Текст книги "Щоденник"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц)

Двадцять восьме червня

Ота їдальня в готелі «Чекайленд» зветься «Дерев’яно-золота їдальня» через свої горіхові панелі та оббивку із золотистої парчі. Камінна дошка – гравійований горіх, а підставки для дров – полірована мідь. Вогонь треба підтримувати, навіть коли вітер дме з материка; тоді дим повертає назад і час від часу викашлюється через перед каміна. У кімнату прослизають сажа й дим, доки не доводиться повитягувати батарейки з усіх детекторів диму. А на той час увесь готель вже трохи тхне запахом пожежі.

Кожного разу, коли хтось всідається за столики «дев’ять» чи «десять» біля каміна, а потім починає скиглити через дим та жар і проситися за інший столик, тобі треба випити. Просто відсьорбнути що завгодно, що є під рукою. Столовий херес корисний для твоєї бідолашної гладенької жінки.

Це – один день із життя Місті-Мері, цариці рабів.

Ще один із найдовших днів року.

Це – гра, в яку може грати кожен. Це – просто особистий коматозний стан Місті.

Кілька ковтків. Кілька таблеток аспірину. Потім – ще раз.

У «Дерев’яно-золотій їдальні» навпроти каміна розташовані вікна з видом на берег. Частина віконної замазки зсохлася і скоцюрбилася, тому всередину зі свистом пробивається холодний вітер. Вікна пітніють. Кімнатна волога конденсується на склі, скрапує вниз, утворюючи калюжку, аж поки не просякає підлога, а килим починає смердіти, як той кит, що його викинуло хвилями на берег наприкінці липня. Вид за вікном, увесь обрій напханий рекламними щитами з назвами ресторанів швидкої їжі та фірм-виробників сонцезахисних окулярів і тенісних черевиків. Її ж самі назви надруковані на упаковках, що сміттєвою смугою позначають лінію припливу.

Цигаркові недопалки підстрибують на кожній морській хвилі.

Кожного разу, коли хтось всідається за столики «чотирнадцять», «п’ятнадцять» або «шістнадцять» біля вікон, а потім починає скаржитися на холодний протяг та сморід слизького й вологого килима, коли хтось починає скиглити і проситися до іншого столика, то тобі треба випити.

Заповітна (і недосяжна) мета усіх відпочивальників – це знайти бездоганний столик. Знайти щось стабільно-непорушне. Як трон. Місце, де вони сидять, завжди гірше за те, де вони не сидять. Народу так багато, що не можна перетнути їдальню, не отримавши при цьому стусана ліктем або сракою в живіт. Або ляпаса сумочкою.

Надалі тобі може знадобитися додатковий одяг. Може, знадобиться напхати тебе новою порцією вітаміну В. Чи додатковою порцією мозкових клітин. Якщо читатимеш це на людях, то негайно припини і почни знову лише тоді, коли вдягнеш свою найкращу білизну без дірок.

А перед цим тобі, мабуть, усе одно треба буде стати в чергу на донорську печінку.

Ти ж бачиш, до чого все це йде.

Бачиш, куди пішло все життя Місті-Мері Кляйнман.

Є безліч способів покінчити життя самогубством, але при цьому не померти зовсім.

Кожного разу, коли з материка приїздить хтось із компанією друзів, усі такі худорляві й засмаглі, коли вони почнуть розчаровано зітхати, побачивши дерев’яні панелі та білі скатертини, кришталеві вази з трояндами та папороттю і всілякі посріблені антикварні штучки, коли хтось із них скаже: «Треба тофу подавати замість телятини!», то візьми й випий.

Може, до когось із цих худорлявих жінок на уїкенд приєднається чоловік, опецькуватий та кремезний, – він пітніє так рясно, що чорний лак, яким він зрошує свою лисувату макітру, стікає у нього по зашийку. Повноводні ріки чорної багнюки плямують ззаду його комірець.

