Текст книги "Мотря"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 36 страниц)
ВЕЛИКЕ БАЖАННЯ
Сонце знімалося понад верхи старих лип, як Мотря розкрила очі.
– А-ах! – і руки сплела над головою.
По занавісках скакали соняшні зайчики. Нагадалося тепле літо, цвіти в городі, бджоли над липами, запахло ароматами піль і степів, усміхнулося життя усіма привабами молодості.
– Гарно! – і Мотря розсунула занавіски.
В спальні було все так, як учора, коли вона збиралася, щоб гетьмана вітати. Тільки одно крісло стояло догори ногами. Мабуть, хтось потрутив. Хтось, не вона, бо. вона ходить уважно… Хто?
І Мотря стала думати над тим маловажним питанням.
Пригадала собі, як вбігла по бандуру, як несла її гетьманові, як їх очі стрінулися з собою, як їй закрутилося в голові, захиталася земля, і вона провалилася в пропасть, з котрої, як гадала, вороття вже немає.
Що було дальше, не тямить. Догадується тільки, що її принесли на горище, поклали в ліжко, будили й доводили до пам'яті. А потім заснула…
Пощо збудилася тепер? Чому з тим захопленням не перейшла в невідомі світи? Понесла б туди пісні бандуристів, що зворушили її, і погляд його очей, що, як меч, прошиб її серце, і останні звуки розбитої бандури.
Чує їх і не забуде ніколи. Недоспівана пісня…
Від його пальців до струн було так близько – а все-таки. вони їх не торкнулись. Не довелося.
Може, так станеться з не одним у її життю. Може?
«Та від чого воля, від чого сила бажання? Коли я живу, так хочу, щоб і вони жили, щоби сповнилися. Хочу – і поборюся з судьбою. Покорю під ноги всіх ворогів і супостатів і щасливою буду! Хоч одну днину, хоч короткий мент, але мушу бути!»
І Мотря зірвалася з ліжка.
Почувала в собі нові сили, новий підйом. Ще ніколи сонце не світило так ясно, ніколи липи не пахли так сильно, ніколи килими не принаджували ока такими мерехтливими красками, й ніколи ікона Матері Божої, під якою горіло невгасаюче-світло, не дивилася на Мотрю такими великими, повними виразу очима, як нині.
Підійшла до вікна. На подвір'ю стояли осідлані коні, ждали хлопці з соколами на руках, і цілі стада псів суєтилися на ремінних поводах і рвалися в поле. «На лови ідуть. Не знати, чи й він?» – погадала собі Мотря і почула, як серце вдарило сильніше. Не хотіла, щоб побачили її. Сіла збоку вікна й дивилася.
Ось ведуть чорного коня з білою зіркою на чолі. Дорогим камінням оздоблений чапрак, сідло нове, не везло ще нікого. Для кого ж би цей кінь, як не для гетьмана?.. Ось і він… В короткім червонім каптані, стрільба через плече, ніяких оздоб, ніхто б і не вгадав, що це гетьман. А все ж таки пізнати. Не по вбранню, бо другі краще вбрані, а по. тій достойності, якою пройнятий його хід, кожний рух, кожний зворот гарної, мов вирізьбленої, голови.
Як справно сів на коня! Дав знак рукою, і всі, без крику, без звуку рогів, без мисливської пісні, двигнулися в похід. Чому ж то так тихо їде гетьман на лови? Замість відповіді на це питання, Мотря почула на своїх щоках гарячий рум'янець. Чи не тому, що нездужає вона? Гетьман не хотів тривожити хорої Мотрі. Тривож, тривож її! Навіть тривога, спричинена тобою, люба для неї.
Мотря перестрашилася своїх власних гадок, перестрашилася признання, що любить його. Невже ж вона дійсно любить старого гетьмана, свого хрестного батька?
Примкнула повіки – і побачила його. Побачила таким, як приймав від неї троянди, і як за столом чарку вгору знімав, і як долоні по бандуру простягав, побачила таким, як перед хвилиною в сідло ускочив. Чому ж вона нікого другого не бачить? Невже ж тут мало гарних і значних, невже ж є між ними хоч один, щоб не схотів. Мотрі за жінку? Чому ж лиш гетьман стає перед нею, водить за нею своїми дивними очима і всміхається тою привабливою усмішкою, перед котрою годі встояти? Чому? Невже ж це любов?
