Текст книги "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)

Телескоп, ніби велика чорна гусінь, в’їхав до освітленої крамниці – багаточленний тулуб, величезний паперовий тарган з несправжніми двома фарами на переді. Покупці збилися докупи, задкуючи перед цим сліпим паперовим змієм, продавці широко розчинили двері на вулицю, і я повільно виїхав своїм автомобілем з паперу повз ряди відвідувачів, які недобрими поглядами супроводжували цей по суті скандальний виїзд.

III

Так живеться в цьому місті, й час минає. Більшу частину дня спиш – і не тільки в ліжку. Ні, щодо ліжка особливих претензій немає. У будь-якому місці, о будь-якій порі дня люди тут готові всмак подрімати. З головою, покладеною на столик у ресторації, в екіпажі, а навіть навстоячки по дорозі, в сінях якогось будинку, до яких забігають на хвильку, щоб ненадовго віддатися непереборній потребі сну.

Прокинувшися, ще заморочені й хиткі, ми продовжуємо перервану розмову, долаємо й далі обтяжливий шлях, просуваємо вперед заплутану справу без кінця і початку. Наслідком цього іноді мимохідь губляться цілі проміжки часу, а ми втрачаємо контроль над тяглістю дня і врешті перестаємо на неї покладатися, без жалю відмовляємося від скелету неперервної хронології, до пильного нагляду за якою ми свого часу позвикали зі звички та заклопотаної щоденної дисципліни. Ми давно пожертвували цією ненастанною готовністю звітувати з перебутого часу, цією скрупульозністю в розрахунку до останнього гроша за прожиті години – гордістю й силою нашої економіки. У дотриманні всіх отих кардинальних чеснот, щодо яких ми свого часу не знали ні вагань, ні відхилень, ми давно здалися.

Пара прикладів може послугувати ілюстрацією такого стану справ. Котроїсь пори дня чи ночі – ледь помітний відтінок неба різнить їх між собою – я прокидаюся коло балюстради містка, що веде до Санаторію. Смеркає. Отже, зморений сонливістю, я, напевно, довго й несвідомо блукав містом, перш ніж смертельно втомлений добрів до цього містка. Не можу сказати, чи на тому шляху мене весь час супроводжував Доктор Ґотард, який тепер стоїть переді мною, завершуючи якийсь довгий умовивід формулюванням остаточних висновків. Захоплений власною переконливістю, він бере мене під руку й веде за собою. Я йду з ним, і перш ніж ми перетинаємо лункі дошки на містку, я знову засинаю. Крізь заплющені повіки я невиразно бачу Докторову проникливу жестикуляцію, посмішку в глибині його чорної бороди й намарне силкуюся зрозуміти той капітальний логічний прийом, той останній козир, з яким він тріумфує на вершині своєї аргументації, розводячи руки і завмираючи. Я не знаю, як довго ми ще отак ідемо один коло одного, занурені в розмову, що рясніє непорозумінням, коли раптом я зовсім отямлююся: Доктора Ґотарда вже немає, цілковита темрява – але тільки тому, що мої очі заплющені. Я розплющую їх і бачу себе в ліжку, у своїй кімнаті, до якої потрапив не знати як.

Ще дразливіший приклад. Обідньої пори я заходжу в місті до ресторації, у безладний гамір і метушню відвідувачів. І кого ж я бачу на середині залу, при столі, що аж угинається від страв? Батька. Всі очі спрямовані на нього, а він, виблискуючи діамантовою шпилькою, надзвичайно жвавий, у блаженному екстазі, вихиляється з афектом на всі боки і провадить задушевну бесіду з усіма водночас. Зі штучною бравадою, на яку я не можу дивитися без найвищої тривоги, він замовляє все нові порції, які вже просто стосами здіймаються перед ним на столі. Він залюбки нагромаджує їх довкола себе, хоч і не впорався ще навіть із першим. Жуючи, плямкаючи й говорячи одночасно, він жестами й мімікою підкреслює своє найвище задоволення бесідою, закоханим поглядом водить за паном Адасем, офіціантом, якому із закоханою усмішкою кидає все нові замовлення. І коли той, розвіваючи серветкою, квапиться їх виконувати, батько благальним жестом апелює до всіх, запрошує їх бути свідками невідпорних чарів цього Ганімеда [217]217
  Г а н і м е д  – уславлений своєю вродою юнак, син царя Трої; згідно з Гомером, боги забрали його на Олімп, де він під час їхніх учт виконував обов'язки підчашого.


