Текст книги "Щоденник"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 17 страниц)

П’яте серпня

Якщо ти зморена, то це ще не значить, що ти в повному ауті. Якщо ти голодна чи у тебе щось болить, то це теж не означає, що ти – в знемозі. Якщо тобі хочеться сцяти, то це не мусить тебе зупиняти. Ніщо не мусить відволікати твоєї уваги. Поки є натхнення, ти працюєш.

Увесь день Місті працює всліпу, а потім олівець зупиняється, і вона чекає, що Теббі забере малюнок і дасть їй чистий аркуш паперу. Але не відбувається нічого.

І Місті гукає:

– Теббі?

Цього ранку Теббі пришпилила до материної сорочки велику комбіновану брошку із зеленими та червоними скельцями. Потім Теббі завмерла, а Місті наділа доньці на шию мерехтливе намисто з товстих фальшивих брильянтів. Теббі стояла непорушно, як статуя. У сонячних променях, що падали з вікна, ці брильянти іскрилися яскраво, наче незабудки та всі інші квіти, які Теббі так і не побачила цього літа. Потім Теббі заліпила материні очі плівкою. І це було востаннє, коли Місті її бачила.

Місті знов гукає:

– Теббі, люба, де ти?

Ані звука, анічогісінько взагалі. Тільки хвилі на узбережжі сичать і вибухають. Розчепіривши пальці, Місті простягає руку і мацає довкола себе повітря. Уперше за багато днів її залишили саму.

Дві смужки клейкої плівки починаються від лінії' її волосся, тягнуться вниз через очі і загинаються аж під щелепу. Затиснувши край плівки вказівним та великим пальцями, Місті здирає кожну стрічку – повільно, аж поки не зідрала зовсім. Її очі розплющуються і кліпають. Вона не може зосередити погляд через надто яскраве сонячне світло. Поки її очі не призвичаїлися, малюнок на мольберті перед нею виглядав як суцільна розмазана пляма.

Аж ось починають вирисовуватися олівцеві штрихи, – вони чорніють на тлі білого паперу.

Це малюнок океану поруч із берегом. У воді щось плаває. Якась людина плаває вниз обличчям у воді, молода дівчина з довгим чорним волоссям, що віялом розійшлося довкола неї навсібіч.

Чорне волосся її батька.

Твоє чорне волосся.

Усе – автопортрет.

Усе – щоденник.

За вікном, біля краю води, зібралася юрма людей. Двоє людей бредуть по пояс у воді, щось тягнучи поміж собою. Щось яскраво-рожеве спалахує в променях сонця.

То – фальшиві брильянти. Намисто. То вони несуть Теббі, вхопивши під руки та за щиколотки, а її волосся – мокре й розпрямлене – звисає у хвилі, що сичать і вибухають на березі.

Натовп розступається.

За дверима спальні чути гучні кроки в коридорі. Чийсь голос за дверима каже: «Я вже його приготував».

Двоє людей несуть Теббі по берегу до ґанку готелю.

Замок у дверях клацає, двері рвучко розчиняються, і на порозі з’являються Ґрейс та лікар Туше. У руці лікаря виблискує голкою шприц для. підшкірних ін’єкцій.

Місті намагається встати, волочачи за собою свою загіпсовану ногу. Свою гирю та ланцюг каторжанина.

Лікар кидається вперед.

А Місті каже: «Це Теббі. З нею щось сталося. На пляжі. Я мушу туди спуститися».

Гіпсовий відливок хилиться вбік і звалює її на підлогу. Мольберт із тріском гепається поруч, скляна банка з каламутною водою розбивається, і друзки розлітаються навсібіч. Катетер висмикується з пластмасового мішечка, і відразу стає чути сморід сечі, що пролилася на килим. Ґрейс закочує рукав робочої сорочки Місті.

Твоєї старої робочої сорочки. Цупкої від висохлої фарби.

– Вам не можна йти вниз у такому стані, – каже лікар. Піднявши шприц голкою догори і випускаючи з нього бульбашки повітря, він каже: – Місті, ви однаково нічим не зможете зарадити.

Ґрейс з силою випрямляє руку Місті, і лікар заганяє в неї голку.

