Текст книги "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 22 страниц)

З піднятою головою, холодний і дуже спокійний, я звелів доповісти про себе. Мене запровадили до напівтемної зали. Там панував легкий морок, вібруючи від тихої пишноти. Крізь відкрите високе вікно, ніби крізь щілину флейти, лагідними хвилями затікало повітря саду, бальзамічне і стримане, – немов до кімнати, в якій лежить невиліковно хворий. Від цих тихих інфлюенцій, що незримо проникали сюди через лагідні придихи фіранкових фільтрів, ледь наповнених аурою саду, оживали предмети, прокидаючись у зітханнях, лискуче передчуття тривожно перебігало рядами венецьких келихів у глибокій вітрині, листя на шпалерах шелестіло сполохано і сріблясто.

Потім шпалери гасли, заходили в тінь, і їхня напружена задума, роками накопичувана в цих сповнених темної спекуляції гущавинах, вивільнялася, ґвалтовно творячи з уяви сліпу маячню ароматів, ніби старі гербарії, всохлими преріями яких перелітають ключі колібрі і стада бізонів, пожежі степів і переслідувачі з припнутими до сідла скальпами.

Дивна річ: деякі старі приміщення ніяк не знайдуть собі спокою, ніяк не піднімуться понад своїм бурхливим минулим, а в їхній тиші знов і знову намагаються розігратися вже розв’язані і зниклі історії; дивно, як ті самі ситуації знову складаються в незліченних варіантах, вивернуті щоразу на інший бік у безплідній діалектиці шпалер. І так ця тиша розкладається дощенту, зіпсута і здеморалізована в тисячоразових обдумуваннях, самотніх розважаннях, божевільно обкидаючи шпалери своїми блискавками без світла. Навіщо приховувати? Хіба не доводилося тут щоночі присмиряти ці надмірні хвилювання, ці нагромаджені пароксизми гарячки, знімати їх ін’єкціями таємних засобів, що заводили їх у розлогі, заспокійливі і лагідні краєвиди, сповнені – хай-но тільки шпалери розступляться – далеких водойм і віддзеркалень?

Я почув якийсь шелест. Слідом за лакеєм спускався сходами він – кремезний і зібраний, ощадливий у рухах, засліплений відблиском грубих рогових окулярів. Уперше я стояв із ним віч-на-віч. Він виглядав непроникно, проте я не без задоволення відзначив уже після перших моїх слів дві борозни гіркоти і гризоти, що втерлися в його риси. І хоч поза сліпими зблисками своїх окулярів він драпірував обличчя маскою пишної недосяжності, я зміг побачити поміж її, маски, складками, як цим обличчям потайки майнув блідий переляк. Він поступово зацікавлювався, з дедалі уважнішого виразу було видно, що він уже перестає недооцінювати мене. Відтак він запросив мене до свого кабінету обіч. Коли ми входили, якась жіноча постать у білій сукні сполохано відскочила від дверей, немовби підслуховувала, і зникла у глибині помешкання. Чи це була Б’янчина гувернантка? Переступаючи поріг тієї кімнати, я відчув себе так, наче увійшов у джунґлі. Каламутно-зелений півморок був водянисто посмугований тінями опущених на вікна дерев’яних жалюзі. Стіни були пообвішувані ботанічними таблицями, у великих клітках пурхали маленькі барвисті пташки. Явно прагнучи виграти час, він став показувати мені зразки первісної зброї – розвішані на стінах дротики, бумеранги і томагавки. Мій нашорошений нюх виловив у повітрі запах кураре [168]168
  К у р а р е  – алкалоїд стрихніну, отрута рослинного походження, якою індіанці змащували стріли.


[Закрыть]. Коли ж він став демонструвати мені прийоми поводження з певною дикунською алебардою, я порадив йому бути якомога обережнішим і якомога певніше опановувати свої рухи, а свою заувагу підсилив витягнутим раптово пістолетом. Він ображено усміхнувся, дещо збитий з плигу, і поклав зброю на місце. Ми сіли за масивний письмовий стіл з ебенового дерева. Я подякував за сигару, яку він запропонував, пославшись на те, що не палю. Однак ця моя обережність викликала його схвалення. Затиснувши сигару в кутику обвислих вуст, він придивлявся до мене з небезпечною чемністю, яка аж ніяк не викликала довіри. Потім дещо ніби розсіяно, недбало гортаючи сторінки чекової книжки, він раптово запропонував мені компроміс, назвавши число з багатьма нулями і закотивши зіниці кудись у закутки очей. Моя іронічна усмішка змусила його негайно облишити цю тему. Зітхнувши, він розгорнув облікові книги й почав викладати мені стан свого підприємництва. Ім’я Б’янки жодного разу не пролунало між нас, хоч у кожному нашому слові вона була присутня. Я дивився на нього незворушно, а з моїх вуст не сходила іронічна усмішка. Урешті він безсило сперся на бильце.