Коли приповзає одна з місцевих морських черепах, начепивши на зморщену шию діамантове намисто, чи то стара місіс Бертон, чи місіс Сеймур чи місіс Перрі, забачає якихось кістлявих та засмаглих відпочивальниць за своїм улюбленим – з 1865 року – столиком і каже: «Місті, як же ж ти могла?! Ти ж знаєш, що я регулярно приходжу сюди о дванадцятій вівторками та четвергами. Як же ж так, Місті…», то тобі треба випити двічі.

Коли відпочивальники питають кавові напої з пінистими вершками або хелатного срібла, порошку з ріжкового дерева чи соєвих страв, то випий ще раз.

Якщо не дають чайових, знову випий.

От уже ж ці відпочивальниці! Вони так наквацьовують очі, що здається, неначе вдягли окуляри. Вони підмальовують губи контурним олівцем, а потім їдять, поки не зітреться уся помада. І опісля за столом бачиш не жінок, а якихось дітлахів з чорними обводами навколо ротів. З довгими гачкуватими нігтями пастельного кольору йорданського мигдалю.

Коли надворі літо, а тобі все одно доводиться шурувати запалений камін, зніми щось зі свого одягу.

Коли надворі дощ, а шибки тремтять від холодного протягу, вдягни якусь додаткову одежину.

Кілька ковтків спиртного. Кілька пігулок аспірину. Потім – повторити.

Коли приходить Пітерова матір із твоєю донькою Теббі і жде, що ти кинешся обслуговувати свою свекруху та свою дитину, наче їхня персональна рабиня, випий двічі. Коли вони сидять собі за столиком «вісім» і бабуся Вілмот каже Теббі: «Твоя мати могла б стати відомою художницею, якби тільки захотіла», то візьми і випий.

Оті відпочивальниці з діамантовими каблучками, кулонами та тенісними напульсниками, де діаманти потьмяніли, виквацювавшись у сонцезахисний крем, коли вони починають просити тебе заспівати їм «З днем народження вас!», то візьми й випий.

Коли твоя дванадцятирічна донька піднімає погляд і гукає тебе «ма-а-мо», замість «ма»…

Коли її бабуся Ґрейс каже: «Місті, люба, ти матимеш більше грошей та шани, коли знову візьмешся за малювання…»

Коли вся їдальня все це чує…

Тоді – кілька ковтків. Кілька пігулок. Повтор.

Кожного разу, коли Ґрейс Вілмот замовляє люксусовий набір чайних бутербродів із вершковим сиром, сиром із козячого молока та з волоськими горіхами, подрібненими і посиланими на тонесенькі грінки, потім відкушує буквально кілька шматочків, а решту залишає недоїденою, потім замовляє кухоль чаю «Ерл Ґрей» з куснем морковного торта і все це записує на тебе, а ти навіть не знаєш про це, поки не побачиш відомості про зарплатню, де лише сімдесят п’ять центів через усі оті вирахування за два тижні, через які ти ходиш у боржниках готелю «Чекайленд», і коли ти починаєш здогадуватися, що тобі, напевне, так і доведеться усе життя гарувати здольщиком у «Дерев’яно-золотій їдальні», то візьми і зроби аж п’ять ковтків.

Кожного разу, коли їдальня повнісінька, і на кожному стільчику із золотою парчею вмостилася якась жінка, чи то місцева, чи то материкова, і всі вони скиглять, що поїздка поромом забирає забагато часу, і що на острівній автостоянці бракує місця, і що – як це так! – ніколи не можна наперед замовити столик, і чому це дехто не сидить дома, а пхається до кафе, де й так надто багато народу, всі ці гострі лікті, скрипучі голоси, що розпитують про напрям руху і загадують штучні вершки та сарафани розміру «2», а камін у цей час однаково мусить палахкотіти, бо така вже традиція готелю, то зніми із себе іще одну одежину.

Якщо в цей момент ти ще не п'яна і не гола, то тобі байдуже.

Коли Раймон, помічник офіціанта, застане тебе в морозильній камері, де ти прикладаєшся до пляшки з хересом, і скаже: «А, Місті, carico. Salud![1]1
  дорогенька. Привіт! (Ісп.)


