Текст книги "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц)

Таргани

Це діялось у сірі дні, що надійшли після чудової кольоровості батькової геніальної епохи. То були довгі тижні депресії, тяжкі часи без неділь і свят, під закритим небом і в зубожілому краєвиді. Батька тоді вже не було. Горішні кімнати було прибрано, їх винаймали певній телефоністці. З усього пташиного хазяйства в нас лишався єдиний екземпляр – препарований кондор на полиці у вітальні. Там він і стояв у зимному напівмороці зісунутих фіранок – як за життя, на одній нозі, в позі буддійського мудреця, його аскетичне, гірке і всохле лице закам’яніло виразом остаточної байдужості та відречення. Очі йому випали, а з виплаканих, усе ще сльозавих очниць сипалася тирса. Лише зроговілі єгипетські нарости на міцному голому дзьобі та лисій шиї, а ще блякло-блакитні ґудзи надавали його старечій голові чогось гідного й піднесеного.

Його пір’їсту мантію в багатьох місцях пожерла міль, і вона весь час губила м’яке сіре оперення, що його раз на тиждень Аделя вимітала разом із безіменною кімнатною пилюкою. У вилисілих місцях прозирала мішковина, з якої лізло конопляне клоччя. Я потайки дорікав матері за легкість, із якою вона перейшла до звичного укладу після втрати батька. Вона ніколи не любила його, думав я, й позаяк батько не закоренився в серці жодної жінки, то й не міг урости в жодну реальність і завжди відлітав на життєві периферії, до напівреальних регіонів на межі дійсності. Він навіть не заслужив собі гідної громадянської смерті, думав я, все в нього мусило бути дивне й сумнівне. Я вирішив, що слушної миті заскочу матір відвертою розмовою. Того дня (він був тяжкий і зимовий, зранку вже присипаний пухом присмерку) мати мала міґрень і самотньо лежала на софі у вітальні.

У цій рідко навідуванні парадній кімнаті з моменту батькового зникнення панував зразковий порядок, що його Аделя всіляко підтримувала за допомогою воску та щіток. Меблі було зачохлено; все облаштування скорилося залізній дисципліні, що нею Аделя запанувала над тією кімнатою. Тільки жмут павичевих пер у вазі на комоді не давав загнати себе в шори. Це був небезпечний і свавільний елемент, наділений невловною революційністю, мов шумна ватага гімназисток, які, віддано зазираючи в очі, насправді сповнені розпусної сваволі. Ті очі цілими днями свердлили діри у стінах, підморгували, штовхалися, тріпотіли повіками з пальцем на вустах, одні впереміш із другими, заливаючись хихотінням і пустощами. Вони сповнювали кімнату щебетанням і шепотом, розсипалися, мов метелики, навколо люстри, барвистим юрмищем ударяючи в матові старечі дзеркала, відвиклі від руху та веселощів, зазирали крізь замкові щілини. Навіть у присутності матері, яка лежала на софі з обв’язаною головою, вони не могли стриматися, пускали бісики, обмінювалися знаками, перемовлялися німою кольоровою абеткою, зітканою з таємних значень. Мене дратувало те знущальне порозуміння, мерехтлива змова за моєю спиною. З колінами, притиснутими до софи, двома пальцями задумливо вивчаючи тонку тканину материної нічної сорочки, я сказав начебто мимохідь: «Давно вже хочу спитати: правда, що це він?». І хоч я навіть не кивнув у бік кондора, мати відразу вгадала про кого мова, сильно знітилась і опустила очі. Я навмисне вичекав якусь мить, щоб насолодитись її збентеженням, після чого з підкресленим спокоєм, опановуючи наростання гніву, спитав: «Який тоді сенс у всіх цих плітках та брехнях, які ти поширюєш про батька?».

Проте її риси, що спершу, було, панічно змінилися, почали знову розгладжуватись. «Які брехні?» – спитала вона, кліпаючи своїми пустими, налитими темною синявою без білків, очима. «Я чув їх від Аделі, – сказав я, – але знаю, що їх вигадуєш ти. Хочеться знати правду».

Її губи ледь затремтіли, зіниці, уникаючи мого погляду, забилися в кутики очей. «Я не вигадую, – мовила вона, а її вуста набубнявіли і в той же час якось змаліли. Я відчув, що вона кокетує зі мною, як жінка з чоловіком. – З тарганами ж це правда – ти ж і сам пам’ятаєш».

