Текст книги "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц)

Весна

І

Це історія однієї весни – тієї, що була справжніша, осяйніша і яскравіша за інші весни, тієї, що просто і всерйоз узяла свій дослівний текст, отой натхненний маніфест, писаний найяснішою, святковою червінню, червінню поштових лаків та календарів, червінню кольорового олівця й ентузіазму, амарантом [112]112
  А м а р а н т  – рожево-червоний з фіолетовим відтінком колір.


[Закрыть]щасливих телеграм звідтіля…

Кожна весна починається так само – з отих велетенських і приголомшливих, неспівмірних з однією лише порою року гороскопів, у кожній – скажімо тут про це раз і назавше – все це є: безконечні походи й маніфестації, революції й барикади; через кожну певної миті проноситься той гарячий вихор самозречення, те безмежжя смутку і захвату, що намарне шукає собі відповідника в дійсності.

Але потім усі надмірності й кульмінації, всі нагромадження й екстази починають квітнути, входять як є в буяння холодного листя, у збуджені ніччю весняні сади – і їх поглинає шум. Так весни зраджують себе – одна по одній, занурені в уривчастий шелест заквітлих парків, в їхні самонаповнення і припливи – забувають про свої клятви, гублять листок за листком зі свого заповіту.

І тільки та єдина весна мала мужність перетривати, лишитися вірною, дотримати всього. По стількох невдалих спробах, злетах, інкантатах [113]113
  І н к а н т а т и  (з лат.) – заклинання як частина певного ритуалу, обряду, церемоніалу, які співають або промовляють речитативом.


[Закрыть]вона врешті схотіла справді взаконитися, вибухнути на цілий світ весною генеральною й остаточною.

Той вихор подій, той ураган випадків: успішний державний переворот, патетичні дні, високі і тріумфальні! Мені хотілось би, щоб хода цієї історії ввійшла з ними в єдиний, поривний і натхненний такт, щоб вона перейняла героїчну тональність їхньої епопеї, зрівнялась у марші з ритмом тієї весняної марсельєзи!

Який неосяжний гороскоп весни! Хто дорікнув би їй, що вона вчиться його читати відразу стома способами, комбінуючи наосліп, розбиваючи на склади в усіх напрямках, ощасливлена, коли вдається дешифрувати бодай що-небудь серед помилкових пташиних розгадок. Вона читає цей текст уперед і назад, гублячи сенс і знову його віднаходячи, в усіх версіях, у тисячних альтернативах, трелях і щебетаннях. Бо текст весни увесь означений з допомогою здогадів, недомовок, еліптичних пропусків, крапок замість літер у порожній блакиті, а у вільні прогалини між складами птахи довільно вставляють свої домисли й висновки. Тому й ця історія, на зразок весняного тексту, потягнеться багатьма розгалуженими коліями і всю її пронизуватимуть весняні тире, зітхання і трикрапки.

II

У ті провесінні ночі, дикі і розверзлі, укриті величезними, ще сируватими, без пахощів, небесами, що серед повітряних вертепів і просторів стелилися в зоряні бездоріжжя, батько брав мене із собою на вечерю до маленької дворової рестораційки, схованої між задніми мурами останніх будинків Ринку.

У мокрому світлі вуличних ліхтарів, які бриніли від подувів вітру, ми йшли навпростець через велику й довершену площу – самотні, приголомшені огромом повітряних лабіринтів, загублені і здезорієнтовані в порожнинах атмосфери. Батько підводив до неба лице, відбілене блідим ореолом, і з гіркотою дивився на зоряний гравій, розсипаний по мілинах широко розгалужених і розлитих вирувань. Їхні згустки, нерівномірні і поки що не обраховані, ще не шикувались у жодні сузір’я, жодні фігури ще не вимальовувались із цих просторих і безплідних заплав. Смуток зоряних пустирів тяжів над містом, ліхтарні пронизували ніч ізнизу пучками променів, байдуже з’єднуючи їх від вузла до вузла. Під ліхтарнями, у світляному крузі, по двоє-троє зупинялися перехожі; світло навколо них створювало мимобіжне видіння кімнати з настільною лампою – в байдужій незатишній ночі, що десь там угорі розпадалася на нерівномірні шматки, на дикі повітряні краєвиди, пошарпані ударами вітру, жалюгідні й бездомні. Розмови не клеїлися, й перехожі з очима, схованими у глибоку тінь капелюхів, усміхалися, замислено слухаючи далекі шуми зірок, що їм, як на дріжджах, виростали простори тої ночі.

