Текст книги "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц)

Птахи

Настали жовті, заповнені лише нудьгою зимові дні. Поруділу землю вкривав дірявий, витертий і як на неї надто короткий сніговий обрус. Багатьом дахам його не вистачило, тож і лишалися вони чорними чи іржавими, ґонтові стріхи й арки, що крили під собою закіптюжені горища – чорні обвуглені надбудови, наїжачені ребрами крокви, платви [19]19
  П л а т в а  – у дахових конструкціях горизонтальна балка, паралельна довшій осі будинку, зазвичай покладена на стропові балки (з обох боків); платва є опорою для крокви.


[Закрыть]і бантини [20]20
  Б а н т и н а  (з нім.) – у теслярстві: балка, що з'єднує крокви або розміщена поміж стінами, розпора.


[Закрыть]– темні легені зимових завихрень. Кожен світанок відкривав нові комини й димарі, що виростали за ніч, надмухані вітрами ночі, чорні свистульки чортових органів. Сажотруси не могли відбитися від ворон, які, мов живі чорні листки, обсідали щовечора гілля дерев перед костелом, відривалися від нього, тріпочучи, щоб урешті знову припасти, кожна до свого місця на своїй гілці, на світанку ж відлітали геть великими зграями – хмарами сажі, шматками кіптяви, розхвильовані й фантастичні, миготливим кряканням цяткуючи брудно-жовті смуги світанку. Дні затвердівали від холоду та нудьги, мов буханці минулорічного хліба. Їх надпочинали тупими ножами, без апетиту, в ледачій сонливості.

Батько вже не виходив з дому. Він палив у грубах, опановував ніколи досі не вивчену суть вогню, вчувався в солоний металевий присмак і вуджений запах зимових пломенів, в зимні пестощі саламандр, що лижуть блискучу сажу в горнилі димаря. У ті дні він із великою втіхою ремонтував усе, що міг, у верхніх реґіонах кімнати. Будь-якої денної пори можна було бачити, як, умостившись на вершечок драбини, він щось майструє під стелею, побіля карнизів великих вікон, над кулями та ланцюгами підвісних ламп. Подібно до малярів, він послуговувався драбиною як здоровенними ходулями, і на тій високості пташиного лету почувався найкраще – поруч із мальованим небом, арабесками та птахами стелі. Від практичних справ буденщини він віддалявся все більше. Коли мати, сповнена турбот і переживань щодо його стану, силкувалася втягнути його в розмови про оборудки та платежі найближчого ultimo [21]21
  Останній день місяця як останній термін регулювання рахунків та зобов'язань.


[Закрыть], він слухав її неуважно, сповнений тривоги, що відбивалась у посмикуваннях загубленого обличчя. Бувало, що він раптово перебивав її заклинальним жестом, аби відбігти в куток, припасти вухом до шпарини в підлозі і, наставивши вказівні пальці обох рук, що мало засвідчувати надзвичайну важливість розпочатого дослідження, вслухатись. У той час ми ще не розуміли сумного тла всіх тих екстраваґанцій, печального комплексу, що визрівав у ньому.

Мати не мала на нього жодного впливу, натомість особливою шаною та увагою він обдаровував Аделю. Прибирання кімнати було для нього великою і важливою церемонією, що її спогляданням він ніколи не міг знехтувати, зі змішаним почуттям страху і солодкого трепету відстежуючи всі Аделині маніпуляції. Усім її діям він приписував глибше, символічне значення. Коли дівчина молодими сміливими ривками совгала по підлозі щітку на довгому держаку, це переходило будь-які межі. З його очей текли сльози, обличчя перекошував безгучний сміх, а тіло здригалось у розкішному спазмі оргазму. Його вразливість на лоскотання доходила до шалу. Вистачало Аделі спрямувати на нього палець, що начебто збирався його полоскотати, як він із диким сполохом пускався навтьоки всіма кімнатами, захлопуючи за собою всі двері, щоб нарешті в останній упасти животом на ліжко і звиватися в конвульсіях сміху від самого лиш уявляння, котрому був не в змозі опиратися. Завдяки цьому Аделя мала ледь не обмежену владу над ним.