Я розгубився, бо справді пам’ятав тарганяче вторгнення, той потоп чорної маси, що наповнювала темряву нічною павучою біганиною. Усі шпарини кишма кишіли ворухкими вусами, кожна щілина могла раптово вистрелити тарганом, із кожної тріщини під ногами могла проламатися та чорна блискавка, щоб, як чорний зиґзаґ, пронестися підлогою. Ох, той дикий шал, той сполох, накреслений чорною лискучою лінією на скрижалях підлоги. Ох, ті крики нажаханого батька, що стрибав із крісла у крісло, озброєний дротиком. Відмовляючись від їжі та питва, з гарячково розчервонілим обличчям та конвульсіями огиди, вкопаними довкола рота, батько зовсім здичавів. Було зрозуміло, що такої напруженої ненависті жоден організм довго не витримає. Жахна відраза перетворила його лице у затвердлу трагічну маску, що в ній лише зіниці, сховані за нижньою повікою, лежали на чатах, напнуті, мов тятиви, у вічній підозрілості. З диким вереском він раптом зривався з насидженого місця, мчав наосліп у куток кімнати і хапався за дротик з наштрикнутим на нього велетенським тарганом, що розпачливо перебирав незліченними лапками. У такі хвилини Аделя приходила на поміч блідому з переляку батькові і забирала в нього зброю разом із нанизаним трофеєм, щоб утопити його у відерку. Але й тоді я не зміг би сказати з певністю, чи цю картину навіяли мені Аделині розповіді, чи все-таки я сам був їхнім свідком. Батько вже не володів тією відпорністю, що береже здорових людей від захопленості потворним. Замість того, щоб відмежуватися від страшної притягальної сили цієї захопленості, батько, відданий на розграбування своєму безумству, все більше заплутувався в ній. Сумні наслідки не змусили себе надто довго чекати. Тут-таки з’явилися перші підозрілі знаки, що вразили нас і засмутили. Батькова поведінка змінилась. Його шаленство та ейфорія пригасли. З рухів та міміки почали проступати знаки недоброго сумління. Він став уникати нас, ховатися цілими днями по закутках і шафах або під периною. Не раз я бачив, як він замислено розглядає власні руки, вивчає текстуру шкіри і нігті, на яких виступали чорні плями, лискучі чорні плями, схожі на тарганячу луску.

Удень він ще всіма рештками сил чинив опір, боровся, але вночі вона, захопленість, налітала на нього дедалі потужнішими атаками. Мені доводилося бачити його пізньої ночі, у світлі поставленої на підлогу свічки. Батько лежав на долівці голий, поцяткований чорними плямами тотему [75]75
  T о т е м  (з мови індіанців алгонкінів) – тварина, рідше рослина або предмет релігійного схиляння, що вважаються втіленням міфічного предка чи опікуна роду і стають символом спільноти (роду, племені); також – фігурка або малюнок, що зображує таку тварину або предмет. Тут: алюзія як до пластичної форми тотемічного малюнка, так і до функції «тварини – батька роду».


[Закрыть], почерканий лініями ребер, фантастичним кресленням анатомії, що просвічувала назовні, лежав, одержимий потворністю, що затягувала його все більше у сіті своїх непевних стежок. Батько ворушився всіма членами згідно з якимось дивним і складним ритуалом, ув якому я з жахом розпізнав наслідування тарганячих церемоній.

З того часу ми зреклись його. Жахна подібність із кожним днем проглядала все виразніше. Батько перетворювався на таргана.

Ми почали звикати. Бачилися з ним усе рідше – цілими тижнями він нипав десь на своїх тарганячих стежках. Ми перестали відрізняти його. Він цілковито розчинився в тому шаленому чорному порідді. Ніхто не міг сказати, чи він ще живе в котрійсь із шпарин підлоги, чи пробігає вночі кімнатами, втягнутий у тарганячі справи, чи, можливо, перебуває серед тих мертвих комах, яких Аделя щоранку знаходить завмерлими догори черева, з настовбурченими лапками, і яких вона з відразою змітає геть.

«І все-таки, – сказав я дещо спантеличено, – я впевнений, що цей кондор – він». Мати глянула на мене з-під вій: «Не сердь мене, синку. Я вже казала, що батько в дорозі, він їздить країною, він комівояжер. Адже ти знаєш: іноді вночі він повертається додому, щоб перед світанком від’їхати ще далі».

Віхола

Тієї довгої й порожньої зими темрява зародила в нашому місті величезним, у сто разів більшим за звичні, урожаєм. Надто вже довго не прибиралися горища і звалища з битими горщиками по горщиках і пляшками по пляшках, з незліченними батареями пустих посудин.

