Текст книги "Мотря"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 36 страниц)
– Вибирай! – відповіла мати.
– Треба вибрати так, щоб із дощу не попасти під ринву, щоб, рятуючи щось, не втратити усього.
– Лютер і Антихрист, – відповіла гетьманові мати.
– Ні з одним, ні з другим нам уже не по дорозі.
– А все ж таки цей Лютер – чоловік, і він дальше від нас, а Петро на карку. Це рись, що до шиї нашої присмоктався і кров нашу ссе. Так мені чомусь здається, що Україна жінка, а Петро чоловік, котрий знущається над нею. Не жити тому подружжю у парі, розвестись треба.
– Розводу церква не знає, треба скасувати шлюб.
– Боюся, що дійсно прийдеться нам скасувати цей шлюб. Та чи не гріх це, мамо?
– Чия вина, того й гріх. Господь тобі простить… – І вона підняла руки свої вгору. – Що не зробиш для облегчення долі народу, для визволення його з тяжкої вавілонської неволі, прощене тобі хай буде Господом милосердним, як моє серце материнське прощає тобі усі гріхи молодості твоєї і всі промахи теперішнього життя… Амінь!
На церкві озвався дзвінок. – Незабаром треба мені до церкви, – сказала ігуменя.
– Ще одно тільки питання, мамо, – затримував її гетьман. Видно було, що йому важко звіритися з отсим питанням, і тому він його відкладав на кінець.
– Що ж такого?
– Боюся Кочубея. Не так його, як Любові Федорівни.
Знаю, що вона за булавою аж горить.
– Так що ж з того? Перегорить і прохолоне.
– Тим часом може зчинити велику пожежу. Кочубей не одно знає, чого знати не треба, а до царського уха голос і з найдальшого кута дійде.
– Гадаєш?
– Боюся того… Кочубеїв треба заспокоїти.
– Так заспокій.
Гетьман встав, поправив пояс, погладив свій малий вус і, очі спускаючи додолу, спитав:
– Що б ти на це сказала, мамо, коли б я так засватав
Кочубеєву Мотрю? – А помовчавши хвилинку, говорив дальше: – Може б, таким чином заспокоїв жажду Кочубеїхи. Хоч не гетьманшею, а все-таки була би матір'ю гетьманші. Добра мати славою доньки своєї славиться.
Ігуменя мовчала. По зморщенім чолі, по навислих бровах і по устах, що ще скорше, як звичайно, дрижали, було видно, що її думка пильно працювала.
– Вона хрещениця твоя, – сказала нараз.
– Я про це з митрополитом побалакаю, а як треба, до патріарха поїду. Царі жінок до монастирів давали і знову женилися. Цісарі й королі теж, і то за згодою церкви.
Чимало таких випадків знає історія.
– Так, але це негарно і грішно. Генріх VIII був звір, як дикий кабан, хоч і славний король. Не хочу, щоб і про тебе так писали. А до того ти в літах, а вона щолиш розцвітається.
– Ви ж самі сказали, мамо, що дух – сила, не тіло.
Ігуменя мовчала.
– Та чи полюбить вона тебе? Великий рів поміж вами, боюсь, чи подасте собі руки крізь нього. Не дай Боже, щоб її присилували йти за тебе, за булаву. На таке подружжя благословення свого не дам.
– Силуваним конем не доробишся. Тут тобі й слово моє, мамо, що тільки за добровільною згодою Мотрі одружуся я з нею.
– Коли для справи і це тобі потрібне – нехай. Та якщо правду маю сказати, то не вірю я в це діло, не вірю! Кочубеїха не з тих, що ради доньки зрікаються почесті для себе. В неї, крім Мотрі, є ще другі діти. Вона схоче, щоб всі вони могли похвалитися мамою гетьманихою. От що!.. А втім, як гадаєш. Судженої і конем не об'їдеш, – нехай! Дзвінок озвався вдруге.
– Пора мені на молитви, – сказала ігуменя і попрощалася з сином.
Розійшлися. Він хідником пішов до брами, вона крізь город, з патерицею, чотками й молитвословом пустилася до монастирської церкви. Але в півдороги стала й озирнулася.
Дивилася, як її син, старий літами та дійсно молодий духом, різким кроком прямував до воріт за черницею-воротаркою з фіялковими очима.
– Дивні твої діла, Господи! – казала Марія-Магдалина, переступаючи церковний поріг.
З ГЕТЬМАНСЬКИМ ЛИСТОМ
Вечоріло, коли гетьманський канцелярист Іван Чуйкевич зі своїм невеличким кінним відділом опинився на лівому боці Дніпра.
За ним горіли численні верхи київських церков, сіяли хрести, як свічечки на різдвяній ялинці, від золочених блях і від шиб у вікнах бив такий блиск, що й дивитися годі було.
Київ виглядав, як казковий острів на мерехтливих водах Дніпра.