І кого вона любить? Його чи свою мрію про велич, про славу, про могутність?
Невже ж це не одно? Він для неї тая мрія, без котрої життя – одна скука, одна пустиня, – байдужність, як казав Чуйкевич…
Здригнулася і глянула кругом, ніби боялася, чи хто не підслухав її. Але тільки Матір Божа дивилася на неї. Мотря впала навколішки перед Її образом і мочилася, як ніколи. Аж почула, що хтось по сходах іде. Встала, Почала скоро вбиратися, в те саме вбрання, що його мала вчора. Навіть дівчат не кликала, щоб помагали. Пощо? Не треба розніжуватися, треба привикнути до праці і – до боротьби. Знайшла ціль у свойому життю.
Тітка втішилася, побачивши її здоровою і жвавою.
– Встала, моя Мотренько! Як твоє здоровля? Перестрашила ти нас учора. Гетьман оторопів. Не казав огнів пускати, вечерю мовчки їли, в дворі зробилося, як у келії. Але славити Бога, що тобі краще, рибонько моя.
– Спасибі вам, тітусю. Соромно мені, що обімліла. Сама не знаю, що сталося зі мною. Не стало сил. Тепер я серджуся сама на себе, що не видержала. Пропало! Але я, тіточко, не хочу, щоб мене нині мої дівчата чесали. Розчеши ти мене, як колись.
Марія Федорівна легкою рукою розчісувала буйне Мотрине волосся, що бурливими хвилями спливало на її білі круглі рамена. Пестила ним свої худі пальці, ніби нагадуючи, що й вона мала колись такі гарні коси, та, на жаль, посивіли вони зарання.
– Наші поїхали на лови. Гетьман теж.
– І гетьман теж поїхав? – спитала Мотря, ніби вона не бачила його.
– Гетьман сказав: «Поїдемо, так і гамору в дворі не буде. Хора панночка спокою потребує». Наказав, щоб збиралися і виїздили тихо. Не збудили тебе?
– Ні, тіточко, я спала, як камінь.
– От бачиш, який уважливий наш гетьман. А чемний, а ввічливий, таких тепер нема. Де-де-де! Переводяться такі гарні люди.
Мотря могла присягнути, що Марія Федорівна покійного Сомка згадала, бо рука в неї» дриґнула і вона смикнула Мотрине волосся.
– Заболіло?.. Прости. Стара рука.
– Ні, тітусю, я навіть і не чула. Чешіть.
– Тільки моєї сестри гетьман не може прихилити до себе. Не знаю, звідки в неї тая нехіть. Нарікає, що втомилася і не виспалась.
– Мати вдома?
– Ні, і вона поїхала. До пасіки. Туди має також і гетьман поступити з ловів. У пасіці й обідатимуть. А в Любові Федорівни тільки й жури, щоб гарно обідати й вечеряти. За стравами та за напитками теперішні люди світа божого не бачать. Все лиш бенкети та бенкети, а діла мало.
– А мені, тіточко, здається, що моя мати забагато того світу бачить.
– Як же би це?
– А так, тіточко, що вона хотіла б бути і першою багачкою на всю Україну, і усім заправляти по своїй уподобі, як гетьманша.
– Мудра твоя мати, Мотре, і горда.
– Грішною гордістю горда, – прости мені. Боже, гріха, що так про свою матір кажу.
– Нехай Бог простить! – Марія Федорівна зітхнула.
– А тому я таку гордість грішною називаю, – говорила Мотря, – що вона нікого більше опріч себе не бачить.
– Може, воно і не так-то вже погано, як ти гадаєш. Любов Федорівна і мужові своєму добра бажає, і вас усіх любить, тільки не виявляє того по собі.
– Цього нині, тітусю, замало. Треба ж і про те подбати, що нам щастя і багатства дає, про свій рідний край. Ми ж не якісь рабині, ми свідоме жіноцтво. Хочеш мати права, так і обов'язки мусиш брати на себе. Дбаєш про себе, треба
й про загал подбати.
– Авжеж, що треба! – притакнула тітка, сплітаючи Мотрині коси й укладаючи їх у вінок, в найкращий вінок на голові дівоцькій.
Мотря глянула в зеркало.
– Та й гарно ж ви мене зачесали, тіточко! Їй-Богу, гарно! Хоч до аналоя ведіть. Та до аналоя мені далеко.
– А кому ж тоді близько, Мотре?
