Текст книги "Щоденник"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)

Тридцяте червня

Твоя нещасна дружина, вона носиться з їдальні до музичної кімнати, хапаючи срібні канделябри, маленькі позолочені камінні годиннички, фарфорові статуетки і натоптуючи ними пошиванку. Наразі Місті-Мері Вілмот, скінчивши ранкову зміну, грабує великий будинок Вілмотів, що на Березовій вулиці. Вона – як знавіснілий злодій-зломщик у власному будинку – хапає срібні портсигари, коробочки для пігулок і табакерки. З камінних полиць та тумбочок змітає вона сільнички та різьблені дрібнички зі слонової кістки. Вона тягає за собою наволочку – наволочка важка, і в ній дзеленчать позолочені бронзові соусники та розмальовані від руки порцелянові блюда.

Вона так і не встигла зняти своєї рожевої уніформи, а під пахвами у неї розійшлися темні плями поту. На грудях причеплена бирка з її ім’ям, і через це всі незнайомці в готелі звуть її Місті. Бідолашна твоя дружина! Їй довелося працювати в такому ж гівнячому ресторані, що й її матусі.

І жили вони довго та нещасливо.

Після цього вона біжить додому, щоб зібрати свої речі. І вимахує в’язкою ключів, які дзеленчать гучно, мов якірний ланцюг. В’язка ключів схожа на залізне виноградне гроно. Це – ключі короткі й довгі. Відмички з численними візерунчастими пазами. Ключі мідні й сталеві. Деякі з них – круглі й порожні всередині як ствол пістоля, деякі – завбільшки з дамський пістоль, який розлючена дружина сховає в трусах, щоб потім устрелити свого йолопа-чоловіка.

Місті швидко встромляє ключі в замки, перевіряючи, чи обертаються вони. Вона пробує замки на дверцятах шаф та комірчин. Ключ за ключем. Штрик і круть. Верть і смик. І кожного разу, коли замок клацає і відмикається, Місті засовує всередину наволочку, згрібає в неї позолочені камінні годинники, срібні кільця для серветок та вази зі свинцевого кришталю, а потім знову замикає дверцята.

Сьогодні – день переїзду. Ще один найдовший день року.

У великому будинку на Східній Березовій вулиці кожен має пакувати свої речі – але ж ні. Твоя донька сходить з горішнього поверху з таким виглядом, наче того, що вона вдягла і з собою взяла, вистачить їй носити довіку. А твоя придуркувата матінка і досі прибирає. Вона десь у будинку, тягає туди-сюди старий пилосос і повзає навкарачки, вишукуючи в килимках усілякі ворсинки і згодовуючи їх пилососу через шланг. Наче когось колише вигляд тих килимків. Наче родина Вілмотів колись збирається сюди повернутися. А твоя бідолашна дружина, ота маленька дурненька дівчинка, що приїхала сюди мільйон років тому із задрипаної автостоянки в Джорджії, так вона й не знає, звідки починати.

Ні, не можна сказати, що родина Вілмотів не здогадувалася, що гаплик підкрадається. Так не буває, що ти прокидаєшся одного дня і виявляєш, що довірчий фонд порожній. Зникли всі родинні гроші.

Ще тільки дванадцята година дня, і твоя дружина намагається відтягнути другу випивку. Бо друга завжди йде гірше, ніж перша. А перша – вона просто прекрасна. Як ковток свіжого повітря. Такий собі прийомчик, за допомогою якого ти сама собі складаєш компанію. Іще чотири години – і орендар прийде по ключі. Це – пан Делапорте. А до того часу вони мусять вибратися геть.

Це навіть не справжня випивка. Так собі – склянка вина, з якої вона кілька разів відсьорбнула. Та головне – знати, що склянка поруч. Знати, що вона принаймні наполовину заповнена. І це заспокоює.

Після другої випивки вона прийме дві пігулки аспірину. Ще кілька ковтків, іще кілька пігулок, і це допоможе прожити їй сьогоднішній день.

У великому будинку Вілмотів на Східній Березовій вулиці, відразу за парадними дверима, можна побачити щось схоже на графіті. Твоя дружина, тягаючи за собою пошиванку зі здобиччю, помічає цей напис – якісь слова, вишкрябані на зворотному боці вхідних дверей. Там, на білій фарбі, – олівцеві позначки, імена та дати.

