Текст книги "Щоденник"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

Восьме липня

На їхнє п’яте справжнє побачення Пітер покривав рогожкою і вставляв у рамку картину, яку щойно написала Місті.

А ти, Пітере, ти все приказував: «Оце те, що треба. Саме та картина. Їй судилося висіти в музеї».

Та картина – то був ландшафтний пейзаж із будинком, оточеним з усіх боків верандою та затіненим деревами. В його вікнах висіли мереживні штори. За парканом з білих кілочків буяли троянди. Крізь промені сонячного світла неслися голубі птахи. З одного кам’яного димаря вилася цівочка диму. Місті та Пітер зайшли до крамниці рамок біля студмістечка, і вона стала спиною до фасадного вікна, щоб ніхто не зазирнув.

Місті й ти.

Вона стояла спиною, щоб ніхто не побачив її картини.

Її підпис був унизу, під парканом з білих кілочків: «Місті-Мері Кляйнман». Бракувадо лише усміхненої пички. І маленького сердечка замість хвостика над буквою «й».

– Хіба що в музеї кічу, – відказала вона. Ця картина була лише покращеним варіантом того, що вона малювала ще з дитинства. І дивитися на неї було навіть неприємніше, ніж споглядати власне зображення, де вона була б намальована огидно товстою й оголеною. Ось воно, тривіальне маленьке серце Місті-Мері Кляйнман. Солодкаво-сиропні мрії бідної, одинокої шестирічної дитини, якою вона залишиться довіку. Її зворушлива й жалюгідна душа з гарненьких фальшивих діамантів.

Маленька банальна таємниця про те, що давало їй щастя.

Місті невпинно позирала через плече – щоб ніхто не піддивився. Щоб ніхто не побачив її справжню, дуже тривіальну і заштамповану душу, намальовану ось тут акварельними фарбами.

А Пітер, дай йому Бог здоров’я, Пітер просто обрізав рогожку і відцентрував на ній картину.

Ти взяв та й обрізав підкладку.

Закріпивши лобзик на верстакові в крамниці, Пітер обрізав рогожку з кожного боку по довжині рамки. Потім поглянув на картину, осміхнувшись одним боком свого обличчя – то великий щелепний м’яз потягнув догори куточок його рота. Злегка піднявши брову на тому ж боці обличчя, він сказав: «У тебе ідеально вийшли поручні на ґанку».

А надворі по тротуару пройшла повз крамницю одна дівчина з мистецької школи. Її найновішим «твором» був плюшевий ведмедик, напханий собачим гівном. Засовуючи його всередину, вона вдягла такі товсті гумові рукавички, що в неї ледь згиналися пальці. Ця студентка твердила, що краса – це омертвіла концепція. Поверхова. Оманлива. Тому вона взялася розробляти нову жилу. Новий аспект класичної дадаїстської теми. У своїй художній студії вона перше випотрошила маленького плюшевого ведмедика, розрізавши його штучне хутро як при розтині у трупарні, щоб потім перетворити нещасну тваринку на мистецький витвір. Гумові рукавички були вимазані смердючим коричневим гівном, тому їй було дуже важко втримати в пальцях голку з червоною хірургічною ниткою. І все це мало назву: «Дитячі ілюзії».

Інші юнаки та дівчата з мистецької школи, діти з багатих родин, діти, які подорожували світом і бачили справжнє мистецтво в Європі та Нью-Йорку, усі вони «творили» в такому ж дусі.

А ще один хлопець у групі Місті, так той мастурбував і намагався наповнити спермою свинку-копилку до кінця навчального року. Він жив на дивіденди з довірчого фонду. Була також одна дівчина, яка випивала темпери різних кольорів, а потім запивала їх сиропом таволги, щоб виблювати на полотно свій шедевр. На заняття вона приїздила на італійському мопеді, який коштував більше, ніж той автопричіп, у якому зростала Місті.

Того ранку в крамниці Пітер припасував докупи кути рамки. Наквацювавши голі пальці клеєм, він просвердлив у кожному куті отвір для шурупа.

І досі стоячи між верстаком та вікном, закриваючи світло, Місті спитала:

– Ти і справді вважаєш, що картина гарна?

