Текст книги "Щоденник"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)

Четверте липня

Щоб ти знав, усе просто прекрасно. Сьогодні – День незалежності, і готель повен. Пляж юрмиться людьми. Вестибюль заповнений відпочивальниками, – вони тусуються в очікуванні феєрверку, який мають влаштувати на материку.

Твоя донька, Теббі, начепила на кожне око по стрічці маскувальної плівки і така пробирається через вестибюль, тицяючи і мацаючи руками присутніх. Рухаючись від каміна до столика реєстратора, вона шепоче «…вісім, дев’ять, десять…», лічачи кроки, пройдені від однієї віхи до другої.

Відпочивальники-прибульці аж підстрибують від несподіванки, коли відчувають дотик її рученят. Натужно всміхаючись, вони відходять убік, даючи їй пройти. Ця дівчинка в сарафані з вицвілої рожево-жовтої шотландки, з темним волоссям, зібраним на потилиці жовтою стрічкою, вона як бездоганне типове уособлення дівчинки з Чекайленду. Уся в губній помаді та лаку для нігтів. Грає в якусь милу й чудернацьку старомодну гру.

Розчепіривши пальці, вона проводить руками по стіні, мацає малюнок у рамці, торкається книжкової шафи.

А за вікнами вестибюлю – спалахи й гуркіт. 3 материка злітають феєрверки і, описуючи високу дугу, летять до острова. Таке враження, що готель зазнає артилерійського обстрілу.

Великі вертушки з жовтого та помаранчевого полум’я. Вибухи червоного вогню. Блакитні та зелені смуги й іскри. Гуркіт завжди відстає, як грім відстає від блискавки. І Місті підходить до свого дитинчати й каже:

– Люба, вже почалося. Розкривай очі і йди подивися.

Не розклеюючи очей, Теббі відповідає:

– Мені треба дослідити кімнату, поки всі тут.

Навпомацки рухаючись від незнайомця до незнайомця – а всі вони заклякли, дивлячись у небо, – Теббі рахує свої кроки до вестибюльних дверей та ґанку.

П’яте липня

На ваше перше справжнє побачення, коли ти зустрівся з Місті, ти натягнув для неї полотно.

На своєму побаченні Пітер Вілмот і Місті Кляйнман сиділи в бур'янах на великій порожній автостоянці. Було літо, і довкола них кружляли бджоли та мухи. Вони сиділи на картатій ковдрі, яку Місті принесла зі свого помешкання. Узявши із собою свою скриньку з фарбами, зроблену з палевого дерева і вкриту пожовклим лаком, з потемнілими мідними накутниками та завісами, Місті відкинула ніжки і зробила зі скриньки мольберт.

Якщо ти це пам’ятаєш, то гортай уперед.

Якщо пам’ятаєш, бур’яни були такі високі, що тобі довелося їх витоптати, щоб зробити нам гніздечко під сонцем.

Був весняний семестр, і, здавалося, всіх мешканців студентського містечка охопила одна й та сама ідея. Сплести компакт-програвач або ж персональний комп’ютер тільки з травинок та паличок. Або корінців. Чи стручків. У повітрі висів запах гумового клею.

Ніхто не натягував полотен і не малював пейзажів. Бо в цьому не було нічого прикольного. Але Пітер сів на оту ковдру під сонцем. Він розстебнув куртку і задрав край свого мішкуватого светра. А під ним, притиснуте до шкіри грудей та живота, виявилося чисте полотно, прикріплене до підрамника.

Замість того, щоб вдягнути сонцезахисні окуляри, ти обвів очі вугільним олівцем та провів чорну лінію на носі. І вийшов великий хрест посеред твого обличчя.

Якщо ти читаєш це, то знай, що ти бозна-скільки пробув у комі. І цей щоденник аж ніяк не розрахований на те, щоб наводити на тебе нудьгу.

Коли Місті спитала, чому він приніс полотно отак, під одягом, засунувши рамку під светр, Пітер відповів:

– Щоб пересвідчитися, що воно гарно сидітиме.

Отак ти і сказав.

