – Це вони. Вони його вбили.

А Ґрейс Вілмот мовить:

– Місті, люба, тобі треба повертатися до роботи. – Вона хитає головою, цокає язиком і додає: – Ми вже так близько до завершення, ми майже закінчили.

І руки Ангела, руки у водійських рукавичках, відпускають її. Він задкує, ставши на сходинку нижче, і каже:

– Пітер попереджав мене.

Кинувши погляд на натовп угорі, а потім – на Місті, він задкує і каже;

– Я просто хочу, щоб ти знала, що саме відбувається.

3-позаду неї Місті огортають руки, вони беруть її за плечі, під руки і піднімають її.

А Місті тільки й змогла, що спитати:

– Так Пітер був геем?

Ти що – гей?

Та Ангел Делапорте вже йде, спотикаючись, сходами вниз. Додибавши до дверей на нижньому поверсі, він гукнув угору в колодязь сходів:

– Я поїду в поліцію! – Він кричить: – Правда в тому, що Пітер намагався врятувати людей від тебе!