У дворі ресторації стежки було всипано гравієм. На стовпах задумливо сичали два ліхтарі. Панове в чорних куртках сиділи по двоє-троє, горблячись над біло застеленими столиками й бездумно втупившись у лискучі тарілки. Так завмерши, вони подумки прораховували ходи й переміщення на великій чорній шахівниці неба, в уяві спостерігаючи поміж зірок за перестрибами коней, збитими фігурами і сузір’ями, які тут-таки заступали на їхнє місце.

На естраді музики мочили вуса в кухлях гіркого пива й тупо мовчали, занурені в себе. Їхні інструменти, віолончелі та скрипки зі шляхетними обрисами, лежали на боках, покинуті під безгучним шумом зоряної зливи. Часом вони брали їх у руки і примірялися до проби, вискливо настроювали на тон своїх голосів, що їх подавали, прокашлявшись. Відтак вони знову відкладали їх – ніби ще не визрілі й неспівмірні з цією ніччю, яка байдуже пливла собі далі. Тоді в тиші й розпливанні думок, поки виделки з ножами ледь чутно побрязкували над білими столами, скрипки зненацька підводилися самі, передчасно дозрілі й повнолітні, щойно лише такі пискляві й непевні, тепер уже промовисті, стрункі, тонесенькі в талії – щоби відзвітувати про свої повноваження, взятися за відстрочену на хвилину людську справу й далі поточити той програний процес перед байдужим трибуналом зірок, серед яких водяним друком проступали виткі отвори в деках інструментів, їхні профілі, фрагментарні ключі, незавершені ліри й лебеді [114]114
  Л і р и   й   л е б е д і  – одночасна алюзія до форм і назв музичних інструментів та до назв сузір'їв Ліри і Лебедя.


[Закрыть], удаваний, бездумний зоряний коментар на марґінесах музики.

Пан фотограф, що вже деякий час кидав у наш бік змовницькі погляди з-за сусіднього столика, врешті пересів до нас, прихопивши свій кухоль пива. Він значущо посміхався, нападав на власні думки, ляскав пальцями, знов і знову гублячи невловну суть ситуації. Ми із самого початку відчували її парадоксальність. Це імпровізоване рестораційне пристанище під віщуваннями далеких зірок безнадійно банкрутувало і безпорадно валилося, не в змозі задовільнити розрослі понад усяку міру претензії ночі.

І що могли ми протиставити отим бездонним пусткам? Ніч перекреслювала ту людську забаву, що її намарне силкувалися боронити скрипки, ніч заповнювала прогалину, перетягуючи свої сузір’я на завойовані позиції.

Ми бачили те розпряжене стійбище столів, румовище поскидуваних скатертин і серветок, які ніч, сяйлива і незліченна, перевершувала з тріумфом. Ми так само попідводилися, в той час, як, випереджуючи тіла, наша думка вже бігла за голосним гуркотінням її возів [115]115
  Алюзія до назв сузір'їв – Малого та Великого Воза.


[Закрыть], за далеким, широко розсипаним зоряним гуркотінням тих великих і світлих шляхів.

Так ми рушили під ракетами її зірок, прочуваючи в душі, із заплющеними очима, її дедалі вищі й вищі осяяння. Ох, той цинізм переможної ночі! Захопивши тепер ціле небо, вона грала на його територіях у доміно, збайдужіло й без рахуби, відсторонено загрібаючи мільйонні виграші. Потім з нудьги почала креслити на побоїську перевернутих костей прозорі мальовидла, усміхнені фізії, весь час той самий усміх, тисячі разів повторений, що за хвилину переходив – уже вічний – до зірок і розсипався в зоряній байдужості.

Дорогою ми зайшли до цукерні на тістечка. Щойно ми дзвінкими заскленими дверима увійшли до цього білого зацукрованого простору, переповненого лискучими солодощами, як відразу всіма своїми зірками перед нами постала ніч, пильна й уважна, зненацька зацікавлена, щоб ми нікуди не вирвалися. Увесь час вона терпляче на нас чекала, ніби сторож перед дверима, звисока світячи крізь шиби нерухомими зірками, поки ми у глибоких роздумах вибирали тістечка. Саме тоді я вперше й побачив Б’янку. Вона стояла перед лядою, розмовляючи з гувернанткою, до мене у профіль, струнка і каліграфічна – ніби зійшла із Зодіаку [116]116
  Можна припустити, що тут – алюзія до зодіакального знаку Діви.


