Текст книги "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)

Але потім зірвався вітер. Він наче випав із тієї світлої прогалини неба, крутився і розбігався містом. Увесь був із м’якості та лагідності, але в дивній манії величі вдавав із себе брутального ґвалтівника. Він місив, перевертав і мучив повітря, аж воно вмирало від блаженства. Знагла завмирав у просторі і ставав дибки, розпростирався, ніби вітрильні полотна – велетенські, напнуті, як батіг, хляскітливі простирадла, зав’язувався у тверді вузли, трепетні від напруги, зі строгим виразом обличчя, ніби хотів приторочити все повітря до порожнечі, але потім витягав зрадливий кінець і розпускав оту фальшиву петлю, і вже за милю далі зі свистом викидав своє ласо, свій аркан, що мав би оплутати все, але нічого не оплутував.

А що лиш він виробляв із димом коминів! Бідний дим не знав уже й сам, як уникнути його нападок, як ухилити голову – праворуч або ліворуч – від його ударів. Так він хазяйнував у місті, ніби раз і назавше хотів того дня встановити пам’ятний зразок своєї безмежної сваволі.

Я зранку передчував нещастя. Мені заледве вдавалося йти крізь отой вихор. На розі вулиць, на перехрестях протягів однокласники тримали мене за поли. Так я пересувався містом, і все йшло непогано. Потім ми вирушили на гімнастику до іншої школи. Дорогою ми накупили собі бубликів. Довгий вуж пар, густо балакаючи, заповзав через браму усередину. Ще мить – і я був би врятований, потрапивши до надійного місця, у безпеці аж до вечора. За потреби я міг навіть переночувати в гімнастичному залі. Вірні друзі залишались би поруч усю ніч. Але трапитися ж такому, що Віцек саме того дня знайшов нового жука і з розмаху випустив його перед шкільним порогом. Жук загудів, коло входу виник затор, мене виштовхали поза ствір брами, і в цю мить мене підхопило. «Любі друзі, рятуйте!» – закричав я, вже виснучи в повітрі. Я ще встиг побачити їхні витягнуті руки і роззявлені криком роти, наступної ж миті пішов перевертом і полинув прекрасною вступною лінією. Я вже летів високо над дахами. Летячи із затамованим подихом, я бачив очима уяви, як мої однокласники витягають руки, різко перебираючи пальцями, і кричать учителеві: «Пане професоре, Шимчика віднесло!». Пан учитель глянув крізь окуляри. Спокійно підійшов до вікна і, рукою прикриваючи очі, уважно вдивився у горизонт. Але побачити мене він уже не міг. Його обличчя у млявому відблиску споловілого неба стало цілком пергаментним. «Треба викреслити його з журналу», – сказав він із гіркотою й пішов до стола. А мене все вище й вище відносило в жовті, незнані осінні простори.

Самота

Відколи я можу знову бувати в місті, відчуваю значну полегкість. Але як же довго я не виходив зі своєї кімнати! Це були гіркі місяці та роки.

Я ніяк не можу пояснити того факту, що ця кімната є моєю здавна, ще з дитинства – остання комірка від ґанку, до якої вже й за тих часів майже ніхто не заходив і про яку завжди забувалося, наче вона вже й не належала нашому помешканню. Я вже не пам’ятаю, як я до неї вселився. Мені здається, що ніч була світла, водянисто-біла, без місяця ніч. У сіруватому ореолі я бачив усе до найдрібніших деталей. Ліжко було розстелене, ніби хтось із нього щойно виліз. Я став прислухатися до тиші – чи не почую дихання поснулих. Але хто міг би тут іще дихати? З того часу я в ній мешкаю. Я сиджу в ній роками і нудьгую. Якби ж я своєчасно подбав про запаси! Гей ви – які ще можуть, яким ще відведено на це власний час, – накопичуйте запаси, збирайте зернину до зернини, добрі й поживні, солодкі зернята, бо надійде велика зима, а відтак і літа худі й голодні, і не вродить земля в єгипетському краї [230]230
  Алюзія до семи неврожайних років, які заповів біблійний Йосиф ув Єгипті (Буття 41: 1—57).


