Текст книги "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 22 страниц)

Додо

Він приходив до нас пополудні в суботу – в темному сурдуті й білій бавовняній камізельці, в котелку, зробленому, мабуть, спеціально під розмір його черепа. Він приходив, щоб із чверть або й дві чверті години посидіти над склянкою води з малиновим соком, подумати, сперши підборіддя на кістяний наголівник костура, який затискав між колінами, помислити над блакитним димом цигарки.

Зазвичай нас тоді провідували й інші родичі, й під час вільного плину загальних розмов Додо [220]220
  Прототипом цього персонажа був кузен Шульца Давід Гаймберґ (див.: Є. Фіцовський, «Регіони великої єресі»).


[Закрыть]наче відходив у тінь, понижуючись до пасивної ролі статиста в усьому цьому пожвавленні. Не вступаючи в бесіду, він лише переводив з-під гарних брів погляд виразних очей від одного мовця до другого, і при цьому його обличчя поступово витягалося, ніби виходило із суглобів, цілковито дурніючи, нічим не стримуване у своєму стихійному вслуханні.

Він говорив лише тоді, коли зверталися безпосередньо до нього, тож він відповідав на питання – щоправда, односкладово, якось неохоче, дивлячись убік, до того ж тільки в тому разі, якщо запитання не виходило поза межі звичайних і легких для з’ясування моментів. Іноді йому вдавалося втримати розмову ще на кілька запитань, поза звичними межами, і це завдяки виразності гримас та жестів, на які він бував здатний і які наслідком своєї багатозначності надавали йому універсальну послугу, заповнюючи прогалини артикульованої мови і своєю живою мімікою підтримуючи переконливість резонувань. Однак це було оманою, що швидко розвіювалась, і розмова жалюгідно вривалася, в той час як погляд співбесідника повільно й замислено відвертався; покинутий на себе самого, Додо знову западав у звичнішу для себе роль статиста й пасивного спостережника на тлі загального спілкування.

Бо як було продовжувати розмову, коли, наприклад, на запитання, чи супроводжував він матір у мандрівці на село, він сумовито відповідав «не знаю», і це була печальна й гідна сорому правдивість, позаяк його пам’ять дійсно не виходила поза межі поточного моменту і найближчої ситуації.

Колись давно, ще в дитинстві, Додо пережив якусь важку хворобу мозку, під час якої він багато місяців пролежав непритомним, ближчий до смерті, ніж до життя, а коли врешті все-таки одужав, то виявилося, що він уже немов випав із процесу й більше не належить до спільноти гомо сапієнс. Його освіта здійснювалася приватно і дуже формально, з багатьма обмеженнями. Тверді й непорушні щодо інших вимоги м’якшали щодо нього, стримувані у своїй суворості й дуже поблажливі.

Навколо нього утворилася така собі сфера дивної упривілейованості, що відгороджувала його ременями безпеки, нейтральним щодо натиску життя та його викликів полем. Усі назовні цієї сфери перебували під атаками його хвиль, галасливо в них борсаючись, захоплено віддаючись їм у дивній нестямі, – всередині ж панували затишшя і спокій, цезура [221]221
  Ц е з у р а  (з лат.) – перерва, пауза.


[Закрыть]в загальній веремії.

Так він ріс, і винятковість його долі росла разом з ним, уже ніби сама собою зрозуміла, не натрапляючи на спротив з жодного боку.

Додо ніколи не носив нового одягу – тільки той, що в ньому вже переходив старший брат. У той час, як життя його однолітків було поділене на фази й періоди, виражені в усіляких особливих подіях, надзвичайних і символічних моментах (іменини, іспити, заручини, службові просування), його власне життя минало в нерозрізнимій одноманітності, не порушуваній нічим ані приємним, ані прикрим, а майбутнє вимальовувалося цілком рівним і однаковим гостинцем без подій та несподіванок.