– Може, кому й близько, хоч би й моїм дівчатам, а мені далеко – не складається. І правду вам сказати, не подружнього щастя я бажаю.
– А якого ж?
– Якого? Як би вам це сказати, щоб не сміялися з мене, щоб не подумали собі, от верзе Бог зна що… якогось іншого щастя, щоб воно тривало хоч би й одну тільки хвилину, але щоб було таке сильне, таке могутнє, щоб дало таке вдоволення, якого не дають цілі довгі роки звичайного, буцімто
щасливого життя.
– Яка ж то така велика хвилина може бути, Мотре? Не розумію тебе.
– Яка хвилина?.. Уявіть собі, тітко, що наші батьки й брати пішли в поход. Але не на приказ царя і за царя, а за Україну, за її визволення. Борються, як боролися предки, побіджують. І отеє. Бог дав, що остаточна побіда за нами. Уявіть собі, тітусю: ми побідили, Україна вольна! І нема вже ні чужих регіментарів у нас, ні московських воєводів, ні цар нам не пан, ні король, ні хан, – гетьман заправляє нашою країною – наш, український гетьман! І ось він на сивому коні в'їжджає з поля боїв у золотоверхий Київ. Дзвони грають, сурми трублять, на валах тої твердині, що цар нашими руками будував, з гармат палять, народ хвилюється, як море. Всі очі радістю горять, груди воля розпирає: «Осанна! Осанна!!» Дівчата квітки під ноги сиплять, малинові хоругви лопотять, як птиці, що крила широко розпустили, бо вилетіли з кліток. «Осанна! Осанна! Осанна!» Вже наших козаків не поженуть копати канали московські, вже на їх костях не будуть класти нової столиці, вже наших дівчат ні в ясир не загорнуть, ні до панських, ні до воєводських спалень ночувати не силуватимуть, – вони вольні! І забувають матері й сестри про синів і братів, що в визвольній боротьбі свої голови поклали, й підносять маленьких дітей на руках високо, понад голови юрби, і кажуть: «Дивіться, це той, що нам виборов волю! Це гетьман!..» Ах, як я такої хвилини бажаю! Хай би я її бачила з вікна чернечої келії, хай би мене врадувана товпа ногами своїми стратувала, хай би мені серце з превеликої радості надвоє розірвалося, але знала б я, що була щаслива таким великим щастям, що більшого в життю і бути не може… Ось чого я, тіточко, бажаю.
– Тепер я тебе зрозуміла, дитино… Ти ще молода, може, й доживеш до того. Дай тобі Боже, Мотре, щоб дожила. Але сказав Христос: якби ви віри за макове зерно в свойому серці мали, то сказали б горі – рушся, і гора рушилася б з місця… Віри нам бракує, дитино. – І Марія Федорівна сумно голову повісила на груди. – Віри нам бракує. Усе є. Сили є, багатство є, розуму теж нам Господь не поскупив, тільки віри нема. Не вірять наші, що вони до великого спосібні. Привикли до ярма. Не соромно їм у тому ярмі ходити й ласки погоничів своїх запопадати за наділ землі, за почесті, за шматок охлапа зі свого стола, при котрім чужі бенкетують. Віри не маємо, і ось де наша біда…
Понад Мотрею ніби хмара чорна перелетіла. І вона теж тільки бажала, але віри, що ті бажання здійсняться, не почувала в серці. Чула вона вогонь, що світив, та не горів, мертвий огонь. І їй сумно зробилося в душі.
– Треба вірити. Будемо вірити, тітусю, будемо тую віру ширити кругом себе, щоб вона чуда творила, не надприродні чуда, а людські, які і в нас, і в других народів не раз бували. Будемо вірити!
І Мотря притулилася до тітки, як до матері дитина.
Дві жінки сиділи в літне полуднє, як привид. Одна – ніби мрія, друга – мов жаль, мрія про будучність, жаль за минувшиною.
Сонце сміялося над ними.
Здалеку долітали відгуки стрілів у Кочубеєвих дібровах… Гетьман поїхав на лови…
НАЗУСТРІЧ СОНЦЮ
Годинники в Кочубеєвих світлицях дзвонили і грали четверту годину з полудня, як Мотря зійшла з горища на долину.
Світлиці були пусті. Тільки сонце гралося на лискучих долівках, і тільки тут і там якась муха бреніла на чисто вимитих шибках.
