Текст книги "Щоденник"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)

Одинадцяте липня

Уже перша ночі, і внизу, у вестибюлі, вже немає нікого, сама лише Полет Гайленд сидить за столиком. Ґрейс Вілмот розкаже вам, що Полет стала на прізвище Гайленд через одруження, а до того вона була Петерсен, хоча матір її була представницею родини Німанів, нащадків одного з відгалужень родини Тапперів. Колись то значило великі старовинні капітали, а тепер Полет працює реєстратор; кою в готелі.

У дальньому протилежному кутку вестибюлю в червоному розкладному кріслі біля каміна сидить Ґрейс і читає.

Обстановка у вестибюлі готелю «Чекайленд» складалася десятиріччями, шар за шаром. Сад. Парк. Вовняний килим – це зелений мох на гранітних плитах, видобутих у кар’єрі неподалік. Блакитний килим, що спадає по східцях, – це водоспад між сходовими маршами, що стрибає вниз зі сходинки на сходинку. Горіхові дерева, вистругані, відполіровані і зіставлені докупи, утворюють ліс бездоганних квадратних колон, прямі ряди темних блискучих дерев, що тримають на собі купол із гіпсової листви та купідонів.

Кришталева люстра на стелі кидає потужний стовп яскравого світла, який пробивається в цю лісову просіку. Кришталеві висульки здаються знизу такими маленькими та мерехтливими, але коли ти видряпуєшся високою драбиною, щоб протерти люстру від пилу, то бачиш, що кожна «висулька» є завбільшки з твій кулак.

За впадинами та складками зеленого шовку майже не видно вікон. Удень ці штори перетворюють сонячне світло на зелену тінь. Дивани та крісла аж занадто м’які, вони оббиті матеріалом із зображенням квітчастих кущів і волохатяться довгими китичками по нижньому краю. Вогонь у каміні такий великий і сильний, наче багаття на привалі. А весь вестибюль – цілий острів у мініатюрі. Острів у приміщенні. Рай.

До речі, саме в такому ландшафті Ґрейс почувається найбільш комфортно. Навіть комфортніше, ніж удома. У своєму будинку.

У твоєму будинку.

А посеред вестибюлю між столиків та диванів пробирається Місті, і Ґрейс підводить на неї очі. Вона каже:

– Місті, ходи сюди і сядь біля каміна. – А потім знову втуплюється в книжку й додає: – У тебе й досі болить голова?

Але у Місті не болить голова.

На колінах у Ґрейс лежить її розкритий щоденник у червоній шкіряній обкладинці; вона витріщається в рядки і питає:

– Яке сьогодні число?

Місті відповідає.

Вогонь у каміні догорів, і дрова перетворилися на шар помаранчевих тліючих головешок на решітці. Ноги Ґрейс, взуті в коричневі гостроносі черевики, звисають донизу, не торкаючись підлоги. Її голова з довгими сивими кучерями схиляється над книгою, що лежить у неї на колінах. Поруч з кріслом стоїть увімкнений торшер, і його світло відбивається від блискучого збільшувального скла, яке Ґрейс тримає над сторінкою.

Місті каже:

– Матінко Вілмот, нам треба поговорити.

Ґрейс перегортає пару сторінок і відказує:

– О Господи, це вже я помилилася. У тебе голова розболиться тільки післязавтра.

А Місті заглядає їй в обличчя й питає:

– Як ви смієте настроювати проти мене мою дитину і робити її нещасною?

Ґрейс відриває очі від книги, і її обличчя від подиву аж видовжується. Щелепа відвисла так сильно, що її шия зібгалася в складки від вуха до вуха. То її поверхнева м’язово-апоневротична система. Її підборідний жир. Її зморщені платизмальні смуги поперек шиї.

Місті питає:

– І чому це ви почали навіювати Теббі, що я начебто невдовзі стану відомою художницею? – Вона озирається, переконується, що вони у вестибюлі самі, і знову каже: – Я офіціантка, я тримаю дах над вашими головами, і цього цілком достатньо. Я не хочу, щоб ви забивали моїй дитині голову сподіваннями, які я не зможу зреалізувати. – Затамовуючи від хвилювання подих, Місті питає: – Невже ви не розумієте, в яке ідіотське, становище ви мене ставите?

А рот Ґрейс розпливається широкою поблажливою усмішкою, і вона відказує:

– Але ж, Місті, річ у тім, що ти й справді станеш відомою.

