Текст книги "Мотря"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 26 (всего у книги 36 страниц)
ПОЧУВ ПРАВДУ
По вечері гетьман відпровадив свого гостя до спальні. Була це одна з бічних кімнат, з одними тільки дверима і з одним вікном. Стіни грубі, ліжко всунене в стіну, магоневе, з позолоченими прикрасами, без занавіс. Не зимно було й не гарячо, саме в міру, щоб добре спати.
Кочубей, увійшовши до спальні, перехрестився до ікони, кинув оком на гарно вистелене ліжко і підійшов до вікна. Спробував рукою, чи добре зачинене, й подивився, чи є віконниці при ньому.
– Що це ти, Василю Леонтійовичу, злодіїв боїшся? – спитав гетьман.
– Не боюся, – відповів Кочубей, – з привички гляджу.
– Як то, з привички?
– А ще з тих часів, як не було в мене тільки служби й варти, що тепер, а часи були непевні. Бувало, заки положуся спати, заглядаю в кождий кут, і під кожде ліжко, навіть до скринь. Мене здавна за багача мали, а чого-то поганий чоловік не зробить, щоб добути цей марний гріш. У мого дядька було раз таке. – Вони посідали на великій канапі, і Кочубей став оповідати: – Приходить раз під вечір якийсь серб, чи мадяр, чи якась біда, подорожній, і двигає на плечах такий здоровий ящик, аж під ним присідає. «Будь ласка, милостивий пане, – каже до дядька, – позволь оцю штуку зложити в вас на ніч. Я з нею до города йду, сукна всілякого рода маю, якщо зводите, то вранці покажу, може, купите що, бо тепер уже темніється, не видно. Сам я у корчмі заночую, а там для такої дорогої речі не досить безпечно». Дядько мій був собі от козак, ні бідний, ні багатий і жив собі простенько. «Гаразд, – каже, – поклади свій ящик, чоловіче добрий, тут у світлиці. Йому там безпечно буде». Поклав, побажав доброї ночі і пішов. Але по вечері вертає дядьків син з собакою з лісу. Собака запримітила цей ящик, обнюхала, і як зачне прискакувати до нього, як не стане лаяти, гаркати, вити, аж землю під собою дере. Всі в сміх, – тю, тю, дурний Гривко! А пес дальше своє. Вигнали його, він ще під вікном гарчить і до вікна дереться. «Е, – каже мій дядько, – тут щось не теє. Це не дурний пес». Покликали коваля, розбили ящик і, гадаєш, сукно знайшли, – еге! Чоловік сидів з такою ножакою, о! Мабуть, умовилися, що серед ночі цей, що в ящику, вийде з нього і відчинить двері, а там не треба й казати, що робили б… Я ще тоді хлопцем був, але з тої пори не вірю нікому, особливо, як спати кладуся.
– І добре робиш. Добрий хазяїн усього сам пильнує, а злий з усім на челядь здається. Наші люди хочуть, як шляхтичі польські, весь тягар життя на своїх підданих накладати, собі зоставляючи тільки функції природні й те задовілля, яке з них випливає. Гадають, що на тому основується щастя. А з такого життя чоловік ледащіє і попадає у скуку. Недаром же й кажуть – загорюй снажно, та й і їдж смашно. Чоловікові найкраще для його серця і для здоровля те, що він сам собі здобуде.
– Ти, Іване Степановичу, мабуть, того і тримаєшся. Дивуюся, що тобі хочеться самому всякими і публічними, і приватними ділами турбуватися.
– Добре б я вийшов, коли б на других здався. Треба, бачиш, щоб хазяїна і собака знала. Добрий хазяїн ізбере, а поганий розгребе. Без хазяїна, кажуть, і двір плаче, а мій двір – це цілий край.
– Та воно так. А я все-таки дивуюся не тільки твому розумові, але й твоїй пильності та роботячості.
– Розум Бог дає, а пильність сам чоловік мусить придбати. Очам страшно, а руки зроблять!
– І веселості тобі не бракує, все вмієш щось таке доповісти, що чоловікові відрадніше стане.
– Таку вдачу Бог мені дав.
– Молодець ти, Іване Степановичу, їй-Богу, молодець.