«Не домовитися ніяк, – сказав він наче до себе. – Вам чого, власне, треба?».

Я заговорив знову. Я говорив здушено, з погамованим вогнем у голосі. На моїх щоках проступило почервоніння. Кілька разів я схвильовано вимовив ім’я Максиміліана, я вимовляв його з притиском, щоразу спостерігаючи, як лице мого супротивника робиться на відтінок блідішим. Урешті я закінчив, тяжко дихаючи. Він сидів як побитий. Уже не міг опанувати своє обличчя, яке раптом виявилося старим і втомленим.

«Ваші рішення покажуть, – закінчував я, – наскільки ви дозріли до розуміння нового стану речей і наскільки готові підтвердити це вашими діями. Я вимагаю фактів і ще раз фактів…».

Рукою, що тремтіла, він хотів дотягтися до дзвінка. Я затримав його рухом долоні і з пальцем на пістолетному спуску, задкуючи, вийшов з кімнати. Коло виходу служник подав мені капелюх. Я опинився на залитій сонцем терасі, в моїх очах було все ще повно розвихреного мороку та вібрації. Я спускався сходами, не озираючись, повен тріумфу і впевнений, що тепер уже з-за жодної із закритих віконниць палацу не висунеться за мною підступна і вбивча цівка дубельтівки.

XXXIX

Важливі, найвищої державної ваги справи тепер часто змушують мене до потаємних обмінів думками з Б’янкою. Скрупульозно готуючи їх, я просиджую до пізньої ночі за письмовим столом над усіма найдражливішими династичними проблемами. Час утікає, ніч у відкритому вікні тихо пристає над настільною лампою, все пізніша й урочистіша, надрізає все пізніші й темніші шари, переступає все глибші рівні втаємничення і, безсила, роззброюється у вікні з невимовними зітханнями. Довгими повільними ковтками темна кімната вбирає у свої глибини паркові нетрі, холодними переливаннями обмінюється вмістом з великою ніччю, яка суне, набрякла пітьмою, з посівом пір’їстого насіння, темного пилку і безгучних нічних метеликів з плюшу, що вдаряються об стіни у своєму тихому сполосі. Зарості шпалер наїжуються страхом у темряві, сріблясто насторожені, пересіваючи через сипке листя ті блудні й летаргійні дрижаки, ті зимні екстази і злети, ті трансцендентні тривоги і збожевоління, якими повниться далеко за північ травнева ніч зі своїми узбережжями. Прозора і скляна її фауна, легкий комариний планктон, обсідає мене, схиленого над паперами, заповнюючи простір усе вище і вище тим пінистим, витонченим, білим гафтом, яким гафтується ніч далеко за північ. Коники й москіти, зроблені замалим не з прозорої тканини нічних домислів, сідають мені на папери, а ще скляні фарфарели, тоненькі монограми, арабески, що їх вигадала ніч, дедалі більші і фантастичніші, завбільшки з нетопирів і лиликів, зроблені лише з повітря і з каліграфії. Ціла фіранка аж кишить цим мандрівним мереживом, цим безмовним наступом уявної білої фауни.

У таку ніч – замежну, ніч без кордонів, простір губить свій сенс. Обтанцьований світлим комариним вируванням, зі стосом нарешті готових паперів, я роблю кілька кроків у невизначеному напрямку, у глухий кут ночі, який мусить закінчитися дверима – і саме білими дверима Б’янки. Я тисну на клямку і входжу до неї, ніби з однієї кімнати до другої. Попри те мій чорний капелюх карбонарія [169]169
  К а р б о н а р і й  – член таємного революційного товариства, заснованого в Італії 1806 року.


[Закрыть]лопоче ніби вітром далеких мандрів, коли я переступаю поріг, моя заплутана краватка фантастично шелестить на вітрі, я притискаю до грудей теку, розпухлу від найтаємніших документів. Так, немовби з передсінку ночі я ввійшов у саму ніч! Як глибоко дихається цим нічним озоном! Тут лігво, тут серцевина ночі, налитої жасмином. Щойно тут вона розпочинає свою справжню історію. Велика лампа з рожевим абажуром палає в головах ліжка. В її рожевому півмороці Б’янка спочиває серед величезних подушок, плинучи на скуйовдженій постелі, ніби на хвилі припливу, під широко відчиненим вікном з його глибокими видихами і вдихами. Б’янка читає, спершись на біле рамено. На мій глибокий уклін вона відповідає коротким поглядом з-над книжки. Побачена зблизька, її краса ніби стає помірнішою, входить у себе, наче скручена лампа. З блюзнірською радістю я спостерігаю, що її носик виліплений не аж так шляхетно, а шкіра далека від ідеальної досконалості. Спостерігаю це з деякою полегкістю, хоч і знаю, що ця стриманість її блиску існує лише з милосердя і лише для того, щоб не спирало подих і не відбирало мову. Ця краса потім швиденько оновиться за посередництвом віддаляння, вона стане болісною, нестерпною і виб’ється понад усяку міру.

