Текст книги "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц)

«Якубе, до діла! Торгуй же, продавай!» – кричали всі, і ці крики, багато разів повторені, ритмізувалися в хорі й поступово ставали мелодією рефрену, що її виспівували всі ті горлянки. Тоді батько здався, зістрибнув з високого карнизу і з криком пустився на барикади сукна. Звеличений у гніві, з головою, твердою, ніби багряний кулак, він вибіг, як бойовий пророк, на суконні шанці й зашаленів опором. Усім тілом він упирався в тяжезні згортки бавовни й виважував їх зі свого рубежу, підлазив під велетенські сувої сукна і звалював їх на згорблені плечі, щоб із висоти галереї скидати їх із глухим гуркотом на ляду. Згортки летіли, з лопотінням розгортаючись у повітрі і стаючи величезними корогвами, полиці звідусіль вибухали драпіруваннями, водоспадами сукна – немов від удару Мойсеєвим жезлом [82]82
  Алюзія до біблійної сцени, в якій Мойсей видобув воду зі скелі (Вихід, 17: 5—7).


[Закрыть].

Так виливалися запаси шаф, ґвалтовно звергаючись і широко плинучи ріками. Барвистий вміст полиць випливав, більшав, множився й заливав усі столи та ляди.

Стіни крамниці зникли під могутніми утвореннями тієї суконної космогонії [83]83
  К о с м о г о н і я  (з гр.) – сукупність уявлень про походження і початковий стан світу; тут: матерія у процесі формування Всесвіту в могутньому космічному вимірі.


[Закрыть], під усіма тими гірськими пасмами, що громадилися в потужні масиви. Поміж схилами гір відкривалися широкі долини, а серед просторого пафосу вершин проламувалися лінії континентів. Крамничний простір поширшав і став панорамою осіннього краєвиду, з озерами й далечінню, а на тлі цих лаштунків батько пересувався поміж гірських складок і долин фантастичного Ханаану [84]84
  Х а н а а н  – біблійна країна, в якій жив Яків та його рід.


[Закрыть], ступаючи широкими кроками, з руками, пророчо перехрещеними у хмарах, ударами свого натхнення творячи лице ландшафту.

А внизу, в підніжжі того Синаю, що виріс із батькового гніву, метушився, лаявся, гендлював і вшановував Баала [85]85
  Б а а л  – ханаанське божество або група божків, причетних до природи і плодовитості (див. напр., у Книзі Суддів 6: 25—32).


[Закрыть]народ. Його представники хапалися за тканинні складки, обгорталися кольоровими сукнами, обмотувались імпровізованими плащами стилю доміно [86]86
  Тут: плащ із каптуром, який спершу носили тільки ченці, згодом маскарадний стрій.


[Закрыть]і безладно мололи язиками.

Батько зненацька виростав над цими гендлярськими групами і, видовжений гнівом, побивав згори всю оту ідолопоклонницьку масу потужним словом. Потім, під’юджуваний розпачем, він видряпувався на найвищі галереї шаф, ошаліло ганяв бантинами [87]87
  Б а н т и н и  – див. у «Птахах», прим. 2 (в електронній версії – прим. 20). Тут: радше в етимологічному значенні: окіл, оточка – в цьому випадку полиці, що йдуть периметром приміщення.


[Закрыть]полиць, лункими дошками оголених риштовань, переслідуваний видивами безсоромної розпусти, яку передчував за своєю спиною, в нетрях власного дому. Продавці якраз досягли залізного балкону на висоті вікна і, вчепившись у балюстраду, заламали Аделю в поясі та витягли її через вікно – вона лише кліпала, волочучи за собою свої стрункі ноги в шовкових панчішках.

У той час, як батько, вражений огидністю гріха, гнівом своєї жестикуляції зливався із жахом усієї картини, безтурботний Баалів народ унизу віддавався розперезаним веселощам. Якась пародійна пристрасть, чи то зараза сміху опанувала юрбою. Як можна було вимагати споважніння від цього збіговиська людей-калатал, від цих пустих товкачів! Як можна було вимагати розуміння батькових великих печалей від цих млинків, що ненастанно перемелювали кольоровий непотріб слів! Глухі до гуркотань пророчого гніву, всі оті гендлярі в шовкових бекешах [88]88
  Ш о в к о в і   б е к е ш і  – одяг ортодоксальних євреїв, довгі накидки, врізані в талію і з заднім розрізом, схожі на бекеші угорського походження, що були популярні в Польщі починаючи із XVII ст.


[Закрыть]присідали малими групками навколо складчастих сукняних пагорбів, багатослівно розтрушуючи серед сміху переваги товару. Ця чорна біржа розносила своїми прудкими язиками шляхетну субстанцію краєвиду, подрібнювала її січкою балаканини і замалим не ковтала.