[Закрыть]. Не озиралася, завмерши у зразковій конфігурації дівчат, і їла кремове тістечко. Я не міг бачити її виразно, весь іще покреслений зиґзаґами зоряних ліній. Так уперше схрестилися наші, дуже ще плутані гороскопи. Зустрілись – і байдуже розійшлися. Ми ще не розуміли нашої долі в цьому попередньому зоряному аспекті і вийшли байдужі, продзвенівши заскленими дверима.

Потім ми поверталися кружною дорогою через віддалене передмістя. Будинки робилися все нижчими й рідшими, врешті перед нами розступились останні з них, і ми увійшли в інший клімат. Ми зненацька увійшли в лагідну весну, в теплу ніч, яка сріблилася по багнах молодим, щойно явленим фіалковим місяцем. Та провесіння ніч розвивалась у прискоренні, гарячково випереджуючи свої пізніші стадії. Повітря, тільки-но ще насичене звичною для цієї пори терпкістю, раптом зробилося солодким і млосним, сповненим запахами дощівки, вологого мулу і перших пролісків, що лунатично зацвітали в білому зачарованому світлі. І навіть дивно, що під таким щедрим місяцем ніч не зароїлася жаб’ячими драглями на срібному багні, не пролупилась ікра, не розпащекувалася тисячею пліткарів-пищиків на отих рінях і прибережжях, де крізь усі пори затікала в них сяйлива сіть солодкої води. І треба було домовитись, дорозумітись до того скрекоту в ночі галасливій, джерельній і повній мурашок на шкірі, щоб, на мить зупинена, вона рушила далі, а місяць наближався до кульмінації все біліший та біліший – ніби перехлюпував свою білість із чаші до чаші, щоразу вищий і променистіший, щоразу магічніший і трансцендентний.

Так ми йшли під усе сильнішою притягальністю місяця. Батько і пан фотограф узяли мене досередини, позаяк я валився з ніг від бажання спати. Наші кроки шурхотіли по мокрому піску. Я вже давно спав на ходу, маючи під повіками все небесне світіння, переповнене світляними знаками, сигналами і зоряними явищами, – аж урешті ми зупинилися серед чистого поля. Батько уклав мене на розстелений плащ. Із заплющеними очима я бачив, як сонце, місяць та одинадцять зірок вилаштувалися парадом на небі і промаршували переді мною. «Браво, Юзефе, браво, Йосифе!» – загукав батько з визнанням і плеснув у долоні. Це був очевидний плагіат з учиненого щодо іншого Йосифа [117]117
  Йдеться про сон біблійного Йосифа (див. Буття 37: 9).


[Закрыть]і застосованого до цілком інших обставин. Ніхто не докоряв мені з цього приводу. Мій батько Якуб хитав головою і цмокав, а пан фотограф поставив на піску свій штатив, розтягнув міх свого апарату, мов гармонію, й весь пірнув у складки чорного сукна – він фотографував те особливе явище, той сяйливий гороскоп на небі, поки я з головою, зануреною у блиск, лежав у спалахах на плащі і безвладно притримував свій сон для експозиції.

III

Дні стали довгі, ясні та розлогі – занадто розлогі, як на своє наповнення, все ще вбоге й ніяке. Це були дні на виріст, дні, сповнені чеканням, змарнілі від нудьги й нетерпіння. Ясний подих світлого вітру йшов крізь пустку тих днів, ще не скаламучений видиханнями голих і повних сонця городів, продував дочиста вулиці, тож вони робилися довгими і проясненими, святково виметеними – так, ніби чекали на чиєсь іще далеке і невідоме пришестя. Сонце поступово наближалося до місця свого перетину з небесним екватором, сповільнювало ходу, доходило зразкової позиції, що в ній мало знерухоміти в ідеальній рівновазі, випускаючи раз за разом вогняні струмені на порожню всепоглинаючу землю.

Світлий і нескінченний протяг віяв на всю широчінь обрію, шикував дерева в алеях під чисті лінії перспективи, лагіднішав у своєму великому і пустому самозавіюванні і врешті спинявся – із забитим подихом, величезний, дзеркальний, немов би хотів помістити у своєму всеохопному дзеркалі ідеальний образ міста, фата-моргану, продовжену вглиб його увігнутості. Тоді світ на мить завмирав, тамував подих, просвітлений, хотів увійти повністю в те оманливе відображення, в ту тимчасову вічність, яка йому відкривалася. Але щаслива нагода минала, вітер ламав своє дзеркало, і нами знову заволодівав час.