Починаючи з висоти коліна, видніються невеличкі прямі чорні лінії, а біля кожної з них – ім’я і число.

«Теббі, п’ять років».

Теббі з «гусячими лапками» довкола очей від плачу.

Або таке: «Пітер, сім років».

Це тобі сім років. Малий Пітер Вілмот.

А ще є отакі карлючки: «Ґрейс, шість років», «вісім років», «дванадцять років». І так – до «Ґрейс, сімнадцять років». Ґрейс зі своїми товстими щоками, підборідним жиром та глибокими платизмальними смугами на шиї.

Тобі це не здається знайомим?

Тобі це ні про що не нагадує?

Оці олівцеві лінії як вершечок припливу. Роки – 1795…1850…1979…2003. (Олівці в давнину являли собою тоненькі палички з воску, змішаного з сажею і обкрученого вірьовочкою, щоб рук не вимазувати.) А біля олівцевих позначок лише зарубки та ініціали, вирізані в товстому дереві та білій фарбі дверей.

Деякі з імен на зворотному боці дверей тобі незнайомі. Герберт, Кароліна та Една, та ще багато інших незнайомців, що жили тут, зростали та пішли в небуття. Немовлята, потім діти, підлітки, дорослі, а потім – мерці. Твої кревні родичі, твоя родина, але все одно – незнайомці. Твоя спадщина. Померлі, але не щезлі. Забуті, але й досі залишені тут, щоб їх одного дня віднайти.

Твоя бідна дружина, вона стоїть біля зворотного боку вхідних дверей, востаннє дивлячись на ці імена та дати. Її імені серед них немає. Бідолашна білошкіра голодранка Місті-Мері з червоними прищиками на руках та рожевою шкірою на голові, видною крізь волосся. А вона колись гадала, що вся ця історія і родинні традиції вбережуть її та підтримають. Назавжди ізолюють від негараздів життя.

Це нетипово. Вона не п’яничка. Не забувайте, що на неї тисне важучий стрес. Їй уже сорок один рік, нехай йому грець, а тут іще оце нещастя з чоловіком. Без інститутського диплома. Без справжнього робочого досвіду – якщо не рахувати миття туалетів, нанизування ягід журавлини для новорічної ялинки в домі Вілмотів… У неї тільки й лишилося, що донька та свекруха, про яких треба піклуватися. Уже дванадцята, а їй ще треба зібрати й запакувати все цінне, що є в будинку. Починаючи зі срібного посуду, картин та фарфору. Усього, що вона не зможе довірити орендарю.

Твоя донька, Табіта, спускається сходами вниз. Їй дванадцять років, і все, що вона взяла із собою, – це маленька валізка і взуттєва коробка, перев’язана гумовими стрічками. Без зимового одягу та черевиків. Просто запакувала кілька літніх сукенок, джинсів та купальників. Ще взяла кілька сандалів, а сама взула теніски.

Твоя дружина, хапаючи колючу модель корабля з отвердлими та пожовклими вітрилами та снастями, тонкими, як павутина, каже:

– Теббі, ти ж знаєш – ми не повернемося.

Табіта, спустившись в коридор, знизує плечима і кидає:

– А бабця каже, що повернемося.

«Бабця» – отак вона зве Ґрейс Вілмот. Свою бабусю та твою матір.

Твоя дружина, твоя донька і твоя матір – ось три жінки у твоему житті.

Запихаючи солідну срібну підставку для грінок у пошиванку, твоя дружина несамовито волає:

– Ґрейс!

А у відповідь – лише гудіння пилососа, що долинає з глибин будинку. Можливо, з прихожої чи з веранди.

Твоя дружина втягує пошиванку до їдальні. Хапаючи срібну тарілку для кісточок, твоя дружина знову репетує:

– Ґрейс, нам треба поговорити – негайно!

На зворотному боці парадних дверей ім’я «Пітер» видряпалося вище за інші; Навіть якщо твоя дружина стане навшпиньки у своїх туфлях на високих підборах і витягне для поцілунку губи, все одно не дістане. А там написано: «Пітер, вісімнадцять років».