Усмішка Ґрейс – як театральна завіса. Вечір прем’єри. Ґрейс піднімає над собою завісу. Розкривається.

А Місті каже:

– Ні, не стану. Бо не зможу. – Вона звичайна людина, яка житиме й помре непоміченою, нічим не уславленою. Посередність. Утім, це не така вже й трагедія.

Ґрейс заплющує очі. Не перестаючи усміхатися, каже:

– Та ні, ти прославишся, як тільки…

Але Місті перериває її:

– Зупиніться. Просто замовкніть – і все. – І додає: – Вам легко збурювати надії в душах-інших людей. Та хіба ж ви не бачите, що натомість ви їх руйнуєте? Я дуже вправна офіціантка. Якщо ви не помітили, то скажу: ми вже не панівний клас. Ми не вершечок пагорба.

Пітере, проблема твоєї матері в тому, що їй ніколи не доводилося жити в трейлері. Ніколи не доводилося стояти з продуктовими картками в бакалійній крамниці. Вона не знає, що то таке бути бідним, не знає і не хоче знати.

Місті каже, що краще б їм виховати Теббі так, щоб вона влилася в цю економіку, щоб змогла знайти собі роботу у світі, який вона успадкує. Нема нічого ганебного в обслуговуванні столиків. Або прибиранні кімнат.

Ґрейс робить у щоденнику закладку з мереживної стрічки. Потім підводить очі й питає:

– А чому ж ти тоді п’єш?

– Тому що я люблю вино, – відповідає Місті.

А Ґрейс каже:

– Ти п’єш і знаєшся з різними чоловіками, щоб придушити свій страх.

Кажучи «різні чоловіки», вона, вочевидь, має на увазі Ангела Делапорте. Чоловіка в шкіряних штанях, який збирається орендувати будинок Вілмотів. Ангела Делапорте – з його графологією та фляжкою доброго джину.

А Ґрейс каже їй:

– Я знаю, що в тебе в душі. – І, склавши руки на обкладинці щоденника, що лежить у неї на колінах, продовжує: – Ти п’єш, бо хочеш самовиразитися, але боїшся.

– Ні, – відказує Місті. Вона схиляє голову на плече і скоса дивиться на Ґрейс. І каже: – Ні, ви не знаєте, що у мене в душі.

Згасаюче багаття в каміні поруч із ними видає хлопок і кидає спіраль іскор до димаря. Повз камінну полицю пропливає запах диму. То їхнє табірне вогнище.

– Учора, – каже Ґрейс, читаючи зі щоденника, – ти почала відкладати гроші, щоб повернутися до свого рідного міста. Ти збираєш ці гроші в конверті, а конверт засовуєш під килим біля вікна своєї кімнати.

Ґрейс підводить очі, піднімає брови, і її зморщувальний м'яз збирає в складки поцятковану шкіру на її лобі.

А Місті питає:

– Ви що – за мною шпигували?

Та Ґрейс посміхається. Легенько ляснувши збільшувальним склом по сторінці щоденника, вона каже:

– Та це ж написано у твоєму щоденнику.

Місті заперечує:

– Але ж то – ваш щоденник. Ви ж не можете писати щоденник іншої людини.

Знай, Пітере, що стара карга шпигує за Місті і вписує все у свій гросбух у червоній шкіряній обкладинці.

А Ґрейс знову посміхається. І каже:

– Я його не пишу. Я його читаю. – Перегорнувши сторінку, вона наводить своє збільшувальне скло і каже: – О, завтрашній день обіцяє бути цікавим. У щоденнику йдеться, що ти зустрінеш приємного полісмена.

До речі, завтра Місті має поміняти замок у своїх дверях. І чим швидше, тим краще.

Місті каже:

– Помовчте. Ось візьміть і помовчте. Ми говорили про Теббі, тож чим швидше вона навчиться жити правильним життям з нормальною щоденною роботою і забезпеченим стабільним майбутнім, як у всіх простих людей, тим щасливішою вона буде.

– У конторі працювати, еге ж? – питає Ґрейс. – Чи собак вигулювати? До речі, за це непогано платять. Кожного тижня. Через це ти і п’єш, еге ж?

Твоя матір.

До речі, вона заслужила на оце.

І ти заслужив на оце.

Місті відказує:

– Ні, Ґрейс. Я п’ю, бо я вийшла заміж за дурного, лінивого та відірваного від реальності мрійника, якого зростили в думці, що він одного дня ожениться на знаменитій художниці, і який так і не зміг пережити свого розчарування. – Місті помовчала, а потім знову каже: – Ти, Ґрейс, це ти геть зіпсувала власну дитину, і я не дозволю тобі зіпсувати мою.