Якщо ти пригадаєш, то дізнаєшся про те, як ти жував стебло трави. Яким воно було на смак. Ти жував його своїми великими та квадратними щелепними м’язами спочатку з одного боку, потім з другого, все жував та жував. Однією рукою ти шарив між бур’янинами, вишукуючи шматочки гравію або грудочки землі.

А всі подруги Місті плели свої ідіотські плетива з трави. Щоб потім зробити з них усілякі пристрої, які будуть достатньо реалістичними, щоб виглядати кумедно і прикольно. І зробити їх так, щоб не слід було пояснювати, що то таке. Бо якщо пристрій не матиме вигляд справжнісінької доісторичної хайтек-системи, то не буде смішно. Іронія не спрацює.

Пітер дав їй чисте полотно і сказав:

– Намалюй що-небудь.

А Місті відказала:

– Тепер. ніхто не малює фарбами. Уже не малює.

А якщо хтось, наскільки їй відомо, і малював, то хіба що своєю кров’ю або спермою. І малював на живих собаках із тваринного притулку або на желатинових десертах тієї чи іншої форми, але на полотні – ніколи.

Та Пітер сказав:

– Б’юсь об заклад, ти й досі малюєш на полотні.

– А чому ти так думаєш? – спитала Місті. – Тому що я відстала від життя? Тому що я не вмію інакше?

А Пітер і каже:

– Просто бери, нехай йому грець, і малюй.

Вважалося, що вони вищі за репрезентативне мистецтво. Вищі за звичайні приємні для ока малюночки. Вони мали опанувати візуальний сарказм. Місті сказала, що вони платять надто багато за те, щоб їх не навчали техніки дієвої іронії. Сказала, що красива картинка не дасть світу нічого нового.

А Пітер і каже:

– Ми ще не досить дорослі, щоб пиво купувати, а ти кажеш, що ми маємо чогось навчити світ.

Лежачи на спині у трав’яному гнізді і підмостивши руку під голову, Пітер мовив:

– Усі зусилля світу будуть марними, якщо ти не маєш натхнення.

Якщо ти, йолопе пришелепуватий, так нічого й не помітив, то скажу, що Місті справді хотіла тобі сподобатися. До речі, і сукню, і сандалі, і обвислий солом’яний бриль – усе це вона вдягла саме для тебе. Якби ти хоч трохи доторкнувся до її волосся, то воно б аж захрустіло від лаку.

Вона вилила на себе стільки парфумів, що стала приваблювати до себе бджіл.

А Пітер установив чисте полотно на її мольберт. І сказав:

– Мавра Кінкейд ніколи не ходила до задрипаного мистецького коледжу.

Виплюнувши зелений жмутик пережованої трави, він висмикнув іще одне стебло і встромив його в рота. Ворушачи позеленілим язиком, він сказав:

– Закладаюсь, що якби ти малювала те, що в тебе в серці, то твої картини вже висіли б у музеї.

У серці в неї – всіляка дурнувата фігня, відказала Місті.

Пітер мовчки зиркнув на неї і каже:

– А навіщо ж тоді малювати те, що тобі не подобається?

Те, що тобі подобається, відповіла йому Місті, ніколи не продасться. Люди таке не купуватимуть.

Та Пітер їй каже:

– А що, як тебе чекатиме приємна несподіванка?

То була його теорія самовираження. Парадокс професійного художника. Як ми все життя намагаємося самовиразитися, а виходить, що нам нема чого сказати. Ми хочемо, щоб творчість була причинно-наслідковою системою. Щоб вона давала відчутний результат. Ринковий продукт. Ми хочемо поставити знак рівності між самовідданою працею і дисципліною та визнанням і винагородою. Ми встрибуємо на бігову доріжку під назвою «мистецький коледж», вибираємо магістерську програму в образотворчому мистецтві – і вчимося, вчимося, вчимося. Але нам, з усіма нашими прекрасними навичками, немає чого відображати. Як послухати Пітера, то ніщо не обламує нас сильніше, ніж коли ледачий обдовбаний наркоман або слинявий педофіл створює шедевр. Начебто абсолютно випадково.

Коли якийсь ідіот не боїться сказати, що йому насправді подобається.