Інші імена – Вестон, Дороті й Аліса – зблякли, і їх погано видно на дверях. Замацані пальцями, але не зафарбовані. Останки. Безсмертні реліквії. Спадщина, яку їй невдовзі судилося покинути.

Повернувши ключ у замку комірчини, твоя дружина закидає голову і знову репетує:

– Ґрейс!

Теббі питає:

– А що сталося?

– Та оцей довбаний ключ! Він не підходить, – відказує Місті.

А Теббі каже:

– Дай погляну. – І додає: – Та заспокойся, мамо, це ж ключ, щоб заводити дідусів годинник.

Раптом гудіння пилососа в глибинах будинку стишується.

Надворі по дорозі котиться машина, тихо й повільно, а водій напружено вдивляється вперед, нагнувшись над кермом. Насунувши сонцезахисні окуляри на лоба, він вертить головою, шукаючи місце для зупинки. На боці його авто видніється трафаретний напис «Зільбер Інтернешнл – Усе, що не зможете Ви, зможемо ми».

З берега вітер доносить паперові серветки, пластикові стаканчики та слово «фак», покладене на танцювальну музику.

Біля вхідних дверей стоїть Ґрейс Вілмот, пахне лимоновою олією та ваксою для підлоги. Її голова з гладенько забраним волоссям трохи не дістає власної позначки у віці вісімнадцяти років. Ага, значить вона зсохлася. Можна взяти олівець і зробити нову позначку під її головою. І написати: «Ґрейс, сімдесят два роки».

Твоя бідна роздратована жінка бачить у руках Ґрейс дерев’яну скриньку. Нефарбоване дерево під пожовклим лаком, мідні накутники і почорнілі завіси; скринька має складані ніжки, щоб із неї робити мольберт.

Ґрейс подає скриньку своїми пухкими синюшними руками і каже:

– Вона тобі знадобиться. – І струснула скриньку. Всередині заторохтіли затверділі пензлики та тюбики із засохлими фарбами.

– Щоб повернутися до малювання, – каже Ґрейс. – Коли прийде час.

А твоя дружина, якій навіть ніколи істерику закотити, просто каже:

– Облиш.

Пітере Вілмот, твоя мати – безнадійна дурепа.

Ґрейс посміхається і широко розкриває очі. Вона піднімає скриньку вище і каже:

– Хіба ж не про це ти мріяла?

Піднявши брови за допомогою зморщувального м’яза, додає:

– Хіба ж ти не хотіла малювати, коли ще була маленькою дівчинкою?

Мрія кожної дівчини з мистецького коледжу. Де вивчають воскові олівці, анатомію та зморшки.

Чому Ґрейс Вілмот здумалося прибирати, незрозуміло, їм же треба лише зібрати свої речі. У цьому домі, у твоєму домі: дебелий срібний посуд та виделки й ложки завбільшки із садові інструменти. Над каміном у їдальні – портрет якогось померлого Вілмота. А в підвалі – блискучий токсичний музей затверділих желе та варення, доісторичних домашніх вин та скам’янілих груш у світло-жовтому сиропі часів Війни за незалежність. Липучі залишки багатства й купи вільного часу.

З усіх безцінних полишених предметів саме це ми й рятуємо, забираючи із собою. Саме ці артефакти. Позначки в пам’яті. Непотрібні сувеніри. Нічого такого, що можна буде продати на аукціоні. Шрами, залишені щастям.

І замість того, щоб пакувати щось цінне, таке, що можна буде продати, Ґрейс бере оцю скриньку з висохлими фарбами. Теббі несе із собою взуттєву коробку, в якій зберігаються її дешеві прикраси, брошки, персні й намиста. Цілий шар неоправлених фальшивих діамантів торохтить і перекочується на дні взуттєвої коробки. А ще вона поклала туди коробочку з іржавими шпильками та шматочками розбитого скла. Теббі стала поруч із Ґрейс, торкаючись її руки. Позаду неї, якраз навпроти вершечка її голови, на дверях написано: «Теббі, дванадцять років» і цьогорічна дата, виведена флуоресцентним рожевим фломастером.

Дешева біжутерія, що її взяла із собою Теббі, – вона належить оцим іменам.