Тоді ж ми вперше зауважили в батька пристрасне зацікавлення тваринами. Спочатку це була пристрасть мисливця і митця в одній особі, можливо, доповнювана дещо глибшою зоологічною симпатією живого створіння до собі подібних, але й настільки відмінних біологічних форм, експериментуванням у досі не випробуваних реєстрах буття. Щойно в пізнішій фазі ситуація набула того несамовито-збоченого, глибоко грішного і протиприродного виразу, що його краще взагалі не виносити на привселюдні оглядини в денному світлі.

Усе почалося з висиджування пташиних яєць.

Завдяки тяжким зусиллям і великим грошовим витратам батько отримував із Гамбурга, Голландії та з африканських зоостанцій запліднені пташині яйця, що їх підкладав під велетенських бельгійських квочок. Ця процедура, зрештою, була цікавою й мені – передусім вилуплюванням пташенят, цих вельми дивовижних за формою та кольорами істот. Було неможливо розгледіти в цих монстрах з величезними фантастичними дзьобами, що відразу ж по народженні широко роззявлялися й хижо сичали стулками горла, в цих ящурах з вутлими, голими тільцями виродків, майбутніх павичів, фазанів, глухарів і кондорів. Розміщене в кошиках, у ваті, це зміїне поріддя підводило сліпі, оброслі більмами голови на тонюсіньких шиях, безгучно репетуючи німими горлянками. Батько походжав уздовж полиць у зеленому фартусі, мов садівник уздовж теплиць із кактусами, і виманював з небуття всі ті сліпі, сповнені пульсування пухирці, недолугі черева, здатні сприймати навколишнє тільки у вигляді їдла, ті відростки життя, що навпомацки пнуться до світла. Кілька тижнів по тому, коли ці сліпі бруньки порозпускалися на світлі, кімнати наповнилися кольоровим граєм, миготливим цвіріньканням своїх нових мешканців. Вони обсідали карнизи фіранок, виступи шаф, гніздились у гущавині цинкового гілля та арабесок на розгалужених підвісних лампах.

Коли батько брався студіювати грубезні орнітологічні компендіуми, гортаючи в них кольорові вкладки, здавалося, що з них вилітають оті пернаті фантазми і що вони наповнюють кімнату кольоровим тріпотінням, пурпуровими клаптями, сапфірними, смараґдовими та срібляними стрічками. Під час годування вони влаштовували на підлозі барвисту схвильовану грядку, живий килимок, який розпадався, розвалювався в повітрі на рухомі, трепетні квітки, щойно хтось необачно увіходив досередини – щоб урешті зависнути в горішніх реґіонах кімнати. Мені особливо виразно запам’ятався один кондор, велетенський птах із голою шиєю та поморщеною, розбуялою наростами фізією. Він був худим аскетом, буддійським ламою, сповненим непохитної гідності в поведінці й керованим лише залізним церемоніалом свого видатного роду. Коли він сидів навпроти батька, знерухомілий у монументальній позі прадавніх богів Єгипту, з оком, що затяглося бліднуватим більмом, яке він сам закочував на зіницю, щоб цілковито замкнутись у спогляданні власної шляхетної самотності, то завдяки своєму кам’яному профілю міг здаватися батьковим старшим братом. Така ж матерія тіла, судин і поморщеної твердої шкіри, таке ж усохле і кістляве лице, такі ж зароговілі, запалі очниці. Навіть руки, вузлуваті й сильні, а передусім довгі й худі батькові долоні з випуклими нігтями, що мали свою аналогію в кондорових пазурях. Дивлячись на нього заспалого, я не міг позбутися враження, що переді мною мумія – висохла й тому дещо зменшена мумія батька. Здається, мати так само не могла не зауважити цієї предивної схожості, хоч ми з нею ніколи цього й не обговорювали. Важливо додати, що кондор користувався спільним із батьком нічним горщиком.

Не зупиняючись на самому тільки висиджуванні все нових особин, батько влаштовував на горищі пташині весілля, висилав сватів, у всіх можливих дірках та заглибинах спаровував звабливих та спраглих одне одного молодят і таким чином перетворював дах нашого дому, величезний двосхильний ґонтовий дах на справжню пташину домівку, на Ноїв ковчег, до якого зліталися різного штибу крилаті з найдальших країв. Навіть і згодом, уже після ліквідації того пташиного хазяйства, у пташиних середовищах довго ще підтримувалася традиція нашого дому, і в часи весняних перельотів нам на дах нерідко всідалися цілі хмари журавлів, пеліканів, павичів та іншої пташні.

