Текст книги "Щоденник"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)

Місті питає:

– Хочеш узяти із собою бутерброд, манюню?

Але Теббі хитає головою і каже:

– Бабця сказала, щоб я їх не їла. – А потім обернулася і побігла геть, вимахуючи рукою над головою – аж поки не щезла з виду.

Чотирнадцяте липня

Ангел тримає акварельний аркуш кінчиками пальців. Поглянув на малюнок, потім – на Місті, та й питає:

– Ти намалювала крісло?

Місті знизує плечима й відповідає:

– Пройшли роки. Це було перше, що спало мені на думку.

Ангел повертається до неї спиною і крутить малюнок так, щоб сонячне світло падало на нього під різними кутами. Не відриваючи від нього погляду, він каже:

– Добре. Дуже добре. А де ти знайшла це крісло?

– Я взяла його зі своєї уяви, – відповідає Місті і розказує йому, як їй довелося простирчати цілий день на мисі Чекайленд-Пойнт з одними лише фарбами та двома пляшками вина.

Ангел примружено дивиться на малюнок, піднявши його так близько, що очі зійшлися на переніссі, а потім каже:

– Схоже на Гершеля Берка. – Ангел дивиться на неї й питає: – Ти провела цілий день у травах на лузі і нафантазувала крісло Гершеля Берка в стилі Нового Ренесансу?

Сьогодні вранці зателефонувала ота жінка з Лонґ-Біч і сказала, що збирається пофарбувати свою білизняну комірчину, тож краще їм було б приїхати і розібратися із закарлючками Пітера, поки вона не почала роботу.

І тому тепер Місті й Ангел стирчать у зниклій комірчині. Місті робить зарисовки Пітерової писанини. Ангел має фотографувати стіни. У ту мить, коли Місті розкрила свою теку, щоб зробити ескіз, Ангел помітив акварельний малюнок і попросив поглянути на нього. Світло до кімнати потрапляє крізь матове скло, і в цьому тьмяному світлі він і розглядає малюнок.

А на вікні спрей-фарбою написано: «…ступиш на цей острів – і помреш…»

Ангел Делапорте каже:

– Це Гершель Берк, клянуся. З Філадельфії, 1879 рік. Його аналог знаходиться в заміському будинку Ван-дербільтів у Балтиморі.

Мабуть, обриси цього крісла застрягли в пам’яті Місті ще з «Історії мистецтва», випуск 101, або з «Огляду декоративного мистецтва», випуск 236. Можливо, вона бачила його по телевізору в якійсь громадській телепрограмі про відомі споруди. Хтозна, звідки взялася ця ідея. Хтозна, звідки до нас приходить натхнення. Чому ми уявляємо те, що уявляємо.

Місті пояснює:

– Я радію, що хоч щось намалювала. Мені стало так погано. То було харчове отруєння.

Ангел дивиться на малюнок, крутячи його в руках. Зморщувальний м’яз між бровами скорочується і утворюе три глибокі впадини. Його борозенки глабели. Трійчастий нерв відтягує губи так, що в кожному куточку його рота утворюються низхідні маріонеткові лінії.

Зрисовуючи настінні каракулі, Місті не розповідає Ангелу про судоми в шлунку. Того ідіотського дня вона увесь час намагалася зробити ескіз скелястого валуна чи дерева, але з огидою жмакала папір. Потім вона спробувала накидати ескіз далекого міста, церковної дзвіниці та годинника на бібліотеці, але зрештою теж зібгала папір. Зібгала вона також і невдалий портрет Пітера, який спробувала намалювати з пам’яті. Зіжмакала портрет Теббі. І насамкінець – малюнок єдинорога. Потім випила іще склянку вина і замислилася – що б його ще спаплюжити браком таланту. Після цього вона з’їла ще один курячий бутерброд з химерним присмаком коріандру.

