Текст книги "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)

Республіка мрій

Тут, на варшавській бруківці, в оці галасливі, полум’яні та приголомшливі дні, я переношуся думкою до далекого міста моїх мрій, злітаю зором понад цю низовину, простору і складчасту, ніби плащ Бога, скинутий кольоровою плахтою коло порогів неба. Бо ця низовина, ця країна вся підлягає небові, тримає на собі його кольорове склепіння, безліч разів повторене, оточене галерейками, верандами, розетками [239]239
  Тут: округле вікно, заповнене геометричною орнаментикою концентричної форми. Характерне для середньовічної архітектури, зокрема готичної.


[Закрыть]та вікнами у вічність. Ця країна рік за роком вростає в небо, розчиняється в зорі, переходить у янголиність, уся пронизана відблисками великої атмосфери.

Там, де мапа країни стає дуже вже південною, вигорілою на сонці, потемнілою та спаленою літніми погодами, наче стигла грушка, там і лежить вона, ніби кіт у сонячному кружку, – ота вибрана земля, та особлива провінція, те єдине на світі місто. Дарма говорити про це профанам! Дарма пояснювати, що цим довгим і хвилястим язиком землі, яким країна дихає в літню спеку, цим канікулярним виступом на Південь, цією самотньо всунутою поміж смагляві угорські виноградники відногою наш особливий терен відокремлюється від ансамблю країни і йде самопас, без нікого, ще не випробуваним шляхом, власноруч силкуючись бути цілим світом. Ці місто й околиця зімкнулись у самодостатній мікрокосмос, на власний ризик повиснувши на самісінькому краю вічності.

Приміські садочки стоять немов на світовій межі і крізь паркани дивляться в нескінченність анонімної рівнини. Відразу ж за міськими заставами мапа країни стає безіменною та космічною, мов Ханаан [240]240
  X а н а а н  – див. «Ніч великого сезону», прим. 8 (у електронній версії – прим. 84).


[Закрыть]. Над цим вузьким та загубленим клаптиком землі ще раз відкрилося небо – глибше та просторіше, ніж деінде, велетенське, мов купол, багатоповерхове і здатне поглинути, з безліччю незакінчених фресок та імпровізацій, летючих драпірувань та ґвалтовних вознесінь.

Як це висловити? У той час як інші міста розвинулися в економіку, виросли у статистичні цифри, в рахунки, наше місто зійшло в саму есенційність. Тут нічого не відбувається просто так, нічого не трапляється без глибокого сенсу й попереднього осмислення. Тут події – не ефемерний фантом на поверхні, тут вони сягають коренями глибинних сутностей. Тут щохвилини вирішується щось визначне – зразково і навіки віків. Тут усі справи діються тільки раз і незворотно. Тому на всьому, що тут відбувається, лежить аж така поважність, аж стільки глибоко акцентованого смутку.

Приміром, тепер подвір’я тонуть у бур’янах та кропивах, криві замшілі повітки й комори по пахви провалюються у величезні лопухи, що вимахали аж по краї ґонтових дахів. Місто опинилося під знаком зілля, дикої, всез’їдної, розфанатілої вегетації, що вистрелює дешевою та буйною зеленню – їдкою, отруйною, паразитичною. Усе це зілля горить, підпалене сонцем, трахеї листків дихають палахким хлорофілом – армії кропиви, розбуялі та ненаситні, пожирають квіткові культури, вдираються в сади, протягом ночі затягують собою задні недопильновані стіни будинків і стодол, кишать у придорожних ровах. Дивна річ, яка божевільна, намарна і непродуктивна вітальність сидить у цьому зажерливому шматочку зеленої субстанції, в цьому дериваті [241]241
  Д е р и в а т  (з лат.) – похідна, продукт.


[Закрыть]сонця та ґрунтових вод. Із крихти хлорофілу вона виводить, розбудовує в полум’ї днів оту вибуялу й порожню тканину, зелений м’якуш, сотні разів помножений на мільйони листяних бляшок, зелено-просвітлених і прожилкуватих, пронизаних світлом водянисто-рослинної зільної крові, замшілих і волохатих, наділених різким бур’янним і польовим запахом.

У ті дні заднє вікно крамничного складу, що виходило на подвір’я, ставало сліпим від зеленого більма, сповненим зеленими відблисками, листяними рефлексами, шелесткими лопотіннями, схвильованими клаптями зелені, монструозними буйствами тієї дворової потворної надмірності. Сходячи у глибоку тінь, будівля складу мерехтливо перегортала себе саму всіма відтінками зелені, що її відблиски хвилясто розбігалися нею на всю глибину склепіння – мов у шумливому лісі.