Було би помилкою вважати, що Додо внутрішньо опирався такому станові речей. Він приймав його з усією прямотою як притаманну лише йому форму життя – не дивуючись і рішуче, з поважним оптимізмом на неї погодившись, він облаштовувався в ній, допасовуючи деталі в межах тієї безподієвої монотонності.

Щодня перед полуднем він виходив до міста на прогулянку і завжди йшов тим самим маршрутом уздовж трьох вулиць, які проходив до кінця, а потім тією ж дорогою повертався. Одягнутий у вишуканий, хоч і поношений братів костюм, переплівши за спиною руки, якими стискав костур, він крокував виважено й не кваплячись. Він нагадував мандрівника, що, подорожуючи лише задля приємності, оглядає нове для себе місто. Ця неквапливість, як і відсутність напрямку чи кінцевого пункту, який міг би читатися з його рухів, іноді набували й компрометаційних форм, позаяк Додо виявляв схильність до витріщання – на крамничні двері, на майстерні, в яких стукали і грюкали, ба навіть на групки людей, що розмовляли між собою.

Його фізіономія почала дорослішати рано, і – дивна річ – у той час, як життєві потрясіння та перепади затримувалися на порозі цього життя, змилувавшись над його пустою незайманістю та винесеною на узбіччя винятковістю, риси його обличчя формувались на отих пережиттях, які йшли повз нього, втілюючи в собі прочуття якоїсь нездійсненої автобіографії, яка, заледве прорізавшись у сфері можливого, ліпила і різьбила з цього лиця ілюзорну маску великого трагіка, сповнену знаннями і тугою всіх на світі речей.

Його брови зводилися гарними дугами, занурюючи в тінь великі й печальні очі з глибокими півколами. Довкола носа прооралися дві борозни, насичені абстрактним стражданням та ілюзорною мудрістю, що тяглися до кутиків уст і далі за них. Малий напучнявілий рот був болісно стиснутий, а кокетлива родимка на видовженому бурбонському підборідді надавала йому вигляду підстаркуватого досвідченого бонвівана.

Не обійшлося без того, що його упривілейовану винятковість було відстежено і хижо рознюхано з допомогою хитро зачаєної та завжди спраглої поживи людської злостивості.

Тож і траплялося все частіше таке, що під час отих ранкових прогулянок до нього прилипали всякі супровідники; як і годилося при такій упривілейованій винятковості, то були супровідники спеціального штибу – не в сенсі дружби і спільності зацікавлень, а в дуже проблематичному і не надто позитивному сенсі. Це були переважно значно молодші за нього типи, які тягнулися до нього, сповненого поважності й гідності, а розмови, які вони при цьому вели, мали спеціальну, жартівливу й веселу, тональність, для Додо – ніде правди діти – приємну і збудливу.

Коли він отак ступав, височіючи головою з-понад усієї веселої та жвавої компанійки, то нагадував філософа-перипатетика [222]222
  Ф і л о с о ф – п е р и п а т е т и к  (з гр.) – дослівно – філософ, який прогулюється; таким чином означувано Арістотеля, який полюбляв прогулюватися під час своїх бесід; відтак відповідно – і його учнів.


[Закрыть]в оточенні своїх учнів, а на його обличчі з-під маски поважності й журби пробивалася фривольна усмішечка, що поборювала трагічну домінанту всієї фізіономії.

Додо почав запізнюватися зі своїх ранкових прогулянок; він повертався з них зі скуйовдженою чуприною, в дещо розхристаному одязі, але пожвавлений і схильний до веселої суперечки з Каролею, бідною кузинкою, що її прихистила в себе тітка Ретиція. Зрештою, ніби відчуваючи певну небажаність своїх міських зустрічей, у домашніх обставинах Додо зберігав щодо них цілковиту таємність.

Раз або двічі в його одноманітному житті траплялися випадки, що за своїм форматом виступали понад мілизнами щоденності.

Якось, вийшовши з дому вранці, він не прийшов на обід. Не було його й на вечері, як і на обіді наступного дня. Тітка Ретиція вже ледь не розпачала. Але того дня увечері він повернувся – трохи прим’ятий, у сплюснутому і криво посадженому котелку, але загалом живий-здоровий і в сумирному настрої.

