Текст книги "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)

XXVIII

Події набрали шаленого темпу. Приїхав Б’янчин батько. Сьогодні я стояв на розі вулиць Фонтанної та Скарабея, коли це над’їхала лискуча відкрита карета з широким і мілким, ніби мушля, коробом. У тій біло-єдвабній мушлі я побачив Б’янку – вона напівлежала в тюлевій сукенці. Її ніжний профіль був затінений крисами капелюшка; опущені долу, вони тримались на стрічці, підв’язаній до підборіддя. Ледь не вся вона тонула в оперенні білих мережив, сидячи поруч із добродієм у чорному сурдуті та білій бавовняній камізельці, на якій виблискував тяжкий ланцюжок із безліччю брелків. Під чорним, глибоко насунутим котелком сіріло замкнуте понуре обличчя з бакенбардами. Я глибоко здригнувся, побачивши це. Не могло бути сумніву. Це був пан де В…

Коли вишуканий екіпаж порівнявся зі мною, ледь чутно порипуючи розтяжним коробом, Б’янка щось мовила батькові, який повернув голову і спрямував на мене погляд своїх великих чорних окулярів. Він мав обличчя сірого лева без гриви.

Схвильований і майже непритомний від найсуперечливіших почуттів, я закричав: «Розраховуй на мене!» і «До останньої краплі крові!», а відтак пальнув у повітря з видобутого з-за пазухи пістолета.

XXIX

Багато моментів свідчить про те, що Франц Йосиф І насправді був потужним і сумним деміургом. Його вузькі й тупі, мов ґудзички, очі, посаджені у трикутні дельти зморщок, не були очима людини. Його лице, обросле молочно-білими й зачесаними назад, ніби в японських демонів, бакенбардами, було лицем старого осовілого лиса. Здалека, з висоти тераси в Шенбрунні [150]150
  Ш е н б р у н н  – літній палац цісаря у Відні.


[Закрыть], це обличчя завдяки певному укладові зморщок здавалось усміхненим. Зблизька ж ця усмішка виявлялася гримасою гіркоти і приземленої діловитості, не засвіченої проблиском жодної ідеї. У мить, коли він з’явився на світовій сцені в генеральському зеленому плюмажі й туркусовому [151]151
  Т у р к у с  – те саме, що й бірюза.


[Закрыть]плащі до п’ят, трохи згорблено салютуючи, світ саме дійшов був у своєму розвитку певної щасливої межі. Усі форми, вичерпавши свій зміст у нескінченних метаморфозах, уже вільно висіли на предметах, напівоблуплені, готові до скидання. Світ рішуче переповивався, пролущувався в молодих, щебетливих і нечуваних барвах, весело відв’язувався від усіх вузлів і прив’язок. Мапа світу, ця латана різнокольорова плахта, ледь не злітала в повітря, схвильована і натхненна. Франц Йосиф І відчув це як особисту небезпеку. Його стихією був світ, замкнутий у нормативи прози, у прагматику нудьги. Дух канцелярій та циркулів [152]152
  Ц и р к у л ь  – тут: комісаріат поліції або одиниця територіального поділу, округ, дільниця.


[Закрыть]був його духом. І дивна справа. Цей усохлий отупілий стариґань, що не мав у собі жодної притягальності, зміг перетягнути на свій бік значну частину Творіння. Усі лояльні та передбачливі батьки родин відчули себе в небезпеці разом із ним і зітхнули з полегкістю, коли цей могутній демон усією своєю вагою наліг на предмети і затримав злет світу. Франц Йосиф І розграфив світ на таблички, врегулював його рух за допомогою патентів, поставив його на процедурні рейки і застрахував від усілякого збочення в непередбачуване, авантюристичне й цілком необраховуване.

Франц Йосиф І не був ворогом поштивої та богобоязкої радості. Це він у своєрідній передбачливій благодійності вигадав ц.-к. лотерею для населення, єгипетські сонники, ілюстровані календарі, а також ц.-к. табак-трафіки [153]153
  Ц. – к.   т а б а к – т р а ф і к и  – крамнички «цісарсько-королівської» тютюнової монополії.


[Закрыть]. Він же уніфікував небесну службу, зодягнув її в символічні небесно-блакитні уніформи і випустив у світ, поділений на дикастерії та ступені, персонал ангельських заступників у вигляді поштарів, кондукторів і митників [154]154
  Алюзія до «небесного» походження цісарської влади і водночас до обмундирування, яке зобов'язані були носити державні службовці монархії. До речі, сам цісар найохочіше вдягав блакитний військовий мундир; д и к а с т е р і я  (з гр.) – тут: відділ, інстанція в суді або місцевій адміністрації.


