Текст книги "Щоденник"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)

Шістнадцяте липня

Лікар Туше світить Місті в око і каже, щоб вона кліпнула. Він заглядає їй у вуха. Потім – у ніс. Вимикає світло в кабінеті і світить ліхтариком їй у рот. Так само, як Ангел Делапорте підсвічував ліхтариком у дірку в стіні закупореної їдальні. Це старий лікарський спосіб освітити пазухи. Вони розширюються і червоніють під шкірою довкола носа, і таким чином можна побачити тіні, що свідчитимуть про наявність закупорок та інфекцій. Синуситів, що призводять до головного болю. Лікар нахиляє голову і вдивляється їй у горло.

Він питає:

– А чому ви кажете, що то було харчове отруєння?

Тож Місті розповідає йому про діарею, корчі в шлунку та головний біль. Місті розповідає йому про все, крім галюцинацій.

Лікар надуває мішечок для виміру тиску довкола її передпліччя і повільно стравлює повітря. І вони обоє дивляться, як із кожним ударом серця підстрибує стрілка тиску на циферблаті.

Потім Місті знімає блузку, і лікар Туше піднімає їй руку і мацає під пахвою. Лікар носить окуляри, і поки його пальці виконують роботу, він вдивляється в стіну позаду. У дзеркалі на стіні Місті бачить їх обох. Її ліфчик натягнутий так туго, що штрипки врізалися глибоко в плечі. Її шкіра нависає над поясом брюк. Намисто з фальшивих перлин ховається в глибокій складці жиру на шиї.

А лікар Туше всвердлюється пальцями їй у пахву, вкорінюється, наче буравить там хід.

У вікнах оглядової кімнати матове скло, і її блузка висить на гачку на зворотному боці дверей. Це та сама кімната, де Місті народила Теббі. Зеленуваті кахляні стіни і біла кахляна підлога. Діагностичний стіл – теж той самий. Тут колись народився Пітер. І Полет. Віл Таппер. Метт Гайленд. Бретт Петерсен. Усі остров’яни до п’ятдесяти років. Острів такий маленький, що лікар Туше ще й за сумісництвом працює гробарем. Він готував Гарроу, Пітерового батька, до похорону. До кремації.

Твого батька.

Гарроу Вілмот був таким, яким Місті хотіла бачити Пітера. Це як чоловік хоче зустрітися зі своєю потенційною тещею, щоб побачити, як приблизно виглядатиме його наречена років через двадцять. Цього хотіла й Місті. Гаррі буде тим чоловіком, чиєю дружиною Місті буде в сорок років. Високим, із сивими скронями та довгим роздвоєним підборіддям.

Тепер, коли Місті заплющує очі і намагається уявити собі Гарроу Вілмота, усе, що вона бачить, – це його попіл, що розвіюється зі скелі на Чекайленд-Пойнт. Видовжена сіра хмара.

Місті не знає, чи використовує лікар Туше цю ж саму кімнату для бальзамування трупів. Якщо він доживе, то буде готувати й Ґрейс Вілмот до похорону. Саме лікар Туше виконував обов’язки судмедексперта, коли Пітера знайшли в авто.

Коли знайшли тебе.

Якщо хтось колись висмикне штепсель, то, можливо, саме він готуватиме тіло до похорону.

Твоє тіло.

Лікар Туше мацає під кожною рукою. Шукає нарости чи потовщення. Тобто злоякісні пухлини. Він добре знає, де треба натиснути на твій хребет, щоб твоя голова відкинулася назад. Фальшиві перлини глибоко вдавилися Місті в потилицю. Зіниці його очей надто широко розставлені, щоб він дивився на тебе. Лікар мугикає якусь пісеньку. І його погляд зосереджений на чомусь іншому. Ясно, що він звик працювати з мерцями.

Сидячи на діагностичному столі і бачачи їх обох у дзеркалі, Місті питає:

– А що було колись на мисі Чекайленд-Пойнт?

Лікар Туше аж підстрибує від несподіванки. І підводить очі, здивовано вигнувши брови.

Наче при ньому раптом заговорив труп.

– Там, на мисі Чекайленд-Пойнт, – повторює Місті. – Я бачила там статуї, наче колись на тому місці був парк. Що ж то було?

Глибоко вдавлюючи пальці між сухожиллями на її шиї, лікар Туше пояснює:

– До того, як на острові збудували крематорій, там був колись цвинтар. – Його дотик був би приємним, якби не холодні пальці.

