Текст книги "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 22 страниц)

Трактат про манекенів, або Ще одна Книга Буття

«Деміург, – казав батько, – не посів монополії на творення – воно є привілеєм усіх духів. Матерії дано безконечну плідність, невичерпну життєву міць і разом з нею звідницьку силу спокуси, що заманює нас у формотворення. У надрах матерії набувають обрисів невиразні усмішки, зав’язуються напруги, згущуються ескізи форм. Уся матерія схвильована безміром можливостей, що проходять крізь неї млосними турбаціями. Чекаючи життєдайного натхнення, вона без кінця переливається сама в собі, зваблює тисячами солодких заокруглень і м’яких улоговин, якими марить про себе у сліпих видіннях.

Позбавлена власної ініціативи, хтиво покірна, по-жіночому пластична, чутлива до всіх імпульсів – вона являє собою терени, виведені з-під дії законів і відкриті для будь-якого штибу шарлатанства та дилетантизму, простір, де панують усілякі зловживання та сумнівні деміургічні маніпуляції. Матерія найпасивніша і найбеззахисніша істота в космосі. Кожен може її згинати, формувати, кожному вона підвладна. Будь-які її організації нетривкі й нетривалі, легко піддаються регресу та розпаду. Немає нічого поганого у скороченні життя до інших і нових форм. Убивство не є гріхом. Часом воно є неуникним насильством щодо застиглих і закостенілих форм існування, що перестали бути цікавими. В інтересах захопливого й важливого експерименту вбивство можна сприймати і як заслугу. Звідси – початок шляху до нової апології садизму».

Батько був невичерпний у прославлянні цієї дивної стихії, що нею є матерія. «Немає матерії мертвої, – навчав батько, – мертвизна є тільки видимістю, за якою чаяться незнані форми життя. Виміри цих форм нескінченні, а відтінки та нюанси бездонні. Деміург оволодів було важливими й цікавими рецептами творення. Завдяки їм він створив розмаїття різновидів, що здатні відновлюватися самотужки. Невідомо, чи ці рецепти вдасться коли-небудь реконструювати. Але це й не потрібно, бо якби навіть ці класичні методи творення виявилися раз і назавжди недосяжними, залишаються певні нелегальні методи, цілий безмір єретичних і заборонених прийомів».

У міру того, як від загальних засад космогонії батько переходив ближче до терену своїх безпосередніх зацікавлень, голос його западав у довірливе шепотіння, виклад робився все складнішим і заплутанішим, а висновки, яких він доходив, губилися в дедалі сумнівніших та ризикованіших реґіонах. Його жестикуляція набувала езотеричної [31]31
  Е з о т е р и ч н и й  (з гр.) – таємний, доступний лише для обраних.


[Закрыть]значущості. Він замружував око, прикладав до чола два пальці, хитрість у погляді ставала просто несамовитою. Нею він усвердлювався всередину своїх співрозмовниць, цинізмом погляду ґвалтуючи найсоромливіші, найінтимніші поклади в них, і досягав їх, попри намагання вислизнути, у найглибшому закамарку, припирав до стіни й лоскотав, дряпав іронічним пальцем, поки не долоскочувався проблиску розуміння і сміху визнання та замирення, що ним урешті доводилося капітулювати.

Дівчата сиділи непорушно, лампа сіяла кіптяву, тканина під голкою машинки давно з’їхала вбік, і машинка стукотіла намарне, прошиваючи чорне беззоряне сукно, що відмотувалося із сувою зимової ночі за вікном.

«Задовго ми жили при терорі недосяжної досконалості Деміурга, – казав батько, – задовго досконалість його творіння паралізувала нашу власну творчість. Ми не хочемо з ним конкурувати. Як і не маємо амбіцій йому дорівнятися. Ми хочемо бути творцями у власній, нижчій сфері, прагнемо власної творчості, прагнемо насолоди творення, словом, прагнемо деміургії [32]32
  Д е м і у р г і я  (з гр.) – творення, тут: у розмитому сенсі може так само означати і зроблене руками, і мистецьку чи літературну творчість, але й так само творчість у розумінні ідеальному; точна дефініція вживаного тут поняття залежить від інтерпретації оповідання.


