Текст книги "Мотря"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 34 (всего у книги 36 страниц)
КАРЛИК – ЧОЛОВІК
Над Бахмачем гуділи вітри і мело снігами.
Понаносило їх цілі гори. Як гарно було на свята, так погано зробилося тепер.
У в'їздовій алеї лежали від дерева до дерева білі пороги. Добре, що не їде ніхто. Пізня ніч. Вже другі півні співають.
Двір спить. Тільки варти перекликаються кругом.
Стогнуть дерева, змагаючись з вітрами.
На ранок буде багато поломаних гілляк…
З гетьманської робітні смуги жовтого світла крізь шибки на сніг вибігають. Ніби пустилися йти, так вітер не пускає…
Гетьман за столом над паперами сидить. Ще раз перебігає їх очима, порівнює, ніби плюси й мінуси рахунків докупи зводить. Плюси по Карловім боці. Все промовляє за ним. Від Станіслава довірені люди приходять, весь народ кричить: спасай!
А йому все-таки зважитися тяжко.
Не через що, а через своїх людей. Не довіряє їм. Життя не довіряти навчило. Лиш хитрощами, лиш увагою великою можна в нас пробиватися вперед. Невблаганним треба бути до себе і для других, щоб до цілі дойти. Так розум велить, хоч серце другого бажає.
Прикро жити в незгоді між розумом і серцем, але жити треба.
Від природи лагідний і м'ягкий, любитель філософії і мистецтва, опікун культури і ширитель просвіти, кожний свій гострий крок болючо відчуває. Суди, тортури, кара – яке воно страшне! Чи доживе він іншого порядку?
З Петром, певно, що ні. Це людина сили, а не серця, – демон. Такого жорстокого деспота вже давно не було на світі. Він, як колись степовий дід казав, і сина свого покладе на лаву за державу, за Петрову державу! А та держава велика. І Петербург, і Москва, і Київ, і Царгород, і Львів, і дальше-дальше, – хто вгадає, куди забігає думками цей новий Чінгісхан?
Новий лад може бути тільки в своїй власній, від Петра незалежній, державі.
І гетьман ще раз пробігав думками шляхи, котрі до незалежності намітив.
Не з Польщею проти Москви, не з Москвою проти Польщі, не з турками й татарами проти одних і других, а з новим союзником, котрого ще покійний Богдан своїм великим розумом намітив, зі шведами до незалежної України. Інших шляхів не бачить, хоч як їх пильно шукає. А-раз їх нема, тоді на цей доведеться ступити.
Пішов би без вагання, коли б так не було Кочубеїв. І гетьман почув свою болючу рану.
Гадину вигрів собі за пазухою, і тепер вона його кусає.
Треба було здавити, як перший раз почала на нього сичати. Тепер запізно.
Тепер Кочубей стольник царський, значиться, чоловік його величества царя, а про його дружину серед ночі краще не згадуй, бо чорт тобі присниться.
Гетьман ніяк не вгадає, чого вона хоче від нього. Чує тільки великий жаль до Кочубеїв, бо вони загородили йому останній шлях до щастя. Невже ж гетьман не чоловік, невже ж він тільки про других має гадати, а про себе ні, невже ж йому невільно посягати по щастя? Чому ж тоді відбирають від нього Мотрю, проти її волі, бо вона не окривається з тим, що полюбила гетьмана Мазепу?
Не одному і не одно він простив, але того не простить Кочубеям ніколи. Не сіно до коней іде, а коні до сіна, – прийдуть ще Кочубеї до нього, о, прийдуть! Мазепа також не з тих, щоб оружжя складати, він у бою здаватися не звик. Йому везло. Може, й тому недолюблюють його, бо люди скорше простять тому, котрому нічого не вдається, ніж котрому вдається усе. І скорше мудрий в дурневі, ніж дурень в мудрому розум добачить. Мабуть, тому-то й Кочубеї не хочуть признати розуму Мазепи, що вони краще діло повели б. Але булава – це не цяцька дитяча, котрою гратися можна. Досить перекидалися нею з рук до рук. Пора закріпити її. Або закріпить її Мазепа, або пропаде разом із нею. Ім'я останеться по нім і триватиме віки. «Може, за літ сто або двісті згадуватимуть люди славне ім'я Мазепи, а хто згадає його, той і Мотрю безталанну спом'яне», – як вона це казала, без жалю, без горечі, ніби для неї вже нічого більше не осталося, крім тієї надії. «Кажи засвітити дванадцять ярих свічок, накрити і квітками прибрати стіл, – хочу нині веселою бути». Гарною і грізною була в цей момент, як стихія. Приманює до себе, тягне, а ти мусиш покинути її, ради загального добра. Ах, яка ж важка оця булава, як хрест.