Нахилившись так близько, що стало видно пудру в зморшках Ґрейс, її ритими та схожі на павутиння рисочки, де червона кров помади стікає в зморшки довкола рота, Місті каже:

– Негайно припини брехати моїй доньці, бо клянуся – зберу свої речі, візьму із собою Теббі і завтра ж ушиюся із цього острова.

А Ґрейс дивиться повз Місті, наче бачить щось позаду неї. І каже:

– Та ні, Місті, ти цього не зробиш, бо вже надто пізно.

Місті обертається, а за нею стоїть реєстраторка Полет, у білій блузці та темній складчастій спідниці. Полет мовить:

– Вибачте, місіс Вілмот?

Разом – і Ґрейс, і Місті – вони хором відказують:

– Що?

А Полет відповідає:

– Не хотілося вас турбувати, але мені треба підкинути дров у камін.

Ґрейс закриває щоденник у себе на колінах і каже:

– Полет, допоможіть нам розв'язати нашу суперечку.

Піднявши одну брову м’язом frontalis, Ґрейс питає:

– Вам не здається, що Місті не слід баритися і пора приступати до написання свого шедевра?

А погода сьогодні частково сердита, з можливістю відмов та ультиматумів.

І Місті обертається, щоб піти. Але, трохи обернувшись, зупиняється.

А хвилі за вікном сичать і вибухають.

– Дякую, Полет, – каже Місті. – Але пора вже всім на цьому, острові збагнути, що я так і помру великою товстою нікчемою.

Дванадцяте липня

Якщо тобі цікаво, то твій приятель із мистецької школи, з довгим світлим волоссям, ну, отой хлопець, що порвав собі вухо, намагаючись подарувати Місті свою сережку, так отой хлопець уже лисий, як коліно. Його звуть Віл Таппер, і він працює на поромі. Він – твого віку, а мочка його вуха так і висить, двома шматочками. Зарубцьована.

Повертаючись цього вечора на поромі додому, Місті стоїть на кормі. Холодний вітер старить її обличчя, шарпаючи та сушачи його. Гладеньку омертвілу шкіру її stratum согпеит. Вона саме пила пиво, засунувши пляшку у коричневий паперовий пакет, коли у неї ледь не тицьнувся носом отой великий собака. Він принюхується і скавучить. Він підібгав хвоста, а його горлянка ходить угору-вниз під густим хутром шиї, наче він знову й знову намагається щось проковтнути.

Вона хоче погладити пса, але той відходить і робить калюжу просто на палубі. Підходить якийсь чоловік із повідком у руці і питає:

– Він вас не налякав? З вами все гаразд?

А бідолашна товста Місті просто перебуває у власній пивній комі.

Авжеж! Можна подумати, що вона, стоячи на поромі в калюжі собачих сцяк, зараз усе кине і почне розповідати якомусь незнайомцю всю історію свого довбаного життя, тримаючи в руці банку з пивом і стримуючи сльози. Можна подумати, Місті відповість: ну, гаразд, раз ви спитали, то я розповім, що провела ще один день у чиїйсь закупореній господарчій кімнаті, читаючи на стінах різні бздури, в той час як Ангел Делапорте робив знімки й казав, що її прибацаний благовірний насправді чоловік люблячий та турботливий, бо пише букву «и» з хвостиком, закрученим завитушкою догори, дармк що обзиває її «мстивим прокляттям смерті».

Ангел та Місті увесь день терлися сраками в тісній кімнаті; вона вичитувала написи, зроблені спреєм на стінах, а в тих написах було таке: «…ми приймаємо брудний потік ваших грошей…»

Ангел Делапорте питав її:

– Ти нічого не відчуваєш?

Домовласники засовували в пакети свої зубні щітки для лабораторних аналізів, щоб перевірити їх на наявність заразних бактерій. Щоб потім позвати до суду.

А на борту порома чоловік із собакою каже:

– На вас оце нема якоїсь одежини, що належала померлій людині?

На Місті – її сукня та піджак, а ще – черевики, а також приколота до лацкана одна з отих жахливих великих прикрас, що їй подарував Пітер.

Подарував її чоловік.

Ти подарував.

