Текст книги "Щоденник"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц)

Друге липня

Ну гаразд, гаразд, чорти б тебе забрали.

До речі, велика частина провини за оцю хрінову ситуацію лежить на Місті. На бідолашній Місті-Мері Кляйнман. Побічному продукту розлучення, якому майже ніколи не доводилося бачити матір удома.

Усі в коледжі, усі її подруги на потоці образотворчого мистецтва – всі вони казали їй: «Не роби цього».

«Ні, – казали її подруги. – Тільки не Пітер Вілмот. Тільки не «бродячий пеніс Пітер»».

Ходили чутки, що Пітер навчався і в Східному інституті мистецтва, і в Академії мистецтв Медоуз, і у Вільсонівському інституті мистецтва – і звідусіль його потурили за неуспішність.

Тебе потурили за неуспішність.

Пітер вступав до всіх мистецьких шкіл у дванадцяти штатах і скрізь пропускав заняття. У студії він не провів ані хвилини. Напевне, Вілмоти були багатою родиною, бо Пітер протинявся по навчальних закладах майже п’ять років, але диплома так і не надбав. Натомість увесь час фліртував з дівчатами. Пітер Вілмот мав довге темне волосся і носив оті розтягнуті светри з товстих ниток брудно-синього кольору. Шов на плечі час від часу розходився, і край светра теліпався біля матні.

Пітер завжди носив цей огидний светр і цілісінький день тинявся по інститутському містечку, впадаючи за кожною студенткою – товстою й худою, молодою й не дуже. Мерзотний залицяльник Пітер Вілмот. Якось подруги помітили, що светр у нього розлізся на ліктях та на талії.

Твій светр.

Шви розійшлися, і на спині зяяли діри, крізь які виднілася чорна футболка Пітера.

Твоя чорна футболка.

Єдиною різницею між Пітером та бездомним і немитим клієнтом психіатричної клініки були його коштовності. А може, й ні. То були химерні й потьмянілі від бруду старі брошки й намиста зі штучних діамантів. Усипані фальшивими перлинами та фальшивими діамантами, ці величезні старі й колючі конструкції з кольорових скелець теліпалися на грудях Пітерового светра. Великі бабусині брошки. Кожного дня – нова брошка. Одного разу то було велике коліща з несправжніми смарагдами. Іншого разу – сніжинка зі шматочків скляних діамантів та рубінів, металева основа якої позеленіла від тертя об светр.

Об твій светр.

Фальшиві коштовності.

До речі, вперше Місті та Пітер зітнулися на виставці робіт першокурсників, де вона з подругами роздивлялася малюнок, на якому був зображений кутастий кам’яний будинок. З одного боку цей будинок мав своїм продовженням велике засклене приміщення, оранжерею, в якій росли численні пальми. У вікно було видно фортепіано. Видно було також якогось чоловіка. Він сидів і читав книгу. Такий собі невеличкий рай. Її подруги захоплювалися малюнком, казали, що будинок такий гарний – і кольори, і все інше, а потім хтось сказав:

– Не обертайтеся, бо сюди йде бродячий пеніс Пітер.

Місті спитала:

– Хто-хто?

Хтось відповів:

– Пітер Вілмот.

І хтось додав:

– Не дивись йому в очі.

Усі її подруги казали їй: «Місті, і не здумай обнадіювати його». Кожного разу, коли Пітер заходив до кімнати, у кожної жінки знаходилася якась причина, щоби піти. Ні, насправді він не смердів, але все одно рука мимоволі тягнулася, щоб прикрити носа. Він не витріщався на груди, але більшість жінок інстинктивно схрещували на грудях руки. Спостерігаючи, як та чи інша жінка розмовляє з Пітером Вілмотом, можна було помітити, що її лобний м’яз наморщує шкіру на чолі – певна ознака переляку Верхні ж повіки Пітера напівопущені, і здається, що він радше злий, аніж закоханий.

І того вечора всі подруги Місті порозбігалися, кинувши її напризволяще в мистецькій галереї.

І залишилася вона стояти сам на сам із Пітером – із засаленим волоссям, у светрі й зі старою дешевою біжутерією. Він стояв, узявши руки в боки і погойдуючись туди-сюди на п’ятах, а потім сказав, поглянувши на малюнок:

– То що?

Не дивлячись на неї, він спитав:

– Теж перепудишся і втечеш разом зі своїми подружками?