З хрусталевих свічників падали на стіни та на білі двері семибарвні світильця, ніби хтось веселку на шматочки подробив і приоздобив ними багатий Кочубеєвий двір. Мотря глянула на пишні київські килими, на перські і турецькі коври, на срібну посуду, що стояла скрізь по шафах і полицях, на нову дорогу мебіль, на всі ті зверхні, в очі б'ючі признаки великого Кочубеєвого маєтку і тільки раменами здвигнула: «Для кого воно? Хто з нас у тій хаті щасливий? Батько? Мати? Чи, може, я, Кочубеєва Мотря?»
Скорою ходою переступала пороги.
В сінях на лавці Мотрин паж. Голову опер об стіну і спав. З протилежного вікна падало соняшне сяєво, і кучері його ніби з золота горіли. По замкнених очах і по рум'яних устах блукала усмішка легка, ніби він крізь сон до сонця усміхався.
Був це хлопчина літ, може, дванадцять. Сирота, родич далекий Кочубеїв. Чимало їх по дворах українських панів бувало. Чимало батьків гинуло в далеких походах, оставляючи дітей на ласці родини. Причепиться таке сиротя до дядькової клямки, ні то син, ні слуга, навчиться читати й писати, прислухається до мудрих розмов і незчується, коли й сам розуму набереться. Не з одного такого сироти люди бували.
Мотрин паж їздив з нею в одній колясі, помагав висідати, зверхні одяги подавав, ніби він чура, ніби молодий товариш, – Мотря його любила й розніжувала. І тепер з насолодою дивилася на його гарне личко і казала собі: «Неабиякий козак колись вийде з нього… Щось йому гарного сниться. Може, власний кінь і шабля. А може, Січ, а може, маєва нічка зоряна і люба розмова».
Не могла стримати руки, щоб не погладити його по тих кучерях пишних.
Хлопець зжахнувся і розплющив очі, а побачивши свою панночку, зірвався на рівні ноги, як винуватець.
– Спав? – спитала Мотря ласкаво. Хлопець не відповів нічого, тільки кліпав повіками, ніби йому на плач збиралося.
– Що ж тобі такого гарного снилося? Розкажи мені Тільки, чуєш, говори правду, бо знаєш, що я не люблю, коли ти брешеш, – жартувала Мотря, а хлопець переступав з ноги на ногу і вже не лиш повіками кліпав, але й уста ломив.
– Ну, кажи ж. бо, – гукала Мотря, любуючись хлоп'ячим заклопотанням, – кажи, хто тобі снився?
Хлопець стурбовано глянув на свою пацю, не знав, що йому з руками зробити, і вишептав ледве чутно:
– Ви…
Мотря пильно подивилася на нього.
– Дурнику ти мій маленький! – сказала, гладячи його по головці. – А як же я тобі снилася, хлопче? Розкажи!
Хлопець припав до її руки:
– Я тебе, моя ти пані, моя панночко ясна… я тобі дуже вірний. Я тебе щиро шаную, я тобі хочу пильно служити, хочу і буду!
Мотря знов пильно й довго дивилася на нього.
– Значиться, недобре я тобі снилася, коли ти не хочеш казати – як; ах, дурненький ти, дурненький!
– Пані моя! Другому я такого слова не дав би собі сказати. Але від вас прийму, бо воно з доброго серця. Я за вас і життя своє віддам.
– Кому ж твойого життя треба, дитино? Сідай собі і спи спокійно, поки товариство з ловів верне. А ввечір буде тут забава. Кольористі огні пустять. Ти до них великий охотник. Правда? Отож-то тобі і розрада. Та ще як будеш чемний, то, може, за який рік попрошу батька, щоби коня тобі подарував, а шаблю – то сама куплю, як у Київ поїду.
– Я вже й тепер на коні їду, як який сотник, і шаблею вмію рубати. Я не така дитина, як кому здається.
– Ні, ні, ти вже в мене козак, – жартувала Мотря, – а що губи ломиш, ну так що, велике діло! Виростемо.
– Я губ не ломлю, – мені тільки жаль моєї ясної панночки, що вона така нещаслива. Я її ворогів – як той гарбуз… – і він затиснув свої кулаки. А запалившися, говорив щораз гарячіше: – Я не такий дурний, як кому здається я все те бачу і мотаю собі…. – тут він затявся.
– На вус, – докінчила Мотря, – в майбутності. Говори дальше.
– І як треба буде, то я всім покажу, що значить вірний чура. Побачать вони!
