Текст книги "Мотря"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 36 страниц)
РОЗМОВА
Під одною стіною дубова скриня, різьблена і залізом кута, під другою – секретарик заморський, старосвітський, в котрім кожне покоління знаходило нові скритки зі старими грішми і з тайними записками предків.
При вікні столик; на нім полотно, мережки, голки, нитки, ножиці.
За столом крісло, з високою спинкою і з м'ягкими подушками.
У кріслі сидить Любов Федорівна.
На ній сірий контуш і білий очіпок на голові. З-під очіпка спадає жмут брудно-сивового волосся, не крашеного нині.
На колінах часослов; відчинений. Читала. Тепер думає.
Очі по дверях блудять, ніби когось ждуть. Повіки червоні, кругом очей сині підкови. Знати, недобре спала Любов Федорівна. Лиця пожовкли, – нагадують свіжовиправлену шкіру; уста дрижать.
Лиха на себе.
Не може простити собі, що вчора перестрашилася чоловіка й подалась, – не встояла в бою.
Василь Леонтійович був грізний.
Не, пізнала його. В цей мент, як підняв руки над її головою, мурашки побігли їй по спині. Уперве побачила в нім мужчину… Запізно.
Коли б так зробив був літ тому двацять, може б, поплакала нишком і полюбила його ще більше, а нині – ненавиділа його, як ворога, котрий її побідив.
І ненавиділа себе, як побіджену.
Ненавиділа весь світ.
Молиться, але Божі глаголи не заспокоюють її.
Застара, щоб відмінити душу.
Ні, ні! Не пора починати життя наново!
Може, їй замість Мотрі йти в монастир, молитися, слухати ігумені, вчитися християнської покори? Приказувати, а не слухати, може! Тими її приказами росли Кочубеє-ві маєтки, без них скапають вони, як свічка, бо Василь Леонтійович м'ягкий, як віск.
Якого хто «комплексу», такий хай і остається. А присяга?
Присягала, що для Мотрі поблажливою буде, що простить їй не одно, чого не прощала передше.
Це можна, щоби тільки Мотря назад до них вернула.
Не материнська любов говорила з неї, а страх, – що скажуть люди? Рознесуть неславу про цілу родину Кочубеїв, котрій стався нечуваний «деспект». Кочубеям доньку пірвали, а може, сама від батьків утікла! З ким, як, що, коли?.. Розлетяться вісті всілякі, як ворони, розлізуться наклепи, як по полі мишва. Як же тоді Любов Федорівна людям в очі гляне?
Дотепер кожний слухав її, бо ніхто не міг їй ніякого закиду зробити, крім того, що мужа під пантофлем тримає… Невже ж це гріх? І добре, що тримала, без того не був би він тим, чим є;
Він тепер не говорить до неї, лихий, – а дивись, стане приказувати.
Ні, ні! Того бути не може!
Нині не бачила його. В канцелярії сидить, письма пише і шле післанцями на всі сторони світу, щоби Мотрі шукали. Мотря – пестуньчик його. Без неї йому і світ немилий.
Чути дзвінки, хтось вулицею їде. Перед брамою сани спинилися, хтось на рундук увійшов, з ключником говорить, крізь кімнати іде, дверми лускає, вже у її спальні, бере за клямку, відчиняє двері, – Василь Леонтійович…
– Ти тут?
– Як бачиш…
– Молишся?
– Так.
– Молися… За себе і за мене… Великі наші гріхи… Бог нас карає, жінко.
– Досвідчає.
– Карає.
– Досвідчає!
– Кажу тобі – карає!.. Про Мотрю ані слиху ні диху.
– Добре сховалася донька перед родителями своїми.
– Перед мамою, – кажи.
– Добра донька перед мамою не втікає.
– Мама мамі не рівна.
– І донька доньці.
– Жінко, не забувай, що ти присягала вчора. Хрест святий цілувала.
– Я не присягала, що мовчатиму. Ще мені мови те умкнуло.
– Язик твій до нещастя веде.
– То відріж його!
– Жінко! – і Василь Леонтійович грізно засвітив очима. Вузькі вони і скісні у нього, ніби ховалися перед людьми, ніби соромилися чогось, та зате грізнішими здавалися, коли крізь них виявлялася злість.