[Закрыть]. На жаль, я не був заощадливим хом’яком – а був радше легковажною полівкою, жив одним днем, не турбуючись про завтра і покладаючись на свій талан вічного ненажери. Як миша, я собі подумував: що мені зробить голод? У найгіршому разі я можу гризти дерево чи зубами подрібнити папір на маленькі клаптики. Найбідніше створіння – сіра церковна миша з найсіріших закапелків книги існування, може жити з нічого. Так і я живу з нічого в цій померлій кімнаті. Мухи в ній давно повиздихали. Я прикладаю вухо до деревини – чи там у глибині не шарудить хробак. Могильна тиша. Тільки я, безсмертна миша, самотній погрібник, шурхочу в цій мертвій кімнаті, невпинно дрібочу столом, етажеркою, кріслами. Я просуваюся, мов тітка Текля у довгій сірій сукні до землі – звинна, прудка і маленька, тягнучи за собою свій шарудкий хвостик. Тепер за білого дня я нерухомо, як опудало, сиджу на столі, а мої очі, ніби дві пацьорки, що вилізли назовні і блищать. Лише виступ мого писка ледь помітно пульсує, за звичкою щось дожовуючи.

Звичайно, це слід розуміти метафорично. Я не миша, я пенсіонер. Моєю сутністю є паразитування на метафорах – те, що я так легко даю себе захопити першій-ліпшій метафорі. Загнавшись аж так далеко, я змушений насилу пробиватися назад, повільно вертаючи до притомності.

Який я з вигляду? Часом я бачу себе у дзеркалі. Дивний, смішний і болючий ефект! Його соромно визнавати. Я ніколи не бачу себе в анфас, лицем до лиця. Я лише трохи глибше, трохи далі стою в надрах дзеркала, дещо збоку, дещо у профіль, стою задумливо і дивлюся вбік. Я стою там нерухомо, дивлячись убік і дещо назад, за себе. Наші погляди перестали зустрічатися. Коли я ворухнуся – то й він ворухнеться, але напіввідвернутий – ніби й не чув про мене, ніби зайшов сюди крізь багато дзеркал і вже не зміг повернутися. Жаль тисне на серце, коли я бачу його настільки чужим і байдужим. Але ж ти, хочеться мені закричати, був моїм вірним відображенням, моїм товаришем протягом стількох років, а тепер ніби й не впізнаєш мене! Боже! Чужий і задивлений кудись убік, ти стоїш і, здається, прислухаєшся до чогось у глибині, сподіваючись якогось слова, але звідти, зі скляної товщі, підвладний комусь іншому, чекаючи звідкілясь наказів.

Отак я сиджу при столі й гортаю старі та пожовклі університетські записи – все, що лишилося до читання.

Дивлюся на сповзлу й зітлілу фіранку, бачу, як вона легко здіймається від холодного повіву з вікна. На он тому карнизі я міг би робити гімнастичні вправи. Чудова перекладина. Як легко крутишся на ній у неживому, стільки разів уже спожитому повітрі. Збайдужілий, замалим не виконуєш еластичне сальто мортале – зимно, без внутрішнього запалу, зовсім ніби відсторонено. Коли отак завмираєш еквілібристом навшпиньки на тій перекладині, головою сягаючи стелі, то занурюєшся в ледь відчутну ілюзію якогось лагідного випромінювання. Я з дитинства люблю дивитись отак на кімнату з пташиної перспективи.

Я сиджу і слухаю тишу. Кімната по-простому вибілена вапном. Часом на білій стелі вистрелить курячою лапкою тріщина, часом із шурхотом відстане клапоть тиньку. Чи не слід би нарешті зізнатися, що мою кімнату замуровано? Як так? Замуровано? То яким же чином я міг би з неї вийти? У тім-то й річ: для доброї волі немає перепони, справжній порив нічим не стримати. Я тільки мушу уявити собі двері, добрі старі двері, ніби в кухні мого дитинства, з металевою клямкою та засувом. Бо немає кімнат, замурованих аж настільки, щоб не знайшлося в них таких потаємних дверей – якщо тільки вистачить сили їх отам науявляти.