Там, у спалених, помережаних балками хащах дахів і горищ, темрява почала вироджуватися й дико ферментувати. Там і повідкривались оті чорні ради баняків, велемовні й безглузді збіговиська, булькітливі пляшкування, бубніння бутлів і слоїків. Аж певної ночі під ґонтовими небесами назбиралися з тих посудин цілі фаланги і рушили на місто великою з’юрмленою масою.

Горища, гордо розгорнені вгорі, розростались одні з одних і вистрілювали чорними шпалерами, а їхнім просторим відлунням проносилися кавалькади балок, підскоки дерев’яних кізлів, що припадали на ялицеві коліна, аби, вилетівши на волю, наповнити простір ночі галопом кроквів, платвяним та бантинним гамором.

Тоді й потекли крізь ночі оті чорні ріки з мандрівних бочок та коновок. Їхні чорні, з полиском, голосні збіговиська облягали місто. Уночі той темний рейвах посудин множився й напирав, ніби армії говірких рибин, нестримний наїзд крикливих дійниць і змаячнілих цебер.

Дуднячи денцями, громадилися відра, бочки й коновки, баламкали глиняні баламути-глеки, старі капелюхи й циліндри дженджиків лізли одні поверх одних, виростаючи в небо колонами, що розпадалися.

І все це незграбно колотило кілками язиків з дерева, недолуго мололо в дерев’яних писках жуйку образ і прокльонів, побльовуючи болотом на всю нічну широчінь. Аж поки не доблювалося, не налаялося.

Накликані гармидером розпащекованих по саме нікуди посудин, з’явилися врешті каравани, підтягнулися потужні табори вихорів і спинилися над ніччю. Велетенський табір чорним рухомим амфітеатром, всіма своїми потужними колами став сходити на місто. І вибухнула пітьма несамовитою віхолою, й шаленіла вона три дні і три ночі [76]76
  Стилізація за біблійним описом потопу: «У сей день розверзлися всі джерела великої безодні, і вікна небесні прочинилися; і лив на землю дощ сорок днів і сорок ночей» (Буття, 7: 11—12, переклад Олександра Гижі).


[Закрыть]…

* * *

«Сьогодні ти до школи не підеш, – сказала мати вранці, – надворі страшна віхола». У кімнаті здіймався тоненький шлейф пропахлого живицею диму. Грубка вила й висвистувала так, ніби в ній ув’язнили цілу ватагу псів або демонів. Велике мальовидло на її пузатому череві кривлялося кольоровими мінами і роздувало щоки до фантастичних меж.

Я босоніж побіг до вікна. Небо уздовж і вшир надмухували вітри. Сріблясто-біле і неосяжне, воно було покреслене силовими лініями, натягнутими до останнього, пооране рішучими борознами, як застиглими жилами цинку й олова. Поділене на енергетичні поля і тремке від напруги, воно повнилося прихованою динамікою. На ньому стрибали діаграми віхоли, що, сама по собі невидима і невловна, наснажувала краєвид своєю могутністю.

Її не можна було побачити. Розпізнавалось її за дахами й будівлями, по яких носилося те навіженство. Горища, здавалося, росли одне понад одним і вибухали шалом, щойно її сила вривалася в них.

Обдираючи площі, вона лишала за собою білу пустку на вулицях, замітала дочиста цілі шматки Ринку. Лиш де-не-де який самотній перехожий гнувся і дрижав під нею, вхопившися за ріг будинку. Вся площа, здавалося, випнулась і заблищала голизною під її нищівними нальотами.

На небі вітер надмухав холодних і мертвих кольорів, смарагдових, жовтих і бузкових пасем, далеких склепінь і аркад свого лабіринту. Дахи від таких небес були на вигляд криві й чорні, сповнені нетерплячки й очікувань. Ті, до яких увірвався вихор, натхненно підводилися, виростали понад сусідні будинки і виголошували пророцтва під розвихреним небом. Потім вони опадали й гасли, не в змозі надовше утримувати в собі той потужний вдих, що летів далі й наповнював простір галасом і ляком. Тоді інші будинки підводилися з криком, у пароксизмі ясновидіння – і провістили.

Здоровезні буки обіч костелу стояли з піднятими руками, наче свідки приголомшливих об’яв, – і кричали, кричали.