Любов Федорівна змовчала. Замкнула часослов, перехрестилася тричі й поклала книжку на стіл, на тії мережки й вишивання, що від кількох днів надармо рук її дожидали.
– Вісті якої нема? – спитала, зміняючи голос.
– Якої вісті?
– А про Мотрю.
– Ні, нема. Вже я й надію утратив, щоб яка добра вість наспіла. Люди вертають з нічим. Ніяких прикметі Сніг позадував дорогу. Може, де вбита під снігом у якому рові лежить.
– Василю Леонтійовичу, що ви таке говорите? Бога бійтеся, що в таку годину вимовите. Пощо собі щось найгіршого гадати. Може, вона якраз до добрих людей попалася, може, дивись, і вернеться до нас.
– Не з добром їй вертатися до такої матері як ти.
– Зате до батька на крилах прилетить.
– Злість твоя від горя сильніша. Ти у злості і вмреш.
– А тебе люди злижуть, бо дуже солодкий.
– Кращий цукор, ніж полин.
– І полин ліком буває.
Темніло. Кочубей не бачив злоби на устах своєї дружини. Уявляв собі. Уява звичайно від дійсності сильніша. Сваритися не міг.
– Жінко, як би ти серце моє розкраяла нині, то нічого в нім не знайшла би, крім великого болю. Кождий волос болить мене, не то що! Місця собі прибрати не можу, а ти мене їш, живцем їш мене, жінко.
Любов Федорівна по старій своїй звичці хотіла відповісти, що це він її їсть, забуваючи, що вона йому найвірніша жінка й найпильніша господиня, але по голосі його пізнала, що краще тим разом змовчати. І змовчала.
Кочубей хотів іти.
– Куди ж бо ти? Стривай! Сідай на скриню. Бач який обидливий… Кажеш, вернули твої люди і ніяких слідів не знайшли? Усі вернули?
– Ні, ще е всі. Ще нема тих, що на Бахмач післав.
– Гу-ум! Тих, кажеш; нема? А другі ніяких слідів не знайшли? Усе перешукали, кождий хутір, слободу, млин, усіх перепитали?
– Авжеж!
– Так, значиться, наша Мотря туди, як Бахмач.
Василь Леонтійович зірвався зі скрині.
– Як ти кажеш, як? – у його голосі задзвеніла нова надія.
– А так, що коли нігде слідів немає, а з Бахмача ще люди не вернули, так, значиться, вони там на якісь сліди напали і. шукають. Це я тобі своїм бабським розумом гадаю, а ти, може, краще знаєш, на те ти і генеральний суддя.
Кочубей надумувався хвилину.
– Знаєш, жінко, – сказав, – коли б твоє слово та Богові в ухо, не пожалував би я якої сотні червінців на Боже.
– І казати мені не потребуєш, сама знаю. Та ще так собі своїм бабським розумом кмітую, чи не будуть Мотрині сліди десь недалеко від Мазепиної ходи.
Кочубей наблизився до жінки і вдивлявся в її бліде обличчя.
– Що ти кажеш, що?
– Гадаю, чи Мотрині сліди та не будуть «близько від гетьманської ходи, – повторила ще раз.
– Ні, жінко, ти вже задалеко своїми гадками забігаєш.
– Може, заблизько. Бо, побачиш, що, коли б твоя судейська влада була сильнішою від гетьманських привілеїв, то Мотря довго поза батьковою хатою не побувала б.
– Це вже з тебе злість до Івана Степановича балака. Злість засліплює розум.
– Коли хтось і без того не, сліпий.
– Мазепа до такого діла неспосібний.
– Мазепа до всього спосібний.
– Ти по собі всіх легко собі важиш. Івана Степановича не торкай. Він наша влада. За ним цар, не тобі пориватися на його.
– Свого права кожному доходити вільно.
– Якщо він має підставу.
– Підстава знайдеться, але в тебе не буде відваги, бо трус.
– Не у всіх така поривиста вдача, як у тебе. Суперечку перервав ключник. Застукав у двері.
– Увійти!
– Прошу вашої милості, люди з-під Бахмача вернули. Обоє Кочубеї побігли до сіней.