Остання батькова втеча

Це діялося в пізні та недобрі часи цілковитого занепаду, в часи остаточної ліквідації нашого підприємства. Давно вже було знято вивіску з-над дверей нашої крамниці. Напівопустивши жалюзі, мати ще провадила нелегальний розпродаж решток. Аделя виїхала до Америки. Казали, ніби корабель, на якому вона пливла, затонув і всі пасажири розпрощалися з життям. Ми ніколи не перевіряли цієї чутки, новина про дівчину забулася, ми більше нічого про неї не чули. Настала нова ера, пуста, твереза, безрадісна – і біла, мов папір. Нова служниця, Ґеня, анемічна, бліда і безкоста, м’яко пересувалася кімнатами. Якщо траплялося погладити її по плечах, то вона звивалася, витягуючись, ніби змія, і муркотіла, ніби кішка. Її шкіра була мутно-білою й не рожевіла навіть під повіками емальованих очей. Геть розсіяна, вона часом готувала засмажку зі старих рахунків та чекових книжок – мляву та неїстівну.

На той час батько вже однозначно помер. Він помирав багато разів, завжди якось не до кінця, завжди з певними застереженнями, які спонукали до перевірки цього факту. Це мало свій позитив. Подрібнюючи таким робом свою смерть у розстрочку, батько призвичаював нас до свого відходу. Ми збайдужіли до його дедалі коротших і щоразу жалюгідніших повернень. Фізіономія вже відсутнього немов розпливлася кімнатою, в якій він мешкав, розгалузилася, в деяких місцях утворюючи предивні, неймовірно виразні вузли подібності. Шпалери в певних місцях наслідували конвульсії його лиця, арабески формувалися в болісну анатомію його сміху, розкладену на симетричні члени, ніби скам’янілий відбиток трилобіта [231]231
  T р и л о б і т  – невелике викопне створіння з епохи палеозою, дечим нагадує теперішніх членистоногих.


[Закрыть]. Деякий час ми на великій відстані обходили його одіж, підбиту тхорячим хутром. Хутро дихало. Сполох тваринок, повчеплюваних одна в одну зубами й одна в одну повшиваних, пробігав крізь них безсилими конвульсіями й губився у складках та швах. Приклавши вухо, можна було почути мелодійне муркотіння їхнього змиреного сну. У цій як слід вичиненій формі, з легким запахом тхорів, нічних поєдинків та гонів, батько міг би протягнути цілі роки. Але й тут він довго не витримав.

Одного разу мати повернулася з міста збентеженою.

«Дивись, Юзефе, – сказала вона, – що трапилось. Я впіймала його на сходах – він стрибав з однієї сходинки на другу». Вона підняла хустинку з-над чогось, що тримала в тарілці. Я відразу впізнав його. Подібність була незаперечною, попри те, що цього разу він був раком або великим скорпіоном. Ми поглядами підтвердили це, глибоко вражені тим, наскільки виразною була та подібність, яка, попри аж такі переміни й метаморфози, все ще кидалася в очі з цілком невідпорною силою.

«Він живий?» – запитав я.

«Ще й як. Я ледве його втримую, – сказала мати. – Пустити його на підлогу?».

Вона поставила тарілку на землю, і ми, схилившись нижче, змогли оглянути його докладніше. Запавши поміж свої незліченні вигнуті ніжки, він ледь помітно перебирав ними. Дещо підняті клешні та вуса наче вслухались. Я перехилив тарілку, і батько обережно, з деяким ваганням ступив на підлогу, але, торкнувшись плаского дна під собою, раптово побіг усіма своїми кількома сотнями ніжок, калатаючи при цьому твердими кісточками членистонога. Я заступив йому шлях. Він завагався, схвильованими вусами наткнувшись на перешкоду, після чого підняв клешні і звернув убік. Ми дали йому змогу бігти в обраному напрямку. З цього боку жодні меблі не могли стати йому прихистком. Отак судомно кваплячись на своїх неоднакових ніжках, він дістався стіни і, перш ніж ми спохопилися, вбіг на неї – легко, ніде не спиняючись, усією арматурою своїх нижніх відростків. Я здригнувся від несвідомої огиди, стежачи за його багаточленною мандрівкою, що з шарудінням вела його паперовими шпалерами. Батько тим часом дійшов до невеличкої вмурованої кухонної шафки і якусь мить завис на її краєчку, клешнями вивчаючи простір у шафці, після чого весь уліз досередини.