Вітер шумів, стогнали й тріщали гілляки. Одна, відриваючись, вдарила по шибках, мало їх не побила.
Гетьман чув, що і в серці його також буря йшла, рвалися струни, відколювалися живі чуття. А нарано втишиться завірюха. Де нині йшов грізний бій, там завтра лежатиме студений, зимний сніг, як забуття.
Так усе кінчиться на світі, усе…
Задуманий гетьман не чув, коли в кімнату ввійшов його карлик. Гетьман здивувався, бо весельчак був у звичайному вбранню і обличчя його теж звичайне.
– Ти звідки тут узявся?
– Прийшов потішити вас, пана й добродія мого.
– Ти? Мене?
– Так. Блазень прийшов потішити ясновельможного пана гетьмана. Люди ніяк розуміти не хочуть, що й блазень іноді має право, щоб на нього дивилися поважно. І блазень чоловік. Усі ми кінець кінцем лиш люди і всі ми бідні. Нема щасливого на світі. Щастя триває коротко, бо коли б воно довго тривало, перестало б бути щастям. Збуденіло би, мій пане.
– Філософствуєш?
– Думаю. Я не звільнений від обов'язку думання, хоч шляхтич. І тому на мене дивляться, як на блазня. В театрі життя подуріли актори. Коміки роблять трагічні міни, трагіки комічні, а в суті речі все одно, яку роль граєш, головна річ, як ти граєш її. Всі ми граємо наші ролі погано. І тому наш театр скучний.
– Ти песиміст.
– Песиміст, сиріч чорногляд, цінує цінності життя мірою ціни, якою платить за них, оптиміст цінує їх по стійності їхній.
– Говориш, як наші професори.
– Вони теж блазні, тільки на катедрах.
– А ти професор у блазеньському вбранні?
– Нині я тільки чоловік. І як чоловік до чоловіка приходжу до вас сповнити людський обов'язок.
– Себто?
– Себто, щоб потішити вас.
Говорив так поважно, що гетьман задумався над ним.
Дійсно, він дотепер дивився на нього, упослідженого від природи чоловіка, виключно як на сміховиту фігуру і щолиш нині бачить, що ця фігура теж чоловік. – Коли б ми на людей дивилися як треба, може б, і не було тільки трагедій на світі.
І гетьман, забуваючи, що це його весельчак, простяг до нього руку.
Карлик розплакався. Його обличчя, опечене природою, в плачу робилося ще гірше, поганим, плачу гідним.
– Філософ плаче. Так-то ти потішаєш мене, таку розвагу приніс.
– Я вперше ближнього побачив. Всі ми ближні, щолиш у нещастю.
– Що ж ти порадиш, коли Бог так світ цей построїв.
– Бог сотворив світ, а строять його люди.
– Люди теж сотворіння Божі.
– Може, чортячі.
– Не знаю.
– Усі ми знаємо мало. Та тільки різниця, що одні мають сміливість признатися до того, а другі – ні. Одні кричать і галасують, а другі тихо терплять.
– Ти до тих, других, належиш?
– Не люблю галасливих людей. Вони або мають нечисту совість, або бояться. Криком гадають заглушити одне і друге. А врешті-решт прийде смерть і всім нам рівно затурить уста. Тоді я так само тихо лежатиму, як Любов Федорівна, блазень, як його пан, – гетьман. Та тільки різниця, що за рік-два про мене й пес не гавкне, а про вас говоритимуть довго. Брехатимуть. Не знаю, хто нещасливіший з нас. Найщасливіші ті, що нічого не роблять. Вони до тої міри перейняті безділлям, що на діло не мають часу. І так їх минає життя. А по смерті всі ми рівно не робимо нічого.
– Гадаєш?
Карлик утер рукою сльози:
– Збрехав. Ті, що працюють за життя, і по смерті трудяться. Праця працює за них. Вона вічна. Ти, гетьмане, напрацювався чимало. Чи на пожиток, чи на шкоду – це будучність покаже. Не помиляються лиш ті, що нічого не роблять… Я прийшов потішити тебе.