[Закрыть]». Не знаю, від чийого імені батько виголошував усі ті постулати, що за спільнота, що за корпорація, секта чи орден делегували своєю солідарністю стільки пафосу його словам. Щодо нас, то ми були далекі від будь-яких деміургічних намірів.

Попри те батько зміг розвинути програму тієї другої деміургії, праобраз іще однієї генерації творінь, яка мала відверто протистояти панівній епосі. «Нам не залежить, – казав він, – на творах із довгим диханням, як і на далекосяжних сутностях. Наші витвори не будуть героями багатотомних епопей. Їхні ролі будуть короткі, малослівні, характери – без планів на дальший розвиток. Часто ми завдаватимемо собі праці покликати їх до життя лише заради єдиного жесту, одного слова, лише на одну мить. Будьмо відверті: ми не збираємось акцентувати на довготривалості чи добротності виконання, наші витвори будуть радше тимчасовими й одноразовими. Якщо це будуть, наприклад, люди, то ми наділимо їх лиш одним боком обличчя, однією рукою, ногою, тією саме, що буде їм потрібна в їхній ролі. Було б занудством перейматися ще й другою їхньою ногою, якщо вона справді не має значення. Ззаду вони можуть бути просто зашиті полотном чи побілені. Наші амбіції базуватимуться на гордому гаслі про те, щоб на кожен жест був інший актор. Обслуговувати кожне слово і кожен рух буде покликаний нами до життя окремий суб’єкт. Такий наш смак, це буде світ за нашими вподобаннями. Деміург полюбляв досконалі, вишукані і складні матеріали – ми віддамо перевагу дешевизні. Нас просто вабить і захоплює невибаглива вбогість матеріалу. Вам зрозумілий, – запитував батько, – глибокий сенс цієї слабкості, цього потягу до пістрявого промокального паперу, до пап’є-маше, до лакування, до клоччя і мотлоху? Це, – казав він із болісною усмішкою, – наша любов до матерії як такої, до її пухнастості й дірчастості, до її єдиної містичної консистенції. Деміург, цей великий митець і майстер, учинив її невидимою, наказав ховатися під хвилюванням життя. Ми ж, навпаки, любимо її скрегіт, її спротив, її склепану сяк-так незграбність. Любимо під кожним жестом, кожним рухом бачити її обважнілу натугу, її безвладність і милу клишоногість».

Дівчата сиділи нерухомо, зі скляними очима. Їхні обличчя повитягувались і заслухано подурніли, щоки зачервонілись, і в цю мить було непросто оцінити, до якої з генерацій творення вони належать – першої чи другої.

«Коротше кажучи, – завершував батько, – ми хочемо створити людину ще раз, але тепер за образом і подобою манекена».

Тут заради точності у звітуванні ми повинні описати певний дрібний і несуттєвий інцидент, який трапився в цей момент батькової лекції, хоч ми й не надаємо йому жодної ваги. Цей інцидент, цілком незрозумілий та безглуздий у ланцюгові подій, піддається тлумаченню хіба що з точки зору залишкового автоматизму, без попередніх обставин і тяглості, як своєрідна злостивість об’єкта, перенесена до психічної царини. Читачеві радимо проіґнорувати його з такою ж легкістю, що й ми. Ось його перебіг.

У мить, коли батько вимовляв слово «манекен», Аделя поглянула на свій годинник, після чого, по-змовницькому, на Польду. Тоді разом із кріслом висунулася на одну п’ядь уперед, підняла краєчок сукні, повільно виставила з-під нього обтягнуту чорним шовком ступню й потяглася нею, ніби змія голівкою.

Так вона й сиділа увесь час протягом тієї сцени, цілком завмерши, з великими неспокійними очима, поглибленими до того ж блакиттю атропіну, маючи по обидва боки Польду і Павлину. Усі втрьох широко вирячалися на батька. Той кахикнув, замовк, похилився і раптом сильно почервонів. За одну мить обрис його лиця, щойно такий розвихрений, повний вібрувань, замкнувся на впокорених рисах.