Було складно реконструювати історію тієї ескапади: сам Додо покривав її цілковитим мовчанням. Дуже можливо, що, задивившись кудись на прогулянці, він поплівся в незнану околицю міста; можливо, що в цьому йому посприяли й малолітні перипатетики, які радо затягували його в усе нові й невідомі життєві обставини.

Крім того, це міг бути один із таких днів, коли Додо виправляв у відпустку свою бідну переобтяжену пам’ять – і забував адресу, ба навіть прізвище, інші особисті дані, в яких зазвичай він усе-таки орієнтувався.

Ми ніколи не дізнались якихось деталей тієї пригоди.

Коли старший брат Додо виїхав за кордон, родина змаліла до трьох-чотирьох осіб. Крім дядька Єроніма та тітки Ретиції, була ще Кароля, яка виконувала обов’язки ключниці в їхньому великому домашньому господарстві.

Дядько Єронім уже багато років не виходив зі своєї кімнати. Від часу, коли Провидіння лагідно вибило йому з рук стерно його потріпаного і вгрузлого в мілину життєвого корабля, він провадив життя пенсіонера на вузесенькій смузі поміж сінями та виділеним йому темним закутком.

У довгому до землі халаті він сидів у глибині своєї бічної комірки, з дня на день покриваючись усе фантастичнішим заростом. Довга борода перцевого кольору (на кінчиках довгих пасемець уже майже біла) опливала довкіл його лиця й сягала середини щік, лишаючи вільним лише гачкуватий ніс і пару очей, що поглипували білками з тіні кущуватих брів.

У темній кімнатці, в отій затісній в’язниці, що нею він, ніби якийсь великий хижак із котячих, був приречений кружляти туди й назад перед заскленими дверима, які вели до вітальні, стояли два величезні дубові ложа, нічне леговисько дядька і тітки, а всю задню стіну затуляв великий ґобелен, що невиразним обрисом проглядався у тьмяній глибині. Коли очі звикали до темряви, з-поміж бамбукових та пальмових заростей вигулькував величезний лев, могутній і похмурий, як пророк, і величний, як патріарх.

Сидячи задом один до одного, лев і дядько Єронім знали про себе й повнилися взаємною ненавистю. Не дивлячись у бік один одного, кожний з них погрожував вишкіреним оголеним іклом і застрашливим у гарчанні словом. Роздратований лев іноді навіть зводився на передні лапи, наїживши гриву з витягнутої шиї, а його лютий рев стрясав захмареним обрієм.

Або ж дядько Єронім виростав понад ним пророчою тирадою з обличчям, що грізно мінилося від великих слів, якими він наливався, поки його борода йшла натхненною хвилею. Тоді лев болісно змружував сліпаки й повільно відвертав голову, щулячись від сили Божого слова [223]223
  Швидше за все – алюзія до постаті Св. Єроніма, якого часто зображували поруч із упокореним левом.


[Закрыть].

Той лев і той Єронім наповнювали темну подружню кімнатчину вічним протистоянням.

Дядько Єронім та Додо жили в тому тісному помешканні якось один попри другого, у двох різних вимірах, які схрещувалися, зовсім у себе не проникаючи. Їхні очі якщо й коли зустрічалися, тут же розходилися – мов у тварин двох різних і далеких видів, які зовсім не зауважують один одного, нездатні зафіксувати чужий образ, що наскрізь пролітає свідомість, бо вона не в змозі його в собі усталити.

Вони ніколи не розмовляли один з одним.

Коли всі сідали до столу, тітка Ретиція між чоловіком і сином являла собою кордон двох світів, перешийок між двома морями божевілля.