Ніби у столітній сон, місто провалювалось у ту буйність, непритомне від пожежі, приглушене блиском, – і засинало, сто разів оплутане прядивом павутини, заросле зіллям, задихане й порожнє. У кімнатах, зелених від берізки на вікнах, підводних і змутнілих, мов на дні старої пляшки, дожеврювали племена мух, ув’язнених назавжди і замкнутих у болісній агонії, розкладеній на монотонні й тягучі ламентації, на жалісливе і гнівне бриніння. Вікно неквапом призбирувало в себе всю ту мереживну й розпорошену фауну на останній передсмертний побут: величезних довгоногих комарів, які довго обстукували стіни тихою вібрацією хибних польотів, перш ніж остаточно завмерти на шибах нерухомими й мертвими, ціле генеалогічне дерево мух і комах, виросле в цьому вікні, розгалужене повільною мандрівкою по віконній поверхні, розмножені покоління всіх витончених криланів – блакитних, із металевим полиском і скляних.

Над крамничними вітринами в гарячому подуві тихо лопочуть великі і світлі, сліпі маркізи – у сяйві вони палають смугасто та хвилясто. Мертвий сезон хазяйнує на безлюдних площах, на виметених вітром вулицях. Далекі обрії, набряклі садами, стоять у блиску неба, просвітлені й непритомні, немовби щойно злетіли з небесних пустищ яскравою велетенською плахтою, сліпучі, полум’яні, пошарпані в польоті – і, вже за хвилину зужиті, чекають нової порції сяйва, в якому оновлюються.

У такі дні не знаєш уже, що вчинити, куди втікати від спеки, від тяжкого сну, який зморою навалюється на груди в гарячу пополудневу годину. У такі дні бувало, що мати винаймала екіпаж і всі ми виїздили, збившись докупи в його чорному коробі – продавці на козлах із клунками або причеплені до ресорів, – за місто, на Гірку. Ми в’їздили у горбистий та хвилястий краєвид. Карета довго й самотньо повзла у спеці поміж горбами полів, зариваючись у золоту й гарячу пилюку гостинця.

Кінські хребти опукло напружувалися, лискучі зади працьовито ходили, щомиті обтріпувані пом’якшеними ударами хвостів. Обручі крутилися поволі, квилячи на осях. Екіпаж минав пласкі, всіяні кротовинням пасовища, на яких широко розсідалися корови з покрученими рогами – величезні й незграбні міхи костомах, суків і шпильок. Вони лежали монументально, мов кургани, а в їхніх супокійних поглядах відбивалися далекі і пливкі горизонти.

Ми врешті зупинялися на Гірці, коло мурованої широкої корчми. Вона самотньо стояла на самому вододілі, відокремившись від неба розложистим дахом на винесеній угору межі двох спадистих площин [242]242
  Гірка і розташована на ній корчма Путца справді існували в околицях Дрогобича, в напрямку Трускавця (див.: Є. Фіцовський, «Регіони великої єресі»).


[Закрыть]. Коні насилу дотягували до високого порогу й самі зупинялися, ніби в задумі, на рогатці, що розділяла два світи. За тією рогаткою відкривався вид на всю широчінь, порізану дорогами, вибляклу й опалову, наче блідий гобелен, обвіюваний масами повітря, блакитного і порожнього. Повів здіймався з-над тієї далекої хвилястої рівнини, куйовдив гриви на кінських карках і відпливав у небо високим та чистим.

Тут ми зупинялися на ніч, або, траплялося, батько давав знак, і в’їжджали у ті просторі, мов мапа, широко погалужені шляхами краї. Перед нами на далеких і звивистих дорогах пересувалися ледь видимі з такої відстані екіпажі, які нас тим часом випередили. Вони тяглися світлим гостинцем поміж черешневих насаджень прямо до на той час іще невеличкого курорту, притуленого коло вузької лісистої долини, сповненої джерельного плюскотіння, шуму потоків і шелесту листя.