[Закрыть].

«Неоцінений хлопчик, – волає батько з благим усміхом, примружуючи очі. – Ангельський хлопчик! Панове, погодьтеся, що він чарівний!».

Я виходжу із залу, сповнений гіркотою, батько мене й не зауважив. Якби він зумисне, з рекламною метою, був поставлений керівництвом готелю для забавляння клієнтів, то не зміг би поводитися провокативніше і нав’язливіше. З головою, що тьмянішає сонливістю, я заточуюся на вулицях, прагнучи дійти додому. На хвилинку я притуляю голову до поштової скриньки і таким чином влаштовую собі коротку сієсту. Нарешті я в темряві намацую браму Санаторію і входжу. У кімнаті темно. Я тисну на вимикач, проте струму немає. Від вікна тягне холодом. Ліжко скрипить у темряві. Батько підводить голову з-над перини і каже: «Ах, Юзефе, Юзефе! Я вже два дні лежу тут без жодного догляду, дзвінок не діє, ніхто навіть не зазирне, а власний син кидає напризволяще мене, тяжкохвору людину, й волочиться містом за дівками. Послухай, як у мене серце гатить».

Як це зрозуміти? Чи батько сидить у ресторації, охоплений нездоровими амбіціями зажерливості, чи тяжкохворий лежить у своїй кімнаті? Чи їх двоє? Нічого подібного. В усьому винен швидкий розпад часу, неконтрольованого з неослабною пильністю.

Усі ми знаємо, що ця неслухняна стихія ледве тримається в певних рамках порядку лише завдяки ненастанному керуванню, ретельній стурбованості, старанному регулюванню та коригуванню її вибриків. Позбавлена такої опіки, вона відразу ж хилиться до порушень, до диких аберацій, до плетіння непередбачуваних фокусів та безглуздого блазнювання. Дедалі виразніше проступає неузгодженість наших індивідуальних часів. Час мого батька і мій власний час уже не збігаються.

До речі, закид батька у фривольності моєї поведінки є безпідставною інсинуацією. Я тут ще й не підходив до жодної дівчини. Заточуючись, ніби п’яний, від одного сну до другого, я протягом тверезіших хвилин ледве звертаю увагу на тутешню прекрасну стать.

Зрештою, хронічні сутінки на вулицях навіть не дають змоги докладно розрізняти обличчя. Єдине, що я спромігся зауважити як молода людина, що в будь-якому разі ще має певні зацікавлення в цій галузі, – це особлива хода тутешніх панянок.

Це хода уздовж невблаганно прямої лінії, вона не рахується з жодними перешкодами, підлягаючи лиш якомусь внутрішньому ритму, якомусь закону, які вони розвивають, наче із клубка в ниточку прямолінійного трюхикання, сповненого точності та розміреної грації.

Кожна несе в собі якесь інше, особисте правило, ніби власну накручену пружину.

Коли вони йдуть отак, задивлені прямо перед собою в те правило, дуже зосереджені й поважні, то здається, що вони перейняті лиш однією турботою – нічого не зронити, не помилитись у складному порядку, не збочити ані на міліметр. І тоді стає зрозуміло: те, що з такою увагою й відданістю вони несуть над собою, є ніщо інше, як ідея-фікс власної досконалості, яка силою їхнього переконання ледь не перетворюється на реальність. Це якесь таке очікування, вибране на власний ризик, без жодної гарантії, що воно збудеться, це недоторканна догма, винесена понад усякі сумніви.

Які лиш вади й хиби, які носики – сплющені й кирпаті, які прищі й ластовиння не протягуються потайки з бравадою під прапором цієї фікції! Немає такої потворності чи пересічності, що їх би злет тієї віри не поривав за собою в оті фіктивні небеса досконалості.