– Спасибі! – і гетьман погладив свого карла по голові. Цей мовчки висунувся з покою.
Гетьман не клався цієї ночі спати. Рано мали приїхати Кочубеї, Апостол і Орлик. Мала рішатися доля його і Мотрі.
ОЧІ
Кочубей не любив дивитися в очі. Тими вузькими і трохи скісними очима він усе блукав по боках, ніби щось згубив і не міг знайти. Нині прямо втікав перед поглядом гетьманським. Гетьманові пронизливі зіниці зазирали йому в душу, як сповідник затаєних гріхів.
Кочубей виправдовувався, спихав цілу вину на людей, котрі тільки того й пильнують, щоб обезславити його і його хату. Чого то не говорять про Кочубеїв! Бідна Любов Федорівна стала чорніша від землі, постарілася і знемощіла.
Кажучи це, зітхав і кашляв. Гетьман з жалем і погордою дивився на свого колишнього товариша. Жалував того Кочубея, що міг бути, і погорджував тим, що був, – що тепер згорблений сидів за столом, між Апостолом і Орликом.
– Ми, Василю Леонтійовичу, залюбки нарікаємо, за людей забуваючи, що й самі ми не ангели, а люди. Що тії люди говорять і що вони говоритимуть, це їх діло, не наше. Кождий не тільки за вчинки свої, але й за слова здасть колись справу на страшному суді.
Кочубей втулився у фотель і зробився малий, маленький. Не любив, коли йому пригадували про суд.
– Не на балачку запросив я ваші милості до себе, – казав гетьман, – а щоб довести до пуття дуже складне і важне для мене, а гадаю, що і для тебе, Василю Леонтійовичу, всім нам відоме діло. Я добре передумав його і по пунктам списав його на папері. Будь ласка, Пилипе, – звернувся до Орлика, – прочитай це письмо.
Орлик прочитав довірочне зобов'язання Кочубея прийняти свою доньку Мотрю під батьківську опіку (виразно: батьківську!), щоб її не діялася тепер, ні в близькій будочності ніяка кривда. Батько прощає її поневільну вину, що не пішла в монастир, куди її хотіли запроторити…
Кочубей скривився. Гетьман з притиском повторив:
– Запроторити!
І ані мати, ні батько не будуть її з того приводу ні словом, ні ділом карати. Як панночці такого роду й характеру пристало, вона дістане свою власну прислугу, своє окреме мешкання, і з батьківської казни будуть річні кошти на її конечні витрати. Ані батько, ні мати не будуть силувати Мотрю віддаватися за нелюбого чоловіка, а віддасться вона за того, котрого полюбить і котрому по совісті своїй заприсягне вірність і «послушенство малженське». Що так воно станеться, на те Василь Леонтійович Кочубей дає при свідках своє чесне слово і кладе на цій добровольній угоді свій особистий підпис…
Гетьман боявся, що Кочубей без замітів згоди на таку розв'язку діла не дасть. Але, на диво, він припіднявся, взяв Перо і, прижмурюючи ліве око, поклав своє повне ім'я й прізвище і всі свої титули.
Ця покірливість до якоїсь міри зворушила гетьмана.
– Спасибі тобі, – сказав, – і прости, що я таку форму придумав. Нехай воно тобі буде доказом, як я люблю доньку твою Мотрю і як турбуюся нею, хоч у мене всіляких турбот більше, ніж на голові волосся… Який же двір ти призначив для неї? – Кочубей назвав. – Коли Мотря може переїхати туди?
– Хоч би й зараз.
– Гарно, але, – тут гетьман припіднявся з місця, – але Любов Федорівну ти загнуздай насилу. При свідках кажу тобі, що довше я її коверзування не стерплю! Увірвався мій терпець, Василю, і якщо Любов Федорівна і дальше захоче копати ями піді мною, так тоді я, не тільки в обороні власній, але також обороняючи поваги і гідності гетьманської, поступлю з нею, як з людиною злою і злочинною. – Кочубей мовчки приняв до відома погрозу. – А тепер дякую вам, панове, і числю на ваше мужське і лицарське слово та на «дескрецію» милостей ваших.
Подав руку усім трьом і відправив до дверей.