Дядько Єронім їв неспокійно, довга борода лізла йому в тарілку. Вистачало скрипнути кухонним дверям, як він напівзросту зривався зі стільця й хапав тарілку з юшкою, готовий зі своєю порцією втікати до себе, якби до помешкання увійшов хтось чужий. Тоді тітка Ретиція заспокоювала його: «Не бійся, ніхто не йде, то служниця». У такі моменти Додо кидав на переляканого сповнений люттю та зневагою погляд своїх чорних кульок, бурмочучи собі під ніс із явним незадоволенням: «Тяжкий псих…».

Перш ніж дядько Єронім отримав було звільнення від надто заплутаних життєвих складнощів і дістав дозвіл на відхід у свій самотній прихисток у тій кімнатці, він був людиною цілком іншого штибу. Ті, хто знав його замолоду, твердили, що цей непогамовний темперамент не знав жодних гальм, ні на що не зважав і ні перед чим не спинявся. Він зі зловтіхою говорив невиліковно хворим про їхню смерть. Візити в дім померлого він використовував для того, щоби піддавати гострій критиці перед невтішною родиною життя того, по кому ще не висохли сльози. Людям, які приховували деякі прикрі і дражливі особисті справи, він голосно й образливо ними дорікав. Однак певної ночі він повернувся з дороги весь перемінений і непритомний від ляку, силкуючись при цьому забитися під ліжко. Через кілька днів родиною розійшлася звістка, що дядько Єронім зрікся всіх своїх плутаних, сумнівних і ризикованих оборудок, які вже виросли йому понад голову, що він зрікся рішуче, по всій лінії – й розпочав нове життя, підпорядковане суворим і точним, хоч і незрозумілим для нас правилам.

У неділю пополудні всі ми приходили до тітки Ретиції на малий родинний підвечірок. Дядько Єронім нас не впізнавав. Засівши у своїй кімнатці, він з того боку засклених дверей кидав на наше зібрання дикі і нажахані погляди. Часом же він раптово виходив зі свого всамітнення в довгому до землі халаті та схвильованою довкіл обличчя бородою і, розмахуючи руками так, ніби хоче нас розділити, казав: «А тепер я благаю вас – усі як один розійдіться, розбіжіться нишком-тишком і непомітно…». Після чого, таємничо погрозивши нам пальцем, додавав стишеним голосом: «Уже всюди говорять: Ді – да».

Тітка лагідно виштовхувала його назад у кімнатку, але він грізно озирався ще у дверях і з піднятим пальцем повторював: «Ді – да».

Додо розумів усе не відразу, поступово – минало кілька хвилин мовчання і збентеження, перш ніж ситуація роз’яснювалась і в його мозку. Тоді, водячи поглядом від одного до другого, ніби впевнюючися – сталося щось веселе, він вибухав сміхом і так сміявся у своє задоволення, голосно, струшуючи головою зі співчуттям і повторюючи зі сміхом: «Тяжкий псих…».

Над домом тітки Ретиції западала ніч, видоєні корови в темряві терлися боками об дошки, служниці вже спали на кухні, із саду плинули бульки нічного озону, що лускали у відкритому вікні. Тітка Ретиція спала у глибині свого великого ложа. На другому ложі, як сова в подушках, сидів дядько Єронім. Його очі блищали в темряві, борода стікала на підтягнуті коліна.

Він повільно злазив з ліжка і навшпиньки скрадався до тітки. Так і застигав над сплячою, мов кіт, що готується стрибнути, з нашорошеними бровами й вусами. Лев на стіні коротко позіхнув і відвернувся. Тітка, прокинувшися, злякалася тієї з іскристими очима, розчмиханої голови.

«До ліжка, йди до ліжка», – казала вона, відганяючи його, мов півня, помахом руки. Він відходив, чмихаючи й нервово вертячи головою на всі боки.

У сусідній кімнаті лежав Додо. Додо спати не вмів. Сфера сну в його хворому мозку не діяла як слід. Він крутився, качався по ліжку, перевертався з боку на бік.

Матрац рипів. Додо тяжко зітхав, сопів, безпорадно підводився з-над подушок.