[Закрыть]»

Коли це трапиться, ти привітай його, піднявши пляшку, і виголоси тост: «За мого чоловіка з померлим мозком! За мою доньку, яку я ніколи не бачу! За наш будинок, який невдовзі стане власністю католицької церкви. За мою схиблену свекруху, яка відщипує шматочки бутербродів із сиром брі та зеленою цибулею…», а потім скажи: «Te amo[2]2
  Я кохаю тебе (ісп).


[Закрыть], Раймоне!»

І добряче припади до пляшки.

Кожного разу, коли якась зашкарубла доісторична істота з пристойної острівної родини намагається пояснити, що вона – з Бертонів, але мати її була із Сеймурів, батько – з Тапперів, а мати батька – з Карлайлів, і це якимось чином робить її твоєю далекою троюрідною родичкою, а потім плюхає свою холодну зморщену лапку тобі на руку якраз тоді, коли ти намагаєшся прибрати зі столу брудні тарілки з недоїдками салату, і каже: «Місті, а чому ти кинула малювання?», а ти сама відчуваєш, що старієш та старієш, і все твоє життя несеться вниз по сміттєпроводу, то випий двічі.

І чому її не навчили в мистецькому коледжі нікому не казати, що вона збиралася стати художницею? А тепер люди, щоб ти всю решту життя пам’ятала про це, весь час мордують тебе, повторюючи, що ти в молодості дуже любила малювати.

Кілька ковтків. Кілька пігулок аспірину Потім – ще раз.

До речі, сьогодні твоя бідолашна дружина впустила на підлогу в їдальні ножа, яким ріжуть масло. Вона нахиляється, щоб його підібрати, і раптом бачить якесь відображення в його посрібленому лезі. То – якісь слова, написані на зворотному боці столика «шість». Стоячи навкарачки, вона піднімає край скатертини. А там, на дерев’яній поверхні, серед засохлих жувальних гумок та шмарклів напис олівцем: «Не дай їм знову тебе надурити».

І поруч: «Візьми в бібліотеці яку завгодно книжку».

Хтось власноруч себе увічнив. Принаймні надовго залишився в історії. Забезпечив собі життя після смерті.

До речі, сьогоднішня погода трохи приправлена короткочасними вибухами відчаю та роздратування.

Оте повідомлення під столиком «шість», отой невиразний олівцевий текст підписаний: Мавра Кінкейд.

Двадцять дев'яте червня – новий Місяць

В Оушн-Парк чоловік, який телефонував, відчиняє парадні двері, тримаючи в руці склянку, наповнену якимось жовтогарячим вином по вказівний палець, притиснутий до скла. На чоловікові – махровий халат із написом «Ангел», вишитим на вилозі. Від нього тхне гіпсовим пилом, а на грудях із сивим волоссям теліпається золотий ланцюжок. У другій руці чоловік тримає ліхтарик. Він відпиває вино по середній палець, лице у нього одутле, а щоки зарослі темною щетиною. Брови його або вицвілі, або вищипані так, що їх майже не видно.

Отак, до речі, вони й зустрілися – пан Ангел Дела-порте та Місті-Мері.

У мистецькій школі вчать, що Мона Ліза, яку написав Леонардо да Вінчі, не має брів тому, що то була остання деталь, яку додав художник. Він наносив вологу фарбу на вже висохлу. А в сімнадцятому сторіччі реставратор використав не той розчинник – і назавжди змив брови.

Відразу ж за парадними дверима – ціла купа валіз зі справжньої шкіри; чоловік тицяє повз них у глиб будинку ліхтариком і каже:

– Передайте Пітеру Вілмоту, що з граматикою в нього жахливі проблеми.

От уже ці дачники-відпочивальники! Місті-Мері пояснює, що теслі завжди залишають свої написи на внутрішніх стінах. Це приблизно так само, як кожній людині хочеться написати на стіні своє ім’я та дату, перш ніж зашити її гіпсокартоном. Інколи наліплюють сьогоднішню газету. Є також традиція залишати пляшку пива чи вина. Покрівельники обов’язково щось напишуть на опалубці, перш ніж заслати її руберойдом та дерев’яною черепицею. Будівельники напишуть щось на обшивці, а вже потім покриють її клиноподібними дошками або штукатурним гіпсом. Напишуть свої імена та дати. Залишать маленьку часточку себе, щоб хтось у майбутньому її віднайшов. А може, якесь послання. «Ми тут були. Це ми збудували». Як нагадування.