Ці слова він промовив, гордо випнувши груди. Його верхні повіки були напівопущені, а щелепа ходила туди-сюди. Аж зуби скрипіли. Потім він повернувся і гепнувся об стіну з такою силою, що картина поруч із ним аж перекосилася. Пітер прихилився до стіни, розправив плечі і засунув руки в кишені своїх джинсів. Заплющивши очі, він глибоко зітхнув. Потім, повільно випустивши повітря, розплющив очі, уп’явся на Місті й спитав:

– Ну як? Що скажеш?

– Про картину? – перепитала Місті. – Кутастий кам’яний будинок. – Вона простягнула руку і поправила її.

А Пітер дивився вбік, не повертаючи голови. Він скосив очі, щоб поглянути на картину, що висіла в нього над плечем, і сказав:

– Я виріс поруч із тим будинком. Отой тип із книгою, його звуть Брет Петерсен. – А потім голосно, дуже голосно, Пітер спитав: – Я хотів би знати, чи вийдеш ти за мене заміж.

Отак він зробив їй пропозицію.

Отак ти запропонував мені вийти за тебе заміж. Уперше.

Усі казали, що він остров'янин. З острова Чекайленд, де хоч музей воскових фігур влаштовуй: там мешкають багато древніх сімейств, що зародилися ще в часи Мейфлауерської угоди. Отих родин із розгалуженими генеалогічними деревами, де всі доводяться одне одному далекими родичами. Де нікому вже двісті років не треба було купувати срібного посуду. Кожного дня вони їли різні м’ясні страви і носили ті самі старі коштовності. Щось на кшталт їхньої регіональної претензії на модність. Їхні будинки з гальки та каміння, трохи пошарпані солоними вітрами, вивищувалися на Ільмовій, Грабовій та Тополиній вулицях.

Навіть їхні мисливські собаки – і ті були далекими родичами один одному.

Люди казали, що на Чекайленді все було точнісінько як у музеї. Прикольний старий пором, що вміщав шість авто. Три квартали старих будівель із червоної цегли на Торговій вулиці, бакалійна крамниця, годинникова вежа старої бібліотеки, магазини. Білі дошки обшивки та кругова веранда старого готелю «Чекайленд», що вже не працював. Острівна церква, вся з граніту і з мозаїчного скла.

Тоді, в картинній галереї мистецької школи, на Пітерові була брошка у вигляді кружальця з брудних фальшивих діамантів блакитного кольору. Деяких блакитних камінців бракувало, і здавалося, що порожні кріплення мають маленькі гострі зуби. Основою брошки було срібло, але погнуте і вже потемніле. Кінчик довгої шпильки стирчав з-за протилежного краю і був укритий прищиками іржі.

У руці Пітер тримав великий пластиковий кухоль з пивом, і на кухлі було трафаретним способом написано назву якоїсь спортивної команди. Відсьорбнувши пива, він сказав:

– Якщо ти ніколи не задумаєшся над тим, виходити за мене заміж чи ні, то, мабуть, тебе й на вечерю запрошувати не варто, еге ж? – Поглянувши спочатку на стелю, а потім на неї, він додав: – Я вважаю, що такий підхід економить кожному офігенну купу часу.

– До речі, – зауважила Місті, – цей будинок не існує в природі. Я його придумала.

Саме так Місті й сказала тобі.

А ти відповів:

– Ти пам’ятаєш цей будинок, бо він і досі у твоєму серці.

А Місті відказує:

– Звідки ти в біса знаєш, що там за лажа в моєму серці?

Великі кам’яні будинки. Мох на деревах. Океанські хвилі, що шиплять і гримлять, розбиваючись об коричневі валуни під кручами. Ось що було в її серці – серці білошкірої голодранки.

Може, тому, що Місті і досі стояла, не рипаючись, може, тому, що тобі здалося, що вона самотня товстуха і тому не втекла разом зі своїми подругами, але ти зиркнув униз на брошку в себе на грудях і усміхнувся. Ти поглянув на неї й спитав:

– Тобі подобається?

І Місті спитала:

– Вона стара?

А ти відповів:

– Стара.

– А що то за камінці? – спитала вона.

– Блакитні, – відповів ти.

До речі, зовсім непросто було покохати Пітера Вілмота. Покохати тебе.

Місті спитала:

– А звідки вони в тебе?

