Текст книги "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)

Пан

У кутку поміж задніми стінами повіток та прибудов був останній закапелок подвір’я – найдальший його відросток, замкнутий між коморою, вбиральнею та задньою стіною курника, глуха затока, з якої вже не було виходу.

То був найдальший мис, Ґібралтар усього подвір’я, що розпачливо бився головою об сліпий паркан з горизонтальних дощок, заключну й остаточну стіну цього світу.

З-під його замшілих балок витікала цівка чорної смердючої води, жила гнилої й масної твані, яка ніколи не висихала – єдина стежка, що виводила у світ через кордон паркану. Але розпач просмердженого закапелка так довго бився лобом об ту перешкоду, що врешті послабив одну з найгрубших дощок. Ми, хлопці, довершили справу і вибрали важку замшілу дошку геть. Так у тому паркані з’явився вилам, наше вікно на сонце. Ногою ставши на дошку, перекинуту, мов місток, над калюжею, в’язень подвір’я міг, низько нахилившися, протиснутися крізь шпарину, що випускала його в новий, добре провітрюваний і просторий світ. І там був величезний, старий і запущений сад. Високі груші та розложисті яблуні зрідка траплялися тут кремезними групами, обсипані срібним шелестом, кипучим мереживом білястих полисків. Буйна, мішана і некошена трава волохатим кожухом накривала хвилястий терен. Там були звичайні стебла лугової трави з пір’їстими вершками колосків; були тендітні філіґрани диких петрушок і моркви; поморщені, шорсткуваті й духмяні листки собачої м’яти та сліпої кропиви; волокнисті лискучі бабки, поцятковані ржею, що вистрелювали кетягами рясної червоної кашки. Усе це, сплетене докупи й пухнасте, було просякле лагідним повітрям, провіяне блакитним вітром і промите небом. Залігши у траву, можна було накриватися всією блакитною географією хмарин, дихати всією широчінню небесної мапи. Від цього спілкування з повітрям листки і пагони вкрилися тонесенькими волосками, м’яким нальотом пуху, гачкуватою щетиною колючок, що наче слугувала для хапання й затримування кисневих потоків. Цей білястий ніжний наліт просто-таки зріднював листки з атмосферою, надавав їм сріблясто-сірого відблиску повітряної хвилі, тінистої задуми поміж двох спалахів сонця. Одна ж із рослин, жовта й наповнена молочним соком у блідих стеблинах, виділяла зі своїх порожнистих пагонів вже тільки саме повітря, лише самий пух у вигляді пір’їстих молочних кульок, що розвіювалися з вітром і безгучно всякали у блакитну тишу.

Сад був розлогий і розгалужений на кілька відростків, містив у собі різні зони та настрої. З одного боку, відкритий, сповнений молока небес і повітря, він підстеляв небу свою найм’якішу, найніжнішу і найпухнастішу зелень. Але спадаючи вглиб довгого відгалуження і занурюючись у тінь між задніми стінами покинутої фабрики питних вод і довгою напівзаваленою стіною стодоли, виразно тьмянішав, робився буркотливо-недбалим, занепадав нехлюйно і дико, пнувся кропивами, їжився будяччям, паскуднішав усіляким хвощем, аж у самому кінці поміж стінами, в широкій прямокутній затоці, губив будь-яку міру і впадав у шал.

І там він уже не був садом, а пароксизмом шаленства, вибухом сказу, цинічною безсоромністю та розпустою. Там, догоджаючи власним схильностям, розбещено паношилися пусті здичавілі капустини лопухів – величезні відьми, що серед білого дня так і вилазили зі своїх широких спідниць, ніби скидаючи їх із себе одну по одній, аж їхні здуті, шелесткі, діряві лахмани ошалілими клаптями засипали згори це сварливе байстрюче поріддя. А захланні спідниці пухли і розлазилися, громадились одні на одних, штовхались і перекривалися навзаєм, продираючись набряклою масою листяних блях аж під низьку стріху стодоли.

Це було там, де я й побачив його єдиний раз у житті о непритомній від спеки полудневій порі. Була мить, коли час, дикий і збожеволілий, виламується з одноманіття подій і, ніби втеклий волоцюга, жене з криком через поля навпростець. Тоді літо, вирвавшися з-під контролю, росте без рахунку й міри на всьому просторі, повсюдно, з диким розмахом, подвоївшись, потроївшись, переростає в якийсь інший химерний час, у незнаний вимір, у безум.

О такій порі мною заволодівало шалене бажання ловити метеликів, справжня манія переслідування цих мерехтливих цяток, цих блідих і білих клаптиків, що дрижали в розпеченому повітрі неправильним зиґзаґом. Отоді й трапилося таке, що одна з тих летючих яскравих цяток розпалася на дві, а відтак на три – і та тремка сліпучо-біла трикрапка повела мене, ніби блудний вогник, крізь зарості будяків, що згорали на сонці.