Він – натхненний єресіарх, ледве звільнений з вихору власного піднесення, – раптово закрився в собі, змалів і згорнувся. Хоч, може, його підмінили кимось іншим. Той інший сидів тепер напружившись, дуже червоний, з опущеними долу очима. Панна Польда підійшла і схилилася над ним. Легенько попліскуючи його по плечах, вона сказала з лагідною заохотою: «Якубчик буде розумний, слухняний. Якуб не буде впертий. Ну, будь ласка… Якубе, Якубе…».

Випнутий Аделин пантофлик ледь помітно тремтів і поблискував, ніби зміїне жало. Батько повільно, все ще з опущеними очима, підвівся, механічно ступив крок уперед і зсунувся на коліна. Лампа сичала в тиші, гущавиною шпалер туди-сюди бігали красномовні погляди, літали пошепти отруйних язиків, зиґзаґи думок…

Трактат про манекенів. Продовження

Наступного вечора батько з поновленим запалом вдався до тієї ж неясної й сумнівної теми. Плетиво його зморщок розплутувалось і знову заплутувалося з особливою химерністю. У кожній спіральці крився добрячий заряд іронії. Та іноді натхнення розширювало кола його зморщок, що росли велетенським грозяним вихором, мовчазними волютами [33]33
  В о л ю т а  (з лат.) – скульптурно-архітектурний орнамент у формі спіралі або сувою.


[Закрыть]розходячись у глибини зимової ночі. «Фігури з паноптикумів [34]34
  П а н о п т и к у м  (з гр.) – виставка або музей, що демонструють колекцію всіляких дивнот; виставка воскових фігур.


[Закрыть], любі пані, – почав батько, – то жебрачі пародії на манекенів, але навіть у цьому вигляді не варто ставитися до них легковажно. З матерією не жартують. Вона завжди повниться трагічною поважністю. Хтось іще сміє думати, ніби з матерією можна гратися, ніби можна її задля жарту переформовувати, ніби жарт не вростає в неї, не вгризається негайно, мов доля або призначення? Чи відчуваєте біль, глухе зневолене страждання, закуте в матерію страждання того чупирадла, яке не знає, чому воно таке, чому воно мусить існувати в цій силоміць накинутій пародійній формі? Чи усвідомлюєте силу вислову, форми, омани, ступінь тиранічної сваволі, з якою він, жарт, кидається на беззахисну колоду й загарбує всю її, ніби власна тиранська розпаніла душа? Надаєте якій-небудь голові з полотна і клоччя гнівного виразу – й залишаєте її з цим гнівом, з цією конвульсією, з цією напругою назавше, замкнутою у сліпій люті, що вже ніколи її не відпустить. Юрба гигоче з такої пародії. Плачте ж, любі пані, над власного долею, споглядаючи муки ув’язненої, пригнобленої матерії, що не знає, хто вона й навіщо, і куди заведе той жест, яким її обмежено назавжди.

Юрба сміється. Ви розумієте жахливий садизм, п’янку деміургічну жорстокість цього сміху? Насправді ж, любі пані, нам не сміятися – плакати треба над власного долею, споглядаючи цю неміч матерії, ґвалтованої матерії, над якою вчинено жахне безправ’я. Звідси й виводиться, любі пані, страшний смуток усіх блазнеґолемів [35]35
  Ґ о л е м  (з івр.) – у староєврейських переказах: людиноподібна істота, яку виліплено з глини і натхнено життям завдяки чорній магії. Ґолем не був справжньою людиною, позаяк не вмів говорити, а отже й думати, міг лише виконувати чиїсь накази.


[Закрыть], усіх чупирадел, розпачливо замислених над своєю смішною гримасою.

Ось анархіст Луккезіні [36]36
  Насправді –  Л у ї д ж і   Л у к к е н і  (1873—1910), італійський анархіст, який убив імператрицю Австро-Угорщини Єлизавету в 1898 році в Женеві. Покінчив життя самогубством у в'язниці.


[Закрыть], вбивця пані Цісаревої, ось Драґа [37]37
  Д р а ґ а   М а ш и н  – одна з дам при дворі короля Сербії Александра Обреновича (1876—1903), яку король пошлюбив усупереч волі родини, двору й народу. Обоє, король і королева, загинули внаслідок замаху 10 червня 1903 року.


[Закрыть], демонічна й нещасна королева Сербії, ось геніальний молодик, надія і гордість роду, якого знищила гидка залежність від онанізму. О, іроніє цих імен, цих оман!

