Текст книги "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 22 страниц)

Цим разом, наприклад, ніхто вже не пропонує гарцьких щигликів, бо з катеринок згадуваних брюнетів, з вигинів і виломів мелодії в нерегулярній повторюваності випурхують оті пернаті вінички, аж Ринок уже засипаний ними, наче кольоровими літерками. Оце так розмноження – мерехтливе, сповнене щебету!.. Навколо всіх виступів, стовпчиків та короговок утворюються справжні кольорові затори, все аж тріпоче в боротьбі за місце. І достатньо виставити з вікна ключку костура, щоб обліплену тріпотливим і ваговитим гроном затягти її назад до приміщення.

Отож ми швидкими кроками наближаємося в нашій оповіді до тієї чудової й катастрофічної епохи, яку в нашій біографії називають епохою геніальною.

Дарма заперечувати, що вже тепер ми відчуваємо те стискання серця, той блаженний неспокій, святе хвилювання, які передують речам остаточним. Невдовзі вже забракне нам барв у наших тиглях, а в душі блиску, щоб розставити найвищі акценти, провести найпросвітленіші і вже трансцендентальні контури на цьому полотні.

Що таке геніальна епоха й коли це було?

Тут ми змушені на хвилину стати цілком езотеричними, ніби пан Боско з Мілану, й понизити наш голос до проникливого шепоту. Мусимо підсилювати наші розважання багатозначними усмішками і, наче щіпку солі, розтирати між кінчиків пальців тонку матерію неосяжного розумом. Не наша вина, якщо іноді ми виглядатимемо, як оті продавці невидимих тканин, що за допомогою вишуканих рухів демонструють свій шахрайський товар.

То була геніальна епоха чи не було її? Тяжко відповісти. І так, і ні. Бо є речі, які цілком і повністю відбутися не можуть. Вони завеликі, щоби поміститися в події, й надто прекрасні. Вони лиш намагаються статися, намацуючи підґрунтя дійсності – чи воно їх витримає. І тут-таки відступають, побоюючись утратити свою цілісність у непевному втіленні. А якщо вже надламали свій капітал і розгубили те й інше у своїх спробах реалізуватися, то тут-таки ревниво забирають свою власність, відкликають її назад, збираються докупи знову, і відтак у нашій біографії лишаються білі плями, запашні стигми, погублені срібні сліди босих ангельських ніг, велетенськими кроками розсіяні по наших днях і ночах, у той час як повня слави безупинно збільшується, росте і сягає над нами кульмінації, тріумфально перевершуючи захват по захваті.

А проте в певному сенсі вона цілою й неподільною вміщується в кожному зі своїх неповноцінних та фрагментарних утілень. Це вступає в дію явище представництва і заміщеного буття. Якась подія може бути малою і вбогою стосовно своїх витоків та власних засобів, але, розглянута з більшою пильністю, може відкритися зсередини безконечною і променистою перспективою завдяки тому, що вище буття прагне знайти в ній своє вираження і раптово в ній зблискує.

Тож і будемо збирати ці натяки, ці земні наближення, ці зупинки й етапи на шляхах нашого життя, мов уламки розбитого дзеркала. Будемо збирати по шматочку те, що єдине і неподільне, нашу велику епоху, геніальну епоху нашого життя.

Чи в пориві применшення, затероризовані неосяжністю трансценденту, ми часом не занадто обмежили її, поставили під сумнів і похитнули? Адже попри всі застереження – вона була.

Вона була, й ніщо не відбере в нас цієї впевненості, цього світляного посмаку, що досі на язиці, цього холодного вогню на піднебінні, цього зітхання, широкого, мов небо, і свіжого, як ковток чистого ультрамарину.

Чи повною мірою підготували ми читача до подальших речей, чи можемо ризикнути мандрівкою в геніальну епоху?

Наше хвилювання передалося читачеві. Ми відчуваємо його знервованість. Попри зовнішнє пожвавлення, нам також тяжко на душі і тривожно на серці.

Тож іменем Божим – сіли й рушили!