І Пітер відповів:

– Ти навіть не уявляєш наскільки…

Так, ти це сказав.

Пітер зауважив:

– Ти застуєш мені світло. Мені погано видно.

– Я не хочу відходити, – пояснила йому Місті. – Бо люди на вулиці можуть помітити.

Усе це собаче лайно, сперма, блювотиння… Водячи різцем по склу, не зводячи очей з маленького ріжучого коліщатка, Пітер, за вухом якого стримів олівець, мовив:

– Навіть коли щось смердить блювотиною, то це ще не значить, що перед тобою – витвір мистецтва.

З тріском розломивши скло навпіл, Пітер сказав:

– Гівно – це естетична банальність. – І розповів, як італійський художник П’єро Манцоні закатував у банки власне гівно, причіпляв бирку «Гівно художника, чистог та – 100 %» – і люди купували його.

Пітер удивлявся у свої зайняті роботою руки так уважно, що Місті теж мимоволі стала вдивлятися і кинула пильнувати вікно. Позаду них дзеленькнув дзвінок. Хтось увійшов до крамниці. На верстат упала ще одна тінь.

Не підводячи очей, Пітер кинув:

– Привіт.

А отой хлопець, що увійшов, відповів йому:

– Привіт.

Пітерів приятель був, мабуть, його ж віку, світловолосий, з клаптиком волосся на підборідді, який, однак, важко було назвати бородою. Іще один студент із мистецької школи. Іще один багатий молодик із острова Чекайленд. Хлопець став поруч, уп’явся на картину, що лежала на верстаті, і посміхнувся такою ж, як у Пітера, кривою посмішкою. Посмішкою людини, яка глузує над тим, що у неї виявили рак. Посмішкою людини, що стоїть перед розстрільною командою, складеною з блазнів, хоча в руках у тих блазнів – справжнісінькі гвинтівки.

Не підводячи очей, Пітер м’яко натиснув на скло і вставив його в нову рамку. І спитав:

– Бачиш, що я мав на увазі, коли розповідав про цю картину?

Приятель поглянув на будинок із круговою верандою, штахетний паркан та голубих птахів. Потім – на ім’я, Місті-Мері Кляйнман. Злегка посміхнувшись, він похитав головою і сказав:

– Так, це і справді будинок Тапперів.

То був будинок, який Місті придумала. Вигадала.

В одному вусі приятеля стирчала одинока сережка. Іще одна фальшива коштовність у стилі чекайленд, притаманному друзям Пітера. Занурена у волосся, то була чудернацька золота філігрань довкола великої червоної серцевини з фініфті. Вона блищала рубінами та мерехтіла кришталевими діамантами на золотистому фоні. Хлопець жував гумку. Судячи із запаху – м’ятну.

Місті сказала:

– Привіт. Мене звуть Місті.

А приятель поглянув на неї і посміхнувся тією ж самою посмішкою приреченості. Жуючи гумку, він спитав:

– Так це – вона? Ота загадкова панянка?

Засовуючи картину в рамку під скло і не відриваючи очей від своєї роботи, Пітер відповів:

– Боюсь, так воно і є.

Не зводячи пильного погляду з Місті, стрибаючи очима з однієї частини її тіла на іншу, з рук на ноги, з обличчя – на груди, приятель Пітера схилив набік голову і вивчально придивився ще раз. Не перестаючи жувати гумку, спитав:

– А ти певен, що вона підходяща?

Якась сорочача частина натури Місті, та маленька принцеса, що в ній іще жила, не зводила очей з блискучої червоної сережки хлопця. Іскриста серцевина з фініфті. Поблиск червоного вогню з кришталевих рубінів.

Пітер уставив ззаду картини підпорний шматок картону і заклеїв по краю липкою стрічкою. Проводячи великим пальцем по стрічці, щоб щільніше її притиснути, він сказав:

– Ти ж бачив картину.

Зупинившись, він вдихнув, роздувши груди, а потім повільно видихнув і сказав:

– Боюсь, вона і є найпевнішим варіантом.