Ти відчуваєш це?

Ґрейс тримає її за обидві руки, притискаючи Місті до підлоги. Брошка з фальшивих рубінів розстебнулася, шпилька штрикнула Місті в груди, і її червона кров бризнула на рубіни. Довкола – скалки розбитої склянки. Ґрейс та лікар придушують її до килима, а під ними розпливається її сеча. Вона просякає блакитну сорочку і щипає шкіру там, де встромилася шпилька.

Ґрейс, сидячи на ній ледь не верхи, каже:

– Місті хоче спуститися вниз зараз же. – Ґрейс не кричить і не плаче.

Ледве ворушачи язиком, Місті низьким голосом питає:

– А звідки ти, суко, знаєш, що я хочу?

А Ґрейс відказує:

– Це написано у твоєму щоденнику.

Голка висмикується з її передпліччя, і Місті відчуває, як хтось протирає шкіру в місці уколу. Відчуває холодок спирту. Чиїсь руки беруть її під пахви і тягнуть догори, аж поки вона не займає сидяче положення.

З’являється обличчя Ґрейс, і її м’яз levator labii superioris, глузливий м’яз, туго стягує все її обличчя довкола носа. Вона каже:

– Тут кров. О, та ще й сеча, вона вся в сечі. Ми не можемо понести її прямо отак униз. Не можна, щоб усі побачили її в такому стані.

Сморід, що йде від Місті, – це такий самий штин, який ішов від переднього крісла «б’юїка». Штин твоїх сцяк.

Хтось стягує з неї сорочку і витирає її шкіру паперовими серветками. З протилежного кінця кімнати чути голос лікаря: «Прекрасна робота. Просто вражаюче». Він гортає стос її закінчених малюнків та картин.

«Ще б пак, ясно, що вони гарні, – каже Ґрейс. – Дивись, не перемішай їх. Бо вони пронумеровані».

Між іншим, ніхто з них і словом не обмовився про Теббі.

Вони засовують її руки у свіжу сорочку. Ґрейс розчісує їй волосся.

Малюнок, що був на мольберті – дівчинка, що потонула в океані, – він упав на підлогу і просяк з-під низу кров’ю та сечею. Він знищений. Зображення зникло.

Місті не може стиснути руку в кулак. Її очі невпинно заплющуються. Мокра цівка слини витікає з куточка її рота, і біль у грудях від уколу шпилькою поволі вщухає.

Ґрейс і лікар ривком зводять її на ноги. У коридорі, за дверима, вже чекають люди. З усіх боків її обхоплюють руки і несуть її донизу – як в уповільненому кіно. Вони проносять її повз сумні обличчя на кожній сходовій площадці. Полет, Раймон, хтось іще, потім отой блондин, приятель Пітера по коледжу. Віл Таппер. Мочка його вуха і досі звисає униз двома гострячками. Зібрався увесь музей воскових фігур острова Чекайленд.

І скрізь – тиша, тільки її гіпсова нога гепається об східці.

Натовп людей заповнює похмурий ліс полірованих дерев та мохового килима у вестибюлі, але він розступається, коли Місті несуть до їдальні.

Двері до «Дерев’яно-золотої їдальні» рвучко розчиняються.

Біля вікна, на столику «шість» на чотири особи, лежить якийсь предмет, укритий ковдрою. Під ковдрою вгадується силует маленького обличчя, пласких грудей маленької дівчинки. І голос Ґрейс каже: «Поспішайте, поки вона ще притомна. Нехай подивиться. Підніміть ковдру».

Покривало знімається. Піднімається завіса.

А позаду Місті скупчуються всі її сусіди й знайомі – щоб поглянути.

Сьоме серпня

Якось у мистецькому коледжі Пітер попросив Місті назвати колір. Який завгодно.

Він сказав їй заплющити очі і стояти непорушно. Чути було, як він підступив до неї – дуже близько. Вона відчувала його жар і збудження. Відчувала запах його дірчастого светра, запах, що йшов від його шкіри, – напівсо-лодкий запах шоколаду в кондитерській. Його власний автопортрет. Він пом’яв руками тканину її сорочки, і холодна шпилька дряпнула її шкіру під низом. Пітер сказав:

– Не ворушися, щоб я тебе ненароком не вколов.