– Скінчилося, – сказав, вернувши в кабінет, сів у фотель і задивився у простір.
Мовчки дивилися на нього здивовані портрети предків. Здалеку дзвонили дзвінки від'їжджаючих до Батурина саней.
НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ
Перед гетьманським ґанком тупцювала шестірня білих арабських коней. Машталір і фореси насилу здержували її. Коні нетерпеливо оглядалися на темно-сині сани з гербами гетьманськими, ніби дивилися, чи гетьман уже сів до них і чи не пора двигатися з місця. Перед саньми і за ними – невеличкі відділи військової екскорти, – москалі під проводом ротмистра, що був у гетьмана на службі. Вечоріло. Вітер, що ущух був в обід, зривався тепер наново. І знов скрипіло, мов стогнало, гілля і гнулися старезні дерева.
– Погана ніч буде, – казав машталір до Мотриного чури. – Дивно мені, що ясновельможному хочеться їхати тепер! Дорогу геть позадувало снігами.
– Позадувало дорогу снігами, – повторив, як відгомін, чура. – Багато нас, – прометемо!
Він почував охоту промітати сніги перед панночкою своєю. Його хотіли лишити на гетьманській службі, – не згодився. Куди панночка, туди й він. Навіть Любові Федорівни не боявся. Як треба, потерпить.
Тітка Лідія, одягнена, як до дороги, молилася перед іконою Пречистої Діви. Полюбила Мотрю і тепер з жалем відпроваджала її на непевну долю: «Претерпівша за нас, грішних, прийми безталанну дівчину Мотрю під свій божественний покров».
До гетьманського кабінету увійшла Мотря. Руку простягнула до нього.
– Спасибі, милосте ваша, за добро і не поминайте злом!
Гетьман вхопив її дрібну руку в свої дрижачі долоні.
– Мотре, Мотре, не знаєш, як мені важко!
– Лишім слова. Що мало бути сказане поміж нами – сказалося. Тепер на діло час. Гетьмане, Іване Степановичу, кажіть світити свічки, уквітчайте стіл, налийте чарку старого вина. Випийте на потугу. Чуєте, – на потугу, а не на потуху! А тоді шаблю щокращу підберіть і поминайте нею Мотрю. Шаблею поминайте мене, а не жалем, бо жалувати нема чого. Я пізнала шастя. Не жалуйте людини, що щасливою була, жалуйте того, хто щастя на очі не бачив. Прощавайте!
Хотів пригорнути її до себе, не пустити, відкликати від'їзд, не дати… Вихопилася, як із жмені птаха, і вилетіла крізь двері.
За нею тітка Лідія побігла. Гетьманські служки відчинили й затріснули за ними дверці. Заколисалися на сідлах фореси, і білі коні помчали по білих снігах… Білі коні.
Крізь вікно військової сторожівні визирав Чуйкевич. «Своєї долі навіть такими кіньми не об'їдеш…»
Гетьман довго стояв на ґанку. Вітер снігом загладжував сліди по санях, котрими від'їхала Мотря. Вийшов Войнаровський і попросив дядька, щоби йшов у хату, бо продрохне. Тихо і послушно пішов за ним.
– І знову ми удвох осталися, Андрію, – сказав гетьман і перший раз у життю почув якесь дивне зимно, ніби невідома птиця майнула над ним своїм студеним крилом.
– Будь ласка, засвіти, Андрію, свічки і подай письма мені, ті, що нині післанець привіз. Діло важне!
ПОЯСНЕННЯ СЛІВ, ВИРАЗІВ, ВЛАСНИХ ІМЕН
Абазин Андрій– козацький полковник. Під час війни проти поляків від проводом Палія (1702) узяв фортецю Немирів, обороняв Ладижин. Польський гетьман Сенявський усіх оборонців стратив, а Абазина посадив на палю.
автодафе– аутодафе, урочисте оголошення вироку інквізиції в Іспанії, Португалії, а також виконання вироку (здебільшого через спалення засудженого)
Аґасфер– „Вічний жид"; під час хресної дороги Ісуса Христа на Голгофу відмовив йому в короткому відпочинку і безжально казав іти з хрестом далі. За це Аґасферові відмовлено в спокої могили, він приречений вічно блукати, очікуючи другого пришестя Христа.