«Гарний наш Київ!» – подумав собі Чуйкевич, озираючись востаннє позад себе.
А перед ним стелилися поля, на яких згуста стояли копи, луги, вкриті буйною отавою, шуміли. Стрибали зайчики, били перепели, десь далеко кигикала чайка.
Наліво, на виднокрузі, ніби чорна хмара, стояв Броварський ліс. Здавалося, що це з його темного нутра виходить ніч.
Поміж нивами й лугами крутився широкий шлях. А такий пил був на ньому, що їздці геть пропадали. Здалеку їх і не видно, тільки ніби хмара якась сунеться від заходу на схід. Тупоту кінського теж не чути, бо коні ніби по подушках ступають. Тільки порскання їх розлягається широко, і тільки іноді задзвенить шабля, вдаряючи об козацьку острогу.
– Здоров, мій гнідий! – каже козак, поклепуючи гнучку шию свого коня, котрий, зачувши степ і поле, порскає, стрясається цілий, як у воді риба, і іржить, аж гомін від броварських лісів відбивається.
– Будуть нам раді, – каже другий козак, родом з-під Миргорода.
– Тобі б то хтось та не був радий?! – беруть його товариші на решето. – Такий красунь, що не дай Бог, щоб яка жінка на тебе задивилася.
– Або що?
– Та ніщо, тільки якби їй Бог сина дав, то був би дурний, як дияконський чобіт з лівої ноги, а як доньку, то таку кралю, що й чортові під пару.
– А ви, гадаєте, кращі? – відгризається тамтой і затягує пісню, та таким-то голосом сильним і гарним, що ніхто й не підтягає за ним, щоб не псувати.
– Співай ще, – просять його. – До співу-то ти здатний. Пан Біг що тобі з голови уймив, то у горло наддав.
– А вам-то пан Біг не жалував язиків, – каже той, що його брали на кобеняк. – Вус тихо сиди, як бороду голять!
– Диви який! Вже двірської поливки хлипнув і гетьманського хліба покушав та й гадає, що й він чоловік. Співай, кажуть тобі!
І козак з-під Миргорода затягає другу пісню, та таку-то сумну і тужливу, що, здається, від неї весь степ осотується імлою. Лиш коні порскають, вудилами дзвонять і бренькають козацькі шаблі.
Чуйкевич нагнав свого коня, щоб не ликати порохів, курить люльку на короткім цибушку з мосяжним шоломиком, щоб іскра не запалила стебла, і думає. В нагрудній кишені в нього листи з гетьманської канцелярії, підписані самим писарем генеральним, з приложенням гетьманської печатки до сотників, крізь яких сотні проїздитиме Чуйкевич, щоб вони йшли йому на руку, щоб давали нічліг, хліб, коням обрік; а як треба, то й коней сотенних, ради поспіху. Вертаючи, віддадуть їх і знову свої окульбачать. Та ще була грамота, писана по-російськи, на той припадок, коли б Чуйкевичеві довелось стрінутися в дорозі з яким під'їздом царським, щоб не було драки, які звичайно при таких зустрічах бували. А лист гетьмана до Кочубея Чуйкевич зашив у шапку. Тільки з головою можна його від нього відняти.
Та ще думає Чуйкевич над тим, як його напучував Орлик. Ніби з книжки читав. І яка де дорога, і які річки треба переїздити або вбрід переходити, і де треба тримати себе на осторозі перед гільтяйством, що в лісах та на полях, промишляє, і як до котрого сотника підходити, бо в кожного чоловіка свій «нрав і права». Хоч молодий, а як батько ним турбувався. «Нинішню ніч, – казав, – можна їхати безпечно». Холодком і людям, і коням вигідніше, а дороги кругом Києва безпечні. У Києві тепер гетьман живе, недавно був і цар, перевірено поля. Але завтрішню ніч радив переспати, бо так і для здоровля, і для безпеки краще. Чуйкевич рад був слухати Орлика. «Це голова, його колись! не мине булава», – гадав собі, розуміється, по найдовшій жизні теперішнього гетьмана Мазепи, до котрого його, Чуйкевича, тягнула якась дивна сила, як до нікого другого в світі. Він не міг забути ні голосу гетьманського, ні його ходи, ні погляду його очей, що читали в душі, як у відчиненій книжці. Довір'я, якого він зазнав, дістаючи в руки гетьманський лист, ще більше це прив'язання скріпляло. Чуйкевичеві здавалося, ніби гетьман їде поруч нього, ніби він стежить за кождим його кроком і знає наперед кожду його думку. А самого гетьмана так тяжко зрозуміти. «Кажуть, народ його не любить, нарікає, проклинає його з кістками, а все ж таки слухає його і не бунтується, як бунтувався перше. Мабуть, народ десь у глибині душі своєї чує, що гетьман добра йому хоче. Не грав же він комедії нині вранці з тим умираючим козаком при будові фортеці. Весь Київ о тім тепер говорить, а завтра вістка піде по цілому краю. Який би він не був і що б він не робив, мій гетьман, остануся йому вірним до смерті. Він нас до слави веде».