[Закрыть]. І наймізерніший з отих блакитних служак мав на обличчі запозичений від Творця відблиск предвічної мудрості і божисту усмішку ласки, обрамлену бакенбардами, – навіть якщо його ступні внаслідок великих земних пересувань відгонили потом.

Але чи хто-небудь чув про знешкоджену змову біля самого підніжжя трону, про велику палацову революцію, придушену в зародку на самому початку славетного правління Всемогутнього? Трони в’януть, якщо їх не підпоювати кров’ю, їхня життєва сила множиться тією масою кривди, запереченого життя, того вічно іншого, що було ними витіснене і викреслене. Тут ми привідкриваємо речі таємні й заборонені, торкаємося таємниць державної ваги, на тисячу замків закритих і запечатаних на тисячу печатей мовчання. Деміург мав молодшого брата – цілком іншого за духом та з іншою ідеєю. Хто ж його не має в тій чи іншій формі, кого він не супроводжує тінню як антитеза, як партнер у вічному діалозі? Згідно з певною версією, то був лише кузен, згідно з іншою – він узагалі навіть і не народжувався. Його виснували із самих тільки страхів та маячні Деміурга, підслуханої, коли він спав. Можливо, що він абияк і склепав його, підставив замість кого-небудь, щоб тільки розіграти символічно ту драму, церемонійно і ритуально повторити ще, невідомо вкотре, той позазаконний і фатальний акт, що його він не міг вичерпати й тисячоразовими повтореннями. Той умовно народжений, дещо скривджений професійно, в силу своєї ролі нещасний антагоніст носив ім’я ерц-герцога Максиміліана [155]155
  М а к с и м і л і а н   Ф е р д и н а н д   Й о с и ф   Г а б с б у р ґ  (1832—1867) – австрійський ерц-герцог, молодший брат Франца Йосифа І. Як відзначає дослідник С. Ґродзіський («Франц Йосиф І». – Вроцлав, 1983, стор. 103—104), «мав романтичну натуру, любив поезію, більшою мірою мрійник, аніж практичний діяч». За пропозицією Наполеона ІІІ погодився стати імператором Мексики (1864) і з допомогою французького експедиційного корпусу запобігти громадянській війні у цій країні. Після відходу французького війська був полонений республіканцями Хуареса і страчений 14 червня 1867 року.


[Закрыть]. Саме вже це ім’я, вимовлене пошепки, оновлює кров у наших жилах, робить її світлішою та червонішою, змушує пульсувати її тим яскравим кольором ентузіазму, поштового лаку і червоного олівця, яким позначені щасливі телеграми звідтіля. Він мав рожеві щоки і променисті лазурові очі, всі серця тягнулися до нього, ластівки, стрекочучи з радості, перетинали йому шляхи, знов і знову обрамляючи його трепетними лапками, наче якусь щасливу, написану святковим курсивом і пташиним щебетом цитату. Сам Деміург потайки любив його, хоч і подумував про його знищення. Спочатку він призначив його командором левантської ескадри – з надією, що той, шукаючи пригод у південних морях, безславно затоне. Однак невдовзі по тому він уклав таємну угоду з Наполеоном III, який підступно затягнув того в мексиканську авантюру. Все було підлаштовано. Переповнений фантазіями і злетами молодик, зваблений надією збудувати новий щасливий світ над Тихим океаном, відмовився від усіх прав монаршого родича по чоловічій лінії щодо корони і спадку Габсбурґів. На французькому лінійному кораблі «Ле Сід» він вирушив просто у розставлену на нього пастку. Документи, що свідчили би про згадану таємну змову, ніколи не було оприлюднено [156]156
  У Шульцовій версії пов'язаної з Максиміліаном історії реальні факти перемішано з «романною» вигадкою: ерц-герцог і справді був головнокомандувачем австрійського військового флоту на Адріатиці і плекав романтичні ілюзії щодо своєї ролі на Американському континенті, натомість «таємна домовленість» Франца Йосифа І з Наполеоном III належить до сфери фантазій і пліток.


[Закрыть].

Так розвіялась остання надія незадоволених. Після його трагічної смерті Франц Йосиф І під приводом двірцевої жалоби заборонив червоний колір. Чорно-жовта жалоба стала офіційним кольором. Колір амаранту, трепетне знамено ентузіазму, з того часу лопотіло тільки потайки у грудях його прихильників. Адже Деміург не зміг остаточно викоренити його з природи. Усе-таки сонячне світло потенційно містить його в собі. Вистачить зімкнути очі у весняному сонці – і вбираєш його під повіками з усім жаром, хвиля за хвилею. Саме цією червінню спалюється фотопапір у весняному блиску, що переливається поза всі межі. Бики, що їх женуть із плахтою на рогах сонячною вулицею міста, бачать її в яскравих клаптях і нахиляють голову, готові заатакувати уявних тореадорів, які сполохано відступають на полум’яних аренах.