Лише на межі з лопухами я спинився, не зважуючись поринути в цю глуху западину.

Тоді я раптом побачив його.

По пахви в лопушинні, він сидів навпочіпки.

Я дивився на його кремезні плечі у брудній сорочці та обвисле лахміття сурдута. Причаївшись ніби перед вистрибом, він так і сидів – його згорблені плечі було наче придавлено якимось тягарем. Його тіло тяжко надималося з натуги, а з мідного, лискучого від сонця обличчя стікав піт. Застиглий, він, могло здатися, тяжко над чимось працював, непорушно борюкаючись із якимось величезним баластом.

Я стояв, нашпилений на його погляд, яким він узяв мене, мов у кліщі.

Це було лице волоцюги чи п’яниці. Жмут немитих пасем звихрювався над високим і випуклим чолом, що нагадувало обточений річкою камінь. А проте воно було пооране глибокими борознами. Невідомо, чи то біль, а чи палючий сонячний жар, чи, може, нелюдська напруга угвинтилася в це обличчя і напнула всі його риси так, що вони готові були тріснути. Чорні очі впилися в мене з усією силою межового розпачу і болю. Вони дивилися на мене й не дивилися, бачили мене й зовсім не бачили. Це були готові луснути кругляки, напружені болем найвищої стадії чи, може, дикою втіхою натхнення.

І раптом з отих натягнутих до тріскання рис вилонилась якась жахна, спотворена стражданнями гримаса, й вона росла, вбирала в себе той шал, те натхнення, набрякала ним, вилонювалася все більше, аж поки не прорвалася харкітливо-ревким кашлем сміху.

Цілком приголомшений, я побачив, як він, загуготівши сміхом із широких грудей, став поволі підводитись і, згорблений, мов горила, притримуючи руками лахміття штанів, що злітали з нього, почвалав навтьоки через розхвильовану бляху лопушні, довгими стрибками – Пан без флейти [49]49
  П а н  – у грецькій міфології бог пастухів, який опікується стадами. Часто зображуваний як чоловік з ногами, рогами й вухами цапа, що грає на флейті. Постать Пана була наскрізним мотивом у літературі та мистецтві на зламі XIX і XX ст., переважно символізуючи вітальність і хтивість.


[Закрыть], що сполохано зникає у своїх рідних хащах.

Пан Кароль

Суботніми пополуднями мій дядько Кароль, солом’яний вдівець, вирушав у бік літньої хати, розташованої за годину пішої ходи від міста, до дружини й дітей, які перебували там на відпочинку.

З моменту, коли дружина виїздила, помешкання стояло неприбраним, а ліжко жодного разу не застеленим. Пан Кароль повертався додому пізно вночі, виснажений і спустошений нічними гульками, крізь які його волокло тими спекотними і порожніми днями. Зім’ята, зимна, дико покуйовджена постіль бувала для нього в такі хвилини блаженною пристанню, рятівним островом, до якого він припадав рештками сил, ніби вижилий у кораблетрощі після багатьох днів і ночей борсання посеред збуреного моря.

Навпомацки в темряві він добирався до білястих гір і провалювався поміж хребтів та западин холодного пір’я, засинаючи в невідомому напрямку, часто навспак, часто з головою, звішеною донизу, впиваючись тім’ям у пуховий м’якуш постелі так, ніби прагнув уві сні просвердлити, наскрізь пронизати масиви тих перин, що їх наростила ніч. Не прокидаючись, він борюкався з постіллю, ніби плавець із водою, м’яв і місив її всім тілом, ніби велетенську діжу з тістом, що в неї западав; прокидався ж у світанковій сірості, тяжко дихаючи й обливаючись потом, викинутий на берег постільного звалища, яке так і не зміг побороти в запеклому нічному двобої. Так, напіввитурений з безодні сну, він на якийсь час непритомно повисав на краєчку ночі, грудьми хапаючи повітря, а постіль усе росла над ним, сходила, накисала – і знов обростала його масивом важкого білуватого тіста.

Так він засинав до пізнього передполудня, подушки ж тим часом укладалися великою білою пласкою рівниною, що нею й мандрував його заспокоєний сон. Цими білими гостинцями він поволі вертався до себе, до дня, до яви – аж урешті розплющував очі, мов закунялий пасажир від зупинки потяга.

У кімнаті панував застійний півморок з осадом незліченних днів самоти і тиші. Лиш вікно кипіло ранковим роїнням мух, і штори палахкотіли жаром. Пан Кароль визівав зі свого тіла, з його найглибших ям, рештки вчорашнього дня. Це позіхання ловило його, мов конвульсії, ніби хотіло всього вивернути. Так він вичавлював із себе той пісок, той баласт – неперетравлені залишки вчора.