Однак незабаром уся та розвага набула – після нетривалої приємної фази – досить сумного вигляду. Уже невдовзі довелося переводити батька до двох кімнат на піддашші, що насправді слугували звалищами для всякого мотлоху. Звідти вже о світанковій ранній порі долітав змішаний клекіт пташиних голосів. Дерев’яні коробки кімнат на горищі, підсилювані резонансом піддашого простору, аж двигтіли від шуму, тріпотіння, співу, токування і булькання. Так ми втратили батька на кілька тижнів – принаймні з поля зору. Дуже зрідка він, утім, ще спускався в помешкання, й у такі хвилини можна було побачити, як він меншає, худне і немовби скарлючується. Іноді він у непам’яті зривався на рівні з крісла при столі і, тріпочучи руками, наче крилами, протяжно піяв, очі ж його при цьому затягувалися млою більма. Потім, засоромлений, він сміявся разом із нами, силкуючись увесь інцидент перевести на жарт.

Котрогось разу, в сам розпал генерального прибирання, у пташиній державі батька несподівано виникла Аделя. Зупинившись у дверях, вона так і заламала руки від смороду, що панував у повітрі, та куп лайна, що повсюдно громадилися на підлозі, столах і меблях. Рішуче і рвучко вона відчинила вікно, після чого своєю довгою щіткою спричинила вихор у пташиній масі. Здійнялася пекельна хмара з пір’я, крил та криків, посеред якої Аделя, мов ошаліла Менада [22]22
  М е н a д а  – у Стародавній Греції: жінка, охоплена екстатичним шалом під час обряду на честь Діоніса; вакханка.


[Закрыть]орудуючи держаком свого тирсу [23]23
  Т и р с  – палиця, оплетена листками винограду і плюща, що являє собою один із атрибутів Діоніса та сатирів і вакханок, які його оточують.


[Закрыть], танцювала свій танець нищення. Разом із пташиною громадою батько, тріпочучи руками, нажахано силкувався здійнятись у повітря. Крилате стовпотворіння поволі розріджувалось, аж урешті на побоїську залишилася тільки Аделя, виснажена й захекана, а ще батько з пригніченим і засоромленим виразом обличчя, готовий до капітуляції на будь-яких умовах.

Уже за хвилину батько спускався сходами зі своїх володінь – зламаний чоловік, король-вигнанець, якого позбавили трону і панування.

Манекени

Батькова пташина забава була останнім вибухом кольоровості, останнім і прекрасним контрнаступом фантазії, що його цей невиправний імпровізатор, цей фехтувальник уяви повів на окопи й шанці безплідної пустої зими. Щойно тепер я розумію той самотній героїзм, з яким батько оголосив війну безмежним стихіям нудьги, що скувала місто. Позбавлений хоч якоїсь підтримки та визнання з нашого боку, цей чудний чоловік захищав безнадійну справу поезії. Він був дивовижним млином, у лотоки якого сипалися висівки порожніх годин, щоб у жорнах заквітнути всіма кольорами й пахощами коренів Сходу. Але ми, звиклі до чудовного штукарства цього метафізичного ілюзіоніста, були схильні недооцінювати його суверенну магію, що так рятувала нас від летаргії порожніх днів і ночей. Ніхто навіть не дорікнув Аделі за її безглуздий і тупий вандалізм. Навпаки – ми відчували якесь підле задоволення, ганебну зловтіху з того приборкання батькових буянь, якими ласували досхочу, щоби згодом навчено ухилитися від будь-якої відповідальності за них. А може, в тій зраді крилося ще й потаємне схиляння перед Аделею-переможницею, що їй ми несвідомо приписували якусь місію з повноваженнями від сил вищого рівня. Усіма зраджений, батько без бою здав позиції своєї недавньої доблесті. Без перехрещування шпаг він віддав у ворожі руки терени свого колишнього панування. Добровільним вигнанцем забрався до порожньої кімнати в кінці коридору й окопався в ній самотою.

Ми забули про нього.

З усіх боків нас ізнов обсіла жалобна сірятина міста, зацвітаючи у вікнах темними лишаями світань, паразитичними грибками смерку, що поростали пухнастими хутрами довгих ночей зими. Шпалери кімнат, що блаженно розпружились і розкрилися в ті дні для барвистих перельотів згаданої крилатої компанії, знову замкнулися в собі, загусли, занурилися в одноманіття гірких монологів.