Він мов би наново пізнавав помешкання з цієї нової краб’ячої перспективи і засвоював предмети, мабуть, через нюх, позаяк, незважаючи на всю пильність моїх оглядин, мені не вдалося встановити у нього будь-яких органів зору. Здавалося, він трохи задумувався над предметами, які траплялися на його шляху, затримувався коло них, дотикаючи їх ледь схвильованими вусами, навіть обіймав їх, ніби випробовуючи, своїми клешнями, знайомився з ними і щойно за хвилинку, покинувши їх, біг собі далі, тягнучи за собою свій ледь припіднятий над підлогою задок. Так само він чинив зі шматочками хліба і м’яса, які ми кидали йому на підлогу з надією, що він їстиме. Але він лише мимохідь обмацував їх і біг далі, не припускаючи й думки, що ці предмети можуть бути їстівними.

Спостерігаючи за цими його терплячими розвідувальними діями на теренах кімнати, можна було подумати, що він завзято й невтомно чогось шукає. Час до часу він забігав у куток кухні, під бочку з водою, що протікала, і, дійшовши до калюжі, здавалося, пив. Іноді пропадав кудись на цілі дні. Він, здавалося, міг чудово обходитися без їжі, й ми не зауважували, щоби внаслідок цього він якось підупадав на проявах життєздатності. Зі змішаними почуттями сорому й гидливості ми за дня підживлювали в собі потаємну обаву, що вночі він може навідати нас у ліжку. Але такого не трапилось ані разу, хоч удень він мандрував усіма меблями, особливо полюбляючи перебування у шпарині між стіною та шафою.

Не можна було не помітити деяких проявів інтелекту, а навіть і певного фіґлярного свавілля. Наприклад, батько не пропустив жодної нагоди з’явитися в їдальні в той час, коли ми їли, хоч його власна участь в обідах була суто платонічною. Якщо двері їдальні в обідню пору були випадково зачинені, а батько перебував у сусідній кімнаті, то він починав шурхотіти перед дверима, бігаючи туди й сюди шпариною вздовж – аж поки ми не відчиняли йому. Згодом він навчився пропихати в оту нижню шпарину свої клешні та ніжки, і після дещо форсованих тілесних зусиль йому вдавалося боком пропихнутися попід дверима до кімнати. Це, здається, його тішило. Тоді він завмирав під столом і лежав зовсім тихо, ледь пульсуючи самим лише задком. Що означало це ритмічне пульсування лискучого задка, вгадати ми не могли. Це було щось іронічне, непристойне і злостиве, і воно, здається, водночас виражало собою якесь низьке та хтиве задоволення. Німрод, наш пес, наближався до нього поволі й невпевнено, обережно нюхав його, чхав і байдуже йшов геть, не склавши собі остаточної версії.

Занехаяння нашого дому розросталося дедалі ширшими колами. Ґеня спала цілими днями, її струнке тіло без кісток здіймалося хвилями від глибокого дихання. Ми нерідко знаходили в тарілках із супом шпульки від ниток, що їх вона з неуважності та дивної розсіяності закидала в каструлю разом із городиною. Крамниця була відчинена in continuo [232]232
  I n   c o n t i n u o  (лат.) – без перерви.


[Закрыть]вдень і вночі. Розпродаж за напівопущеними жалюзі день у день точився все плутаніше, сповнений торгувань та переконувань. На додачу приїхав ще й дядько Кароль.

Він був якось дивно пригнічений і маломовний. Зітхаючи, він заявив, що після недавніх сумних переживань вирішив змінити триб життя і взятися за вивчення мов. Він не виходив з дому, зачинився в найдальшій кімнаті, з якої переповнена неприязню до нового гостя Ґеня повиносила всі килими й доріжки, і заглибився у штудіювання старих цінників. Кілька разів він розлючено намагався щосили наступити на батьків задок. З криками й переляком ми заборонили йому це. Він лише злостиво й непевно посміхався до себе, в той час як батько, не усвідомлюючи небезпеки, з уважністю затримувався коло якихось плям на підлозі.