адамашковий– прикм. від адамашка [адамашок] – ґатунок шовкової тканини
аз(старосл.) – я
акафіст– християнська молитовно-хвальна пісня на честь Христа, Богородиці, святих
Алкид(Alcides) – назва Геркулеса як онука Алкея, Персеєвого сина амазонка – вершниця
амбра– воскоподібна речовина, яка утворюється у травному тракті кашалота. Використовується в парфумерії як закріплювач аромату
амор– амур, від лат. Amor (через франц. Amour) давньоримський бог кохання, якого зображали крилатим хлопчиком з луком і стрілами
Анаксагор(бл. 500 – 428 рр. до н. е.) – давньогрецький філософ. Рушійною силою світопорядку вважав розум, який організовує елементи речей.
аналой– у церкві високий з похилим верхом столик, на який кладуть ікони, богослужбові книги тощо
Анна Реіна– Анна Ярославна (бл. 1024 – не раніше 1075), донька Ярослава Мудрого, дружина французького короля Генріха I. Правителька Франції в час малоліття сина Філіпа I. Підписувалася словами Анна Реіна – Анна королева.
антифона– антифон, спів, який виконують за чергою два хори або соліст і хор
Апостол Данило Павлович(1654–1734) – військовий і державний діяч, гетьман Лівобережної України (1727–1734). Походив з відомого козацького роду. У 1682 обраний Миргородським полковником, у 1687 звільнений з посади гетьманом І. Мазепою як прибічник І. Самойло-вича. У 1693 знову обраний на полковий уряд (до 1727). Відзначився під час Азовських походів, у 1696 разом з Гадяцьким полковником Боруховичем розбив на р. Ворсклі війська кримського хана та гетьмана ханської України Петрика. Брав активну участь у Північній війні 1700–1721. 28 жовтня 1708 разом з Мазепою перейшов на бік шведського короля Карла XII. Проте невдовзі залишив шведський табір і прибув до військ Петра І. За А. було залишено уряд Миргородського полковника та всі його маєтки. Брав участь у Прутському (1711) та Перському (1722) походах як наказний гетьман українського війська. За правління Малоросійської колегії (1722–1727) обстоював автономні права Гетьманщини; перебуваючи влітку 1723 у військовому таборі на р. Коломак, організував подання цареві колективної чолобитної на захист козацьких прав і вольностей. На початку 1724 за участь в опозиційному русі був заарештований і відправлений в ув'язнення до Петербурга. Звільнений на початку 1725, протягом року перебував у столиці під наглядом. 1 жовтня 1727 А. обраний гетьманом Лівобережної України. У своїй діяльності керувався „Решительными пунктами" Петра II (1728), які значно обмежували автономний статус Гетьманщини; правив під наглядом царського міністра. Проте багато зробив для впорядкування місцевої адміністрації, реформування системи судочинства, ліквідації зловживань у користуванні державним земельним фондом (т. зв. „ранговими маєтностями"), сприяв розвиткові зовнішньої торгівлі України тощо.
Аристид(бл. 540 – бл. 467 рр. до н. е.) – афінський полководець, політичний супротивник Фемістокла.
Аристофан(бл. 446 – 385 рр. до н. е.) – давньогрецький поет, великий комедіограф. Брав активну участь у громадсько-політичному житті. Написав понад 40 комедій. Збереглося 11: „Вершники", „Хмари", „Оси", „Жаби" та ін.
арія– тут: мелодія
асекурація– страхування; захист, забезпечення
аспид– гаспид (чорт, диявол, дідько, біс)
бажант– фазан базник – собача бузина
байбарак– верхній сукняний одяг чи кожушок, критий сукном
Бакх– Вакх, одне з імен Діоніса – давньогрецького бога плодоносних сил землі, рослинності, виноградарства, виноробства бараниця – вичинена овеча шкура
безеценство(польськ.) – підлість, безчесність, мерзенність, огидність
безпанський– безгосподарний
безтяменний, безтямний– який утратив самовладання, розуміння, свідомість; викликаний великим збудженням, несамовитий белендіти – базікати
бельзебуб– Вельзевул, у християнських текстах демон, „князь бісів"
берлачі– боти, зимове взуття, яке носять поверх черевиків, чобіт
берлин– велика карета
билем(польськ.) – я був
бігунка– розлад шлунка, пронос
білля– білизна
біяк– бияк, бич від ціпа
„благодать" – предметний символ щастя, добробуту, спокою
Богун Іван– кальницький (вінницький) полковник, один із найголовніших діячів доби Хмельницького. Був противником польського і московського панування в Україні. Розстріляний поляками 1664 р.