Лампи зчорніли і зів’яли, ніби старе будяччя. Тепер вони висіли посовіло і брезкло, тихо подзвонюючи кришталиками, коли хтось навпомацки перетинав сіру сутінь кімнати. Аделя намарне понавтикала в усі їхні поверхні кольорових свічок – бездарний сурогат, бліде наслідування чудових ілюмінацій, якими ще недавно квітли ті висячі сади. Ех! Куди поділося те щебетливе брунькування, квапливе і фантастичне плодоношення в букетах ламп, з яких, ніби з порепаних чарівних тортів, вилітали крилаті примари, тасуючи повітря, мов колоди магічних карт, розсипаючи їх на кольорові сплески, що сипалися густою лускою лазуру, павиної, папужачої зелені, металевими полисками, креслячи в повітрі арабески та лінії, мерехтливі сліди польотів і кружлянь, розгортаючи барвисті віяла тріпотінь, що надовго зависали в насиченій та блискучій атмосфері. Ще й тепер у надрах посірілої аури чаїлися відлуння й можливості барвистих розблисків, але ніхто вже не накручував дудкою, не випробовував свердлом помутнілих шарів повітря.

Тодішні тижні ознакувала дивна сонливість.

Ліжка, не застелювані цілими днями, завалені вим’ятою, витоптаною в тяжких снах постіллю, стояли, ніби глибокі човни, готові от-от відчалити у вогкі і непролазні лабіринти якоїсь чорної, беззоряної Венеції. Глухими світанками Аделя приносила нам каву. Ми ліниво вдягались у зимних кімнатах, при світлі свічки, кількаразово відбитої в чорних шибках вікон. Ранки були сповнені безладного крутіння, сповільненого вишукування речей в якихось шухлядах і шафах. В усьому помешканні було чутно шльопіт Аделиних пантофликів. Продавці засвічували ліхтарі, брали в матері великі крамничні ключі і виходили в густу розвихрену темряву. Мати ніяк не давала собі ради з ранковими процедурами. Свічки догасали у свічниках. Аделя пропадала десь у віддалених кімнатах або на горищі, де розвішувала білизну. Докликатись її не було змоги. Ще молодий, мутно-брудний вогонь у грубі лизав зимні, блискучі наростки сажі в горнилі комина. Свічка гасла, кімната занурювалась у темряву. Поклавши голови на обрус, поміж сніданковими рештками, ми засинали напіводягнутими. Припавши обличчями до хутряного живота темряви, ми відпливали на його хвилястому подиху в беззоряну ніщоту. Будило нас голосне Аделине прибирання. Мати все не могла впоратися з процедурами. Перш ніж вона встигала зачесатися, продавці повертались обідати. Сутінь на площі Ринок набувала барви золотавого диму. На хвилину з цих димних медів, з бурштинової каламуті могли розповитися кольори найяскравішого пополудня. Але щаслива мить відходила, амальгама [24]24
  А м а л ь г а м а  (з араб.) – тут: суміш різних елементів, первинних стихій.


[Закрыть]світанку відцвітала, напучнявілий фермент дня, вже майже дозрілий, знов опадав у безсилу сіризну. Ми сідали до столу, продавці потирали червоні від холоду руки, і проза їхніх розмов раптово приводила за собою весь день, порожній сірий вівторок, день без традиції та власного обличчя. Але коли на столі з’являвся полумисок із рибою у склистих драглях, дві великі рибини, що лежали обіч себе, головою до хвоста, ніби зодіакальний знак, – ми розпізнавали герб дня, календарний символ безіменного вівторка, і похапцем розбирали його поміж нас, відчувши полегкість від того, що в ньому день таки здобув собі лице.

Продавці споживали його піднесено, з поважністю календарної церемонії. Запах перцю розтікався кімнатою. А після того, як вони булкою витирали рештки драглів зі своїх тарілок, подумки розважаючи геральдику наступних днів тижня, і на полумиску лишалися тільки голови з вивареними очима, всі ми починали відчувати, що спільними зусиллями день подолано, а його залишком уже можна знехтувати.