Підбадьорений її кивком, я сідаю біля ліжка й починаю свою реляцію, послуговуючись підготовленими паперами. Через відкрите вікно за головою Б’янки плине божевільний шум парку. Цілий ліс, юрмлячися за вікном, плине хороводами дерев, проникає крізь стіни, заволодіває приміщенням, усюдисутній і всеохопний. Б’янка слухає дещо розсіяно. Щиро кажучи, дуже нервує те, що вона не перестає читати. Вона дає мені висвітлити кожну справу з усіх боків, зіставити всі proicontra, а потім, підвівши очі з-над книжки і трохи непритомно покліпавши, приймає кожне рішення швидко, квапливо і з дивовижною слушністю. Нашорошений та уважний щодо кожного її слова, я ревно підхоплюю тон її голосу, щоби вникнути в потаємну ціль. Потім я слухняно подаю декрети їй на підпис, і Б’янка підписує – з опущеними віями, від яких паде довга тінь, і ледь іронічно спостерігає з-під них, як я ставлю свою контрасигнацію [170]170
  К о н т р а с и г н а ц і я  (з лат.) – підпис на документі, поставлений підлеглою особою після головного підпису.


[Закрыть].

Можливо, що пізня пора, давно перейдена за північ, не сприяє зосередженню на державних справах. Вийшовши за останню межу, ніч схиляється до певної розслабленості. Поки ми отак розмовляємо, ілюзія кімнати розпускається все більше, властиво, ми вже в лісі, кущами папороті пообростали всі закутки, відразу ж за ліжком ходить ходором стіна заростей, рухлива й заплутана. З тієї листяної стіни у світлі лампи визирають окаті вивірки, дятли і нічні звірята, вони нерухомо дивляться на світло лискучими випуклими очима. Починаючи з певного моменту, ми входимо в нелегальний час, у ніч, позбавлену контролю, підвладну всім нічним вибрикам та фанаберіям. Те, що все ще відбувається, вже наче поза рахунком, поза обліком, сповнене дріб’язком, непередбаченими аномаліями й нічним фіґлюванням. Тільки цьому я й можу приписати дивні зміни, що настають у психічному стані Б’янки. Вона, завжди така поважна й опанована, само втілення послуху та справжньої дисципліни, робиться дедалі примхливішою, прикрішою й непередбачуванішою. Папери лежать, розкладені на великій рівнині її ковдри, Б’янка недбало їх бере, неохоче кидає на них оком і байдуже випускає з розведених пальців. З надутими губами, підклавши бліде рамено під голову, вона відтягує своє рішення і змушує мене чекати. Або відвертається до мене спиною, затикає вуха руками – глуха до моїх умовлянь та просьб. Раптом вона без жодного слова, одним лише струсом ніжки під ковдрою, скидає всі папери на землю і дивиться через рамено з висоти своїх подушок загадково розширеними очима, як я, низько схилившися, старанно збираю їх, здмухуючи глицю. Ці, зрештою, не позбавлені принадності примхи аж ніяк не полегшують мою й без того тяжку та відповідальну роль реґента.

Під час наших бесід шум лісу, налитий холодним жасмином, проходить через кімнату цілими милями краєвидів. Усе нові фрагменти лісу пересуваються в мандрах – хороводи дерев і кущів, цілі пейзажі лісу плинуть, заповнюючи собою кімнату. Тоді стає зрозуміло, що ми, власне, із самого початку сидимо у своєрідному потязі, в лісовому нічному потязі, що ледве котиться берегом яру на лісистій околиці міста. Звідси той п’янкий і глибокий повів, який наскрізь пронизує ці вагонні відділення все новим сюжетом, що видовжується в безконечну перспективу передчуттів. Уже й кондуктор із ліхтариком прибивається звідкілясь – виходить з-поміж дерев і компостує наші квитки своїми кліщами. Так ми в’їжджаємо в дедалі глибшу ніч, відкриваючи її цілком нові анфілади, де повно затріскуваних дверей і протягів. Очі Б’янки глибшають, щоки горять, знадлива усмішка розхиляє губки. Вона хоче в чомусь мені звіритися? В чомусь найтаємнішому? Б’янка говорить про зраду, а її личко палає в екстазі, очі звужуються від напливів утіхи, коли, звиваючись, ніби ящірка, під ковдрою, вона приписує мені зраду священної місії. Вона вперто зондує моє зблідле обличчя своїми солодкими очима, які робляться дещо зизуватими.