На саму тільки думку про те, щоб піти до лісу і намалювати впалі та занедбані статуї, найменші волосинки на її потилиці стали сторч. Упалий сонячний годинник. Отой замкнутий грот. Тут, на лузі, припікало сонце і було тепло. У траві дзижчали комахи. Десь за лісом шипіли та вибухали океанські хвилі.

Одного лише погляду на край лісу було досить, щоб в уяві Місті постав високий бронзовий чоловік, що плямистою рукою розсовував кущі поперед себе і витріщався на неї незрячими запалими зіницями. Наче він убив Діану, порубав її на шматки, а на неї чатує, сховавшись за крайніми деревами.

Згідно з правилами Бухаристичної Гри Місті Вілмот, коли тобі починає здаватися, що голий бронзовий чоловік зараз зігне свої металеві руки і задушить тебе у своїх обіймах, заткнувши тобі рота поцілунком, а ти в цей час будеш відчайдушно та марно здирати нігті об його порослі мохом груди та збивати до крові кулаки, то це значить, що пора зробити черговий ковток..

Коли ти, напівгола, справляєш велику нужду в ямку, викопану за кущем, а потім витираєш дупу лляною серветкою, випий ще раз.

Судоми корчать шлунок, і Місті рясно пітніє. Кожен удар серця стріляє в голову нестерпним болем. У шлунку заграли кишки, і вона не встигла вчасно скинути труси. Огидна маса заляпала їй черевики та ноги. Огидний запах замакітрив Місті голову, і вона впала навзнак, розкинувши руки в теплій траві, де росли маленькі квіточки. Прилетіли чорні мухи, які учули запах за багато миль від мису, і почали повзати по ногах. Її щелепа відвисла аж до грудей, і з рота на зелену траву вилилося трохи рожевої блювотини. Коли ти через півгодини прийдеш до тями, у тебе й досі по ногах тектиме лайно, а довкола, гудучи, літатимуть хмари мух, випий іще раз.

Про цю частину своєї пригоди Місті не стала розповідати Ангелу.

Вона робила зарисовки, він фотографував, і раптом питає:

– А що ти знаєш про Пітерового батька?

Батько Пітера, Гарроу. Місті любила Пітерового татка.

– Він помер, – відповідає вона. – А що?

Ангел клацає затвором і перемотує кадр. Кивнувши на напис на стіні, він каже:

– Те, як людина пише букву «і», може багато про неї розповісти. Перший натиск значить її прив’язаність до своєї матері. Другий натиск, нижній, значить ставлення до батька.

Гарроу Вілмота, Пітерового батька, всі звали Гаррі. Місті познайомилася з ним лише тоді, коли приїхала до них на острів безпосередньо перед одруженням. Перед тим, як вона завагітніла, Гарроу довго водив її по острову Чекайленд, показуючи облуплену фарбу та похилі дахи будинків із каменю та ріні. Ключем від авто він поколупав будівельний розчин між кам’яними блоками церкви. Показав їй потріскані та прогнуті тротуари на Торговій вулиці. Фасади крамниць зі смугами плісняви. Закритий готель усередині був чорний, спустошений пожежею. Усередині все було облуплене, а віконне скло вкрите темно-червоними плямами іржі. Віконниці перекривилися. Ринви провисли. Гарроу Вілмот усе приказував: «Три по-. коління аристократів – одне за одним. І хоч як дбайливо не вкладай гроші, їх однаково не вистачає на довше».

Батько Пітера помер після того, як Місті повернулася до коледжу.

А Ангел каже:

– А ти не могла б дістати мені зразок його почерку?

Місті, не відриваючись від своїх зарисовок, відповідає:

– Не знаю.

Між іншим, якщо ви валяєтеся голяка в гущавині, вимазані в гівно та заляпані рожевим блювотинням, то це ще не значить, що ви неодмінно станете справжнім художником.