У ті далекі дні ми з друзями вперше перейнялися неможливо-абсурдною ідеєю помандрувати ще далі, за курорт, у нічийну та Божу країну на спірному та нейтральному пограниччі, де кордони держав губилися, а роза вітрів схиблено крутилася під високим громаддям неба. Там ми хотіли окопатися, внезалежнитися від дорослих, вийти цілком поза їхню сферу, проголосити республіку юних. У ній ми збиралися узаконити нову й незалежну конституцію, визначити нову ієрархію мір та цінностей. Це мало бути життя під знаком поезії та пригоди, ненастанних осяянь та здивувань. Нам здавалося, що варто лише розсунути бар’єри та межі звичних норм, замінити старі підшипники, до яких було загнано перебіг людських справ, – і в наше життя увірветься стихія, великий паводок непередбачуваного, повінь романтичних пригод і сюжетів. Ми хотіли підставити наше життя під отой струмінь сюжетотворчої стихії, під натхненний приплив історій та подій – і дати понести себе, цілком безвільних, отим збуруненим хвилям, здавшись лише на них. Дух природи був загалом великим вигадником. З її серцевини нестримним струменем била енергія сюжетів та романів, історій та епопей. Уся навколишня атмосфера повнилася цілими юрмами сюжетних ліній. Варто було лише розставити сильця під наповненим фантомами небом і вбити палю, що заграла б на вітрі, – а вже надовкіл її вершечка тріпотіли шматочки роману.

Ми вирішили стати самодостатніми, створити нові засади життя, встановити нову еру, ще раз уконституювати світ – хоч і в менших масштабах, лише для нас, але згідно з нашими смаками і вподобаннями.

Це мала бути фортеця, блокгауз [243]243
  Б л о к г а у з  (нім.) – укріплений будинок чи інша споруда, пристосована для самостійної оборони.


[Закрыть], укріплений пункт, що контролював би всю околицю, – трохи твердиня, трохи театр, трохи лабораторія візій. Уся природа мала бути запряжена в його орбіту. Як у Шекспіра, той театр переходив у природу, нічим не обмежений, врослий у дійсність – вбираючи імпульси і натхнення з усіх стихій, хвилюючись разом із великими припливами та відпливами природного кругообігу. Тут мав бути вузловий центр усіх процесів, які пронизують велике тіло природи, сюди мали входити і звідси виходити всі сюжети і фабули, які лише верзлися її великій імлистій душі. Ми хотіли, мов Дон Кіхот, запустити в наше життя русла всіх історій та романів, відкрити його кордони для всіх інтриг, перипетій та переплетень, які зав’язуються в тій великій атмосфері, де розігрується найфантастичніше.

Ми мріяли про те, щоб околиці загрожувала незрозуміла небезпека, пронизана таємничим жахом. Перед цією небезпекою та тривогою ми знаходили притулок і захист у нашій фортеці. Тож околицею шастали зграї вовків, розбійничі банди лазили в лісах. Ми проектували запобіжні фортифікації, готуючись до облоги і проникаючись солодким трепетом. Наші брами поглинали втеклих з-під розбійничого ножа. У нас вони віднаходили безпечний прихисток. До наших брам прибивались у галопі карети, переслідувані дикими почварами. Ми приймали в себе гідних і таємничих незнайомців. Ми губились у здогадах, силкуючись розкрити їхнє інкогніто. Увечері всі збирались у великій залі, де при мерехтливих свічках ми вислуховували чергові історії та зізнання. Часом інтрига, що пронизувала наскрізь ті оповіді, вибивалася поза їхні рамки і входила в нас – жива і спрагла жертви, вона втягувала нас у свій небезпечний вир. Несподівані відкриття, раптові просвітлення, неймовірні зіткнення входили в наше приватне життя. Ми втрачали ґрунт під ногами – загрожені перипетіями, що їх самі й накликали. Здаля долітало вовче завивання. Ми обговорювали романтичні сплетіння, самі вже напівутягнуті в їхні вири, в той час як за вікном шуміла незбагненна ніч, уся з несформульованих поривів, пекучих і неосягненних зізнань, бездонна, невичерпна, тисячі разів сама в собі заплутана.

Не без причини тепер повертаються ті далекі мрії. Спадає на думку, що жодна мрія, хоч яка абсурдна й недоречна, не марнується у Всесвіті. Кожна мрія містить у собі якесь прагнення дійсності, якусь поставлену перед дійсністю вимогу, тож вона, мрія, непомітно виростає у вірогідність, а відтак у постулат, у борговий вексель, що вимагає покриття. Ми давно вже зреклися наших мрій про фортецю, але от минули роки – і знайшовся хтось такий, хто підхопив їх, перейнявся ними всерйоз, хтось наївний і добрий душею прийняв їх дослівно, за чисту монету, і взяв їх у руки як просту і непроблематичну річ. Я бачив його, розмовляв із ним. У нього неймовірно блакитні очі, створені не для того, щоб ними дивитися, а щоби безмежно внебеснюватися мрією. Він розповів, що коли нічиїм дівичем прибув до околиці, про яку мова, до цієї безіменної країни, то йому відразу ж запахло поезією та пригодою й він побачив у повітрі навислі над околицею готові контури з фантомом тутешнього міфу. В атмосфері він віднайшов переформовані обриси тієї концепції, плани, зовнішні стіни і скрижалі. Він відчув поклик – внутрішній голос, ніби Ной, що отримав накази та інструкції.