Цілісінький день провела вона в закупореній господарчій кімнаті, де слова на стінах казали: «…не вкрадуть наш світ, щоб замінити ним той світ, який ви зруйнували…»

А Ангел сказав:

– У цьому місці почерк інший. Він міняється. – Зробивши ще один знімок, він перекрутив новий кадр і спитав: – Чи відомо тобі, в якому порядку працював твій чоловік у цих будинках?

Місті сказала Ангелу, що власник має увійти в новий будинок тільки після повного місяця. Згідно з теслярською традицією, першим до нового будинку має увійти якась домашня тваринка. Потім – кукурудзяне борошно, сіль, віник, Біблія та розп’яття. І лише після цього може входити родина та їхні меблі.

А Ангел, клацаючи затвором, питає:

– Що? А як же до будинку зможе увійти кукурудзяне борошно? У нього що – ноги є?

Сьогодні, каже Ангел Делапорте, що Беверлі-Хіллз, що Верхній Іст-Сайд, що Палм-Біч, навіть найкраща частина будь-якого міста сьогодні – це номер-люкс у пеклі. За твоїми воротами ті ж самі автомобільні затори на вулицях. Що ти, що бездомні наркомани, ви дихаєте одним і тим самим смердючим забрудненим повітрям і чуєте той самий гуркіт гелікоптерів, що всю ніч ганяються за кримінальниками. Зірки та місяць стерті з небес ліхтарями на тисячах захаращених автостоянок. Усі ходять одними й тими самими заюрмленими тротуарами і бачать одне й те ж блякле та червонясте вранішнє сонце, що ледь пробивається крізь смог.

Ангел каже, що у багатих людей терпець уривається швидко. Гроші дають тобі змогу просто взяти і піти від усього, що не є красивим та бездоганним. Ти не зможеш миритися з усім неприємним та негарним. І ти витрачаєш своє життя на те, що тікаєш, уникаєш і рятуєшся.

Погоня за чимось красивим… Омана. Кліше. Квіти та новорічні вогники – ось що ми запрограмовані любити. Когось молодого та красивого. Скажімо, жінок з іспанського телебачення з великими цицьками і таліями такими тонкими, наче їх. тричі перекрутили. Дружини-трофеї, дружини-здобич, що обідають у готелі «Фентезі».

Слова на стінах промовляють: «…ви, з вашими колишніми дружинами та прийомними дітьми, з вашими кровозмісницькими родинами та невдалими шлюбами, ви зруйнували свій світ, а тепер хочете зруйнувати мій…»

Біда в тому, каже Ангел, що залишається дедалі менше місць, де можна було б сховатися. Саме тому Віл Роджерс і радив людям купувати землю: бо її більше ніхто не виробляє.

Саме тому всі багаті і попхалися цього літа на Чекайленд.

Колись то було Сан-Веллі в Айдахо. Потім то була Седона в Аризоні. Аспен у Колорадо. Ki-Вест у Флориді. Ааганья в Мауї. Усі вони були забиті туристами, а місцевій публіці лишилися обов’язки офіціантів та обслуги. І ось тепер – острів Чекайленд, бездоганний варіант утечі від світу. Для всіх, за винятком людей, що вже там живуть.

А слова промовляють: «…ви, з вашими швидкісними автомобілями, застряглими в заторах, з вашою їжею, що робить вас товстими, вашими будинками, настільки великими, що ви почуваєтеся в них одинокими…»

А Ангел каже:

– Ось дивись, який тут щільний почерк. Букви притиснуті одна до одної, – він клацає затвором, перекручує кадр, і додає: – Пітер чимось дуже наляканий.

Пан Ангел Делапорте фліртує, кладучи свою руку на руку Місті. Він раз по раз дає їй фляжку, аж поки вона не порожніє. Усе це прекрасно – допоки він теж не подасть на неї в суд, як і всі інші клієнти Пітера з материка. Усі відпочивальники, що втратили спальні, клозети чи комірчини. Кожен, чию зубну щітку ти засунув собі в дупу. Однією з причин, чому Місті так швидко відписала будинок католикам, був її страх, що його арештують за борги.

Ангел Делапорте каже, що наш природний інстинкт – це сховатися. Ми, як біологічний вид, заявляємо своє право на територію і захищаємо її. Ми можемо мігрувати, чи то з погодою, чи то за якоюсь твариною, але ми знаємо, що для життя потрібна земля, і тому інстинктивно пред’являємо на неї права.

Саме тому пташки і співають, щоб помітити свою територію. Саме тому сцють собаки.