– Платон, – каже Пітер і, повернувши голову, випльовує трав’яну жуйку, – Платон сказав: «Той, хто підходить до храму Муз без натхнення, гадаючи, що досить самої лише майстерності, так і залишиться партачем, а його претензійну поезію заглушать пісні, написані безумцями.

Уставивши іще одну стеблину в рота, він пожував, а потім сказав:

– А що робить Місті Кляйнман безумною?

Її фантазійні будинки та бруковані вулиці. Її чайки, що кружляють над устричними човнами, які повертаються з мілин, котрі їй ніколи не доводилося бачити. Привіконні ящики, повні ротиків та циній. Ніщо на цьому і тому світі не змусить її малювати отаку бздуру.

– Мавра Кінкейд, – каже Пітер, – узяла в руки пензля аж у сорок два роки.

З цими словами він почав виймати з палевої скриньки пензлики і розминати їхні засохлі кісточки. Каже:

– Мавра зцапала якогось типово острівного теслю з острова Чекайленд, і у них народилося двійко діточок.

Пітер витягнув тюбики з фарбою і поклав їх поруч із пензлями на ковдру.

– Усе було добре, поки не помер її чоловік, – пояснив він. – Ось тоді Мавра захворіла, серйозно захворіла, на туберкульоз легенів чи що. У ті часи, коли жінці було сорок один, то вона вже вважалася старезною бабою.

Свою першу картину Мавра Кінкейд написала тільки тоді, коли одна її дитина померла. Він сказав:

– Може, й справді люди мусять сильно страждати, щоб ризикнути робити те, що вони люблять.

Оце все ти і сказав Місті.

А ще ти розповів, що Мікеланджело був депресивним маніяком, який у своїх картинах зображав себе мучеником, з якого здирають шкіру. Анрі Матіс полишив адвокатську діяльність через апендицит. Роберт Шуман почав писати музичні твори тільки тоді, коли паралізувало його праву руку і він був змушений кинути свою кар’єру концертного піаніста.

Коли ти все це розповідав, ти рився у своїй кишені. Намагався щось звідти вивудити.

Ти говорив про Ніцше та про його сифіліс в останній стадії. Про Моцарта та його уремію. Про Пола Клі та склеродерму, яка скрючила його суглоби та м’язи так, що він помер. Про Фріду Кало та спинномозкову грижу, що вкривала її ноги кровоточивими виразками. Про лорда Байрона та його клишоногість. Про сестер Бронте та їхній туберкульоз. Про Марка Ротко і його самогубство. Про Фленнері О’Коннор та її туберкульоз шкіри. Натхнення потребує хвороби, фізичної вади, безумства.

– Томас Манн каже, – зауважив Пітер, – що великі мистці – це великі інваліди.

А потім ти поклав на ковдру ще одну річ. Там, серед тюбиків із фарбою та пензликів, лежала велика брошка з фальшивими діамантами. Завбільшки майже зі срібний долар, вона мала прозорі скляні камінці та малесенькі поліровані дзеркальця в жовто-помаранчевому кільці оправи; всі дзеркальця – надщерблені та помутнілі. Лежачи на картатій ковдрі, ця брошка, здавалося, розбивала сонячне проміння на міріади іскор. Метал оправи був тьмяно-сірого кольору, він тримав фальшиві діаманти своїми гострими зубенятами.

Пітер спитав:

– Ти хоч щось почула з того, що я сказав?

І Місті підняла брошку. Іскорка відбилася просто їй в очі, і вона, запаморочившись, на мить осліпла. Про все забула – і про сонце, і про бур’яни.

– Це тобі, – промовив Пітер. – Для натхнення.

А відображення Місті розбилося на безліч шматочків у кожному зі скляних діамантів. На тисячі фрагментів її обличчя.

Споглядаючи іскристі барви у своїй руці, Місті сказала:

– Розкажи мені. Розкажи, як помер чоловік Маври Кінкейд.

І Пітер, з позеленілими зубами, виплюнув пожовану траву у довколишні високі бур’яни. На його обличчі – чорний хрест, намальований вугільним олівцем. Облизавши свої зелені губи своїм зеленим язиком, він відповів:

– Убивство. Його вбили.