Усе, що взяла із собою Ґрейс, – це свій щоденник. Свій щоденник у червоній шкіряній палітурці та трохи літнього вбрання, здебільшого – пастельні в’язані вручну светри та спідниці з металевими блискітками. Обкладинка щоденника – потріскана червона шкіра з маленьким мідним замочком, щоб ніхто не розкривав. А на обкладинці – тиснений золотистий напис: «Щоденник».

Ґрейс Вілмот, вона все чіпляється й чіпляється до твоєї дружини, щоб вона теж вела щоденник.

Ґрейс каже:

– Берися за малювання.

Ґрейс каже:

– Іди. Іди й ще раз відвідай свого чоловіка у шпиталі.

Ґрейс каже:

– Посміхайся туристам.

Пітере, твоя бідолашна сердита мегера-дружина дивиться на твою матір та твою доньку і каже:

– О четвертій годині. О четвертій годині приїде пан Делапорте і забере ключі.

Це вже не їхній будинок. Твоя дружина каже:

– Коли велика стрілка буде на дванадцяти, а маленька – на чотирьох, а ми до того часу не встигнемо зібратися, то ви ніколи більше не побачите свого будинку.

У склянці з вином Місті-Мері лишилося принаймні два ковтки. Склянка стоїть на столі в їдальні – як відповідь на запитання. Вона схожа на щастя, на спокій, на затишок. Схожа на колишній острів Чекайленд.

Стоячи собі біля вхідних дверей, Ґрейс усміхається й каже:

– Ніколи не буде так, щоб Вілмоти полишили цей будинок назавжди. – І додає: – І ніколи не буде так, що хтось сторонній залишиться в ньому надовго.

Теббі дивиться на Ґрейс і каже:

– Бабцю, quand estce qu’on reyient?[3]3
  Коли ми повернемося? (Франц.)


[Закрыть]

А бабця відповідає:

– En trois mois[4]4
  Через три місяці (франц.).


[Закрыть], – і ласкаво поплескує Теббі по голові. Потім твоя стара й нетямуща мати знову починає згодовувати пилососу ворсинки та ниточки.

Теббі почала була відчиняти парадні двері, щоб віднести свою валізу до авто. До тієї іржавої купи брухту, що смердить сцяками її татка.

Твоїми сцяками.

А твоя дружина питає її:

– А що тобі зараз сказала бабуся?

І Теббі зупиняється й озирається. Підкотивши очі, каже:

– На Бога, мамо, заспокойся. Вони лишень сказала, що сьогодні вранці ти маєш гарний вигляд.

Теббі бреше. Твоя дружина не така вже й дурепа. І вона прекрасно знає, який вигляд має сьогодні.

Те, що тобі не зрозуміло, може значити для тебе будь-що.

А потім, коли поруч нікого немає, місіс Місті-Мері Вілмот, твоя дружина, стає навшпиньки і нишком цілує зворотний бік дверей. Погладжує розчепіреними пальцями роки та імена предків. Зі скринькою засохлих фарб під ногами, вона цілує брудну поверхню дверної спини під твоїм ім’ям у тому місці, де, наскільки їй пам’яталося, мають бути твої губи.

Перше липня

Між іншим, Пітере, мене дуже дістає, коли ти всім кажеш, що твоя дружина – покоївка в готелі. Може, вона й була покоївкою, але два роки тому.

А тепер вона, до речі, заступниця старшого рознощика їжі в готельній їдальні. Вона «Краща робітниця місяця» в готелі «Чекайленд». Вона – твоя дружина, Місті-Мері Вілмот, мати твоєї доньки Теббі. Вона ледь не отримала – майже отримала – диплом бакалавра з образотворчого мистецтва. Вона ходить на вибори і сплачує податки. Вона цариця задовбаних рабів, а ти коматозний овоч із мертвим мозком і трубкою в сраці, підключений до тисяч різноманітних пристроїв, які тримають тебе на цьому світі.

Любий Пітере, ти не в тому становищі, щоб називати когось «товстою огидною нечепурою».