У нього зійшов дух тієї концепції, що досі блукав атмосферою. Він проголошував республіку мрій, суверенну територію поезії. На стількох-то морґах землі, на плахті краєвиду, кинутій між лісів, він заявив про неподільне панування фантазії. Означив кордони, заклав підмурівок під фортецю, перетворив околицю в суцільний та величезний трояндовий сад. Кімнати для гостей, келії самотньої контемпляції, трапезні, почивальні, бібліотеки… самотні паркові павільйони, альтанки й оглядові тераси…

Той, хто, гнаний вовками чи розбійниками, усе-таки встигне до брам фортеці, буде врятований. Його заводять переможно, знімаючи з нього запилений одяг. Святковий, блаженний і щасливий, він увіходить у Єлисейські повіви [244]244
  Є л и с е й с ь к і   п о в і в и  – приємні вітровіння, що викликають згадку про Єлисейські Поля (див. «Санаторій під Клепсидрою», прим. 6, у електронній версії – прим. 219).


[Закрыть], в рожеву насолоду повітря. Далеко позаду лишилися міста і справи, дні та їхня лихоманка. Він же ступив у нову, врочисту, сяйливу слушність, він струсив із себе, ніби шкаралупу, власне тіло, скинув прирослу до обличчя маску гримаси, змінився і визволився.

Блакитноокий – не архітектор, а швидше режисер. Він режисер краєвидів і космічних видовищ. Його куншт полягає в тому, що він підхоплює наміри природи, бо вміє прочитати її потаємні пориви. Бо природа сповнена потенційної архітектури, проектування і будівництва. Хіба не так чинили будівничі великих століть? Вони підслухували широкий пафос просторих площ, динамічну перспективу далини, мовчазну пантоміму симетричних алей. Хмари на розлогих небесах літніх вечорів ще задовго перед Версалем [245]245
  В е р с а л ь  – славетний палац французьких королів під Парижем. Поряд із ним велетенський парк – шедевральний витвір архітектурної конструкції та геометричної перспективи.


[Закрыть]формувалися в широко розбудовані ескоріали [246]246
  Е с к о р і а л  (Ескуріал) – августинський монастир і резиденція іспанських королів, збудована у 1563—1584 pp. Філіпом II коло підніжжя Сьєрра де Ґуадаррама. Тут: великий пишний палац.


[Закрыть], в повітряні й мегаломанські резиденції, вправлялися в інсценізаціях, нагромадженнях, у велетенських універсальних композиціях. Цей великий театр неосяжної атмосфери невичерпний у задумах і плануванні, необмежений у повітряних кошторисах, і він галюцинує натхненною та величною архітектурою, надхмарною та надприродною урбаністикою.

Людським творінням властиво, ставши завершеними, замикатись у собі, відмежовуватися від природи, стабілізуватися на власних засадах. Творіння Блакитноокого не відійшло від великих космічних зв’язків, засіло в них, напіволюднене, ніби кентавр [247]247
  К е н т а в р  – у грецькій міфології істота з тілом коня та головою й торсом людини.


[Закрыть], прилучене до великих періодів природи, ще не готове, ще у зростанні. Блакитноокий запрошує всіх продовжувати, будувати, творити разом – усі ж ми мрійники від природи, всі ми брати з-під знака кельми [248]248
  Б р а т и   з – п і д   з н а к а   к е л ь м и  – натяк на таємні масонські товариства, що послуговувалися знаком кельми.