Але ж Місті не бачила там жодного надгробка.

Мацаючи лімфатичні вузли під щелепою, лікар пояснює:

– Там – мавзолей, видовбанийупагорбі. – Уп’явшись у стіну, він нахмурюється і додає: – Не менш як двісті років тому. Ґрейс зможе розповісти вам більше за мене.

Грот. Маленька банківська будівля. Капітолій штату з чудернацькими колонами та аркою з тесаного каменю, і все це занепадає і валиться, підтримуване лишень корінням дерев. Замкнута залізна брама. Темрява всередині.

Її головний біль стук-стук-стукає, дедалі глибше забиваючи гвіздок.

Дипломи під потускнілим склом на кахляних стінах діагностичної кімнати – пожовклі та вицвілі. З плямами води. Засиджені мухами. Даніель Туше, доктор медицини. Узявши її зап’ястя двома пальцями, доктор Туше міряє їй пульс за своїм наручним годинником.

Його трійчастий м’яз відтягує куточки рота вниз, утворюючи несхвально-похмурий вираз обличчя, – лікар притискає стетоскоп до її спини між лопатками. І каже:

– Місті, глибоко вдихніть і затамуйте віддих.

Холодний стетоскоп поколює всю її спину.

– А тепер – видихніть, – каже лікар. – І вдихніть ще раз.

Місті питає його:

– А ви не знаєте, Пітеру, часом, не робили кастрацію? – Вона знову робить глибокий вдих і каже: – Пітер сказав мені, що Теббі – то Боже чудо, тому я не стала робити аборт.

А лікар Туше каже:

– Місті, ви багато пили останніми днями?

Таке маленьке задрипане сільце! І бідолашна Місті-Мері в ньому – щось на кшталт місцевого алкаша.

– До готелю приходив детектив з поліції, – каже Місті. – Питав, чи немає тут на острові Ку-клукс-клану.

А лікар Туше мовить:

– Якщо ви вб’єте себе, то це не врятує вашої доньки.

Він говорить, як її чоловік.

Як ти, мій любий, милий Пітере.

Тож Місті питає:

– Урятувати мою доньку від чого? – Місті дивиться лікарю в очі і запитує: – А тут на острові є нацисти?

І лікар Туше всміхається і відповідає:

– Звісно, що ні.

Він іде до столу і бере з нього теку з кількома аркушами. Робить у теці якийсь запис. Дивиться на календар, що висить на стіні над столом. Потім дивиться на свій наручний годинник і знову робить запис у теці. Що ж до його почерку, то хвостики літер звисають низько, аж за лінію – підсвідомі, імпульсивні. Ангел Делапорте сказав би, що вони свідчать про пожадливість, ненаситність та лиху вдачу.

Лікар Туше питає:

– А ви займалися останнім часом чимось іншим?

І Місті йому розповідає. Так, вона малювала. Уперше після мистецького коледжу Місті стала трохи малювати, в основному – акварельними фарбами. У своїй кімнаті на мансарді. У вільний від роботи час. Вона встановила мольберт так, щоб їй було видно узбережжя поблизу мису Чекайленд-Пойнт. Вона кожного дня працює над якимось малюнком. Беручи його зі своєї уяви. Список побажань вирослої в злиднях білошкірої дівчини: великі будинки, вінчання в церкві, пікніки на узбережжі.

А вчора Місті малювала, аж поки не помітила, що надворі вже поночі. П'ять чи шість годин промайнули майже непомітно. Щезли, як щезла білизняна шафа в Сів’ю. Накрилися Бермудським трикутником.

Місті каже лікарю Туше:

– Моя голова болить безперервно, але коли я малюю, біль слабшає.

Його стіл – пофарбований метал, щось на кшталт столу, який можна бачити в конструкторському бюро чи в офісі бухгалтера. Такий – з шухлядами, що їздять на роликах і закриваються з громом та гучним гуркотом. На столі – прес-пап’є із зеленого фетру, на стіні над столом – календар та старі дипломи.

Лікаря Туше з поцяткованою лисіючою макітрою та кількома тонкими волосинами, зачесаними набік, можна запросто прийняти за інженера. А завдяки його круглим окулярам в стальній оправі та масивному наручному годиннику на металевому ремінці лікаря Туше можна запросто прийняти і за бухгалтера. Він питає:

– Ви ходили до коледжу, еге ж?