Седона, Ki-Вест, Сан-Веллі… Парадокс: півмільйона людей їдуть до одного й того ж місця, щоб знайти там самотність.

Місті, відслідковуючи чорну фарбу своїм вказівним пальцем, каже:

– А що ти мав на увазі, коли казав про синдром Стендаля?

А Ангел, не припиняючи клацати затвором фотоапарата, відповідає:

– Цей синдром названо ім’ям французького письменника Стендаля.

Слова, які вона відслідковує, кажуть: «…Місті Вілмот усіх вас пошле до пекла…»

Твої слова, скотиняко.

Станіславський мав рацію: ти відчуваєш сильний біль кожного разу, коли виявляєш те, що вже досить добре знаєш.

– Синдром Стендаля, – пояснює Ангел, – це медичний термін. Це коли картина чи якийсь інший витвір мистецтва настільки прекрасний, що буквально поглинає глядача. Це різновид шоку. Коли Стендаль оглянув церкву Санта-Кроче у Флоренції в 1817 році, то розповідав потім, що ледь не знепритомнів від радості. Люди відчувають пришвидшене серцебиття. Їм паморочиться в голові. Споглядання великого мистецтва змушує тебе забути власне ім’я, забути навіть, де ти знаходишся. Це може викликати депресію та фізичне виснаження. Амнезію. Паніку. Серцевий напад. Занепад сил.

Між іншим, Місті здається, що Ангел Делапорте гівнюк.

– Як почитати розповіді сучасників, – каже він, – то виявиться, що твори Маври Кінкейд начебто викликали масову істерію.

– А в наш час? – питає Місті.

Ангел Делапорте знизує плечима:

– Гадки не маю! Те, що я бачив, виглядає пристойно, але це не більше, ніж дуже красиві пейзажі, і все.

Поглянувши на її палець, він питає:

– Ти нічого не відчуваєш? – знову клацає затвором і зауважує: – Дивно, як сильно міняються смаки.

«…ми– бідні, – пише Пітер, – але ми маємо те, чого так прагне кожен багатій… мир, краса, спокій…»

Твої слова.

Твоє життя після смерті.

Коли Місті їхала ввечері додому, то Віл Таппер дав їй пиво у паперовому пакунку. Він дозволяє їй пити пиво на кормі всупереч правилам. І питає, чи не малювала вона що-небудь останнім часом. Може, якісь пейзажі?

А чоловік на поромі, отой, що з собакою, каже, що пес натренований знаходити мертвих. Коли хтось помирає, то від нього йде отой сильний сморід, що зветься епінефрин. Каже, що то – запах страху.

А Місті мовчить, попиває пиво з банки в коричневому пакеті і просто слухає, що він каже.

Над скронями цього чоловіка залисини – вони червоні від холодного вітру, і здається, наче в нього чортячі роги. Він має чортячі роги, а все обличчя його червоне та зморшкувате. Динамічна зморшкуватість. Повздовжні ритими очної щілини.

Собака відвертає голову вбік, намагаючись відійти від Місті. Крем після гоління, що ним користувався цей чоловік, пахне гвоздиками. З-під краю його куртки видніються хромові наручники, пристебнуті до ременя.

Між іншим, сьогоднішня погода – наростаюче безладдя з можливістю фізичного та емоційного зриву.

Тримаючи собачий повідок, чоловік каже:

– Ви впевнені, що з вами все гаразд?

А Місті каже йому:

– Повірте мені, я не мрець. Може, то моя шкіра померла.

Синдром Стендаля. Епінефрин. Графологія. Коматозний стан, спричинений подробицями. Коматозний стан, спричинений освітою.

Чоловік киває на пиво в коричневому пакеті і каже:

– А ви знаєте, що публічно розпивати спиртні напої заборонено?

А Місті питає:

– Що? Ви що – поліцай?

А він відказує:

– Ви це знаєте? Що ж, насправді так воно і є.

І чолов’яга на мить розкриває свій гаманець, показуючи жетон. На сріблястій поверхні вигравіювано:«Кларк Стілтон. Детектив. Група з розслідування злочинів, спричинених нетерпимістю, округ Сів’ю».

Тринадцяте липня – повний Місяць

Теббі та Місті йдуть через ліс. Це хащі аж на мисі Чекайленд-Пойнт. Зарості вільхи, цілі покоління дерев, що росли, падали і знову проростали, постаючи зі своїх померлих родичів. Якісь тварини – можливо, олені – протоптали стежину, що в’ється серед плетива дерев та протискується поміж величезних, як будинки, валунів з товстими моховими підкладками. А над усім цим вільхова листва зливається в рухливі зелені небеса.