Батько, рухливий і бистрий, поки стояв на ногах, мав спільну з усіма ракоподібними властивість, яка полягала в тому, що завалившись на хребет, він ставав цілком беззахисним. То було прикре і гідне жалю видовище, коли він, розпачливо перебираючи всіма своїми відніжжями, безпорадно вертівся на хребті навколо власної осі. Не було змоги без гіркоти вдивлятися в оту занадто виразну й артикульовану, ледь не безсоромну механіку його анатомії, виставленої ніби напоказ і нічим не прикриту з боку голого багаточленистого черевця. Дядька в такі хвилини аж підкидало від бажання розтоптати його. Ми бігли на допомогу й подавали батькові що-небудь таке, що він міг судомно вхопити клешнями; відтак він спритно віднаходив нормальне положення і відразу ж пускався надовкільним бігом – блискавичними зиґзаґами, з подвоєною швидкістю, ніби хотів умить затерти будь-який спогад про падіння, що настільки скомпрометувало його.

Тепер я мушу, з гіркотою переборюючи себе, переповісти у згоді з правдою незбагненний факт, перед реальністю якого я здригаюсь усім своїм єством. Я донині не можу змиритися з тим, що протягом усього того часу ми були свідомими його винуватцями. У цьому світлі та подія набуває рис якоїсь дивної фатальності. Фатальність-бо не оминає нашої волі та свідомості, але втягує їх у свій механізм так, що ми, ніби в летаргічному сні, допускаємо і приймаємо речі, перед якими здригнулися б за нормальних обставин.

Коли вражений доконаним фактом я з розпачем запитував матір: «Як ти могла це зробити! Якби це хоча б Ґеня, а не ти…», – мати плакала, заламувала руки й не могла нічого сказати. Може, вона думала, що батькові так буде краще, може, саме в цьому вона бачила єдиний вихід із його безнадійної ситуації? А може, вона просто вчинила так із незбагненної легковажності та бездумності?.. Фатум знаходить тисячу вивертів, коли йдеться про форсоване втілення його незбагненної волі. Якесь миттєве дрібне затьмарення нашого розуму, момент засліплення чи недогляду достатні для того, щоби протягнути дію між Сциллою та Харибдою [233]233
  С ц и л л а   і   Х а р и б д а  – у грецькій міфології потвори, що хапають мореплавців, чатуючи по обидва боки тіснини, яку зазвичай ототожнюють з Мессинською протокою. У переносному значенні – дві нелегкі для рішення або вчинку небезпеки.


[Закрыть]наших рішень. Пізніше можна без кінця expost [234]234
  Е x р о s t  (лат.) – після факту.


[Закрыть]інтерпретувати і тлумачити мотиви, чіплятися до спонук – доконаний факт лишається незмінним, раз і назавжди здійсненим.

Ми схаменулися й оговталися з нашого засліплення щойно тоді, коли батька було внесено на полумиску. Наслідком варіння він лежав великий і розпухлий, блідо-сірий та драглистий. Ми сиділи мовчком, ніби отруєні. Лише дядько Кароль поліз було до полумиска виделкою, але невпевнено опустив її напівдорозі, з подивом позиркуючи на нас. Мати веліла занести полумисок до вітальні. Там батько й лежав на столі, застеленому плюшевим покривалом, поруч із фотоальбомом, механічною катеринкою й цигарками, лежав нерухомо, а ми як могли його обходили.

Однак земна мандрівка батька мала скінчитися не цим, і продовження її, видовження історії поза, здавалося б, останні допустимі межі є в ній найболіснішою точкою. Чому він урешті не здався, чому врешті не визнав себе переможеним, коли вже насправді мав для цього всі підстави, і доля вже не могла піти далі в цілковитому його гнобленні? По кількох тижнях нерухомого вилежування він якось увесь у собі зібрався – здавалося, що він поступово опритомнює. Котрогось ранку ми знайшли полумисок порожнім. Лиш одна ніжка лежала на краєчку тарілки, зронена на застиглий томатний соус та понищене його втечею желе. Зварений, гублячи дорогою власні кінцівки, батько рештками сил потягнувся далі, в бездомні мандри, й ніколи більше ми його не побачили.