І Місті затримала віддих.

Ти це відчуваєш?

Кожного разу, коли вони зустрічалися, Пітер дарував їй іще одну прикрасу з фальшивих коштовностей. Брошки, браслети, персні й намиста.

Чекаючи із заплющеними очима, Місті сказала:

– Золото. Золотистий колір.

Проштрикуючи пальцями шпильку крізь тканину сорочки, Пітер попросив:

– А тепер скажи мені три слова, які б характеризували золото.

Це – давній спосіб психоаналізу, пояснив він їй. Винайдений Карлом Юнґом. Спосіб, що ґрунтується на універсальних архетипах. Щось на кшталт командної гри на проникливість. Карл Юнґ. Архетипи. Велика спільна підсвідомість усього людства. Джайністи, йоги та аскети – на цій культурі виховувався Пітер на острові Чекайленд.

Місті каже із заплющеними очима:

– Блискуче. Коштовне. М’яке. – Оце три її слова, що характеризують золото.

Пітер клацнув маленькою защіпкою брошки, і його голос каже:

– Добре.

У тому попередньому житті, в мистецькій школі, Пітер попросив її назвати тварину. Яку завгодно.

Між іншим, та брошка являла собою позолочену черепаху з великим потрісканим панциром із зеленого самоцвіту. Голова та лапки черепахи рухалися, але однієї лапки бракувало. Метал так окислився і потемнів, що залишав чорні смуги на її сорочці.

І Місті витягла брошку із сорочки, поглянула на неї – прикраса подобалася їй, але чому, вона й сама не знала – і сказала:

– Голуб.

Пітер відступив убік і махнув їй рукою іти за ним. Вони пішли через студмістечко, між цегляними будинками, що волохатилися плющем, і Пітер сказав:

– А тепер назви мені три ознаки, що характеризують голуба.

Ідучи поруч, Місті спробувала взяти його за руку, але Пітер швидко склав їх за спиною.

І Місті сказала на ходу:

– Брудний. – А потім додала: – Дурний. Бридкий.

Ото були три її слова, що характеризували голуба.

А Пітер поглянув на неї, затиснувши нижню губу зубами і зсунувши брови зморщувальним м’язом.

У тому попередньому житті, в мистецькому коледжі, Пітер попросив її назвати якийсь водний об’єкт.

Ідучи поруч із ним, Місті сказала:

– Канал Святого Лаврентія.

Пітер повернувся і поглянув на неї. Він навіть зупинився.

– А тепер назви три прикметники, що. його. характеризують, – сказав він.

І Місті підкотила очі й сказала:

– Жвавий. Швидкий та переповнений.

І Пітерів м'яз верхньої губи витворив на його обличчі іронічну посмішку.

Коли вони ступали поруч, Пітер поставив їй оте останнє питання. Він попросив її уявити, що вона – в кімнаті. Усі стіни кімнати білі, і в ній немає ні вікон, ні дверей. Він попросив Місті:

– Розкажи трьома словами свої відчуття в тій кімнаті.

Місті ніколи так довго ні з ким не зустрічалася. Тож, наскільки вона здогадувалася, це було щось на кшталт прихованого способу взаємного опитування, до якого вдавалися закохані. Способу, завдяки якому Місті дізналася, що найбільше Пітер любив морозиво зі смаком гарбузового пирога, тому й не надала особливого значення питанням, що їх ставив Пітер.

Місті відповіла:

– Тимчасовість. Скороминущість. – Трохи подумала і додала: – Сум’яття.

Оце були ті три слова, якими вона схарактеризувала закупорену білу кімнату.

В її попередньому житті, коли вони йшли, не тримаючись за руки, Пітер розповів їй, як працює тест Карла Юнга. Кожне питання було свідомою спробою добратися до підсвідомого.

Колір. Тварина. Водний об’єкт. Суцільно-біла кімната.

Усе це – архетипи за Карлом Юнґом, пояснив Пітер. Кожен образ представляв якийсь аспект особистості.