А Місті, Місті аж прикипіла очима до плутанини світлого волосся приятеля Пітера. У червоному блиску сережки їй бачилися новорічні вогники та свічечки в торті, що подають на день народження. У світлі, що падало з вікна крамниці, ця сережка була як феєрверк на Четверте липня, як букети троянд на День святого Валентина. Дивлячись на ці іскорки, вона забула, що має руки, обличчя й ім’я.

Вона забула про те, що треба дихати.

Пітер мовив:

– А що я тобі казав, старий?

Він помітив, що Місті потрапила під чари червоної сережки, і зауважив:

– Я ж казав, що вона не може встояти перед стародавньою біжутерією.

Світловолосий хлопець помітив, що Місті витріщилася на нього, і його блакитні очі зиркнули вбік, куди прикипіли очі Місті.

В іскристості кришталю їй ввижалися іскри шампанського, якого вона жодного разу не куштувала. Там були іскри пляжного багаття, що злітали, звиваючись, до літнього зоряного неба, яке Місті тільки й могла, що нафантазувати. Там було мерехтіння кришталевих канделябрів, які вона малювала в уявних прихожих.

То була туга та ідіотська потреба бідної самотньої дитини. Якась тупа, темна частина її, частина явно неартистична, а навпаки, ідіотична, саме та її частина й закохалася в оту сережку, в її яскравий та розкішний блиск. То був блиск солодкого льодяника. Льодяника на кришталевому блюді. Блюді в будинку, в якому вона ніколи не була. Нічого глибокого чи проникливого. То було те, що ми запрограмовані обожнювати. Блискітки й райдуги. Персні та браслети, які вона б проігнорувала, якби була достатньо вихованою та освіченою.

А блондин, приятель Пітера, підняв руку і помацав своє волосся, а потім – вухо. Щелепа його відвисла так швидко, що жувальна гумка випала на підлогу.

Твій приятель.

А ти сказав:

– Обережніше, ти, опудало, бо мені починає здаватися, що ти хочеш її в мене вкрасти…

А твій друг, похапливо ворушачи пальцями, занурив їх у своє волосся і сіпонув за сережку. Від уривчастого звуку, що. пролунав як хлопок шампанського, усі аж підскочили.

Коли Місті розплющила очі, хлопець-блондин стояв, простягнувши їй руку із сережкою, а його блакитні очі повнилися слізьми. Його розірвана мочка звисала, роздвоєна, двома клаптиками, і з обох кінчиків капала кров.

– Ось, – сказав він. – Візьми. – І кинув сережку на верстат. Вона упала, бризкаючи довкола іскрами золота і фальшивих рубінів – та кров’ю.

Нагвинчуваний зворотний бік і досі тримався. Він був такий старий, що золота його частина позеленіла. Хлопець відірвав сережку так швидко, що разом із нею висмикнув і жмутик свого світлого волосся. Кожна вирвана з корінням волосинка і досі мала на своєму кінчику м’яку білу цибулинку.

Хлопець усміхнувся, а по його притиснутих до вуха пальцях стікала кров. Піднявши брови зморщувальним м’язом, він сказав:

– Вибач, Піте. Схоже, що тобі справді поталанило.

А Пітер підняв картину – закінчену і взяту в рамку.

З підписом Місті в нижній частині.

З підписом твоєї майбутньої дружини. З її дрібною буржуазною душею. Твоя майбутня дружина вже простягнула руку до закривавленої штучки, що випромінювала червонясті іскри.

– Еге ж, – мовив Пітер. – Мені просто офігенно поталанило.

Затиснувши однією рукою вухо, яке і досі кровоточило, – а кров стікала по руці і капала з його гострого ліктя, – приятель Пітера відступив на кілька кроків. Другою рукою він відчинив двері. Потім кивнув на сережку й сказав:

– Візьми її собі. Як подарунок на весілля. – І з цими словами покинув крамницю.

Дев’яте липня

Сьогодні увечері Місті вкладає твою доньку спати, а Теббі раптом і каже:

– У нас із бабцею Вілмот є таємниця.

До речі, бабця Вілмот знає таємниці кожного.