болдахім– балдахін, покриття з дорогої тканини з оздобами над ліжком, ношами, троном тощо
Борецька Марта– представниця новгородської знаті, яка боролася проти загарбання Новгорода Москвою. 1478 р. була заслана і пострижена в черниці, а її маєтки привласнив московський князь.
борозний(кінь) – кінь у парі, який під час оранки йде борозною
брати на кобеняк– кпити з когось
брати на решето– брати на кпини
бровар– броварня, пивоварня
Буйльонський Ґотфрід(р. н. бл. 1060) – герцог нижньої Лотарінгії. За переказом, керував першим хрестовим походом. Завоював усю обіцяну землю, поставив патріарха.
Валенштайн[Валленштейн, Вальдштейн] (Wallenstein, Valdstejn) Альбрехт Венцель Євсевій (24.9.1583, біля р. Кеніґґрец – 25.2.1634, Еґер) – полководець, імператорський головнокомандувач у Тридцятилітній війні 1618–1648 рр. За походженням чеський дворянин. Відзначився під час воєн Австрії з Угорщиною на початку XVII ст. Брав участь у придушенні Чеського повстання 1618–1620 рр., мав величезні земельні володіння на заході Чехії (з 1624 р. герцог Фрідландський). У 1625 р. імператор „Священної Римської імперії" Фердинанд II призначив його імператорським головнокомандувачем з правом сформувати на свої кошти 40-тисячну армію. У 1626 р. армія під командуванням В. завдала поразка у Дессау військам протестантів під керівництвом Е. Мансфельда; у 1629 р. В. примусив данського короля Крістіана IV до миру. Отримав від імператора герцогство Мекленбург, князівство Заган і титул генерала „Океанічного і Балтійського морів" (1628 р.). Суперництво між В. і главою католицької ліги Максиміліаном Баварським, загострення боротьби між княжими угрупованнями, а також спроби В. вести самостійну німецьку політику призвели до його відставки (Реґенсбурґський сейм, 1630). У 1632 р., в зв'язку з перемогами шведської армії, В. знову призначений верховним головнокомандувачем імператорської армії з майже необмеженими повноваженнями. 16 листопада зазнав поразки від шведських військ при Лютцені. Звинувачений імператором у зраді (провадив таємні переговори зі шведами), знову був відлучений від командування. Вбитий групою офіцерів у м. Хеб (Еґер) в Угорщині.
Ван Дайк– Ван Дейк Антоніс (1599–1641) – фламандський художник вареха – ополоник
василіск– міфічний змій, який убивав не лише отрутою, а й поглядом і диханням, від якого сохла трава і тріскали скелі. Рятувалися від нього дзеркалом: змій гинув від власного погляду.
вашець– ваша милість (звернення, титул); пох. з польськ. waszmo.
Великий Віз– Велика Ведмедиця (сузір'я)
великолюд– велетень
велій(старосл.) – великий, сильний
велці мосцивый(з польськ.) – вельми милостивий
Венус– Венера, у давніх римлян богиня краси і кохання, любовної пристрасті. Мати Амура, покровителька римлян.
Веста– давньоримська богиня священного вогнища міської громади, курії, дому.
вивчасуватися(з польськ.) – відпочити, провести час відпочиваючи вигідний – тут: такий, що любить вигідність, зручність Виговська Олена – дружина гетьмана Івана Виговського Виговський Іван (?-1664) – гетьман Війська Запорозького (1657–1659); за Б. Хмельницького генеральний писар; 1658 придушив повстання М. Пушкаря та Я. Барабаша; уклав з Польщею Гадяцьку угоду 1658; розбив московське військо в Конотопській битві 1659, але незабаром зазнав поразки в громадянській війні, зрікся булави і виїхав до Польщі; звинувачений П. Тетерею у зраді польського короля і розстріляний поляками.
видідичити– позбавити спадщини; знедолити, залишити без всього необхідного вилім – вилом, пробоїна
вильоти– відкидні рукави старовинного одягу вишка – надбудова зверху над спорудою
ВишневецькийЄремія-Михайло (1612–1651) – князь, воєвода руський. Магнат, власник Лубенщини й сусідніх земель на Лівобережжі. Переслідував українське православне населення. 1637 р. придушив козацьке повстання. Обороняв Замостя і Львів проти Хмельницького. Відзначався нечуваною жорстокістю. Вишневецький Михайло (1638–1673) – син Єремії, польський король (1669–1673).