І Місті почала малювати.

Шосте липня

До речі, в старій брудній бібліотеці, де шпалери відстають від стіни на кожному стикові, а лампи денного світла, що висять на стелі, повні мертвих мух, усе, що ти зможеш пригадати, – і досі там. Той самий старий потертий глобус, пожовклий, як лимон. Континенти з вирізами в тих місцях, де колись були такі країни, як Пруссія чи Бельгійське Конго. Там досі висить у рамці оте попередження: «Кожного, хто псуватиме бібліотечні книги, переслідуватимуть у судовому порядку».

А стара місіс Террімор, бібліотекарка, так вона і досі носить свій твідовий костюм, та тільки тепер до нього додався ще й величезний, як тарілка, значок із написом: «Скористайся фінансовими послугами фірми «Оуенс Лендінґ» і знайди себе в новому майбутньому!»

Якщо ти чогось не розумієш, то можеш придумати для цього будь-яке пояснення.

Люди на всьому острові носять один і той самий значок чи демонстраційну футболку, втюхуючи одне й те ж рекламне гасло. Вони отримають невеличкий приз чи грошову винагороду, якщо представник помітить їх зі значком чи в рекламній футболці. Вони перетворюють свої тіла на рекламні щити. Носять бейсболки з телефонними номерами, що починаються на «1-800».

Місті прийшла в бібліотеку разом із Теббі в пошуках книг про коней та комах, бо вчитель хоче, щоб вона їх прочитала перед тим, як цієї осені піде до сьомого класу.

Комп’ютерів тут немає. А якщо немає виходу в Інтернет та до бази даних, то, значить, і відпочивальників тут немає. Кави тут не продають. Не здають напрокат ні відеокасет, ні DVD. Нічого тут не дозволяється: говорити – лише пошепки. Теббі подалася до дитячого відділу, а твоя дружина – у своїй персональній комі – пішла до відділу мистецьких книжок.

У мистецькій школі вчать, що славетні старі майстри на кшталт Рембрандта, Караваджо та ван Ейка просто калькували. Малювали так, як не дозволяє малювати Теббі її вчитель. Ганс Гольбейн, Дієго Веласкес – вони просто сиділи в оксамитовому тенті в похмурій темряві і робили зарисовки навколишнього світу, світло якого пробивалося до них крізь маленьку лінзу. Або відбивалося від викривленого дзеркала. Або, як у камері-обскурі, проектувався на їхню маленьку кімнату крізь невеличкий отвір. Навколишній світ проектувався на екран їхнього полотна. Каналетто, Гейнсборо, Вермеєр – вони перебували в темряві годинами та днями, калькуючи будинок або оголену модель в яскравому сонячному світлі зовнішнього світу. Інколи вони навіть малювали кольори прямо поверх спроектованих кольорів, узгоджуючи відблиск тканини відповідно до її. спроектованих падаючих складок. Малювали точний портрет за один вечір.

До речі, «камера-обскура» означає латиною «темна кімната».

Це там, де конвеєр зустрічається з шедевром. Де камера використовує фарбу замість окису срібла. Полотно. замість плівки.

Вони провели там увесь ранок, і в якийсь момент Теббі підійшла і стала поруч із матір’ю. Теббі тримає в руках розкриту книгу і питає: «Мамо? – втупившись носом у сторінку, каже: – А ти знаєш, що потрібна температура шістсот градусів упродовж семи годин, щоб спалити людське тіло?»

У книзі – чорно-білі фото спалених жертв, скоцюрблених у «боксерську стійку», з обвугленими руками, схрещеними перед обличчям. Руки стиснуті в кулаки, засмажені вогнем пожежі. Обвуглені чемпіони з боксу. Книга називається «Судові розслідування підпалів».

До речі, сьогоднішня погода – пориви знервованої огиди з можливістю зловісних передчуттів.

Місіс Террімор дивиться на них з-за свого столу. Місті каже Теббі:

– Поклади її назад.