Настали великодні канікули, довгі і непроглядні. Вільні від школи, ми валандалися містом без мети й потреби, не вміючи скористатися свободою. Це була цілком порожня, неокреслена і позбавлена будь-якого застосування воля. Самі ні в чому ще не визначені, ми сподівалися визначеності від часу, який не міг її знайти, гублячись посеред тисячі стежок.

На бруківці перед кав’ярнею вже було поставлено столики. Пані сиділи за ними у світлих барвистих сукенках і малими ковтками, ніби морозиво, ковтали вітер. Спідниці тріпотіли, вітер торгав їх знизу, мов малий розлючений песик, пані шарілися; від сухого вітру їхні обличчя пломеніли, а губи шерхли. Був усе ще антракт і його велика нудьга, світ поступово і схвильовано підходив до якоїсь межі, завчасу прибивався до якоїсь мети і чекав.

У ті дні нас усіх здолав вовчий апетит. Висушені вітром, ми бігли додому, щоб у тупому заціпенінні спожити велетенські кусні хліба з маслом, на вулиці купували великі і хрусткі зі свіжості бублики й сідали з ними рядком у широкій брамі кам’яниці на Ринку – порожній та склепінчастій – без жодної думки в голові. Крізь низенькі аркади виднілася біла і чиста площа. Бочки з-під вина шикувалися під стіною й пахтіли. Ми сиділи на довгій ляді, з якої в базарні дні продавали барвисті селянські хустки, і з нудьги та безділля тупотіли ногами по дошках.

Як раптом Рудольф з ротом, повним бубликів, витягнув з-за пазухи альбом для марок і розгорнув його переді мною.

IV

Тоді я зрозумів, чому та весна досі була така пуста, увігнута й мала забитий подих. Не знаючи про це, вона затихала в собі, вмовкала, відступала углиб – звільняла місце, відкривалася вся у чистий простір, у порожню блакить без уявлення та визначення – здивована гола форма для розміщення невідомого змісту. Звідси ця блакитна, ніби зі сну пробуджена нейтральність, ця велика й начебто байдужа готовність до всього. Та весна вся трималася напоготові, безлюдна й широка, вона вся віддавалась у розпорядження без дихання і пам’яті: словом, вона чекала на об’явлення. Хто ж міг подумати, що воно з’явиться – цілком готове, в повній амуніції та сліпучо-сяйливе – з Рудольфового альбому для марок?

Це були дивовижні скорочення й формули, рецепти цивілізацій, підручні амулети, в яких між двох пальців можна було відчути сутності кліматів і провінцій. Це були перекази імперій та республік, архіпелагів та континентів. Бо хіба цезарі й узурпатори, завойовники і диктатори могли посісти щось більше? Зненацька я пізнав насолоду заволодіння землями, гостроту недоситу, який можна потамувати лиш пануванням. Разом з Александром Македонським [118]118
  Постать і життя  А л е к с а н д р а   М а к е д о н с ь к о г о  (Великого, 356—323 до н. е.) обросли легендами, що використовуються в літературі. Згідно з одним із переказів, він колись начебто сказав, що на небі немає місця для двох сонць, а на землі для двох володарів.


[Закрыть]я запрагнув усього світу. І жодної п’яді земної менше.

V

Темний, палкий, сповнений запеклої любові, я приймав той парад утворень, держави на марші, блискучі походи, що виднілися в інтервалах, через пурпурові затьмарення – оглушений поштовхами крові, що билась об серце у такт із тим універсальним маршем усіх народів. Рудольф запускав перед мої очі всі ті батальйони й полки, командував парадом, переповнений старанністю й самовіддачею. Власник цього альбому, він добровільно опустився до ролі ад’ютанта і врочисто рапортував, увесь перейнятий моментом, ніби насправді складав присягу, засліплений і збитий з пантелику у своїй незрозумілій та двозначній ролі. Нарешті він піднесено, у припливі якогось великодушного самозабуття прип’яв мені, наче орден до грудей, рожеву Тасманію, що майоріла травнем, і Хайдарабад, що аж кишів циганським булькотом переплутаних абеток [119]119
  Т а с м а н і я  – острів коло узбережжя Австралії, частина Австралійського Союзу, яка десь до 1912 р. випускала власні поштові марки;  Х а й д а р а б а д  – давнє державне утворення на території Індії з однойменною столицею (нині столиця штату Андра-Прадеш). На хайдарабадських марках були написи мовою урду, що передавались арабськими літерами.