Ґрейс сидить у церкві на службі, штурхає Місті ліктем і розповідає їй, як Бертони, що мешкають у будинку з вікном-розеткою, допомагали матеріально своїй бідній нещасній невістці. Ну, а правда полягає в тому, що Констанція Бертон кинула малювати і спилася до смерті.

Ось – два століття острівної ганьби та злиднів, і твоя мати може розповісти про це якнайдокладніше. Залізні литі лави на Торговій вулиці – ті, що зроблені в Англії, – вони залишилися в пам’яті Маври Кінкейд, яка потонула, намагаючись проплисти шість миль до материка. А італійський фонтан на вулиці Парсон – то на честь чоловіка Маври.

Її вбитого чоловіка, за словами Пітера.

За твоїми словами.

Усе сільце Чекайленд – це їхня спільна кома.

Між іншим, матінка Вілмот переказує тобі найщиріші вітання і свою любов.

Та от тільки чомусь не хоче тебе відвідувати.

Умостившись під ковдрою в ліжку, Теббі повертає голову, дивиться у вікно і питає:

– А ми можемо вибратися на пікнік?

Нам це не за достатками, але на випадок твоєї смерті матінка Вілмот уже підібрала питний фонтанчик з міді та бронзи, виконаний у формі статуетки оголеної Венери, що їде в дамському сідлі з черепашки молюска.

Коли Місті перевезла їх до готелю «Чекайленд», Теббі прихопила із собою свою подушку. Кожен з них прихопив щось своє. Твоя жінка теж узяла із собою твою подушку, бо вона пахне тобою.

У кімнаті Теббі Місті сидить скраєчку ліжка і пригладжує пальцями доньчине волосся. У Теббі батькове довге чорне волосся та блакитні очі.

Твої блакитні очі. У неї маленька кімната; де вона живе разом зі своєю бабусею поруч з кімнатою Місті в мансардному коридорі готелю.

Майже всі старовинні родини поздавали в оренду свої будинки і переїхали до готельної мансарди. На стінах кімнат – шпалери з вицвілими трояндами. Шпалери відстають від стіни на кожному шві. У кожній кімнаті є іржава раковина та невеличке дзеркало, пригвинчені до стіни. У кожній кімнаті – два чи три залізних ліжка з облупленою фарбою та матрацами, м’якими та продавленими посередині. Це тісні кімнати під похилими стелями, з маленькими віконцями та слуховими вікнами, схожими на собачі будки в крутому дахові готелю. Ця мансарда як барак, як табір біженців для дрібномаєтного білого дворянства, такого милого й розважливого. Люди, чиї предки народились у феодальних помістях, тепер ходять до спільного клозету в кінці коридору.

Цього літа ці люди, які ніколи не працювали, обслуговують столики. Наче цього літа у всіх водночас скінчилися гроші і тепер кожен остров’янин голубої крові підробляє носієм поклажі в готелі. Прибирає готельні номери. Чистить черевики. Миє посуд. Сервісна індустрія блакитнооких блондинок із блискучим волоссям та довгими ногами. Життєрадісйих, ввічливих, завжди готових принести чисту попільничку та відмовитися від чайових.

Твоя родина – твоя донька, дитина й матір – усі вони сплять у провислих панцирних ліжках з облізлою фарбою, під похилими стінами та серед купи прихоплених із собою срібних та кришталевих реліквій свого колишнього життя – світського та благородного.

Лишень уяви собі: усі ці представники острівних родин усміхаються та насвистують! Наче це якась пригода. От ідіоти. Наче вони прийшли до сервісної індустрії просто так, на екскурсію. Наче їм до скону не доведеться робити оту марудну роботу – кланятися та прибирати кімнати, їм та їхнім дітям. Наче новизна всього цього не вивітриться вже наступного місяця. І вони не бовдури. Просто нікому з них ніколи не траплялося бути бідним. Не так, як твоїй дружині, яка знає, як на вербі груші ростуть і де раки зимують. Знає, що таке їсти залежалий надлишковий сир, реалізований із державних комор. Пити порошкове молоко. Носити черевики з негнучкими, наче залізними носками та працювати від дзвінка до дзвінка.