То тут, то там на землю падають стовпи сонячного світла завширшки з велику кришталеву люстру. Це як неохайний та занедбаний варіант вестибюлю в готелі «Чекайленд».

На Теббі – одна сережка, золота філігрань і серпанок іскристих червоних штучних брильянтів навкруг червоного емальованого осердя. Вона приколота до її рожевої футболки, але це та сама сережка, що її Пітерів приятель-блондин вирвав зі свого вуха. Віл Таппер із порома.

Твій приятель.

Вона тримає дешеві прикраси у взуттєвій коробці під своїм ліжком і носить їх з особливих оказій. Надщерблені скляні рубіни, приколоті на плечі, мерехтять зеленню листви, що колишеться над їхніми головами. А фальшиві діаманти із цяточками бруду відсвічують рожевим кольором футболки Теббі.

Твоя дружина та дитина переступають через підгнилі колоди, по яких повзають мурашки, і обходять кущі папороті, що торкаються талії Місті і легенько хлопають Теббі по обличчю. Вони йдуть мовчки, придивляючись довкола та прислухаючись до співу пташок, але нічого не бачать і не чують. Пташок немає. Немає маленьких жаб. Жодних звуків – тільки шумить океан. Десь сичать та вибухають хвилі. Сичать і вибухають.

Вони продираються крізь гущавину зелених паростків, якихось рослин, на землі побіля яких гниють зм’яклі жовті листки. Треба пильнувати кожен крок, бо земля слизька, з калюжками води. Скільки отак Місті йшла, пильно дивлячись під ноги, відводячи гілки, щоб ті не хльоснули Теббі, вона не знає, але коли вона підводить очі, то бачить поперед себе якогось чоловіка.

До речі, її піднімаючі м’язи губ, «вишкіряльні» м’язи, м'язи «бий-тікай» – їх враз охоплює спазм, усі ці гладенькі м'язи завмирають у «гарчальний» ландшафт, а рот Місті розкривається і стає схожим на квадрат, оголяючи при цьому всі зуби відразу.

Її рука хапає Теббі ззаду за футболку. Теббі і досі дивиться під ноги і йде собі, ніби нічого не сталося, тож Місті смикає її назад.

І Теббі посковзнулася і впала, тягнучи матір до землі.

– Мамо, що таке? – питає вона.

Теббі лежить на вогкій землі серед листя, моху та жучків, поруч із нею скоцюрбилася Місті, а над ними дугою згинаються папороті.

Чоловік стоїть приблизно за десять кроків попереду і дивиться кудись убік, не бачачи їх. Він не обертається. Крізь завісу папороті видно, що чоловік не менше семи футів заввишки, темноволосий, кремезний, із жовтими листками у волоссі та ногами, забризканими грязюкою.

Він не обертається, але й не рухається. Напевне, він їх почув і зупинився, щоб прислухатися.

До речі, цей чоловік голий. Он попереду видно його голу сраку.

Теббі каже:

– Мамо, відпусти, тут повно жуків.

Але Місті шикає на неї, змушуючи замовкнути.

Чоловік заціпеніло чекає, виставивши вперед одну руку на висоті талії, наче намацуючи в повітрі дорогу. Пташки – анічичирк.

Місті пригнулася, упершись руками в мокру землю і готова щомиті вхопити Теббі і кинутися навтьоки.

Раптом Теббі прослизає повз неї, і Місті каже:

– Стій, не ходи! – Швидко викидає вперед руку, але хапає лише повітря.

Секунда, може, дві – і Теббі вже добігла до чоловіка і доторкнулася своєю рукою до його випростаної долоні.

Упродовж отих кількох секунд Місті довідалася, що з неї матір, як з гівна куля.

Пітере, ти одружився з боягузкою. Місті так і сидить навпочіпки. Ба більше, вона відхилилася назад і вже була приготувалася тікати назад. Бо в мистецькому коледжі не вчать мистецтва рукопашного бою.

А Теббі повертається, усміхається і каже:

– Мамо, не будь такою дурепою. – Ухопившись обома руками за випростану руку чоловіка, вона підтягнулася і замотляла ногами в повітрі. А потім каже: – Та це всього-на-всього Аполлон, мамо.

Побіля чоловіка в опалому листі лежить труп. Блідо-білі груди з голубими венами. Відрізана біла рука.