Можете назвати це традицією, забобоном чи фен-шуй.

Це – як безсмертя домашнього виробництва. Просте і зручне.

На лекціях з історії образотворчого мистецтва розповідають, як Папа Пій V попросив Ель Греко замалювати деякі оголені фігури, що їх раніше написав Мікеланджело на стелі Сікстинської капели. Ель Греко погодився, але за тієї умови, що малюватиме по всій стелі. На лекціях вчать, що Ель Греко прославився лише завдяки своєму астигматизму. Через те людські тіла у нього і виходили дещо спотвореними: він мав спотворений зір і саме тому зображав людські ноги й руки задовгп чш. Цей ефект перебільшення і прославив його.

Від славетних художників і до будівельних підрядчиків – усі ми хочемо залишити свій підпис. Забезпечити тривалий ефект. Життя після смерті.

Усі ми хочемо самовиразитися, увічнити себе. Ніхто не хоче, щоб його забули.

Того дня Ангел Делапорте показує Місті їдальню, дерев’яні панелі та шпалери з блакитними смугами. На одній стіні, приблизно посередині між стелею та підлогою, видніється пробита діра, довкола якої – скручений і порваний шпалерний папір та гіпсовий пил.

Місті пояснює чоловікові, що мулярі зазвичай вкладають у розчин талісман – релігійний медальйончик на ланцюжку, – і він висить у димарі, щоб злі духи не прокралися в будинок через димохід. У Середньовіччі мулярі часто замуровували в стіну нового будинку живого кота – на щастя. Або живу жінку – щоб у будинку була своя душа.

Місті очей не зводить зі склянки з вином. Вона промовляє, дивлячись на неї, а не на чоловікове обличчя, не спускає з неї очей, сподіваючись, що він це помітить і запропонує їй випити.

Ангел Делапорте притуляє своє одутле обличчя до дірки в стіні – вищипаною бровою до отвору – і читає: «…мешканці Чекайленду уб’ють тебе так само, як ти раніше убивав інших…» Він міцно притиснув ліхтарик до скроні, і той світить у темряву. Мідні та срібні ключі, що стирчать на всі боки, як їжачі колючки, звисають на його плече, блискучі, як дизайнерська біжутерія. Чоловік каже:

– Лишень подивіться, що там написано.

Повільно, наче дитина, яка ще не навчилася як слід читати, Ангел Делапорте проказує, витріщаючись у темряву: «…а тепер я бачу, що моя дружина, яка працює в готелі «Чекайленд» прибиральницею, поволі перетворюється на товсту огидну нечепуру в рожевій пластиковій уніформі…»

Пан Делапорте продовжує: «…Коли вона приходить додому, то руки її відгонять отими гумовими рукавичками, які вона мусить надягати, щоб збирати використані презервативи… Її світле волосся посивіло і смердить, як оте лайно, яким вона чистить туалети, коли заповзає до ліжка й лягає поруч зі мною…»

– Гм-м-м, – задумливо каже він, допиваючи вино до безіменного пальця. – Неправильний синтаксис. Останнє підрядне речення явно не на місці.

Потім продовжує: «…її цицьки звисають на живіт, як вуха спанієля. Вже три роки, як ми не займалися сексом…»

Стало так тихо, що Місті аж ніяково захихикала.

Ангел Делапорте простягає їй ліхтарик. Допивши вино до мізинного пальця, він киває на отвір у стіні й каже:

– А тепер самі прочитайте.

В’язка ключів така важка, що Місті довелося докласти відчутного зусилля, щоб підняти маленький ліхтарик, а коли вона притисла око до маленької темної дірки, побачила слова, написані на протилежній стіні: «„.ти помреш із думкою про те, що тобі й носа сюди не слід було потикати…»

Зникла білизняна шафа в Сів’ю, зниклий клозет у Лонґ-Біч, зникла кімната в Ойстервілі – куди б люди не ткнули свого носа, скрізь щось пропадає. І завжди той самий вибух роздратування Пітера.