Геніальна епоха

І

Звичайні факти вишикувані в часі й нанизані, мов на нитку, на його перебіг. Саме там їхні передумови й наслідки, що, тісно збиваючись, без перерв і просвітів наступають одні одним на п’яти. Це не може не мати значення в оповідацтві, душею якого є тяглість і спадкоємність.

Але що робити з подіями, які не мають у часі власного місця, з подіями, що настали запізно – коли увесь час було вже роздано, розподілено, розібрано, тож вони тепер лишилися на слизькому, не порозставлювані, завислі в повітрі, блудні та бездомні?

Невже час таки затісний для всього, що стається? Хіба можливо, щоб усі місця в часі були попередньо розпродані? Ми схвильовано біжимо уздовж нескінченного подієвого потягу, готуючись до від’їзду.

Господи милий, та невже не існувало тут своєрідного ажіотажу квитків на час?.. Пане кондукторе!

Але спокійно! Без надмірної паніки – ми залагодимо все потихеньку у власній сфері діяльності.

Читач мав би дещо вже чути про паралельні часові пасма у двоколійному часі. Так, існують такі бічні відгалуження, щоправда, трохи нелегальні і проблематичні, але якщо вже перевозиш таку контрабанду, таку наднормальну і не піддатну звичному впорядкуванню подію, то не можна бути й занадто суворим. Тож і спробуймо в одному з моментів історії збочити в таке відгалуження, на глуху колію, й пустити нею той нелегальний ряд подій. Тільки без побоювань. Усе трапиться непомітно, читачем навіть не хилитне. Хтозна – можливо, саме в мить, коли ми про це кажемо, нечиста маніпуляція вже позаду, й ми вже виїхали на свою глуху колію?

II

Мати прибігла налякана й міцно обійняла мій крик, намагаючись накрити його, мов пожежу, й задушити у складках своєї любові. Вона заткала мій рот своїм і кричала разом зі мною.

Але я відштовхнув її. Вказуючи на вогненний стовп, на золоту балку, що стирчала навскоси в повітрі, мов заноза, й ніяк не давала себе скинути, повна блиску й розвихрених пилинок, я кричав: «Геть, видери її, вирви геть!».

Піч наіндичилася великим кольоровим розписом, намальованим на її чолі, налилася кров’ю і здавалося, що з конвульсії всіх своїх жил, м’язів, з усієї до надриву напруженої анатомії могла би звільнитися тільки сліпучим півнячим вереском.

Я стояв у розхристаному натхненні і гнівно витягував, видовжував уперед пальці – дощенту перейнятий, наструнений, мов дороговказ, дрижачи з екстазу.

Моя рука провадила мене, бліда й чужа, волокла мене за собою – заклякла, звосковіла рука, як великі вотивні долоні [105]105
  В о т и в н і   д о л о н і  – йдеться швидше за все про вотуми (ритуально-символічні прикраси) у формі долонь, що вивішуються на костельних вівтарях у знак подяки за зцілення.


[Закрыть], як долоня ангела, піднесена для присяги.

Був кінець зими. Дні стояли в калюжах та спалахах, із піднебіннями, забитими вогнем і перцем. Лискучі ножі краяли медову масу дня на срібні скибки, на призми, що в розрізі повнилися кольорами та корінцями прянощів. Але циферблат полудня зосереджував у своєму звуженому просторі весь блиск тих днів і показував усі палахкі та вогнисті години.

О такій порі, неспроможний помістити в собі весь жар, день облущувався листками срібної бляхи, хрусткою фольгою і шар за шаром оголював свій налитий блиском стрижень. І, наче цього було замало, диміли комини, клубочилася блискуча пара, і кожна мить вибухала великим злетом ангелів, бурею крил, що їх невситно поглинало небо, й далі відкрите для нових і нових вибухів. Його просвітлені башти злітали вгору білими султанами, далекі фортечки розгорталися тихими віялами вибухової хвилі – під осяйною канонадою незримої артилерії.

Вікно кімнати, до країв налите небом, без кінця набрякало тими злетами і переливалося фіранками, які, пломеніючи та курячись у вогні, стікали золотими тінями і тремтінням повітряних шарів. На килимі лежав навскісний, розпалений, накритий блискучими хвилями чотирикутник, що не міг відірватися від підлоги. Цей вогненний стовп уразив мене до глибини. Я стояв, ніби вречений, на розкарячених ногах і зміненим голосом обкладав його чужими твердими прокльонами.