Усанкціоноване такою вірою, тіло виразно гарнішає, а ноги, справді красиві й еластичні, в бездоганному взутті, промовляють своєю ходою, квапливо пояснюють плавним лискучим монологом переступання все багатство ідеї, що її пихато замовчує сховане обличчя. Руки вони тримають у кишенях своїх коротких обтислих жакетиків. У кав’ярні й театрі вони закидають одну на другу високо, до колін, відкриті ноги й виразно ними мовчать. Це тим часом усе щодо однієї з міських особливостей. Я вже згадував про тутешню чорну рослинність. Окремої уваги заслуговує певний різновид чорної папороті, величезні пучки якої прикрашають вази в кожному місцевому помешканні та громадському закладі. Це якийсь майже жалобний символ, похоронний герб цього міста.

IV

Стосунки в Санаторії з кожним днем стають усе нестерпніші. Нічого іншого тут не скажеш – ми потрапили в пастку. Від моменту мого приїзду, коли перед новоприбулим було створено деяку видимість гостинної запобігливості, керівництво Санаторію не завдає собі й найменшого клопоту, щоб у нас лишалася хоча б ілюзія певної опіки. Нас просто-таки покинуто напризволяще. Нікому немає діла до наших потреб. Я вже віддавна впевнився в тому, що дроти електричних дзвінків обриваються тут же над дверима й нікуди не ведуть. Обслуги не видно. Коридори вночі і вдень занурені в темряву й тишу. В мене сильне враження того, що ми єдині гості цього Санаторію, а таємничі і стримані гримаси, з якими покоївка зачиняє двері кімнат, заходячи або виходячи з них, – усього лише містифікація.

Іноді хочеться одні за одними широко повідкривати двері всіх кімнат і так залишити їх розчахнутими навстіж, аби викрити цю ницу інтригу, в яку нас утягнуто.

Проте я не зовсім упевнений у своїх підозрах. Часом пізньої ночі я бачу в коридорі Доктора Ґотарда – як він кудись поспішає слідом за покоївками в білому операційному халаті і з клізмою в руці. У таку квапливу мить його важко зупинити і приперти до стіни рішучим запитанням.

Якби не ресторація та цукерня в місті, можна було б умерти з голоду. Я досі не зміг допроситися другого ліжка. Про свіжу постіль немає мови. Слід визнати, що загальне послаблення вимог до побутової культури не оминуло й нас.

Лягти у ліжко в одязі й черевиках завжди було для мене як для людини цивілізованої чимось просто немислимим. А тепер я приходжу додому пізно, п’яний від сонливості, – в кімнаті півтемрява, фіранки на вікні тріпочуть від зимного повіву. Я непритомно валюся на ліжко й запорпуюся в перини. Так я сплю протягом цілих нерегулярних відтинків часу – днями, тижнями, мандруючи порожніми краєвидами сну, завжди в дорозі, завжди на стрімких гостинцях дихання, то легко і гнучко з’їжджаючи з лагідних схилів, то насилу спинаючись по вертикальній стіні хропіння. Досягнувши вершини, я поглинаю зором величезні виднокола скелястої та глухої пустелі сну. Котроїсь пори, в незнаному пункті, десь на раптовому повороті хропіння, я прокидаюся напівпритомний і ногами відчуваю батькове тіло. Він десь там лежить, згорнувшися клубком, маленький, мов кошеня. Я знову засинаю з відкритим ротом, і вся велетенська панорама гористого краєвиду хвилясто і велично тягнеться повз мене.

У крамниці батько розгортає напрочуд жваву діяльність, провертає оборудки, всю свою красномовність мобілізує на переконування клієнтів. Його щоки червоніють від збудження, очі блищать. У Санаторії він лежить тяжко хворий, як лежав протягом останніх тижнів удома. Ніяк не приховати вже того, що процес прискореними кроками наближається до фатального кінця. Батьків голос слабне, звертаючись до мене: «Ти мав би частіше бувати у крамниці, Юзефе. Продавці обкрадають нас. Ти ж бачиш – я вже не на рівні вимог. Лежу отут, хворіючи тижнями, а крамниця марнується, покинута напризволяще. Не було якоїсь пошти з дому?».

Я починаю жалкувати з приводу всієї затії. Важко назвати вдалою ідеєю те, що ми, ошукані гучною рекламою, вислали батька сюди. Час, повернутий назад… ну так, це гарно звучить, але що це, як виявляється, насправді? Чи тут отримують повновартісний ретельний час – той, що наче видобутий зі свіжого згортка, ще пахне новизною й фарбою? Цілком навпаки. Це дощенту зужитий, зношений іншими людьми час, протертий і в багатьох місцях дірявий, випрозорений, мов сито.