А Пітер злегка похитав головою і осміхнувся, дивлячись у підлогу. Потім прикусив нижню губу. Озирнувся, звузивши очі, на нечисленних відвідувачів, що іще лишалися в галереї, і, поглянувши на Місті, сказав:

– Обіцяй, що не всерешся, коли я тобі дещо покажу.

Вона озирнулася на своїх подруг, що стояли в протилежному кінці кімнати біля якоїсь картини, але вони явно спостерігали за ними. А Пітер прошепотів, і досі притискаючись сідницями до стіни, нахилився до неї і прошепотів:

– Щоб творити справжнє мистецтво, потрібно страждати.

Між іншим, якось Пітер спитав Місті, чи знає вона, чому їй подобається те мистецтво, яке їй подобається. Чому страшна батальна сцена на кшталт «Герніки» Пікассо може бути прекрасною, а зображення двох єдинорогів, що цілуються у квітучому саду, може скидатися на купу гівна?

Чи справді хтось знає, чому йому щось подобається?

Чому люди роблять те або інше?

Там, у галереї, де за ними шпигували її подруги і де одну з картин намалював Пітер, Місті каже:

– Гаразд. Покажи мені справжнє мистецтво.

І Пітер, відсьорбнувши пива, подав їй пластиковий кухоль. А потім казав:

– Пам’ятай, ти обіцяла.

Обома руками він ухопив рваний край свого светра і потягнув його угору. Театральна завіса почала підніматися, розкриваючи таємницю. Під светром показався худорлявий живіт Пітера, від якого йшло вгору рідке волосся. Потім з’явився пуп. Волосся розходилося довкола двох рожевих сосків, що теж з’явилися з-під светра.

Светр зупинився, сховавши за собою обличчя Пітера, і один сосок, червоний та вкритий струпами, витягнувся довгим гострячком від його грудей, наче прилипнувши до зворотного боку светра.

– Ось поглянь, – пролунав голос Пітера з-за светра. – Шпилька брошки проходить крізь мій сосок.

Хтось стиха верескнув, і Місті швидко обкрутилася, щоб поглянути на своїх подруг. Пластиковий кухоль випав у неї з рук, упав на підлогу і вибухнув пивом.

Пітер швидко опустив свій светр і сказав:

– Ти ж обіцяла.

То була вона. Іржава голка впивалася в сосок з одного боку, проштрикувала його наскрізь і виходила з протилежного. Шкіра довкола була вимазана кров’ю. Скривавлене волосся прилипло до шкіри. То була Місті. То вона верескнула.

– Кожного дня я роблю новий прокол, – пояснив Пітер і нахилився підняти кухоль. А потім сказав:

– Отак я кожного дня відчуваю новий біль.

Тепер Місті, придивившись, побачила, що светр довкола брошки потемнів і затужавів від крові, що розпливлася плямою. Утім, це була мистецька школа. Їй доводилося і гірше бачити. А може, й не доводилося, бозна.

– Слухай, ти, – сказала Місті, – ти ж псих. – Без видимої причини, може, через шок, вона розсміялася і додала: – Серйозно кажу тобі. Ти просто огидний.

Її ноги в сандалях – липкі й забризкані пивом.

Хтозна, чому ми любимо те, що любимо.

А Пітер питає:

– Ти ніколи не чула про художницю Мавру Кінкейд?

Він перекрутив брошку, приколоту до його грудей, щоб вона заблищала в білому освітленні галереї. Щоб пустити кров.

– Або про чекайлендську художницьку школу?

Чому ми робимо те, що робимо?

Місті озирнулася на своїх подруг, і вони теж поглянули на неї, готові прийти їй на порятунок.

А вона поглянула на Пітера й сказала:

– Мене звуть Місті. – І простягнула йому свою руку.

Повільно, не спускаючи з неї очей, Пітер підняв руку до грудей і защипнув брошку. На якусь мить його обличчя скривилося від болю і кожен м’яз напружився. Міцно заплющивши очі, наче зшивши їх сіткою зморшок, він витягнув довгу шпильку зі свого светра. Зі своїх грудей.

З твоїх грудей. Вимазаних твоєю кров’ю.

Клацнувши, він защипнув і поклав брошку їй у долоню.

І спитав:

– Ну що – вийдеш за мене заміж?