Вишневецькі, Любомирські, Потоцькі– польські магнати українського походження
вівкати– вигукувати
відданиця– дівчина на виданні, шлюбного віку вісьта – вигук, яким повертають коней наліво
в. м. – ваша милість
внезапу(старосл.) – несподівано, неочікувано
возівня– приміщення для возів, саней і т. ін.
ВойнаровськийАндрій Янович (1681/1682-1740-і) – небіж І. Мазепи, син Олександри Мазепи і київського земського судді Яна Войнаровсько-го. Навчався у Києві й у Дрезденському університеті. У жовтні 1708 І. Мазепа відправив А. Войнаровського до Меншикова з повідомленням, що не може зустрітися з ним через хворобу. А. Войнаровський, отримавши нові повідомлення від гетьмана, втік з Горська. Взяв активну участь в антимосковському повстанні – їздив до Туреччини, Криму зі зверненнями про допомогу, відзначився у боях за Веприк і Гадяч. У Бендерах домігся передання йому в спадок великого скарбу гетьманського уряду. Провадив переговори у Криму, Стамбулі, з європейськими урядами в українській справі, намагався створити антиросійську коаліцію, щоб відновити українську державність. 1716 був підступно захоплений і вивезений з Німеччини до Петропавлівської фортеці, де пробув до 1723, потім його заслали в Якутськ. Там він помер десь у 1740-их роках.
Волсі(Wolsey) Томас (бл. 1473–1530) – англійський кардинал, канцлер королівства. Посилив централізацію державного управління, намагався підпорядкувати Церкву державі. За невдалу зовнішню політику був звинувачений Генріхом VIII у державній зраді.
всекоющий– який усе робить, чинить
вскую(старосл.) – чому? із-за чого? за що?
встеклина(з польськ.) – сказ; скаженина, скажениця
габа– турецьке сукно, звичайно білого кольору газардувати – входити в азарт; захоплюватися, ризикувати гайдук – солдат придворної охорони; виїзний лакей, слуга в поміщицькому домі
гайта– вигук, яким повертають коней направо
ГалятовськийИоанникій (р. н. невідомий – 1688) – письменник, церковний діяч, ректор Київської колегії (1657–1659). Видатний промовець, автор збірки проповідей „Ключъ разумінія", трактату „Наука албо способъ зложеня казаня" та ін.
гаргара– велика, погано опоряджена кімната
Генріх VIII(1491–1547) – англійський король (від 1509 р.) з династії Тюдорів. За його правління проведена Реформація. 1534 р. став главою англіканської Церкви, провів секуляризацію монастирів. Однією з причин розриву з папським престолом був його намір одружитися з Анною фон Норфолк, що порушувало канони католицької Церкви.
гиря– голова (здебільшого поголена)
Гіпомен(Нурротег^) – четвертий із афінських архонтів, з роду Метантидів. Зберігся переказ про його жорстокість. Про жорстоких людей говорили, що вони „нечестивіші, ніж Гіпомен"; у Овідія Гіпомен – переможець і чоловік Аталанти, перетворений разом із нею на левів.
глагол(старосл.) – слово
гов– стій, вигук, яким зупиняють коней
Гондіус(Абрагам Гондіус де Гонт) (до 1638–1692) – голландський живописець і гравер. Жив у Голландії, пізніше в Англії. Зображав ведмедів, оленів, диких кабанів, пожежі, жанрові сцени, переважно в нічному освітленні. Його гравюри кращі за картини.
грань– жар (про вогонь)
гураґан– ураган
ґваранція– гарантія ґзимз [ґзимс] – карниз
Ґловехронь, писка бронь, складай бронь! (польськ.) – Бережи голову, захищай обличчя, складай зброю!