Далі за дахами Ринку я побачив далекі вогняні мури, голі вершки стін на передмісті. Вони спинались один понад одного й росли, закляклі й остовпілі від ошелешення. Далекий, мерзлий, червонявий відблиск фарбував їх у кольори вечоріння.

Того дня ми не обідали, бо вогонь із кухні клубами диму повертався до нас. У кімнатах було холодно і пахло вітром. Близько другої пополудні на передмісті вибухнула пожежа, вона стрімко розросталася. Мати з Аделею почали пакувати білизну, хутра і коштовності.

Настала ніч. Вихор добрав ще сили і рвучкості, розрісся до безмежжя і охопив цілий простір. Він уже не кидався на дахи й будинки, а вибудував над містом багатоповерховий, помножений на безліч разів космос, чорний лабіринт, що все поповнювався новими нескінченними рівнями. І в цьому лабіринті він творив цілі галереї кімнат, блискавицями висвітлював нові флігелі й широченні коридори, з гуркотом доточував усе нові анфілади, а потім давав цим уявним поверхам, склепінням і казематам розвалитися, після чого зринав іще вище, своїм натхненням формуючи весь позбавлений обрисів безмір.

Кімната злегка дрижала, картини на стінах подзенькували. Шибки лисніли маснуватим відблиском люстри. Фіранки на вікні понадималися, сповнені диханням цієї бурхливої ночі. Ми згадали, що зранку не бачили батька. Рано-вранці, як ми здогадувалися, він, мабуть, вийшов до крамниці, де його заскочила віхола, відітнувши шлях назад.

«Він увесь день нічого не їв», – бідкалася мати. Старший продавець Теодор зголосився вирушити в ніч і віхолу, щоб занести йому харчі. Мій брат приєднався до виправи.

Закутані у важкі ведмежі хутра, вони понабивали до кишень прасок і товкачів – баласту, що мав би втримати їх при землі під час поривів.

Обережно відчинено двері, що вели в ніч. Щойно продавець і брат у наповнених вітром пальтах зробили перший крок у темряву, як їх ще на порозі будинку проковтнула пітьма. Вихор умить позмивав їхні сліди. З вікна не було видно навіть ліхтарика, якого вони мали із собою.

Поглинувши їх, вихор на мить затих. Аделя з матір’ю знову спробувала розвести вогонь під плитою. Сірники гасли, із дверцят задувало попелом та сажею. Ми поставали коло дверей наслухаючи. У вихорових лементах можна було розчути якісь голоси, переконування, балачки й накликання. Нам здавалося, що ми чуємо волання про допомогу загубленого серед віхоли батька, то зненацька, що брат із Теодором про щось безтурботно перемовляються за дверима. Враження було настільки сильне, що Аделя прочинила двері і справді побачила Теодора та брата, які ледве виринали з віхоли, застрягаючи в ній по пахви.

Захекані, вони увійшли до сіней, насилу затиснувши за собою двері. Деякий час вони мусили налягати спинами на одвірок – так сильно вихор штурмував нашу браму. Врешті вони пропихнули засув, і вітер погнав далі.

Безладно розповідали про ніч і про віхолу. Їхні хутра, просяклі вітром, тепер пахли повітрям. Обидва мружилися від світла – їхні очі, ще наповнені пітьмою, сльозилися ніччю за кожним рухом повік. Вони не змогли дійти до крамниці, збилися з дороги і ледве повернулися назад. Міста було не впізнати, всі вулиці, здавалося, попереставлювано.

Мати підозрювала, що вони брешуть. Загалом уся та сцена справляла враження, ніби вони протягом чверть години постояли собі в темряві за вікном, нікуди не відходячи. А може, й справді міста й Ринку вже не було, лиш вихор і ніч оточували наш будинок темними лаштунками, сповненими виття, свисту і зойків? Може, й не було зовсім тих велетенських і недолугих просторів, уявлення про які вихор нам тільки навіював, може, й не було зовсім тих оплаканих лабіринтів, тих наділених безліччю вікон переходів і коридорів, на яких вихор грав, мов на довгих чорних флейтах. У нас дедалі міцнішало переконання, що вся ця буря була всього лиш нічним донкіхотством, яке на вузькому проміжку власних лаштунків імітує трагічні безодні, космічну бездомність і сирітство віхоли.

Усе частіше відкривалися вхідні двері і впускали закутаного в опанчу та шалики гостя. Засапаний сусід чи хтось зі знайомих поволі виплутувався з хусток та плащів і здушеним голосом вичавлював із себе розповіді чи й безладно обірвані слова, якими фантастично збільшувався й безсоромно нарощувався безмір ночі. Ми сиділи в яскраво освітленій кухні. За плитою та широким чорним димарем виднілося кілька сходинок до дверей горища.