Часом цілий яскравий день пробіжить у сонячних вибухах, у нагромадженні хмарин, обведених на краях сяйливо і хроматично [157]157
  Х р о м а т и ч н о  (з гр.) – тобто із розщепленням світла на поодинокі кольори.


[Закрыть], повнячись на всіх згинах пробивною червінню. Люди ходять із заплющеними очима, одурманені світлом, вибухаючи всередині від ракет, римських феєрверків і бочівок пороху. Згодом, під вечір, той ураганний вогонь світла м’якшає, обрій заокруглюється, гарнішає і наповнюється лазуровістю, ніби садова скляна куля [158]158
  Див. «Серпень», прим. 11 (в електронній версії прим. 10).


[Закрыть]з мініатюрною світляною панорамою світу, зі щасливо впорядкованими планами, над якими, мов остаточний вінець, шикуються на виднокраї хмарини, розкинуті довгим рядом, ніби в’язанки золотих медалей або голоси дзвонів, що взаємно доповнюються у трояндових літаніях.

Люди скупчуються на Ринку, змовкають під отією величезною світляною банею, мимоволі групуються і входять у великий нерухомий фінал, в зосереджену сцену чекання; хмарини громадяться рожевим і ще рожевішим, на дні всіх очей глибокий супокій з відблиском просвітленої далини, і раптом, коли вони отак стоять, – світ сягає свого зеніту, двома-трьома останніми ударами пульсу дозріває до найвищої досконалості. Сади остаточно вже облаштовуються на кришталевій чаші обрію, травнева зелень спінюється й кипить лискучим виноградом, щоб за хвилину вихлюпнутися поза межі; пагорби формуються на зразок хмарин: переступивши найвищу вершину, краса світу відокремлюється і злітає, входячи потужним ароматом у вічність.

І поки люди ще стоять нерухомо, опустивши голови, все ще перейняті ясними та величними візіями, зачаровані цим великим світляним злетом світу, з юрби несподівано вибігає той, кого вони несвідомо чекали, – задиханий гонець, увесь рожевий, у гарному малиновому трико, обвішаний дзвінками, медалями й орденами, біжить чистою площею Ринку між берегами тихого натовпу, ще переповнений летом і звістуванням – надпрограмова надмірність, чистий зиск, який відкинув день, вдало заощадивши з усього свого блиску. Шість і сім разів він оббігає Ринок, описуючи гарні міфологічні кола, красиво вигнуті і прокреслені. Він біжить на очах у всіх, повільно, з опущеними повіками, немов засоромлений – і з руками на стегнах. Важкуватий живіт висне, здригаючись у біговому ритмі. Багряне лице напружилось і блищить від поту під чорним босняцьким вусом, а медалі, ордени і дзвіночки рівномірно підстрибують на засмаглих грудях, як весільна упряж. Його видно здалека – завертаючи на розі по натягнутій параболі, він наближається з яничарською капелою своїх дзвіночків, гарний, мов Бог, неймовірно рожевий, з нерухомим торсом, косуючи блиском очей, він ударами гарапника встигає відбиватися від зграї собак, що його обгавкують.

Тоді Франц Йосиф І, знезброєний повсюдною гармонією, проголошує мовчазну амністію, милостиво дозволяє червоний колір – на цей єдиний травневий вечір у розбавленому й солодкому, карамельному вигляді і, примирений зі світом та своєю антитезою, завмирає у відкритому вікні Шенбрунну; в цю мить його видно на цілий світ, на всіх обріях, по всіх чистих ринкових площах, обступлених затихлими юрмами, де біжать рожеві гінці, видно його, цей маєстатний ц.-к. апофеоз на тлі хмарин; видно, як він спирається орукавиченими руками на балюстраду вікна – у туркусово-блакитному сурдуті, зі стрічкою командора мальтійського ордену, очі звужені наче від усмішки в дельтах зморщок – блакитні ґудзики без доброти і ласки. Так він стоїть із зачесаними назад сніжними бакенбардами, загримований під доброту – перегірклий лис, що здалека імітує усмішку своїм лицем без настрою та геніальності.

XXX

По довгих ваганнях я переповів Рудольфові події останніх днів. Я просто не міг довше тримати в собі таємницю, що аж розпирала мене. Він потемнів на обличчі, закричав, звинуватив у брехні, врешті відверто вибухнув заздрістю. «Все це дурня, несосвітенна дурня, – галасував він, бігаючи з піднятими руками. – Екстериторіальність! Максиміліан! Мексика! Ха-ха! Плантації бавовника! Досить уже, кінець, навіть не думай знову користуватись альбомом для таких паскудств. Кінець угоди. Розрив контракту». Від обурення він хапався за волосся. Він був цілком не в собі, готовий на все.