Нічого дивного, що цей час наче виблюваний – зрозумійте мене правильно, – час із других рук. Хай Бог милує.

І при цьому вся та надзвичайно брутальна маніпуляція з часом. Ті підступні інтриги, прокрадання з чорного ходу в його механізм, ризиковане копирсання в безпосередній близькості від його дражливих таємниць! Часом аж хочеться гримнути кулаком об стіл і загорлати: «Досить уже, геть від часу, час недоторканний, час не можна провокувати! Вам замало простору? Простір для людини, в ньому буяньте собі досхочу, йдіть перевертом, ходіть на головах, стрибайте із зірки на зірку. Але заради Бога – не чіпайте часу!».

З іншого боку – хіба можна вимагати від мене, щоб я сам розірвав угоду з Доктором Ґотардом? Хоч яке жалюгідне батькове існування, та все ж я його бачу, я біля нього, можу з ним розмовляти… Щиро кажучи, я зобов’язаний Докторові безмежною вдячністю.

Кілька разів я збирався відверто з ним поговорити. Але Доктор Ґотард невловний. Він якраз у ресторації, сповіщає покоївка. Я прямую туди, проте вона мене наздоганяє, щоб сказати, що помилилася, що Доктор Ґотард саме в операційній. Я кваплюся на другий поверх, розмірковуючи про те, які операції можуть отут проводитися, входжу до приймальні, й мені справді кажуть почекати. Доктор Ґотард вийде за хвилинку, він щойно закінчив операцію, миє руки. Я майже бачу його, низькорослого, як він сягнистими кроками міряє анфіладу шпитальних залів у розпанаханому халаті. Але що виявляється вже за мить? Доктора Ґотарда взагалі тут не було, й жодної операції тут не проводилося роками. Доктор Ґотард спить у себе в кімнаті, а його чорна борода стирчить з-під ковдри. Кімната наповнюється хропінням, ніби клубами хмар, які ростуть, громадяться, піднімаються над своїм Ґотардом [218]218
  На мій погляд, тут очевидна гра з географічною назвою Сен-Ґотард (найважливіший перевал у Швейцарських Альпах, 2106 метрів). – Прим. перекладача.


[Закрыть]разом із його ліжком дедалі вище – велике патетичне вознесіння на хвилі харчання і здутої постелі.

Тут відбувається й дещо дивніше – речі, які я приховую перед самим собою, фантастичні з огляду на свою абсурдність. Коли б я не виходив з кімнати, мені завжди здається, що хтось різко віддаляється від дверей і повертає в бічний коридор. Або що хтось іде переді мною, не озираючись. І це не санітарка. Я знаю, хто це! «Мамо!» – кричу я тремким від хвилювання голосом, і мати повертає обличчя й деякий час дивиться на мене з благальною усмішкою. Де я? Що тут відбувається? Що це за пастка така?

V

Не знаю, чи це впливи пізньої пори року, але дні все більше поважніють у барві, похмурніють і темнішають. Це так, ніби дивитися на світ крізь чорні окуляри.

Увесь краєвид нагадує дно велетенського акваріуму з блідого чорнила. Дерева, люди й будинки зливаються в чорні силуети, що в’ються, наче водорості, на тлі тієї чорнильної товщі.

В околицях Санаторію повно чорних собак. Різні за розмірами й породою, вони в сутінках нашорошено перебігають стежки й дороги, занурені у свої собачі справи, тихі, напружені й уважні.

Вони проносяться по двоє-троє з витягнутими чутливими шиями й гостро наставленими вухами, з жалісливим і стишеним скимлінням, яке мимохіть виривається з горлянок, засвідчуючи найвище збудження. Поглинуті своїми справами, завжди в поспіху, завжди в дорозі, завжди притягнуті незрозумілою ціллю, вони майже не звертають увагу на перехожого. Лиш іноді мимолітно глипнуть на нього – й тоді з їхнього косування, чорного й мудрого, промайне лють, яка гамується у своїх проявах тільки браком часу. Деколи вони, потураючи своїй злості, вже навіть підбігають вам до ноги з похиленою головою та ворожим гарчанням, але тільки для того, щоб на півдорозі відкинути намір і помчати далі великим собачим забігом.