І Місті так і сидить навпочіпки, не піднімаючись.

Теббі зістрибує з руки чоловіка і йде туди, куди спрямований погляд Місті. Змахнувши листя з мертвотно-блідого обличчя, вона каже:

– А це – Діана.

Поглянувши на скоцюрблену Місті, вона підкочує очі під лоба й каже:

– Мамо, та це ж статуї.

Статуї.

Теббі повертається і бере Місті за руку. Потім смикає її і допомагає підвестися.

– Второпала? Статуї, – пояснює при цьому вона. – Ти ж художниця.

Теббі тягне її вперед. Чоловік, що стоїть неподалік, – із потемнілої бронзи зі смугами лишайників та корозії, голий чоловік із ногами, прикрученими до п’єдесталу, що сховався посеред кущів неподалік стежини. В його очах замість райдужних оболонок та зіниць – западини. Його очі – типові очі римлянина. Його руки та ноги – бездоганно пропорційні тулубу. Золота середина художньої композиції. Дотримано всіх правил та пропорцій мистецтва.

Грецька формула, що пояснює, чому ми любимо те, що любимо. Іще один коматозний стан мистецької школи.

Жінка на землі – розбитий білий мармур. Порожевіла рука Теббі змахує листя та траву з довгих білих стегон, соромливі білі складки мармурового паху закінчуються мармуровим листком. Гладенькі пальці та руки, лікті без зморшок та складок. Висічене з мармуру волосся спадає білими скульптурними кучерями.

Теббі показує своєю рожевою рукою на порожній п’єдестал напроти бронзової скульптури Аполлона і каже:

– Діана впала задовго до того, як я її найшла.

Бронзова литка скульптурного чоловіка холодить руку, але кожне сухожилля в ній – рельєфне, кожен відлитий з бронзи м’яз – потужний і товстий. Проводячи рукою по холодній металевій нозі, Місті питає:

– А ти що, була тут раніше?

– В Аполлона немає пісюна, – каже Теббі, – я вже подивилася:

А Місті відсмикує руку доньки від листка, що накриває бронзовий пах статуї, і питає:

– А хто тебе сюди приводив?

– Бабця, – відповідає Теббі. – Бабця увесь час мене сюди водить.

Теббі нахиляється, щоб потертися щокою об гладеньку мармурову щоку Діани.

Оця бронзова статуя Аполлона – то, напевне, копія, виготовлена в дев’ятнадцятому сторіччі. У дев’ятнадцятому або наприкінці вісімнадцятого. Вона не може бути справжньою, справжнім витвором грецького чи римського митця. Інакше вона стояла б у музеї.

– А чому вони тут? – питає Місті. – Тобі бабуся не розповідала?

Теббі знизує плечима. Вона простягає Місті руку і каже:

– Там іще є статуї. Ходімо, я покажу.

Іще є статуї.

Теббі веде її крізь зарості, що оточують мис, і вони знаходять у бур’янах сонячний годинник, укритий товстим потрісканим шаром мідянки. Потім знаходять фонтан завширшки з плавальний басейн, але заповнений зірваними вітром гілками та жолудями.

Вони йдуть повз грот, видовбаний у схилі пагорба, – його темний вхід обрамлений порослими мохом колонами та закритий залізною брамою з ланцюгом. Брили тесаного каменя утворюють арку, яка вивищується і закінчується посередині ключовим каменем. Уявіть собі невеличку банківську споруду. Або фасад укритої пліснявою і просілої в землю будівлі капітолію штату. Фасад захаращений кам’яними статуями ангелів, що тримають кам’яні гірлянди з яблук, груш та винограду. Кам’яні вінки та квіти. І все це посмуговане брудом, потріскане та розламане коренями дерев.

А в проміжку – рослини, яких там не мало бути. Повзуча троянда, яка заглушує дуб, – видираючись на висоту п’ятдесят футів, вона розквітає над короною дерева. Вицвіле жовте листя тюльпанів зів’яло від літньої спеки. Височенна стіна стебел та листя виявляється густими заростями бузкових кущів.

Тюльпани та бузок не притаманні тутешнім місцям.

І їх тут не повинно бути.

На лужку в самому центрі мису вони виявляють Ґрейс Вілмот, яка сидить на ковдрі, розстеленій на траві. Навколо неї квітнуть рожево-блакитні волошки та маленькі білі маргаритки. Плетений кошик для пікніка розкритий, і над ним уже дзижчать мухи.