Попустивши собі в такий спосіб і трохи звільнившися, він вносив до записника видатки, підраховував, перелічував і мріяв. Потім довго лежав нерухомий, зі скляними очима водянистого кольору, вологими й випуклими. У млявому півмороці кімнати, підсвітленому відблисками спекотного дня за шторою, ті очі, мов маленькі люстерка, відбивали все, що блищить: білі сонячні плями у віконних шпарах, золотий прямокутник штор; у них, мов у краплі води, повторювалася ціла кімната з тишею килимів та порожніх крісел.

Тим часом день за шторами все вогнистіше бринів дзижчанням ошалілих від сонця мух. Вікно не могло вмістити в собі тієї білої пожежі, і штори аж умлівали від сліпучого брижу.

Тоді він вибирався з постелі і протягом певного часу сидів на ліжку, постогнуючи. Його тридцятикількарічне тіло вже починало гладшати. У цьому організмі, ледь набряклому жиром, вимученому тілесними зловживаннями, але все ще сповненому буйних соків, уже, здавалося, тихо визрівала його майбутня доля.

Коли він сидів отак у несвідомому вегетативному безрусі, перетворившися весь у дихання, циркулювання, у глибоке пульсування соків, з надр його спітнілого, в різних місцях зарослого волоссям тіла починало пробиватись якесь незнане, невисловлене майбутнє, ніби потворний наріст, що чудернацько збільшується до небачених параметрів. Він, утім, не дивувався, позаяк передчував тотожність із тим невідомим та велетенським, що мало ще настати, і ріс разом із ним, не чинячи спротиву, в дивній згоді, в заціпенінні сумирного жаху, розпізнаючи себе прийдешнього в отих колосальних патологіях і фантастичних наростах, що визрівали перед його внутрішнім зором. У такі хвилини одне його око дивилося ледь зизувато, ніби прозирало в інший вимір.

Потім із того бездумного очамріння, з далеких засвітів він повертався до себе й поточного часу, починав знову бачити свої ступні на килимі, повні та жіночні, й поволі витягав золоті запинки з манжетів сорочки. Відтак ішов на кухню, знаходив там у затемненому кутку відерце з водою, кружало тихого чутливого дзеркала, що чекало на нього як єдина жива й обізнана істота в цьому порожньому житлі. Наливав до тазу води і шкірою куштував її млявий та застояний, солодкаво-мокрий дотик.

Довго і старанно справляв туалетні потреби, не поспішаючи і роблячи паузи між окремими підходами.

А помешкання, порожнє й запущене, не любило його, тож меблі і стіни стежили за ним з мовчазним осудом.

Заходячи в їхню тишу, він почувався чужинцем у цьому затопленому підводному королівстві, в якому тягнувся інший, окремий, час.

Відкриваючи власні шухляди, він почувався злодієм і мимоволі ходив навшпиньки, намагаючись не розбудити понад усяку міру голосного відлуння, котре тільки вичікувало найменшого приводу, щоб вибухнути.

А коли врешті, тихо пересуваючись від шафи до шафи, він одне по одному знаходив усе необхідне і завершував умивання, зусібіч оточений меблями, що мовчки терпіли його коло себе з відсутніми мінами, коли врешті був готовий, то вже на виході, з капелюхом у руці, починав соромитися того, що навіть і в останню хвилину не зміг відшукати слова, яке перервало б цю ворожу мовчанку, й відходив до дверей збентежено, повільно, з похиленою головою – в той самий час, як у протилежний бік (углиб дзеркала) неспішно віддалявся хтось, назавжди повернутий спиною – крізь порожню анфіладу кімнат, яких не було.

Цинамонові крамниці

У найкоротші й вічно заспані дні зими, що з обидвох боків, ранкового та вечірнього, були пообгортувані хутряними оторочками присмерку, коли місто дедалі глибше розгалужувалось у лабіринтах ночей, насилу вертаючи до тями протягом коротких світанків, батько був уже занапащений, запроданий, заприсяглий сферам іншого.

Його обличчя й голова в такий час буйно і дико заростали сивиною, що стирчала хаотичними віхтями, щетиною, довгими пучками, що вистрілювали з бородавок, носових дірок і брів – усе це надавало його фізії подобизни старого нашорошеного лиса.

Його нюх і слух надзвичайно загострювались, а з мінливості його мовчазного й напруженого лиця ставало ясно, що за посередництва цих двох чуттів він увесь час контактує з невидимим світом темних закамарків, мишачих нір, трухлявих порожнин під підлогою та коминових нутрощів.