На цю собачу напасть ніби й немає ради, але якого біса керівництво Санаторію тримає на ланцюгу здоровенну вівчарку, жахну тварюку, справжнього вовкулаку, наділеного просто-таки демонічною дикістю?

Мені аж мороз іде по шкірі, як тільки я йду повз його буду, коло якої він стоїть, зафіксований на короткому ланцюгу, з дико наїженим коміром шерсті довкіл голови, вусатий, щетинистий, бородатий, з машинерією потужної та ікластої пащі. Він зовсім не гавкає, проте його дика морда на вид людини стає ще страшнішою, риси застигають у виразі бездонної люті і, повільно піднімаючи жахну фізію, він заходиться в тихій конвульсії дуже низьким, пристрасним, видобутим із надр ненависті виттям, у якому бринять жаль та розпач його безсилля.

Коли ми виходимо із Санаторію разом, батько цілком байдуже проминає цю потвору. Що ж до мене, то я кожного разу приголомшений дощенту цим стихійним маніфестом безсилої ненависті. Я тепер на дві голови переріс батька – маленький і схудлий, він дріботить поруч своїм старечим кроком.

Наближаючись до Ринку, ми бачимо незвичайну метушню. Людські натовпи носяться вулицями. До нас доходять неймовірні новини про вторгнення до міста ворожого війська.

Серед загальної розгубленості люди обмінюються тривожними й суперечливими відомостями. Їх нелегко сприйняти. Війна, якій не передували жодні дипломатичні заходи? Війна посеред блаженного спокою, не потурбованого жодним конфліктом? Війна з ким і за що? Нас інформують, що наступ ворожого війська додав сміливості місцевій партії незадоволених, які висипали на вулиці зі зброєю в руках, тероризуючи мирних громадян. Ми справді побачили групу тих заколотників у чорних цивільних костюмах з білими перехрещеними на грудях ременями, що мовчки просувалися містом з карабінами навпереваги. Юрба відступала перед ними, тіснилася по хідниках, а вони крокували, кидаючи з-під циліндрів іронічні темні погляди, в яких виразно проглядалося почуття переваги, блиск зловтіхи і якесь дещо змовницьке підморгування, немовби вони ледве стримувалися, щоб не вибухнути сміхом і тим самим розвінчати всю цю містифікацію. Декотрих із них розпізнають з юрби, але веселі погуки тут-таки притлумлюються страхом від наведених цівок. Минають нас, нікого не зачепивши. І знову всі вулиці переливаються тривожними юрмами, що понуро мовчать. Над містом плине глухий гамір. Здається, ніби здалека чути артилерійський гуркіт і брязкотіння возів з боєприпасами.

«Я мушу пробитися до крамниці, – каже батько, блідий і рішучий. – Тобі не конче йти зі мною: ти тільки заважатимеш, – додає він. – Повертайся до Санаторію!».

Голос боягузтва радить мені скоритися. Я ще бачу, як батько протискається у щільний мур натовпу – і гублю його з очей.

Через бічні провулки я квапливо прокрадаюся містом угору. Я свідомий того, що на цих стрімких дорогах мені вдасться півколом обійти забите людським напливом середмістя.

Там, у горішній частині міста, юрба була рідша, врешті її не стало зовсім. Я спокійно йшов порожніми вулицями до міського парку. У ньому тьмяно-блакитним полум’ям горіли ліхтарі, ніби якісь жалобні асфоделі [219]219
  А с ф о д е л ь  (з гр.) – квіткова рослина з однойменної родини; у стародавню епоху була квіткою жалоби. Згідно з Гомером, луками асфоделевих Єлисейських Полів (частини Аіду, підземного світу померлих) походжають душі тих, які жили праведно.