Мотря усміхнулася, взяла його за обі руки й закрутилася з ним, як у танці.
– Славний ти в мене козак. Люблю я тебе… Сідай і досипляй сну.
Пішла. Хлопець лишився ні в сих ні в тих. «Дитина, а вже й воно щось собі кмітує. Щось у тім серці. ворушиться. Треба з ним поводитися обережно, а то він готов ще дійсно кинутися на того якогось ворога, котрого й виявити не хоче», – говорила Мотря, переходячи свіжо-виробленими крутими доріжками великий город.
Сонце горіло перед нею, як ватра, розпалена Господньою рукою на добро і на радість всякої тварини. Мотрі хотілося молитись до сонця, хотілось дякувати йому, що воно таке ясне й тепле, таке ласкаве і добре.
«Чому тепер не моляться люди до сонця, як колись молились предки? Чому величають не силу й радість, а біль і терпіння? Сили нам треба й радості нам треба, великої радості життя!»
Хоч сонце сліпило її очі, ішла туди, де воно горіло.
Настрічу сонцю. Минула город, пройшла широку леваду і ступила в зелену діброву, на лісову доріжку, що вела в велику Кочубеєву пасіку. До пасіки було ще, може, з годину ходу.
Мотря не думала, куди вона йде. В пасіку їй не хотілося. Там люди, вона шукала самоти, а найкраща самота в лісі не самотня, бо що дерево – то життя, що квітка – то краса. Вибіжить серна і, почувши шорох твоєї ходи, стане й дивиться на тебе своїми великими, цікавими очима. Може, вперше бачить чоловіка. На купині зайчик сидить, моргає вусиками й миється своїми лапками, росою писочок вмиває. А по узліссю крадеться до своєї нори хитра лисиця, вечерю дітям несе, кров'ю значить дорогу…
Всюди кров, без неї нема життя…
З дерева на дерево вивірка скаче, як блискавка, ніби насміхається з чоловіка, що він таких штук не вміє, ходить, як медвідь…
Не наскучить у лісі. Шумлять дерева й навівають думки якісь ширші, буйніші від тих, що родяться у хаті. Стіни ц не спиняють, несуться бистро й летять високо, аж до хмар.
Мотря не спиняє думок. Вона думками жиє. Для неї де те гарне, що є, лиш – що бути може. А може бути все… Може, з нею ожениться гетьман…
На тую гадку вона спотикнулася, як на камінь. Стала, ніби зі сну збудилася. Глянула на доріжку.
Перед нею, кроків, може, на сто, – гетьманів паж Петрусь. Гетьманову стрільбу несе. Вона важка для нього й велика. Він угинається під нею, ніби присідає, але вдає», що це йому ніщо, що стрільба начебто і зроблена для нього.
А за Петрусем кроків, може, на двадцять-тридцять, – трьох мужчин. Хто такий? Мотря руку кладе понад очі, бо сонце якраз викотилося над доріжку і сліпить. Ага, це генеральний писар Орлик і гетьманів небіж Войнаровський, а між ними – гетьман. Ідуть і живо про щось розмовляють.
Перша гадка була у Мотрі – вертати. Вернути, піти на горище і не сходити нині.
Але ж вони побачили, пізнали, здоровлять, – ніяково! Треба йти назустріч, це ж гості, ще й які!
І Мотря пішла.
Хотіла ступати, як звичайно, гордо і пишно – не могла. Чула, що й ноги не слухали її, вгиналися, ніби вона ще хора.
– Вітаємо вашу милість з погідним вечером та з добрим і здоровлям! – сказав гетьман, простягаючи до Мотрі руку.
Мотря глянула на гетьманський каптан, ледви замітно гаптований золотою травою, і на коштовний брильянтовий перстень на його довгій вузькій руці, ніби вона й очей не сміла на гетьмана піднести.
– Вітаю ясновельможного пана гетьмана і панів, – прошепотіла, як хуторянка, аж лиха була на себе.
– А ми отеє з ловів вертаємо, – говорив гетьман.
– Пішки?
– Хотілося пройти. Такий гарний час. Погода – як випрошена в Бога. Товариство лишилося ще в пасіці.
– Мати теж?
– І Любов Федорівна осталася. Вона ж хазяйка. І другої такої хазяйки я не бачив. Ніяк не відпросишся ні від доброї страви, ні від дорогого питва. Але мені треба було покинути любе товариство, бо я ще нині маю листи до Батурина слати. Обговорювали їх, по дорозі йдучи.