– Що нового? Кажіть! – наглив генеральний суддя. Розказували, перебиваючи один другому, бо кождий хотів нагороду дістати. Кочубей пустив старшого до слова. Від нього довідався, що минулої ночі їхали якісь сани в напрямі Бахмача. На санях, крім погонича, сиділа жінка і хлопець.
– Мотря і її чура! – скрикнула Любов Федорівна.
– Любонько, дозволь… Говори, вашець, дальше.
– Біля Шапчиного хутора напали на них вовки.
– Вовки! – скрикнула Любов Федорівна.
– Вовки, – повторив гонець, – але вони оборонилися щасливо. Як вітер мчали. Хуторяни ні коней, ні людей не могли розпізнати.
– І що?
– Перед Бахмачем наліво повернули, туди як до отця Симона, на попівство.
– Питали в отця Симона?
– Питали. Там їх нема.
– І не було?
– Отець Симон божився, що на очі ясної панночки не бачив. Усі покої нам відчинив, скрізь заглядали, – не було. Кочубей дав людям по червінцеві і відпустив.
– Покріпіться і – спати! Може, ви мені знов потрібні будете.
Люди вийшли. Кочубей своїм звичаєм став ходити по сінях, заложивши руки за спину.
– Що ж ти на це? – спитала Любов Федорівна.
– Що я на це?.. Слід є, але малопомітний.
– Іди за тим слідом. Комісію шли. Хай перетрушують, на кого підзор паде, – питати. Свічками припекти – не зашкодить.
– Не можна. Це гетьманські люди. Моя рука туди не сягає.
– Але його рука по твою доньку сягнула!
– Не кажи гоп, поки не перескочиш!
– Багато я на вітер говорила? Побачиш, що й тепер на мойому стане… Але – цить!.. Сурмлять… Це гетьманські післанці.
Кочубей вибіг і за хвилину з листом від гетьмана вернув.
Дрижучою рукою розривав велику печать. Любов Федорівна свічку взяла зі стола і присвічувала, щоб Василь Леонтійович міг читати дрібне письмо гетьманської собственної руки.
Мазепа прохав Кочубея, щоб він зараз завтра вранці відвідав його в Бахмачі. Важне діло!
Останні слова були підчеркнені.
Кочубей ще раз лист прочитав і сховав за пояс. Кочубеїха побігла в челядну, щоб погостити гетьманських гінців. Гадала дати їм такого спотикача, щоб спотикалися і виговорилися з дечим.
Та завелась.
Гетьманські гінці перед брамою завернули і пігнали назад.
Замкові мури передавали собі голос їх сурм, аж шибки в Кочубеєвім дворі від того гомону дрижали.
ГЕТЬМАНСЬКЕ СЛОВО
Перед рундуком гетьманського двора в Бахмачі спинилася четвірня добірних гнідих коней у посріблюваних шорах.
«Машталір» і «форес» були в лисюрках, критих темно-синім сукном, тої самої краски, що сани.
З саней виліз, спираючись на свого чуру, генеральний суддя, Василь Леонтійович Кочубей. Чура зняв із нього біля саней верхнє медвеже хутро і віддав гетьманському лакеєві, а сам вважно попровадив пана по сходах, бо було недалеко полудня і заморозь злегка пускала, – ховзко було.
В сінях дожидав Кочубея сам гетьман.
Звітався, а побачивши крізь вікно коней, з котрих, як з коминів, бухала пара, спитався:
– Чого це ти так коней заїздив?
Кочубей відповів, що спішився, а дорога важка, сильно позадувало снігами.
– Чому ж ти тоді шестірнею не приїхав? – спитав гетьман.
– Хіба ж тобі, Іване Степановичу, не відомо, що шестірнею у нас тільки гетьман їздить?
Мазела поклав злегка руку на Кочубеєве рам'я:
– Товаришу, можеш безпечно їздити шестірнею, коли це тільки буде тобі потрібне.
– Спасибі! – відповів, ніби байдуже, Василь Леонтійович, але в душі рад був тій честі, не так про себе, як більше з уваги на Любов Федорівну, котра дуже «гонори» любила.
Лакеї зняли з плечей генерального судді і другу шубу, стягнули з чобіт «берлачі», і Мазепа попросив гостя до свого кабінету.