– Тому ще й жінки не зрікаюся, – відповів, усміхаючись, гетьман.
Вони збиралися скоро йти спати, та забули про цей добрий намір. Розбалакалися. Кочубей не виговорився перед донькою; рад був виговоритися хоч трохи перед гетьманом. Надто вже багато накипіло в його душі. Почував себе великим грішником, а заразом людиною безталанною, котрій годиться усі гріхи простити.
– Кажеш, Іване Степановичу, що ти ще й жінки не зрікаєшся. Га, що ж, – женися, хай тобі Бог помагає, погуляємо на твойому весіллі.
Мазепа поклав йому руку на коліно і, вдивляючися в очі, говорив ніби з жалем:
– Женився би, так вороги не дають. Завидують щастя, кажуть, досить з тебе булави, а дівчину не лови, другому остав.
Слова ці були вимовлені так щиро і просто, що ними зворушився Кочубей.
– Іване, – сказав, – товаришу мій і добродію! Коли це ти до мене п'єш, так, їй-Богу, гріх береш на совість. Не хочу я щасти твойому стояти на дорозі і не хочу, як ти сказав, зав'язувати світа своїй доньці. – Він поправився на канапі і відкашельнув. Видно, не легко було говорити. – Щоправда, є деякі перешкоди, і ти не сердься на мене, коли я тобі їх нагадуй та ще в твоїй гостинній хаті. Правди не затаю.
– Які ж вони?
– ІЦе питаєш? А твій вік і те, що ти хресний батько Мотрі. Але ж, славити Бога, ти не одного молодця заженеш у козячий ріг, а про друге діло хай турбується церква, а не ми. Дозволить митрополит чи хто там, значиться, можна, і годі. Довго я над тим думав і додумався до того, що тобі кажу, так як мені Бог.
Гетьман не спускав ока зі свого товариша. Знав його, як самого себе. Відчував, коли він щиро говорить, а коли нещиро. Тепер Кочубей не брехав. Значиться, він того невдалого нападу на Бахмач не мішався, може, навіть не чув про нього. Те, що один з полонених зізнав, осталось тайною, а сама сутичка з гільтаями, котрих виполошено з ліса і розгромлено, то була така звичайна річ, що нема чим і дивуватися. Гетьман надумувався хвилину, що йому робити, чи подякувати Кочубеєві за його щире слово, побажати доброї ночі і йти, чи, може, користуючися щасливою нагодою, отсею, як здавалося, доброю і непідступною розмовою, виявити йому правду і пустити діло на чисту воду… Знав, що Кочубеєві прикро буде почати тую правду, але розумів, що колись тую прикрість треба буде йому зробити, а нині, може, краще, як коли…
– Отже! – і гетьман взяв Кочубея за руку. – Дякую тобі, товаришу, за твоє добре слово. З того, що ти сказав, догадуватися можна, що не противишся мойому подружжю з Мотрею Василівною. Це для мене річ важна, бо не гадай собі, що я на старі літа захотів молодого женихання. Борони мене Боже! В мене намір поважний, навіть дуже поважний, бо не слід гетьманові Мазепі грати ролю смішного коханця. Я не молодець, але серце в мене гаряче, по щирості тобі кажу, я Мотрю люблю, вона мені теж призналася в любові, гадаю, нещастя з нашого кохання не буде.
Кочубей понурив голову і слухав. Він уже освоївся з гадкою, що годі довше противитися гетьманові і Мотрі. Хочуть – хай їх Бог благословить. Треба раз і Любов Федорівну приборкати, бо так дальше не може бути. З Мазепою не виграєш справи. Він ще ніколи не програв. До того чи не краще мати зятем гетьмана, ніж якогось там молодого чоловіка, котрий хтозна, чи й полковницького пірнача доскочить. Тому-то Кочубей щире притакнув словам Мазепи.
– І мені здається, що з вашого кохання ніякого лиха не буде, – сказав.