І справді – з усім тим залишком, відданим їй на милість, Аделя вже особливо не церемонилася. Серед каструльного брязкоту і сплесків холодної води вона енергійно ліквідовувала ту пару годин перед смерканням, протягом яких мати спала на отоманці. Тим часом у їдальні вже готувався сценарій вечора. Польда і Павлина, дівчата-швачки, розкладалися в ній з реквізитами свого фаху. На їхніх плечах до кімнати заходила мовчазна і нерухома пані, дама з полотна і клоччя, з чорною дерев’яною кулею замість голови. Але, поставлена в кутку між дверима та грубкою, ця тиха пані ставала господинею ситуації. Зі свого місця вона нерухомо і мовчки наглядала за працею дівчат. Сповнена критицизму і суворості, вона як належне приймала їхні зусилля та запобігання, з якими вони плазували перед нею, приміряючи фрагменти сукні, наметані білою ниткою. Уважно і терпляче вони обслуговували цього мовчазного ідола [25]25
  I д о л  (з гр.) – тут: зображення божества (скульптура, малюнок тощо), яке є предметом культу.


[Закрыть], сподобатись якому було просто неможливо. Цей молох [26]26
  М о л о x  (з івр.) – хтонічне семітське божество, особливо шановане на теренах Ханаану; в жертву Молоху приносили людей.


[Закрыть]був невблаганний, як усі молохи жіночої статі, знову і знову він змушував їх до роботи, а вони, веретенисті і стрункі, схожі на дерев’яні шпулі, з яких відмотуються нитки, ще й так само верткі, спритними рухами маніпулювали над купою шовків і сукна, розгавканими ножицями врізалися в її кольорову масу, туркотіли машинкою, тупцюючи по педалі лаковано-дешевою ніжкою, а навколо росла гора відходів, різнобарвних обрізків і шматин, мов лушпайки й полова, що їх наплювали довкіл себе двійко примхливих і марнотратних папуг. Криві щелепи ножиць відкривалися зі скрипом, як дзьоби тих кольорових птахів.

Дівчата розсіяно ступали на кольорові клаптики, несвідомо блукаючи якимось начебто смітником можливого карнавалу, звалищем якогось великого, нереалізованого маскараду. З нервовими смішками вони обтріпувалися зі шматочків, лоскочучи поглядами дзеркала. Їхні душі, бистре чародійство їхніх рук були не в нудних сукнях, навалених на столі, а в отих сотнях відрізків, у міріадах легковажних і мінливих витинанок, якими вони могли б засипати місто, немов кольорово-фантастичною сніговицею. Зненацька їм робилося гаряче й вони відкривали вікно, щоб у нетерплячці своєї самоти, зголоднілі за чужими обличчями, побачити принаймні безіменне обличчя ночі, притиснуте до вікна. Вони остуджували свої запалені щоки перед набухлою фіранками зимовою ніччю і відкривали розпашілі декольте, сповнені взаємної ненависті та суперництва, готові побитися за першого-ліпшого п’єро [27]27
  П ’ є р о  (фр.) – комічний персонаж старої французької пантоміми; часто сентиментальний і закоханий. П'єро був одним із улюблених мотивів у мистецтві на зламі XIX–XX століть, а перед тим – романтичного мистецтва (напр., у Теофіла Ґотьє, Оноре Дом'є, Жюля Лафоржа, Александра Блока, Болеслава Лесьмяна чи Арнольда Шенберґа).


[Закрыть], що привіявся б до вікна темними вітрами ночі. Ах! Як мало хотіли вони від життя. Усе мали в собі, навіть із надміром. Ах! Та їм би цілком вистачило й одного набитого тирсою п’єро на двох, лиш одне-два слова, на які вони здавна чекали, щоб виступити зі своєю здавна підготовленою роллю, що так само здавна лізла їм на вуста, сповнена солодкої і страшної гіркоти, шалено захоплива, наче сторінки любовного роману, який ковтаєш уночі разом зі сльозами, пущеними по розпалених щоках.

Під час однієї з вечорових, підгаданих під Аделину відсутність мандрівок помешканням батько наткнувся на той тихий сеанс. Якусь хвилину він постояв у темних дверях сусідньої кімнати з лампою в руці, причарований сповненою гарячих рум’янців сценою, справжньою ідилією з пудри, промокального паперу й атропіну [28]28
  Незаможні дівчата застосовували промокальний папір для нанесення рум'янцю на щоки. Атропін (алкалоїд, використовуваний в офтальмології для розширення зіниць) застосовувався і як косметичний засіб – для досягнення ефекту «глибшого погляду».