ґуст– смак
даймо на тоє– приміром, наприклад (калька польськ. dajmy na to)
даток– добродійний внесок, пожертвування; дар
декреталії– постанови, ухвали, розпорядження
делятор– донощик, виказувач
дерга– товста і груба тканина; рядно, покривало, килим
деспект– образа, зневага
Джінґіс-хан– Чингізхан (Темуджин) (прибл. 1155–1227), засновник і великий хан Монгольської імперії, організатор походів на країни Азії і Східної Європи, наслідком чого було спустошення, загибель народів і держав, жорстоке монгольсько-татарське поневолення
дзяд(польськ.) – дід; жебрак
Див– у слов'янській міфології зловісна сила у вигляді птаха диван – килим
дискреція– уміння зберігати таємниці; такт; делікатність
дівина– дивина, дворічна висока трав'яниста рослина з ясно-жовтими квітками, відвар яких використовується в медицині
дідич– великий землевласник, поміщик
Діяна– Діана, римська богиня рослинності, родопомічниця, уособлення місяця
діярій– щоденник; хроніка
Доброгніва(1071–1109) – Євпраксія – київська князівна, донька великого князя київського Всеволода Ярославича, сестра Володимира Мономаха, німецька імператриця. В 15 років вийшла заміж за маркграфа північної Саксонії, але за рік овдовіла. Прийняла католицтво. У 1088 була повінчана з німецьким імператором Генріхом IV під іменем Адельгейди. Наприкінці 1093 р. Євпраксія Всеволодівна, не витримавши брутального поводження чоловіка з нею, покинула Німеччину і відбула до Каносси (Італія), де звернулася за допомогою до Папи Римського. Церковні собори у Константі та П'яченці (1095), на яких виступала Євпраксія Всеволодівна, засудили поведінку Генріха IV. У 1097 виїхала до Угорщини, а звідти в Україну. В 1106 постриглася в черниці. Похована у соборі Успення Богородиці у Києві.
домашня війна– громадянська війна
домів– додому
до нуґ(польськ.) – до ніг
допрос(рос.) – допит
ДорошенкоПетро – гетьманував у 1665–1676 рр. Мав за мету об'єднання і звільнення України від польської і московської влади. Попри величезні зусилля, не зумів цього досягти. На вимогу Москви зрікся гетьманства.
думка– українська лірична або епічна народна пісня, часто журливого характеру. Вокальний або інструментальний твір такої ж назви.
дябел(польськ.) – диявол, чорт
едукований(польськ.) – вихований; освічений
епістемон– начальник над науками і науковими заняттями та знаннями; у черничому житті монах-наглядач, який будив братію, обходив келії, щоб монахи не спали, не проводили пустопорожніх балачок, а займалися справами. У XII ст. термін почав використовуватися для пояснення взаємин між монахами і Церквою в Візантії.
есмь(старосл.) – я є
єдваб– ґатунок коштовної шовкової тканини
єстем(польськ.) – я є
живчик– жилочка на людському тілі, в якій відчувається пульсування крові
жовтільниця– жовтяниця, гепатит
забіє(польськ.) – уб'ю
завестись(з польськ.) – помилитися в комусь чи чомусь
загарливий– запопадливий, запальний
загирити– погубити; загубити
загонистий– якому властиві завзяття, сміливість або зухвалість, запальність
заживний– тут: заможний
заков'язнути– померти (від старості, голоду і т. ін.)
залубні– сани з кузовом
заміт– закид; зауваження
запари– зашпори, гострий біль від морозу, холоду
заскочити– застати зненацька
засуто– забагато, загусто
зась(польськ.) – же, а (протиставний сполучник)
задний(польськ.) – поважний, шановний, достойний, шляхетний
збиточний– пустотливий
звичайний– тут: який дотримується звичаїв
згага– печія
зіспол– поєднання
змарганий– від дієсл. маргати – м'яти, гнути, скручувати
зментружений– занепокоєний, стривожений
злецоний(польськ.) – доручений
знечев'я– знічев'я
зробити жида– надто жирно вивести пером якусь літеру у слові
з'ява– поява, з'явлення кого-, чого-небудь
иже– назва літери „и" в старослов'янській азбуці; який
имам(старосл.) – маю
ім'ярек– вказівка на потребу назвати чиєсь власне ім'я (такий-то). Від старослов'янського имя рекъ – „ім'я скажи"
Інфлянти(Inflanty) – польська назва Ліфляндії у XVII–XVIII ст.
йорчик, зменш. від йор – назви літери ъ у старослов'янській азбуці. На початку слів ця буква не вживалася.
кагла– отвір у димоході (до стелі), який затуляють для збереження тепла
казус(лат.) – випадок
каламар– чорнильниця