Я почав щось пояснювати, заспокоювати його – дуже переляканий. Я визнав, що на перший погляд ця справа по суті неправдоподібна, та навіть неймовірна. Я сам – це я визнав – не можу надивуватися. Нічого дивного, що йому, непідготовленому, тяжко її відразу сприйняти. Я звертався до його серця і честі. Чи дозволить йому сумління саме тепер, коли справа входить у вирішальну стадію, відмовити мені в допомозі і зіпсувати все своїм виходом із гри? Нарешті я спробував довести, спираючись на альбом, що все це, дослівно все, є правдою.

Трохи зм’якнувши, він розклав альбом. Ще ніколи я не говорив з таким красномовством і вогнем, перевершуючи себе самого. Узявши за базовий аргумент марки, я не тільки відбив усі закиди й розвіяв усі сумніви, а й понад те – дійшов настільки приголомшливих висновків, що й сам завмер, осяяний відкритими перспективами. Рудольф переможено мовчав, і про розпуск нашої спілки мови вже не було.

XXXI

Чи можна вважати випадковістю, що саме в ті дні прибув великий театр ілюзій, чудовий паноптикум, і став табором на площі Св. Трійці? Я віддавна передбачав це і, сповнений тріумфу, оголосив про це Рудольфові.

Був вітряний і зляканий вечір. Збиралося на дощ. На жовтих і невиразних обріях день уже готувався до від’їзду, квапливо натягував непромокальні сірі покривала над табором своїх возів, що валкою тяглися до пізніх і холодних замеж. Під уже напівопущеною тьмяною завісою виглянули ще на мить далекі й останні шляхи заходу сонця, що спадали великою та пласкою, безконечною рівниною з безліччю озерець та інших віддзеркалень. Жовтий і вражений, уже приречений відблиск ішов від тих світлих шляхів навскіс через півнеба, завіса спадала швидко, дахи відблискували блідо і мокро; стемніло, і відтак почали монотонно співати ринви.

Паноптикум уже був яскраво освітлений. У тому сполоханому і квапливому присмерку темні людські силуети, накриті парасолями, прагнули у споловілому світлі занепалого дня проштовхатися до освітленого наметового передсіння, де з пошаною вручали оплату глибоко декольтованій кольоровій дамі, яка виблискувала прикрасами і золотою пломбою в зубах, – живий бюст, зашнурований і наквецяний, що незрозуміло губився низом у тіні оксамитних заслон.

Через відхилену завісу ми увійшли до яскраво освітленого простору. У ньому було вже людно. Групи у плащах, мокрих від дощу, з настовбурченими комірами, мовчки снували з місця на місце, призупиняючись у тісних півколах. Серед них я легко розпізнав таких, які вже лиш позірно належали до того самого світу, а насправді провадили осібне, репрезентативне і забальзамоване життя на п’єдесталі, життя, виставлене напоказ і по-святковому порожнє. Вони стояли у лячному мовчанні, одягнуті в урочисті сурдути, анґлези [159]159
  А н г л е з  – специфічний різновид сурдута.


[Закрыть]і жакети з доброго сукна, вшиті якраз на них – страшенно бліді, з плямами від останніх хвороб, на які померли; їхні очі блищали. В їхніх головах уже віддавна не було жодної думки, тільки навик демонстрування себе з усіх боків, звичка показувати своє порожнє існування, що підтримувала їх останнім зусиллям. Вони давно вже мали б лежати в ліжках, прийнявши ложечку ліків, загорнуті у свої холодні простирадла, із заплющеними очима. Зловживанням було так пізно вночі тримати їх на їхніх вузьких постаментах чи у кріслах, де вони сиділи зафіксовано в тісному лакованому взутті, на відстані далеких миль від свого давнього існування – з очима, що блищать, але цілком без пам’яті.

У кожного з них висів з рота, вже мертвий, ніби язик задушеного, їхній останній крик – відтоді, як вони покинули божевільню, де перебували певний час, ніби в чистилищі, визнані за маніяків, перш ніж увійти в оці остаточні стіни. Так, це не були справжні й цілком автентичні Дрейфуси, Едісони та Луккені [160]160
  А л ь ф р е д   Д р е й ф у с  (1859—1935) – французький капітан генерального штабу, єврей за походженням, звинувачений 1894 р. у шпигунстві на користь Німеччини і невинно засуджений. Його справа поділила французьке суспільство на прихильних до нього демократів і переконаних у його провині консерваторів та націоналістів;  Т о м а с   А л в а   Е д і с о н  (1847—1931) – видатний американський електротехнік, автор багатьох винаходів, зокрема, електричної жарівки і фонографа;  Л у ї д ж і   Л у к к е н і  – див. «Трактат про манекенів. Продовження», прим. 4 (у електронній версії – прим. 36).