За порогом, у передпокої, стояли родичі, сусіди, виряджені тітки – знічені, перелякані, із заламаними руками. Вони підходили навшпиньки і відступали, сповнені цікавості, зазирали крізь двері. А я кричав.

«Бачите, – кричав я до матері й брата, – я завжди казав, що все затамоване, ув’язнене нудьгою, не випущене на волю. А тепер лиш дивіться – який виплеск, який розквіт, яка блаженність!..».

Я плакав від щастя та безсилля.

«Прокиньтеся, – закликав я, – покваптесь мені на поміч! Я ж не можу сам-один подолати цей виплеск, не можу охопити цей потоп! Як мені самому відповісти на мільйон осяйних запитань, якими мене затоплює Бог?».

І через те, що вони мовчали, я кричав у гніві: «Кваптеся, набирайте повні відра цього надміру, нагромаджуйте запаси!».

Але ніхто не міг мене виручити – всі стояли безпорадно й, озираючись, задкували за спини сусідів.

Тоді я зрозумів, що робити, і повний запалу, став витягати з шаф старі фоліанти, записані й пошматовані облікові книги батька і жбурляти їх на підлогу під отой вогняний стовп, який палахкотів у повітрі. Паперу для мене вже аж не могли настачити. Брат і мати прибігали з усе новими пачками старих газет і листків і стосами кидали їх на долівку. А я сидів посеред усіх тих паперів, засліплений блиском, з очима, сповненими вибухів, ракет, кольорів – і малював. Я малював у поспіху та паніці, косо-криво, поверх задрукованих і записаних сторінок. Мої кольорові олівці так і літали в натхненні по колонках нечитабельних текстів, бігли геніальними завитками й карколомними зиґзаґами, зненацька зав’язуючись в анаграми візій, ребуси світлистих осяянь і знову розплутуючись у порожні та сліпі блискавиці, що шукали стежок натхнення.

О, ці просвітлені малюнки, що виростали наче з-під чужої руки! О прозоросте кольорів і тіней! Як часто й досі, по стількох роках, я знаходжу їх уві сні на споді старих шухляд лискучими і свіжими, ніби ранок, просяклими першою росою дня – фігури, пейзажі, обличчя!

О, ці відтінки блакиті, що заморожували дихання запорою страху, о, зеленіші за здивування відтінки зелені, о, прелюди і цвірчання кольорів, щойно передчутих, щойно покликаних назвати себе самих!

Чому тоді я розтринькав їх у надмірній безтурботності з такою недоречною легковажністю? Чому дозволяв сусідам, перекидаючи, нищити всі ті стоси малюнків? Вони забирали їх цілими оберемками. До яких лиш домів не заблукали, по яких смітниках не розлазилися вони у той час! Аделя обклеїла ними стіни кухні, й та стала просвітлено-кольоровою – так, наче вночі за вікном нападало снігу.

Те малювання було сповнене жорстокості, прикрих несподіванок і напастей. Коли я сидів напнутий, мов лук, нерухомий і принишклий на чатах, а навколо мене у сонці яскраво палахкотіли папери, вистачало, щоб малюнок, пришпилений моїм олівцем, учинив найменший натяк на втечу. Моя рука, вся засмикана новими рефлексами й відрухами, відразу ж кидалася на нього з котячою злістю і, ставши чужою, хижою, здичавілою, блискавично загризала дивака, який щойно намагався вирватись із-під олівця. І лише тоді вона знову опускалася над папером, коли мертві й непорушні рештки розкладали на поверхні зошита, мов у гербарії, свою фантастичну барвисту анатомію.

То було вбивче полювання, боротьба не на життя, а на смерть. Хто б відрізнив у ній нападника від напастованого, в цьому клубку, що бризкав люттю, у сплетінні, переповненому вищанням і жахом! Бувало, що моя рука двічі або й тричі кидалася стрибати, щоб лише десь на четвертій чи п’ятій сторінці накрити жертву. Не раз вона кричала з болю та розпачу в лещатах і щипцях тих дивотворів, які звивалися під моїм скальпелем.