Тут перед коминком стояв невеликий круглий стіл, накритий білою скатерткою. На столі піднос зі срібними, позолочуваними чарками і «карафини» з усякого рода горівками.
– Сідай, Василю, отут, – говорив гетьман, вказуючи на велике, м'ягкими подушками вистелене крісло, – і грійся! Ти продрох, кріпкий нині мороз. Наливай, яка тобі найлютіша, я тої самої з тобою нап'юся.
Аж тепер запримітив Мазепа, що Кочубей у чорному контуші зі сріблом перетиканими вильотами і що пояс у його на жалібний бік зав'язаний.
– А це що? – спитав. – Невже ж Марія Федорівна?
– Марія Федорівна, – відповів Кочубей, – скрипливе колесо, котре довго тягне. Вона зимою кашляє і плаче, а літом сміється і скаче.
– Так славити Бога, а я боявся, чи не з нею отеє щось недоброго сталося. Жаль було б! Твоєї дружини сестра, – женщина великих чеснот, великого ума людина, політична, звичайна, зайвого слова не скаже, мало тепер таких. Побажай їй від мене скорого подужання і скажи, що як приїду в Батурин, то вже, що б там не було, а відвідаю добру Марію Федорівну.
Кочубей розумів, що гетьман хвалив Марію Федорівну коштом її сестри, Любові, але вдавав, що цього не помітив.
– Великі турботи маю тепер, – сказав.
– А хто їх не має, мій друже? Турботи турботами, а борщ стигне. Рибний, печорський борщ, – ти його любиш, у правда? – і налив Кочубеєві ще одну тарілку. По піснім борщі йшли всякого роду риби, на тепло і на зимно, на солодко і по-жидівськи, бо був пісний час, перед Різдвом.
– Рибки, грибки, вепровинка потрібують завше винка, – приговорював гетьман, наливаючи власною рукою срібні чарки. – А рибки люблять його окремо. Рибу все треба залити вином. А може, ти горілку волиш? Вибирай, будь як у себе дома. Так випиймо ж тоді на потуху, чи на потугу, не знаю, що нам потрібніше, мабуть, що це друге.
– Мені вже й трунок не ллється у шлунок, – відповів Кочубей. Але гетьман не розпитував чому, чекав аж Кочубей сам скаже. Поки що пильнував, щоб його добре вгостити, знаючи, що Кочубей голоду не любив, – такої був «комплекції». «Їджте, бо вночі не дамо», – говорили Кочубеї за вечерею до своїх гостей.
Коли вже й солодке пройшло, і опошнянські сливи на шпичках понасилювані, цукром облиті і кмінком злегка притрушені появилися на столі, гетьман подав Кочубеєві файку і подякував йому, що цей у Бахмач до нього приїхав.
– Службове діло, Іване Степановичу. Приказ, це приказ, хоч не до їзди мені.
– Мені теж ні. Подагричні болі неволять мене цілий отсей тиждень. Ледви ногами суваю… У мене багато діла до тебе.
І вони стали обговорювати всілякі важні питання, зразу адміністраційного, а там і політичного характеру.
Кочубей дивився на Мазепу і дивувався, як він зміняється нараз. Отеє був ніби багатий собі дідич, гостинний хуторянин, аж нараз дивись, говорить, як який володар. Що слово, то приказ. Все він знає, нічого зайвого не скаже, ніякої похибки не зробить, наче тобі з книжки читає.
– Багато я дечого наладив, – говорив гетьман, – та куди більше треба ще наладити, щоби в нас не було отої анархії, що тепер. Кождий чоловік, благо– і худородний, мусить почувати себе безпечним під крилами кріпких законів. Коли мені Господь дозволить пожити ще декілька літ і плани мої здійснити, то подбаю, щоб у нас був кодекс, кріпкий, ясний, всякому зрозумілий, як кодекс римський, бо годі, щоб одним усе було вільно, а другим ніщо.
– Себто ваша милість хоче порівняти людей? – спитав здивований Кочубей.
– Всі ми рівні перед маєстатом Божим, і перед маєстатом державним мусять нам бути забезпечені якісь рівні, людські права.
– Себто я і мій форейтор будемо одно? – спитав Кочубей.