Трохи далі, перед високими водоспадами просвітлених тканин, стояли групи євреїв у кольорових халатах і великих ковпаках із хутра [89]89
  Елементи традиційного єврейського одягу.


[Закрыть]. Це були мужі Високої Ради [90]90
  В и с о к а   Р а д а  (Великий Синедріон) – орган, який уперше згадується за часів грецького панування у III ст. до н. е. Складався з представників єврейської аристократії, головував у ньому найстарший каплан. Під римським протекторатом (до 70 р. н. е.) синедріон був найвищим органом влади. Тут: у переносному значенні. Одяг вказує на строї сучасних Шульцові євреїв, можливо, членів управи єврейської територіальної громади (кагалу).


[Закрыть], сповнені гідності достойники, що погладжували свої довгі плекані бороди і вели стримано-дипломатичні розмови. Однак і в цьому церемонному спілкуванні, як і в поглядах, якими вони обмінювалися, чаївся блиск усміхненої іронії. Поміж цими групами сновигав простолюд, безликий натовп, сірома без лиця та характеру. Він наче заповнював прогалини у видовищі, вистелюючи тло дзвінками і брязкальцями бездумної говорильні. Це був геть блазнюватий прошарок, розтанцьоване зборище полішинелів [91]91
  П о л і ш и н е л ь  (з фр.) – комічний герой французького театру ляльок, походить від Пульчінелли з італійської commedia dell'arte.


[Закрыть]та арлекінів [92]92
  А р л е к і н  (з італ.) – традиційний персонаж commedia dell'arte, вічно закоханий спритний слуга.


[Закрыть], яке, само по собі не маючи поважних торговельних намірів, доводило до абсурду початі де-не-де оборудки своїми блазенськими фіґлями.

Однак поступово, знудившися власним блазнюванням, цей веселий народець розсіювався в найдальших околицях краєвиду й там поволі губився серед скелястих визубнів та долин. Швидше за все, ті веселуни один за одним провалювались у якісь щілини чи зникали у складках терену, ніби бальної ночі стомлені забавами діти по кутках і закамарках помешкання.

Тим часом батьки міста, мужі Великого Синедріону, походжали сповненими повагою й гідністю гуртами і вели свої глибокі тихі диспути. Розійшовшись по всій великій гористій країні, вони крокували удвійко чи втрійко далекими крутими дорогами. Їхні темні й малі силуети залюднювали всю ту пустельну височину, над якою висло темне й тяжке небо, поморщене складками і похмуре, розоране довгими паралельними борознами на срібні та білі скиби, що відкривали у глибині все дальші поклади своїх нашарувань.

Світло лампи творило в тій країні штучний день – дивний, без світанку та вечора.

Батько потрохи заспокоювався. Його гнів укладався і застигав у покладах і нашаруваннях краєвиду. Тепер батько сидів на галереях найвищих полиць і вдивлявся у дедалі осіннішу розлогу країну. Він бачив, як на далеких озерах ловили рибу. У маленьких лусочках човнів сиділо по двоє рибалок, які спускали у воду сіті. На берегах він бачив хлопців, що несли над головами кошики з трепетним сріблястим уловом.

Тоді ж він і зауважив, як групи мандрівників звіддалік задирали голови до неба, показуючи на щось руками.

І тут-таки небо вкрилось якоюсь кольоровою висипкою, осипалося розхвильованими плямами, які росли, дозрівали – й раптом наповнили простір дивним народом птахів, що описували кола, рухаючись по великих перехресних спіралях. Усе небо наповнилось їхнім високим летом, лопотінням крил, величними лініями тихих буянь. Деякі з них, ніби величезні лелеки, линули на нерухомо розпростертих крилах, інші, схожі на пучки кольорового пір’я чи якісь дикунські трофеї, тріпотіли незграбно і важко, щоб тільки втриматися на хвилях теплої аури; ще інші, незугарні поєднання крил, міцних ніг і обскубаних ший, нагадували невмілі опудала грифів та кондорів, з яких сиплеться тирса.

Серед них були птахи двоголові або з надмірно великими крилами, були й каліки, що накульгували в повітрі однокрилим недолугим польотом. Небо стало нагадувати стару фреску з дивовижами і фантастичними створіннями, що кружляли, розминались одні з одними і повертались, описавши кольорові еліпси.

Батько підвівся на бантині, облитий раптовим блиском, і витягнув руку, прикликаючи птахів своїм давнім закляттям. Він упізнав їх, цілком зворушений. Це були далекі забуті нащадки того пташиного поріддя, яке Аделя свого часу розігнала на всі сторони неба. Тепер воно поверталося, звиродніле й розпущене, штучне поріддя, здегенероване і внутрішньо змарніле пташине плем’я.