Сьогодні у бібліотеці твоя дружина навмання бере книги з полиці рекомендованої літератури. Навмання розкриває книгу – там розповідається, що коли художник використовує дзеркало, щоб перекинути зображення на полотно, то те зображення виходить зворотним. Саме тому на полотнах старих майстрів майже кожна людина – шульга. А коли вони користувалися лінзою, то зображення виходило перевернутим. Тому хоч так, хоч сяк, а все одно вони бачили спотворене зображення. У цій книзі на старій дерев’яній гравюрі показано, як художник калькує проекцію. А на сторінці хтось написав: «Це можна зробити подумки».

Саме тому співають пташки – щоб помітити свою територію. Саме тому сцють собаки.

Це як напис на зворотному боці столу в «Дерев’яно-золотій їдальні», посмертне послання Маври Кінкейд живим нащадкам.

«Візьми в бібліотеці яку завгодно книжку», – написала вона.

Це – її тривалий ефект, витворений олівцем. Її саморобне безсмертя.

А під цим новим посланням стоїть підпис: «Констанція Бертон».

«Це можна зробити подумки».

Місті навмання витягує ще одну книгу і робить так, щоб вона розкрилася сама. Це – книга про мистця Шарля Меріона, блискучого французького гравера, який захворів на шизофренію і помер у психіатричній лікарні. На одній гравюрі із зображенням Французького військово-морського міністерства видно класичну кам’яну будівлю з рядом високих флейтоподібних колон; твір здається бездоганним, поки ви не помічаєте юрму потвор, що спускаються з небес. А над цими потворами на хмарах написано олівцем: «Ми – їхня приманка і їхня пастка». І підпис: «Мавра Кінкейд».

Заплющивши очі, Місті проводить пальцями по корінцях книг, що вишикувалися на полиці. Торкаючись країв шкіряних палітурок і тканини, вона не дивлячись витягує книжку і дає їй самій розкритися у своїх руках.

Це – Франциско Ґойя, отруєний свинцем, що містився в його яскравих картинах. Фарби він накладав пальцями, виколупуючи їх з барилець, аж поки не захворів на свинцеву енцефалопатію, що призвела до глухоти, депресії та божевілля. На розкритій сторінці – зображення бога Сатурна, який пожирає власних дітей; – похмуре темне тло довкола булькатого велетня, що підкусює руки від безголового тіла. На білому окрайку сторінки хтось написав: «Якщо ти знайшов оце, то все одно ще зможеш урятуватися».

І підпис: «Констанція Бертон».

У наступній книзі французький художник Ватто зображає себе блідим худорлявим гітаристом, що помирає від туберкульозу, – як і було з ним у реальному житті. На голубих небесах зображеної сцени хтось написав: «Не малюй їм своїх картин», І підпис: «Констанція Бертон».

Щоб перевірити себе, твоя дружина йде через кімнату під пильним поглядом старої бібліотекарки, що дивиться крізь маленькі круглі окуляри в чорній дротяній оправі. У руках місті несе книжки про Ватто, Ґойю, камеру-обскуру, і всі вони розкриті і вкладені одна в одну. Теббі підводить на неї погляд з-за столу, заваленого купою дитячих книжок. Опинившись у літературному відділі, Місті заплющує очі і проводить пальцями по корінцях старих книг. Вона зупиняється і навмання витягує одну з них.

Це книга про Джонатана Свіфта, про те, як у нього розвинувся синдром Меньє і його життя стало нестерпним через паморочення та глухоту Розлючений та згорьований, він написав злу сатиру «Мандри Ґулівера» та «Скромну пропозицію», де пропонував британцям для виживання поїдати ірландських дітей, кількість яких невпинно зростала. То була його найкраща робота.

Книга спонтанно розкрилася на сторінці, де хтось написав: «Вони змусять тебе убити всіх Божих дітей, щоб урятувати своїх».

І підпис: «Мавра Кінкейд».