– До мистецького коледжу, – поправляє його Місті. Тільки вона не закінчила його. Кинула. Коли помер Гарроу, вони перебралися сюди, щоб доглядати Пітерову матір. Потім з’явилася Теббі. А потім Місті заснула і прокинулася товстою, змореною і сорокарічною.

Лікар не засміявся. Що ж, його можна зрозуміти.

– Коли ви вивчали історію, – питає він, – ви проходили джайнізм? Буддистів-джайністів?

– Ні, в історії мистецтва їх не було, – відказує Місті.

Він витягує одну з шухляд і дістає жовту пляшечку з пігулками.

– Попереджаю вас з усією серйозністю, – каже лікар. – Не підпускайте до них Теббі і на гарматний постріл. – Він шпокнув кришечкою і витрусив з пляшки пару пігулок собі в руку.

Це – прозорі желатинові капсули, ті, що роз’єднуються навпіл. І в кожній – якийсь сипучий та легко рухливий темно-зелений порошок.

Відлущене послання на підвіконні у Теббі: «Ти помреш, коли вони з тобою покінчать».

Лікар Туше гримає пляшечку в неї перед очима й каже:

– Приймайте ці пігулки лише тоді, коли відчуєте біль. – Етикетки на пляшці немає. – Це трав’яна сполука. Вона допоможе вам зосередитися.

Місті питає:

– Хто-небудь помирав від синдрому Стендаля?

А лікар каже:

– Це головно зелені водорості, трохи вербової кори та трохи бджолиного пилку. – Він кидає капсули назад у пляшку і клацає кришкою. Потім ставить пляшку на стіл, біля її стегна. – Ви можете вживати спиртне, – каже лікар. – Але помірно.

Місті відказує:

– А я і так п’ю помірно.

Повертаючись до столу, він каже:

– Як скажете…

От задрипане село!

Місті питає:

– А як помер батько Пітера?

Та лікар Туше відказує:

– А хіба Ґрейс Вілмот вам не розповідала?

Ні, не розповідала. Навіть ніколи не згадувала. Коли вони розвіяли його прах, Пітер сказав Місті, що то був серцевий напад. Місті каже:

– А Ґрейс сказала, що то була мозкова пухлина.

І лікар Туше каже:

– Так, так, то була мозкова пухлина. – Із гуркотом захлопує шухляду. А потім каже: – Ґрейс казала мені, що ви демонструєте обнадійливий талант.

До речі, погода сьогодні спокійна та сонячна, але в повітрі спостерігається велика кількість фуфла.

Місті питає про отих буддистів, про яких він побіжно згадав.

– Джайністи-буддисти, – каже лікар. Потім знімає з дверей блузку і подає їй. Під кожною пахвою – кругла пляма поту. Лікар Туше крутиться довкола Місті, тримаючи блузку, щоб їй легше було просунути руки в рукави.

А потім каже:

– Я хотів би зазначити, що інколи для художника головний біль може бути знахідкою.

Сімнадцяте липня

Коли вони навчалися в коледжі, Пітер часто казав, що все, що ти робиш, – це автопортрет. Це може бути і «Святий Георгій уражає Змія», і «Викрадення сабінянок», але ракурс, світло, композиція, техніка – все це ти. Навіть причина, через яку ти вибираєш той чи інший пейзаж, це – теж ти. Ти – в кожному кольорі та кожному мазку.

Пітер приказував: «Єдине, що може зробити художник – це змалювати власне обличчя».

Ти просто приречений бути собою.

І це, казав він, робить нас вільними малювати все, бо ми лише малюємо самі себе.

Твій почерк. Манера говорити. Обраний тобою візерунок на фарфорі. Усе це. тебе видає. В усьому, що ти робиш, проявляється твоя рука.

Усе є автопортретом.

Усе є щоденником.

На п’ятдесят доларів від Ангела Делапорте Місті купує круглий акварельний пензель номер 5 із бичачої шерсті. Купує пухнастий і м’який білоччин пензель номер 4 для нанесення тонкого шару рідкої фарби. Круглий пензель номер 2 із верблюжої шерсті. Гостроконечний тоненький пензлик номер 6 із соболиного хутра. І широкий плаский пензель «екай» номер 12.