Нежите життя мучилося, тріпотіло від розпачу, крутилося, наче кіт у клітці. У Додовому тілі, в цьому тілі півголовка хтось старішав, нічого не проживши, хтось доростав до смерті без крихти глузду.

Раптом він пронизливо захлипав у темряві.

Тітка Ретиція зіскочила до нього з ліжка: «Що з тобою, Додо, щось болить?».

Додо відвернувся зі здивуванням: «Хто?».

«Чого ти стогнеш?» – питає тітка.

«Це не я, це він…».

«Хто такий він?».

«Замурований…».

«Хто-хто?».

Але Додо безсило махнув: «Ex…». І повернувся на другий бік.

Тітка Ретиція навшпиньки пішла назад до ліжка. Дядько Єронім погрозив їй пальцем: «Уже всюди говорять: Ді – да».

Едьо

I

На тому самому, що й ми, поверсі, у вузькому і довгому крилі від подвір’я, мешкає Едьо зі своєю родиною.

Едьо вже давно не маленький хлопчик, Едьо дорослий чоловік з низьким і сильним голосом, яким він часом наспівує арії з опер.

Едьо схильний до повноти, але не губчастої та м’якої за формою – радше до її мускулясто-атлетичного різновиду. У плечах він міцний, як ведмідь, але що з того, коли його ноги, цілком здегенеровані й позбавлені форми, не можуть ступити ані кроку.

Коли дивишся на ноги Едя, то, щиро кажучи, й не розумієш, у чому полягає це дивне каліцтво. Усе виглядає так, ніби в його ногах забагато суглобів між коліном і щиколоткою, щонайменше на два сустави більше, ніж у нормальних. Нічого дивного, що в цих наднормових суставах його ноги жалюгідно заламуються – і не тільки в обидва боки, але і вперед, і в усіх напрямках.

Тому Едьо пересувається за допомогою милиць, двох досконало зроблених милиць, заполітурених під червоне дерево. На цих милицях він щодня сходить униз купити газету, і це його єдиний вихід, єдина розвага. Гірко дивитися на те, як він долає сходи. Його ноги непередбачувано вискакують то вбік, то назад, заламуються в несподіваних місцях, а ступні, мов кінські копита, короткі й високі, стукочуть по дереву сходів, мов колодки. Проте, опинившись на рівному, Едьо несподівано змінюється. Він випрямляється, його показний торс випинається, а тіло набирає розмаху. Спираючись на милиці, ніби на поручні, він викидає ноги далеко поперед себе, вони неодночасно вдаряють об землю, потім він переносить милиці з місця і з нового розмаху знову потужно кидає всього себе вперед. Такими кидками тіла він долає простір. Нерідко, маневруючи милицями в подвір’ї, у надмірі сил, накопичених під час тривалого сидіння, він може зі справді прекрасною відданістю демонструвати свій героїчний метод пересування на здивування службового люду з першого і другого поверхів. При цьому його потилиця наливається твердістю, під бородою промальовуються дві складки, а в навкоси повернутому обличчі із затиснутими від напруги вустами тайкома проступає гримаса болю. Едьо не має професії чи заняття – так, ніби доля, звалюючи на нього тягар каліцтва, навзамін і нишком звільнила його від цього прокляття Адамових дітей. У затінку своєї немочі Едьо повною мірою користається своїм винятковим правом на безділля і в душевному супокої здається задоволеним зі своєї приватної, індивідуально укладеної з долею оборудки.

Однак ми частенько замислюємося над тим, чим заповнює свій час цей двадцятикількалітній молодик. Багато часу йде на читання газети. Едьо читає ґрунтовно. Від нього не сховається жодна нотатка чи жоден анонс. А коли він урешті покінчить із останньою шпальтою, то протягом усієї решти дня він аж ніяк, нітрохи не нудьгує. Щойно тоді починається праця як така, праця, якій він радіє вже заздалегідь. По обіді, коли всі вкладаються трохи подрімати, Едьо витягає свої великі грубі книги, розкладає їх на столі коло вікна, викладає клей, пензлик та ножиці й починає свою любу і захопливу працю – витинає найцікавіші статті і вклеює їх у свої книги на підставі певної системи. Милиці про всяк випадок стоять поруч, сперті на підвіконник, але Едьо їх не потребує, адже в нього все під рукою. Й так у копіткій праці минає кілька годин до підвечірка.