[Закрыть], всі від природи будівничі…

Комета

1

Кінець тогорічної зими опинився під знаком особливо вдалої астрономічної кон’юнктури. Кольорова ворожба календарів червоно квітла у снігу на ранкових рубежах. Від палахкої червоної барви свят і неділь падав відблиск ще на півтижня – й оті дні займалися назимно фальшивим солом’яним вогнем, а обмануті серця протягом недовгої миті билися швидше, осяяні начебто провісною червінню, яка насправді нічого не провіщала й була всього тільки передчасною тривогою, кольоровою календарною дурістю, вималюваною в яскравій цинобрі на обкладинці тижня. Почавши від свята Трьох Царів 6 січня, ми ніч по ночі пересиджували над білою пишністю блискучого від ліхтарів та срібла столу, без кінця розкладаючи пасьянси. З години на годину ніч за вікном ставала світлішою, сяйливішою і глазурованою, ненастанно проростаючи миґдалинами та печивом. Місяць, невтомний перетворювач, занурений цілком у свої пізні місячні практики, почергово переходив у дедалі світліші фази, викладався всіма фігурами преферансу, дублював себе всіма барвами. Вже за дня він частенько з’являвся збоку – готовий заздалегідь, мосяжний і без блиску, меланхолійний валет зі своїм світляним жолудем – і вичікував своєї черги. Тим часом цілі небеса баранців проходили крізь його самотній профіль тихою й білою, розтягнутою процесією, ледве закриваючи його мінливою риб’ячою лускою з перламутру, в який над вечір застигав кольоровий небозвід. Потім уже дні перегорталися порожньо. Вихор шумливо пролітав над дахами, до самого дна продмухуючи вистиглі димарі, і зводив над містом уявні риштовання та поверхи, а відтак руйнував усі ті сповнені гулом повітряні будівлі, ламаючи з тріском їхні крокви та балки. Часом на далеких передмістях вибухали пожежі. Сажотруси обходили місто на висоті дахів і галерейок під смарагдовим роздертим небом. Перелазячи з одного покриття на інше та чіпляючись за шпилі і прапорці міста, вони марили в тій повітряній перспективі, як вихор на мить відкриває віка дахів над альковами дівчат і тут-таки затріскує їх назад над великою збуреною книгою – приголомшливим текстом міста, що мав би читатися протягом багатьох днів і ночей. Потім вихори втомилися і вщухли. У крамничній вітрині продавці виставили весняні матеріали, і від м’яких кольорів вовни аура вмить полагіднішала, забарвилася лавандою, заквітла блідою резедою. Сніг зіщулився, зморщився немовлячим руном, усяк насухо в повітря, випитий кобальтовими повівами, втягнутий назад у розлоге й запале небо без хмар і сонця. Де-не-де в помешканнях уже зацвіли олеандри. Відчинялися вікна, і бездумне цвірінькання горобців наповнювало кімнати, застиглі в тупій задумі блакитного дня. Над чистими площами на мить різко, з пронизливим квилінням, стикалися між собою зяблики, снігурі та синички – й розліталися на всі боки, зметені вітром, стерті, зниклі в порожній блакиті. Якусь мить після них в оці ще миготіли кольорові цяточки – пригорща конфетті, наосліп висипаних у світлий простір, – й тонули на дні ока в нейтральну лазур.

Почався передчасний весняний сезон. Стажувальники адвокатів носили спірально підкручені вгору вусики, високі настовбурчені комірці – й були зразком шику та елегантності. У дні, підточені віхолою, наче повінню, коли вітрюган з ревом носився високо над містом, вони здалека вітали знайомих дам підійманням різнобарвних котелків, плечима спираючись на вітер, з розвіяними полами, й тут-таки, сповнені впертою делікатністю, відвертали погляди, щоб не наражати своїх жаданих на обмови. Дами на мить губили ґрунт під ногами, перелякано щось гукаючи й лопочучи сукнями, але, знову здобувши рівновагу, з усміхом відповідали на уклін.

Пополудні, бувало, вітер затихав, і Аделя бралася чистити на ґанку великі мідні баняки, що металево скреготіли від її дотиків. Небо нерухомо зависало над ґонтовими дахами – затамоване й розгалужене синіми дорогами. Продавці, послані з крамниці з якимось завданням, надовго спинялися коло неї на порозі кухні, спираючись на ґанкову балюстраду, сп’янілі від цілоденного вітру, із сум’яттям у голові від оглушливого пташиного цвірінькання. Звіддалік повів надносив загублений рефрен катеринки. Не чутно було тихих слів, що їх продавці формували впівголоса, ніби неохоче, ніби з невинною міною, та все ж розраховуючи на Аделину вразливість. Зачеплена за живе, вся розгнівана, вона реагувала, різко та збуджено кидаючи в них образами, її сіре помутніле від весняних марень обличчя шарілося люттю й нестриманістю. Продавці опускали очі з фальшивою сумирністю та негідним задоволенням від того, що вдалося вивести її з рівноваги.

Минали дні та пополудні, щоденні події в сум’ятті пропливали над містом, яке ми бачили з висоти нашого ґанку, над лабіринтом дахів і будинків у мутному ореолі тих сірих тижнів. Містом ходили лудильники, гукаючи про свої послуги, потужний пчих Шльоми часом означував десь у далині дотепний акцент на хаотичній міській біганині; на одній із віддалених площ божевільна Тлуя, доведена до розпачу злостивістю дітлашні, починала танцювати свою дику сарабанду, високо задираючи спідницю роззявлякам на втіху. Повіви вітру пригладжували й вирівнювали всі ті вибухи, розчиняли їх у монотонному сірому гаморі й рівним шаром розмазували понад морем ґонтових дахів у молочно-димному повітрі пополудня. Аделя, сперта на балюстраду ґанку, похилена над отим далеким і збудженим шумом, виловлювала з нього всі гучніші акценти, з усмішкою складаючи загублені силаби й намагаючись їх позв’язувати, вичитати який-небудь сенс із великої й сірої одноманітності дня, що то надималася, то спадала.