[Закрыть].

VI

Саме тоді сталося те об’явлення, та раптово продемонстрована візія полум’яної краси світу, саме тоді прийшла та радісна вість, оте таємне послання, спеціальне зведення про неохопні можливості буття. Навстіж повідкривались яскраві, суворі і приголомшливі обрії, світ мерехтів і трепетав усіма суставами, ризиковано вигинався, ледь не виламуючись поза межі всіх мір і правил.

Чим для тебе, дорогий читачу, є поштова марка? Чим є цей профіль Франца Йосифа І [120]120
  Ф р а н ц  Й о с и ф  І  Г а б с б у р ґ  (1830—1916) – австрійський, згодом австро-угорський імператор (цісар) у 1848—1916 pp., у світовій історії один із монархів, що мали найдовші періоди панування (в його випадку – 68 років).


[Закрыть]з увінчаною лавровим вінцем лисиною? Чи не є він символом буденності, закостеніння всіх можливостей, запорукою непорушних кордонів, у яких раз і назавжди було замкнуто світ?

Світ натоді був зусібіч охоплений Францом Йосифом І, і з нього не було виходу. На всіх обріях виростав і з усіх закапелків винурювався цей неминучий і всюдисутній профіль, що замикав світ, ніби в’язницю, на ключ. І от коли ми вже втратили надію, з гіркотою змирилися і внутрішньо погодилися на однозначність нашого світу, на цю тісну незмінність, усемогутнім гарантом якої був Франц Йосиф І, – тоді зненацька, ніби щось несуттєве, Ти розкрив переді мною той альбом, о Господи, й дозволив мені мимохідь кинути оком у цю книгу, що вся осипалася блиском, у цей альбом, що сторінка по сторінці скидав шати, щоразу яскравіший і дивовижніший… І хто ж дорікнув би мені, що тої миті я завмер – просвітлений, безпорадний зі зворушення, а з переповнених блиском очей мені текли сльози? Який сяйливий релятивізм, який коперніканський переворот, яка відносність усіх категорій та понять! Отже, аж стільки способів існування дав Ти нам, Господи, отже, Твій світ таки не піддається рахункам! Це ж більше, ніж я міг вимарити у найсміливіших видіннях. Отже, правдою були ті ранні відчуття душі, які всупереч очевидному наполягали на тому, що світ рахункам не піддається!

VII

Світ натоді був обмежений Францом Йосифом І. На кожній поштовій марці, монеті, на кожному штемпелі його відбиток утверджував незмінність і непорушну догму всесвітньої однозначності. Цей світ такий, а інших, крім цього, немає – проголошувала печатка із цісарсько-королівським старцем. Усе інше – примара, дика претензія й узурпація. На всьому лежав Франц Йосиф І і стримував світ у його зростанні.

Із глибини свого єства ми схиляємося до правопорядності, дорогий читачу. Лояльність нашої зговірливої натури не є байдужою до зваб авторитету. Франц Йосиф І був найвищим авторитетом. Якщо такий авторитетний старець кидав усю свою поважність на шальки істини – не було ради, слід було відмовитися від фантазій душі, від її палких очікувань, і достосуватись, як уже вийде, до цього єдино можливого світу, без ілюзій та романтики – й забути.

Проте коли вже в’язницю неминуче замикали, замуровуючи при цьому останній отвір, коли все присягнуло, що замовчуватиме Тебе, Господи, коли Франц Йосиф І замазав і зарівняв останню шпарину, щоб Тебе не могли бачити, саме тоді Ти й постав у пінистому плащі морів та континентів і розвінчав ту брехню. Ти, Господи, взяв у ту мить на себе одіозність єресі й вибухнув на цілий світ отим величезним кольоровим і чудовим блюзнірством. О прекрасний єресіарше! Тої миті Ти вдарив мене тією полум’яною книгою, рвонувши з кишені Рудольфа альбомом для марок. Тоді я ще не знав трикутної форми альбому. У своєму засліпленні я поплутав його з паперовим пістолетом, із якого ми стріляли у школі під партою на злість учителям. О, як же ти з нього випалив, Господи! То була твоя жагуча тирада, полум’яна і блискуча Твоя філіпіка проти Франца Йосифа І та його держави прози, то була справжнісінька книга блиску!