У пацієнтів з такою формою коми, як у тебе, всі м'язи скорочуються. Сухожилля збігаються все тугіше й тугіше. Твої коліна підтягуються до грудей. Твої руки скоцюрблюються на череві. М’язи на литках натягуються, і пальці ніг випрямляються донизу так, що хочеться пронизливо верещати: на них дивитися – і то боляче. Пальці на твоїх руках стискаються і врізаються в долоні. Кожний м’яз і кожне сухожилля стають дедалі коротшими. М’язи на твоїй спині, ті, що зазвичай піднімають тулуб, вони збігаються і відтягують твою голову так, що вона ледь не торкається сраки.

Ти відчуваєш це? Ти увесь скрючений та скоцюрблений, і Місті кожного дня їздить до шпиталю, щоб зріти всю цю гидоту. І це – не враховуючи подорожі на поромі. Ось з якою гидотою одружена Місті.

Найгірше за день – це писати оці рядки. Це твоїй мамочці Ґрейс зайшла до голови блискуча ідея вести коматозний щоденник. Сказала, що саме це і робили моряки та їхні дружини – вели записи усіх тих днів, коли вони були в розлуці. Тож це стара й красива морська традиція. Освячена часом традиція острова Чекайленд. Після місяців розлуки, знову ненадовго об’єднавшись, моряки та їхні дружини обмінюються щоденниками, щоб надолужити згаяне. Як зростали діти. Якою була погода. Літопис усього, що було. Отут – усе те лайно, яким ти і Місті нудитимуть одне одного за вечерею. Твоя мати сказала, що тобі це піде на користь під час одужання. Одного дня, дай Боже, ти розплющиш очі, пригорнеш до себе Місті і поцілуєш її, свою люблячу дружину, а в щоденнику будуть усі твої втрачені роки, ретельно занотовані в деталях ласкавою рукою, усі подробиці того, як зростала твоя дитина і як скучила за тобою дружина, – матимеш змогу сидіти під деревом із пляшкою лимонаду і насолоджуватися читанням, надолужуючи згаяне.

А твоя мати, Ґрейс Вілмот, вона сама мусить вийти із власної коми.

Милий, любий Пітере. Ти це відчуваєш?

Кожен знаходиться у своїй персональній комі.

Ніхто не знає, що ти пам’ятатимеш із минулих часів. Можливо, всі твої спогади зітруться з пам’яті. Зникнуть, як у Бермудському трикутнику. Твій мозок пошкоджено. Ти народишся абсолютно новою людиною. Водночас іншою й тією ж самою. Воскреслою.

Між іншим, ти та Місті зустрілися в мистецькому коледжі. Вона завагітніла від тебе, і ви перебралися жити до твоєї матері на острів Чекайленд. Якщо ти це вже знаєш, то пропусти цей уривок. Пропусти і читай далі.

От тільки в мистецькому коледжі не вчать того, як твоє життя закінчується тоді, коли ти завагітнієш.

Існує безліч способів покінчити життя самогубством і при цьому не померти.

А якщо ти забув, то нагадую тобі, що ти – ще той боягуз. Ти егоїстичний, нерішучий, безхребетний мудак. Якщо ти не пам’ятаєш, – то нагадаю, що ти заїхав на довбаному авто у довбаний гараж і спробував задушити до смерті свою жалюгідну сраку вихлопними газами, але ти навіть цього не зміг зробити як слід. Для початку треба було заправити повен бак пальним.

Щоб ти знав, які погані твої справи, пояснюю, що кожен, хто пробув у комі понад два тижні, впадає в стійкий вегетативний стан. Так кажуть лікарі. Твоє обличчя набрякає і червоніє. Зуби починають випадати. Якщо тебе не перевертати кожні півгодини, утворюватимуться пролежні.

Сьогодні, коли твоя дружина пише ці рядки, минув сто один день відтоді, як ти перетворився на овоч.

А тепер поговори про груди Місті, що стали схожими на вуха спанієля.

Хірург імплантував у твій живіт трубку. У твоє передпліччя встромлена тоненька трубочка для вимірювання кров’яного тиску. Вона вимірює також вміст кисню та двоокису вуглецю у твоїх артеріях. А ще одна трубка вставлена тобі в шию, щоб вимірювати тиск крові в тих. венах, що повертають кров до твого серця. У тебе встромили також катетер. Це трубка між твоїми легенями та грудною кліткою для відводу рідини, що може там накопичитися. Навушники на твоїй голові посилають звукові хвилі для стимуляції твого мозкового стовбура. Трубка, встромлена тобі в ніс, напомповує в тебе повітря з дихального пристрою. Ще одна трубка встромлена у твої вени – через неї тобі краплинами вводять розчини та ліки. Щоб твої очі не пересихали, їх заклеїли плівкою.