З кожною годиною напливало все більше видінь, вони товклися і штовхалися, нагромаджувались у затори – аж певного дня всі дороги та стежки зароїлися й потекли походами, і вся країна розрослася навсібіч мандрівками, розбіглася витягнутими парадами – нескінченними прощами тварин і бестій.

Як у Ноєві дні, текли ті кольорові походи, річки шерсті та грив, розхвильовані хребти і хвости, голови, що без кінця кивали в такт із ходою [106]106
  Алюзія до порятунку в Ноєвому ковчезі тварин усіх видів (див. Буття 7: 1—24).


[Закрыть].

Моя кімната була кордоном і заставою. Тут вони спинялись, юрмилися, благально бекаючи. Тут крутились і тривожно-дико тупцювали на місці – горбаті й рогаті створіння, запнуті в усі одежі та обладунки зоології, налякані самі собою, сполохані власним маскарадом, вони вражено поглипували крізь отвори у своїх волохатих шкурах і жалісно мукали з-під своїх масок, мов позатикані кляпами.

Невже вони чекали, що я знайду для них назви і розкрию загадку, що її самі не розуміли? Або питали мене про своє ім’я, щоб увійти в нього й заповнити своєю сутністю? Так і лізли ті дивні мармизи, потвори зі знаком запитання, потвори на виріст, тож я мусив аж кричати на них і відганяти руками.

Вони задкували, похиливши голову і позираючи з-під лоба, губилися самі в собі, поверталися, розпускаючись у безіменний хаос, у звалище форм. Скільки хребтів, горбатих і випростаних, пропхалося тоді під моєю долонею, скільки лобів пролізло під нею з оксамитною ніжністю!

Саме тоді я зрозумів, чому тварини мають роги. Це було те неясне, що не могло поміститися в їхньому житті, дика й настирлива примха, нерозумна і сліпа впертість. Якась ідея-фікс, що виросла поза межі їхнього єства, вище голови, і раптово пробившись на світло, застигла в намацальну тверду матерію. Там набувала дикої, непередбачуваної та неймовірної форми, закручена фантастичною арабескою, незримою для їхніх же очей і дивовижною, в невідоме число, під жахом якого вони жили [107]107
  Невідоме число, під жахом якого вони жили, – тут, очевидно, алюзія до обтяжених символічними змістами кабалістичних учень.


[Закрыть]. Я збагнув, чому ці тварини настільки схильні до несвідомої й дикої паніки, до полохливого шаленства: втягнуті у своє божевілля, вони ніяк не могли вив’язатися зі сплетіння тих рогів, з-поміж яких вони, похиливши голову, сумно й дико дивилися на світ, немов визираючи якогось просвітку поміж тими розгалуженнями. Ці рогаті тварини були жахливо зневолені і зі смутком та безсиллям носили на голові стигму своєї помилки.

Проте ще незрозуміліші були коти. Їхня досконалість непокоїла. Замкнуті в точній зграбності своїх тіл, вони були безпомильними й не знали відхилень. На хвилину лише зійшовши вниз, до дна свого єства, вони завмирали у своєму м’якому хутрі, загрозливо і врочисто поважніли, їхні ж очі круглявішали, мов місяці, втягуючи зір у свої вогнисті жолоби. Але вже за мить, викинуті на берег, на поверхню, вони позіхали всією нікчемністю – розчаровані й позбавлені ілюзій.

В їхньому житті, сповненому закритої в собі самій краси, не було місця жодній альтернативі. Знудьговані в цій досконалій в’язниці без виходу, огорнуті спліном, вони муркотіли у зморщену губу з виразом безпідставної жорстокості на дещо розширеній складками усміху морді. Нижче прослизали тихцем куниці, тхори і лиси – тварини-злодюги, істоти з недобрим сумлінням. Підступами, обманом та інтригами вони дорвалися до свого місця в бутті всупереч намірам творіння і, переслідувані ненавистю, загрожені, вічно на чатах, вічно в неспокої за оте своє місце, жагуче любили своє украдене, сховане по норах існування, готові жертвувати кожним шматком своїх тіл на його захист.