І галюцинації цьому теж не надто допоможуть. Там, на мисі Чекайленд-Пойнт, коли корчі Зводили її шлунок, а по скронях котилися рясні краплини поту, у Місті почалися галюцинації. Вона спробувала витертися готельними серветками. Прополоскала рота вином. Розігнала хмару мух. Блювотина і досі пеком пекла в носі. Це дурість, це завелика дурість – розповідати про це Ангелу, але тіні на краю лісу заворушилися.

Серед дерев показалося металеве обличчя. Статуя зробила крок уперед, і її бронзова нога усією своєю страшною вагою вгрузла в м’яку землю скраю лугу.

Коли ти ходиш до мистецького коледжу, то знаєш, що таке кошмарна галюцинація. Ти знаєш, що таке ретроспекція. Це коли ти натоптуєшся хімікатами, які, накопичуючись у жировій тканині твого тіла, готові будь-якої миті наповнити твою кров жахами серед білого дня.

Постать зробила ще один крок, і її нога загрузла в землі. Сонячне світло зробило її руки місцями яскраво зеленими, а місцями – тусклими. Маківка голови та плечі були заляпані пташиним лайном. Коли ноги статуї піднімалися і вона робила крок уперед, то чітко і рельєфно виступали м’язи на кожному її стегні. З кожним кроком бронзовий листок між ногами ходив туди-сюди.

Тепер, коли малюнок лежить поверх фототорби Ангела, якось дуже незручно та бентежно про все це згадувати.

Аполлон, бог кохання. Місті – із хворим шлунком і п’яна. Оголена душа збудженої сорокарічної художниці.

Статуя підійшла ще на один крок. Ідіотська галюцинація. Харчове отруєння. Воно змусило зняти із себе одіж. Місті – гола. Щоб прояснити думки і відігнати видіння, Місті стала малювати. Щоб зосередитися. Не малюючи нічого конкретного. Заплющивши очі, Місті уткнула олівець у стос акварельних аркушів і, відчувши, як він почав шкрябати, проводячи прямі лінії, вона притиснула до вістря вказівний палець, щоб створити заштрихований контур.

Механічне написання.

Коли олівець зупинився, Місті покращало. Статуя зникла. Шлунок перестав боліти. Рідке лайно висохло достатньо, щоб його можна було більш-менш легко зчистити, а потім закопати серветки, зіпсуті труси та пожмакані малюнки. Приїхали Теббі та Ґрейс. Їм удалося віднайти потрібну їм чайну чашку, чи соусницю, чи що вони там шукали. На час їхнього приїзду вино було випите, Місті – вдягнена і не така смердюча.

Теббі сказала:

– Ось диви. Це мені на день народження, – і простягнула руку, показуючи блискучий перстень на пальці. Прямокутний зелений камінець, оброблений так, щоб іскритися. – Це – перидот, – пояснила Теббі та підняла руку над головою, щоб на камінець впали останні промені сідаючого сонця.

Місті заснула в машині з думкою про те, де ж узялися гроші на пікнік, і Ґрейс повезла їх назад до селища по Межовій авеню.

Пройшов певний час, перш ніж Місті подивилась на аркуш – що ж вона там намалювала. І була вкрай здивована. Після цього вона лише додала кілька тонів акварельними фарбами. Дивно, що тільки не витворить наша підсвідомість. Дещо з її молодості, дещо з того, про що йшлось на уроках історії.

Такі легко передбачувані фантазії бідолашної Місті Кляйнман.

Ангел щось сказав.

Місті каже:

– Прошу?

А Ангел питає її:

– Скільки ти за це візьмеш?

Він каже про гроші. Про ціну. Місті каже:

– П’ятдесят? – І повторює: – П’ятдесят доларів.

Оцей малюнок, який Місті витворила із заплющеними очима, гола, перелякана, зі скорченим шлунком, – це перший мистецький твір, який їй коли-небудь удалося продати. Це найкраще з того, що Місті зробила за все своє життя.

Ангел розкриває свій гаманець і дістає дві двадцятки та одну десятку. І каже:

– Так що ти ще знаєш про Пітерового батька?