– І ще одно, – почав тоді гетьман. – Не забувай, що багато лиха буває на нашій Україні, коли гетьман не оставить сина, і то гідного сина, не такого, як Юрась. Може, мені Бог не відмовить тої потіхи, а не маю ніякої причини боятися, щоб син Івана Мазепи і Мотрі Кочубеївни був ледащо. Така розумна мати виховає його на гарного наслідника Івана Мазепи, хоч би я скорше очі замкнув. Отеє і є тая причина, котра дає мені сміливість жадати в тебе доньки не тільки як жінки для Івана Степановича, але також як дружини для гетьмана Івана Мазепи, котрий про те тільки і дбає, щоби свій край вивести з хаосу на широкий і певний шлях і щоб йому раз забезпечити будучність. Що ж ти на це?
– Знаєш, Іване Степановичу, коли маю тобі правду сказати, то я про те й не думав. Мені здавалося, що ти свого небожа, Войнаровського, рад бачити своїм наслідником на гетьманстві.
– Ближча сорочка, як кожух, і ближчий син, як небіж, хоч би й такий любий мойому серцю, як Андрій.
– Це правда, і я тебе аж тепер добре розумію.
– Не розуміють мене люди, мій ти товаришу, і, мабуть, не скоро зрозуміють. Їм і мої багатства, і моє значення, і навіть церкви, котрі я для Божої слави побудував, – сіллю в оці. Чи ти чув, що отеє за несподіванку готовили вони для мене?
– Герцогство?
– Піп герцогство, це стара дурниця, – хотіли напасти на Бахмач!
– Напасти? На Бахмач? На гетьманський двір? Ні, чогось такого я навіть подумати не смів. Всяке в нас бувало, а про таке не чув.
Мазепа бачив в очах Кочубея не тільки велике здивовання, але й гнів. Як же така зневага! Як стануть нападати на гетьмана, то що ж тоді за безпека буде для генеральних старшин.
– Ні, Іване Степановичу, це, мабуть, тобі хтось таку байку сказав, щоб піддобритися.
– Хтось, а чи знаєш ти, хто?
– Хто такий?
– Чуйкевич.
Кочубей ухам своїм не вірив.
– Чуйкевич? Ні, цей брехати не вміє. Це чоловік правдивий. Кажи, як воно було?
– Нема що багато розказувати. Чуйкевичеві прийшло на гадку перешукати ліс, отой, знаєш, з озером, праворуч, як їхати з Бахмача в Батурин, ну і витровив банду, яка готовилася до нічного нападу на мій двір.
– Ні, се така дивасія, що я нині і не вену, – аж хрестився перестрашений Кочубей,
– І подумай, Василю, – говорив дальше гетьман, – що з того могло вийти. Не тільки сором, – іще який! – і не тільки пролив крові, бо мої сердюки не дармували б, а Петранівський на те тільки й чекає, але що могло статися з Мотрею? Вона тоді тяжко недужа лежала, могла переплатити здоровлям.
– Життям, – поправив Кочубей.
– Отже, бачиш, а подумати, що вони хотіли викрасти Мотрю.
Кочубей руками вхопився за голову.
– Що ти кажеш, Іване Степановичу? – питався, не довіряючи собі.
– Те, що чуєш, – відповів гетьман, – Але ти не бентежся. Дякувати Богу, небезпеки нема. У мене кріпка сторожа. Кочубей не міг заспокоїтися.
– Боже мій, Боже! – повторяв, ходячи по кімнаті. Гетьман ще раз захитався, чи розкрити перед ним цілу тую погану справу, чи замовчати. І ще раз рішився, що колись сказати треба і що нині краще, ніж коли.
– Та на тім, бачиш, не кінець. Заспокійся і послухай решти. Не говорю, щоб сердити тебе, а тому, що мусиш усю правду почути. Тих гільтаїв наслала на мій двір Любов Федорівна.
Кочубей вліпив у гетьмана очі, великі, блудні, безмовні, закліпав повіками, замахав руками і, як довгий, повалився на землю.
Гетьман розпинав на нім жупан, сорочку, розв'язав пояс і чутив водою.
– Андрію! – гукнув крізь двері, разом з Войнаровським поклали безпритомного Кочубея на ліжко.
Гетьман лишився при нім, Войнаровський побіг по медика.
– Тільки вважай, щоб не стривожити Мотрі. Її того знати не треба.
Медик довго порався, заки Кочубея до пам'яти привів.
– Gott set Dank [51]51
Богові дякувати (нім.)