Той самий твій вибух роздратування: «…ти помреш, і своєю смертю полегшиш життя тим, хто…»

В усіх цих материкових будинках, в усіх цих інвестиційних об’єктах працював Пітер, і в кожному з них була написана і прихована одна й та сама гидота: «…помреш, волаючи від страхітливого…»

Ангел Делапорте, стоячи позаду неї, каже:

– Передайте панові Вілмоту, що слово «страхітливий» він написав з орфографічними помилками.

От уже ж ці відпочивальники! Бідолашна Місті пояснює їм, що десь приблизно вже рік, як пан Вілмот сам не свій. У нього була пухлина мозку, про яку він навіть не знав, і ми теж не знали, скільки часу вона в нього була. Не відриваючи обличчя від отвору в шпалерах, вона розповідає цьому Ангелу Делапорте, як пан Вілмот зробив колись одну роботу в готелі «Чекайленд», і тепер після номера «312» відразу ж іде номер «314», а там, де колись був номер «313», тепер тягнеться бездоганно рівна стіна коридору: декоративні накладки, плінтуси, через кожні шість футів нові розетки – зроблено як слід, за вищим розрядом. Усе згідно з будівельними нормами, та от тільки якимось чином усередині готелю зникла кімната.

А цей чоловік з Оушн-Парку каже, бовтнувши вино в склянці:

– Сподіваюся, що на той час у номері «313» ніхто не мешкав.

У її авто, що стоїть біля будинку, є ломик. Можна хвилин за п’ять знову проробити вхід до зниклої кімнати. Це ж просто гіпсокартон, переконує вона його. Просто пан Вілмот збожеволів – і все.

Коли вона встромляє в отвір носа і принюхується, то від шпалер іде такий запах, наче сюди заявився мільйон цигарок, щоб повільно померти в полум’ї. А за отвором чути запах кориці, пилюки та фарби. Чути, як десь у темряві гуде холодильник та цокає годинник.

А довкола, на всіх стінах, – один і той самий пишномовний текст. В усіх цих дачних будинках. Написаний великою спіраллю, що починається на стелі і скручується до підлоги, обертаючись та обертаючись так, що тобі треба стояти посеред кімнати і читати його, аж поки у тебе в голові не запаморочиться. Поки тебе не знудить. Ліхтарик, прикріплений до кільця з ключами, вихоплює із темряви: «…тебе уб’ють попри всі твої гроші та соціальний статус…»

– Погляньте, – каже вона. – Он ваша духовка. Там, де ви й гадали. – 3 цими словами вона відступає і дає йому маленький ліхтарик.

Кожен будівельний підрядчик, каже йому Місті, кожен із них підписує свою роботу. Мітить свою територію. Столяри-обробники розписуються на чорній підлозі перед тим, як покласти на неї дубовий паркет або лінолеум. Вони розпишуться на стіні перед тим, як наклеїти на неї шпалери або кахлі. На стінах кожного будинку є такий літопис малюнків, молитов та імен. Дат. Щось на кшталт меморіальної капсули. А може, й гірше: всередині можна знайти свинцеві труби, азбест, отруйну плісняву, несправну проводку. Мозкові пухлини. Бомби з годинниковим механізмом.

Як свідчення того, що твоє капіталовкладення не зовсім твоє.

Те, що ти насправді не хочеш знати, але не насмілюєшся забути.

Притиснувши обличчя до отвору, Ангел Делапорте читає: «…Я люблю свою дружину і свою дитину…» І далі: «…Я не буду байдуже спостерігати, як ви, мерзенні паразити, штовхатимете мою родину дедалі глибше на дно…»

Щільніше прихилившись до стіни і сильніше притиснувши обличчя до отвору, чоловік каже:

– Цей почерк химерний. Зверніть увагу, як він пише літеру «т» в «не слід було носа потикати», або «товста огидна нечепура». Верхня риска така довга, що нависає над рештою слова. Це значить, що насправді він люблячий та турботливий чоловік. – І додає: – Бачите букву «у» в слові «уб’ють»? Ота видовжена ніжка букви свідчить про те, що він чимось дуже стурбований.