Епоха увійшла під знак механіки та електрики, і цілий рій винаходів посипався на світ із-під крил людського генія. У міщанських домах з’явилися сигарні набори, доповнені електрозапальничками. Поворотом вимикача рій електричних іскор запалював замочений у бензині ґніт. Це пробуджувало нечувані надії. Музична шкатулка у вигляді китайської пагоди, накручена ключем, відразу ж починала грати мініатюрне рондо, обертаючись, мов карусель. Дзвіночки заливалися трелями на поворотах, крила дверцят розліталися навстіж, відкриваючи обертальний стрижень катеринки, табакерковий тріолет. В усіх домах проводили електричні дзвінки. Домашнє життя опинилося під знаком ґальванізму. Котушка ізольованого проводу стала символом часу. В салонах молоді елеґанти демонстрували явище Ґальвані [249]249
  Л у ї д ж і   Ґ а л ь в а н і  (1737—1798) – італійський лікар, фізик і фізіолог, який започаткував дослідження електрофізіології. 1776 року він спостеріг, що при одночасному дотику до м'яза препарованої жаб'ячої кінцівки двома різними металами, з'єднаними в один кінець, м'яз скорочується.


[Закрыть], збираючи променисті дамські погляди. Провідник струму відкривав шлях до жіночих сердець. Схилені над вдалим експериментом, герої дня слали повітряні цілунки серед салонних оплесків.

Минуло небагато часу, і місто зароїлося велосипедами [250]250
  Тут маються на увазі прототипи сьогоднішніх велосипедів із великим переднім колесом і малим заднім, часом триколісні – з двома задніми.


[Закрыть]різних розмірів і зразків. Обов’язковим був філософський погляд на світ. Хто визнавав ідею поступу, той робив висновки і сідав на велосипед. Першими стали, звісна річ, стажувальники адвокатів, цей аванґард нових ідей з підкрученими вусиками і в різнобарвних котелках, надія і цвіт нашої молоді. Розсікаючи галасливих роззяв, вони в’їжджали у натовп на величезних біциклах і трициклах, виблискуючи дротяними спицями. Сперши руки на широке кермо, вони з високого сидіння маневрували велетенським обручем колеса, що вкочувалося в пожвавлену голоту хвилястою і кривою лінією. Деяких із них охоплював апостольський шал. Підносячись, мов у стременах, на своїх блискучих педалях, вони з висоти промовляли до народу, заповідаючи нову і щасливу еру – вибавлення біциклом… Відтак їхали далі, супроводжувані оплесками та на всі боки розкланюючись.

А все ж у цих чудових і тріумфальних виїздах було щось таке, що жалюгідно компрометувало їхню ідею, якийсь болісний і прикрий скрегіт, від якого вони кривилися на самій вершині тріумфу і скочувались у пародію на себе самих. Вони, мабуть, і самі це відчували, коли, завислі, мов павуки, на філігранній машинерії й розкарячені на педалях, мов великі стрибучі жаби, виконували свої качині рухи поміж широко розставлених обручів. Тільки крок відокремлював їх від висміювання – й вони переступали його з розпачем, похилившись на кермо й подвоївши швидкість: гімнастично розбуялий клубок ґвалтовних рухів, що йшов перевертом. Нічого дивного. В силу недозволеного жарту людина входила тут у царину нечуваних полегшень, які здобувалися задешево, за безцінь, ледь не задарма, і ця диспропорція між зусиллям та ефектом, це очевидне ошукування природи, ця надмірна дієвість геніального трюку – все вирівнювалось автопародією. Вони їхали, супроводжувані стихійними вибухами сміху, ці оплакані переможці, мученики власної геніальності – настільки великою була комічна сила цих чудес техніки.

Коли мій брат уперше приніс зі школи електромагніт, і всі ми з внутрішнім трепетом торкнулися таємних вібрацій життя, замкнутих в електричному колі, батько лише зверхньо посміхався. В голові його дозрівала далекосяжна думка, а ланцюг підозр, які виникли вже давно, зійшовся докупи й замкнувся. Чому батько так посміхався, чому його очі сльозились і ледь не вискакували з орбіт у смішній кривляцькій святобливості? Хтось міг би відповісти? Невже по той бік приголомшливих одкровень таємної сили він передчував незграбний трюк, примітивну інтригу, прозору махінацію? Від цього моменту починається батькове повернення до лабораторних дослідів.