На них і сидів старший продавець Теодор, наслухаючи, як горище ходором ходить від вітру. Він чув, як у паузах віхоли міхи горищних ребер складались у фалди, а дах слабнув і повисав, ніби великі легені, з яких утекло дихання, а тоді знову набирав повітря, настовбурчувався частоколами кроквів, ріс, мов ґотичні склепіння, розпускався лісами балок, сповненими стоголосих відлунь, і гудів, ніби скриня з басовими струнами. Однак потім ми забували про віхолу, Аделя товкла цинамон у лункій ступці. Тітка Перазія завітала в гості. Дрібна, рухлива й запобіглива, з мережаною чорною шаллю на голові, вона стала крутитися кухнею, помагаючи Аделі. Та якраз обскубала півня. Тітка Перазія запалила жмут паперів під димарем, і широкі вогняні клапті полетіли з них у чорну пащеку. Аделя, тримаючи півня за шию, підняла його над полум’ям, аби висмалити решту пір’я на ньому. Півень зненацька затріпотів крилами, пропіяв і згорів. Тоді тітка Перазія почала сваритися, лаятися і лихословити. Тремтячи з люті, вона погрожувала руками Аделі й матері. Я не розумів, чого їй треба, а вона все більше впиралась у свою злість і робилася суцільним згустком жестикуляції та лихослів’я. Здавалося, що в пароксизмі люті вона розжестикулюється на частини, розпадеться, розділиться, розбіжиться навсібіч сотнею павуків, розпуститься підлогою, ніби чорний мерехтливий пучок ошалілих тарганячих перегонів. Та замість цього вона раптово почала меншати, скручуватися, все ще трясучись і сиплячи прокльонами. Знагла вона подріботіла, мала і згорблена, у куток кухні, де лежали дрова, і, кленучи та кашляючи, стала гарячково порпатись у дзвінкій деревині, аж урешті знайшла дві тоненькі жовті тріски. Підхопивши їх неслухняними від збудження руками, вона приміряла їх до себе, після чого вилізла на них, мов на ходулі, й почала ходити на цих жовтих підпорах, стукаючи по дошках підлоги, ганяючи туди й назад діагоналлю, все швидше і швидше, відтак вибігла на ялицеву лаву, прошкутильгала її лункими дошками, а звідти – на полицю з тарілками, дзвінку дерев’яну полицю, що оперізувала стіни кухні, – і вже побігла нею, мов калічка на милицях, щоб урешті десь у кутку, не перестаючи зменшуватися, чорніти, згортатися, мов зів’ялий спалений папір, замінитись у клаптик попелу, стертися в порох і в ніщо.

Ми стояли, безпорадні перед тією шаленою фурією, що сама себе струїла і зжерла. Ми зі смутком приглядалися до печального перебігу того пароксизму і з деякою полегкістю вернулися до наших занять, щойно той жалюгідний процес добіг свого природного завершення.

Аделя знову закалатала товкачем, подрібнюючи цинамон, мати продовжила перервану бесіду, а продавець Теодор, заслуханий у пророцтва з горища, корчив смішні гримаси, високо скидав брови й сам до себе сміявся.

Ніч великого сезону

Кожному відомо, що в шерезі звичних і нормальних років здивачілий час іноді народжує з власного лона інші, особливі роки-виродки, що їм, ніби шостий малий палець на руці, виростає тринадцятий фальшивий місяць.

Кажемо фальшивий, бо він рідко досягає цілковитого розвою. Мов діти, виношені в пізньому віці, він відстає у зрості, такий собі місяць-горбунець, напівзів’ялий і радше уявний, ніж дійсний.

Винна в цьому стареча нестриманість літа, його розпусна і пізня вітальність. Трапляється часом, що й серпень мине, а старий кремезний пень літа за звичкою родить і далі, приводячи на світ зі свого порохна всі оті дні-дички, дні-бур’яни, безплідні дні-ідіоти, докидає, мов дармову добавку, дні-качани, нікчемні й неїстівні – білі, здивовані й непотрібні дні.

Вони виростають нерівними й за формою неправильними, неотесаними і зрослими поміж собою, мов пальці потвористої руки, нерозвинуті й вічно затиснуті хіба що в дулю.

Дехто порівнює такі дні з апокрифами [77]77
  А п о к р и ф  (з гр.) – твір сумнівного походження й авторства, що не належить до канону. Автор порівнює з ним дні або роки, що не вмістилися в канонічній історії, тобто є вигаданими.