[Закрыть], до певної міри це були симулянти. Може, вони насправді були божевільні, піймані на гарячому в мить, коли на них зійшла та осяйна ідея-фікс, коли їхнє божевілля було протягом якоїсь хвилини істиною і – майстерно виправлене – стало стрижнем їхнього нового існування, чистим, як елемент, кинуте цілком на ту єдину карту і вже незмінне. Вже відтоді вони мали єдину думку в голові, ніби знак оклику, і стояли на ній однією ногою, наче зафіксовані на піврусі в польоті.

Я шукав його очима в тому натовпі, сильно занепокоєний, переходячи від групи до групи. Урешті я знайшов його – аж ніяк не в пишній уніформі адмірала левантської ескадри, в якій він виплив з порту в Тулоні на флагмані «Ле Сід» того ж року, коли мав посісти мексиканський трон, ані в зеленому фраці генерала кавалерії, який він так радо вдягав у останні свої дні. Натомість він мав на собі звичайний сурдут із довгими складчастими полами та світлі панталони, високий комір із пластроном [161]161
  П л а с т р о н  (з фр.) – жорсткий перед фрачної сорочки, поширений У другій половині XIX століття.


[Закрыть]підпирав йому бороду. Сповнені пошани та зворушення, ми з Рудольфом долучилися до групи осіб, яка оточувала його півколом. Та раптом я весь аж заціпенів. За три кроки від нас, у першому ряду глядачів, стояла зі своєю гувернанткою Б’янка в білій сукенці. Стояла й дивилася. Її личко поблідло і змарніло протягом останніх днів, а очі з півкружжями повнилися тінню та ледь не смертельним сумом.

Так вона стояла – нерухома, зі сплетеними руками, схованими у складках сукенки, поглядаючи з-під насуплених брів очима, сповненими глибокого жалю. Мені на той вид болісно стиснулося серце. Я мимохіть спрямував зір за її смертельно сумним поглядом і от що побачив: його лице зарухалося, немовби пробуджене, куточки вуст задерлися в усмішці, очі зблиснули і заходили у своїх орбітах, а блискучі від орденів груди набралися зітханням. Це не було диво – звичайний механічний трюк. Відповідно накручений, ерц-герцоґ відбував cercle [162]162
  С е r с l е  (фр.) – тут: церемонія привітання гостей монархом або одним із найвищих достойників на двірцевому прийнятті.


[Закрыть]згідно із засадами механізму шляхетно і церемонно – як і звик був за життя. Він почергово ковзав поглядом по присутніх, якусь мить уважно затримуючись на кожному з них.

Так у певний момент їхні погляди перетнулися. Він здригнувся, завагавшись, ковтнув слину, ніби хотів щось казати, але за мить, підвладний механізмові, вже далі біг зором, водив ним по дальших обличчях з такою ж заохотливою та променистою усмішкою. Чи він узяв до відома присутність Б’янки, чи вона дійшла до його серця? Хто міг би це знати? Адже він навіть не був собою в повному значенні цього слова, він був заледве далеким двійником себе самого, суттєво спрощеним і в стані глибокої прострації [163]163
  Стан граничного нервово-психічного і фізичного виснаження; психічна депресія.


[Закрыть]. Але, базуючись на фактах, слід було погодитися, що він був своїм найближчим повіреним, може, навіть і самим собою до того ступеня, до якого взагалі це ще було можливе в такій ситуації, за стільки років по смерті. Звичайно ж, у тому восковому воскресінні було вкрай нелегко з точністю потрапити в самого себе. За такої нагоди в нього мимоволі не могло не вкрастися щось нове й небезпечне, щось чуже не могло не домішатися з божевілля того геніального маніяка, що розвинув це нове у своїх маніях, щось таке, що не могло не сповнювати Б’янку потрясінням і жахом. Адже й той, хто просто сильно захворіє, відходить і віддаляється від себе колишнього, а що вже казати про настільки незвичайне воскресіння? І як же він поводився тепер щодо своєї найближчої крові? Сповнений штучної бадьорості та бравади, він грав свою блазенсько-цісарську комедію, усміхнений і чудовий. Чи він мусив аж так сильно маскуватися, чи аж так боявся наглядачів, які зусібіч пильнували за ним, виставленим напоказ у цьому шпиталі воскових фігур, де всі жили під загрозою суворого шпитального розпорядку? А може, ледве відмитий від чийогось божевілля, чистий, вилікуваний і нарешті зцілений, він не міг не тремтіти від думки, що його знову заштовхають у розвихрення й хаос?