Дурнувато обдароване зростом і недоречно велике, воно було всередині пусте й неживе. Уся вітальність отих птахів перейшла в їхнє оперення і вибуяла у фантастичність. Це було щось на зразок музею загублених видів або звалища пташиного Раю.

Деякі з них літали навзнак, наділені тяжкими незграбними дзьобами, схожими на колодки й замки, навантажені кольоровими наростами, й були сліпі.

Але як зворушило батька це неочікуване повернення, як він дивувався цьому пташиному інстинкту, цій прив’язаності до Майстра, що її той рід вигнанців плекав, мов легенду, в душі, щоб урешті по багатьох поколіннях, в останній день перед згасанням племені, знову принести на прадавню батьківщину.

Однак ті паперові сліпі птахи вже не впізнавали батька. Даремно він їх кликав давнім закляттям, забутою пташиною мовою – вони його не чули й не бачили.

Знагла в повітрі засвистіли камені. То веселуни, дурне й безголове поріддя, почали цілити своїми кулями у фантастичне небо птахів.

Намарне батько застерігав, намарне погрожував заклинальними помахами – не почули його й не побачили. А птахи падали. Поцілені каменями, вони тяжко обвисали і в’янули вже в повітрі. Перш ніж долетіти до землі, вони ставали безформною купою пір’я.

Умить височина вкрилася тією дивно-фантастичною падлиною. Поки батько добіг до місця різні, весь чудовий пташиний рід уже лежав мертво розкиданий по скелях.

Щойно тепер, зблизька, батько міг роздивитися всю злиденність цього зубожілого племені, всю кумедність його низькопробної анатомії.

То були величезні пучки пір’я, абияк напхані старим стервом. У багатьох не можна було побачити голову, оскільки та палицеподібна частина тіла не носила жодних ознак душі. Деякі були вкриті, мов зубри, кудлатою злиплою шерстю і гидотно смерділи. Інші нагадували горбатих, лисих і здохлих верблюдів. Ще інші були швидше за все з певного сорту паперу, порожні всередині, але надзвичайно кольорові ззовні. Деякі виявлялися зблизька нічим іншим, як великими павиними хвостами, кольоровими віялами, що в них невідомо як було вдихнуто якусь видимість життя.

Я бачив сумне повернення батька. Штучний день повільно забарвлювався кольорами звичайного ранку. Найвищі рівні спорожнілої крамниці вже насичувалися барвами ранкового неба. Серед фрагментів загаслого краєвиду й повалених лаштунків нічного видива батько побачив продавців, які саме прокидалися. Вони підводилися між сувоїв тканин і позіхали до сонця. У кухні, поверхом вище, Аделя, тепла від сну й розкуйовджена, молола каву, притискаючи млинок до білих грудей, від чого зернята проймалися блиском і жаром. Кіт умивався в сонячних променях.

Санаторій під Клепсидрою

Книга

I

Я зву її просто Книгою, без жодних означень та епітетів, і в цьому самостримуванні та обмеженні – безрадне зітхання, тиха капітуляція перед неосяжністю трансценденту [93]93
  Т р а н с ц е н д е н т  (з лат.) – те, що існує поза видимою дійсністю або ж поза досяжністю розумового (раціоналістичного) пізнання.


[Закрыть], позаяк жодне слово, жодне наближення не можуть заблиснути, запахтіти, сколихнути трепетом, передчуттям тієї речі без назви, що навіть перший її присмак на кінчику язика перевершує всі межі нашого захвату. Перед цією річчю без розмірів, цією красою без ліку безсиліють і пафос прикметників, і помпезність суперлятивів. Утім, читач – той справжній, на якого розраховує ця оповідь, усе одно зрозуміє, щойно я загляну йому глибоко в очі й на самому їхньому дні спалахну отим блиском. У цьому короткому й сильному погляді, в мимобіжному стиску руки він підхопить, піймає, розгледить – і в захваті заплющить очі понад таким глибоким проникненням. Бо хіба ж під столом, що всіх нас ділить, ми потайки не сплітаємо руки?

Книга… Десь у досвітках дитинства, у перших променях життя мій обрій заяснів її лагідним світлом. Вона лежала на батьковому столі у всій своїй славі, а батько, безгучно занурившись у неї, наслиненим пальцем терпляче потирав рельєфи її перебиванок, поки сліпий папір не починав тьмяніти, мутнішати, повнитися блаженним передчуттям – і от уже він облазив промокальними клаптями, відслоняючи краєчок чогось подібного на павичеве око з віями, а погляд, умліваючи, зіходив у незайманий світанок Божих барв, у чудову вільготу найчистішої лазурі.