А щоб ти знав, хто за все це платить, то скажу тобі, що Місті відписала будинок сестрам милосердя і турботи. У ту ж мить, коли ти помреш, великий будинок із шістнадцятьма акрами землі на Березовій вулиці стане, згідно з угодою, власністю католицької церкви – сто років безцінної історії твоєї родини підуть прямісінько в її кишеню.

У ту ж мить, коли зупиниться твоє дихання, твоя родина стане бездомною.

Але не переймайся – дихальний пристрій, годувальна трубка та ліки не дадуть тобі померти. Ти не зможеш померти, навіть якщо захочеш. Тебе триматимуть на цьому світі, поки ти не перетворишся на виснажений скелет, а машини для підтримання життєдіяльності просто прокачуватимуть крізь тебе повітря та вітаміни.

Милий дурний Пітере, ти це відчуваєш?

До того ж, коли люди говорять про «витягнутий штепсель», то це просто фігура мови. Уся ця машинерія, наскільки мені відомо, жорстко змонтована. А ще є аварійні генератори, безвідмовні пристрої тривоги, акумулятори, десятицифрові таємні шифри та паролі. Для того щоб відімкнути дихальний пристрій, знадобиться спеціальний ключ. А ще знадобиться постанова суду, офіційна відмова від претензій щодо злочинної недбалості лікаря, п’ять свідків та згода трьох лікарів.

Тож лежи й не рипайся. Ніхто ніякого штепселя не витягне, поки Місті не знайде вихід з тієї хрінової ситуації, в яку ти вкинув її зі своєї вини.

Якщо ти не пам’ятатимеш, то нагадаю, що кожного разу, коли Місті приходить тебе провідати, вона надіває оту дешеву брошку, що ти їй колись подарував. Місті знімає накидку і розстібає прищіпку цієї брошки. Звісно, що заздалегідь протерту спиртом. Щоб, не доведи Господи, ти не подряпався і не вхопив якусь стафілококову інфекцію. Вона встромляє шпильку цієї старої брошки – повільно так, дуже повільно – у плоть твоєї руки чи ноги. Аж поки ця шпилька не ввіпреться в кістку або не вилізе з протилежного боку. Якщо виступить кров, то Місті її витре.

Це так ностальгічно.

Тож інколи під час відвідин твоя дружина штрикає тебе голкою, штрикає знову і знову. І пошепки питає:

– А оце ти відчуваєш?

І не кажи, що тебе ніколи не кололи голкою.

Вона шепоче:

– Ти й досі живий, Пітере. Ну і як тобі оце?

Коли ти сьорбатимеш лимонад, читаючи оцей щоденник під деревом через десять років від сьогодні або через сто років, то мусиш знати: щоразу під час відвідин найприємнішим було встромити в тебе голку.

Вона, Місті, віддала тобі найкращі роки свого життя. І вона нічого тобі не винна, окрім великого й скандального розлучення. Ти, тупий та нікчемний мудак, залишив її насамкінець із порожнім бензиновим баком, як ти завжди й робив. До того ж ти скрізь по чужих стінах позалишав свої зізнання в ненависті. Ти обіцяв кохати, шанувати і пестити. Казав, що зробиш із Місті-Мері Кляйнман відому художницю, а насправді кинув її у злиднях, усіма зневажену та самотню.

Ти це відчуваєш?

Ти, милий, ласкавий і дурний брехуне. Твоя Теббі переказала обійняти і поцілувати свого татуся. За два тижні їй буде тринадцять. Вона стане підлітком.

Сьогоднішня погода – частково несамовита, з нерегулярними поривами люті. Нагадую, що Місті принесла твої смушкові черевики, щоб зігріти тобі ноги. На тобі – тугі ортопедичні панчохи, які женуть твою кров назад до серця. І Місті рятує твої зуби від випадання.

Між іншим, вона й досі тебе кохає. Якби не кохала, то не мучила б тебе.

Ти відчуваєш це, скотиняко?