Я відкрив її – й переді мною замиготіло барвами світів, вітром неосяжних просторів, панорамою рухливих обріїв. Ти крокував нею, сторінка по сторінці, тягнучи за собою той шлейф, зітканий з усіх зон і кліматичних типів. Канада, Гондурас, Нікарагуа, Абракадабра, Гіпорабундія… Я зрозумів Тебе, Господи. Усе це було пагонами Твого багатства, першими-ліпшими словами, які Тобі сказалися. Сягнувши рукою до кишені, Ти, ніби жменьку ґудзиків, показав мені можливості, що рояться в Тобі. Тобі не йшлося про точність, і Ти говорив, що слина на язик принесе. Ти міг так само мовити «Панфібрас і Галеліва» – й повітря затріпотіло б серед пальм незліченними папугами, а небо, як велетенська, у сотні разів побільшена, роздута до самого дна сапфірна троянда, показало б осяйну сутність – павичеве Твоє око, з довгими віями і вразливе – й замерехтіло б яскравим стрижнем Твоєї мудрості, заблиснуло б супербарвою, завіяло б суперароматом. Ти хотів мене засліпити, Господи, похизуватися, кокетнути зі мною, бо ж і Ти маєш хвилини марнославства, коли сам собою захоплюєшся. Як я люблю ці хвилини!

Як же тебе принижено, Франце Йосифе І з усім твоїм євангелієм прози! Намарне твої очі шукали мене. Урешті я знайшов тебе. Ти також був у тому натовпі – але який маленький, позбавлений трону і сірий. Ти маршував з усіма іншими в пилюці гостинця слідом за Південною Америкою, перед Австралією, співаючи з іншими: Осанна!

VIII

Я став адептом нового Євангелія. Потоваришував із Рудольфом. Я захоплювався ним, невиразно відчуваючи, що він тільки знаряддя, що книга призначена для когось іншого. По суті справи він був, здавалося, тільки її вартовим. Він упорядковував, наклеював і відклеював, замикав на ключ у шафу. Власне кажучи, він був сумний, як усякий, хто знає, що його убуватиме, а мене побільшає. Він був наче той, який прийшов простувати шляхи Господні [121]121
  Тобто звістувати і готувати пришестя Бога, ним не будучи (див. Ісайя 40: 3).


[Закрыть].

IX

Я мав багато підстав думати, що ця книга була призначена для мене. Багато знаків свідчило про те, що вона зверталася до мене – як спеціальна місія, послання й особисте доручення. Я розпізнав це вже хоча б із того, що ніхто не почував себе її власником. Навіть Рудольф, який радше її обслуговував. Щиро кажучи, вона була йому чужа. Він нагадував недбалого й лінивого слугу на панщині обов’язку. Часом його серце заливала гіркотою заздрість. Внутрішньо він бунтував проти своєї ролі ключника, якому скарб не належав. Із заздрістю він поглядав на відблиски далеких світів, що тихою гамою кольорів мандрували моїм обличчям. Лише відбиті від нього, доходили до Рудольфа відблиски тих сторінок, у яких його душа не отримала участі.

X

Якось я бачив ілюзіоніста. Він стояв на естраді – худий, видний зусібіч – і демонстрував циліндр, показуючи всім його порожнє і біле дно. Таким чином забезпечивши свій фокус від усіляких сумнівів та підозр у шахрайських маніпуляціях, він паличкою накреслив у повітрі свій заплутаний чарівний знак і почав тут-таки, з надмірною докладністю та наочністю тією ж паличкою тягнути з циліндра паперові барвисті стрічки – ліктями, сажнями, а врешті й кілометрами. Кімната наповнювалася тією кольоровою шелесткою масою, яснішала у сторазовому її примноженні від запіненого і легкого промокального паперу, від світлого нагромадження, а він не припиняв тягнути той нескінченний звиток, не зважаючи на вражені голоси, сповнені захопленого протесту, екстатичних вигуків, спазматичних плачів, аж урешті ставало ясно, мов на долоні, що йому це обходиться задарма, що він черпає цей надлишок не з власних запасів, що просто йому відкрилися надземні джерела, не залежні від людських рахуб і вимірів.