Поза збірками

Осінь

Ви напевно знаєте час, коли літо, недавно ще таке буйне і сповнене завзяття, універсальне літо, яке вміщало у своїй просторій сфері все, що тільки моглось уявити – людей, події та предмети, – певного дня дає ледь помітну тріщинку. Сонячний блиск іще рясний та щедрий, у краєвиді ще відчутний аристократизм класичного жесту, переданий у спадщину цій порі року генієм Пуссена [235]235
  Н і к о л а   П у с с е н  (1594—1665) – один із найвидатніших представників класицизму у французькому малярстві.


[Закрыть], але – дивна річ – з ранкової виправи повертаємося знуджені та порожні. Невже ми чимось засоромлені? Почуваємося трохи ніяково і навзаєм уникаємо погляду в очі – чому? Ми знаємо, що смерком і той, і цей відійде із заклопотаним усміхом у потаємний куточок літа – постукати, постукати у стіну, чи відзвук іще цілком повний, чи такий ще як слід. У цій спробі – збоченська насолода зради, викриття, легкий трепет скандалу. Але назовні ми ще повнимося шаною та лояльністю – така солідна фірма, так чудово розбудована фірма… І попри те, коли наступного дня розходиться звістка про конкурс, то це вже позавчорашня новина, позбавлена вибухової скандальної сили. І в той час, як аукціон розганяється дедалі протверезливіше і жвавіше, спрофановані приміщення порожніють і убожіють – і все більше наповнюються виразним та тверезим відлунням, хоч це вже й не будить жодного жалю чи сентименту: уся ця ліквідація літа має в собі якусь легку загаяність і благість запізнілого карнавалу, що продовжується і в піст.

І все ж песимізм, іще, можливо, передчасний. Іще точаться перемовини, резерви літа ще не вичерпані, діло ще може дійти до повного відновлення… Проте розважність і холоднокровність не є сильними сторонами прихильників літа. Навіть готельні власники, втягнуті по вуха в літнє підприємництво, навіть вони капітулюють. Ні! Аж так мало старання і пієтету щодо вірного союзника не свідчить про високий стиль у веденні справ! Та вони просто дрібні гендлярі, маленькі боягузи, не здатні мислити в широких масштабах. Кожний із них тільки й знає, що притискати до живота по крихті назбирану калитку. Вони цинічно скинули маску чемності і знімають із себе смокінги. З кожного вилазить колишній рахівник…

Так само й ми пакуємо валізи. Мені п’ятнадцять років, і я зовсім не обтяжений обов’язками життєвої практики. Позаяк до від’їзду лишається ще година, я знову вибігаю – попрощатися з місцем відпочинку, полічити доробок цього літа, зрозуміти, що можна буде забрати із собою, а що доведеться назавжди покинути в цьому приреченому на зникнення місті. Але на малому парковому кільці, тепер порожньому і світлому в пополудневому сонці, коло пам’ятника Міцкевичу [236]236
  Тут Шульц достеменно описує реалії Трускавця – популярного курорту, розташованого неподалік Дрогобича (див.: Є. Фіцовський, «Регіони великої єресі»).


[Закрыть], мені в душі розвиднюється істина про переломний момент літа. В ейфорії цього об’явлення я сходжу вгору двома пам’ятниковими сходинками, поглядом і розпростертими руками описую розмашисту дугу і, ніби звертаючись до всього курорту, кажу: «Прощавай, Поро! Ти була дуже гарна й багата. Жодне інше літо не може з Тобою зрівнятися. Я визнаю це тепер, хоч і нерідко бував сумним та нещасним через Тебе. Я лишаю Тобі на згадку всі мої пригоди, розсіяні парком, вулицями, садами. Я не можу забрати своїх п’ятнадцяти років, вони вже тут назавжди. Крім того, на веранді вілли, в якій я мешкав, я втиснув у шпарину між двома балками свій малюнок. Я зробив його Тобі на згадку. Тепер ти сходиш між тіней. Разом із Тобою зійде до країни тіней і все це місто вілл та садів. У вас немає нащадків. Ти і це місто, ви обоє помрете останніми в роду.