Лабораторія батька була проста: кілька шматків дроту, намотаного на котушки, пара слоїків із кислотою, цинк, олово й вугілля – от і вся робітня цього предивного езотерика [251]251
  Е з о т е р и к  (з гр.) – тут: жрець таємного знання.


[Закрыть]. «Матерія, – казав батько, засоромлено опускаючи очі та приглушено пирхаючи, – матерія, любі панове…». Він не договорював речення, дозволяючи тільки здогадуватися, що діло йде до брутального анекдоту і що всіх нас, які отут сиділи, ґрунтовно обведено круг пальця. З опущеними очима батько потиху кпив собі з отого віковічного фетиша. «Pantarei! [252]252
  P a n t a r e i !  (гр.) – дослівно: Все тече! Тобто: все перебуває в ненастанному русі і змінюється з часом; ці слова приписують грецькому філософу Геракліту Ефеському (540—475 р. до н. е.). До цієї тези звертався і Ніцше, формулюючи свою концепцію вічного повернення.


[Закрыть]» – вигукував батько і жестами рук означував вічне кружіння субстанції. Він давно вже прагнув мобілізувати потаємні сили, які вирували в ній, розрідити її закостенілість, прокладати їй шляхи до всепроникнення, до взаємного переливання та повсюдної циркуляції, що так властива її природі. «Principium individuationis [253]253
  P r i n c i p i u m   i n d i v i d u a t i o n i s  (лат.)– «принцип індивідуації» – поняття, до якого вдається Фрідріх Ніцше в «Народженні трагедії»; полягає у відчутті відрубності та самостійності індивідуума і створенні образу самостійного героя; поєднується з т. зв. аполлонічним первнем культури. У Шульца вживається з іронічною дистанцією.


[Закрыть]– дурня», – говорив він, тим самим демонструючи свою безмежну зневагу до цієї базової людської засади. Він кидав це мимохідь, пробігаючи уздовж дроту, приплющував очі й ніжно торкався різних місць електричного кола, вловлюючи ледь відчутну різницю потенціалів. Відтак робив на дроті надрізи, схилявся, наслухаючи, – і за мить уже був на десять кроків далі, щоби повторити цю дію в іншій точці. Здавалося, він мав десять рук і двадцять чуттів. Його розсіяна увага працювала водночас у сотні місць. Жоден пункт у просторі не був вільним від його підозр. Він схилявся, пробиваючи дріт у черговій точці кола, і раптово кинувшись назад, осоромлений промахом, застрибував, наче кіт на вибране місце. «Перепрошую, – казав він тоді, зненацька заговоривши до здивованого глядача, який спостерігав за його маніпуляціями, – перепрошую, мені йдеться саме про цей шматок простору, що його ви займаєте власного персоною, чи не схотіли б ви, пане, на хвильку звідси усунутися?». Після цього він виконував свої блискавично квапливі вимірювання, верткий і спритний, ніби канарок, що справно посіпується на кінчиках своїх цілеспрямованих нервів.

Занурені в розчин кислоти електроди, солоні і вкриті патиною від своєї болісної купелі, починали в темряві проводити струм. Пробудившись із застиглого омертвіння, вони монотонно гули й металічно наспівували, світячи зсередини атомів у ненастанному присмерку тих сумних і пізніх днів. Невидимі заряди набрякали на полюсах і зривалися з них, розлітаючись у звихрену темряву. Ледь відчутний свербіж оббігав сліпою мурашвою струму простір, споляризований у концентричні лінії сил, у круги та спіралі магнітного поля. Тут і там зі сну сигналізували апарати, запізнено і невчасно відповідаючи один одному безнадійними односкладами: крапка, тире – у перервах серед глухої летаргії. Батько стояв поміж усіма пронизливими струмами з болісною усмішкою, приголомшений їхнім затинанням, їхньою недоброю, раз і назавжди замкнутою та безвихідною долею, що монотонно, півскладами-каліками сигналізує про себе з глибин ув’язнення.

Унаслідок тих досліджень батько досяг дивовижних результатів. Наприклад, він довів, що електричний дзвінок, який діє на засаді так званого молотка Неефа [254]254
  М о л о т о к   Н е е ф а  – один із типів електричного переривача; використовується для швидкого вмикання і вимикання струму у первинній обмотці індукційної котушки, внаслідок чого виникає перемінна напруга на полюсах вторинної обмотки.