– Де ходить о крадіж, грабіж, насильство, мор – так, на те ми й христіяни, щоб заповіді Христові рівно блюсти і шанувати. Забити чоловіка шляхетного чи худородженого – це один гріх, він же чоловік.
Кочубеєві такі новинки ніяк у голову не лізли, він думав над тим, чому гетьман, якраз нині, почав з ним таку балачку. Гетьман ніби вгадував його мислі.
– Нині, – казав, – я з тобою про це по-товариськи говорю, а за декілька років, може, будемо балакати інакше. Хочу, щоби близькі до мене люди освоїлися з тим. До того воно скрізь іде. Не дивімся на Польщу, навіть на Францію – ні, але погадаймо собі про Англію і пригадаймо, що в Греції колись було.
– Тому вона й завалилася, тая Греція, – замітив Кочубей.
– Раджу прочитати істориків грецьких, а зміниш свою гадку, товаришу. Людина стремить до волі, і того стремління годі викорінити з людства, народи хочуть мати волю, й одиниці теж. Перше народи, тоді одиниці. От воно як. Поки поневолений народ, поти й одиницям годі здобути волю. Але згодом прийде і на них пора.
– Не хотів би я дожити до того, Іване Степановичу, – сказав з гіркою усмішкою Кочубей.
– Може, ми й не дожиємо, все в Божих руках, але погано, коли передові люди дивляться не вперед, а назад. Передвиджувати треба.
– Як же тоді, значиться, треба буде мені самому орати, сіяти, всяку чорну роботу робити, а мої гайдуки сядуть, може, в суді?
– Це вже ти надто чорно дивишся на діло. Я про людські права кажу, не про економію. Устрій і лад будуть такі, яких кождому народові треба, себто кождій державі, і привілеї теж, тільки вони не сміють дальше людської гідності йти. От скажім, Стецько заб'є Грицька і повисне за те, а ти заб'єш не знаю кілько там людей і тобі ніщо.
Кочубей, як на шпильках, на м'ягкій подушці сидів.
– Ти про мою пригоду? – спитав несміло.
– Ні, я лиш exempli gratia [35]35
Для прикладу (латин.)
[Закрыть]. Що ж торкається тої твоєї пригоди, то мушу до твого відома довести, що вона дуже й дуже немила для мене, особливо тепер, коли я і без того маю чимало всіляких турбот.
– Я боронився, Іване Степановичу, боронив жінки й доньки.
– Знаю це і розумію, але чи схоче зрозуміти цар, коли про це доложать йому?
Кочубей мінився; то блід, то червонів. Мазепа не зводив з нього очей.
– Я про царських людей нічого не знаю, знаю, що на мій «кондукт» напали розбишаки.
– Але я знаю, Василю, і тому турбуюся.
Кочубей чув, що тратить грунт під ногами і що треба здавати позицію.
– Я, моя дружина і донька моя числимо на тебе, Іване Степановичу, як на свою владу і на протектора нашого.
– Як на товариша і приятеля, кажи. От що! І будь певний, що не заведешся. Оставмо це діло. Беру його на свою голову, котра вже й так угинається під усякими тягарами. Позволь тільки завдати тобі ще одно питання. Кажеш, що ти обороняв дружину й доньку перед розбишаками, а чому ж ти тоді не обороняєш доньку перед її мамою, що?
Кочубей такого звороту не сподівався.
– Це діло сімейне, – відповів, спускаючи очі під стіл.
– І насильство в семействі противиться законам Божим і людським.
– За сім'ю відповідає батько.
– За батьків відповідаю я, ваш гетьман, голова ваша. Я за вас отвіт здам перед Богом. Донька не невольниця батька й мами, а дитина, їй належаться теж людські права.
– Прав батька родини нікому доторкатися невільно, – перебив Кочубей.
Гетьман піднявся з місця. Його голос був спокійний, але рішучий, кожде слово дзвеніло, як вилите з бронзи.
– Ваша милість жадають, щоб я повагою своєї особи і власті захищав перед гнівом царським, а рівночасно не дозволяють мені захищати Мотрю Кочубеївну перед гнівом і насильствами Любові Федорівни. Ваша милість не бачать контраверзїї, в котру самохіть попадають. Обов'язок свій і право своє я знаю. Сповняв їх і сповнятиму дальше, поки Господь не покличе мене до себе. Хто захисту і помочі шукає в мене, знайде її, хоч би це була й донька, доведена до розпуки злостею і злобою родителів своїх. Dixi [36]36
Я сказав (латин.)