Між іншим, коли вона виходила з лугу, то побачила дві глибокі діри в землі поруч зі стежиною. Відстань між ними складала два фути, вони були завеликими для звичайних відбитків людської ноги, завеликими, щоб належати людині. Низка дірок вела назад, до лісу, і вони розташовувались надто далеко одна від одної, щоб то була людина. Про це Місті Ангелу не розповіла. А то іще подумає, що вона схибила. Як і її чоловік.

Як ти, мій милий, дорогий Пітере?

А тепер від отруєння лишився тільки головний біль. Ангел тримає малюнок біля носа і принюхується. Морщить носа і знову принюхується, а потім вкладає малюнок до однієї з бокових кишень сумки. Помітивши, що вона спостерігає, він каже:

– Та то я так, не зважай. Просто мені на мить здалося, що я відчув запах лайна.

П’ятнадцяте липня

Якщо єдиний чоловік, який уперше за чотири роки звернув увагу на твої цицьки, виявляється полісменом, то візьми і випий. А якщо виявиться, що він уже знає, яка ти без одягу, то випий іще раз.

І оцей другий ковток зроби вдвічі більшим.

За столиком «вісім» у «Дерев’яно-золотій їдальні» сидить якийсь тип, чолов’яга твого віку. Він дебелий, а плечі в нього похилі. Сорочка на ньому сидить класно, правда, трохи обтягує на пузі – така собі повітряна куля з поліестеру й бавовни, що трохи звисає над ременем. Волосся – із залисинами на скронях, а залисини на лобі утворюють над очима три видовжені трикутники. Трикутники – яскраво-червоні від засмаги – схожі на довгі й гострі чортячі роги над обличчям чоловіка. Перед ним на столі лежить розкритий блокнот зі спіраллю, чоловік у ньому щось пише і поглядає на Місті. На ньому – строката краватка та темно-синя спортивна куртка.

Місті приносить йому склянку води, і її рука тремтить так сильно, що в склянці дзеленчать шматочки льоду. Між іншим, її головний біль не проходить ось уже третій день. Цей біль – як личинки, що в'їдаються в м’яку купу твого мозку. Як хробаки, що прогризаються крізь нього. Як жуки-короїди, що проточують у ньому свої ходи.

Чувак за столиком «вісім» каже:

– Щось у вас відвідувачів не густо, еге ж?

Його крем після гоління пахне гвоздиками. Це той чоловік із порома, той, чий собака подумав, що Місті мертва. Поліцай. Детектив Кларк Стілтон. Чувак із відділу розслідування вбивств, скоєних на ґрунті ненависті.

Місті знизує плечима і дає йому меню. Місті обводить поглядом кімнату – золотисту фарбу та дерев’яні панелі – та й питає:

– А де ваш пес? Може, вам принести щось випити?

А детектив відповідає:

– Мені треба побачити вашого чоловіка. Ви – місіс Вілмот, еге ж?

На пластиковій табличці, пришпиленій до пластикової уніформи, – її ім’я: «Місті-Мері Вілмот».

Її головний біль – як молоток, що – тук, тук, тук… – забиває в потилицю цвях, як артистичний задум, який дедалі сильніше б’є в одну точку, доки ти не забудеш про все інше на світі.

Детектив Стілтон кладе ручку на свій блокнот, простягає руку для привітання і каже, всміхаючись:

– Узагалі, я працюю в окружному відділі розслідування вбивств, скоєних через ненависть.

Місті тисне йому руку і каже:

– Кави вип’єте?

А чоловік відказує:

– Аякже, будь ласка.

Її головний біль – як пляжний м’яч, у який накачали забагато повітря. І воно продовжує нагнітатися, але то не повітря, а кров.

До речі, Місті вже сказала детективу, що Пітер лежить у шпиталі.

Ти в шпиталі.