Місті купує акварельну палітру – круглу алюмінієву тацю з десятьма порожніми чашечками, схожими на формочки для випікання здоби. Вона купує кілька тюбиків гуашних акварелей. Кіпрську зелену, зелень Тіньє, зелену фарбу з ягід крушини та Віндзорську зелену. Вона купує прусську голубу, а також тюбик краплаку червоного. Вона купує також «гаванський озерний чорний» та «чорний, слонова кістка».

Місті купує молочно-білий художній коректор для замальовування своїх помилок. Жовтий, як сцяки, стиральний препарат, що при вчасному нанесенні дозволяє видаляти помилки. Вона купує гуміарабік янтарного, як світле пиво, кольору, щоб фарби не змішувалися одна з одною на папері. А також прозорий грануляційний агент для надання фарбам зернистого вигляду.

Вона купує альбом акварельних аркушів із дрібнозернистого холодно-пресованого паперу розміром 19 на 24 дюйми. Торгова назва аркушів такого розміру – «Роял». Папір розміру 23 на 28 дюймів називається «Елефант». Аркуш 26,5 на 40 дюймів – це «Подвійний елефант». Це вільний від кислот 140-фунтовий папір. Місті купує художні планшети – полотно, розтягнуте і наклеєне на картон. Вона купує планшети розміру «Супер-Роял» та «Імперіал» і «Антиквар».

Вона волочить усе це до каси, і вартість цього добра настільки перевищує п’ятдесят доларів, що їй доводиться зарахувати решту на кредитну картку.

Якщо в тебе виникає спокуса поцупити тюбик паленої сієни, то саме час прийняти маленьку пігулку із зеленими водоростями від доктора Туше.

Пітер часто казав, що завдання художника – витворити порядок із хаосу. Надати сенс фактам, що не мають сенсу. Скласти мозаїку з найрізноманітніших шматочків. Ти перетасовуєш і переробляєш. Витворюєш колаж. Монтуєш. Збираєш воєдино.

Якщо ти на роботі, і за кожним столиком чогось чекають, а ти в цей час і досі ховаєшся на кухні, щоб зробити зарисовки на обривках паперу, то час прийняти пігулку.

Коли ти пред’являєш відвідувачам чек за вечерю, а на звороті цього чека ти намалювала маленький етюд у світлі й тіні – ти навіть сама не знаєш, звідки його видобула, бо цей образ просто виник у твоїй уяві, начебто нічого особливого, але все одно ти боїшся загубити цей етюд, то, значить, настав час прийняти пігулку.

– Оті начебто дрібні й непотрібні деталі, – часто казав Пітер, – вони дрібні та непотрібні лише до того моменту, коли ти складеш їх докупи.

А ще Пітер казав:

– Усе, взагалі, дрібне та марне саме по собі.

Між іншим, сьогодні в їдальні Ґрейс Вілмот і Теббі стояли перед заскленою шафою, що закриває більшу частину стіни. Усередині на підставках виставлені м’яко підсвічені фарфорові тарілки. А чашки стоять на блюдцях. Ґрейс Вілмот по черзі показує на них, а Теббі, простягнувши вказівний палець, каже: «Фітц і Флойд, Веджвуд, Норі-тейк, Ленокс…»

Потім Теббі хитає головою, схрещує на грудях руки і каже: «Ні, неправильно. Візерунок «Пророк у Гаю» має золоту кайму в чотирнадцять каратів золота. А «Венера в Гаю» має двадцять чотири карати».

Твоя мала донька – вона вже експерт з древніх китайських візерунків.

Ґрейс Вілмот простягає руку, ніжно поправляє пасмо волосся за вухом Теббі і каже: «Клянуся, ця дитина – вундеркінд».

Несучи на плечі тацю з обідніми наїдками, Місті на мить зупиняється і питає у Ґрейс:

– А як помер Гарроу?

Ґрейс відриває погляд від фарфорового посуду. Її м’яз orbicularis oculi широко розкриває її здивовані очі, і вона каже:

– А чому ти питаєш?

Місті нагадує їй про візит до лікаря, доктора медицини Туше.

І розповідає, що Ангел Делапорте вважає, що почерк Пітера проливає певне світло на його стосунки зі своїм батьком. Усі деталі здаються безглуздими, якщо брати їх кожну окремо.

І Ґрейс каже:

– Лікар дав тобі якісь пігулки?