Коли мій погляд віднайшов Б’янку, я побачив, що вона ховає лице в хустинці. Гувернантка затуляла її плечем, пусто блимаючи емальованими очима. Я вже не міг дивитися на Б’янчин біль, відчув, як мене хапає спазм плачу, й потягнув Рудольфа за рукав. Ми попрямували до виходу.

За нашими спинами той нагримований предок, той дідусь у розквіті літ і далі сипав надовкіл свої променисті монарші привіти, в надмірному старанні навіть піднявши руку; він ледь не слав нам услід поцілунки в цій нерухомій тиші, в сичанні ацетиленових ламп і тихому шарудінні дощу на поверхні намету; він спинався на пальці з останніх сил, нещадно хворий і, як усі вони, спраглий смертельного розпаду.

У передсінку до нас заговорив напомаджений бюст касирки, поблискуючи діамантами й золотою пломбою на чорному тлі магічних драпірувань. Ми вийшли у росяну й теплу від дощу ніч. Дахи блищали, стікаючи водою, ринви монотонно плакали. Ми побігли під голосну зливу, просвітлену розжареними ліхтарнями, що брязкотіли на дощі.

XXXII

О прірво людської облудності, о воістину пекельна інтриго! В чиїй голові могла зав’язатися петлею ця отруйна й диявольська думка, що випередила своєю зухвалістю найвишуканіші фантазії? Що глибше вникаю в її бездонну нікчемність, то більше вражаюсь її безмежній витонченості, блиску геніального зла в ядрі злочинного задуму.

Передчуття мене не обманювало. Тут, у нас під боком, серед позірного правопорядку, повсюдного спокою і задіяних на повну силу параграфів, чинився злочин, від якого волосся стає дибки. Понура драма відбувалася в досконалій тиші, настільки замаскована й потаємна, що ніхто не міг її розгледіти і простежити серед невинних проявів тієї весни. Хто міг запідозрити, що між отим кляпом заткнутим, німим, розкліпаним манекеном і тендітною, так старанно вихованою, такою бездоганною Б’янкою розігрується родинна трагедія? Ким була, зрештою, Б’янка? Чи повинні ми нарешті привідкрити таємницю? Що з того, що вона не походила ні від леґітимної цісаревої Мексики [164]164
  Леґітимна імператриця Мексики – дружина Максиміліана Габсбурґа, колишня Кароліна фон Кобурґ, дочка короля Бельгії Леопольда І.


[Закрыть], ні навіть від отієї дружини по ліву руку, морганатичної Ізабелли д’Орґас, яка зі сцени мандрівної опери завоювала ерц-герцоґа своєю красою?

Що з того, що її матір’ю була певна мала креолка, яку він пестливо нарік Кончітою і яка під цим іменем увійшла до історії, – ніби з чорного ходу? Відомості про неї, що їх я спромігся зібрати на підставі альбому, можна коротко викласти в кількох словах.

Після падіння цісаря Кончіта зі своєю малою донечкою виїхала в Париж, де жила на вдовину пенсію, незламно зберігаючи вірність коханому імператорові. Тут історія губить подальший слід цієї зворушливої постаті, віддаючи слово здогадам та інтуїції. Про одруження її донечки та її подальшу долю ми не знаємо нічого. Натомість у 1900 році така собі пані де В., особа з надзвичайно екзотичною вродою, за підробленим паспортом виїздить із малою дочкою та чоловіком з Франції до Австрії. У Зальцбурзі, на кордоні з Баварією, під час пересідання до віденського потягу, всю родину затримує й арештовує австрійська жандармерія. Варте уваги те, що після вивчення його сфальшованих документів пан де В. опиняється на волі, але зовсім не намагається звільнити дружину і донечку. Ще того ж дня він виїздить назад у Францію, де й губиться його слід. Тут у цілковитому затьмаренні губляться взагалі всі ниті. З яким же просвітленням я віднайшов їхній слід, що палахкою лінією вистрелив з альбому! Моєю заслугою, моїм відкриттям назавжди залишиться зідентифікування згаданого пана де В. з певною вельми підозрілою особистістю, що з’являється під зовсім іншим прізвищем і в іншій країні. Але цить!.. Про це поки що ані слова. Досить і того, що родовід Б’янки встановлено поза будь-яким сумнівом.