Він сказав це виклично, наче звав її на поєдинок, наче кинув їй під ноги рукавичку. Це було як виклик. Виклик на дуель. Його очі обмацали її всю – її волосся, її груди, її ноги, її руки, зап’ястя, наче Місті Кляйнман судилося провести з ним решту його життя.

Милий, дорогий Пітере, ти це відчуваєш?

І вона, маленька ідіотка зі стоянки автопричепів, вона взяла ту брошку,

Третє липня

Ангел каже:

– Стисни кулак. – Потім каже: – Вистав указівний палець, наче ти хочеш подлубатися в носі.

Він бере Місті за руку з виставленим пальцем і повертає так, що кінчик пальця ледь торкається чорної фарби на стіні. Водячи її пальцем по смузі розпиленої чорної фарби, по фрагментах речень та по закарлючках, по плямах та мазках, Ангел питає:

– Ти нічого не відчуваєш?

До речі, вони – чоловік та жінка, що стоять ледь не торкаючись одне одного в маленькій темній кімнаті. Вони вповзли туди крізь маленький отвір у стіні, а власниця будинку чекає за стіною. Щоб ти знав на майбутнє – Ангел вбраний в оті тугі коричневі шкіряні брюки, від яких відгонить так, неначе їх щойно наквацювали кремом для черевиків. Або так, як пахнуть шкіряні сидіння в автомобілях. Або як твій гаманець, просякнутий потом від того, що він лежить у твоїй задній кишені, коли ти їздиш на авто спекотним літнім днем. Місті зазвичай переконувала себе, що не любить цей запах, і ось тепер він іде від штанів, що їх надягнув Ангел, який притиснувся до неї.

Час від часу власниця будинку довбе ногою стіну і вигукує:

– Може, ви мені скажете, що ви там замислили?

Сьогодні тепло й сонячно, незначна хмарність, і якась домовласниця, що як зателефонувала з Плезант-Біч, сказала, що, як виявилося, зникла її сніданкова кімнатка і декому краще було б негайно приїхати і самому подивитися. Місті подзвонила Ангелу, і він зустрів її, коли пришвартувався пором, щоб потім поїхати разом. Він прихопив із собою фотоапарат, а також торбу з лінзами та плівками.

Може, ти пам’ятаєш, Ангел мешкає в Оушн-Парку. Кажу тобі наздогад: ти законопатив його кухню. Він каже, що те, як ти пишеш літеру «М» – перший горбок вищий за другий, – свідчить, що ти цінуєш власну думку вище задумку громади. І що твоя прописна «н» з різко скошеною внизу другою паличкою вказує на те, що ти не схильний до компромісів. Це – графологія, наука точна і справжня, каже Ангел. Побачивши оті слова у своїй пропалій кухні, він захотів поглянути і на інші будинки.

До речі, він каже, що те, як ти пишеш свої прописні «з» та «у», схиляючи нижнє заокруглення вліво, свідчить про твою сильну прив’язаність до матері.

І Місті сказала Ангелу Делапорте, що тут він, безперечно, мав рацію.

Вони з Ангелом поїхали до Плезант-Біч, і двері їм відчинила жінка. Вона поглянула на них, закинувши голову так, що лінія її погляду збіглася з лінією її носа. Виставивши підборіддя з тонко стиснутими губами і скоцюрбивши жувальні м’язи в куточках щелепи, наче маленькі кулачки, жінка саркастично спитала:

– А що – Пітеру Вілмоту ліньки самому тут нарисуватися?

Стиснувши отой маленький м’яз, що йде від нижньої губи до підборіддя, тобто підборідний м’яз, так міцно, що на шкірі підборіддя з’явилося безліч дрібних ямочок, вона каже:

– Починаючи із сьогоднішнього ранку мій чоловік тільки й знає, що прикладається до пляшки.

Підборідний м’яз, зморщувальний м’яз – усі ці маленькі м’язи обличчя – це те, що ти відразу ж вивчаєш на курсі анатомії в мистецькому коледжі. Завдяки цьому ти вже зможеш розрізняти фальшиві усмішки, бо м’яз сміху та шийний м'яз сильно відтягують вниз нижню губу, роблять її ледь не прямокутною і оголяють нижній ряд зубів.

До речі, не таке вже й велике досягнення – вміти розбиратися, коли люди лише прикидаються, що ти їм подобаєшся, а коли – ні.