[Закрыть]. Кожен ліхтар був оточений роєм хрущів, тяжких, мов кулі, і підтримуваних у бічному, навскоси, польоті вібруванням крил. Деякі з них, попадавши, недолуго вовтузилися на піску з випуклим хребтом, привалені твердими панцирами, під які силкувалися повкладати розпростерті тонюсінькі плівки крилець. Стежками і травниками прогулювалися перехожі, заглиблені в безтурботні розмови. Останні дерева звисають над подвір’ями будинків, розташованих унизу і припертих до паркового муру. Я йшов уздовж нього – з мого боку він заледве сягає грудей, але назовні спадає до рівня подвір’їв схилами заввишки з поверх. В одному місці з-поміж дворів рампа з утрамбованого ґрунту виходила на висоту муру. Я легко переступив її бар’єр і тією вузькою греблею протиснувся між збитими докупи стінами вуличної забудови. Мій розрахунок, який спирався на чудове відчуття простору, був точний. Я опинився ледь не навпроти санаторійного будинку, головна садиба якого невиразно біліє в чорній оправі дерев. Як завжди, я входжу подвір’ям ззаду, через браму в залізній огорожі, і вже здалека бачу пса на його посту. Як завжди, на його вид мене ледь не тіпає від огиди. Я хочу чимшвидше пройти це місце, щоб не чути того видобутого з глибини серця стогону ненависті, – коли це раптом, жахливо вражений, не вірячи власним очам, я зауважую, як він стрибками віддаляється від буди і, спущений з ланцюга, біжить периметром подвір’я з глухим, як із бочки, гавкотом, намагаючись відрізати мені шлях до втечі.

Закляклий від жаху, я відступаю у протилежний, найдальший куток подвір’я, інстинктивно шукаючи якогось прихистку, ховаюся в розташованій там малій альтанці, чудово усвідомлюючи всю марність моїх зусиль. Кудлата тварюка наближається до мене стрибками – й от його морда вже коло входу в альтанку замикає мене в пастці. Ледь живий зі страху, я зауважую, що він розмотав ланцюг на всю його довжину, волочачи його із собою через усе подвір’я, і що сама альтанка лишається для його зубів недосяжною. Загнаний і знищений переляком, я майже не відчуваю полегкості. Мої ноги підкошуються, і я, замалим не зімлівши, дивлюся на нього. Я ніколи не бачив його настільки зблизька, і щойно тепер з моїх очей наче спадає полуда. Наскільки ж велика сила упередження! Наскільки потужний страх! Яке засліплення! Та ж це людина. Людина на ланцюгу, яку я у спрощеному, метафоричному, узагальненому пориві незрозумілим чином прийняв за пса. Тільки зрозумійте мене правильно. Це був пес – на всі сто, але в людській подобі. Псячість є внутрішньою якістю і може виявляти себе в людському вигляді незгірше, ніж у тваринному. Той, який стояв переді мною на порозі альтанки з пащею мов навиворіт, з усіма зубами, вишкіреними в жахному гарчанні, був чоловіком середнього зросту, з чорним заростом. Обличчя жовте, кістляве, очі чорні, злі і нещасні. Судячи з його чорного костюма та плеканої бороди, можна було прийняти його за інтелігента, навіть за вченого. Це міг бути, наприклад, старший брат-невдаха Доктора Ґотарда. Але цей перший погляд був хибний. Його великі вимазані клеєм руки, дві брутальні й цинічні борозни довкола носа, що губилися в бороді, простацькі вертикальні зморшки на низькому чолі швидко розвіювали початкове оманливе враження. Це був радше якийсь палітурник, крикун, мітинговий оратор і партієць – різка, з темними й вибуховими схильностями особа. І саме там, в отих проваллях емоцій, у конвульсійному зіщуленні всіх нервів, у шаленстві злості, що люто очікувала удару спрямованого на нього кийка, – він був стовідсотковим псом.

Якби я переліз через задній бар’єр альтанки – так мені здається, – я неминуче вийшов би за межі його люті й бічною стежкою зміг би дійти до брами Санаторію. От я перекидаю ногу над поруччям, але раптом на півдорозі гальмую. Я відчуваю, що це було б надто жорстоко – просто так піти й залишити його з тим безпорадним шалом, що вибився поза всі береги. Уявляю собі його жахливе розчарування, нелюдський біль – так, ніби він уже бачить, як я вислизаю з пастки, раз і назавжди віддаляюся. Тож я затримуюся. Підходжу до нього й кажу природним спокійним голосом: «Прошу заспокоїтися, я звільню вас».