Чи може в цьому чупирадлі бути хоч щось від королеви Драґи, її двійниця, якась найвіддаленіша тінь її єства? Ця подобизна, ця видимість, ця назва заспокоює нас і не дає спитати, ким для самого себе є цей нещасний витвір. А це ж усе-таки хтось, любі пані, хтось безіменний, хтось нажаханий, нещасний, такий, що ніколи у своєму глухому житті й не чував про королеву Драґу…

Доводилося вам чути ночами страшнюче виття воскових опудал, закритих на всі замки в ярмаркових будах, або розпачливий хор усіх тих фігур з деревини і порцеляни, що гатять кулаками об стіни своїх в’язниць?».

На батьковому обличчі, розвихреному жахіттям усього, що він накликав із темряви, утворився вир зморщок, вирва, просвердлена вглиб, на дні якої палало страшне пророче око. Його борода дивно стовбурчилася, віхтики й пензлі волосся, що лізли з бородавок, родимок, ніздрів, підвелися сторчма на своїх корінцях. Він так і стояв – заціпенілий, з палючими очима, тремтячи від внутрішнього збудження, мов автомат, ув якому щось заскочило й він зупинився намертво.

Аделя підвелася з крісла й попросила нас не дивитися на те, що станеться за мить. Відтак підійшла до батька і, взявши руки в боки та набравши при цьому підкреслено рішучого вигляду, зажадала вкрай незаперечним тоном…

– – – – – – – – – – – – – – – -

Дівчата завмерли з опущеними очима, в дивному заціпенінні…

Трактат про манекенів. Завершення

Одного з наступних вечорів батько продовжив лекцію такими словами:

«Не про ці втілені непорозуміння, не про сумні пародії, плоди простацької та вульгарної нестриманості – ні, любі пані, не про це я хотів говорити, оголошуючи свій виклад про манекенів. Мені йшлося про інше».

Тут батько почав будувати перед нашими очима видиво тієї generatioaequivoca [38]38
  G e n e r a t i o a e q u i v o c a  (лат.) – тут: самозародження; термін, що вживає Шопенгауер у праці «Світ як воля і уявлення», в пасажах, присвячених волі до життя.


[Закрыть], що він вимріяв, себто покоління істот, органічних лише наполовину, якоїсь псевдофлори і псевдофауни, наслідків фантастичної ферментації.

То були витвори, зовні схожі на живих істот, на хребетних, ракоподібних, членистоногих, але видимість обманювала. Насправді вони були аморфні, без внутрішньої структури – плоди імітативних тенденцій матерії, що, наділена пам’яттю, за звичкою повторює одного разу засвоєні форми. Шкала видозмін, яким підлягає матерія, назагал обмежена, і певний набір форм так чи інакше повторюється на різних рівнях буття.

Ті витвори – рухливі, піддатливі на подразнення, але все ж далекі від справжнього життя – можна було отримати завдяки суспензіям деяких складних колоїдів [39]39
  К о л о ї д и  (з гр.) – драглисті, прозорі, клейкі тіла, найчастіше двоскладникові, що являють собою перехідний етап між розчинами й суспензіями та сумішами.


[Закрыть]у розчинах кухонної солі. Такі колоїди протягом кількох днів формувались і організовувались у певні згустки речовини, що нагадували найнижчі різновиди фауни.

У виниклих таким чином істот можна було встановити дихальні процеси, перетворення матерії, але хімічний аналіз не свідчив про найменші сліди білкових сполук чи молекул вуглецю загалом.

Примітивні під кожним оглядом, ті форми були нічим порівняно з багатством і красою псевдофауни та флори, що іноді з’являється у певних точно окреслених середовищах. Ними є старі помешкання, пересичені випарами багатьох життів і подій, – зужиті атмосфери, наповнені специфічними складниками людських марень, щедро обдаровані гумусом [40]40
  Г у м у с  (лат.) – складник деяких ґрунтів, що виник унаслідок розкладання різних рослинних і тваринних решток; тут: урожайна основа.


[Закрыть]споминів, сумних історій та безплідної нудьги звалища. На такому ґрунті згадана псевдовегетація проростала швидко і поверхово, паразитувала буйно й ефемерно, породжувала коротковічні покоління, що розквітали раптово і красиво, щоб тут-таки згаснути і зів’яти.