Золотий колір, який назвала Місті, – це так вона бачила себе саму.

Тварина – це так вона бачила інших людей.

Вона бачила їх «Брудними. Дурними. Бридкими», сказав Пітер.

Жвавий. Швидкий. Переповнений.

Усе, що ми кажемо, свідчить про нашу руку. Наш щоденник.

Не дивлячись на неї, Пітер резюмував:

– Я був не в захваті від твоєї відповіді.

Стосовно ж свого останнього запитання, про суцільно-білу кімнату, він сказав, що кімната без вікон та дверей означала смерть.

Значить, її смерть буде тимчасовою, скороминущою та сповненою сум’яття.

Дванадцяте серпня – повний Місяць

Джайністи були сектою буддистів, які стверджували, що вміють літати. Вони могли ходити по воді. Могли розуміти всі мови. Кажуть, що вони володіли здатністю перетворювати звичайні метали на золото. Могли зцілювати калік та робити сліпих зрячими.

Заплющивши очі, Місті слухає лікаря, який усе це їй розповідає. Вона слухає і малює. Ще до світанку вона встає, щоб Грейс заліпила їй очі. Після заходу сонця плівки знімають.

– Стверджують, – чується голос лікаря, – що джайністи могли воскрешати померлих.

Усе це вони могли робити завдяки тому, що вони саморуч катували себе. Вони морили себе голодом і жили без статевих утіх. Саме життя, сповнене поневірянь та болю, і забезпечувало їм їхні магічні здібності.

– Таку ідею люди називають аскетизмом, – пояснює лікар.

Він говорить, а Місті просто малює. Місті працює, поки є необхідні фарби, пензлі та олівці. Закінчивши, вона перегортає сторінку. Вона робить те, що колись робила Теббі. Джайністи-буддисти славилися в усіх царствах Близького Сходу. При дворах правителів Сирії і Єгипту, Епіру та Македонії вони творили свої чудеса іще за чотириста років до нашої ери. Ці чуде са надихнули іудеїв-есеїв та ранніх християн. Вони привели у захват Олександра Македонського.

Отак промовляючи, лікар Туше розповідає, що християнські мученики були послідовниками джайністів. Кожного дня свята Катерина Сієнська тричі хльостала себе батогом. Перше побиття було за її власні гріхи. Друге – за гріхи нині живущих. А третє призначалося за гріхи померлих.

Святого Симеона канонізували після того, як він простояв на стовпі, відкритий усім стихіям, аж поки не згнив заживо.

Місті каже:

– Готово, – і чекає на новий аркуш паперу, на нове полотно.

Чути, як лікар бере в руки щойно закінчений малюнок. І каже:

– Пречудово. Чисте натхнення.

Його голос затихає, коли він віддаляється в протилежну частину кімнати. Чути шкрябання – то він записує олівцем номер на звороті. А за вікном – океан. Його хвилі сичать і вибухають. Він кладе малюнок побіля дверей, а потім його голос знову наближається, гучнішає, і лікар питає:

– Вам знову потрібен папір чи полотно?

– Байдуже. Полотно, – каже Місті.

Відтоді, як загинула Теббі, Місті не бачила жодного зі своїх творів. Вона питає:

– А куди ви їх відносите?

– В одне безпечне місце, – відказує доктор Туше.

Її місячні затрималися майже на тиждень. То від голоду. Вона не хоче мочитися на контрольні палички для визначення вагітності. Пітер уже виконав своє завдання, він привіз її сюди.

А лікар каже:

– Можете починати. – Його рука огортає її руку і підносить її до шорсткої, туго натягнутої тканини, вже покритої шаром кролячого клею.

Іудеї-есбї, каже лікар, початково являли собою, групу відлюдників-персів, які поклонялися сонцю.

Відлюдниця. Отак вони називали жінок, замурованих заживо в підвалах соборів. Замурованих, щоб дати споруді душу. Ідіотська історія будівельних підрядчиків. Замуровували в стіни віскі, жінок та кішок. І її чоловік теж це робив.

Ти.

Місті на мансарді як у пастці, бо її не відпускає гіпсовий злиток. А двері й досі замикаються ззовні. Якщо ж вона заприндиться, то в лікаря завжди напоготові шприц з якоюсь рідиною. О, Місті цілу книгу може написати про відлюдників!