Тоді хтось, кому судилося вловити глибший сенс тієї демонстрації, вирушав додому замислений і внутрішньо просвітлений, доглибно пронизаний істиною, що ввійшла в нього: Бог незліченний…

XI

Тут можна коротко розвинути паралель між Александром Великим і моєю особою. Александр Великий був чутливий на аромати країн. Його ніздрі прочували нечувані можливості. Він був один із тих, над чиїм обличчям Бог провів долонею уві сні, тож вони знають і те, чого не знають, наповнюються здогадами та підозрами, а крізь заплющені повіки їм увижаються відблиски далеких світів. Проте він сприйняв Божі натяки надто дослівно. Будучи людиною дії, тобто мілкого духу, він визначив собі свою місію як послання завойовника світу. Його груди сповнювала та ж невситимість, що й мої, такі ж зітхання розпирали їх, увіходячи в його душу, обрій за обрієм, краєвид за краєвидом. У нього не було нікого, хто спростував би його помилку. Навіть Арістотель [122]122
  А р і с т о т е л ь  був учителем Александра в роки його молодості.


[Закрыть]не розумів його. Він так і помер у розчаруванні, хоч і здобув увесь світ, – засумнівавшись у Богові, який постійно йому вислизав, і в Його дивах. Його портрет прикрашав монети і марки всіх країн. За кару він став Францом Йосифом своїх часів.

XII

Я хотів би дати читачеві бодай приблизне уявлення, чим на той час була книга, на сторінках якої заповідались і укладались остаточні справи тієї весни. Невимовний, неспокійний вітер ішов блискучими рядами тих марок, задекорованою вулицею прапорів і гербів, енергійно розгортаючи емблеми та вимпели, здійняті хвилею в тиші із забитим подихом, в тіні хмар, що загрозливо виростала над обрієм. Потім на порожній вулиці раптово з’явилися перші герольди в урочистих строях, з червоними пов’язками на раменах, лискучі від поту, безпорадні, переповнені почуттям обов’язку та самовідданістю. Вони подавали мовчазні знаки, глибоко зворушені й урочисто-поважні, а вулиця вже тьмянішала від демонстрації, що наближалася, з усіх провулків насувало тисячоноге човгання колон. Це була велетенська маніфестація країн, універсальний першотравень, монстр-парад світів. Світ маніфестував тисячею немов до присяги піднесених рук, прапорів і штандарів, стверджував тисячею голосів, що не на боці Франца Йосифа І, а когось, хто значно, значно більший. Над усім хвилювався яскраво-червоний, замалим не рожевий, колір, невимовний, визвольний колір ентузіазму. Із Сан-Домінго, Сан-Сальвадора та Флориди надходили задихані і темпераментні делегації, всі в убраннях малинової барви, і віталися черешневої барви котелками, з-під яких по двоє-троє вилітали галасливі щиглики. Лискучий вітер радісно вигострював на льоту спалахи труб, м’яко і безсило обтріпував обриси інструментів, що на всіх поворотах ронили тихі пучки електричних іскор. Незважаючи на з’юрмлення й багатотисячну ходу, все дотримувалося порядку, велетенське рев’ю розгорталося за планом і в тиші. Бували моменти, в які прапори, що гарячими ґвалтовними хвилями спадали з балконів і звивались у розрідженому повітрі амарантовими згортками, ґвалтовним і тихим трепетом, намарним злетом ентузіазму, раптом завмирали мов за командою – й уся вулиця ставала червоною, яскравою, повного мовчазної тривоги, в той час як у потьмянілій далині уважно відраховувалися глухі салюти канонади, всі сорок дев’ять детонацій у сутінковому повітрі.

Потім обрій раптово хмуриться, ніби перед весняною бурею, лиш яскраво блищать інструменти оркестрів, і в тиші стають чутними гуркотіння стемнілого неба, шум далеких просторів, а в цей час від поблизьких садів напливає густими порціями запах черемхи – й беззахисно вибухає, розноситься і невимовно навсібіч розпросторюється.

XIII

Аж певного дня наприкінці квітня передполудень був сірий і теплий, люди йшли, втупившись у землю перед собою, завше у той квадратний метр вологої землі попереду, й навіть не відчували, що збоку від них – дерева парку, чорні розгалужені силуети, які в різних місцях репають солодкими роз’ятреними ранами.

Заплутане в чорних і галузястих сітях дерев сіре й задушливе небо навалилося людям на карк – вихрувато скуйовджене, неоковирно-важке й величезне, мов перина. Люди вибиралися з-під нього на руках і ногах, ніби хрущі в отій теплій вологості, чуйними ріжками обмацуючи солодку глину. Світ лежав глухий, розповивався і ріс десь угорі, десь позаду і внизу – блаженно немічний – і плинув. Часом він сповільнювався, щось туманно нагадував, розгалужувався деревами, щепив їх густою лискучою сіткою пташиного граю, накинутою на той сірий день, і йшов углиб, у підземне плазування коренів, у сліпе пульсування черв’яків та гусениць, у глухі темноти чорнозему та глини.