[Закрыть]!
Кочубей слухав, з кождим словом очі його більшали, уста відчинялися, брови знімалися вгору.
– Іване Степановичу, – белендів не своїм голосом. – Іване Степановичу, що це ти. Боже ти мій, невже ж Мотря, невже ж би, як же це, кажи, ради Бога кажи, добродію ти мій, друже, товаришу старий!
Він то вставав, то сідав, то кліпав очима, то кривився, ціле його обличчя, ціла постать виявляли стільки здивовання, радості, помішаної з тривогою, гордощів з приниженням, що Мазепі жаль зробилося того бідного чоловіка, котрого жінка довела до такої затрати всякої «благородної амбіції».
– Заспокійся, товаришу, – сказав, саджаючи його і присувзаючися ближче до нього. – Прости, що я, як господар, балакав так з тобою, своїм гостем. Воно мусіло бути сказане… Мотря у мене.
– Мотря у тебе? – І голова генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея безсильно повалилася на спинку фотеля. Перед його примкненими повіками стояла Любов Федорівна, тріумфуюча, злобно всміхнена, невблаганна. «Мазепа до всього спосібний», – сичала йому до вуха. Але разом з тим у серці Кочубея будилася батьківська любов до доньки, покривдженої мамою, і всміхалася радість, що тая донька жиє, і що він її побачить.
Кочубей встав і стиснув гетьмана за руку.
– Спасибі тобі! – Розцілувалися. – Де вона? – питав Кочубей, не окриваючи своєї втіхи. Рад був, що скінчиться тая тривога, котра йому відбирала сон і гірчицю додавала до страви, а полин до напитків, що не треба буде посилати людей, шукати, слідити, судити, він рад був простити всім і забути все, взяти Мотрю і везти її додому. Любов Федорівна поцілувала хрест, що буде доброю для неї.
– Де вона? – повторив своє питання.
– Тут, недалеко, – відповів гетьман спокійно. – Лиш кілька стін ділять нас від неї. Але мушу тобі, Василю, сказати, що вона хора й ледви чи пізнасть тебе.
– О Боже ти мій! Мотря хора? – і Кочубей почув, що його радість розвівається нараз, як дим. Почув злість до гетьмана, гадаючи, що він її пірвав і спричинив хоробу.
– Скарай, Боже, того, що спричинив її недугу! – сказав, сідаючи у крісло.
– Не того, а тую, – поправив гетьман.
– Гадаєш, Любов Федорівну?
– Не на кого, а на неї одну цей гріх паде, як і багато других. Вона доньку вигнала з хати, в монастир заслати хотіла, прожитку їй не давала, щастя рідній доньці своїй позавидувала.
– А той, що її пірвав, умичник, злочинний противник родительської волі?
– Гадаєш, я? – говорив гетьман, клепаючи Кочубея по рамені. – Тим разом, брате, не влучив. Я Мотрі не поривав, вона втекла до мене тамтої ночі, спасаючи себе перед монастирем, перед вовками і – перед мамою. Кажу це тобі рішучо я, гетьман, Іван Мазепа.
– А хто ж тоді?
– Не знаю. Не розказала, бо з жаром прибігла до мене, вснула і до пам'яті не прийшла.
– Боже ти мій, Спасителю святий, зглянься наді мною, бідним!
– Не попадай у розпуку, вона молода, сильна, дасть Бог, перетриває недугу, мій лікар доглядає її, я за другим до Києва післав, краще від рідної мами піклуюся нею, – це певно. Все, що можна зробити, зроблю. А тепер на тебе, Василю, черга.
– Яка?
– Ти мусиш про її будучність подбати. Любов Федорівну треба раз загнуздати, – так не йде. Я дальше такої лютої жінки в нашому старшинському колі не стерплю, хоч як тобі сприяю. Зрозумій це раз! Мене ти слухай, не її. Я тобі не ворог, а доньці твоїй, як нікому другому в світі, щастя бажаю і скривдити її не дозволю.
– Слово моє, що і я кривдити її не дам.
– Слово?