Сидячи собі з Теббі, Місті питає:

– Ну і що ж то за таємниця?

А Теббі відказує:

– Не скажу.

Місті підтикає ковдру дівчині під плечі, стару підковдру та ковдру, запрані так, що від них тільки й лишилися, що сірі нитки та запах хлорки. Лампа біля ліжка Теббі – то її рожевий фарфоровий світильник, розписаний квітами. Вони принесли його з будинку. Більша частина її книжок – теж тут, ті, що знадобляться. Вони принесли також її малюнки з клоунами і розвішали на стінах.

Бабусине ліжко так близько, що Теббі може простягнути руку і доторкнутися до стьобаної ковдри з нашитими на неї вельветовими смужками зі старих великодніх суконь та новорічних одежин столітньої давнини. На подушці лежить бабусин щоденник у шкіряній палітурці з написом «Щоденник», витисненим на обкладинці золотистими літерами із завитушками. Усі таємниці Ґрейс Вілмот замкнені в ньому.

Місті каже:

– Ану постривай, не рухайся, сонечко, – і знімає випалу вію зі щоки Теббі. Місті тре вію між пальцями. Вона довга, як і вії її батька.

Твої вії.

Ліжко Теббі та ліжко її бабусі утворюють щось на кшталт двоспального ліжка, і тому місця в кімнаті лишається мало. Матінка Вілмот узяла із собою свій щоденник. Його та швейний кошик, повний декоративних ниток. Там містяться також в’язальні спиці, в’язальні гачки та гачки для вишивання. Буде їй що робити, коли вона сидітиме у вестибюлі зі своїми старими подругами чи на бульварі над пляжем у гарну погоду.

Твоя матір – така ж, як і всі інші представники добрих древніх родин, які виставляють свої повозки в коло, збираючись відбивати облогу жахливих чужинців.

Хоч би який дурний вигляд це мало, але Місті взяла із собою своє художницьке приладдя. Світлу дерев’яну скриньку з фарбами та акварелями, свій папір та пензлики; все це складено купою в кутку її кімнати.

І Місті питає:

– Теббі, сонечко, а тобі не хотілося б перебратися до твоєї бабусі Кляйнман у Текумзе-Лейк?

А Теббі крутить головою на подушці туди-сюди – ні! Потім зупиняється й каже:

– Бабця Вілмот сказала мені, чому татко увесь час був такий нещасний і затраханий.

Місті каже:

– Будь ласка, не кажи «затраханий», прошу тебе.

До речі, бабця Вілмот оце внизу, грає у бридж зі своїми старими подругами, сидячи перед великим годинником в обшитій дерев’яними панелями кімнаті поруч з вестибюлем. Найгучніший звуку цій кімнаті – цокання великого маятника, який гойдається туди-сюди, туди-сюди. Грає у бридж або сидить у великому червоному розкладному кріслі біля вестибюльного каміна і читає книгу, схиляючись зі збільшувальним склом над кожною сторінкою.

Теббі висовує підборіддя з-за краєчка сатинової ковдри і каже:

– Бабця сказала мені, чому татко не любить тебе.

А Місті відказує:

– Звичайно ж, твій татко любить мене.

Звичайно ж, вона бреше.

За маленьким слуховим вікном кімнати розбиваються хвилі, виблискуючи у вогнях готелю. Далеко на узбережжі видніється темний силует мису Чекайленд-Пойнт, що не являє собою нічого, окрім лісу та скель, що випнулися в мерехтливий океан.

Місті підійшла до вікна, вперлася пальцями в підвіконня і каже:

– Нехай лишається відкритим чи зачинити?

Біла фарба на підвіконні здулася і лущиться, і Місті відколупує її, піддіваючи нігтем.

Крутячи головою на подушці, Теббі відказує:

– Та ні, мамо, бабця Вілмот каже, що татко ніколи насправді тебе не кохав. Він лише вдав кохання, щоб привезти тебе сюди і змусити залишитися.

– Привезти мене сюди? – перепитує Місті. – На острів Чекайленд? – Двома пальцями вона відшкрібає здуті лушпайки білої фарби. Під ними – коричневе потускніле дерево підвіконника. Місті питає:

– А що ще бабуся тобі розповідала?