На це його розсмикана, збурена вібрацією гарчання фізія зцілюється, вигладжується, з її глибини прозирає ледь не зовсім людське обличчя. Я без боязні відчіпляю застібку на його карку. Тепер ми йдемо поруч. Палітурник має на собі добротний чорний костюм, але босий. Я силкуюся зав’язати розмову, але з його рота виходить лише нерозбірливе булькотіння. Тільки в очах, у чорних виразних очах прочитується дикий ентузіазм прив’язаності й симпатії, від якого мені робиться дуже не по собі. Часом він спотикається об камінь чи об грудку землі й тоді його обличчя від струсу відразу ж ламається, зазнає розпаду, образа винурюється до половини, готова до стрибка, а вслід за нею лють, яка тільки й чекає моменту, щоби знову перетворити це обличчя на клубок гадючого сичання. Тоді я закликаю його до порядку жорстким товариським нагадуванням. Я навіть плескаю його по плечах. Тож іноді на його обличчі силкується прорізатися здивована, підозрілива, недовірлива до себе самого усмішка. Ох, як мені дошкуляє ця страшна дружба. Як мене гнітить ця несамовита симпатія. Як позбутися цієї людини, що крокує поруч і нависає оком, усією жагучістю своєї собачої душі на моєму обличчі? Проте мені не можна показувати свою роздратованість. Я витягаю гаманець і кажу діловим тоном: «Вам, напевно, потрібні гроші, то я вам із радістю позичу». Але на цей вид його лице набуває такої дикої люті, що я швиденько все ховаю. А він ще довго не може заспокоїтися й опанувати риси, які все викривлює конвульсія виття. Ні, я цього зараз не витримаю. Що завгодно, тільки не це. Усе й без того настільки поплуталося, просто безнадійно. Над містом заграва пожежі. Батько десь у вогні революції в підпаленій крамниці, Доктор Ґотард недосяжний, на додачу ще й незбагненна поява інкогніто матері з якоюсь таємною місією! Все це – вогнища якоїсь великої незрозумілої інтриґи, що стискається навколо моєї особи. Втікати, втікати звідси! Куди-небудь. Скинути із себе цю жахливу дружбу, цього палітурника, від якого відгонить собакою і який не спускає з мене ока. Ми стоїмо перед брамою Санаторію. «Я запрошую вас до себе в кімнату», – кажу я з увічливим жестом. Чемність у поведінці притягує його, присипляючи його шаленство. Я впускаю його до кімнати поперед себе. Садовлю його на стілець.

«Сходжу до ресторації по коньяк», – кажу я.

На це він збуджено підскакує – хоче мене супроводити. Я заспокоюю цей сполох лагідною твердістю. «Ви будете тут, ви спокійно мене дочекаєтесь», – кажу я глибоким і тремким голосом, на дні якого звучить затаєний страх. Він сідає з непевною усмішкою.

Я виходжу й повільно йду коридором, потім сходами вниз, коридором до виходу, виходжу з будинку, минаю подвір’я, зачиняю за собою залізну хвіртку й пускаюся щодуху бігти – з розкалатаним серцем, розгупаними скронями – уздовж темної алеї, що веде до залізничного вокзалу.

У моїй голові громадяться картини одна страшніша за іншу. Роздратування потвори, її образа і розпач, як тільки вона зрозуміє, що ошукана. Повернення люті, рецидив шаленства, яке вибухає з непогамовною силою. Повернення батька до Санаторію, його – без найменшого лихого передчуття – стукіт у двері і несподіване віч-на-віч із жахливою звірюкою.

На щастя, батько вже й так по суті мертвий, власне кажучи, його це вже не стосується, думаю я з полегкістю і вже бачу перед собою чорний ряд залізничних вагонів на виїзді.

Я всідаю до одного з них, і потяг – наче тільки на це й чекав – повільно й без гудка рушає.

У вікні ще раз суне, повільно обертаючись, ота велетенська посудина горизонту, налита темними шумливими лісами, серед яких біліють стіни Санаторію. Прощай, батьку, прощай, місто, якого вже не побачу.

З того часу я все їду і їду – немовби поселився на залізниці, де сяк-так терплять мене, що поневіряється з вагона до вагона. Величезні, наче кімнати, вагонні приміщення повняться сміттям і соломою, протяги наскрізь висвердлюють їх у сірі й безбарвні дні.

Моя одіж зносилася й подерлась. Хтось подарував мені старий мундир залізничника. Моє лице обв’язане брудною ганчіркою через спухлу щоку. Я сиджу на соломі й куняю, а зголоднівши, виходжу в коридор другого класу між відділеннями і співаю. Мені кидають монети у мій службовий кашкет, у чорний кашкет залізничника з відірваним дашком.