Раз на три дні Едьо голить свій рудий заріст. Він любить це діло разом з усіма його реквізитами – гарячою водою, спіненим милом та гладенькою лагідною бритвою. Розчиняючи мило і гострячи бритву об шкіряний пасок, Едьо співає – не професійно й мистецьки, а радше непретензійно й на повні груди; Аделя стверджує, що в нього приємний голос.

Попри щойно сказане, в домі Едя не все, здається, гаразд. Там, на жаль, між ним та його батьками панують якісь дуже поважні розходження, тло і природа яких невідомі. Не повторюючи всіляких домислів і пліток, обмежмося підтвердженими емпірично фактами.

Це зазвичай трапляється під вечір, о теплій порі року, коли вікно Едя відчинене й до нас долітає відгомін тих дисонансів. Власне кажучи, ми чуємо тільки половину діалогу, а саме партію Едя, позаяк репліки його антагоністів, захованих десь у віддаленіших теренах помешкання, до нас не доходять.

З усього цього нелегко збагнути, що саме закидають Едьові, але з тону його реакцій можна дійти висновку, що він вражений до живого і замалим не доведений до останньої межі. Його слова різкі й нерозважні, продиктовані надмірним збудженням, але тон, хоч і розгніваний, у той же час боязкий і нікчемний.

«Ну, так, – кричить він плаксивим голосом, – і що з того?.. – Коли вчора? – Неправда! – А якщо й так? – Брешете, тату!» – і так одні чвертьгодини за другими, пересипані хіба що вибухами його жалю та обурення, під час яких він б’ється об щось головою і рве на собі волосся з безсилої люті.

Проте іноді – й у цьому справжня сіль отих сцен, яка приправляє їх специфічним трепетом, – відбувається те, чого ми чекаємо, затамувавши подих. У глибині помешкання щось, як нам здається, падає, якісь двері відчиняються з тріском, якісь меблі розвалюються з грюкотом, а потім лунає пронизливий вереск Едя.

Ми слухаємо це з потрясінням і соромом, але і з несамовитим задоволенням, яке з’являється від думки про насильство, вчинене над особою атлетичного, хоч і безвладного в ногах юнака.

II

У присмерку, коли посуд уже вимито після ранньої вечері, Аделя сідає на ґанку від подвір’я, неподалік вікна Едя. Два довгі, двічі заламані ґанки огинають подвір’я – один на першому поверсі, другий на висоті другого. У шпарах цих дерев’яних добудов росте трава, а з однієї щілини навіть пробивається мала акація, що тріпотить угорі над подвір’ям.

Крім Аделі, там і тут сидять перед своїми дверима сусіди, звисаючи зі стільців та крісел, невиразно в’янучи в сутінках. Вони сидять наповнені денною спекою, мов німі й зав’язані мішки, що чекають, аби їх лагідно розв’язало смеркання.

Унизу подвір’я швидко насякає темрявою – хвиля по хвилі, але вгорі повітря не хоче зрікатися світла і світиться тим ясніше, чим більше все звуглюється внизу, жалобно чорніючи; вгорі воно все ще ясне, тремке і мерехтливе, покреслене все невиразними лініями кажанячих перельотів.