Ґрейс піднімається на коліна, простягає руку зі склянкою червоного вина і каже:

– Місті, ти повернулася. Іди сюди і візьми ось це.

Місті бере склянку з вином і робить невеличкий ковток.

– Теббі показала мені статуї, – сказала вона. – А що тут колись було?

Ґрейс підводиться і каже:

– Теббі, збирай свої речі. Нам пора йти.

Теббі бере з ковдри свій светр.

А Місті каже:

– Але ж ми тільки-но прийшли.

Ґрейс подає їй тарілку з бутербродом і каже:

– А ти залишишся і поїси. У тебе буде цілий день, щоб займатися мистецтвом.

Бутерброд – із курячим салатом, він нагрівся від лежання на сонці, і на нього сідали мухи, але пахне він смачно. Тож Місті відкусює шматочок.

Ґрейс киває на Теббі і каже:

– Це Теббі все придумала.

Місті жує й ковтає. І відказує:

– Гарна задумка, але ж я не взяла із собою жодних припасів.

А Теббі підходить до пікнікового кошика і каже:

– Зате бабця взяла. Ми прихопили їх як сюрприз для тебе.

Місті відпила трохи вина.

Кожного разу, коли якась людина, маючи добрі наміри, змушує тебе продемонструвати відсутність таланту і тицяє тебе носом у f ой факт, що ти зазнала фіаско з єдиною своєю мрією, – візьми і випий.

Це – така Бухаристична Гра Місті Вілмот.

– Ми з Теббі підемо на завдання, – каже Ґрейс.

А Теббі додає:

– Ми йдемо гаражний розпродаж.

Курячий салат має якийсь дивний присмак. Місті жує, ковтає і каже:

– Цей бутерброд має якийсь дивний присмак.

– Та це ж просто коріандр, – пояснює Ґрейс. І додає: – Теббі і я мусимо знайти шістнадцятидюймове блюдо з напиленим візерунком «Срібна пшениця» фірми «Ленокс». – Вона картинно заплющує очі і хитає головою, примовляючи: – І чому це ніхто не цікавиться своїм посудом, аж поки в ньому не вицвіте візерунок?

Теббі каже:

– А бабця купить мені подарунок на день народження. Усе, що я забажаю.

Ага, ви поїдете, а Місті стирчатиме тут на мисі Чекайленд-Пойнт з двома пляшками червоного вина та штабелем бутербродів з курятиною. І купою своїх олійних та акварельних фарб, пензликів та паперу, до яких вона не доторкувалася відтоді, як Теббі ще пішки під стіл ходила. Акрилові та олійні фарби вже, мабуть, затверділи. А акварельні – висохли та розтріскалися. Пензлі позасихали і стали цупкими. Усе це непотрібне й нікчемне.

Як і сама Місті.

Ґрейс Вілмот простягає руку й каже:

– Теббі, ходімо. Залишмо матір – нехай насолоджується прекрасною дниною.

Теббі бере бабусю за руку, і обидві вирушають через луг до ґрунтової дороги, де вони залишили авто.

Сонце припікає. Луг достатньо високий, щоб з нього було видно хвилі, що сичать та вибухають, розбиваючись об скелі унизу. Далі на узбережжі видніється місто. Готель «Чекайленд» – розмита пляма білих дощок обшивки. Якщо напружити зір, то можна коли не побачити, то доуявити собі слухові вікна на горищі. Звідси острів здається гарним та бездоганним, не заюрмленим та не обложеним туристами. Не огидним від рекламних щитів. Він має такий вигляд, як тоді, коли його ще не облюбували багаті відпочивальники. Коли на ньому ще не з’явилася Місті. Тепер ясно, чому люди, народжені на острові, нікуди з нього не виїжджають. Тепер ясно, чому Пітер був готовий захищати його з таким заповзяттям.

– Мамо! – гукає Теббі.

Вона біжить назад від бабусі, обома руками міцно вхопившись за футболку. Засапавшись та всміхаючись, вона підбігає туди, де на ковдрі сидить Місті. Тримаючи в руках сережку із золотою філігранню, вона каже:

– Завмри.

Місті завмирає. Як статуя.

І Теббі нахиляється та встромляє сережку в мочку материного вуха зі словами:

– Я вже й забула, але бабця мені нагадала. Вона каже, що тобі знадобиться оце.

Коліна її голубих джинсів вимазані в грязюку та зелень трави – то сталося, коли Місті переполошилася і смикнула дочку на землю, збираючись врятувати її від Аполлона.