– Як хочеш, і хрест поцілую.
– Не треба. Ходім!
Мотря лежала на білій постелі, як на снігу червона троянда.
Тільки від довгих рісниць падали синяві тіні.
Тепле покривало скоро й високо підносилося на її грудях. Вихоплювала з-під нього свої руки і неспокійно кидала ними, то затулюючи, то розтулюючи вузькі, довгі пальці.
Лідія Петрівна брала обережно Мотрині руки й ховала їх під покривало.
– Не виставляй, доньцю, ручок, щоб не простудилася, лікар казав у теплі тебе тримати.
Мотря не розуміла, що до неї говорять.
На столі горіли дві свічки за параванчиком, щоб світло очей Мотриних не вражало. Її ліжко було в лагіднім півсумерку, тим ясніша була друга половина спальні, особливо ж лисина старого хірурга, що по недоспаній ночі хропів у високому фотелю.
Лідія Петрівна бентежилася. Відбігала від Мотриного ліжка й тягнула старого німця-за фрак:
– Мусіє, мусіє, не хропіть так голосно, а то хору збудите.
Мусіє підносив сонні повіки, дивився здивовано на Лідію Петрівну і впевняв, що він ніколи не хропе.
– Як же ні? Я ж чула.
– Це, мабуть, хорій у грудях грало.
Відвертав голову від світла, хвилину думав, чи остатися при «умшлягах», чи, може, спробувати банок, та, не рішивши, починав знову хропіти. Був старий, але дуже досвідний лікар, що навіть проти холери мав свою власну рецепту. Від Мотрі не відступав, бо такий був приказ гетьманський, а він до приказів привик. Чув, що розстайні кочі привезуть київського «фельдшера», котрий зажив собі великої слави, поборюючи «чорну хоробу», – раз менша відповідальність, а друге – легша буде робота, бо будуть по черзі біля хорої сидіти. І поговорять собі по-німецьки.
Лідія Петрівна саме десятий раз тягнула його за звисаючу полу фрака, коли двері тихесенько відчинилися й увійшов гетьман з Кочубеєм.
Німець, як опарений, зірвався зі свойого місця і кланявся, згинаючи голову і спину, а руки випростовуючи перед себе.
Гетьман підійшов до нього і шепотом спитав, як хорій?
– Gnadiges Fraulein [37]37
Шановна панночка (нім.)
[Закрыть]– очень сангвініческая комплекція, очень, багато крові, молода кров.
Кочубей пожирав його очима. Недовірчивий зроду і підзорливий з практики, гадав собі, чи не видумана отся нагла хороба Мотрі, бо вона ніколи на тілі не хорувала і тільки душевні припадки лучалися з нею і то від сильного «афекту». Хитрий Мазепа не раз придумував свої хороби, так і чи Мотриної не придумав він, щоб застрашити Кочубеїв і відвернути їх увагу від «факту умички». Але заклопотаний німець і заплакана Лідія Петрівна, а до того ще й сумне гетьманове обличчя впевнили його, що тут дійсно, як цей німець казав, «очень серіозноє діло, самой большой казус».
Тихо і легко, як йому лиш на це його сутоловата фігура дозволяла, підступив до ліжка хорої і глянув на неї. Мотря кинула собою і відчинила широко повіки:
– Батько!
Хотіла сісти на ліжку, але лікар і Лідія Петрівна припали до неї, положили на подушки, накрили периною, лікар поклав зимний приклад на голову. Мотря довго говорила якісь відірвані слова, якісь речення то без початку, то без кінця, про королівну на вежі, про сльозу, з котрої розлилося море, про млин і кров, аж уста її зціпилися і тільки глухі стони добувалися з грудей.
Кочубей слухав, ноги під ним дрижали, голова хиталася нервово, ще хвилина і – розридається.
Гетьман взяв його обома руками за плечі і попровадив до свого кабінету.
Чув, як Кочубей тулився до нього і, хлипаючи, говорив:
– Іване Степановичу, ох, Іване Степановичу, який я безталанний!
Довго заспокоював його гетьман, заки він прийшов до себе.