[Закрыть], звичайнісінька містифікація. Не людина вдиралася тут у лабораторію природи, а навпаки – природа втягувала людину у свої махінації, через людські експерименти доходячи своїх власних цілей, спрямованих не знати на що. Під час обіду батько прикладав кінчик зануреної в суп ложки до нігтя свого великого пальця – й тут-таки в лампі починало деренчати дзвінком Неефа. Вся апаратура була зайвим приводом, загалом недоречним, а дзвінок Неефа був місцем збігу певних імпульсів субстанції, що шукали свої шляхи через людську кмітливість. Природа хотіла і діяла, людина ж була осцилювальною стрілкою, човником ткацького верстату, що ходить то в один бік, то в інший згідно з її волею. Людина як така була тільки складником, частиною Неефового молотка.

Хтось кинув слово «месмеризм» [255]255
  М е с м е р и з м  – від прізвища німецького лікаря Ф. А. Месмера (1734—1815) – давній метод лікування; базується на так званому універсальному флюїді, що у вигляді «тваринного магнетизму», який виділяє людина, може регулювати нервові розлади й таким чином лікувати різні хвороби.


[Закрыть], і батько відразу ж підхопив його. Коло його теорії зімкнулося, знайшло свою останню ланку. Згідно з тією теорією, людина була всього лише перехідним станом, тимчасовим вузлом месмеричних струмів, які там і сям плутаються в лоні вічної матерії. Всі винаходи, з нагоди яких людина так тріумфувала, були пастками, що ними її заваблювала природа, механічними пастками невідомого. Батькові експерименти набирали дедалі більше магічно-факірських ознак і присмаку пародійного жонглерства. Я не говоритиму тут про всілякі його експерименти з голубами, яких він, маніпулюючи паличкою, розманіпульовував на два, на три, на десять, щоб згодом, поступово й насилу, вманіпулювати назад у паличку. Далі він піднімав капелюха, й вони по черзі вилітали, тріпочучи, верталися повним складом до реальності, вкриваючи стіл схвильованою, рухливою та туркітливою зграйкою. Часом батько переривав експеримент у несподіваному місці, нерішуче спинявся із заплющеними очима й за мить підтюпцем біг у сіни, де запихав голову в отвір димаря. Там було темно, глухо від сажі і блаженно, ніби в серці ніщоти, теплі струми циркулювали вгору і вниз. Батько заплющував очі й деякий час отак стояв у тому теплому чорному ніщо. Ми всі відчували, що той інцидент був недоречний і начебто виходив поза лаштунки справи, тож ми внутрішньо закривали очі на сам його не влізлий у жодні береги факт, що належав до цілком іншого порядку речей.

Батько мав у своєму репертуарі суттєво депресивні штучки, які пронизували справжньою меланхолією. Стільці в нашій їдальні були з високими майстерно різьбленими спинками. Там були цілі гірлянди листків і квітів у реалістичному стилі, але варто було батькові їх торкнутись, як різьблення раптово набирало напрочуд смішного вигляду, незбагненного сенсу, починало миготіти і по-змовницькому підморгувати; все це було якось невимовно, до нестерпності сороміцько – поки підморгування не починало набирати цілком окресленого напряму, нестримної невідпорності, й тут деякі з присутніх починали вигукувати: «Тітка Вандзя, як викапана, тітка Вандзя!» – дами заходилися писком, бо то була тітка Вандзя як жива, ні, вона сама вже зайшла у гості, сама сиділа і провадила свою нескінченну балачку, не даючи нікому і слово вставити. Батькові дива самі собою знецінювалися, бо це не був ніякий привид, а справжня тітка Вандзя в усій своїй натуральній простоті, що не припускала й думки про якесь диво.

Перш ніж ми перейдемо до дальших випадків тієї пам’ятної зими, годилося б іще коротенько згадати певний інцидент, який у нашій родинній хроніці завжди якось сором’язливо замовчується. Що трапилося з дядьком Едвардом? Того разу він заїхав до нас у гості, нічого не передчуваючи, весь розпашілий здоров’ям та заповзятливістю, лишивши на селі дружину з донечкою тужливо дочікуватися свого повернення. Отже, він приїхав у найкращому настрої, щоб трохи забавитися й розважитися здаля від сім’ї. І що трапилося? Батькові експерименти справили на нього приголомшливе враження. Відразу ж після перших батькових штучок він підвівся, зняв пальто і цілком віддався в розпорядження батька. Беззастережно! Це слово він вимовив із невідпорним поглядом і міцним потиском руки. Батько зрозумів. Він упевнився, чи дядько не має традиційних упереджень щодо «principium individuationis». Виявилося, що ні, жодних, абсолютно жодних. Дядько був ліберальний і без передсудів. Єдиною його пристрастю було служіння науці.