І Теббі відповідає:

– Вона казала, що ти станеш славетною художницею.

Шкода, що теорія мистецтва не вчить, як надмірний комплімент може бути гіршим за ляпас в обличчя. Місті – славетна художниця! Велика товста Місті, цариця рабів.

Біла фарба відлущується якимось візерунком, а радше не візерунком, а словами. Воскова свічка, жирний палець, а може, гуміарабік – і під фарбою з’явилося послання-негатив. Хтось давно написав тут щось невидиме, до чого так і не присохла фарба.

Теббі піднімає пасма свого волосся і дивиться на їхні кінчики. Кінчики так близько до очей, що вони зійшлися на переніссі. Теббі дивиться на свої нігті на руках і мовить:

– Бабця каже, що нам треба поїхати на пікнік на мис.

Океан мерехтить, яскравий, як та дешева біжутерія, що її носив Пітер у мистецькій школі. Мис Чекайленд-Пойнт – це просто чорнота. Порожнеча. Діра у всьому сущому.

Біжутерія, яку ти носив у мистецькій школі.

Місті перевіряє, чи замкнене вікно, і змітає відлущені шматочки фарби собі в долоню. У мистецькій школі вивчають симптоми отруєння свинцем у дорослих, серед них утома, смуток, слабкість та дурість – ці симптоми проявлялися у Місті більшу частину її дорослого життя.

А Теббі каже:

– Бабця Вілмот наполягає, що всі хотітимуть роздобути твої картини. Каже, що ти писатимеш картини, за які будуть битися відпочивальники.

Місті відказує:

– Добраніч, дорогенька.

А Теббі не вгамовується:

– Бабця Вілмот каже, що ти знову зробиш нас багатою родиною.

Затиснувши в руці лушпайки фарби, Місті вимикає світло.

Послання на підвіконні, де відлущилася фарба, каже: «Ти помреш, коли вони тебе позбудуться», і підпис: Констанція Бертон.

А коли Місті відколупала ще трохи фарби, то з’явився іще один напис: «Ми всі помремо».

Нахилившись, щоб вимкнути рожевий китайський нічник, Місті питає:

– Який подарунок ти хочеш на свій день народження на тому тижні?

А Теббі відповідає тоненьким голосочком у темряві:

– Я хочу пікнік на мисі і щоб ти знову почала малювати.

І Місті каже тому тоненькому голосочку:

– Засинай, – і цілує його на добраніч.

Десяте липня

На їхнє десяте побачення Місті спитала Пітера, чи не підмінив він її протизаплідні пігулки.

Вони були в помешканні Місті. Вона працювала над новою картиною. Працював телевізор з якоюсь увімкненою іспанською мильною оперою. Нова картина являла собою високу церкву, збудовану з тесаного каменя. Її дзвіниця була вкрита міддю, яка окислилася і стала темнозеленою. Мозаїчні вікна мали складну конфігурацію – як павутина.

Малюючи яскраво-блакитні двері церкви, Місті сказала: «Я не дурепа. Багато хто з жінок помітив би різницю між справжніми протизаплідними пігулками та маленькими коричними цукерками, якими ти їх підмінив».

Пітер узяв її останню картину, будинок із біленьким штахетником, ту, яку він сам оздобив рамкою, і засунув її під свій старий мішкуватий светр. Наче вагітний великою квадратною дитиною, він ходив перевальцем по кімнаті Місті. Випроставши руки по боках, він стискав картину ліктями, не даючи їй випасти.

А потім якось швидко ворухнув руками – і картина випала. За коротку, як стук серця, мить, коли картина, здавалося, мала впасти, а скло – розбитися і розлетітися на друзки, Пітер упіймав її, затиснувши між руками.

Ти упіймав її. Упіймав картину Місті.

Вона спитала:

– Що ти, в біса, робиш?

А Пітер відказав:

– У мене є план.

А Місті йому каже:

– Я не збираюся мати дітей. Я збираюся стати художницею.