Есеї, розповідає лікар Туше, жили осторонь від звичайного світу. Вони тренувалися, долаючи тривалі хвороби і тортури. Вони покидали свої сім’ї та маєтність. Вони страждали, вірячи, що безсмертні душі обманом змусили зійти вниз і набути фізичної форми, іцоб займатися сексом, пиячити, вживати наркотики та обсідатися.

Есеї навчали молодого Ісуса Христа. Вони навчали Іоанна Хрестителя.

Вони називали себе зцілителями і творили всі ті чудеса, що їх творив Христос: зціляли хворих, воскрешали мертвих, виганяли демонів – ще за багато сторіч до Лазаря. Джайністи перетворювали воду на вино ще за багато сторіч до есеїв, які робили це ще за багато сторіч до Ісуса.

– Можна повторяти одні й ті ж чудеса багато разів, поки ніхто не пам’ятає останнього разу, – каже лікар. – Але ж ви пам’ятаєте.

Так само, як Христос називав себе каменем, від якого відмовилися мулярі, джайністи-відлюдники називали себе колодами, від яких відмовилися всі теслярі.

– їхня ідея, – каже лікар, – полягає в тому, що пророк має жити окремо від людей, відмовившись від задоволень та зручностей заради контакту з божественним.

Полет приносить на таці обід, але Місті не хоче їсти. За своїми заплющеними повіками вона чує, як їсть лікар. Чує чиргикання ножа та виделки nb тарілці. Чує торохтіння льоду в склянці води.

Він гукає:

– Полет?

З повним ротом лікар Туше каже:

– Візьміть, будь ласка, оті малюнки, там, біля дверей, і покладіть разом з іншими в їдальні.

«Одне безпечне місце».

Чути запах шинки та часнику. Ще також щось шоколадне – пудинг чи кекс. Чути, як лікар жує, чути кожен вологий звук кожного ковтка.

– Цікавий аспект, – каже лікар, – коли біль використовується як духовний інструмент.

Біль і втрата. Буддійські монахи сидять на покрівлях, аж поки не досягнуть просвітлення. Усамітнені та відкриті сонцю й вітру. Їх можна порівняти зі Святим Симеоном, що зогнив на стовпі. Чи з йогами, що стоять непорушно впродовж сторіч. Чи з американськими індіанцями, які мандрували в пошуках видінь. Чи з голодуючими дівчатами в Америці дев’ятнадцятого сторіччя, які посталися до смерті, щоб продемонструвати своє благочестя. Чи зі святою Веронікою, чиєю єдиною їжею були п’ять апельсинових зерняток у пам’ять про п’ять ран Христа. Чи з лордом Байроном, який постився, очистився і здійснив свій геройський заплив через Геллеспонт. Романтичний дистрофік. З Мойсеєм та Ілією зі Старого Заповіту, які посталися, щоб до них прийшли видіння. З англійськими відьмами сімнадцятого сторіччя, які постилися, щоб мати змогу чаклувати. Чи з крутливими дервішами, які виснажували себе, щоб стати просвітленими.

І лікар говорить, говорить і говорить.

Усі оці містики впродовж усієї історії та в усьому світі шукали свій шлях до просвітленості через фізичні страждання.

А Місті просто малює й малює.

– І ось що цікаво, – чути голос лікаря. – Згідно з фізіологією роздвоєного мозку, ваш мозок розділений навпіл – як грецький горіх. Ліва півкуля вашого мозку відповідає за логіку, мову, обчислення та міркування, – каже він. – Це та половина, яку люди сприймають як особисту ідентичність. Це свідома, раціональна та повсякденна основа нашої реальності.

Правий бік вашого мозку, – каже лікар, – осердя вашої інтуїції, емоцій, проникливості, а також навичок розпізнавання стандартних схем та стереотипів. Вашої підсвідомості.

– Ваш лівий мозок – це науковець, – пояснює лікар. – А ваш правий мозок – це мистець.