Твоя дружина вкладає цю нову книгу в попередню і знову заплющує очі. Тримаючи під рукою стос книжок, вона простягає другу руку, щоб намацати нову книгу. Місті пробігає пальцями від корінця до корінця. Заплющивши очі, вона робить крок уперед – і впирається в м’яку стіну, від якої йде запах талькової пудри. Коли вона розплющує очі, то бачить перед собою червону губну помаду і біле напудрене обличчя. Зелена шапочка на лобі, з-під шапочки видніється голова з кучерявим сивим волоссям. На шапочці написано: «Телефонуйте 1-800-555-1785, і ви отримаєте повне задоволення». А під шапочкою – окуляри в чорній дротяній оправі. Твідовий костюм.

– Вибачте, – каже голос, і це – голос бібліотекарки місіс Террімор. Вона стоїть собі, схрестивши руки на грудях.

І Місті робить крок назад.

Темно-червона губна помада каже:

– Мені б не хотілося, щоб ви нищили книжки, вставляючи їх отак одна в одну.

Бідолашна Місті, вона перепрошує. Їй завжди не везе, і вона повертається, щоб покласти книги на стіл.

Але місіс Террімор розставляє руки і хапає її, кажучи:

– Будь ласка, дозвольте мені самій повернути їх на полиці. Будь ласка.

Місті каже, що ще не час. Каже, що їй іще треба в цих книгах дещо переглянути. І поки дві жінки борються за право заволодіти купою книжок, одна з них вислизає і гепається плиском на підлогу. Так гучно, наче тобі хтось ляпаса дав. Книга розкривається, і стає видно напис: «Не малюй їм своїх картин».

А місіс Террімор і каже:

– Боюся, це довідкові книжки.

Та Місті відказує:

– Ні, не довідкові. Принаймні не всі. Он дивіться, написано: «Якщо ти знайшов оце, то все одно ще зможеш урятуватися».

Бібліотекарка дивиться на це крізь свої окуляри в чорній оправі і каже:

– Завжди хтось робить нову шкоду. Кожного року.

Поглянувши на високий годинник у горіховому корпусі, вона каже:

– Що ж, якщо ви не заперечуєте, то можете вважати, що ми сьогодні закрилися раніше.

Звіривши свій наручний годинник з високим годинником у горіховому корпусі, бібліотекарка додає:

– Ми закрилися десять хвилин тому.

Теббі вже передивилася свої книжки. Вона вже чекає біля вхідних дверей і гукає:

– Поквапся, мамо. Тобі ж пора на роботу.

А бібліотекарка, засунувши руку в кишеню своєї твідової жакетки, дістає звідти велику стиральну гумку рожевого кольору.

Сьоме липня

Оті мозаїчні вікна острівної церкви біла голодранка Місті Кляйнман навчилася малювати раніше, ніж читати й писати. Навіть ще до того, як уперше побачила мозаїчне скло. І до того їй ніколи не доводилося бувати всередині церкви. Жодної церкви. Безбожна мала Місті Кляйнман навчилася малювати надгробки сільського цвинтаря побіля мису Чекайленд-Пойнт і писати епітафії та дати ще до того, коли вона дізналася про існування цифр та букв.

А тепер, коли Місті сиділа отут на церковній службі, їй було важко пригадати, яка картина першою постала в її уяві і що вона першим побачила наяву, коли сюди приїхала. Пурпурова матерія олтаря. Товсті дерев’яні балки, чорні від лаку.

Усе це вона уявляла собі, коли була малою. Але ж це неможливо.

Поруч із нею на лаві – Ґрейс, вона молиться. Теббі – з дальнього боку біля Ґрейс, вони стають навколішки, склавши руки.

Очі Ґрейс заплющені, вона бурмоче собі в руки, промовляючи:

– Благаю, нехай моя невістка повернеться до малювання, яке їй так подобається. Благаю, не дай їй розтринькати даний Тобою талант…

А довкола них – усі старі остров’янські родини, шепочуть собі молитви.

Позаду них якийсь голос бурмоче: «…благаю, Господи, дай дружині Пітера все, що їй треба для того, щоб почати роботу».