[Закрыть], що потайки підшиті до розділів великої книги року, або з палімпсестами [78]78
  П а л і м п с е с т  (з гр.) – рукопис на пергаменті, який уже використовувався для запису, при цьому попередній текст із нього стерто. У переносному значенні вживається щодо багатошарових текстів із різними рівнями значень.


[Закрыть], крадькома долученими до її сторінок, чи до тих білих незадрукованих аркушів, на яких очі, по зав’язку начитані і знесилені змістом, можуть відсльозитися кольорами й картинами, дедалі блідішими, щоб відпочити у вакуумі порожніх аркушів – перш ніж затягне їх у лабіринти нових пригод і розділів.

Ох, цей старий пожовклий роман року, велика, напіврозсипана календарна книга! Забута, вона лежить десь в архівах часу, а її зміст усе доростає всередині обкладинки, ненастанно пухне від балакучості місяців, прискореного самовідтворення вигадок, від помножуваних у ній маячні й пустомельства. Тож і я – записуючи ці свої оповіді й вилаштовуючи шерегами історії про батька на зужитих берегах її тексту, чи не впадаю в потаємну надію, що колись вони непомітно вростуть між зжовклими її, найчудовнішої напіврозсипаної книги, аркушами, що увійдуть у велике шелестіння її сторінок, і воно їх цілком поглине?

Те, про що тут ітиме мова, діялося в одному з таких тринадцятих, понаднормових і нібито фальшивих місяців на кільканадцятьох порожніх листках великої календарної хроніки.

Ранки тоді були навдивовижу терпкі, прохолодно-свіжі. За дещо заспокоєним і холоднішим темпом часу, цілком новим запахом повітря і чудовою консистенцією світла відчувалося, що перебуваєш в іншій черзі днів, у новій околиці Божого Року.

Голос під тими новими небесами тремтів лунко і свіжо, ніби в новому і ще порожньому помешканні з його запахами лаку, фарб, початих і не випробуваних речей. З дивним зворушенням ми вслухалися в нове відлуння, напочинали його із цікавістю, як напочинають здобну бабку до кави холодного і тверезого ранку напередодні подорожі.

Батько знову сидів у задньому відділенні крамниці, в малій склепінчастій кімнатці, покліткованій, наче вулик, незліченними комірками реєстратури [79]79
  Тут: шафа для документів.


[Закрыть], що без кінця лущилася шарами паперу, листів і рахунків. З шелестіння листків та безконечного перегортання документів виростало розграфлене у клітинку й порожнє існування цього приміщення, з-поза весь час перекладуваних паперових стосів із незліченними назвами фірм проглядався апофеоз [80]80
  А п о ф е о з  (з гр.) – тут: картина, створена з метою показати у славі й величі якусь постать, інституцію чи подію.


[Закрыть]у вигляді фабричного міста, побаченого з пташиної висоти, наїженого задимленими трубами, оточеного рядами медалей та обрамленого вивіясами й викрутасами помпезних et і Comp.

Там, як у пташарні, сидів на високому стільці батько, а голубники реєстратури шелестіли стосами паперів, і всі гнізда й дупла аж заходилися цвіркотінням цифр.

Простір великої крамниці темнішав і щоденно багатів новими запасами сукна, шевіоту, оксамиту і драпу. У глибині тьмяних полиць, усередині цих комор і сховищ холодної, ледь запліснявілої пістрявості, сторицею добирала собі відсотків темна і вистояна кольоровість речей, множився й насичувався потужний капітал осені. Там він ріс і темнішав, дедалі ширше розсідаючись на полицях, мов на галереях якогось великого театру, поповнюючись і щоранку побільшуючись новими партіями товару, що його разом із ранковим холодом заносили, крекчучи, на своїх ведмежих плечах бородаті вантажники, обкутані випарами осінньої свіжості та горілки. Продавці випаковували всі ті нові запаси насичених кольорів і старанно, до останньої шпарини та прогалини, забивали ними нутрощі високих шаф. Це був гігантський реєстр усіляких кольорів осені, викладений шарами, посортований за відтінками, розгорнутий униз і вгору, ніби звуковими сходами чи гамами всіх барвних октав. Починаючись унизу, він полохливо і жалісно пробував альтові сповзання й напівтони, відтак переходив до вицвілих попелищ далини, до гобеленових зелені та блакиту, і, ростучи вгору дедалі ширшими акордами, доходив до темного гранату, до індиго далеких лісів і до плюшевих шумливих парків, щоби потім через усі охри, санґвіни, рудуватості та сепії вийти в шелестку тінь прив’ялих городів і дійти до темного запаху грибів, до подиху порохна у надрах осінньої ночі і до глухого супроводу найтемніших басів.