О спадання полуди, о вторгнення світла, о блаженна весно, о батьку…

Іноді батько відривався від Книги й виходив. Тоді я лишався з нею сам на сам, і вітер ішов її сторінками, й малюнки вставали.

І коли вітер отак тихо перегортав її сторінки, видуваючи з неї назовні кольори та фігури, трепет збігав колонами її тексту, випускаючи поміж літерами ключі ластівок та жайворів. Так, розсипаючись, відлітала сторінка за сторінкою – і м’яко всякала у краєвид, насичуючи його кольоровістю. Часом Книга засинала, і вітер роздував її лагідно, ніби столисткову троянду – вона розгорталася пелюстина по пелюстині, повіка за повікою, всі сліпі, оксамитові й заспані, криючи у своїй серцевині, на самому денці, лазурову зіницю, павину суть, галасливе гніздо колібрі.

Це було дуже давно. Тоді ще не було матері. Дні я проводив сам на сам із батьком у нашій, тоді ще завбільшки зі світ, кімнаті.

Призмоподібні кришталики, що звисали з люстри, наповнювали кімнату розсіяними кольорами, розбризканою по всіх куточках веселкою, й коли люстра оберталася на своїх ланцюгах, вся кімната пускалася в мандри фрагментами веселки – так, наче сфери сімох планет закручувалися навколо себе. Я любив стояти між батьковими ногами, обійнявши їх з обидвох боків, ніби колони. Іноді він писав листи. Я вилазив на стіл і захоплено спостерігав за викрутасами підпису, плутаними та виткими, мов колоратурні трелі. У шпалерах брунькувались усмішки, проступали очі, перевертом ходили фіґлі. Щоб розважити мене, батько пускав у веселковий простір мильні бульбашки з довгої соломки. Вони вдарялися до стін і лускали, залишаючи в повітрі свої барви.

Потім прийшла мати, і та колишня світла ідилія скінчилася. Заморочений материнськими пестощами, я забув про батька, а моє життя поточилося новою, інакшою колією, без див і свят, і я, можливо, назавжди забув би й про Книгу, коли б не та ніч і не той сон.

II

Якось я прокинувся темним зимовим світанням – під завалами пітьми глибоко внизу тліла понура зоря – і, маючи ще під повіками муравлисько розмитих фігур та знаків, почав невиразно і плутано, охоплений смутком і спізнілим жалем, марити вголос про стару втрачену Книгу.

Ніхто не розумів мене і, роздратований такою тупістю, я почав ще настирливіше дошкуляти батькам і в нестерпній гарячці доймати їх.

Босий, у самій лише нічній сорочині, я, тремтячи від збудження, перевернув усю батькову бібліотеку і, розчарований та злий, кинувся безпорадно описувати приголомшеній публіці ту неописувану річ, якій жодне слово і жоден образ, накреслений у повітрі моїм тремким витягнутим пальцем, не могли дорівнятися. Я весь час видихався у своїх жахливо заплутаних і суперечливих оповідях, тож плакав від безсилого розпачу.

Усі стояли наді мною безпорадно і знічено, соромлячися власного безсилля. У глибині душі вони усвідомлювали свою провину. Моя ґвалтовність, нетерплячий і загніваний тон моїх вимагань надали мені видимість правоти, перевагу добре вмотивованої претензії. Тож вони раз у раз підбігали з усілякими книжками, силкуючись утиснути їх мені в руки. Я обурено відкидав їх геть.

Одну з них, товстий і важезний фоліант, батько знову і знову підсовував мені з боязким намовлянням. Я відкрив її. То була Біблія. На її сторінках я побачив велику подорож тварин, що тяглися шляхами, розтікалися в поході далеким краєм, а також побачив небо, усе в ключах і лопотіннях, і велетенську перевернуту піраміду, далекий вершечок якої торкався Ковчега [94]94
  Йдеться про Ноїв Ковчег, який порятував у собі всі види тварин під час Потопу; «перевернута піраміда» в такому разі є швидше за все зображенням генеалогічного дерева тваринного роду, витоки якого знаходяться в Ковчезі.


[Закрыть].

Я звів на батька сповнені докору очі.

«Ти знаєш, батьку, – заволав я, – ти добре знаєш, не крийся і не викручуйся! Ця книжка тебе викрила. Навіщо ти підсовуєш мені цей невдалий апокриф, тисячну копію, недолугий фальсифікат? Куди ти подів Книгу?».

Батько відвів очі.

III

Минули тижні, й моє збурення трохи спало й затихло. Проте видіння Книги й далі палало в моїй душі ясним вогнем – великий шелесткий Кодекс, розбурхана Біблія, сторінками якої йшов вітер, плюндруючи її, ніби величезну розсиписту троянду.