– Говоріть, панове, дальше, – просила Мотря, – я піду трохи в діброву. Але гетьман узяв її за руку.
– Ні, того ми не зробимо, щоби вас самою під вечір гекати. Там, бачите, під дубом вовк лежить, вава, – жартував, усміхаючися. Мотрю тая усмішка виводила з рівноваги. Як можна так всміхатися?
– Ми вже обговорили зміст листів, і тепер оба панове доспішаться у двір, щоби їх написати, заки ми повагом доплентаємося туди. Правда, Орлик?
– Так, ясновельможний пане гетьмане! – відповів Орціик і, вклонившись шанобливо, але не покірно, разом з Войнаровським подався вперед. – Минули Петруся і зникли на скруті доріжки.
Гетьман хвилину дивився вслід за ними і, ніби любуючися, казав:
– Це не Орлик, а справжній Орел! Високо він думками літає. Давно такої голови не було в нас на Україні. Багато сподіюся від нього.
– Пан генеральний писар – гарний чоловік.
– Скажу йому це. Рад буде,
– Ні, ні, прошу не казати, – противилася Мотря.
– Чому ж то? Щоб не гадав, що подобався Мотрі Кочубеївній?
– Так.
– Горда панночка. Хочете, щоб ви всім подобалися, а вам ніхто. Так не можна.
Мотря надумувалася хвилину, що їй відповісти.
– Може, й мені хтось уподобався, – сказала, спускаючи очі вниз.
– Щасливий. Нікому й нічого не завидую, тільки того, – відповів гетьман, прошибаючи Мотрю своїми темними, пронизливими очима.
«Як у старого чоловіка можуть бути такі молодечі очі?..»
– Пан гетьман насміхається з хуторянки, – відповіла.
– Таку хуторянку хоч і на княжому престолі сажай, не осоромишся.
– Не бачила я тих, що на престолі сидять.
– Але я їх бачив, і не одну, і не здалеку, а зблизька, і впевнити Вашу милість можу, що кожна з них померкла би при вас, як при сонці зірниця.
– Пан гетьман надто ласкаві для мене.
– Це не ласка, тільки невмілий вислів мого почування.
Голос гетьмана був чистий, як струя з придорожі кринички, і м'ягкий, як шовк, як оксамит. Не чути булої в ньому ніякого фальшу. Хотілося й мусілося вірити тому що він казав.
– Я не вмію так гарно балакати, пане гетьмане, і, щиро вам кажучи, мені навіть важко балакати з вами.
– Не важко, а може, скучно, бо я старий.
– Що ж ви це вигадали, ясновельможний! Один гріх. Мені й не при гадці ваші літа. Мені так любо балакати з вами, тільки прикро, що слова не слухаються гадок. Ніби спутаною почуваю себе.
– А я якраз почуваю себе ніби той, що його на волю пустили. Молодію, дивлячись на вас. Так мені – Боже! – хотілося б ще раз жити і ще раз перейти все те, що я пройшов. А пройшов я, як, може, вашій милості відомо, чимало.
– Знаю. Я цікавлюся нашим минулим. Читаю хроніки і уважно слухаю розмов.
– От і не пропала наша Україна, коли в неї підростають такі доні, як ви.
– Спасибі пану гетьманові за гарне слово, але мені здається, що будучність залежить не від жінок, а від мужчин.
– Так воно вам, Мотре Василівно, тільки здається. Від жінок багато дечого залежить, дуже багато. Пригадайте собі, скільки на долі України заважили жінки батька Богдана, скілька лиха прийшло із-за Дорошенкової Прісі. Будь вона інша, може, й наша історія покотилась би іншими шляхами. Дорошенко пильне діло в рішаючий мент лишив і до жінки поїхав, через те він, може, і булаву втратив. Ось як воно! Бо й великі люди – все-таки люди.
– Не розумію, як великий чоловік не може побороти малої жінки.
– Бо він чоловік, а тяжко чоловікові вискочити з людської шкіри.
– Тоді він тільки чоловік, а не великий.
– З вашою милостю нелегка балачка, – відповів, усміхаючись, гетьман, але так, що Мотря почула цей усміх аж на серцю.
– Я говорю, що чую. Коли в нас для великих людей нема жінок під пару, то хай би вони краще не женилися.