Але внизу вже почалася швидка і тиха робота присмерку, там аж кишить від метких і зажерливих мурашок, які розбирають і розносять уламками субстанцію предметів, обгризають її аж до білих кісток, до скелета і ребер, які миготливо фосфоризують на всьому тому печальному побоїську. Ті білі папери, ганчірки на смітнику, ті неперетравлені костомахи світла залишаються в червивій темряві найдовше й не можуть зникнути. Раз у раз може здатися, що сутінь уже поглинула їх, але потім їх знову видно – як вони все ще світяться, щомиті пропадаючи з очей, наповнених вібруванням і мурашками, але тоді перестаєш розрізняти ці рештки предметів та видива ока, що саме в цей час починає марити, мов уві сні, аж кожний сидить у власній аурі, немов у комариній хмарі, оточений хороводом зоряного роїння та пульсування мозку, миготливою анатомією галюцинацій.

Тоді з дна подвір’я починають підніматися ті прожилки повівів, ще не певні свого існування і вже ладні від нього відмовитися, перш ніж дійдуть до наших облич, ті смуги свіжості, що ними підбита зі споду, ніби єдвабною підшивкою, складчаста літня ніч. І в той час, коли на небі засвічуються перші мерехтливі й увесь час здмухувані зірки, вкрай повільно розпадається задушливий вельон присмерку, витканий з вирування й видінь, – і в зітханні відкривається літня ніч, глибока й насичена у своїй глибині мливом зірок та далеким жаб’ячим скрекотом.

Аделя, не вмикаючи світло, лягає в ліжко, у вим’яту й викачану з попередньої ночі постіль, і щойно вона примкне повіки, як починається гонитва всіма поверхами й помешканнями будинку.

Лише для невтаємничених літня ніч є спочинком і забуттям. Лиш тільки закінчаться справи дня і стомлений мозок намагається заснути й забутись, як починається безладна метушня, заплутаний велетенський розгардіяш липневої ночі. Усі помешкання, всі кімнати й комірчини будинку в таку мить наповнюються гамором, пересуваннями, появами і зникненнями. В усіх вікнах стоять настільні лампи з абажурами, яскраво освітлено навіть коридори, а двері відчиняються і зачиняються ледь не безперервно. Єдина велика й безладна, напівіронічна розмова плюскотить і розростається у вічних незгодах по всіх відсіках цього вулика. На другому поверсі ніхто до ладу не знає, про що йдеться отим із першого, тож вони висилають посланців з пильними інструкціями. Кур’єри мчать через усі помешкання, сходами вгору і вниз, по дорозі забувають інструкції, до того ж їх увесь час відкликають назад для нових розпоряджень. І завжди лишається якесь нове доповнення, справу ніколи не з’ясовано до кінця, тож уся та метушня зі сміхом і жартами ні до чого не приводить.

Тільки бічні кімнати, не втягнуті в цей великий балаган ночі, мають свій окремий час, відмірюваний цоканням годинників, монологами тиші, глибоким диханням поснулих. У них сплять, розметавшись, набубнявілі молоком мамки, жагуче присмоктані до лона ночі, з палахкими від екстазу щоками, а немовлята блукають по їхніх снах із заплющеними повіками, мандрують пестливо, мов чуйні тваринки, блакитною мапою жилок на білих рівнинах їхніх грудей, ніжно лазять, сліпими личками шукаючи теплого розрізу, входу до того глибокого сну – і врешті чутливими губами знаходять пипку сну, знайомий пиптик, налитий солодким забуттям.

А ті, які у своїх ліжках запопали сон, уже не відпускають його, поборюючи, мов ангела [224]224
  Біблійна алюзія, див. «Ошаління», прим. 5 і «Мертвий сезон», прим. 19 (у електронній версії —прим. 16 та 211 відповідно).


[Закрыть], який виривається, поки не переможуть його і не притиснуть до постелі, й так уже хроплять із ним навперемін, наче сварячись і дорікаючи собі навзаєм гнівними історіями своєї ненависті. А коли ті жалі та плачі погамовано змовкнуть і вся та гонитва розсіється і щезне по кутках, кімната за кімнатою западає в тишу й небуття, сходами навпомацки йде продавець Леон. Він сходить поволі і з черевиками в руці, а потім у темряві шукає ключем замковий отвір. Так щоночі він повертається з лупанарію – струшуваний гикавкою, почервонілі від крові очі, нитка слини, що тягнеться з роззявленого рота.