Усі нічні тріски та хрускоти, потаємне скрипуче життя підлоги знаходили в ньому непомильно чутливого спостережника, підглядальника і спільника. Це втягувало його до такої міри, що він цілковито занурювався в оту недосяжну для нас царину, про яку навіть не намагався щось нам розповісти.

Неодноразово він стріпував пальцями, тихенько посміюючись до себе самого, на знак того, що вибрики тієї невидимої сфери робляться надто абсурдними; в такі хвилини він змовницьки переглядався з нашим котом, який, так само втаємничений, підводив свій цинічний і байдужо-зверхній, посмугований писок, знудьговано мружачи вузькі щілини очей.

Під час обіду траплялося, що батько зненацька відкладав убік ніж та виделку і з під шиєю зав’язаною серветкою привставав на котячий штиб, на кінчиках пальців крався до дверей сусідньої пустої кімнати і з якнайбільшою обережністю зазирав крізь шпарину замка. Відтак повертався до столу, ніби присоромлений, зі зніченою усмішкою, щось помуркуючи й невиразно бурмочучи і таким чином продовжуючи занурення у свій внутрішній монолог.

Щоб його бодай трохи відволікти і якось відірвати від нездорових досліджень, мати витягала його на вечірні прогулянки – він ішов мовчки, без опору, але й без радості, розсіяний і духом відсутній. Якось ми навіть пішли до театру.

Отож ми знов опинились у тому великому, погано освітленому і брудному залі, що повнився людським оспалим гомоном і безладним шамотінням. Але щойно ми перебрели людське стовпище, як перед нами, ніби схил інших небес, виникла величезна світло-блакитна завіса. Мальовані рожеві маски з надутими щоками купалися в її безмежно широкому полотняному космосі. Ті штучні небеса росли і розпливалися вздовж і впоперек, сходячи величним духом пафосу і жестів, атмосферою штучного і блискучого світу, який саме зводився на лунких риштованнях сцени. Трепет, що перебігав по всьому обличчю того неба, подих широчезного полотна, що від нього росли й оживали маски, зраджував ілюзорність небосхилу, викликаючи те тремтіння дійсності, яке ми в метафізичну хвилину відчуваємо як миготіння таїни.

Маски тріпотіли червоними повіками, кольорові губи нашіптували щось безгучне; я вже знав, що наближається мить, коли напруга таїни досягне зеніту, й тоді набухле небо завіси справді трісне, звіється догори – і проявляться речі нечувані та сяйливі.

Однак мені не дано було дочекатися того моменту, позаяк батько саме почав виявляти певні ознаки занепокоєння – він хапався за кишені і врешті заявив, що забув портмоне із грошима та важливими документами.

Після короткої наради з матір’ю, в якій Аделину чесність було піддано квапливо-узагальненій оцінці, мені запропонували вирушити на пошуки портмоне додому. На думку матері, до початку вистави лишалося ще досить часу, і з моєю прудкістю можна було повернутися цілком своєчасно.

Я вийшов у зимову ніч, кольорову від небесної ілюмінації. Це була одна з тих ясних ночей, коли зоряний небозвід настільки просторий і розгалужений, що вже аж ніби розпадається, розламується і ділиться на лабіринти окремих небес, достатніх, щоб забезпечити собою цілий місяць зимових ночей, а також накрити своїми срібними й мальованими абажурами всі нічні явища, пригоди, авантюри і карнавали.

Непростимою легковажністю є такої ночі посилати малого хлопця з важливою та пильною місією, адже в її напівосвітленні вулиці збільшуються, переплутуються і міняються між собою місцями. У надрах міста відкриваються, так би мовити, подвоєні вулиці, вулиці-двійниці, фальшиві й оманливі. Зачаровано-схиблена уява витворює примарні міські мапи, начебто здавна відомі, що на них оті вулиці мають своє місце й назву, а ніч у своїй невичерпній плодючості не знаходить собі кращих занять, ніж вигадувати все нові конфігурації. Ці спокуси зимових ночей зазвичай починаються невинною забаганкою трохи скоротити свій шлях і скористатися незвичним, але швидшим варіантом. З’являються звабливі комбінації перетину звивистої мандрівки якимось іще не випробуваним маршрутом. Але того разу все почалось інакше.

Пройшовши лише кілька кроків, я зауважив, що не маю на собі пальта. Хотів повернутись, однак за мить це вже здалося мені непотрібною втратою часу, оскільки ніч аж ніяк не була холодною, навпаки – потятою жилками дивного тепла, подихами якоїсь несправжньої весни. Сніг поскручувався білими баранцями, невинним і ніжним руном, що пахло фіалками. У таких же баранцях розчинилося небо, на якому двоївся і троївся місяць, демонструючи тим помноженням усі свої фази та позиції.