Іще один голос, що належить старій пані Петерсен, промовляє: «…нехай Місті порятує нас, перш ніж прибульці знавісніють…»

Навіть Теббі, твоя донька, і та шепоче: «Господи, дай сили моїй мамі, щоб вона повернулася до свого мистецтва…»

Усі воскові фігури острова Чекайленд скупчилися, ставши навколішки, довкола Місті. І Таппери, і Бертони, і Німани – усі вони заплющили очі і, заламуючи пальці, благають Бога, щоб той спонукав її малювати. І всі вони гадають, що вона має якийсь таємний талант, який їх порятує.

А Місті, твоя бідолашна дружина, єдина несхиблена істота в церкві, вона просто хоче – якщо чесно, просто хоче випити.

Кілька ковтків. Кілька таблеток аспірину. І повторити.

їй хочеться заволати і наказати всім, щоб вони заткнулися і облишили свої ідіотські молитви.

Якщо тобі стукнуло сорок і ти бачиш, що вже ніколи не станеш великою художницею, якою ти мріяла стати, художницею, яка написала б щось таке, що зворушило б і надихнуло людей, змінило б їхнє життя. Ти просто не маєш таланту. Не маєш або розуму, або натхнення. Не маєш ти нічого з того, що потрібно для створення шедевру. Якщо ти бачиш, що твій портфель замовлень – це лише величні кам’яні будинки та пишні заквітчані сади – фантазії маленької дівчинки з Текумзе-Лейк, що в штаті Джорджія, – якщо ти бачиш, що все, що ти намалюєш, лише збільшуватиме кількість посередності у світі, і без того заповненого посереднім лайном. Якщо ти збагнула, що тобі сорок один і ти вичерпала даний тобі Богом потенціал, то що ж – мої тобі щирі вітання.

Що ж, будьмо! Пиймо до дна!

Бо кращою ти вже не станеш. За те й вип’ємо.

Якщо ти розумієш, що вже ніяк не зможеш дати своїй дитині кращого рівня життя – чорт, навіть такого, який тобі забезпечила твоя мати в автопричепі на стоянці, – а це значить, що вона не піде до інституту, не навчатиметься і в мистецькому коледжі, ні про що не мріятиме, хіба що про те, як працюватиме на роздачі їжі, як і її матір.

Та пішло воно все к бісу!

І оце – повсякденне життя Місті-Мері Кляйнман, цариці рабів.

Мавра Кінкейд?

Констанція Бертон?

Чекайлендська художницька школа. Вони були інакшими, народилися інакшими. То були художники, що створили ілюзію легкості написання картин. Річ у тім, що в декого є талант, але в більшості його немає. Ми, що належимо до цієї більшості, ми так і підемо в небуття – безславно і непомітно, так нічого й не досягши. Люди на кшталт бідолашної Місті-Мері – це обмежені, маргінальні опудала, яким не судилося отримати якихось пільг від життя, як, скажімо, тих, що їх отримують інваліди. Для них не влаштовуватимуть Параолімпійських ігор. Вони просто платять більшу частину податків, але не отримують навзамін спеціального меню в м'ясному ресторані. Для них не буде суперкомфортабельної душової кабінки. Не буде спеціального місця в голові автобуса. Не буде лобістів у Конгресі.

Ні, доля твоєї дружини – це аплодувати успіхам інших людей. У мистецькому коледжі Місті знала одну дівчину, яка наповнила кухонний міксер рідким будівельним розчином і ганяла цей міксер доти, поки мотор не згорів, чмихнувши хмариною ядучого диму. Таким чином вона продемонструвала своє ставлення до «кар’єри» домогосподарки. А тепер ця дівчина, мабуть, мешкає десь у мансарді і наминає екологічно чистий йогурт. Вона має купу грошей і може дозволити собі байдикувати, закинувши ногу на ногу.

А ще одна дівчина, яку Місті знала в коледжі, так та влаштовувала вистави в трьох діях, тримаючи ляльок у власному роті. То були костюмчики, які вона настромлювала на свій язик. Додаткові костюмчики вона тримала в роті – наче в театрі за кулісами. А під час зміни декорацій та костюмів можна було просто студити губи – як завісу в театрі опустити. Зуби були їй за рампу і підмостки. Всовуєш язика в новий костюм – і маєш іще один персонаж. Після вистави в трьох діях у цієї дівчини навколо рота утворювалися розтяжки. А її orbicularis oris розтягувався і деформувався.