Нарешті пройшли всі, і в моїй кімнаті запанувала тиша. Я знову почав малювати, занурений у свої зшитки, що дихали блиском. Вікно було відчинене, й на підвіконному виступі тріпотіли під весняним вітром горлиці й сизарі. Нахиляючи голову, показували у профіль округле скляне око, якесь наче здивоване і летюче. Дні стали м’якими, опалевими і просвітленими, іноді ж – перлистими, сповненими солодкої мли.

Настали великодні свята, і батьки поїхали на тиждень до моєї заміжньої сестри. Я лишався в помешканні сам на сам зі своїми видіннями. Аделя щодня приносила мені сніданки й обіди. Я не зауважував миті, коли вона спинялася на порозі, святково вдягнута, пропахла весною своїх єдвабів і тюлі.

Крізь відчинене вікно затікали лагідні повіви, наповнюючи кімнату відблисками далеких краєвидів. Якусь мить ті навіяні кольори ясних далей трималися в повітрі – й відразу ж розпливалися, розвіювались у блакитну тінь, у чуйність і зворушеність. Повінь видінь дещо заспокоїлася, виплеск марев послабшав і вщух.

Я сидів на долівці. Довкола мене на підлозі лежали шматочки кольорової крейди і ґудзички фарб, кольори, лазурові – з придихом свіжості, зелені – заблудлі десь аж на межах подивування. І коли я брав у руку червону крейду, то в ясну далеч вирушали фанфари щасливої червіні, і всі балкони відпливали хвилями червоних корогов, а будинки вишиковувались уздовж вулиці тріумфальною лавою. Колони міських пожежників у малинових уніформах маршували парадно на світлих і щасливих шляхах, і панове салютували собі навзаєм котелками черешневої барви. Черешневий солод, черешневий спів щигликів опанували повітрям, що повнилося лавандою й ніжними відблисками.

А коли я сягав по блакитну барву, то вулицями, всіма їх вікнами, йшов кобальтовий відблиск весни, дзвінко відчинялись одна по одній шибки, залиті блакиттю і синім вогнем, фіранки здіймалися, мов по тривозі, і радісний легкий протяг дефілював тією шпалерою розхвильованих муслінів та олеандрів на порожніх балконах так, ніби на другому кінці довгої світлої алеї вже з’явився хтось дуже далекий і йшов сюди, наближався – променистий, випереджуваний вістю, передчуттям, благовіщений ластів’ячими злетами, осяйними вітками, розкидуваними на кожній милі.

III

Якраз на Великодні свята, під кінець березня чи на початку квітня, з в’язниці виходив Тобіасів син Шльома, якого постійно замикали на зиму після бешкетів та скандалів літа-осені. Одного з пополуднів тієї весни я бачив його з вікна: він вийшов від перукаря, що в одній і тій самій особі був ще й міським цирульником, підстригачем та хірургом, і з рішучістю, набутою в суворих умовах криміналу, прочинивши скляні блискучі двері перукарні, зіступив трьома дерев’яними сходинками – посвіжілий, помолоділий, з охайно обстриженою головою, у підкороченому сурдуті та високо підтягнутих картатих штанах, стрункий і моложавий попри свої сорок.

Площа Святої Трійці о тій порі була порожня і чиста. Після весняної таловини і грязюки, прополощених пізніше зливами, бруківка нині виглядала вмитою й висушеною протягом багатьох днів тихої м’якої погоди, великих і навіть уже дещо зашироких як на таку ранню пору днів, видовжених дещо понад міру, надто ж вечорами, коли присмерк розтягувався без кінця, все ще порожній у своїх надрах, марнотний і безплідний у своїх надто великих очікуваннях.

Коли Шльома зачинив за собою засклені двері перукарні, в них відразу зайшло небо – як і в усі малі вікна цього двоповерхового будинку, відкритого чистим глибинам тінистого небосхилу.

Зійшовши зі сходинок, він опинився цілком самотнім на краєчку великої й порожньої площевої мушлі, що нею перетікала небесна блакить без сонця.