«Зроби це, – шепоче вона з притиском, – зроби це. Станеш одним із них, отих чорних негрів…». А коли я заклинальним жестом прикладаю палець до вуст, повнячись розпачем, її личко раптово стає злим і ядучим.

«Ти смішний зі своєю незламною вірністю і всією цією місією. Бозна-що ти собі науявляв щодо своєї винятковості. А якби я вибрала Рудольфа?! Я тисячу разів волію його від тебе, нудного педанта. О, він був би слухняний, слухняний аж до злочину, аж до стирання власної суті, аж до самознищення…».

Потім зненацька з тріумфальним виразом вона питає: «Пам’ятаєш Льонку, доньку Антосі, пралі, з якою ти грався в дитинстві?». Я глянув на неї здивовано. «Це була я, – сказала вона й захихотіла, – тільки я тоді була хлопцем. Я тобі подобалась?».

Ех, у самій серцевині весни щось розвалюється і псується. Б’янко, Б’янко, ти також проти мене?

XL

Я боюся відкрити останні козирі передчасно. Ставка в цій грі надто висока, щоб аж так нею ризикувати. Я віддавна перестав звітувати Рудольфові про перебіг подій. Його поведінка, зрештою, з певного часу змінилася. Заздрість, яка була в його характері панівною рисою, поступилася місцем деякій великодушності. Якась метушлива ввічливість упереміш із розгубленістю проскакує в його жестах та недоречних висловах, щойно ми випадково зустрінемося. Раніше під мимреннями мовчуна, під його обережною стриманістю все-таки крилася їдка цікавість, жадібна до кожної нової деталі, кожної нової версії. Нині ж він напрочуд спокійний і нічого не прагне від мене дізнатися. Мені це, власне кажучи, дуже на руку тепер, коли я ніч у ніч відбуваю ці невимовно важливі засідання в Паноптикумі, які до пори мусять лишатись у найглибшій таємниці. Доглядачі, зморені горілкою, що її для них не шкодую, сплять у своїх комірчинах сном праведників, коли я в закіптюженому світлі кількох свічок головую на конференції в цьому товаристві достойників. Адже там, серед них, є й короновані голови, і вести з ними перемовини справа аж ніяк не легка. З давніших часів вони зберегли свій безпідставний героїзм, нині порожній та безглуздий, свій вогонь, своє спалення у вогні якоїсь концепції, покладання всього життя на одну карту. Ідеї, задля яких вони жили, одна по одній здискредитувались у прозі буднів, ґноти всередині повигорали, а самі вони стоять намарне з нерозтраченою динамікою і, непритомно блимаючи очима, чекають на останнє слово своєї ролі. Як легко в таку мить сфальшувати це слово, підсунути їм першу-ліпшу ідею – раз вони такі безкритичні й беззахисні! Це надзвичайно полегшує моє завдання. З іншого ж боку – невимовно важко пробитися до їхнього розуму, запалити в них світло якоїсь думки – такий протяг у їхньому дусі, такий пустий вітер провіває їх наскрізь. Само вже пробудження їх зі сну коштувало багатьох зусиль. Усі вони лежали в ліжках, смертельно бліді й без дихання. Я схилявся над ними, пошепки вимовляючи найістотніші для них слова, які мали б ударити в них електричним струмом. Вони розплющували одне око. Боялися доглядачів, удавали глухих і мертвих. Щойно впевнившися, що ми самі, вони ледь підводилися на своїх підстилках, перебинтовані, складені зі шматків, притискаючи дерев’яні протези, підробні та штучні легені й печінки. Спочатку вони були дуже недовірливі й хотіли декламувати завчені ролі. Не могли зрозуміти, що від них можна чекати чогось іншого. Й так сиділи в отупінні, часом постогнуючи – ці великі мужі, цвіт роду людського, Дрейфус і Ґарібальді, Бісмарк і Віктор-Емануель І, Ґамбетта і Мадзіні [171]171
  Д р е й ф у с  – див. прим. 55 (у електронній версії прим. 160);  Д ж у з е п п е   Ґ а р і б а л ь д і  (1807—1882) – італійський генерал, поборник визволення та об'єднання Італії, демократ і республіканець;  О т т о   ф о н   Б і с м а р к  (1815—1898) – пруссько-німець-кий державний діяч, перший канцлер об'єднаної німецької імперії, втілення націоналізму та німецького імперіалізму;  В і к т о р –  Е м а н у е л ь  І (1759—1824) – король Сардинії в 1802—21 pp., після падіння Наполеона І повернув собі континентальні території (П'ємонт), зрікся трону внаслідок революції; Л е о н   Ґ а м б е т т а  (1838—1882) – французький політик, провідник республіканської партії в добу II Імперії, після поразки під Седаном проголосив III Республіку і обіймав різні посади у французькому уряді;  Д ж у з е п п е   М а д з і н і  (1805—1872) – італійський демократ і революціонер, 1830 р. вигнаний з Італії за участь у русі карбонаріїв, творець організації «Молода Італія» (1831), з 1837 р. жив у Лондоні. До Італії повернувся 1848-го, учасник Весни народів, один із тріумвірів Римської Республіки.