Але й Ти в цьому винна, Поро. Я скажу Тобі, в чому полягала Твоя вина. Ти, Поро, не хотіла спинятися на кордонах дійсності. Жодна дійсність не задовільняла Тебе. Ти виходила поза межі будь-якого реалізму. Не знаходячи втамування в дійсності, Ти творила надбудови з метафор і поетичних фігур. Ти рухалася в асоціаціях між предметами, в алюзіях, у непояснимому. Кожна річ відсилала до іншої речі, а та покликалася на дальшу – й так без кінця. Твій запал урешті набрид. Було вже досить отого буяння на хвилях безконечної фразеології. Саме так, фразеології – вибач за це слово. Це стало ясно, щойно тут і там, у багатьох душах почала пробуджуватися туга за сутнісним. Від цього моменту Тебе було переможено. Проявилися межі Твоєї універсальності, Твій великий стиль; Твоє прегарне бароко, яке за Твоїх найкращих часів було адекватне дійсності, тепер виявилося маніруванням. Твої принади й задуми мали на собі печать юнацької екзальтації. Твої ночі були велетенські й нескінченні, як мегаломанські натхнення закоханих, або ставали ройовищами видінь, як маячіння тих, хто галюцинує. Твої пахощі були надмірні й не містилися в жоден людський захват. Від магії Твого доторку кожна річ дематеріалізувалась і виростала до дальших, дедалі вищих форм. Хто їв Твої яблука – марив про плоди райських краєвидів, а хто Твої персики – думав про плоди з ефіру, такі, що даються спожити самим лише внюхуванням. На своїй палітрі Ти мала лише найвищі реєстри барв, не визнаючи насиченості і ядерності темних, землистих і грубих відтінків бронзи. Осінь – це туга людської душі за матеріальним, за сутнісним, за межами. Коли з недосліджених причин метафори, проекти та людські мрії починають прагнути реалізації, надходить час осені. Ті примари, які до цього часу, розпорошені в найдальших сферах людського космосу, забарвлювали його високі склепіння своїми видіннями, тепер сходять до людини, шукають тепла її дихання, тісного й затишного прихистку її житла, ніші, в якій стоїть її ліжко. Житло людини стає, ніби вифлеємська стаєнька, ядром, навколо якого простір загущують усі демони, всі духи вищих і нижніх сфер. Час красивих класичних жестів, латинської фразеології, полудневих театральних заокруглень минув. Осінь шукає собі тужавості, простацької сили Дюрерів та Бройґелів [237]237
  А л ь б р е х т   Д ю р е р  (1471—1528) – видатний німецький маляр і графік епохи Ренесансу; Б р о й ґ е л ь  (наспр. – Брюхел) – прізвище родини видатних фламандських митців, найславетнішим із яких є Пітер Старший (нар. прибл. 1525—1530 – помер 1569), автор, зокрема, й багатьох картин, які зображують простих людей за їхніми щоденними справами.


[Закрыть]. Ця форма ледь не лусне від надміру матерії, тверднучи вузлами й сучками, вона хапає матерію своїми щелепами і клешнями, тисне на неї, ґвалтує, згинає й випускає зі своїх рук зі слідами тієї боротьби, як напівоброблені колоди з печаттю несамовитих кривлянь, що їх вона повідтискала на дерев’яних обличчях».

Ці та інші речі я вимовляв у бік порожнього паркового півкола, яке немов відступало переді мною. Я виштовхував із себе тільки деякі слова цього монологу – чи тому, що не міг знайти відповідних слів, чи тому, що я насправді лиш означував ту промову, заміняючи жестами слова, яких мені бракло. Я показував горіхи, класичні плоди осені, споріднені з кімнатними меблями, поживні, смачні і тривкі. Я згадував і каштани, ці моделі плодів у твердих палітурках, різновид дитячої гри в більбоке [238]238
  Б і л ь б о к е  (з фр.)– іграшка, що складається з кийка із держалном, усередині якого слід ловити підкидувану дерев'яну кульку.


[Закрыть], а також осінні яблука, що червоніють на підвіконнях доброю, домашньою, прозаїчною червінню.