Батько, забачивши мене дещо спокійнішим, певного разу обережно підійшов і мовив тоном лагідної пропозиції: «По суті справи існують лише книжки. Книга – це міф, у який ми віримо замолоду, але із плином років перестаєш ставитися до неї поважно». Я вже тоді мав інше переконання, бо знав, що Книга є постулатом, що вона – завдання. На своїх плечах я вже відчував тягар великої місії. Я не сказав нічого, сповнений зневаги й запеклої похмурої гордині.

Адже на той час я вже заволодів тим шматком книжки, тими її жалюгідними рештками, які дивний трафунок долі закинув мені в руки. Я старанно ховав той скарб від усіх очей, засмучений глибоким занепадом книги, для скалічених залишків якої не зміг би знайти співчуття ні в кому.

А сталося це так.

Одного з днів тієї зими я застав Аделю під час прибирання, зі щіткою в руці, спертою на пюпітр, на якому лежав якийсь подертий зшиток паперу. Я вихилився вперед з-поза її плеча – не так з цікавості, як щоби вкотре вдихнути запах її тіла, юна зваба якого віднедавна розкрилася моїм пробудженим чуттям.

«Диви, – сказала вона, без протесту витримуючи моє налягання, – хіба може бути так, щоб волосся виросло аж до землі? Хотіла б я таке мати».

Я глянув на гравюру. На великому аркуші infolio було зображено жінку з радше міцними і присадкуватими формами та енергійним досвідченим обличчям. З голови цієї дами розпливався величезний волосяний кожух, що ваговито скочувався з плечей і кінчиками товстих сплетінь волочився по землі. То був якийсь неймовірний вибрик природи, складчастий і просторий плащ, що його наче випряли з коренів волосся, і тяжко було уявляти собі, ніби такий тягар не завдає дошкульного болю й не обезвладнює перевантажену ним голову. Однак володарка цієї краси носила її, здавалося, з гордощами, а видрукуваний поруч жирним шрифтом текст оповідав історію цього дива і починався так: «Я, Анна Чиллоґ, народилася в Карловицях у Моравії; моє волосся росло дуже погано…». [95]95
  Текст автентичної реклами засобу для волосся, що стимулював його ріст, надзвичайно популярної за часів Шульцової молодості. Юзеф Віттлін присвятив цій-таки рекламі жартівливо-сентиментальний вірш «А Іа recherche du temps perdu» («У пошуках втраченого часу»).


[Закрыть]

Це була довга історія, за розвитком схожа на історію Йова. Анна Чиллоґ волею Божою страждала на поганий ріст волосся. Ціле містечко журилося цим її упослідженням, яке їй пробачали з огляду на бездоганне життя, хоч бути цілком безвинним воно й не могло. І от наслідком палких молитов сталося так, що з її голови було знято закляття. Анна Чиллоґ сподобилася ласки просвітлення, отримала знаки та вказівки і приготувала цілком особливий чудодійний засіб, який подарував її голові врожайність. Вона почала заростати волоссям, ба більше – її чоловік, брати і кузени з дня у день так само вкривалися тугим чорним хутром заросту. На другій стороні аркуша Анну Чиллоґ було зображено після шеститижневого користування її рецептом в оточенні братів, шуряків та небожів – усі як один мали бороди до пояса й вуса. З подивом приглядалося до цього справдешнього вибуху непідробної ведмежої чоловічості. Анна Чиллоґ ощасливила все містечко, на яке зійшло справжнє благословення у вигляді розхвильованих чуприн і довжелезних грив, а його мешканці могли, мов широкими мітлами, замітати землю бородами. Анна Чиллоґ стала апостолицею волохатості. Ощаслививши рідне місто, вона запрагнула ощасливити увесь світ і просила, вмовляла, благала прийняти як порятунок той Божий дар, той чудодійний засіб, таємницю якого знала лиш вона.

Цю історію я прочитав з-за Аделиного плеча і раптом мене пронизала думка, від доторку якої я ледь не загорівся. Та ж це була Книга, її останні сторінки, її неофіційний додаток, зворотний бік, заповнений відходами й непотребом! Фрагменти веселки закружляли у розвихрених шпалерах, я вирвав той зшиток з Аделиних рук і неслухняним голосом видихнув: «Звідки в тебе ця книжка?».

«Дурний ти, – відповіла вона, знизуючи плечима, – вона ж лежить отут завжди, ми щодня вириваємо з неї сторінки, щоб загортати м’ясо й батькові сніданки…».