[Закрыть]та багато інших. Найгірше з розумінням було в ерц-герцоґа Максиміліана. Коли я жагучим шепотом усе повторював йому на вухо ім’я Б’янки, він лише непритомно кліпав очима, неймовірне здивування проступало на його обличчі і жоден проблиск свідомості не з’явився у його рисах. Щойно коли я повільно й чітко вимовив ім’я Франца Йосифа І, його обличчя пересмикнула дика гримаса, чистий рефлекс, який уже не мав відповідника в його душі. Цей комплекс був уже віддавна витіснений з його свідомості, бо ж як міг би жити з цим руйнівним напруженням ненависті він, насилу складений докупи і зарубцьований після того кривавого розстрілу у Вера-Крус [172]172
  В е р а – К р у с  – портове місто в Мексиці. Насправді Максиміліан фон Габсбурґ був засуджений і страчений у Ґеретаро.


[Закрыть]? Я мусив ще раз навчати його власного життя із самого початку. Анамнез був надзвичайно кволий, я намагався пробудити чуттєві зблиски підсвідомого. Вживлював у нього елементи любові й ненависті. Але наступної ночі виявлялося, що він забув. Його колеги, здібніші за нього, допомагали мені, підказували йому, як слід реаґувати, і таким чином освіта хоч і сповільненим кроком, але просувалася вперед. Він був жахливо занедбаний, просто-таки внутрішньо спустошений доглядачами, і все ж я добився того, що на звук імені Франца Йосифа він витягав шаблю. Він навіть ледь не рубонув нею Віктора Емануеля І, який не досить прудко зійшов йому з дороги.

Сталося так, що решта цього блискучого колеґіуму набагато швидше від вічно відсталого та нещасливого ерцгерцоґа загорілась і перейнялась моїм задумом. Їхній запал не знав меж. Я змушений був щосили гамувати їх. Нелегко сказати, чи вони осягнули всю широту ідеї, за яку мали боротися. Змістове наповнення не було їхньою сферою. Приречені самоспалитись у вогні якоїсь догми, вони були в захваті від того, що завдяки мені оволоділи паролем, в ім’я котрого могли загинути в боротьбі, у вихорі піднесення. Я заспокоював їх гіпнозом і насилу втискав у них, як важливо зберегти таємницю. Я пишався ними. Який ще вождь мав коли-небудь у своєму розпорядженні такий блискучий штаб, генералітет, сформований із таких полум’яних духів, таку гвардію – хоч і з самих тільки інвалідів, зате яких же геніальних!

Нарешті прийшла та ніч, буряна й набрякла вихором, у своїх надрах сколочена аж до дна тим, що в ній закипало, величезне й безмежне. Блискавиці раз у раз шматували темряву, світ розкривався, розпанаханий до найглибших тельбухів, демонстрував яскраві, жахні й бездиханні нутрощі і замикав їх із гуркотом назад. І плинув далі – в шумі парків, поході лісів, хороводі рухомих обріїв. Під покровом темряви ми вийшли з музею. Я крокував на чолі цієї натхненної когорти, яка пересувалася, вся жахливо шкутильгаючи, розмахуючи обрубками і скриплячи деревиною милиць. Блискавиці стрибали по оголених лезах шабель. Так у темряві ми дійшли до брами вілли. Вона була відчинена. Занепокоєний цим, передчуваючи підступ, я наказав запалити смолоскипи. Повітря розчервонілося від просмолених скіпок, наполохані птахи збилися високо в червоному блиску, в цих бенгальських спалахах ми виразно побачили віллу, її тераси та балкони, вже наче в заграві пожежі. З даху звисав білий прапор. Уражений лихим передчуттям, я ввійшов у подвір’я на чолі моїх воїнів. На терасі з’явився мажордом [173]173
  М а ж о р д о м  (з лат.) – управитель панського дому.