У кімнаті пана Якова на столі горить лампа, а сам він, горблячись над столом, пише листа до Християна Зайпеля та Синів, механічні прядильні і ткальні – довгого, на багатьох сторінках листа. На підлозі вже лежить повно списаних аркушів, але до кінця ще далеко. Щохвилини він зривається з-за столу й бігає навколо кімнати, запустивши руки у розвихрене волосся, й коли він описує ті кола, трапляється, що вилітає на стіну й летить уздовж шпалер, ніби великий невиразний комар, непритомно вдаряючись об арабески настінних орнаментів, а тоді знову збігає на підлогу, продовжуючи свій натхненний біг по колу.

Аделя спить дуже міцно, її вуста розтулені, обличчя видовжене й відсутнє, але опущені повіки прозорі, й на їхньому тонкому пергаменті ніч пише свою присягу – наполовину зі слів, наполовину з малюнків, закреслень, виправлень і карлючок.

Едьо стоїть у своїй кімнаті голий до пояса і вправляється гантелями. Йому треба так багато сили, подвійної сили в раменах, які заміняють безвладні ноги – й тому він старанно вправляється, потайки цілими ночами тренується.

Аделя відпливає назад, поза себе, у відсутність і не може крикнути, покликати, перешкодити тому, щоб Едьо не вліз у вікно.

Едьо вилазить на ґанок не озброєний милицями, й Аделя налякано дивиться, чи ноги понесуть його. Проте Едьо не намагається йти.

Ніби великий білий пес, він наближається, присівши на всі чотири і човгаючи довгими стрибками по лункій підлозі ґанку, – й ось він уже коло Аделиного вікна. Як і щоночі, він притискає своє бліде й товсте обличчя з болісною гримасою до лискучої від місяця шиби і щось говорить – плаксиво, настирливо, розповідає зі сльозами, що на ніч його милиці закривають у шафі й тепер він мусить бігати по ночах, як пес, на чотирьох.

Проте Аделя безвладна, віддана цілком глибокому ритмові сну, який тече крізь неї. Аделя навіть не має сили натягнути ковдру на оголені стегна й нічим не зарадить проти блощиць, які цілими шерегами та колонами пересуваються по її тілу. Ці легкі й тоненькі листочки-тулуби біжать по ній так нечутно, що вона не відчуває й найменшого дотику. Ці пласкі торбинки для збирання крові, руді мішки для збирання крові, без очей та фізіономій, марширують по ній цілими кланами, великим переселенням народів, поділеним на роди й покоління. Вони біжать з-під її ніг незліченними юрбами, суцільною променадою, дедалі більші, вже з нічних метеликів, схожі на пласкі гаманці, на червоних безголових вампірів, легкі й паперові, на ніжках, тендітніших за павутину.

Але коли останні спізнілі блощиці пробігли і зникли – ще одна величезна, а потім остання, то запала цілковита тиша, в якій кімнати поступово наповнюються сіризною світанку, а порожніми коридорами і помешканнями плине глибокий сон.

У всіх ліжках лежать люди з підтягнутими колінами, з обличчями, різко відкинутими вбік – дуже зосередженими, зануреними в сон і безмежно йому відданими.

Кожен, хто дорвався до сну, судомно тримає його з жагучим і безтямним обличчям, у той час як дихання, далеко його випереджуючи, самостійно блукає незнаними шляхами.

І це, власне кажучи, єдина велика історія, розбита на партії, на розділи та рапсоди [225]225
  Р а п с о д  (з гр.) – тут: довший відтинок епічної поеми, фрагмент епопеї.


[Закрыть], порозкидувані між усіма поснулими. Коли один закінчує і змовкає, другий підхоплює його сюжет, і так уся оповідь іде в той бік і в інший широким епічним зиґзаґом, у той час як усі лежать у кімнатах цього будинку – безвладні, мов мак у перегородках великої глухої маківки, і своїм диханням ростуть у світанок.