IV

Я побіг до своєї кімнати. Збурений до дна, з палахким лицем, я почав неслухняними руками гортати сторінки зшитка. На жаль, їх було заледве кільканадцять. Жодної сторінки головного тексту, самі тільки анонси й оголошення. Відразу ж по пророцтвах довговолосої Сивілли йшла сторінка, присвячена чудодійним лікам на всі хвороби й негаразди. «Ельза – флюїд з лебедем [96]96
  Автентичне оголошення з часів Шульцової молодості (див.: Є. Фіцовський, «Регіони великої єресі»).


[Закрыть]» – так називався той бальзам, що творив дива. Сторінка повнилася завіреними свідоцтвами і приголомшливими розповідями осіб, що на них ті дива збулися.

Зі Славонії, Семиграддя, Буковини [97]97
  С л а в о н і я  – реґіон у північно-східній Хорватії, розташований у міжріччі Дунаю, Драви та Сави;  С е м и г р а д д я  – реґіон у Центральній Румунії. Як і згадана поруч із ними  Б у к о в и н а,  перед Першою світовою війною ці землі належали Австро-Угорській монархії.


[Закрыть]сунули якісь щойно одужалі персонажі, сповнені запалу свідчити, палким і зворушеним словом розповідати свої історії. Вони йшли забинтовані і згорблені, потрясаючи вже не потрібними протезами, зриваючи з очей пластирі і пов’язки зі скрофул [98]98
  С к р о ф у л и  (з лат.) – пухлини лімфатичних вузлів шиї, найчастіше спричинені туберкульозом.


[Закрыть].

Крізь оті калічі процесії виднілися далекі й сумні містечка під білим, як папір, небом, затвердлі від прози й буденності. То були забуті у товщах часу поселення, де людей прив’язано до їхніх дрібних доль, від яких не відірватися ні на мить. Швець був шевцем до останньої жилки, пахнув шкірою, мав дрібне і збідоване лице, короткозорі бліді очі над безбарвними обвислими вусами й почувався шевцем на всі сто. І якщо не боліли їм виразки, не ломило в кістках, а пухлина не валила в барліг, то вони були щасливі своїм безбарвним сірим щастям, курили дешевий тютюн, жовтий цісарсько-королівський тютюн, або ж тупо стовбичили перед кіоском з лотерейними білетами.

Коти перебігали їм дорогу то зліва, то справа, снився чорний собака і свербіла рука. Інколи вони писали листи за збірниками зразків листування, старанно наклеювали марки і, сповнені вагань та недовіри, вкидали їх до поштової скриньки, в яку вдаряли кулаком, начебто будячи. А їхніми снами потім перелітали білі голуби з листами в дзьобах – і зникали у хмарах.

Дальші сторінки здіймалися понад сферою буденного в реґіони чистої поезії.

Там були гармонії, цитри й арфи, колишній супровід ангельських хорів, нині ж завдяки виробничому прогресу доступні за популярними цінами кожній простій людині, богобоязливому людові для покріплення сердець і добропристойних розваг.

Там були катеринки, справжні дива техніки, наповнені захованими всередині флейтами, свищиками і пищиками, солодкотрельними, ніби схлипи солов’їного гнізда органчиками – неоціненний скарб інвалідів, джерело калічих надприбутків, загалом незамінне в кожному домі з музичною традицією. Тож виднілися й ті катеринки – гарно розмальовані, переношувані на плечах непоказних сірих дідків, обличчя яких, поїджені життям, були наче затягнуті павутинням і геть невиразні, обличчя зі сльозавими нерухомими очима, що повільно витікали з очниць, обличчя, вихолощені з життя, такі знебарвлені й невинні, мов кора дерев, потріскана від усіляких негод, і, як вона, пропахлі вже тільки дощем та небом.

Вони давно забули, як звалися й ким були, й отак погублені в собі самих, човгали із зігнутими коліньми дрібними рівними крочками у своєму здоровенному важкому взутті уздовж прямої й незмінної лінії, проведеної почерез круті та плутані стежки перехожих.

Білими, позбавленими сонця, зчерствілими від холоду й зануреними в буденність передполуднями вони непомітно вив’язувалися з юрби, розставляли ніжки своїх катеринок на перетинах вулиць, під жовтою смугою неба, перекресленою телеграфними дротами, серед людей, що тупо кудись поспішали, піднявши коміри, – й заводили свої мелодії, не спочатку, а з місця, на якому вчора спинилися, і грали «Дейзі, Дейзі, ти скажи мені», а з димарів клубочилися білі султани пари. І дивна річ – ця мелодія, заледве почата, відразу ж застрибувала у свою нішу, знаходила своє місце в цій порі, у цьому краєвиді, так, ніби споконвіку належала цьому замисленому і в собі самому погубленому дні, а з нею в такт бігли думки і сірі турботи перехожих поспішак.