[Закрыть]. Він сходив, кланяючись, монументальними сходами; наближався з ваганням, блідий і непевний у кожному русі, дедалі виразніший у відблисках зі скіпок. Я спрямував йому в груди вістря мого леза. Мої вірні бійці застигли, піднявши вгору задимлені смолоскипи, в тиші чутно було, як гомонять, лягаючи горизонтально, язики полум’я.

«Де пан де В.?» – спитав я.

Він розвів руки в непевності. «Виїхав, пане», – сказав у відповідь.

«Зараз ми перевіримо, чи це правда. А Інфанта?».

«Її Високість виїхала також, усі виїхали…».

Я не мав підстав цьому не вірити. Хтось поза сумнівом зрадив мене. Кожна хвилина була все дорожчою.

«На коней! – закричав я. – Треба відрізати їм дорогу».

Ми виламали двері до стайні, з темряви на нас дихнуло теплом і тваринячим запахом. За мить ми вже сиділи верхи на румаках, які з іржанням грали під нами. Підхоплені їхнім галопом, ми під цокотіння копит по бруківці розтягнутою кавалькадою вилетіли на нічну вулицю.

«Лісом до річки!» – кинув я позад себе й повернув у лісову алею. Навколо нас буяли глибини хащів. У темряві відкрилися, немов нагромаджені один на одного, краєвиди катастроф і потопів. Ми летіли серед водоспадів шуму, збурених лісових мас, полум’я смолоскипів великими клаптями відривалося й летіло за нашим витягнутим галопом. Через мою голову проносився ураган думок. Чи Б’янку викрадено, а чи низька батькова кров перемогла в ній материнську й тим самим – високу місію, котру я намарне силкувався їй прищепити? Алея ставала тіснішою, переходила у просіку, на кінці якої відкривалася велика галявина. Там ми їх урешті й наздогнали. Вони побачили нас іздалеку й зупинили екіпажі. Пан де В. вийшов і схрестив руки на грудях. Йшов до нас повільно, нахмурений, блимаючи окулярами, пурпуровий у відблисках смолоскипів. Дванадцять блискучих лез витягнулося в бік його грудей. Ми підходили мовчки, великим півколом, коні йшли ступою, я прикрив очі рукою, щоб краще бачити. Світло від смолоскипа впало на екіпаж, і в глибині сидінь я побачив смертельно поблідлу Б’янку, а поруч із нею Рудольфа. Він тримав її руку і притискав собі до грудей. Я неквапом зліз із коня й непевним кроком рушив до екіпажу. Рудольф став поволі підніматися, наче хотів вийти мені назустріч.