Небо того разу оголювало свою внутрішню конструкцію немов у багатьох анатомічних препаратах, що показували спіралі та шари світла, розтини зеленуватих брил ночі, плазму космосу, тканину нічних марив.

Такої ночі неможливо, йдучи Підвальною чи котроюсь іншою з отих темних вулиць, які є зворотним боком чи то пак виворотом чотирьох ліній Ринку, не згадати, що о цій пізній порі часом трапляються ще відчиненими деякі з дивовижних і таких притягальних крамниць, про які забуваєш у звичайні дні. Я називаю їх цинамоновими через темну обшивку їхніх стін, її цинамоновий колір.

Ці справді шляхетні, відкриті до пізньої ночі заклади назавше стали центром моїх палких мріянь.

Погано освітлені, тьмяні та врочисті їхні приміщення глибоко пахли фарбами, лаками, ладаном, ароматом далеких країн і рідкісних матеріалів. У них можна було знайти бенгальські вогні, чарівні шкатулки, поштові марки давно зниклих держав, китайські перебивні картинки, індиґо [50]50
  Синій барвник, що його раніше отримували з листків рослини з однойменною назвою, що походить із Малайського архіпелагу.


[Закрыть], каніфоль із Малабару [51]51
  Тверда живицева маса, що використовується для натирання смичків, у лудінні, миловарстві. Малабар – південна частина південно-західного узбережжя, що тягнеться від Ґоа до мису Коморін.


[Закрыть], яйця екзотичних комах, папуг, туканів, саламандр і василісків [52]52
  Тут швидше за все: деревна ящірка з родини леґуан; цією ж назвою проте означують легендарну потвору – півня зі зміїним хвостом та жаб'ячими очима, що вбивала поглядом.


[Закрыть], корінь мандрагори [53]53
  Рослина з родини пасльонових, з великими дзвоноподібними квітами та їстівними плодами, росте на теренах Середземномор'я, в Гімалаях та Західній Туркменії; її потовщений корінь, що нагадує фігурку людини, у давні часи вважався магічним засобом, передусім лікувальним.


[Закрыть], нюрнберзькі механізми [54]54
  Швидше за все йдеться про механічні пристрої та іграшки, важливим центром виготовлення яких було німецьке місто Нюрнберґ.


[Закрыть], гомункулусів у вазонах [55]55
  Чоловічок, карлик, що його, згідно із середньовічними поглядами, начебто штучно створювали алхіміки в ретортах.


[Закрыть], мікроскопи й біноклі, а понад те – рідкісні й надзвичайні книжки, старі фоліанти, де повно дивовижних гравюр та приголомшливих історій.

Пам’ятаю тих старих і статечних продавців, які обслуговували відвідувачів із опущеними очима, у стриманому мовчанні, й повнилися мудрістю та розумінням їхніх найпотаємніших бажань. Та найбільше мене притягувала певна книгарня, в якій мені, зриваючи завісу з дражливих і п’янких секретів, одного разу вдалося погортати рідкісні заборонені видання, публікації таємних клубів.

Так рідко траплялася нагода відвідати ті крамниці – та щоб і на додачу з невеликою, проте достатньою сумою грошей у кишені. Не можна було ніяк пропустити ту оказію – попри важливу й покладену на мою старанність місію.

Слід було, згідно з моїми розрахунками, пуститися бічною вуличкою, минути дві або три поперечні – й таким чином дістатися вулиці з нічними крамницями. Це віддаляло мене від цілі, але запізнення можна було надолужити, якщо повернутися дорогою на Соляні Жупи.

Окрилений прагненням потрапити до цинамонових крамниць, я збочив у відому мені вулицю і не йшов – летів, пильнуючи за тим, щоб не збитися. Так я минув уже третю чи й четверту поперечну, а омріяної вулиці все не було. До того ж навіть розташування вулиць не відповідало очікуванням. Ніде ані натяку на крамниці. Я йшов вулицею, будинки якої не мали жодної брами, тільки щільно позамикані вікна, що сліпили відблисками місяця. По інший бік цих будинків мала б тягнутися потрібна мені вулиця, з якої до них, будинків, і заходять, – думалося мені. Я стривожено пришвидшив ходу, подумки вже відмовляючись від крамничних відвідин. Тільки б якомога скоріше вибратися звідси на знайомі терени міста. Кінець вулиці ближчав, мене огортав неспокій: куди вона може привести. Я вийшов на широкий, з рідкою забудовою гостинець, дуже довгий і прямий. Тут-таки мене огорнув дух неосяжного простору. Там, при самій вулиці або у глибині садів, стояли мальовничі вілли, штудерні будинки багатіїв. У прогалинах між ними виднілися парки та садові мури. Усе разом здалека нагадувало вулицю Лешнянську [56]56
  Відповідник вулиці Лішнянської у Дрогобичі (див.: Є. Фіцовський, «Регіони великої єресі»).