Батько ходив уздовж арсеналів сукняної осені й заспокоював та зацитькував ті масиви, їхню нарослу міць, самовпевнену потужність Пори. Він хотів якомога довше утримувати цілими й неушкодженими всі ті запаси нагромадженої кольоровості. Боявся зіпсувати, проміняти на готівку той безцінний фонд осені. Проте він знав і відчував, що настане час, коли осінній вихор, спустошливий і теплий, звіється над цими шафами й вони піддадуться, й ніщо не зможе зупинити їхнього виплеску, всіх струменів кольоровості, що вибухнуть по всьому місту.

Наставала пора Великого Сезону. Вулиці оживали. О шостій вечора місто заквітало лихоманкою, будинки вкривалися червоними плямами, а люди снували, підсичені якимось внутрішнім вогнем, яскраво розмальовані та розодягнуті, з очима, що блищали святковою, вабливою і злою лихоманкою.

На бічних вуличках, у тихих завулках, що провадили до вечірніх дільниць, місто було безлюдне. Тільки діти гралися на майданчиках під балконами – грались, аж забивало дух, галасливо й недоречно. Вони прикладали до вуст малі міхурці й дули в них, щоб раптом яскраво наіндичитись великими й ґелґітливими бризками наростів, або закогутитися дурною півнячою маскою, червоною та розпіяною, кольоровою осінньою машкарою, фантастичною і абсурдною. Здавалося, що вони, роздуті і крикливі, от-от злетять у повітря довгими барвистими ланцюгами і, мов осінні пташині ключі, потягнуться над містом, ці фантастичні флотилії з промокального паперу та осінньої погоди. Інші з криками гасали на малих ляскітливих візках, що вигравали кольоровим торохкотінням коліс, дишлів і шпиць. Візки, навантажені їхнім галасом, скочувалися вулицею вниз аж до розлитої там жовтої річки вечора, в якій розліталися на непотріб кружків, кілочків і паличок.

І в той час, як дитячі забави робилися дедалі гучнішими та тіснішими, плями на місті темніли і зацвітали багряно, цілий світ раптом починав чорніти і в’янути; зненацька з нього виокремлювався примарний сутінок, яким заражалося все навколо. Ця сутінкова зараза підступно й отруйно ширилася навсібіч, просувалася від речі до речі, а все, чого вона торкнулася, вмить розкладалося, чорніло, розсипалося в порохно. Люди втікали від неї з тихим ляком, і вона їх умить наздоганяла, мов пошесть, темною висипкою на чолах, і вони втрачали обличчя, що відвалювалися великими безформними плямами, й далі прямували вже без рис, без очей, гублячи на шляху маску за маскою, тож сутінки вже аж кишма кишіли від отих скинутих личин, що встеляли шлях їхньої втечі. Відтак усе починало заростати чорною спорохнявілою корою, що лущилася великими клаптями, хворими струпами темряви. А коли внизу все нищилося й нівечилось у тихій розгубленості, в паніці швидкого розпаду, вгорі все вище розростався безмовний сполох зорі, що смикав мільйонами тихих дзвіночків, повнився злетом мільйонів незримих жайворів, що разом рвонули в одну велику і срібну безконечність. Потім зненацька була вже ніч – велика ніч, яку до того ще збільшували та роздували подихи вітру. В її помноженому лабіринті було вибито світляні гнізда: крамниці – великі й кольорові ліхтарні, сповнені здибленого товару й гамору покупців. Крізь освітлені шибки цих ліхтарень можна було спостерігати за галасливим і церемонно-дивним обрядом осінніх закупівель.

Ця велика, помережана складками осіння ніч, поросла тінями, розпросторена вітрами, у тих своїх темних складках чаїла світлисті кишені, мішечки з барвистим дріб’язком, з пістрявою безліччю шоколадок, печива, колоніальної строкатості. Ті ятки і буди, позліплювані з коробок від солодощів, яскраво пообвішувані рекламами шоколаду, забиті мильними шматочками, веселим несмаком, позліткою, станіолем, кремовими трубочками, вафлями і м’ятними цукерками різних кольорів, були пристанівками легковажності, брязкальцями безтурботності, розпорошеними в нетрях велетенської, заповненої лабіринтами та роздмуханої вітрами ночі.