Таця важка, їжа на ній холоне, але Місті наполягає:

– Док сказав, що у Гарроу був рак печінки.

Теббі тицяє пальчиком і каже: «Горхем, Данськ…»

А Ґрейс усміхається:

– Звісно, рак печінки, – каже вона. – А чому ти питаєш мене? Я була впевнена, що Пітер тобі розповідав.

Між іншим, погода сьогодні туманна з украй суперечливими розповідями про причини смерті твого батька. Кожна деталь незначуща сама по собі.

І Місті каже, що їй ніколи розмовляти, бо має дуже багато роботи. Обідній час пік. Може, пізніше.

У мистецькому коледжі Пітер бувало розповідав про художника Джеймса Мак-Нейла Вістлера, про те, як Вістлер працював для інженерних військ США, роблячи ескізи берегової лінії для потенційного розташування маяків. Та от проблема: Вістлер усе одно машинально малював маленькі фігурні ескізи на полях. Він малював бабусь, малюків, злидарів – усе, що бачив на вулицях. Він виконував свою роботу, задокументовуючи поверхню землі для урядових потреб, але при цьому художник не міг ігнорувати все інше. Він не міг пропустити його повз себе. Чоловіки, що курять люльки. Дітлахи, що ганяють коліщата. Усе це він зібрав у ескізах-закарлючках на полях своїх офіційних документів. Ясно, що уряд потурив його з роботи.

– І оці його закарлючки, – казав Пітер, – коштують сьогодні мільйони.

Це ти так казав.

У «Дерев’яно-золотистій їдальні» масло подають у маленьких череп’яних глечиках, та тільки тепер на кожній підкладці під цим черепком – малюночок. Маленький фігурний ескіз.

Це може бути зображення якогось дерева або виниклий в уяві Місті схил пагорба, спрямований справа наліво. Або там зображений стрімчак, а також водоспад у крутому каньйоні, або тінистий ярок з порослими мохом валунами та повзучими рослинами, що оповили товсті стовбури дерев; а поки вона все це нафантазує та перенесе на паперову серветку, люди встигають сходити на автостанцію, щоб випити там кави. Люди постукують склянками та виделками, щоб привернути увагу Місті. От уже мені ці відпочивальники!

І чайових вони не дають.

Схил гори. Гірський ручай. Печера в березі ріки. Вусик плюща. Усі ці деталі приходять до неї, і Місті не може їх відпустити. Під кінець обідньої зміни вона має обривки скатертин, паперових серветок та квитанцій, і на кожному з них намальована якась деталь.

У своїй мансардній кімнаті, серед купи шматочків паперу, вона зберігає листки та квіти з досі небаченими нею візерунками. Є ще одна купа, де зібрані абстрактні обриси, схожі на валуни та вершини гір на обрії. Гіллясті силуети дерев, зарості чагарників – щось типу вересу. Птахи.

Тому, що ти не розумієш, можна надати будь-якого значення. Коли ти годинами сидиш на туалетному столику, малюючи якісь нісенітниці на туалетному папері, аж поки в тебе сідниця не заниє, випий пігулку.

Коли ти взагалі не виходиш на роботу, ти просто стирчиш у себе в кімнаті і телефонуєш до служби, що подає їжу та напої в номери. Ти всім кажеш, що захворіла, і тому можеш не спати всю ніч та наступний день, зарисовуючи пейзажі, які ти ніколи не бачила. Значить, прийшов час випити пігулку.

Коли твоя донька стукає у двері і благає поцілувати її та побажати доброї ночі, а ти раз по раз відповідаєш їй, щоб вона йшла спати і що ти прийдеш до неї за хвилину, і коли зрештою приходить бабуся, і забирає її від дверей, і ти чуєш, як вона рюмсає в коридорі, випий дві пігулки.

Коли ти знайдеш браслет із фальшивими діамантами, який твоя донька підсунула під двері, випий іще одну.

Коли ніхто начебто не помічає твоєї поганої поведінки, але всі усміхаються і питають: «Ну що, Місті, як там ідуть справи з малюванням?», настав час пігулок.

Коли твій головний біль не дає тобі їсти. Брюки спадають із тебе, бо твоя сідниця кудись щезла. Ти проходиш повз дзеркало і не впізнаєш худу обвислу примару, що її в ньому бачиш. Твої руки перестають труситися лише тоді, коли ти берешся за пензель чи олівець. Значить – прийми пігулку. А коли пляшечка з пігулками вже напівпорожня, лікар Туше залишає на реєстраційному столику нову з твоїм ім'ям, написаним на ній.