І коли через певний час мелодія закінчувалася довгим протяглим вищанням, вирваним із нутрощів катеринки, яка тут-таки заводила щось цілком інше, – думки й турботи на мить завмирали, наче змінюючи крок у танці, а потім, не роздумуючи, починали кружляти у зворотному напрямку, в такт новій мелодії, що вже линула з катеринчиних сопілок: «Маргарито, мій коханий скарбе».

І в тупій байдужості такого передполудня ніхто й не зауважував, що сенс існування змінився дощенту, що все рухається вже не в такт із «Дейзі, Дейзі», а геть навпаки – «Мар-га-рито…».

Перегортаємо ще одну сторінку… Що це? Весняний дощ? Ні, то сиплеться пташине цвірінькання, мов сірий дріб на парасолі, бо саме тут вам пропонують придбати справжніх гарцьких канарок, цілі клітки шпаків і щигликів, цілі кошики крилатих співунів-говорунів. Веретенчасті і легкі, мов набиті ватою, судомно-стрибучі, вертляві, мов на шворень посаджені, й галасливі, мов зозулі з годинників, вони були втіхою в самотності, заміняли неодруженим тепло родинного вогнища, із найтвердіших сердець видобували материнську ласку – стільки мали в собі пташиного і зворушливого, що в мить, коли їхня сторінка перегорталася, вони посилали вам услід свої одностайні й вабливі щебетання.

Однак у подальшому той нещасний зшиток усе більше занепадав. Тепер він збочив на манівці якоїсь сумнівно-шарлатанської ворожби. У довгому плащі, з усмішкою, що її наполовину поглинала чорна борода, – хто б це тут пропагував свої послуги шановній публіці? Пан Боско з Мілану, визначний маестро чорної магії. Він промовляв довго й невиразно, демонструючи на кінчиках пальців щось таке, що аж ніяк не сприяло більшій зрозумілості. І хоча, на власне переконання, він доходив дивовижних висновків, значення яких, здавалось, устигав зважити своїми чутливими пальцями, поки їхній леткий сенс не звітрився з пучок, і хоч як витончено він сигналізував про вигини діалектики застережним скиданням брів, готуючи нас до чогось надзвичайного, – його все одно не розуміли, ба гірше, не хотіли розуміти й покидали з усією його жестикуляцією, притишеним голосом та цілою амплітудою темних усмішок, щоби швидше перегорнути останні, на клапті розшматовані сторінки.

На цих останніх сторінках, які вже цілком очевидно западали в безглузду маячню, в незаперечний абсурд, якийсь джентльмен пропонував свій безвідмовний метод, як стати енергійним та принциповим у рішеннях, і багато говорив про характер та засади. Але вистачало тільки перегорнути сторінку, щоб відчути себе геть здезорієнтованим як у принциповості, так і в засадах.

Там на кін виходила дрібним кроком обвита шлейфом сукні така собі пані Маґда Ванґ і з висоти обтислого декольте заявляла, що їй сміятися хочеться з чоловічих засад і принциповості і що її спеціальністю є ламання найсильніших характерів. (При цьому вона ніжкою розгладжувала шлейф по землі). Для цього існують методи, цідила вона крізь зуби, безвідмовні методи, про які вона не збирається довго розводитися, відсилаючи всіх до своїх щоденників під назвою «З днів пурпурових» (Вид-во Інституту антропософії в Будапешті [99]99
  Щоденники Маґди Ванґ існували насправді. Їх було видано в роки Шульцового дитинства (див.: Є. Фіцовський. «Регіони великої єресі»).


[Закрыть]), де вона звітує про результати своїх колоніальних досліджень у царині дресирування людей (останній вираз – із притиском та іронічним зблиском очей). І дивна річ – ця сповільнена й безцеремонна у своєму базіканні дама була, здавалося, цілком упевнена у відданому сприйнятті саме тих, про кого вона говорила з таким цинізмом, і в цьому особливому запамороченні та миготінні відчувалося, що вектори моральних означень дивним чином зісунулись і що ми потрапили до іншого середовища, в якому компас почувань діє навспак.

Це було останнє слово Книги й воно залишало присмак дивної приголомшеності, суміш душевного сум’яття з голодом.

V

Схилений над отою Книгою, з обличчям, що світилося, ніби веселка, я тихо пломенів від екстазу до екстазу. Поглинутий читанням, я забув про обід. Передчуття не підвело мене. Це був Автентик, святий оригінал, хоч і в такому глибокому приниженні та занепаді. І коли з пізнім присмерком, блаженно усміхнений, я вкладав зшиток до найглибшої шухляди, прикриваючи його згори задля маскування іншими книжками, то мені здалося, що насправді я вкладаю до сну в комоді зорю, яка вічно засвічується від себе самої, проходить крізь усі спалахи та яріння і повертається знову, не бажаючи кінчатися.