[Закрыть], – говорив, згинаючися перед гетьманом. – Тяжкий припадок, дуже тяжкий припадок. Серце і удар на мозок. Старий чоловік і не сильної конституції, добре, що на тім скінчилося. Ваша милість можуть кластися спати, ми тут з його милостію паном Войнаровським посидимо. Вашій ясновельможності треба шанувати своє дорогоцінне здоровля.
Але гетьман не спішився слухати свого ляйбмедікуса. Не відступав від ліжка хорого, поки цей не заспокоївся і не вснув.
Тоді пішов.
Я, КОЧУБЕЇХА
– Зв'язала мене доля з Кочубеями, – говорив до себе гетьман. – Де яке лихо, там і Кочубей. От і тепер. Двоє їх лежить у дворі, а ти ще тайну тримай, щоб не довідалася Мотря. Самі тайни. Га, що ж? Наварив каші, тепер їдж! Але що робити з Любов'ю Федорівною? Нема що, треба повідомити її, скажу, що Василь Леонтійович занедужав, і заспокою, шо небезпеки нема та що він завтра, мабуть, додому верне. А завтра знов пішлю таку саму вістку, і так, доки треба буде. Щоб тільки не скортіло їй відвідати хорого мужа. До доньки не приїхала, бо гнівається з нею, а до чоловіка, може, приїде. Що тоді робити? Як цей приїзд пояснити Мотрі?.. От біда мені з Кочубеями!
Але Кочубеїха не приїхала. Вона вперто трималася свого: не поступитися Мазепі і воювати з ним до самого кінця. Цей кінець вона уявляла собі не інакше, як поваленням гетьмана і засланням його десь у далека Сибір. На його місці бачила не кого другого, а свого чоловіка, Василя Леонтійовича Кочубея, «гетьмана зъ войскомъ ихъ царского пресвътного величества Запорожскимъ». Чого-то не гадає собі чоловік!
Любов Федорівна немало затривожилася вісткою про недугу Василя Леонтійовича. Він, щоправда, часто западає тепер на здоровлю, а останніми часами таки дуже подався, особливо після тієї пригоди з Мотрею, бодай би її Бог того не пам'ятав! А все-таки до гетьмана поїхав здоровий і – нараз уже й вернути не може. Або схвилювався надміру, розмовляючи з гетьманом про Мотрю, або з'їв щось чи випив недоброго.
Отся друга гадка більше їй припала до вподоби. А вже ж Мазепа до всього спосібний, підсипав чогось до страви або до чарки, і Василь Леонтійович занедужав. Щоби від того вмер, – не гадала, бо Мазепа не такий дурний, щоб душегубство в своїй власній хаті чинити, але пошкодити здоровлю він може.
Любов Федорівна не вірила тому, а все-таки вмовляла в себе, що воно так, бо з того вимислу могла бути для неї неабияка вигода. Сказати тільки; доньку пірвав, а батькові трутки підсипав, чи треба більшого злочинця?
У підходячий мент може воно дорешти принизити нелюбого гетьмана в старшинських кругах, а як треба, то й серед народу.
Старшинські круги! І Любов Федорівна переходила в гадках не тільки генеральних, а й полкових старшин, пригадуючи собі, коли хто з них і якого добра або зла зазнав від гетьмана Мазепи. Для кращої пригадки добула ящик, в котрім чоловік переховував чорновики своїх листів до всіляких визначних людей і оригінальні листи їх до себе. Пам'ять може милити, а що написане пером, того не витягнеш волом. Любов Федорівна перечитувала старі листи, неначе історію свого чоловіка від незначного канцеляриста до генерального судді і стольника його царського величества. Яка висока драбина!
«Мосцъ пане полковнику комонный, велцъ мосцивий мой пане! Листь в. м. мосцивого моего пана зъ ласкавимъ одоззомъ, и гостинець два пасы ременю донесены мнъ суть: за що покорнъ дякую в. м. моєму мосцивому пану. Відомостей жадныхъ до ознайменья годныхъ на сей часть не згодилося. Кончу теды сеє моє писанье, отдаючи мой найнижшій в. м. поклонь, й затымъ зостаю вашой мосци моего мосцивого пана зычлывым слугою В. Кочубей. Зъ Батурина, генваря 27, року 1679».