Коли ти просто не можеш припинити працювати. Коли закінчення саме оцього конкретного проекту – це все, про що ти можеш думати. Тоді візьми і випий пігулку. Тому що Пітер мав рацію.

Ти мав рацію.

Тому що немае неважливих речей. Важливим є все. Кожна деталь. Просто ми ще не зовсім розуміємо – чому.

Усе – автопортрет. Усе – щоденник. Увесь твій лікарський анамнез – це пасмо твого волосся. Нігті твоїх пальців. Деталі судового розслідування. Вміст твого кишечника – це документ. Мозолі на твоїй руці розповідають усі твої таємниці. Твої зуби видають тебе. Тебе видає твій акцент. Тебе видають зморшки навколо рота й очей.

Усе, що ти робиш, виказує твою руку.

Пітер казав, що робота художника – це звернути увагу, зібрати, упорядкувати, заархівувати, зберегти, а потім написати звіт. І задокументувати. Зробити презентацію. Робота художника – це просто не забути.

Двадцять перше липня – Місяць на три чверті

Ангел Делапорте піднімає один малюнок, потім другий, і всі вони – акварельні. На них зображені різні предметі, деякі – просто силует якогось дивовижного обрію, деякі – пейзажі залитих сонцем полів. Соснові ліси. Обриси будинку чи села на середній відстані. На обличчі Ангела рухаються тільки очі, перестрибуючи на папері з деталі на деталь.

– Неймовірно, – каже він. – Ти маєш жахливий вигляд, зате твої роботи… Господи праведний!

Між іншим, Ангел та Місті ще тепер в Ойстервілі. У чиїйсь зниклій загальній кімнаті. Вони вповзли до неї через отвір, щоб зробити фото і передивитися графіті.

Твої графіті.

Місті почувається жахливо, вона ніяк не може зігрітися навіть у двох светрах і час від часу цокотить зубами. Її рука тремтить, коли вона подає Ангелу малюнок, тремтить так, що цупкий папір хльоскає, як віяло. Після харчового отруєння в її шлунку завівся якийсь мікроб. Навіть тут, у темній закупореній кімнаті, куди світло ледь пробивається крізь штори, вона не скидає сонцезахисних окулярів.

Ангел усюди тягає із собою свою фототорбу. А Місті носить свою теку. То стара чорна пластмасова тека, що залишилася ще з мистецької школи. Вона являє собою тонкий портфельчик на змійці, яка розстібається з трьох боків, щоб можна було розкрити теку і покласти її плиском. Тоненькі гумові штрипки притискують акварельні малюнки до одного боку теки. З протилежного боку в різні кишеньки повстромлювані ескізи.

Ангел клацає знімки, а Місті розкриває свою теку на дивані. Коли вона дістає пляшечку з ліками, її руки трусяться так сильно, що стає чути, як усередині торохтять пігулки. Вивудивши одну пігулку з пляшки, вона каже Ангелу:

– Це зелені водорості. Від головного болю. – Місті кладе пігулку до рота й каже: – Ходи поглянь на деякі малюнки і скажи, як вони тобі.

На дивані – якийсь напис, що його зробив Пітер спрей-фарбою. Його чорні слова тягнуться через сімейні фото, що висять у рамках на стіні. Через подушечки для голок. Через шовкові абажури. Запнувши штори, він щось і на них написав.

Ти написав.

Ангел бере в неї пляшку і підносить до світла, що йде від вікна. Потім трясе пляшку, і всередині торохтять пігулки:

– Якісь вони важкі, – каже він.

Желатинова капсула в її роті розм’якає, і всередині відчувається присмак солі та олов’яної фольги – присмак крові.

Ангел подає їй фляжку із джином зі своєї фототорби, і Місті робить великий ковток гіркої рідини. Між іншим, вона випила його частку. У мистецькому коледжі обов'язково вчать етикету споживання наркотичних речовин. Ділитися треба.

Місті каже:

– Пригощайся. Візьми одну.

І Ангел розкриває пляшечку і витрушує звідти дві пігулки. Одну з них він кладе до кишені, зазначивши:

– Це – на потім.