XXXIII

Ось такі канонічні дані. Але офіційна історія неповна. Вона має в собі зумисні прогалини, довгі паузи і замовчування, в яких відразу ж запановує весна. Вона швидко пускає в ріст у тих прогалинах свої марґіналії, переплачує листям, що сиплеться з неї без ліку і росте навперегони, баламутить недоречностями птахів, контроверсією пернатих, сповненої суперечностями і брехнями, наївними запитаннями без відповіді, впертими претензійними повторами. Багато треба терпіння, щоб у всій тій плутанині відшукати потрібний текст. До цього приводить уважний аналіз весни, граматичний розбір її речень та періодів. Хто, що? кого, чого? Слід виключити баламутні перемовляння птахів, їхні шпилясті прислівники та прийменники, полохливі зворотні займенники, щоби поволі вилущити здорове зерно сенсу. Альбом для марок у цій справі є мені неабияким дороговказом. Дурна неперебірлива весна! Вона росте всюди без вибору, плутає глузд із безглуздям, вічно блазнює – раденька, що дурненька, і безмежно легковажна. Невже й вона союзниця Франца Йосифа І, пов'язана з ним вузлами спільної змови? Слід пам’ятати, що кожен грам сенсу, що прокльовується з цієї весни, відразу ж забалакується у сто разів більшою дурнею, нонсенсом, який лиш меле бозна-що. Птахи в ній стирають сліди і збивають з плигу фальшивленням розділових знаків. Таким чином ця буйна весна, яка кожну вільну п’ядь і кожну щілину негайно заповнює своїм листяним розквітом, витісняє з усіх-усюд істину. Де ж їй виклятій притулитися, де знайти собі пристановище, як не там, де ніхто її не шукає, – в ярмаркових календарях і коменіусах [165]165
  К о м е н і у с  – слово, яке найімовірніше походить від прізвища Яна Амоса Коменського (1592—1670), чеського реформатора шкільництва і творця сучасної педагогіки; в його виховальній програмі учням рекомендувалося вести записники і нотувати в них відомості, що можуть знадобитися за різних обставин. Тут– швидше за все у значенні: підручний збір відомостей.


[Закрыть], в отих жебрачих і старечих книжечках, які напряму виводяться з альбому для марок?

XXXIV

По багатьох сонячних тижнях надійшла серія похмурих і спекотних днів. Небо потемнішало, мов на старих фресках, скупчення хмар у задушливій тиші згорнулося клубком, ніби трагічні побоїща на полотнах неаполітанської школи. На тлі тих олов’яних і бурих клубовинь яскраво світилися будинки – крейдяною гарячою білістю, ще більше підкресленою гострими тінями виступів і пілястрів. Люди ходили з опущеними головами, наповнені темрявою, що назбирувалась у них, як перед бурею, серед безгучних електричних розрядів.

Б’янки більше не видно в парку. Мабуть, її стережуть, не дозволяють виходити. Занюшили небезпеку.

Сьогодні я бачив у місті групу панів у чорних фраках і циліндрах, які розміреним кроком дипломатів сунули через Ринок. Білі маніжки яскраво світилися в олов’яному повітрі. Вони мовчки розглядали будинки, ніби оцінювали їх. Ішли злагодженим і повільним, ритмічним кроком. На гладенько поголених обличчях вони мали чорні, мов вугіль, вуса й лискучі очі, що плавно оберталися в орбітах, мов олією змащені, й дуже виразні. Часом вони знімали циліндри й витирали з чола піт. Усі вони високі, худорляві, середнього віку, зі смаглявими лицями гангстерів.

XXXV

Дні стали темними, похмуро-сірими. Далека потенційна буря вдень і вночі лежить на обріях, не розряджаючися зливою. У великій тиші крізь сталеве повітря іноді прослизає подих озону, запах дощу, вологий і свіжий бриз.

Але потім знову лише сади розпирають повітря могутніми зітханнями і в тисячу разів густіше ростуть наввипередки листям удень і вночі, акорд за акордом. Усі прапори висять важко, стемнілі, і безсило виливають останні хвилі кольорів у згущену ауру. Часом у виломі вулиць хто-небудь зверне до неба яскраву, вихоплену з темряви половину обличчя з ураженим і просвітленим оком, наслухаючи шуми Всесвіту, електричне мовчання рухомих хмарин, і глибини повітря перетинають, наче стріли, тремкі і шпичасті, чорно-білі ластівки.

Еквадор і Колумбія мобілізують. У загрозливому мовчанні на молі юрмляться лави піхоти, білі штани, перехрещені на грудях ремені. Чилійський єдиноріг став дибки [166]166
  Безумовна алюзія до державного герба Чилі: гербовий щит підтримують кондор і зіп'ятий на задні ноги олень чилійської відміни (huemul) – саме цю тварину Шульц помилково вважав єдинорогом; цей герб з'являться, зокрема, на двоцентовій марці, виданій 1904 року.


[Закрыть]. Його можна побачити вечорами на тлі неба. Патетична тварина, паралізована жахом, з копитами в повітрі.