Шпалери в таких помешканнях мають бути вже надто зужиті і знуджені ненастанними мандрами через усі зміни ритмів; немає нічого дивного в тому, що вони сходять на манівці далеких, ризикованих уявлянь. Речовина меблів, їхня субстанція вже мусить бути послабленою, занепалою й підлягати недобрим спокусам: тоді на цьому хворому, стомленому і здичавілому ґрунті зацвітає, ніби чудова екзема, фантастичний наліт – кольорова розбуяла пліснява.

«Ви ж знаєте, любі пані, – казав батько, – що у старих помешканнях бувають кімнати, про які забули. Ніким упродовж місяців не відвідувані, вони в’януть, покинуті між старих стін, і стається часом, що замикаються в собі, заростають цеглою, і, назавше втрачені для нашої пам'яті, поступово перестають існувати. Двері, що ведуть до них із якого-небудь підмостка на задніх сходах, можуть залишатися непомітними для пожильців так довго, що аж повростають, увійдуть у стіну, яка зітре і слід по них у фантастичному плетиві подряпин і тріщин».

«Якось раненько, – казав батько, – наприкінці зими, по багатьох місяцях відсутності, я увійшов до такого напівзабутого ходу і здивувався на вид отих кімнат. З усіх шпарин у підлозі, з усіх виступів і фрамуґ лізли тонкі пагони, що наповнювали сіре повітря мерехтливим мереживом філіґранного листя, прозорою гущавиною якоїсь теплиці, сповненої шепотінь, відблисків, колихань, якоїсь такої несправжньої та блаженної весни. Навколо ліжка, під багатогранником люстри, хиталися вздовж шаф купи гнучких дерев, вибухаючи вгорі світлистими кронами, фонтанами листяних мережив, що вигравали розпиленим хлорофілом аж під небо мальованої стелі. У прискореному процесі квітування крізь оте листя пробивалися величезні білі та рожеві квіти, розкривалися на очах, буяли зсередини м’якушем і вихлюпували поза краї, гублячи пелюстки та розпадаючись у швидкому відцвітанні».

«Я був щасливий, – казав батько, – з того несподіваного розквіту, який наповнив повітря мерехтливим шелестінням, лагідною піною, що пересипалася, мов кольорове конфетті, крізь тонке пруття гілок. Я побачив, як із повітряних трепетань, з ферментування збагаченої аури виділяється й матеріалізується те квапливе цвітіння, переливання і розпад фантастичних олеандрів [41]41
  Вічнозелений кущ або низьке дерево з ланцетоподібними шкірястими листками і білими, червоними або рожевими квітами; в дикому вигляді росте в країнах Середземномор'я та субтропічної Азії. Популярний як кімнатна рослина.


[Закрыть], які наповнили кімнату ріденькою лінивою завією з великих рожевих суцвіть».

«Перш ніж завечоріло, – скінчив батько, – не лишилось і сліду від того чудового квітування. І вся та фата-морґана була тільки містифікацією, прикладом дивного вдавання матерії, що прикидається життям».

Того дня батько був напрочуд жвавий, а його хитрі й іронічні погляди так і бризкали навсібіч завзяттям і гумором. Потім, знагла поважніючи, він знову задивлявся в безконечну шкалу форм і відтінків, яких набувала багатолика матерія. Його захоплювали межові, тобто сумнівні і проблемні, форми, як-от ектоплазма сомнамбулічна [42]42
  У спіритизмі: субстанція, що начебто виділяється з медіума під час трансу.


[Закрыть], псевдоматерія, еманація мозку каталептична [43]43
  К а т а л е п с і я  (з гр.) – заціпеніння всього тіла або його окремих членів, поєднане із втратою довільного керування рухами; з'являється серед іншого у гіпнотичних станах; «еманація мозку», що наставала б у такому разі, належить до спільного з «ектоплазмою сомнамбулічною» ряду явищ. Утім, можна здогадуватися, що Шульц радше грається нагромадженням термінів з медіумічної царини, насправді не ставлячись до них надто поважно.