Великі й темні юрби сунули в темряві, в галасливій мішанині, човганні тисяч ніг, лепетанні тисяч ротів – густа і щільно збита докупи процесія, що тяглась артеріями осіннього міста. Так і текла ця ріка, переповнена гомоном, темними поглядами, хитрими зазираннями, ця пошматована розмова, посічена кусниками бесіда, велика січка пліток, сміху та гамору.

Здавалося, що то рушили юрмами осінні сухі маківки, сіючи маком – голівки-брязкальця, люди-калаталки.

Батько ходив яскраво освітленою крамницею, наслухаючи, – сильно знервований і весь кольоровий від плям на щоках, із блискучими очима.

Крізь вітринне скло та вхідні двері доносився далекий шум міста, придушений гомін пливкого натовпу. Над тишею крамниці палахкотіла світлом гасова лампа, що звисала з високого склепіння і витісняла найменші сліди тіні з усіх шпарин та закамарків. Порожня простора підлога порипувала в тиші; у цьому світлі вона лічила вздовж і вшир свої блискучі квадрати, шахівницю великих плиток, які говорили одні з одними потріскуваннями, тут і там відповідаючи самим собі лункими хряскотами. Зате тканини лежали тихо, безмовні у своїй повстяній пухнатості, і перекидалися поглядами уздовж стін за батьковою спиною, обмінюючись від шафи до шафи тихими змовницькими знаками.

Батько наслухав. Здавалося, ніби в цій нічній тиші його вухо видовжується й розгалужується по той бік вікна фантастичним коралом, червоним поліпом на хвилях нічної мутняви.

Він наслухав і чув. Із дедалі більшим неспокоєм він чув той віддалений приплив дедалі ближчих юрмищ. Вражено роззирався порожньою крамницею. Шукав продавців. Але вони, темні і руді ангели, кудись відлетіли. Він залишився сам, у тривозі перед натовпами, що от-от мали залити крамничну тишу нищівною голосною масою і розхапати, розібрати поміж собою всю цю багату осінь, що роками назбирувалась у просторих затишних коморах.

Куди поділися продавці? Куди пропали ті красені-херувими, зобов’язані стати на захист сукняних темних шанців? Батько болісно запідозрив, що вони саме грішать десь у нетрях будинку з дочками людськими [81]81
  Безумовно алюзія до тексту Біблії (Буття, 6: 1—3).


[Закрыть]. Застигнувши у гризоті, з блиском в очах, посеред світлої крамничної тиші, він внутрішнім слухом уловлював, що діється в нетрях будинку, в задніх коморах цієї великої кольорової ліхтарні. Будинок відкривався йому покій за покоєм, комора за коморою, ніби зроблений з карт. Отож він бачив гонитву продавців за Аделею всіма порожніми ясно освітленими кімнатами, сходами вниз і вгору, поки вона не вирвалася й забігла на таку ж освітлену кухню, де забарикадувалася креденсом.

Там вона й стояла, захекана, сяйлива і радісна, усміхнено кліпаючи довгими віями. Продавці хихотіли, присідаючи за дверима. Кухонне вікно було відчинене в чорну велику ніч, сповнену шамотань і плетив. Чорні відхилені шиби палахкотіли відображенням далекої ілюмінації. Лискучі каструлі й бутлі нерухомо стояли довкіл і лисніли в тиші масною емаллю. Аделя обережно вихиляла з вікна своє кольорове розмальоване лице з трепетними очима. Вона виглядала продавців у темному подвір’ї, впевнена в їхній засідці. І от вона їх побачила: обережно, гусачком, один по одному вони скрадалися до вікна підвіконним карнизом уздовж стіни, червоної від спалахів далекої ілюмінації. Батько закричав у гніві та розпачі, але в цю мить гамір голосів зробився цілком уже близьким і знагла освітлені крамничні вікна заповнилися людськими обличчями, покривленими від сміху й розбалаканими, з носами, розплюснутими на лискучих шибках. Батько побагрянів від обурення і застрибнув на ляду. Й коли натовп рушив штурмом на ту фортецю й галасливо попер усередину, батько з одного стрибка досяг полиць із сукном і, виснучи понад юрбою, щосили задув у великий роговий тромбон, сурмлячи тривогу. Проте склепіння ніяк не сповнювалося шумом ангелів, які поспішали б на допомогу, натомість кожному стогону труби відповідав сміхом великий хор натовпу.