До кого воно писане, до гетьмана якого чи до царського воєводи? Де там! До комонного полковника Новицького!
Який принижений тон, яка покірливість перед звичайним пірначем! А вже ж оцей гостинець «два паси ременю», за котрий так щире дякує Новицькому Кочубей, ні, це нині щось прямо неподібного до правди! Смішно, та й годі.
«Мостипане Кочубей, вельце мни зычливый пріятелю й куме! Въдомость оть вашей милости мостипане присланая о смерти вельможного его милости пана Симеона гетьманича, полковника Стародубовского, полная жалю й фрасунковъ, не листовныхъ пріятельскихъ отвътовъ, але великого по мнъ вытягаетъ плачу… рачъ доложити яснъвельможному добродъеви, абимъ и я при похоронъ на назначеное мъсце моглъ быти притомнымъ, й просити покорнъ мнъ панского его на тое позволенья. Затымь милостивой ласцъ й пріязни вашей мости моего милостивого пана себе полъцаю. Зъ Переясловля, Іюня 12 дня, року 1685…»
Хто ж це до Василя Кочубея пише, хорунжий який, чи сотник охочекомонної сотні? Де там! «Зычливый всего добра пріятель й повольный до услугъ, Леонтій Полуботокъ, полковникъ войска ихъ царского пресвітлого величества Запорожского Переясловскій».
Ось яка різниця! Земля і небо!
І всього за 5 літ така переміна! А ниці? Куди там нині до минулого! Нині Василь Кочубей перзона, перша по гетьмані. По гетьмані!? І доки йому давати себе затемнювати тій гетьманській фігурі. Пора наперед, пора!
Любов Федорівна турбувалася невдалим нападом на Бахмач. Усе було приготоване так гарно, здається, і не мож краще, і не вдалося.
Мотрю мали привезти не додому, а переховати у якомусь певному місці, сповіщаючи Кочубеїв, що вона є і буде віддана за викупом. В такий спосіб мали бути затерті сліди, котрим Любов Федорівна походила. Прямо харцизи на свою руку напад зробили, сподіваючись доброго окупу, і годі. А рівночасно з Мазепи була би зірвана личина. Весь світ довідався б, що він спосібний навіть доньку від родителів пірвати, та ще від яких! Від Кочубеїв!!
Любов Федорівна пригадувала собі цілу історію з Мотрею, від приїзду гетьмана, аж донині, лиха була на себе, що сама не відвезла доньки в монастир, а післала отсі дві мацапури, що навіть такого марного діла не припильнували. За те й посидять собі в монастирі не менше як до
Великодня, нехай попостять трохи, будуть їм краще Кочубеєві хліби смакувати.
«Не треба було, – міркувала собі Любов Федорівна, – робити ніякої тайни, а явно-славно в днину відвести доньку в монастир. Не було б такого припадку. Бо невже ж це сором? Чи одну панночку з найкращих родин у черниці віддавали. І зацні матрони ішли туди. Перша – гетьманова мати. Кажуть про неї, що вона чарівниця, навіть до царя такі вісті доходили, а вже ж таки ігуменя, хоч син гетьман. Могла й Мотря Кочубеївна ігуменею стати. Всьому лиху винен Василь. Він настоював на тому, щоб потаймиру ціле діло робити, а Любов Федорівна притакнула лиш тому, щоб гетьман не довідався, де Мотря, і не добув її. А тепер, гляди, вона таки в нього. «Але, – сказала собі Любов Федорівна, – не дочекає він, щоб я за нього доньку віддала, гори порушу, а на своїм поставлю!».
Її міркування перервав приїзд коршмарки. Кочубеїха кликала її. Вірна дорадниця й помічниця приїхала позиченим берліном в новій шубі, з великим ковніром, щоб її не пізнали, бо й сама те гаразд розуміла, що негарно Кочубеїсі з коршмаркою в потайні діла заходити.
Замкнулися в окремій кімнатці і перешіптувалися.
– Недобре ви діло підготовили, – нарікала Кочубеїха, – а я вас так дуже просила, щоб як-будь не починати, бо діло велике й важне.