Велика і чиста площа того пополудня лежала, мов баня зі скла, мов новий непочатий рік. Шльома стояв на його березі цілком сірий і згаслий, завалений блакитним – і не важився пошкодити тієї досконалої кулі неторканого дня.

Лише раз на рік, у день виходу з в’язниці, Шльома почувався таким чистим, новим і нічим не обтяженим. День приймав його в себе відмитим від гріхів, оновленим, сповненим єднання зі світом; день зітхав – і відкривав йому чисті кола своїх обріїв, увінчані тихою красою.

Шльома не квапився. Стояв на краєчку дня і не зважувався переступити, перекреслити своєю дрібною, молодою, ледь кульгавою ходою цього лагідно зведеного склепіння пополудневої мушлі.

Прозора тінь лежала над містом. Мовчання третьої години пополудня видобувало з будинків чисту крейдяну білість і безгучно, мов колоду карт, розкладало її довкола площі. Обдарувавши її першим витком, воно розпочинало новий, черпаючи резерви білості з великого барокового фасаду Св. Трійці, який, ніби велетенська сорочка Бога, що злетіла з небес, помережаний пілястрами, ризалітами [108]108
  Р и з а л і т  (з італ.) – частина будинку, висунута вперед на висоту всіх поверхів.


[Закрыть]і фрамугами, розчепірений пафосом волют і архівольт, квапливо приводив на собі до ладу цю простору збурену одіж.

Шльома підняв голову, принюхуючись до повітря. Легкий повів надносив пахощі олеандрів, святково прибраних помешкань і цинамону. Тоді він голосно чхнув на всю свою славетну потужність, від якої злякані голуби позривалися з даху поліцейської вартівні. Шльома усміхнувся до себе самого: чутливістю ніздрів Бог провістив йому весну. Цей знак був певніший за повернення лелек – відтепер дні мали бути позначені цими детонуваннями, що, загублені в міському шумі, то звіддалік, а то зблизька супроводжували його події своїм дотепним коментарем.

«Шльомо!» – покликав я з вікна нижнього поверху.

Шльома побачив мене, мило всміхнувся і привітався помахом руки.

«Ми з тобою самі на цілий Ринок – я і ти», – мовив я тихо, позаяк роздута баня неба дудніла, мов бочка.

«Я і ти, – повторив він, сумно всміхаючись. – Який порожній нині світ!».

Ми могли би поділити його й назвати по-новому – такий він був нічий, беззахисний і відкритий. У такі дні Месія [109]109
  М е с і я  – визволитель Ізраїлю, прихід якого заповіли пророки.


[Закрыть]підходить аж до країв горизонту і дивиться звідти на землю. І коли бачить отак її білою, тихою, в усій її блакиті та задумі, може статися, що в очах йому зникне межа, синюваті пасма хмарин ляжуть під ноги доріжкою, й сам не відаючи, що чинить, він зійде на землю. І земля у своїй задумі навіть не запримітить того, хто зійшов на її шляхи, а люди попрокидаються від пообідньої дрімоти й нічого не пам’ятатимуть. Уся історія буде немов затерта, і буде все, як за правіків, перш ніж вона почалася.

«Аделя вдома?» – запитав Шльома з усмішкою.

«Нікого нема, зайди на хвильку, я покажу тобі свої малюнки».

«Якщо нікого нема, то не відмовлю собі в задоволенні. Відчиняй».

І по-злодійському роззираючись у брамі на обидва боки, Шльома увійшов досередини.

IV

«Капітальні малюнки», – казав Шльома, віддаляючи їх від себе з виглядом поціновувача.

Його обличчя ясніло відблисками кольорів і світла. Час від часу він скручував долоню навколо ока й дивився крізь той імпровізований окуляр, змінюючи риси сповненою серйозності та знання справи гримасою.

«Можна сказати, – говорив Шльома, – що світ пройшов через твої руки, щоб оновитися, злущитися і змінити шкіру, мов якась дивна ящірка. Невже ти думаєш, ніби я крав би і вчиняв тисячі своїх неподобств, якби світ аж настільки не занепав і зносився, якби речі в ньому не втратили своєї позолоти – далекого відблиску Божих рук? Що робити з таким світом? Як не засумніватися, не впасти духом, коли все в ньому наглухо закрите, замуроване понад своїм сенсом – тож усюди лише стукаєш по цеглинах, мов у стінах в’язниць? Ти мав би народитися раніше, Юзефе».