Того вечора на поромі вона сказала детективу Стілтону, що ти несповна розуму і що ти залишив свою родину в боргах. Що тебе виганяли з кожного інституту і що ти проштрикував біжутерією своє тіло. Що ти сидів у гаражі в авто з працюючим двигуном. Твої графіті, твої пишномовні декларації, твоя схильність закупорювати кімнати в будинках чужих людей – усе це було додатковим підтвердженням твого божевілля. Твій вандалізм. На жаль, сказала Місті детективу, вона постраждала від усього цього не менше, аніж будь-хто інший.

Уже третя година – затишшя між обідом та вечерею.

Місті каже:

– Так, звісно, сходіть і погляньте на мого чоловіка. Ще кави?

Детектив зазирнув у свій блокнот, щось записав у ньому і питає:

– А ви не знаєте, ваш чоловік не належав до якоїсь неонацистської організації? Чи до якогось радикального угруповання, що пропагувало ненависть?

А Місті відказує:

– Та невже? – І, помовчавши, додає: – До речі, у нас дуже смачний ростбіф.

До речі, усе це прикольно. Кожен із них тримає власні блокнот та ручку, приготувавшись записувати. Це як дуель. Як перестрілка.

Якщо детектив бачив каракулі Пітера, то він уже знає, якої думки її чоловік про її оголену натуру. Про її цицьки, схожі на вуха спанієля. Про її ноги з варикозними венами. Про її руки, що тхнуть гумовими рукавичками. Місті Вілмот, цариця служниць. Знає, якої ти думки про свою дружину.

Детектив Стілтон щось записує, а потім питає:

– Значить, ви з чоловіком не були близькими людьми?

А Місті відповідає:

– Та гадала, що були. Але, як виявилося, помилялася.

Детектив пише й запитує:

– А ви не знаєте, чи є Пітер членом Ку-клукс-клану?

А Місті відказує:

– У нас дуже смачні курчата і галушки.

Детектив пише та питає:

– А ви не знаєте, чи є на острові Чекайленд якась група, що поширює ненависть?

А її головний біль стук-стук-стукає, забиваючи гвіздок їй у потилицю.

Хтось за столиком «п’ять» махає їй рукою, і Місті питає:

– Вам кави принести?

А детектив Стілтон питає:

– З вами все гаразд? Щось у вас вигляд якийсь нездоровий.

Сьогодні вранці за сніданком Ґрейс Вілмот сказала, що їй страшенно шкода через зіпсутий курячий салат, настільки шкода, що вона домовилася з лікарем Туше, що Місті прийде завтра до нього на прийом. Красивий жест, але доведеться оплачувати ще один рахунок, нехай йому грець.

Коли Місті заплющує очі, то їй здається, що її голова світиться всередині, як розпечена. Її шия – як суцільна судома, вона наче з литого заліза. Піт стуляє докупи складки на її шиї. Її плечі звело і підтягнуло до вух. Вона лише трохи може повертати голову, і їй здається, що вуха палають вогнем.

Пітер часто говорив про Паґаніні, можливо, найкращого скрипаля усіх часів. Музикант мучився від туберкульозу, сифілісу, остеомієліту щелепи, діареї, геморою та ниркових каменів. Ртуть, яку лікарі давали йому проти сифілісу, отруювала його організм, аж поки не випали зуби. Його шкіра стала сіро-білою. Волосся випало. Паґаніні був живим трупом, але коли він грав на скрипці, ставав безсмертним.

Він страждав на синдром Елера – Данлоса, вроджену хворобу, через яку його суглоби стали такими гнучкими, що він міг відігнути свій вказівний палець так, що торкався ним свого зап’ястя. Як твердив Пітер, муки музиканта стали джерелом його геніальності.

Як твердив ти.

Місті приносить детективу Стілтону охолоджений чай, якого він не замовляв, і він каже:

– А навіщо ви носите сонцезахисні окуляри в приміщенні?