– Не на нас, – говорив Мазепа, – не на нас, бо ми з тобою старі грішники, а на неї зглянеться Бог милосердний. Вона молода, гарна, добра, чому ж їй не пожити на світі, не навтішатися життям? Будь спокійний, не пристоїть такому достойникові, як ти, показувати себе надто м'ягкосердним. Надивилися ми з тобою на людське горе, може, й спричинили його чимало, – потерпім тепер самі.
– Не знаєш ти батьківського терпіння! – хлипав Кочубей.
– Але й ти мого терпіння не знаєш, воно від твойого не менше, бо я Мотрю люблю, як не любив нікого.
– Друже ти мій, – відповів на теє Кочубей, – не маю причини не вірити тобі. Не гадаю, щоб ти зле з Мотрею думав, а коли вона не байдужа до твоїх «афектів», то я, як добрий батько своєї дитини, противитися вашому задумові не буду. За Любов Федорівну не беруся казати.
– І добре робиш, бо вона не з тих, щоб за неї навіть її муж міг говорити. Але я вдячним серцем і твоє слово приймаю, вважай тільки, щоб дотримав його…
Кочубей хотів їхати, але гетьман не пустив його. Зимова ніч, а Кочубей утомлений і збентежений дуже.
– Не ті часи, Василю, – говорив гетьман, – щоб ми по ночах товклися, треба нам шанувати здоровля.
– Любов Федорівна дожидає мене. Неспокійна.
– Хай і вона потерпить. Не зашкодить. Кочубей був такий схвильований недугою доньки, що й вечері не хотів їсти.
– Їдж, Василю, бо вночі не дам, – жартував гетьман, знаючи, що Василь іноді й серед ночі дзвонив на ключника й казав подавати їсти, бо так його поганий сон зневолив, що зголоднів.
Але в Бахмачі він сьогодні заснув кріпко і спокійно. І не будили його, хоч з Мотрею було дуже погано. Гетьман навіть не роздягався. Щолиш над ранок, коли хірург сказав, що хорій знову трохи краще, поклався і задрімав.
Перележав дві-три години між сном а явою. Забагато турбот звалилося на його голову– Та на те він Мазепа, щоб не піддаватися їм. Щолиш щастя, добуте зусиллями важкими, це справжнє щастя, інше – милостиня, кинена тобі химерною судьбою.
Збудився і побачив тихий ранок. Сніг спокійно сипався з неба на землю, як мука із сита, густий-густий!
Гетьман встав у бадьорому настрою. Вірив, що Мотря видужає і що подужає горе. Молода, гарна, добра, – чому ж би їй і щасливою не бути? А може, і ще комусь з нею?..
Сердечне розпрощалися з Кочубеєм.
Цей здивувався, побачивши перед рундуком не свої, а гетьманські коні і сани з гербом Мазепи.
– Їдеш куди? – спитав.
– Хорої не покину. Це для тебе, бо твої коні втомлені, хай спічнуть до полудня. З тобою поїде мій небіж, Война-ровський, для товариства, щоб не було скучно. Назад привезе мені мого канцеляриста Івана Чуйкевича, – потребую його. Маємо дещо писати й компонувати. Поздорови своїх.
«Чомусь-то Іван Степанович дуже уважливий до мене, – гадав собі Кочубей, сідаючи в гетьманські залубні. – Вчера шестірнею їздити дозволив, а нині своїми кіньми відсилає. Чи не дивиться він на мене як зять на тестя? Та – хай би там! Все-таки гетьман, і, нема що казати, велика голова. Може, повезе йому й дальше, як досі везло. Тільки Любов Федорівна! Що ти з нею порадиш?»
Цілу дорогу журився Кочубей, що йому Любов Федорівна скаже, аж пригадав собі, що недуга Мотрі грізніша навіть від Любові Федорівни,! почав молитися в думках.
Войнаровський кілька разів починав розмову, але побачивши, що Кочубей відповідає коротко і ніби нерадо, перестав турбувати старого. «Має він із себе!» – погадав собі.
Заїхали на замок до канцелярій.
Кочубей спитав, чи нема що важного, прочитав дещо, підписав і просив Войнаровського до себе на обід. Але гетьманський небіж відмовився. Казав, що гетьманові треба спішно Чуйкевича.
Гетьманські сани відвезли Кочубея до його двора, вернули, і Войнаровський з Чуйкевичем поїхали в Бахмач.