[Закрыть], що в певних випадках розтікалася з вуст загіпнотизованого на цілий стіл, наповнювала всю кімнату, немов розбуяла рідка тканина, астральне тісто [44]44
  А с т р а л ь н е   т і с т о  – в окультизмі астральним тілом називають ефірне тіло, проміжне від фізичного до духовного, що начебто керує органічним життям людини і може відокремлюватися від фізичного тіла (напр., під час сеансів спіритизму).


[Закрыть]десь на межі тілесного й духовного.

«Хтозна, – казав батько, – скільки є зболених і скалічених, обрубаних проявів життя, як оце штучно склепане, насилу збите докупи цвяхами життя шаф і столів, розіп’ятої деревини – тихої великомучениці жорстокої людської вигадливості. Жахні трансплантації чужих собі й навзаєм ненависних порід, схрещування їх у єдиній нещасній цілості. Скільки задавненої мудрої муки в цих прооліфлених шарах, жилах і прожилках наших старих добрих шаф! Хто розпізнає в них старі, зняті рубанками й безжально зашліфовані риси, усмішки, погляди!».

Батькове обличчя в мить, коли він це вимовляв, дедалі більше вкривалося задумливою системою зморщок, ставало схожим на сукувату і багатошарову стару дошку, з якої зістругано всі спогади. Протягом якоїсь хвилини ми думали, що батько западає в заціпеніння, що часом із ним траплялось, але він раптово стрепенувся, отямився й повів далі:

«Прадавні містичні народи бальзамували своїх мерців. У стіни їхніх помешкань було покладено й замуровано тіла з обличчями; у вітальні стояло опудало з батька, а вичинена жона-небіжчиця слугувала килимом на підлозі. Я знав одного капітана, що мав у себе в каюті лампу-мелюзину [45]45
  Л а м п а – м е л ю з и н а  – люстра-павук (велика, з прикрасами і розгалуженнями люстра), тут: увінчана велетенськими оленячими рогами і виготовлена у вигляді фантастичної жіночої фігури, що у витягнутих руках тримає свічник.


[Закрыть], яку малайські бальзамувальники зробили з його вбитої коханки. На голові вона мала величезні оленячі роги. У тиші каюти ця голова, напнута попід гілляччям рогів при самому склепінні, повільно розплющувала очі; на ледь розтулених її вустах поблимувала плівка слини, що лопалася від тихого шепоту. Головоногі молюски, черепахи й величезні краби, підвішені до горішніх балок у вигляді канделябрів і люстр, чеберяли в отій тиші ногами, наче все кудись ішли, крокуючи на місці».

Батькове обличчя враз посумнішало й занепокоїлося, коли його думки через незнані ряди асоціацій перекинулися на нові приклади.

«Чи можу я замовчати, – казав він стишеним голосом, – що мій брат унаслідок довгої та невиліковної хвороби поступово перетворився на сплетіння гумових кишок, аж бідна моя кузинка вдень і вночі носила його в подушках, наспівуючи нещасному безконечні колискові зимових ночей? Чи буває що-небудь сумніше за людину, перетворену на гумову кишку? Яке розчарування для батьків, яка дезорієнтація для їхніх почувань, яке фіаско надій та обіцянь, пов’язаних з аж так обдарованою молодістю! І в той же час – вірна любов бідної кузинки, що супроводила його навіть у такій халепі».

«Ох! Не можу, більше не можу цього чути! – простогнала Польда, перехилившись на кріслі. – Аделю, вгомони його».

– – – – – – – – – – – – – – – -

Дівчата встали, Аделя підійшла до батька і витягнутим пальцем показала, що збирається його лоскотнути. Батько знітився, замовк і вражено відступив, задкуючи перед викличним Аделиним пальцем. Вона ж ішла за ним, страхаючи пальцем, як жалом, і крок за кроком витісняла його з кімнати. Павлина зівнула, потягуючись. Притулившись до себе плечима, вони з Польдою глянули одна одній в очі й усміхнулися.

Німрод

Цілий серпень того року я провів з малим симпатичним песиком, який певного дня опинився на підлозі нашої кухні – недолугий, писклявий, все ще пропахлий молоком і немовляцтвом, з недосформованим, круглястим і тремким лобиком, з кротячими, розкаряченими на боки лапками та найніжнішою м’якенькою шерстю.