А під цим незграбним огромом сиділи навпочіпки люди – оглушені, без думки в голові, з головами в долонях, висли і горбилися на паркових лавках із клаптем газети на колінах, із текстом, який витік у велику й сіру бездумність отого дня, неоковирно зависали в іще вчорашній позі й безтямно слинилися.

Може, їх приглушували ті густі пташині тріскачки, ті невтомні макові голівки, що ненастанно сипали сірий шріт, затьмивши ним повітря. От вони й ходили, оспалі, під тим олов’яним градом і розмовляли жестами або зневірено мовчали.

Але коли близько одинадцятої ранку десь, у якомусь пункті простору, крізь велике й набухле тіло хмар проклюнулося блідим паростком сонце, то раптом у гіллястих кошах дерев густо засвітилися всі бруньки, і сіра вуаль пташиного цвіркотіння поволі, золотистою сіткою, відокремилася від обличчя дня, що розплющив очі. І то була весна.

Тоді зненацька, за одну мить, ще хвилину тому порожня алея парку засіюється людьми, що поспішають у різних напрямках, – так, ніби вона, алея, насправді є вузлом усіх вулиць міста, що зацвітає жіночими вбраннями. Одні з цих прудконогих і зграбних дівчат квапляться на роботу, до крамниць і контор, інші – на побачення, але протягом кількох хвилин, переходячи ажурний кошик алеї, що дихає вільготою квітникарні, скроплений пташиними трелями, вони вже належать до цієї алеї та цієї пори, стають, самі не відаючи, статистками цієї сцени в театрі весни, ніби народжені на цьому хіднику разом із тонкими тінями гілок і листків, що на очах вистрелюють із бруньок на тьмяно-золотому тлі зволоженого гравію, і пробігають парою золотих, гарячих та коштовних пульсів, а потім нагло збліднуть і вкриються тінню, всякнуть у пісок, мов ті прозорі філіґрани, коли сонце увійде в задуму хмар.

Але на одну хвилину вони заполонили алею своїм свіжим поспіхом, і з шелестіння їхньої білизни, здається, сочиться той безіменний алейний запах. Ох, ці продувні і крохмально-свіжі блузки, винесені на прогулянку під ажурну тінь весняного коридору, блузки з мокрими плямами у підпахвах, блузки, що висохнуть під фіалковими віяннями далини! Ох, ці молоді, ритмічні, розігріті від руху ноги в нових, із рипучого шовку панчішках, під якими сховано червонясті плямки та прищики – здорові, весняні виприски гарячої крові! Ох, увесь цей парк, такий безсоромно прищавий, аж усі дерева розсипаються бруньками прищів, які репають у цвіркотінні!

Потім алея знову порожніє, а втоптаною доріжкою тихо перевалюється дротяними шпицями в колесах дитячий візок на тоненьких ресорах. У малому лакованому човнику, занурене у грядку високих накрохмалених мереживних обгорток, спить, ніби в букеті, щось іще від них тендітніше. Дівчина, що неквапом підштовхує візок перед собою, часом над ним нахиляється, перехиляє той розбуялий, заквітлий білою свіжістю кошик на задні колеса, квилячи осями обручів, і пестливо роздмухує весь мереживний букет аж до солодко приспаного ядра, сном якого, ніби казка, мандрує – поки візок перетинає смуги тіні – плинне чергування хмарин і просвітів.

Потім, уже в полудень, той брунькуватий вертоград усе ще сплітається зі світлом і тінню, а крізь витончені отвори в тій сітці безконечно сиплеться пташине цвіркотіння – з гілки на гілку перлисто сиплеться крізь дротяну клітку дня, однак жінки, що проходять краєчком хідника, уже втомлені, їхнє волосся ослабло від міґреней, а лиця загнані весною. Після цього алея цілком порожніє, а пополудневою тишею поволі заволодіває запах ресторації з паркового павільйону.

XIV

Щодня о тій самій годині Б’янка зі своєю гувернанткою проходить парковою алеєю. Що мені про неї сказати, як описати її? Я знаю лиш те, що вона в чудовій згоді із собою самою, що до кінця виконує власну програму. Зі стиснутим глибокою радістю серцем я щоразу зауважую, як вона крок за кроком увіходить у свою сутність – легка, ніби танцівниця, як несвідомо і кожним рухом поціляє в десятку.