[Закрыть], що її велемовним тлом залягала, зітхаючи серед надутих фіранок, зимова ніч за вікном. Надіваючи окуляри, батько підступив на кілька кроків ближче і обійшов дівчат колом, присвітлюючи на них піднятою лампою. Протяг із відкритих дверей надимав фіранки, дівчата були не проти, щоб їх трохи порозглядали, тож закрутили стегнами, поблискуючи емаллю очей, лаком рипучих пантофликів, пряжками панчішних підв’язок під задертими від вітру сукенками; клапті тканини шугнулися підлогою, ніби щури, в бік відхилених дверей темної кімнати, а батько лиш уважно придивлявся до розхихотілих створіннячок, нашіптуючи впівголоса: «Genusavium… коли не помиляюся, scansores-pistacci [29]29
  З латини: родина птахів, [ряд] лазячих або [ряд] папуг. Хоча правильно не pistacci, a psitacci.


[Закрыть]… найвищою мірою гідні уваги».

Ця випадкова зустріч започаткувала цілу серію сеансів, під час яких батько зумів досить швидко зачарувати обох панянок принадами своєї дивної особистості. З віддяки за сповнені галантності та дотепів промовляння, що ними батько так і сипав у порожнечу вечора, дівчата дозволили палкому дослідникові опановувати структури своїх тоненьких і незавидних тіл. Це відбувалось у плині розмов, з поважністю й вишуканістю такої високої міри, що навіть із найризикованіших пунктів батькових досліджень знімала їхню двозначну позірність. Стягуючи панчішку з Павлининого коліна і замилуваними очима вивчаючи щільну та шляхетну будову суглоба, він, батько, казав: «Наскільки ж принадлива та щаслива ця форма буття, яку ви обрали для себе! Наскільки красивою та простою є теза, яку вам дано засвідчити своїми життями. А проте – з якою майстерністю, з якою елегантністю ви даєте собі раду із цим завданням! Та якби я, відкинувши шану до Творця, надумав погратись у критику його творіння, то кричав би: «Менше змісту, більше форми!». Ех, як полегшало би світові, як його попустило б від убування змісту. «Більше скромності в намірах, більше стриманості у претензіях, панове деміурги – і світ був би досконаліший!» – вигукував батько саме в мить, коли його долоня вивільняла білу Павлинину литку з панчішного полону. І саме тоді у прочинених дверях їдальні, несучи тацю з підвечірком, постала Аделя. Це була перша з часів великої розправи зустріч двох ворожих сил. Усі ми, що були при цьому, пережили момент великої тривоги. Нам було надзвичайно прикро ставати свідками нового приниження вже й без того тяжко впокореного чоловіка. Батько підвівся з колін сильно знічений, а його обличчя вкривалося щоразу темнішими хвилями сорому. Однак Аделя несподівано виявилася на висоті. Усміхнена підійшла до батька і дала йому щиглика в ніс. На цей знак Павлина і Польда зраділо плеснули в долоні, затупотіли ніжками і, з обидвох боків повиснувши батькові на раменах, протанцювали з ним довкіл стола. Таким чином завдяки доброму серцю дівчат зародок конфлікту розсмоктався в загальних веселощах.

І тут початок вельми цікавих і дивних лекцій, що їх натхненний привабами своєї невеличкої та цнотливої аудиторії батько виголошував протягом наступних тижнів тієї ранньої зими.

Гідне уваги те, як, зіткнувшись із цією незвичайною людиною, всі речі ніби рушали вспак до коренів свого буття, відновлювали себе як явище аж до метафізичної суті, як вони немов поверталися до первісної ідеї, щоб, досягнувши її та в ній зневірившись, відхилитися в ті сумнівні, ризиковані та двозначні реґіони, які ми коротко назовемо реґіонами великої єресі. Наш єресіарх [30]30
  Творець і популяризатор поглядів, що суперечать догмам панівної релігії.


[Закрыть]проходив поміж речей, мов гіпнотизер, заражаючи їх і спокушаючи своїми небезпечними чарами. Чи назвати й Павлину його жертвою? У ті дні вона стала його ученицею, адептом його теорій, моделлю його експериментів.

Далі я намагатимуся з належною пильністю, уникаючи спотворень, викласти ту вельми безбожницьку доктрину, що на довгі місяці оплутала батька, завладавши над усіма його починаннями.