– Підготувала я його, як своє власне, та лихий Чуйкевича наслав. Недаром його Чуйком прозивають. Чує, як трава росте. Де ж кому до голови могло прийти, щоби він ні з того ні з сього, такий ліс, куди зимою хіба яка собака за зайцем забіжить, перешукувати взявся.
– Пропало. А тепер уважайте, щоб не викрилося, що я про це знала. Я собі того не бажаю.
– Я про те з ніким не балакала, лиш з отаманом, а то чоловік певний, і він, як чую, втік, і не зловили його.
– То гаразд. Усе можна, але зосторожна! – навчала Любов Федорівна шинкарку.
– Ваша милість не потребують мені того казати, вірнішої і розсудливішої помічниці та довірниці, як я, ваша милість і зі свічкою не знайдуть.
– Не сумніваюся і даром того не хочу.
– Я не для нагороди милості служу, а з великої зичливості і вдячності за все добро, якого я від ясновельможних панів зазнала. Але що ж ти з Мазепою пічнеш, коли, видно, йому сам чорт помагає.
– Гадаєте?
– Хто що проти нього задумав, тільки пальці собі попік.
– Себто,
– Досить пригадати діло Михайла Галицького, Семена Троцького і ченця Соломона. Здавалося, люди недурні, не поривалися з мотикою на сонце, а дивіть, чим скінчилося. Вони винуваті, їх покарали то на смерть, то на Сибір, а гетьман вийшов білий, як серафим. Та ще й Полуботки тоді потерпіли.
– Військовий суд присудив відібрати від обох Полуботків маєтності й держати під доглядом варти. Тямлю, бо мій засідав у тому суді.
– Ох, тяжкі то були часи, милосте ваша, і голод, і морове повітря, і саранча налітала. Аж до самого Стародуба весь хліб у полі з'їла, дохла,і такий сморід розходився від неї, що аж згадувати прикро. Прихильні до гетьмана ченці та попи казали, що це кара Божа за те, що народ свого гетьмана не шанує і що нібито й на крилах сарани написано «кара Божа». До того ще й пожежі пішли, натерпівся народ.
Кочубеїха слухала й притакувала головою.
– Кара Божа. А чому ж Бог перше такими карами нас не карав?
– Не знаю. А пригадаймо собі Петрика. Здавалося, чоловік мудрий, учений. І татарів мав за собою, а гетьмана таки не поборов і ще головою своєю наложив.
– Не політичне брався до діла.
– А які спокусливі листи писав на Україну. Аж любо було читати. То Петрик. А Стародубець Сусла. З добрим виказом на гетьмана до Москви ішов, а вернув у Батурин на тяжке мордування. Ще нібито вийшло таке, що Мазепа дуже милосердний, бо дарував йому життя.
– Фарисей! – мало не крикнула Любов Федорівна, а коршмарка вичислювала дальше.
– Не дуже-то давно, як пан Данило Васильович Забіла, бунчуковий товариш, разом з гетьманським двірським чоловіком Андрієм Солониною та з попом Леонтієм до боярина Шереметєва з доносом на Мазепу дібрався… Пригадує собі, ваша милість?
– Ще би ні; це ж недавно було, літ яких шість чи сім. Здавалося, зловили щуку.
– А щука все-таки вискочила з сітки і плаває собі безкарно й досі. А тамтих, як собі ваша милість пригадують, судили, мордували і на смерть присудили. Але гетьман, як до приказу цей приговір військового суду посилав, то додав до нього милостиву пільгу – помилурав їх. І знову вони чорні, а він білий.
– Лицемір!
– І так воно кождого разу бувало. Тому-то я й говорю, що Мазепі сам чорт помагає.
– Доброму чоловікові не поможе.
– Бо добрий на таку дорогу не піде…
Давали своїм язикам волю.
В Кочубеїсі злість накипала. Помста не давала їй спокою. Безуспішні затії пошкодити гетьманові підштовхували її, додавали охоти доказати цього, що не вдалося дотепер нік ому.
Вона ближче підсунулася до своєї дорадниці і, великим пальцем правої руки показуючи на ліву долоню, заявила рішучо:
– Скорише мені тут волосся виросте, як я своє дарую. Мотрю відберу і віддам за кого схочу, а тоді прийде черга на решту. Я не який там Забіла або Солонина, я Кочубеїха!