Одного вечора, ставлячи в мистецькій галереї міні-версію «Найвеличнішої історії на світі», та дівчина ледь не загинула, коли маленький верблюдик прослизнув їй у горлянку. А тепер вона, напевне, огрібає грантові гроші з усього світу.

А Пітер, з його хвалебним ставленням до гарненьких будинків, що їх малювала Місті, як він помилився! Пітер, який казав їй, щоб вона стала затвірницею на острові і малювала лише те, що їй подобалося, – його порада накрилася великим мідним тазом.

Твоя порада, твоя похвала – усе накрилося гігантським мідним тазом.

Як послухати тебе, то Мавра Кінкейд чистила рибу на коптильні впродовж двадцяти років. Вона потроху навчала того й сього своїх дітей, полола город, а потім одного дня ні з того ні з сього сіла й намалювала шедевр. Ти ба, яка сука! Без університетського диплома, без навчання в мистецькому коледжі – взяла й прославилася назавжди! Нею захоплюються мільйони людей, які її навіть ніколи не бачили і не побачать.

До речі, погода сьогодні жорстка з короткочасними нападами ревнивої люті.

Щоб ти знав, Пітере, твоя мати все одно тварюка. Знайшла собі роботу з неповним робочим днем: працює в службі, що вишукує людям знятий із виробництва фарфоровий посуд з вицвілим візерунком. Колись вона почула, як одна відпочивальниця, стара багата дурепа, ходячий скелет у мішкуватому трикотажно-шовковому сарафані, сказала, сидячи за обіднім столом: «Який сенс бути багатою на цьому острові, якщо тут нема чого купити?»

Відтоді, як Ґрейс почула ці слова, вона не відставала від твоєї дружини, вмовляючи її повернутися до малювання. Щоб дати людям те, чим вони могли б похвалитися: дивіться, що у нас є! Наче Місті могла витягнути якийсь шедевр зі своєї дупи і повернути родині Вілмотів утрачене багатство.

Наче вона могла таким чином врятувати увесь острів.

Скоро день народження Теббі, тринадцять років, знаменна віха в її житті, а грошей на подарунок немає. Місті відкладає чайові, щоб зібрати досить грошей і повернутися до Текумзе-Лейк. Вони ж не зможуть увесь час жити в готелі «Чекайленд». Багаті люди буквально живцем з’їдають острів, і їй не хочеться, щоб Теббі зростала в злиднях, переслідувана багатими хлопцями, які привчать її до наркотиків.

Місті розраховує, що під кінець літа вони зможуть ушитися. Що ж стосується Ґрейс, то Місті не знає, як учинити. У твоєї матері, напевне, є подруги, у яких вона змогла б жити. До того ж є церква, там завжди будуть готові допомогти. Жіноче олтарне товариство.

Тут, у церкві, довкола них – мозаїчні святі, всі вони пронизані стрілами, проколоті ножами і підсмажувані на вогнищах. У цю мить Місті згадує про тебе. Про твою теорію страждання як шляху до божественного натхнення. Про історію Маври Кінкейд, яку ти мені розповів.

Якщо нещастя – це натхнення, то Місті мала б бути на його вершині.

Бо всі люди отут, у церкві, стоять навколішки і моляться за те, щоб вона почала малювати. Щоби вона стала їхньою спасителькою.

Святі довкола них усміхаються та творять чудеса у хвилини свого страждання, і Місті простягає руку й бере Псалтир. Один зі старих запилених Псалтирів, деякі з них – без обкладинки, з деяких звисають благенькі атласні стрічечки. Вона бере один із них навмання і розкриває. І нічого не знаходить.

Місті швидко гортає сторінки, але однаково нічого не знаходить. Самі лише молитви та псалми. Ніяких таємних послань, нашкрябаних на берегах.

Але коли вона вже хотіла покласти книгу назад, у очі їй кинувся напис, вирізаний у дерев'яній лавці якраз на тому місці, де лежав Псалтир, цей напис закриваючи: «Тікай із цього острова, бо потім не зможеш».

І підпис: «Констанція Бертон».