[Закрыть]в її нижчих і рідко залюднених околицях. Місячне світло, розчинене в тисячах баранців, у срібній небесній лусці, було бліде і ясне, як удень – лише парки й сади чорніли в цьому срібному краєвиді.

Пильно придивившись до одного з будинків, я дійшов висновку, що переді мною задня, ніколи досі не бачена стіна будинку гімназії. Я саме доходив до брами, яка, на моє здивування, була відкрита, а сіни освітлені. Увійшовши, я опинився на червоній доріжці в коридорі. Я мав надію, що зможу непомітно прокрастися через будинок і вийти з передньої брами, скоротивши добряче шлях.

Мені пригадалося, що о цій порі в залі професора Арендта [57]57
  Професор  А д о л ь ф   А р е н д т  у 1902 році був викладачем малювання та рисунку у Дрогобицькій гімназії імені Франца-Йосифа, де навчався Шульц (Див.: Є. Фіцовський, там само).


[Закрыть]повинен би відбуватись один із тих позапрограмних уроків, що проводилися пізно увечері – ми збиралися на них узимку, палаючи шляхетним запалом, яким нас надихнув той прекрасний учитель, – повправлятись у малюванні.

Невеличка групка найстаранніших майже губилась у великому темнуватому залі, на стінах якого побільшувались і переламувалися тіні наших голів, що їх відкидали дві маленькі свічки, запалені в шийках пляшок.

Щиро кажучи, протягом тих уроків ми малювали не так уже й багато, а професор не ставив перед нами надто конкретних вимог. Декотрі приносили з дому подушки і вкладалися трохи подрімати на партах. І лише найретельніші малювали коло самої свічки, в золотому кружалі її сяєва.

Зазвичай ми довго чекали професора, нудьгуючи в сонних розмовах. Урешті двері його кімнати відчинялись і він заходив – малий, з красивою бородою, езотерично усміхнений, стримано мовчазний, сповнений аромату таємниці. Він різко замикав за собою двері кабінету, крізь які з-за його спини на мить вигулькувала тісна юрба гіпсових тіней, класичних фрагментів, зболених дітей Ніоби, Даная чи Тантала [58]58
  Ці міфологічні персонажі в античній скульптурі символізували страждання: дітей  Н і о б и  повбивали стрілами Аполлон і Артеміда; п'ятдесят доньок  Д а н а я  за вбивство своїх чоловіків під час шлюбної ночі після смерті засуджено до вічного наповнювання водою бездонної бочки у Тартарі; дочка  Т а н т а л а  Ніоба і його син Пелопс: перша символізує страждання матері, що втратила дітей; другого вбив батько, його було подано богам на учті, щоб таким чином перевірити, чи вони дійсно знають усе. Нащадків Тантала прокляли боги, тож його рід вічно переслідували нещастя.


[Закрыть], весь той сумний нікчемний Олімп, що роками скнів у цьому зібранні гіпсів. Мутнуваті сутінки панували в тому приміщенні навіть за дня, сонно переливаючись довкола гіпсових марев, застиглих поглядів, бляклих овалів і задуми, що не вела нікуди. Ми полюбляли післуховувати під дверима – тишу, сповнену зітхань і пошептів цього дедалі крихкішого й зарослого павутиною звалища, цього присмерку богів [59]59
  П р и с м е р к   б о г і в  – алюзія до гіпсових копій античних скульптур, а також до назви відомої опери Ріхарда Ваґнера.


[Закрыть], що розкладався з нудьги й монотонності.

Сповнений гідності професор урочисто походжав між порожніми партами, за якими, поділені на малі групки, ми щось малювали в сірих відсвітах зимової ночі. Було затишно й сонно. Де-не-де мої друзі вкладалися спати. Свічки поступово догасали у пляшках. Професор заглиблювався у простору засклену шафу, забиту старими фоліантами, старомодними ілюстраціями, гравюрами та стародруками. Підсилюючи себе езотеричними жестами, він показував нам старі літографії вечірніх пейзажів, нічні гущавини, алеї в зимових парках, які чорніли впереміш із білими місячними доріжками.