Усвердливши своє обличчя в отвір, Ангел Делапорте читає: «…острів Чекайленд уб’є всіх до єдиного Божих дітей, якщо це значитиме, що спасуться наші діти…»

Каже, що надто видовжена й надто гостра велика літера «А» вказує на те, що Пітер має гострий та проникливий розум, але страшенно боїться своєї матері.

Ключі дзеленькають, коли Ангел Делапорте водить туди-сюди ліхтариком і читає далі: «…Я танцював, а в моїй смердючій дупі стирчала твоя зубна щітка…»

Різко відірвавши обличчя від шпалери, він каже:

– Еге ж, то й справді моя духовка.

Бовтнувши вино в склянці, він допиває його, гучно прополоскавши рота. Проковтнувши його, каже:

– Я так і знав, що в цьому будинку є кухня.

Бідолаха Місті перепрошує. Вона проламає двері на кухню. Може, пану Делапорте захочеться сьогодні вдень почистити зуби. Або зробити щеплення від стовбняка. Чи зробити також укол гамаглобуліну.

Пан Делапорте торкається пальцем великої вологої плями, що утворилася біля отвору в стіні. Приклавши склянку до рота, він зводить очі на переніссі і переконується, що вона порожня. Знову торкається вологої плями на блакитних шпалерах. Потім робить сердите обличчя, витирає палець об свій халат і каже:

– Сподіваюся, пан Вілмот добре застрахований і забезпечений цінними паперами.

– Пан Вілмот ось уже кілька днів, як лежить у шпиталі непритомний, – відповідає Місті.

Витягнувши пачку цигарок з кишені халата і вивудивши з неї одну цигарку, пан Делапорте каже:

– Отже, тепер ви ведете справи його будівельної фірми?

А Місті намагається розсміятися:

– Я – ота товста огидна нечепура, – каже вона.

А чоловік, пан Делапорте, каже:

– Перепрошую?

– Я – місіс Пітер Вілмот.

Місті-Мері Вілмот, сварлива самиця-потвора власного персоною. Вона каже йому:

– Я була на роботі в готелі «Чекайленд», коли ви заходили туди сьогодні вранці.

Ангел Делапорте киває, вдивляючись у свою порожню склянку. Замацану пальцями і запотілу склянку. Потім простягає руку зі склянкою і каже:

– Хочете, я принесу вам випити?

Він дивиться туди, де вона притискалася обличчям до стіни і де її сльози зволожили шпалери з блакитними смужками. Мокрий відбиток її ока, гусячі лапки довкола нього, а за ґратами зморшок – круговий м’яз ока, orbicularis oculi. Не випускаючи незапалену цигарку з руки, він бере другою рукою кінчик білого паска свого махрового халата і витирає пляму, залишену слізьми, і каже:

– Я подарую вам книгу. Вона зветься «Графологія». Ну, це про аналіз почерку.

А Місті, якій будинок Вілмотів з його шістнадцятьма акрами на Березовій вулиці і справді здався колись раєм на землі, каже:

– А чи не хотіли б ви орендувати будинок на літо? – Дивиться на склянку й продовжує: – Великий старий будинок із каменю. Не на материку, а там, на острові?

А пан Делапорте, той обертається і дивиться на неї, на її стегна, на груди під рожевою уніформою, потім – на її обличчя. Примружується, хитає головою і каже:

– Не турбуйтеся, ваше волосся не таке вже й сиве.

Його щока, скроні та вся шкіра довкола ока напудрені білим гіпсовим пилом.

А Місті, твоя дружина, вона простягає йому руку, розтуливши пальці. Повернувши руку долонею догори, – а шкіра на ній червона та з висипками, – вона каже панові Делапорте:

– Слухайте, якщо ви не вірите, що це я, то можете понюхати мою руку.