XXXVI

Дні щоразу глибше сходять у тінь і задуму. Небо зачинилося, забарикадувалося, набрякаючи все темнішою сталевою бурею, й замовкло, низько склубочене. Спалена строката земля перестала дихати. Тільки сади ростуть без дихання, розсипаються, непритомні і п’яні, листям, кожну вільну щілину заповнюють холодною листяною речовиною. (Прищі бруньок були, ніби сверблячий виприск, болісно-роз’ятрені, тепер усе гоїться зимною зеленню, безліч разів множиться листком на листку, компенсується сторазовим здоров’ям – про запас, понад міру й без рахуби. Під темною зеленню вже закрито і приглушено крики зозулі, чутно вже тільки її далекий і здушений голос, закинутий у глибокі вертогради, загублений у затоці щасливого розквіту.)

Чому так світяться будинки в цьому потемнілому краєвиді? Що дужче хмурнішає шум парків, то гострішою робиться вапняна білість будинків і світить без сонця гарячим відблиском спаленої землі – все яскравіше, немов за хвилину мала би поцяткуватися чорними плямами якоїсь яскраво-пістрявої хвороби.

Пси біжать як сп’янілі, з носами в повітря. Винюхують щось непритомне і збурене, нишпорячи в пухнастій зелені.

Щось хоче сферментуватися зі згущеного шуму спохмурнілих днів – щось надзвичайне і понад будь-яку міру величне.

Я пробую і приміряю, котра з подій була б відповідною цій негативній сумі очікування, що збирається у велетенський розряд від’ємної електрики; що могло б дорівнятися цьому катастрофічному падінню барометра.

Десь уже росте й набирає силу те, на що в цілій нашій природі готується така вирва, така форма, така роззявленість без подиху, якої й парки не наповнять п’янким запахом бузку.

XXXVII

Негри, негри, юрми негрів у місті! Їх бачили там і сям, одночасно в кількох місцях. Вони біжать уздовж вулиць галасливою обдертою галайстрою, вриваються до продуктових крамниць і пустошать їх. Жарти, штурхани, сміх, широко викочені білки очей, блискучі зуби. Поки змобілізували міліцію, вони випарувалися, мов камфора.

Я це передчував, інакше бути не могло. Це було природним наслідком метеорологічної напруги. Щойно тепер я здаю собі справу, що від самого початку відчував: за цієї весною стоять негри.

Звідки у цих широтах взялися негри, звідки прибилися ці орди негрів у смугастих бавовняних піжамах? Може, великий Барнум [167]167
  В е л и к и й   Б а р н у м  – йдеться про одне з найславетніших на світі циркових товариств.


[Закрыть]розбив десь неподалік свій табір, притягнувши за собою цілий шлейф незліченних людей, тварин і демонів? Або десь близько зупинились його фургони, набиті безконечним гомоном ангелів, бестій та акробатів? Аж ніяк ні. Барнум був далеко. Моя підозра рухається в цілком іншому напрямку. Я не скажу нічого. Заради тебе я мовчу, Б’янко, і жодні тортури не видобудуть із мене зізнання.

XXXVIII

Того дня я вдягався старанно і довго. Нарешті вже готовий, я уклав перед дзеркалом своє обличчя у вираз невблаганної і спокійної рішучості. Я ретельно оглянув пістолет, перш ніж увіпхнути його до задньої кишені штанів. Ще раз кинувши оком на дзеркало, я торкнув рукою сурдут, під яким на грудях були сховані документи. Я був готовий виходити проти нього.

Я почувався напрочуд спокійно і мотивовано. Адже йшлося про Б’янку – чого б я тільки не вчинив задля неї! Я вирішив ні в чому не звірятися Рудольфові. Що ближче я пізнавав його, то сильнішим робилося в мені переконання, що це птах доволі низького польоту, нездатний злетіти понад буденністю. Я мав уже досить цього обличчя, що обмирало зі спантеличення і полотніло від заздрощів, якими він зустрічав кожне моє нове відкриття.

Замислившись, я швидко подолав недалеку дорогу. Щойно велика залізна брама затріснулася за мною, протремтівши здушеною вібрацією, я відразу ж увійшов до іншого клімату, інших віянь повітря, в чужу й холодну околицю великого року. Чорні гілки на деревах відгалужувались у відрубний і відірваний час, їхні ще безлисті вершечки розходилися чорними пагонами верболозу у високе і біле небо з-над якихось інших чужих широт, з усіх боків замкнуте алеями, відітнуте й забуте, як затока без відпливу. Голоси птахів, загублені і стишені у далеких просторах того розлогого неба, перекроювали тишу по-іншому, замислено брали її в роботу – важку, сіру, віддзеркалену навпаки у тихому ставку, і світ без пам’яті летів у те відображення, сунув наосліп, з усім розмахом, у цю велику універсальну сіру задуму, у відвернуті коркотяги дерев, які без кінця втікали, у цю велику розхитану блідість без межі й цілі.