– Краще женитися, неже разжизатися, – відповів гетьман з тою самою усмішкою на устах. – Сумно чоловікові ходити самопас, хочеться мати товаришку вірну.
– а яка ж то товаришка Пріська Яненківна Петрові Дорошенкові?
– Отож-то й біда, що Мотрі Кочубеївни не родилися у нас, як гриби по дощі. Побалакавши з вами хвилину, я згодний сказати, що другої Мотрі не було, а може, й не буде і що гріх такому пишному цвітові потайміру цвісти.
Мотрі кров ударила в виски.
– Пане гетьмане! – сказала, вперве дивлячись йому Прямо в очі. – Може, я й негарно роблю, що щось таке ясновельможності говорю, але я компліментів стерпіти не можу.
Гетьман здивувався:
– Компліментів? Невже ж ви не вірите моїм словам? Я дійсно говорю те, що гадаю. Ваше супротивлення ще більше мене в тому впевнює, що ви панночка не буденна. Друга на вашому місці того не зробила б, і, правду кажучи, з другою в мене не було б такої розмови.
– Такої?
– З другою я друге говорив би, бо я, – тут гетьман глянув з-під ока, – бо я, правду кажучи, не від того з гарною панночкою любо поговорити. Про цей мій гріх, може, люди й більше плещуть, як воно є.
– Не моя річ се знати, ясновельможний пане гетьмане, – почала Мотря, але гетьман перебив її:
– Я вже Любов Федорівну просив, а тепер і вас прошу, щоб лишили титули. Кажіть мені – Іване Степановичу. Титули відчужують людей, а я рад, щоб ми були не чужі для себе.
Мотря спаленіла й замовкла. Кругом бачила невидані трави й казочні цвіти. Дерева прибирали неймовірні форми. Весь світ був ніби казка.
– Вертаючи до того, на чім ми зупинилися, – почав гетьман наново, – я ще раз кажу, що гріх, великий гріх був би, коли б така пишна троянда, як ви, Мотре Василівна, потайміру цвіла. Вам місце на широкому світі, ваше завдання не шити й вишивати, хоч би шовками найдорожчими, але своїм умом, так само, як і красою, причинитися до слави нашої України.
– Як ви це розумієте, Іване Степановичу? – спитала Мотря.
Гетьман зупинився. Між його бровами, від носа у верх чола, пробігла морщина, котра являлася тільки в рішаючих моментах гетьманового життя. Але як скоро вона вибігла на чоло, так скоро й сховалася в невідомих потайниках душі. На Мотрю дивилися знов ті самі гарні, темні, пронизливі очі, і той самий оксамитовий голос грав їй до уха:
– Мотре Василівна! Ви питаєтеся, як я це розумію. А я вам скажу, що ваше питання зайве, бо ви дуже добре знаєте, що я гадаю. Заперечте мені!
Мотря не перечила.
– Ось бачите! Трафила коса на камінь. Ви знаєте, до чого я веду, я знаю, що в вас на серці.
– Що? – спитала Мотря, щоб упевнитися, чи гетьман дійсно читає її гадки.
– Слава… – відповів гетьман. – І велич, і охота жити життям буйним, незвичайним, не таким, як тут живуть, – гетьман показав на Кочубеїв двір, котрого криша знімалася понад верхи дерев і блистіла в заходячому сонці, ніби її золотою бляхою покрито. – Вам хочеться перейти до історії, і ви перейдете туди. Не перечите. Значиться, годитеся. Але я знаю, вам не легко сказати «так», хоч ви ще вчора, подаючи мені бандуру, сказали те невимовленими словами. А тяжко тому, бо я чоловік нерівний вам віком, куди там! Я людина тамтого століття.
– Якраз тому, Іване Степановичу, – почала Мотря і не доповіла гадки.
Гетьман глянув пронизливо на неї:
– Розумію вас, Мотре… Нічого нас не наглить. Подумайте і розважте добре. Я вас на велике діло кличу і на важке, не для розваги старого женолюба, не хочу вас впускати у свою хату, як ясне сонце у замкнену трапезу, в котрій вже повечеряно суто. Хочу, щоб ви знайшли щастя, котрого ваша душа бажає, інше від звичайного, людського щастя.
Мотря притакнула головою.
Входили на широку стежку, що перетинала город. Вартові, побачивши гетьмана, дали знак, – і загули труби, й загуготіли тулумбаси.
Увійшли на рундук.