Ми стояли в тій напівтемній глибокій кімнаті, що в перспективі видовжувалася до відчиненого в бік Ринку вікна. Звідти до нас долинали хвилі повітря в ніжній пульсації, що розпросторювалися тишею. Кожний приплив надносив новий її заряд, насичений кольорами далини так, ніби попередній було вже зужито і вичерпано. Ця темна кімната жила тільки відблисками далеких будинків за вікном, відбивала у своїй глибині їхні барви, наче cameraobscura [110]110
  Світлонепроникна скринька з малим отвором у передній стінці, крізь який на задню стінку падає зображення освітленого предмета, що знаходиться ззовні; часто застосовувана художниками у XVIII столітті для прокреслювання перспективи.


[Закрыть]. Крізь вікно, ніби у фокусі бінокля, видно було голубів на поліційній вартівні – надуті, вони походжали краєм аттики [111]111
  Горизонтальний архітектурний елемент понад найвищим виступом будівлі, що цілком або частково заслоняє дах.


[Закрыть]. Час від часу всі вони зривалися й описували над Ринком одне-два півкола. Тоді кімната на мить світлішала від їхніх оперень, ширшала відблисками їхнього далекого тріпотіння, а потім знову гасла, коли, сідаючи, вони складали крила.

«Тобі, Шльомо, – сказав я, – можу розкрити таємницю цих малюнків. Уже від самого початку мене мучили сумніви, чи справді я їхній автор. Інколи вони здаються мені мимовільним плагіатом, чимось таким, що було мені підказане і підсунуте… Ніби щось чуже скористалося моїм натхненням для якихось мені не знаних цілей. Бо мушу сказати правду, – я стишив голос, дивлячись йому в очі. – Я знайшов Автентик».

«Автентик»? – запитав Шльома, просвітлений раптовим осяянням.

«Саме так. Зрештою, дивися», – сказав я, нагинаючись над шухлядою комоду.

Спершу я витягнув єдвабну сукню Аделі, коробку зі стрічками, її ж нові пантофлики на високих підборах. Повітрям розійшовся запах пудри й парфумів. Я дістав ще кілька книжок. На дні справді лежав давно не бачений дорогий зшиток – і світився.

«Шльомо, – сказав я зворушено, – глянь, оце лежить…».

Але він занурився в медитацію з Аделиним пантофликом у руці, з усією поважністю роздивляючись його.

«Бог цього не повідав, – говорив Шльома, – але все ж, як глибоко мене це переконує, припирає до стінки, відбирає останній аргумент. Ці лінії невідпорні, вони вражають своєю влучністю, остаточністю і, наче блискавка, вдаряють у саму суть. Чим заслонитися, що їм протиставити, якщо сам ти вже перекуплений, викреслений і зраджений найвірнішими спільниками? Шість днів творіння було Божих і світлих. Але на сьомий день Він відчув під руками чужий згусток і, вражений, відсмикнув руки від світу – хоч його творчий запал був розрахований ще на багато днів і ночей. О, Юзефе, стережися сьомого дня…».

І з жахом піднімаючи вузький Аделин пантофлик, продовжив так, ніби лискуча й іронічна виразність цієї пустої лакованої шкаралущі врекла його: «Чи розумієш ти весь потворний цинізм цього символу на жіночій нозі, всю провокацію розпусної ходи на цих вигадливих підборах? Та як би я смів залишатися під владою цього символу! Боже збав мене від такого вчинку…».

Так говорячи, він зграбними рухами запихав Аделині пантофлики, сукню й коралі собі за пазуху.

«Шльомо, що ти робиш?» – запитав я ошелешено.

Але він уже швидко прямував до дверей, ледь накульгуючи у своїх підкорочених картатих штанах. У дверях він ще раз обернув до мене своє сіре, геть невиразне обличчя і заспокійливо поклав палець на вуста. Відтак зник за дверима.