А в телевізорі чоловік затопив у пику жінці, та впала на підлогу і не вставала, а лежала й облизувала розбиті губи, при цьому її груди, обтягнуті тугим светром, то піднімалися, то опускалися. За фільмом ця жінка була працівником поліції. Пітер і слова не знав іспанською. Тому він і любив мексиканські серіали, бо в уста їхніх героїв можна було вкласти будь-яке значення.

Запихаючи картину назад під светр, Пітер спитав:

– Коли?

А Місті перепитала:

– Що коли?

Картина знову випала, і він знову її спіймав.

– Коли ти збираєшся стати художницею? – спитав він.

За що ще можна любити мексиканські серіали – так це за ту швидкість, з якою в них вирішуються будь-які проблеми та кризи. Одного дня чоловік та жінка рубають один одного тесаками. А наступного дня вони вже в церкві – стоять навколішки зі своєю малою дитиною. Руки складені в молитві. Люди терпіли одне від одного найгірше – побої та образи. Такий варіант розв’язання конфлікту, як розлучення чи аборт, ніколи не передбачався сценарієм.

І Місті не знала, чи то любов, чи то вже просто інерція.

Тож коли вона закінчить мистецький коледж, сказала вона, то стане художницею. Коли вона збере докупи свій творчий доробок і знайде галерею для виставки. Коли вона продасть кілька картин. Місті намагалася бути реалістом. Може, вона викладатиме мистецтво на рівні середньої школи. Або працюватиме технічною кресляркою чи ілюстратором. Знайде щось практичне. Не всім же судилося стати відомими художниками.

Засовуючи картину під светр, Пітер мовив:

– Ти можеш стати відомою.

А Місті сказала, щоб він замовк. Просто замовк – і все.

– Але ж чому? – спитав він. – Це ж правда.

Не відриваючи очей від телевізора, Пітер, вагітний картиною, сказав:

– Ти така талановита. Ти можеш стати найславетнішою художницею свого покоління.

Дивлячись мексиканський рекламний ролик якоїсь пластмасової іграшки, Пітер додав:

– З твоїм талантом ти приречена на те, щоб стати великим художником. У школі ти лише марнуєш час.

Словам і речам, які ти не розумієш, ти можеш надати будь-якого значення.

Картина знову випала, і Пітер знову її впіймав. І сказав:

– Усе, що ти маєш робити, – це малювати.

Можливо, саме за це Місті його й покохала.

Покохала тебе.

Тому що ти вірив у неї більше, аніж вона сама. Ти очікував від неї більшого, аніж вона сама від себе.

Вимальовуючи маленькі золоті деталі на дверях церкви, Місті сказала:

– Можливо. – І додала: – Але саме через це я не хочу дітей…

Між іншим, це було буцімто прикольно. Поміняти всі протизаплідні пігулки малесенькими цукерками у формі сердечка.

– Ти тільки вийди за мене заміж, – сказав Пітер. – І ти станеш іще однією великою художницею Чекайлендської школи. Мавра Кінкейд та Констанція Бертон.

Місті сказала, що дві художниці – це ще не школа.

А Пітер відказав:

– Три, включно з тобою.

Мавра Кінкейд, Констанція Бертон і Місті Кляйнман.

– Місті Вілмот, – виправив її Пітер, укладаючи картину під светром.

Саме так і сказав.

А в телевізорі чоловік без перестану кричав: «Te amo, te ато!», спускаючи по східцях якусь темноволосу дівчину з карими очима та довгими, як пташині пера, віями.

Картина випала з-під светра, і Пітер знов її спіймав. А потім підступив до Місті, яка виписувала дрібні деталі високої кам’яної церкви – плями зеленого моху на покрівлі та цятки червоної іржі на ринвах. І він сказав:

– В оцій церкві, саме в ній, ми поберемося.

А маленька й дурна-дурненька Місті відказала, що то вона придумала церкву. Що насправді такої церкви не існує.

– Це ти так думаєш, – відповів Пітер. Він поцілував її в шию і прошепотів: – Ти лишень вийди за мене заміж, і остров'яни влаштують тобі таке бучне весілля, якого ніхто й за сто років не бачив.