Спинившись перед екіпажем, я озирнувся на кавалькаду, що звільна підходила широким фронтом, із лезами, готовими до атаки, й мовив: «Панове, я даремно вас турбував. Ці люди вільні і поїдуть вільно, ніхто їх не зачепить. Жоден волосок не впаде з їхньої голови. Ви, панове, виконали ваш обов’язок. Ховайте шаблі до піхов. Не знаю, до якої міри ви зрозуміли ідею, що на службу їй я вас запріг, до якого ступеня вона проникла у вас і стала кров’ю вашої крові. Ця ідея, як бачите, банкрутує на всій лінії фронту. Ви, як я думаю, це банкрутство переживете без великої шкоди – раз уже пережили банкрутство вашої власної ідеї. Ви вже незнищенні. А щодо мене… але не будемо про мою особу. Я тільки хотів би, – тут я звернувся в бік екіпажу, – щоб ви не думали, ніби те, що трапилося, застає мене цілком зненацька. Це не так. Я віддавна все це передбачав. Якщо я напозір так довго впирався у своїй помилці, не допускаючи до себе кращого знання, то тільки тому, що мені не личило знати речі, які виходять поза мої межі, як не личило випереджати події. Я хотів протриматися на посту, який мені визначила доля, до кінця виконати свою програму, залишитися вірним тій ролі, що її сам для себе загарбав. Бо – визнаю це тепер зі скрухою – всупереч підказкам своїх амбіцій я був усього лиш самозванцем. У своєму засліпленні я взявся переповідати Писання, я хотів тлумачити Божу волю, з фальшивим натхненням хапаючись за сліпі докази та обриси, що миготіли де-не-де в альбомі для марок. На жаль, я поєднував їх лише в довільні фігури. Я нав’язав цій весні власну режисуру, підклав під її неохопний розквіт власну програму, я хотів її скорити, перенацілити згідно із власними планами. Якийсь час вона несла мене на гребені свого розквіту, терпляча й байдужа, заледве мене відчуваючи. Її нейтральність я прийняв за поблажливість, ба – за солідарність і згоду. Я думав, що з її вигляду розгадую, краще за неї саму, її найглибші наміри, що читаю її душу, що виявляю все, чого вона, збаламучена своєю неосяжністю, сама не вміє виразити. Я нехтував усіма ознаками її дикої та нестримної незалежності, лишав поза увагою ґвалтовні непередбачувані пертурбації, що збурювали її дощенту. У своєму самозвеличенні я зайшов так далеко, що наважився втрутитися в династичні справи найвищого рівня, я мобілізував, панове, вас проти Деміурга, зловживаючи вашою відкритістю ідеям, вашою шляхетною довірливістю, щоб заразити вас фальшивою світоборчою доктриною і використати ваш полум’яний ідеалізм у власних шаленствах. Я не хочу з’ясовувати, чи справді був покликаний до тих найвищих речей, по які сягнула моя амбіція. Мабуть, я був покликаний лише для того, щоб ініціювати початок, тож явився використаним і покинутим. Я порушив свої кордони, хоч і це було передбачено. По суті справи, я із самого початку знав свою долю. Як і доля он того нещасного Максиміліана, це була доля Авеля. Був момент, коли моя Жертва пахла Богові мило, а твій дим стелився низом, Рудольфе [174]174
  Алюзія до біблійної історії Каїна та Авеля. Згідно з поширеним у живописі мотивом, дим від жертовного вогню Каїна стелився землею, позаяк Бог не прийняв його жертви, натомість дим від вогню Авеля піднімався в небо.


[Закрыть]. Але Каїн завжди виграє. Цю гру було вирішено заздалегідь».

У цю хвилину повітрям трусонув далекий вибух і вогняний стовп здійнявся над лісами. Усі повернули голови.

«Зберігайте спокій, – сказав я, – це Паноптикум. Покидаючи музей, я залишив у ньому бочівку пороху з підпаленим ґнотом. Ви вже не маєте дому, шляхетні панове. Ви бездомні. Сподіваюся, це не надто сильно вас засмучує?».

Але ці могутні особистості, ця еліта людства мовчала й безпорадно поблискувала очима, несвідомо виструнчена бойовою лавою в заграві далеких пожеж. Вони лиш позирали один на одного – зовсім бездумно, кліпаючи повіками.

«Ти, Ваша Милосте, – звернувся я до ерц-герцоґа, – не мав рації. Мабуть, і з твого боку було самозвеличення. Я помилявся, коли від твого імені хотів реформувати світ. Зрештою, це могло взагалі не входити у твої наміри. Червоний колір є таким же, як усі інші, і щойно всі вони разом утворюють повноту світу. Даруй, що я зловживав твоїм іменем задля чужих тобі цілей. Хай живе Франц Йосиф І!».

Ерц-герцоґ здригнувся на це ім’я, сягнув по шаблю, але за мить начебто схаменувся, ожилий рум’янець проступив на його забілених щоках, кутики рота сіпнулися ніби в усмішці, очі заходили в орбітах; він розмірено й гідно рушив у cercle, переходячи від одного до другого з променистим усміхом. Вони сахалися, неприємно вражені. Цей рецидив цісарства в настільки невідповідних обставинах справив якнайгірше враження.

«Перестань, Ваша Милосте, – сказав я. – Ніхто не сумнівається, що ти знаєш назубок церемоніал свого двору, але тут на нього не час. Я хотів зачитати вам, достойні панове, й тобі, Інфанто, акт мого відречення. Я відрікаюсь усього і в усьому. Розпускаю тріумвірат. Передаю реґентство в руки Рудольфа. І ви, шляхетні панове, – тут я звернувся до мого штабу, – цілком вільні. Ви мали якнайкращі бажання, тож я вам щиро дякую від імені ідеї, нашої скинутої з престолу ідеї, – сльози забігали мені в очах, – яка всупереч усьому…».

У цю хвилину десь неподалік пролунав постріл. Ми повернули голови в той бік. Пан де В. стояв із задимленим пістолетом у руці, дивно завмерлий і витягнутий навскіс. Він гидко кривився. Раптом схитнувся і впав долілиць.

«Тату, тату!» – закричала Б’янка і кинулася до нього.

Почалося сум’яття. Ґарібальді, що як старий практик знався на ранах, оглянув нещасного. Куля прошила серце. Король П’ємонту [175]175
  Віктор Емануель І.