Другу він ковтає і запиває джином – і відразу ж його обличчя перекошується страшною блювотною гримасою. Він нахиляється вперед, висолопивши червоно-білого язика та міцно заплющивши очі.

Еммануїл Кант і його подагра. Карен Бліксен та її сифіліс. Пітер сказав би Ангелу Делапорте, що страждання – ключ до натхнення.

Розстеливши ескізи та малюнки на дивані, Місті питає:

– Ну, що скажеш?

Ангел по черзі піднімає і кладе малюнки. Заперечно крутить головою. На міліметр у кожен бік – наче паралізований. І каже:

– Просто неймовірно. – Потім піднімає ще один малюнок і питає: – Яким начинням ти користуєшся?

Це він про пензлі?

– Соболиними пензлями, – пояснює Місті. – Інколи – білоччиними, інколи – бичачими.

– Та ні, дурненька, – каже Ангел. – На комп’ютері – яку програму ти використовуєш для накреслення? Ти ж не могла робити це ручними інструментами. – І Ангел стукає пальцем по замку, зображеному на одному малюнку, та по будинку – на іншому.

– Ручні інструменти?

– Ти ж не користуєшся лінійкою та циркулем? – каже Ангел. – Або транспортиром? У тебе всі кути однаково бездоганні. Ти використовуєш шаблон або трафарет, я правильно кажу?

Місті питає:

– А що таке циркуль?

– Ти ж мусиш знати з курсу геометрії в середній школі, – каже Ангел і розставляє для наочності вказівний та великий пальці. – На одній штанзі у циркуля знаходиться вістря, на іншій – олівець, і таким чином можна креслити бездоганні криві та окружності.

Він бере в руку малюнок будинку на схилі пагорба над узбережжям – океан та дерева – просто відтінки блакитного та зеленого. Єдиний яскравий колір – це жовта цятка, світло у вікні.

– Оцей малюнок можна споглядати цілу вічність, – каже він.

Синдром Стендаля.

Ангел каже:

– Я дам тобі за нього п’ятсот доларів.

А Місті відказує:

– Я не візьму.

Він витягує з теки ще один малюнок і питає:

– А оцей?

Вона не може продати жоден з них.

– Тисяча тебе влаштує? – питає Ангел. – Я дам тобі тисячу тільки за один цей малюнок.

Тисяча баксів… Та Місті все одно каже:

– Ні.

Ангел поглянув на неї і пропонує:

– Я дам тобі десять тисяч доларів за всі малюнки оптом. Десять тисяч доларів. Готівкою.

Місті почала була відмовлятися, та…

Та Ангел каже:

– Двадцять тисяч.

Місті зітхає, і…

Ангел наполягає:

– П’ятдесят тисяч доларів.

Місті втуплюється в підлогу.

– Чому, – питається Ангел, – у мене виникає таке відчуття, що ти скажеш «ні», навіть коли я запропоную тобі мільйон доларів?

Тому що ці малюнки не закінчені. Вони – не доведені до бездоганності. Їх іще не можна демонструвати публічно – поки що не можна. Є такі, над якими вона ще навіть не починала працювати. Місті не може їх продати, бо вони потрібні їй як ескізи для чогось більшого. Вони – частина чогось такого, чого вона ще не бачить у своїй уяві. Вони – як ключі, як зачіпки.

Хтозна, чому ми робимо те, що ми робимо.

Місті питає:

– А чому ти пропонуєш мені так багато грошей? Це що, якась перевірка?

І Ангел розкриває змійку на фототорбі та й каже:

– Я хочу тобі дещо показати. – І дістає з торби якісь блискучі інструменти. Один – це два гострих штирі, що з’єднуються у формі літери V. Другий – це металеве півколо у вигляді літери D, розбите на дюймові позначки зі свого прямолінійного боку.

Ангел прикладає металеву літеру D до ескіза сільського будинку і каже:

– Усі твої прямі лінії бездоганні. – Потім він прикладає інструмент пласко до акварелі із зображенням котеджу – і там усі лінії теж бездоганні. – Це транспортир, – пояснює він. – Ним міряють кути.

Ангел прикладає транспортир до малюнка за малюнком і каже:

– Усі твої кути – ідеальні. Бездоганні прямі кути. Бездоганні кути сорок п’ять градусів. Я помітив це ще на малюнку крісла.