З першого погляду ця крихтинка життя завоювала весь можливий ентузіазм і захват хлоп’ячої душі.

З якого неба так неждано впав той улюбленець богів, миліший серцю від найкращих іграшок? І як це так, що старі, нічим не цікаві мийниці посуду здатні часом на таку чудову вигадку – принести з передмістя о дуже ранній, трансцендентно [46]46
  Т р а н с ц е н д е н т н и й  (лат.) – такий, що виходить поза можливості суб'єкта пізнання щодо об'єкта і стосується апріорних форм розгляду. Тут: жартома вжитий термін, яким окреслено пору настільки ранню, що вона знаходиться «поза можливостями осягнення» героєм, який ще спить.


[Закрыть]ранковій порі до нашої кухні ось такого цуцика!

Ах! Я був ще, на жаль, не тут, не народився ще з темного лона сну, а те щастя вже збулося, вже чекало нас, безпорадно розпластане на зимній підлозі кухні, недооцінене Аделею й домашніми. Чому мене раніше не розбудили? Мала тарільчина молока на підлозі свідчила про материнські імпульси Аделі, але й, на жаль, і про втрачені для мене назавжди недавні хвилини з радощами прибраного материнства, в яких я ще не був учасником.

Зате переді мною лежало ціле майбутнє. Який безмір дослідів, експериментів і висновків відкривався тепер! Секрет життя, його найсуттєвіша таємниця, зведена до цієї простенької, досяжної та іграшкової форми, відхиляла завісу перед ненаситною цікавістю. Це було надзвичайно захопливо – отримати у власність таку окрушину життя, часточку віковічної таємниці в настільки новому й кумедному прояві, що будить безмежну цікавість і потаємну шану своєю іншістю, неочікуваним перенесенням притаманного нам життєвого розвою у відмінну від нашої форму – звіряти.

Тварини! Об’єкт ненаситної цікавості, унаочнення загадки життя, наче створене для того, щоб людині показати людину, розкладаючи її багатозначність і різноманітність на тисячу калейдоскопічних можливостей з доведенням кожної до якоїсь парадоксальної межі, до цілковитого буяння притаманного їй характеру. Серце, не обтяжене сплетіннями еґоїстичних інтересів, що так заважають у міжлюдських стосунках, відкривалося іншим проявам вічного життя з усією симпатією та тією любовною спільницькою допитливістю, що маскувала собою жагу самопізнання.

Песик був оксамитний і теплий, він пульсував усім своїм маленьким прискореним серцем. При собі мав два м’які клаптики вушок, синюваті мутненькі очі, рожевий писочок, до якого цілком безпечно можна було запхати палець, ніжні й невинні лапки зі зворушливою рожевою бородавкою над передньою ступнею. Ними він залазив до миски з молоком, нетерплячий і жадібний, хлептав поживу рожевим язичком, а наситившися, жалісно підводив маленьку мордочку з молочною краплею на бороді й незграбно вилазив з молочної купальні.

Ще не вміючи ходити, він лише непевно котився боком і навскоси у невизначеному напрямку, за дещо п’яною і хиткою траєкторією. Панівними в його настрої були засадниче й невиразне скигління, сирітство і безпорадність – неспромога бодай чимось заповнювати життєві прогалини між радощами споживання їжі. Це виявляло себе в непродуманості й непослідовності рухів, як і в несвідомих нападах суму з жалісливим скавучанням і нездатністю знайти собі місце. Навіть у глибинах сну, змушений задовільняти потребу в доторках лише притулянням до власної ж особи, згорнутої тремтливим клубком, він не міг позбутися самотності та бездомності. Ох, життя – молоде і слабке, випущене з добре знайомої темряви, з теплого затишку в материнському лоні до чужого й великого, разюче світлого світу, як же воно щулиться і пручається, як відмовляється приймати цю підсунуту йому забаву, зіткане зі спротиву й нехоті!

Але поступово малий Німрод [47]47
  Н і м р о д  – біблійний герой, нащадок Хама, сина Куша. Німрода представлено як великого мисливця і засновника міст у землі Шінаар; у переносному значенні – досвідчений мисливець. У Шульцовому домі справді був пес на ім'я Німрод. (Див. «Регіони великої єресі» Є. Фіцовського.)