У кухні цієї жінки жовтий шпалерний папір відстає від отвору біля підлоги. Жовті кахлі на підлозі вкриті старими газетами та білою гіпсовою пилюкою. Побіля діри стоїть пакет для покупок, доверху напханий шматками розбитого гіпсокартону. Стрічки порваних та скручених жовтих шпалер стирчать із мішка. Жовтих шпалер із цятками маленьких помаранчевих соняшників.

Жінка стояла поруч з дірою, склавши руки на грудях. Кивнувши на отвір, вона сказала:

– Це там, прямо всередині.

Монтажники стальних конструкцій, пояснила їй Місті, вони прив’язують гілку дерева до вершини нового хмарочоса чи моста на знак того, що під час спорудження ніхто не загинув. Або для того, щоб принести благополуччя новій будівлі. Це зветься «увінчання гілкою». Чудернацька традиція.

У головах отих будівельників повно всіляких ірраціональних забобонів.

Місті сказала домовласниці, щоб та не турбувалася.

Її зморщувальний м’яз стискає брови над переніссям. Її levator labii superioris підтягує верхню губу – і на обличчі з’являється глузлива посмішка, а ніздрі погрозливо роздуваються. Її depressor labii inferioris відтягує нижню губу, оголяючи нижній ряд зубів, і вона каже:

– Це вам доведеться потурбуватися.

А за отвором – маленька темна кімната, оперезана з трьох боків умонтованими в стіну жовтими сидіннями, щось на кшталт кабінету в ресторані, тільки без столу. Мабуть, через це домовласниця і зве її «сніданковою нішею». Жовтого кольору кімнаті надають жовтий вініл та жовті шпалери на стінах. І все це вкрите закарлючками, нанесеними чорною спрей-фарбою, – Ангел водить її рукою по стіні, де написано: «…спасемо наш світ, знищивши оцю армію загарбників…»

Це Пітерова чорна фарба, це його розірвані речення та каракулі. Його рисочки. Фарба петляє через узяті в рамку малюнки на стінах, вишиті подушечки та через лавки, покриті жовтим вінілом. На підлозі – порожні бляшанки з чорними спіралеподібними відбитками рук Пітера, а його чорні відбитки пальців наче й досі стискають ці бляшанки.

Написані спрей-фарбою слова петляють через маленькі рамкові малюнки квітів та пташок. Чорні слова пролягли через маленькі вишиті подушечки, які зазвичай підмощують під сраку. Слова навсібіч розбіглися по кімнаті – і по кахляній підлозі, і по стелі.

Ангел каже:

– Дай мені руку, – і згортає її пальці в кулак, залишаючи стирчати лише один вказівний палець. Притуливши кінчик цього пальця до чорного напису на стіні, він водить його так, щоб Місті відслідковувала кожне слово.

Міцно обхопивши її кулак, він водить її палець. Навколо коміра та пахв його футболки – темні плями поту. Він дихає вином прямо в шию Місті. Поки вона не спускає очей з чорних слів, Ангел якось дивно не спускає очей з неї. І взагалі, в цій кімнаті виникає якесь дивне відчуття.

Ангел притискає її палець до стіни, рухає його по намальованих словах і питає:

– Ти відчуваєш те, що відчував твій чоловік?

Як навчає графологія, коли провести своїм указівним пальцем по зробленому кимось напису або взяти дерев’яну ложку чи копистку і просто провести ними по вже написаних словах, то можна відчути те, що відчував автор цих слів під час їх написання. Доведеться дослідити натиск та швидкість написання, щоб натискати з тим самим зусиллям, що й автор. Щоб писати з такою ж самою швидкістю, що й автор. Ангел каже, що це приблизно як акторський метод. Це він називає методом фізичних дій Костянтина Станіславського.

Ангел каже, що аналіз почерку та акторська методика стали популярними приблизно в один і той самий час. Станіславський вивчав праці Павлова з його слинявим собакою, а також праці нейрофізіолога І. М. Сеченова. А раніше Едгар Аллан По вивчав графологію. І всі намагалися пов’язати фізичне з емоційним. Тіло й душу. Світ і уяву. Цей світ і той світ.

Ведучи палець Місті по стіні, він провів його по отаких словах: «…твою повінь, твою ненаситну жадобу і шумливі домагання…»

Ангел пошепки каже:

– Якщо емоції здатні творити фізичні дії, то повторювання фізичних дій здатне відтворити ті ж самі емоції.