Кивнувши головою на вікна, вона відказує:

– Це через світло. – Вона доливає йому води і каже: – Сьогодні в мене очі болять. – Рука її трясеться так сильно, що з неї випадає ручка. Ухопившись однією рукою за край столу для опори, Місті схиляється і підбирає її. Потім пирхає і каже: – Вибачте.

А детектив питає:

– А ви знаєте Ангела Делапорте?

Та Місті пирхає і відказує:

– А може, все ж таки щось замовите?

От якби Ангел Делапорте поглянув на почерк детектива Стілтона. Його літери – високі, тягнуться догори, амбіційні, сповнені ідеалізму. Почерк сильно хилиться вправо, демонструючи агресивність та впертість. Сильний натиск на сторінку свідчить про сильне лібідо. Ось що сказав би тобі Ангел. Хвостики рядкових літер, наприклад, «у» та «з», звисають вертикально донизу. Це означає рішучість та лідерські здібності.

Детектив Стілтон дивиться на Місті й питає:

– А ваші сусіди – вони не видалися вам вороже налаштованими проти сторонніх людей?

До речі, якщо тобі треба встигнути помастурбувати всього за три хвилини, бо доводиться ділити клозет з чотирнадцятьма мешканцями, візьми й випий.

Теорія мистецтва твердить, що жінки шукають собі чоловіків із випнутими бровами та квадратними щелепами. Було якесь дослідження, здійснене соціологом у військовій академії Вест-Пойнт. Воно засвідчило, що прямокутні обличчя, глибоко посаджені очі та щільно притиснуті до голови вуха – ось що робить чоловіків привабливими.

Саме такий вигляд має детектив Стілтон плюс кілька фунтів зайвої ваги. Тепер він не всміхається, але зморшки на його щоках та виразні «гусячі лапки» свідчать, що він багато всміхається. Усміхається більше, ніж супиться. А також «рубчики щастя». Може, це через надмірну вагу, але зморшки між очима та зморшки на лобі від підняття брів, його тривожні зморшки майже не проглядаються.

Усе оце, та ще й яскраво-червоні «роги» на лобі.

Оце і є оті незначні візуальні зачіпки, на які ти реагуєш. Код привабливості. Саме тому ми і любимо того, кого любимо. Оце і є причина того, чому ми робимо те, що робимо – усвідомлюємо ми її чи не усвідомлюємо.

Оце так ми знаємо те, чого ми не знаємо.

Зморшки та аналіз почерку. Графологія. На Ангела це справило б сильне враження.

Дорогий, милий Пітер, він відпускав своє темне волосся, бо у нього стирчать вуха.

У Теббі вуха батькові. І Теббі теж має довге темне волосся, як у нього.

У тебе.

Стілтон каже:

– Життя на острові швидко змінюється, і багатьом це може не сподобатися. Якщо ваш чоловік діяв не один, то ми ще можемо стати свідками нападів. Підпалів. Убивств.

Усе, що Місті слід робити, – це дивитися вниз, бо інакше вона впаде. Коли вона повертає голову, то зір її туманиться і кімната вмить перетворюється на розмазану пляму.

Місті вириває рахунок детектива з блокнота, кладе його на стіл і питає:

– Щось іще?

– Так, іще одне запитання, місіс Вілмот, – відповідає він. Відсьорбнувши охолодженого чаю, він поглянув на неї через край склянки. І каже: – Мені хотілося б поговорити з вашими свояками, тобто з родичами вашого чоловіка, якщо це можливо.

Мати Пітера, Ґрейс Вілмот, мешкає тепер у готелі, пояснює йому Місті. Батько Пітера, Гарроу Вілмот, помер. Десь тринадцять – чотирнадцять років тому.

Детектив Стілтон робить іще одну нотатку. І питає:

– А як помер ваш свекор?

Місті сказала, що то, на її думку, був серцевий напад, хоча вона не впевнена.

А Стілтон каже:

– Здається, ви не надто добре знаєте ваших свояків.

Її головний біль стук-стук-стукає їй у потилицю, і Місті питає:

– Ви, здається, хотіли каву замовити?