За сонними розмовами час минав непомітно і збігав нерівномірно, в’яжучи свої вузли у плині годин і подекуди ковтаючи цілі порожні інтервали. Невідомо як, без жодного переходу, ми всією ватагою вже прямували назад білою засніженою алеєю, отороченою з боків чорним і сухим живопліттям. Ми йшли уздовж цього волохатого берега темряви, черкаючи об ведмедяче хутро кущів і наступаючи на їхні хрусткі гілки в ту ясну, хоч і безмісячну ніч, у той молочний несправжній день, десь далеко за північ. Розсіяна білизна того світла, що бралося зі снігу, з блідого повітря, з молочного навкілля, була ніби сірий папір гравюри, на якому, підкреслено чорні, плуталися лінії й візерунки густих заростей. Ніч повторювала, тепер о цій далеко запівнічній порі, всі ті серії ноктюрнів [60]60
  Тут: нічний пейзаж або жанрова сцена з нічного життя, що часто зустрічається в мистецтві XVI–XVII ст.


[Закрыть]і нічних гравюр професора Арендта, розвивала його фантазії.

У чорній гущавині парку, у волохатій шерсті його заростей, в масиві крихкого хрускоту, місцями бували ніші, гнізда найглибшої пухнастої чорноти, створені для заплутування, секретних порухів, безладного спілкування жестами. У таких гніздах було затишно і тепло. Там ми сідали у своїх волохатих пальтах на літній м’який сніг, ласуючи горіхами, що їх було повно у тих ліщинових заростях тієї весняної зими. Гущавиною безгучно лазили куниці, ласки та іхневмони [61]61
  І х н е в м о н  (мангуст) – невеликий ссавець із однойменної родини, водиться у Північній Африці та Малій Азії.


[Закрыть], хутрясті нюхливі тваринки, що відгонили кожушиною, витягуючись на низьких лапках. Ми підозрювали, що серед них траплялися й експонати зі шкільного кабінету, які, хоч уже й випатрані й облізлі, тієї ночі вчувалися своїм порожнім нутром до старого поклику, інстинкту гонів, і поверталися до своєї пущі, до короткого примарного життя.

Але світіння весняного снігу поволі блякло і пригасало, насувалося чорне й густе передсвітанкове потьмяніння. Деякі з нас засинали в теплому снігу, інші в гущавині намацували брами своїх домівок, навпомацки входили до темних приміщень, у сни своїх батьків і братів, у глибоке ненастанне хропіння, що його наздоганяли на своїх запізнених шляхах.

Оті нічні сеанси повнилися для мене загадковою красою, тож і тепер я не міг поминути нагоди й не зазирнути до рисувального залу, вирішивши при цьому, що не затримаюсь у ньому довше, ніж на хвилинку. Але, сходячи задніми кедровими сходами, що лунко резонували зі мною, зрозумів, що перебуваю на чужому, ніколи досі не баченому боці будинку.

Навіть і найтихіший шерех не порушував урочистої тиші. Коридори в цьому крилі були просторіші, застелені плюшевим килимом і елегантні. Невеликі приглушені лампи світили на їхніх вигинах. Проминувши одне таке коліно, я опинився у ще більшому коридорі, оздобленому з палацовою розкішшю. Одна з його стін відкривалася широкими скляними аркадами до середини помешкання. Там починалася довга анфілада кімнат, що тяглись углиб, облаштовані зі сліпучим блиском. Мій зір линув єдвабом обшивок на шпалерах, роззолоченими дзеркалами, дорогими меблями і кришталевими люстрами, потопаючи в м’яких, мов пух, і сповнених надмірностей інтер’єрах, що вирували кольоровими спалахами й миготіли арабесками, переплутаними гірляндами та щойно розпущеними квітами. Глибока тиша цих порожніх салонів повнилася тільки таємними поглядами, що ними перекидалися дзеркала, і сполохом арабесок, що бігли фризами вгорі уздовж стін і зникали в ліпнині білих склепінь.

Я спинився з подивом і шаною перед тією розкішшю, здогадуючись, що моя нічна ескапада неочікувано затягнула мене у директорове крило, просто в його приватне помешкання. Я стояв, приголомшений цікавістю, з розкалатаним серцем, готовий пуститися бігцем від найменшого шереху. Адже чим я, застуканий, зміг би виправдати це моє нічне підглядання, мою зухвалу влізливість? В одному з глибоких плюшевих крісел могла сидіти, невидима й тиха, директорова донечка – і що, якби вона раптом звела на мене очі з-над книжки, чорні Сивіллині [62]62
  С и в і л л а  – у грецькій міфології віщунка, що пророкує майбутнє; Сивіллині очі – бездонні, пророчі, таємничі.


[Закрыть]спокійні очі, погляду яких жоден із нас не міг витримати? Але відступити на півдорозі, не здійснивши задуманого плану, я вважав би боягузтвом. Зрештою, навколо панувала глибока тиша цих переповнених багатством покоїв, освітлених тьмянуватим світлом незрозумілої пори. Крізь аркади коридору я бачив на другому кінці просторого салону великі скляні двері, що вели на терасу. Було так тихо, що я набрався сміливості. Мені не здалося надто ризикованим ділом зійти кількома сходинками на рівень залу, двома-трьома стрибками перескочити великий дорогий килим і опинитися на терасі, з якої вже нескладно було вийти на добре знайому мені вулицю.