Станіславський, Сеченов, По – усі вони намагалися породити фізичну дію, щоб потім за допомогою її повторення отримати змогу наново відтворити почуття.

Безкінечний спосіб повторити випадкове. Конвеєр для планування та виробництва спонтанного.

Зіткнення містичного та промислової революції.

Як ганчірка, що нею натирають до блиску черевики, – ось як пахне ця кімната. Так, як пахне внутрішній бік широкого ременя. Як бейсбольна рукавиця. Як нашийник собаки. Це слабкий кислуватий запах мокрого годинникового ремінця на твоєму спітнілому зап'ясті.

Звук Ангелового шепоту. Її щока змокріла від його дихання. Його долоня стискає руку Місті міцно, як капкан. Його нігті впиваються їй у шкіру. І Ангел каже:

– Відчуй. Відчуй сама і скажи мені, що відчував тоді твій чоловік.

І слова на стіні: «…ваша кров – це наше золото…»

Інколи щось читати – все одно що ляпаса вхопити.

А потойбіч діри домовласниця щось каже. Потім стукає в стіну і знову каже, цього разу вже гучніше:

– Якщо зібралися щось робити, то вже робіть, не баріться.

Ангел каже:

– Повтори уголос написане.

А на стіні написано: «…ти, як непозбутнє лихо, тягнеш за собою всі свої невдачі та негаразди…»

Проводячи пальцем твоєї дружини по кожному слову, Ангел шепоче:

– Повтори вголос.

А Місті відповідає:

– Ні. Це просто якась маячня, – каже вона.

Міцно обхопивши руку Місті і скеровуючи її палець, Ангел злегка підштовхує її плечем вздовж напису і знову каже:

– Та це ж просто слова. І ти можеш їх проказати.

А Місті відповідає:

– Вони лихі. І не мають сенсу.

Ось ці слова: «…вирізати всіх вас, як жертовних тварин, аж до четвертого коліна…»

Тепла шкіра Ангела міцно огортає її руку. Він шепоче:

– А навіщо ж ти тоді приїхала поглянути на них?

Знову слова: «…по товстих ногах моєї дружини розповзаються варикозні вени…»

По товстих ногах твоєї дружини.

Ангел шепоче:

– І навіщо ж тоді було приїжджати?

Тому, що її милий дурний чоловік не залишив посмертної записки.

Тому, що це – та частина його єства, про яку вона й не здогадувалася.

Тому, що їй хочеться зрозуміти, ким він був. Бо вона хоче виявити, що ж сталося.

Місті відповідає Ангелу:

– Не знаю.

Будівельники, які дотримувалися давніх традицій, пояснює вона йому, ніколи не розпочинали нову споруду в понеділок. Тільки в суботу. Після закладин фундаменту вони кидали в нього жменьку житнього зерна. І тільки через три дні, якщо насіння не проростало, починали будувати. Під долівкою вони клали стару потерту Біблію або замуровували її в стіну. І одну стіну завжди лишали нефарбованою, аж поки не прибували домовласники. Це робилося для того, щоб диявол не дізнався про спорудження нового будинку, аж поки до нього не можна буде в’їхати й жити.

З кишеньки своєї фотосумки Ангел дістає щось пласке та сріблясте, завбільшки з кишенькову книжечку. Це – фляжка, квадратна й блискуча, вигнута так, що коли дивитись крізь неї з увігнутого боку, здаєшся худим та високим. А з вигнутого боку опецькуватим і товстим. Він подає фляжку Місті, метал важкий та гладенький, а з одного боку – кругла кришечка. Вага фляжки коливається, бо щось плюскається всередині. Його фототорба – цупка сіра тканина з безліччю застібок-блискавок.

На високому й тонкому боці фляжки вигравіювано: «Ангелу: Te amo».

Місті питає:

– А ти? Ти чому тут?

Коли вона бере фляжку, їхні пальці торкаються. Фізичний контакт. Флірт.

До речі, погода сьогодні – частково підозріла, можна очікувати подружньої зради.

Ангел відповідає:

– Це джин.

Кришечка відкручується і звисає на маленькому ланцюжку, яким вона кріпиться до фляги. Те, що всередині, має приємний запах, і Ангел каже:

– Пий.