Присмерк почав було вже закаджувати повітря, коли я повернувся до пансіонату. У подвір’ї вже стояли два великі екіпажі, приготовлені до нашого виїзду. Розпряжені коні пирскали зануреними в мішки з пашею головами. Усі двері були повідчинювані навстіж, полум’я свічок, поставлених на столі нашої кімнати, колихалося на протязі. Це стрімке западання мороку, ці люди, що втрачали у присмерку свої обличчя, квапливо виносячи валізи, гармидер у відчиненій, зґвалтованій кімнаті – усе створювало враження якоїсь прискореної, сумної й запізнілої паніки, якоїсь трагічної та сполоханої катастрофи. Нарешті ми повсідалися до глибоких екіпажів і рушили. На нас війнуло темним, глибоким і тужавим польовим повітрям. Візники довгими батогами виловлювали в тому п’янкому повітрі соковиті виляски і старанно вирівнювали ритм коней. Їхні потужні, трохи віддалені від нас клуби вихитувалися в темряві під пухнастими ударами хвостів. Так вони мчали самотнім нічним краєвидом без зірок і світил, один за одним – два конґломерати з коней, рипливих коробів і засапаних шкіряних міхів. Часом вони немов розвалювалися, розліталися подібно до крабів, що під час бігу діляться на частини. Тоді візники сильніше хапалися за віжки і, зібравши докупи розслаблене тупотіння, зводили його у правильні й дисципліновані кадри. Довгі тіні падали у глибини ночі від запалених ліхтарень, видовжувалися, відривалися і великими стрибками неслися в дикі пустища. Перехильцем вислизнувши на своїх довгих ногах, вони десь далеко, на краєчку лісу, починали насміхатися з візників образливими жестами. Візники ж лише широко хляскали батогами в їхній бік і не давали вивести себе з рівноваги. Місто вже спало, коли ми заїхали поміж будинки. Тут і там на безлюдних вулицях горіли ліхтарі, створені немовби з єдиною метою – освітити якийсь будинок з низькою надбудовою, якийсь балкон або вживити у пам’ять якийсь номер над зачиненою брамою. Заскочені зненацька о такій пізній годині, наглухо закриті крамнички, брами з вичовганими порогами, пошарпувані вітром ночі вивіски вказували на безнадійну покинутість, глибоке сирітство речей, полишених напризволяще і забутих людьми. Сестрин екіпаж повернув у бічну вулицю, ми ж поїхали до Ринку. Коні змінили ритм свого бігу, щойно ми в’їхали у глибоку тінь площі. Босий пекар на порозі відкритих сіней прошив нас темнооким поглядом, аптечне вікно, все ще на варті, винесло і втягнуло назад малиновий бальзам у великому слоїку. Бруківка згущувалася під кінськими ногами, з перемішаного тупоту виокремився подвійний видзвін підків, дедалі рідший та виразніший – і наш будинок з обдертим фасадом повільно насунув із темряви, зупинившись перед екіпажем. Служниця відкрила нам браму, в руці вона тримала гасову лампу з абажуром. На сходах виростали наші велетенські тіні, заламуючись аж на склепіннях сходової клітки. Тепер помешкання освітлювалося тільки однією свічкою, вогник якої хитався від повіву з вікна. Темні шпалери заростали пліснявою гризот і гіркоти багатьох хворих поколінь. Старі меблі, пробуджені зі сну, видобуті з довгої самотності, здавалося, з гірким знанням та терплячою мудрістю дивилися на нас, які повернулися. Вони немовби казали: «Ви не втечете від нас, ви завжди мусите повертатися в коло нашої магії, бо ми заздалегідь розподілили між собою всі ваші рухи і жести, ваші вставання й сідання, як і всі ваші майбутні ночі та дні. Ми чекаємо, ми знаємо…». Величезні глибокі ліжка чекали наших тіл, повнячися збитою прохолодною постіллю. Шлюзи ночі вже скрипіли під натиском темних масивів сну, густої лави, що закипала перед тим, як уламатися, политися крізь усі загати, двері, зі старих шаф, і з грубок, у яких тихцем зітхав вітер.