Потім Ангел бере в руку У-подібний інструмент і пояснює:

– Це – циркуль. Ним малюють ідеальні криві та окружності. – Він устромлює одну штангу циркуля в центр малюнка, зробленого вугільним олівцем. Потім обертає другу штангу навколо першої і каже: – Кожна окружність ідеальна. Кожен соняшник та купальня для птахів. Кожен вигин – теж ідеальний.

Ангел показує рукою на малюнки, розкладені на дивані, і каже:

– Ти креслиш ідеальні фігури. Це – неможливо.

До речі, погода сьогодні стає справді сциклявою, насправді Сциклявою – от просто зараз, у цю мить.

Єдина людина, котра не сподівається, що Місті стане великою художницею, каже, що це – неможливо. Коли твій єдиний приятель каже, що тобі ніяк не стати великою художницею – з природним даром та вмілою, – то випий пігулку.

Місті каже:

– Слухай, ми з чоловіком усе ж ходили до мистецького коледжу. І нас там все ж таки вчили малювати.

А Ангел цікавиться, чи не креслила вона з фотографії. Може, Місті користувалася епіпроектором? Чи камерою-обскурою?

Ось що казала Констанція Бертон: «Це можна зробити подумки».

Ангел виймає з фототорби фломастер, дає їй і каже:

– Ось. – Показує на стіну і додає: – Намалюй мені прямо отут окружність діаметром чотири дюйми.

Місті бере олівець і, навіть не дивлячись, малює окружність.

І Ангел прикладає транспортир розміченою стороною до окружності. Діаметр – чотири дюйми. Він просить:

– А тепер намалюй мені кут тридцять сім градусів.

Риска, іще одна риска – і Місті намалювала на стіні дві перехресні лінії.

Ангел прикладає транспортир – точнісінько тридцять сім градусів.

Він просить її намалювати окружність діаметром вісім дюймів. Потім – S-подібну криву. Потім – рівнобедрений трикутник. Квадрат. І Місті, й оком не моргнувши, враз усе це йому малює.

Якщо вірити лінійці, транспортиру та циркулю – усі фігури ідеальні.

– Бачиш, що я хочу сказати? – питає Ангел. Тицьнувши в неї лінійкою, він пояснює: – Щось тут не так. Спочатку щось не так було з Пітером, а потім це сталося з тобою.

До речі, здається, вона набагато більше подобалася Ангелу Делапорте тоді, коли була огидною товстухою. Служницею в готелі «Чекайленд». Приятелькою, якій можна було читати лекції про Станіславського чи графологію. Спочатку їй Пітер читав лекції. А опісля – Ангел.

Місті каже:

– Єдине, що я бачу, – це те, що ти не можеш примиритися з думкою про мій неймовірний природний талант.

Ангел аж підстрибує від несподіванки. Він дивиться на неї, здивовано вигнувши брови.

Наче при ньому заговорив мрець;

І він каже:

– Місті Вілмот, чому б тобі не взяти і не прислухатися до самої себе?

Ангел потрясає в її бік цйркулем і каже:

– Це – не просто талант. – Потім обводить усі ідеальні окружності та кути на стіні й додає: – Це треба продемонструвати поліції.

Запихаючи малюнки та ескізи назад до теки, Місті питає:

– Як так? – Потім застібає теку і каже: – Щоб вони мене заарештували за те, що я надто талановита художниця?

Ангел витягує з торбини фотоапарат і переводить кадр. Прикручує до нього фотоспалах. Дивлячись на Місті крізь видошукач, каже:

– Нам потрібно більше доказів. Намалюй мені шестикутник. П’ятикутник. А тепер намалюй ідеальну спіраль.

І Місті швидко, один за одним, малює все це фломастером.

Її руки не тремтять лише тоді, коли вона креслить або ж малює.

На стіні перед нею Пітер написав закарлючками: «…ми знищимо тебе твоєю ж невпевненістю в собі та твоєю пожадливістю…»

Це ти написав.

Шестикутник. П’ятикутна зірка. Ідеальна спіраль. Усе це Ангел фотографує.

Засліплені фотоспалахом, вони не помітили, як домовласниця просунула в отвір свою голову. І дивиться на Ангела, який стоїть собі і фотографує. А Місті креслить на стіні. Домовласниця обхоплює голову руками й каже:

– Та що ж ви в біса робите? Припиніть! – А потім питає: – Люди, ви що, вирішили влаштувати тут безперервний мистецький проект?