[Закрыть]і Мадзіні обережно взяли його під руки й поклали на ноші. Б’янка схлипувала, хилячись на Рудольфа. Негри, які щойно тепер зібралися під деревами, обступили свого пана.

«Масса, масса, наш добрий масса», – заводили вони хором.

«Ця ніч воістину фатальна! – крикнув я. – В її вікопомній історії це не остання трагедія. Проте визнаю, що цього я не передбачив. Я заподіяв йому кривду. За великим рахунком, у його грудях билося шляхетне серце. Я відмовляюся від своїх суджень про нього, короткозорих і засліплених. Він був, як бачимо, добрим батьком і добрим паном для своїх рабів. Моя концепція, отже, й тут зазнає банкрутства. Але я жертвую нею без жалю. Тобі, Рудольфе, належиться потамувати Б’янчин біль, кохати її з подвійною силою, замінити їй батька. Ви, безумовно, схочете забрати його з собою на корабель. Шикуймося в похід і рушаймо до пристані. Пароплав уже давно кличе вас гудками сирени».

Б’янка повернулася в екіпаж, ми посідали на коней, негри взяли на плечі ноші – й усі рушили до пристані. Кавалькада вершників замикала цей сумний похід. Буря вляглася під час моєї промови, світло смолоскипів пробивалось углиб лісу глибокими щілинами, видовжені чорні тіні юрмами проносилися з боків і згори, великим півколом заходячи за наші спини. Нарешті ми виїхали з лісу. У далині вже виднівся пароплав зі своїми колесами.

Лишається вже небагато: наша історія закінчується. Під плачі Б’янки та негрів тіло загиблого внесли на корабель. Ми востаннє вишикувалися на березі.

«Ще одна річ, Рудольфе, – сказав я, взявши його за ґудзик сурдута. – Ти їдеш звідси спадкоємцем велетенського маєтку. Я не хочу нічого тобі нав’язувати, бо це радше моє діло – подбати про старість оцих бездомних героїв людства. На жаль, я бідняк».

Рудольф негайно поліз за чековою книжкою. Ми трохи порадилися, відійшовши вбік, і швидко дійшли порозуміння.

«Панове, – закричав я, звертаючись до моєї гвардії, – оцей мій великодушний приятель зважився виправити мій учинок, який позбавив вас хліба і даху над головою. Після того, що трапилося, вас не прийме жоден паноптикум, тим більше за такої конкуренції. Ви будете змушені дещо відмовитися від своїх амбіцій. Зате ви станете вільними, і я знаю, що ви вмієте це поцінувати. Позаяк, на жаль, не навчено вас жодним практичним професіям, тільки приречено на суто представницькі функції, мій приятель пожертвував щойно суму, достатню для закупівлі дванадцяти шварцвальдських катеринок. Розійдіться ж світом, звеселяючи грою серця людей. Вибір арій у вашій компетенції. Що тут багато говорити – ви не зовсім справжні Дрейфуси, Едісони та Наполеони. Ви стали ними, дозволю собі зауважити, лише за відсутності кращих. Тепер ви примножите товариство багатьох ваших попередників, усіх цих безіменних Ґарібальді, Бісмарків і Мак-Магонів, які тисячами, занедбані, блукають білим світом. У глибині ваших сердець ви лишитеся ними назавжди. А тепер, дорогі друзі й достойні панове, гукніть усі слідом за мною: «Хай живуть щасливі молодята, Рудольф і Б’янка!».

«Хай живуть!» – гукнули всі хором. Негри замугикали свій сонґ. Коли все знову стихло, я згрупував їх помахом руки, після чого, ставши посередині, витягнув пістолет і закричав: «А тепер, панове, прощавайте – і з того, що побачите за мить, затямте пересторогу, щоб ніхто не рвався відгадувати намірів Божих. Ніхто й ніколи не збагне задумів весни. Ignorabimus, мої панове, ignorabimus [176]176
  I g n o r a b i m u s  (лат.) – дослівно – «Не будемо знати». «Ignor amuset ignor abimus» (Не знаємо і знати не будемо) – агностична формула німецького філософа Еміля Дюбуа Реймонда.


[Закрыть]!».

Я приклав пістолет до скроні і вистрелив, але тої ж миті хтось вибив мені зброю з руки. Біля мене стояв офіцер фельд’єгерської служби [177]177
  Ф е л ь д ' є г е р  (нім.) – в австрійській армії ХІХ століття боєць спеціального батальйону стрільців.


[Закрыть]і, стискаючи в руці папери, питав: «Це ви Юзеф Н.?».

«Так», – відповів я здивовано.