Відбитками його пальців укрите все її тонке та високе відображення на полірованій стінці. Крізь отвір у стіні видно ногу домовласниці в замшевому мокасині. Ангел ставить свою сумку так, щоб закрити цей отвір.

Тобі чути, як десь далеко від усього цього шиплять і вибухають океанські хвилі. Одна за одною. Шиплять і вибухають.

Графологія твердить, що в нашому почеркові проявляються три аспекти нашої особистості. Усе, що знаходиться в нижній частині рядкових літер, наприклад, хвостик літери «у» чи «з», усе це вказує на нашу підсвідомість. Тобто «id» за Фрейдом. Це – твоя найбільш тваринна сторона. Якщо хвостики схиляються праворуч, це значить, що ти спрямований у майбутнє і до світу поза тобою. А коли хвостики схиляються ліворуч, це значить, що ти застрягнув у минулому і Дивишся всередину самого себе.

– Усе твоє жиТтя проявляється в кожній фізичній дії – у тому, як ти пишеш або йдеш по вулиці. У тому, як ти тримаєш свої плечі, – каже Ангел. – Усе це – мистецтво. Жестикулюючи, ти видаєш історію свого життя.

У фляжці – джин, і ти відчуваєш його прохолодну приємність, коли він тоненькою цівочкою стікає вниз твоєю горлянкою.

Ангел каже, що форма твоїх високих літер, усе, що вивищується над звичайними рядковими літерами, як-от «е» чи «х», – усе це вказує на твоє вище духовне «я». На твоє супереґо. Те, як ти пишеш свої «і», або ж «ф», або «ї», свідчить про те, ким ти прагнеш бути.

А все, що знаходиться проміж, тобто більшість твоїх рядкових літер, – усе це демонструє твоє еґо. Стиснуті, гострі, розтягнуті, округлі – усі ці букви показують звичайного буденного тебе.

Місті подає флягу Ангелу, і той робить ковток.

І питає:

– А ти нічого не відчуваєш?

Слова Пітера промовляють: «…вашою кров’ю збережемо ми наш світ для прийдешніх поколінь…»

Це – твої слова. Твоє мистецтво.

Ангел розмикає свої пальці і забирає їх з її руки. Потім його пальці зникають у темряві, і стає чути, як на фотосумці розстібаються блискавки. Запах коричневої шкіри відступає від Місті, і раптом – клац і блись, клац і блись: то Ангел фотографує. Він нахиляє фляжку до своїх губ, і зображення Місті ковзає вгору-вниз по металу між його пальцями.

А її пальці і далі черкають стіни, і ось ще один напис: «…Я зробив свою частину роботи. Я знайшов її…»

І далі йдеться: «…я не вмію убивати. Це вона кат…»

Місті каже, що скульптор Берніні, щоб отримати достовірну гримасу болю, палив свою ногу свічкою і одночасно малював ескіз свого обличчя. Коли художник Жеріко писав свій «Плот Медузи», він ходив до шпиталю, щоб зарисовувати обличчя помираючих. Їхні відрізані голови та руки він приносив до своєї студії, щоб спостерігати, як, гниючи, міняє колір шкіра.

Стіна загула. Потім знову загула, і під її рукою затремтіли шпалери та гіпсокартон. То домовласниця з протилежного боку знову довбе стіну ногою в замшевому мокасині, і взяті в рамку квіти і птахи торохтять об жовті шпалери. Об каракулі чорної спрей-фарби. Домовласниця гукає:

– Можете передати Пітеру Вілмоту, що за оцю муйню він сяде за ґрати.

А далеко від усього цього океанські хвилі шиплять і вибухають, шиплять і вибухають.

І досі проводячи пальцями по стіні і намагаючись відчути те, що ти відчував у той момент, Місті питає:

– Ти ніколи не чув про місцеву художницю Мавру Кінкейд?

Ангел відповідає з-за фотокамери:

– Та трохи. – І клацає затвором. Питає:

– А вона не страждала на синдром Стендаля?

А Місті робить ще один ковток джину; він обпікає, і на її очах виступають сльози.

– Мавра Кінкейд від нього померла? – питає вона.

Не припиняючи знімати, Ангел дивиться на неї крізь свою фотокамеру і каже:

– Поглянь сюди. Ти, здається, казала, що ти художниця? Щось розповідала про анатомію? От тепер і усміхнися так, щоб твоя усмішка була як справжня.