Як же збайдужів я до всіх книжок!

Бо звичайні книжки схожі на метеори. Кожна з них має тільки мить, єдиний момент, коли з криком злітає, як фенікс [100]100
  Ф е н і к с  – у єгипетській міфології птах, який щоразу згоряє у своєму гнізді і щоразу відроджується з попелу.


[Закрыть], палаючи всіма сторінками. Задля цієї миті, цього єдиного моменту ми згодом їх любимо, хоч на той час вони вже лиш попіл. З гіркою резиґнацією ми часом мандруємо тими схололими сторінками, пересуваючи з дерев’яним постукуванням, ніби намистини вервиці, їхні мертві формулюваннячка.

Екзегети [101]101
  Е к з е г е т  (з гр.) – тут: учений, що тлумачить незрозумілі місця важкого символічного тексту.


[Закрыть]Книги стверджують, що всі книжки тяжіють до Автентика. Вони живуть лише позиченим життям, яке у мить злету повертається до свого старого джерела. Це означає, що книжок меншає, Автентик натомість росте. Проте ми не хочемо зануджувати читача викладом Доктрини. Хотілось би звернути увагу на одну-єдину річ: Автентик живе і росте. Що з цього випливає? А те, що коли наступного разу ми відкриємо зшиток, то хтозна де на той час опиниться Анна Чиллоґ зі своїми послідовниками. Може, побачимо її, довговолосу прочанку, що своїм плащем замітає моравські гостинці, мандруючи далеким краєм, білими, зануреними в буденність і прозу містечками, і роздає зразки бальзаму «Ельза-флюїд» серед простаків Божих, замучених пухирями й коростами. І що тоді зроблять поштиві містечкові бородані, паралізовані своїми гігантськими заростами, що зробить вірна громада, приречена плекати і порядкувати свої надмірні врожаї? Хтозна, чи не накуплять вони собі справжніх катеринок зі Шварцвальду [102]102
  Ш в а р ц в а л ь д  – гірська система на південному заході Німеччини.


[Закрыть]і чи не рушать у світи за своєю апостолицею, щоб шукати її по всій країні, граючи повсюдно «Дейзі, Дейзі».

Одіссеє бороданів, що блукають із катеринками поміж містами в пошуках своєї духовної матері! Коли вже знайдеться гідний такої епопеї рапсод [103]103
  Р а п с о д  (з гр.) – у Стародавній Греції мандрівний епічний співець.


[Закрыть]? Бо на кого ж покинули вони град, відданий їм під опіку, кому довірили правити душами в місті Анни Чиллоґ? Хіба вони не могли передбачити, що позбавлене своєї духовної еліти, своїх осяйних патріархів місто провалиться у зневіру та зрадництво і відчинить брами – кому? – ах, цинічній підступній Маґді Ванґ (Вид-во Інституту антропософії в Будапешті), яка заснує в ньому школу дресирування людей і ламання характерів?

Однак повернімося до наших прочан.

Хто не знає цієї старої гвардії, цих мандрівних кімврів [104]104
  К і м в р и  (кімбри) – старогерманські племена, що в давнину заселяли півострів Ютландія; наприкінці II ст. до н. е. нападали на римлян, але були розбиті. Тут: варвари з могутнім заростом.


[Закрыть], цих жагучих брюнетів з міцними на позір тілами, зробленими із тканини без м’язів та соків? Уся їхня сила, вся міць пішла у волосяний покрив. Антропологи здавна морочаться цією особливою расою, завжди одягнутою в чорні убрання, завжди з товстими срібними ланцюгами на черевах, з пальцями, що всіяні важкими мосяжними перснями.

Я люблю їх, цих поперемінно то Каспарів, то Балтазарів, їхню глибоку статечність, похоронну декоративність, ці чудові чоловічі екземпляри з гарними очима, наділеними масним полиском паленої кави, люблю цей шляхетний брак вітальності в розбуялих і губчастих тілах, родовий розклад і розпад, засапане дихання могутніх грудей і навіть запах валеріани, що навсібіч поширюють їхні бороди.

Немов Ангели Обличчя, вони часом несподівано постають у дверях наших кухонь, величезні й засапані, і відразу втомлені, витирають піт зі зрошеного чола, крутячи синюватими білками очей, – і в цю мить забувають свою місію і, здивовані, шукаючи пояснення, підстав для своєї появи, простягають руку по милостиню.

Повертаємося до Автентика. Проте ми й не полишали його. І тут ми вкажемо на дивну рису Зшитка, тепер уже зрозумілу читачеві, – Зшиток розвивається під час читання, його межі зусібіч відкриті для всіх можливих видозмін і перетікань.