[Закрыть](він отримав саме це горде войовниче ймення) починає вживатись у смак буття. Виняткове підпорядкування материнській праєдності [48]48
  П р а є д н і с т ь  – поняття, що походить із однієї з течій класичного індуїзму (Веданта), що єдиною реальністю вбачає безособовий Абсолют (Брахман). Спопуляризоване під кінець XIX ст. головним чином завдяки Шопенгауеру. Тут: у жартівливому сенсі.


[Закрыть]поступається місцем зацікавленості різноманіттям.

Світ починає розставляти свої пастки: невідомий, проте чарівливий смак усілякого їдла, чотирикутник ранкового сонця на підлозі, що на ньому так хочеться полежати, рухи власних кінцівок або хвоста, що кокетливо запрошує до гри із самим собою, пестощі людської руки, від яких поволі дозріває деяка самовпевненість і з’являються веселощі, які, розпираючи тіло, народжують потребу цілком нових ґвалтовних і ризикованих рухів – усе це підкуповує, переконує й заохочує прийняти, погодитися з експериментом життя.

І ще одне. Німрод починає розуміти, що те, чим його тут спокушають, попри позірну новизну, є насправді таким, що вже було, безліч разів було, безмежно багато разів. Його тіло пізнає ситуацію, враження і предмети. За великим рахунком усе це не надто його дивує. Потрапляючи щоразу в нову ситуацію, він пірнає у свою пам’ять, у глибинну пам’ять власного тіла, й шукає, навпомацки, гарячково – і трапляється, що знаходить у собі відповідну, вже готову реакцію: мудрість поколінь, закладена в його плазмі, в його нервах. Так і знаходить певні дії, рішення, про які й не знав, що вони вже дозріли в ньому, вже чекали на те, щоб вистрибнути.

Обставини його молодого життя, кухня з пахнючими баняками, з ганчірками, що просякли складними й загадковими пахощами, зі шльопанням Аделиних пантофлів, з її галасливим вертінням – уже не лякають його. Він уже звик до думки, що то його володіння, тут він обжився й почав розвивати щодо них невиразне почуття належності, себто вітчизни.

Хіба що звалювався на нього неочікуваний катаклізм у вигляді шурування підлоги – падіння законів природи, струмені теплого лугу, що підмивають меблі, і загрозливе шамотання Аделиних щіток.

Однак небезпека минає, заспокоєна й нерухома щітка лежить у кутку, підлога, висихаючи, приємно пахне мокрою деревиною. Німрод, повернувшись до своїх законних прав і свобод на власній території, відчуває живу потребу зцапати зубами старий килимок і з усіх сил шарпати його в різні боки. Заспокоєння стихій наповнює його невимовною радістю.

Зненацька він стає як укопаний: перед ним, за якісь лише три собачі кроки, перебігає чорна гидота – створіння, що дріботить на прутиках незліченних напівзігнутих ніжок. Страшенно вражений Німрод водить поглядом за діагональним маршем лискучої погані, напружено стежачи за її пласким, безголовим і сліпим тулубом, що його несе на собі шалена рухливість павучих кінцівок.

На це видовисько щось у ньому назбирується, дозріває, пучнявіє – щось таке, чого сам він ще не розуміє, щось наче гнів або страх, але радше приємний і поєднаний із дрожем сили, певності, агресивності.

Тож він раптом припадає на передні лапи і видає із себе раніше не знаний голос – чужий, зовсім несхожий на звичайне скавуління.

Видає його раз і вдруге, і ще – тоненьким дискантом, який щоразу ламається.

Проте дарма він апелює до потвори цією новою, в раптовому натхненні народженою мовою. Тарганячий розум не сприймає такі тиради, й комаха продовжує свою діагональну мандрівку до кімнатних закамарків, просуваючись у згоді з освяченим вічністю ритуалом.

Хоч там як, але ненависні почуття в душі собачати ще не набули тривкості й сили. Щойно пробуджена радість існування перетворює всі емоції на веселощі. Німрод усе ще погавкує, але сенс того гавкання непомітно змінився, й воно стало пародією на себе, за великим рахунком прагнучи висловити невимовну втіху від забави життям – сповненої пікантністю, несподіваними афектами та пригодами.