Так я і зробив. Зійшовши на паркет салону, поруч із великими пальмами, що виростали з вазонів аж до настельних арабесок, я зауважив, що, власне кажучи, перебуваю на нейтральній смузі, позаяк салон зовсім не мав передньої стінки. Він був чимось на зразок великої лоджії, що парою сходинок сполучалася з міською площею. Це була наче віднога тієї площі, і деякі меблі стояли вже на бруківці. Я збіг тими кам’яними сходами і знов опинився на вулиці.

Сузір’я вже попереверталися з ніг на голову, всі зірки перекрутилися на другий бік, але Місяць, загорнутий у перину хмарок, які він просвічував ізсередини своєю незримою присутністю, здавалося, ще мав перед собою нескінченний шлях і, заглиблений у свої непрості небесні процеси, навіть не думав про світанок.

На вулиці чорніло кілька колясок, заїжджених і розтелепаних, мовби скалічілі приспані краби чи таргани. Візник нахилився з високих козлів. Обличчя мав дрібне, червоняве і добре. «Поїдемо, паничу?» – спитав. Тарадайка задриготіла всіма суставами та суглобами свого збірного організму і рушила на легких колесах.

Але хто такої ночі сміє довіритися примхам непередбачуваного візника? У скреготі шпиць, рипінні короба й буди я ніяк не міг порозумітися з ним щодо того, куди нам їхати. На все, хоч би що я говорив, він тільки недбало й поблажливо кивав і все щось підспівував, їдучи кружними шляхами через місто.

Перед якимось шинком стояла група візників, приязно вітаючи його руками. Він щось радісно відказав їм, після чого, не зупиняючи коляски, кинув мені на коліна віжки, зістрибнув із козлів і приєднався до товариства. Кінь, старий і мудрий візничий кінь, побіжно озирнувся й потягнув далі розміреним клусом. Власне кажучи, тільки він і викликав довіру: здавався куди мудрішим за візника. Але правити я не вмів, тож мусив покластися на його волю. Ми в’їхали у приміську вулицю, з обидвох боків оточену садами. Вони поступово, в міру нашого пересування, переходили в парки з великими деревами, а ті – в ліси.

Я ніколи не забуду тієї просвітленої подорожі серед найяснішої з ночей зими. Кольорова небесна мапа збільшилася до розмірів неосяжного склепіння, на якому згромадилися фантастичні материки, океани й моря, покреслені лініями завихрень і зоряних течій, сяйливими лініями небесної географії. Повітря зробилося легким для дихання і світлим, наче тканина зі срібного газу. Пахло фіалками. З-під вовняного, мов білий каракуль, снігу пробивалися тремкі анемони з іскрою місячного сяйва в ніжних чашечках. Цілий ліс, здавалося, світився тисячами блискіток, зірками, що густо сипалися з грудневого небосхилу. Повітря дихало якоюсь потаємною весною, невимовною чистотою снігу та фіалок. Ми в’їхали на горбистий терен. Лінії волохатих узгір’їв тяглися голим пруттям дерев, наче благі зітхання до неба. На тих блаженних схилах я побачив цілі гурти мандрівників, що серед мохів і заростей збирали нападалі з неба й мокрі від снігу зірки. Дорога стрімкішала, кінь послизався і ледве тягнув коляску, що до того ж розхилиталася всіма своїми суглобами. Я був щасливий. Мої груди впивалися тією весною повітря, свіжістю снігу й зірок. Перед грудьми коня збирався дедалі вищий вал білої снігової піни. Кінь насилу проривався крізь його чистий і свіжий масив. Урешті він зупинився. Я зістрибнув з коляски. Він тяжко відсапував із похиленою головою. Я пригорнув його чоло до грудей, у його великих чорних очах блищали сльози. Тоді я й побачив на його череві круглу і чорну рану. «Чому ти нічого не казав?» – прошепотів я зі сльозами. «Заради тебе, мій дорогий», – відказав він і зробився завбільшки з дерев’яного коника. Я покинув його. Почувався напрочуд легко і добре. Навіть задумався, чи не почекати малого приміського потяга, що заїздив у цю місцину, чи все-таки пішки повернутися до міста. Я почав сходити стрімким серпантином посеред лісу, спочатку легкими пружними кроками, відтак, набираючи розгону, перейшов на плавний щасливий біг, який раптово перетворився на їзду, мов на лижах. Я міг довільно змінювати швидкість і керувати спуском за допомогою незначних поворотів тіла.