Він каже, що люди проживають життя лівою частиною свого мозку. Підсвідоме може прослизнути у свідомість лише тоді, коли хтось зазнає дуже сильного болю, чи страждає, чи хворіє. Коли хтось зазнає травми, чи хворіє, чи тужить за померлими або ж знаходиться в стані депресії, то правий бік мозку може ненадовго взяти гору над лівим, на мить, коротку, як спалах, і забезпечити доступ до божественного натхнення.

Спалах натхнення. Мить осяяння.

Французький психолог П’єр Жане назвав такий стан «пониженням розумового порога».

Лікар Туше каже французькою: «Abaissement du niveau mental».

Коли ми пригнічені, голодні чи коли нам боляче.

Згідно з твердженнями німецького філософа Карла Юнґа, це дає нам можливість сполучитися з універсальною сукупністю знань. З мудрістю, накопиченою людством за всі часи.

Карл Юнґ – це коли Пітер розповідав Місті про неї саму. Золото. Голуби. Канал Святого Лаврентія.

Фріда Кало та її кровоточиві рани. Усі великі мистці – інваліди.

Як стверджує Платон, ми нічого не вчимося. Наша душа прожила так багато життів, що ми знаємо все. Тож учителі та навчання можуть лише допомогти нам пригадати те, що ми вже знаємо.

Наші нещастя. Придушення нашого раціонального розуму є джерелом натхнення. Муза. Наш ангел-охоронець. Страждання виводить нас з-під нашого раціонального самоконтролю і пропускає крізь нас канал божественного натхнення.

– Досить тривалий стрес, – каже лікар, – позитивного чи негативного – любові чи болю – здатен пригнобити наш здоровий глузд і принести нам ідеї та здібності, яких ми ніколи не досягнемо жодним іншим способом.

Те ж саме сказав би-й Ангел Делапорте. Метод Станіславського – метод фізичної дії. Надійна формула отримання чудес на вимогу публіки.

Лікар крутиться побіля Місті, і вона чує на своєму лиці його теплий подих. Запах шинки й часнику.

Її пензель зупиняється і Місті каже:

– Готово.

Хтось стукає в двері. Клацає замок. Потім чується голос Ґрейс:

– Як вона, лікарю?

– Працює, – відповідає він. – Ось, поставте номер – це вісімдесят четвертий. Покладіть його до решти.

І Ґрейс каже:

– Місті, люба, нам здалося, що тобі буде цікаво знати – ми намагалися зв'язатися з твоєю родиною. Стосовно Теббі.

Чути, як хтось зняв полотно з мольберта. Кроки несуть полотно через кімнату. Яке воно з вигляду – Місті не знає.

Теббі вже не повернути. Може, Ісус зміг би або джайністи. Але більше ніхто. Нога Місті в гіпсі, її донька загинула, її чоловік у комі, а сама вона – у пастці і поволі в’яне, отруєна головними болями, – якщо вірити лікарю, вона могла б ходити по воді. Воскрешати мертвих.

Лагідна рука лягає їй на плече, і голос Ґрейс каже їй на вухо:

– О четвертій, на мисі.

Усі будуть там, увесь острів. Так само, як і на похороні Гарроу Вілмота. Лікар Туше бальзамує тіло у своїй діагностичній кімнаті із зеленими кахлями, металевим бухгалтерським столиком та засидженими мухами дипломами.

Прах до праху. Її дитина в урні.

Мона Ліза Леонардо да Вінчі – це лише тисяча тисяч мазків фарби. Давид Мікеланджело – лише мільйон ударів молотком. Усі ми – мільйони шматочків, складених докупи належним чином.

З очима, міцно заліпленими плівкою, з розслабленим обличчям-маскою, Місті питає:

– Хто-небудь ходив сказати Пітеру?

Хтось зітхає, спочатку довгий вдих, а потім – видих. І Ґрейс питає:

– А що б це дало?

Він – її батько.

Ти – її батько.

Сіра хмаринка Теббі полетить за вітром. Полетить уздовж берега назад – до міста, до готелю, до будинків та церкви. До неонових вивісок та рекламних щитів, логотипів корпорацій та торгових марок.

Милий, дорогий Пітере, вважай, що тебе вже сповістили.