І на сам звук цього слова молодий козак почув якусь легкість у собі, ніби йому хтось крила до рамен причепив і ніби ті крила несли його вперед, у невідоме, але гарне, краще від відомого та будь-якого…
Незчувся, як коротка літня ніч минала, як від ставків і озерець стало дихати опівнічним холодком. Озирнувся і не побачив нікого. Відбіг від своїх геть далеко.
– Пугу, пугу! – гукнув зі здорових грудей, і, ніби гомін, відповіло йому багато голосів:
– Пугу, пугу!
Почувся прискорений тупіт, хропіт коней і свисти козаків. Окружили його вінком, кінські голови досередини, задні ноги на поле, так, як кінське стадо, що борониться від вовків.
– Що ж, панове товариство, пора нам спочити? – питався.
– Гадаємо, пора, – відповіли, – година духів надходить, ще нас який з дороги зведе.
– Розложимо ватру, – казав той з-під Миргорода, – лихий святого вогню боїться.
– Ото козак, – стали його знов товариші на решето брати, – ото козак, що лихої сили боїться.
– Коли б інше товариство, то, може б, і не боявся, – відгризся тамтой.
– А дивіть, дивіть, – сміялися товариші, – дивіть, і нашій дитині виростають зуби, треба тобі, синку, заглянути до губи.
– Чортовій матері заглядайте, не мені, – казав миргородець, котрому вже надокучили жарти.
– А чого ви так присікаєтесь до нього? – питався козаків Чуйкевич.
– Бо ми його любимо, хоч він такий поганий. Гарно співає.
– Ну, так злазіть з коней, розпалюйте ватру, будемо слухати співу.
Задзвеніла збруя, стрепенулися коні, позбувшись тягара, козаки розпускали їм попруги й знімали сідла.
Незабаром горіла ватра, снувався білий димок, ніби шукав собі дороги до зір, кругом ватри на дергах лежали козаки, поспирані на кульбаки, а коні гризли траву.
Як котрий свиснув на свого, цей сейчас відзивався, а як свиснув удруге, то біг скоро до свого пана.
– Ану, заклич ти свого, – казали миргородському товаришеві, – заклич!
– Не хочу.
– Кажуть тобі.
– Не буду.
– То заспівай йому, може, прийде, – додав від себе Чуйкевич.
Почувся сміх.
– Не журися, – потішав козака Чуйкевич, – з кого ся насмівають, з того люди бувають.
– Чому ні! – відповів козак і знову, щоб спинити жарти, заспівав. Та вже не сумної, а жартівливої: – Ой, під вишнею, під черешнею стояв старий з молодою, якби з ягодою.
Співаючи, вдавав і старого мужа, і молоду жінку, то старечим голосом шишикав, то високим жіночим сопраном співав, ніби два горла мав у своїй шиї.
– Ми гадали, що він дурний, а він комедіант. Тобі б, небоже, до того тіятру пристати, що його студенти показують, от що.
Нараз чуйні козацькі коні насторошили уха. Збилися докупи, тихо.
Козаки теж замовкли і повернулися в тую сторону, куди головами звернені були коні.
– Не чути нічого… – сказав один, що мав найкращий слух.
– Хто з вас хоче, хай сяде на коня, – казав Чуйкевич, – і хай подивиться, що там. Лиш не відбиватися далеко.
Зголосилося кількох. Чуйкевич вибрав того, хто зголосився перший. Поїхав… – Ватру згасити, окульбачити коні… Готовись!
Кождий козак стояв коло свого коня. Дехто доїдав шматок хліба з сиром, дехто потягав з тикви горілку для більшої охоти.
Козак, висланий на звіди, вернув. Казав, що наліво, в долинці, за ліском чи байраком, є якийсь хутір великий чи слобідка, і там щось поганого твориться.
– Горить?
– Дурний! Коли б горіло, то було би видно луну, це ж ніч. Мабуть, якісь гультяї на безборонних та ще сплячих людей напали. Летім!
Чуйкевич гнав напереді. Біля нього той, що їздив на звіди. Без крику їхали, без свистів і без дороги, навмання через поля і левади, крізь рови і річку, щоби скорше. В гайку зіскочили з коней. Двох козаків лишилося, зібрали коней за поводи і тримали.
Чуйкевич з хлопцями посувалися в напрямі села розстрільною один від другого на кілька кроків. Шаблі притримували руками, щоб бренькотом не зраджувати себе. Доводилося й спотикатись, і то не раз, бо як гарно було до півночі, так тепер зробилося погано. Але в козака очі, як у вовка, об дерево голови не розіб'є.
Бігли. Гайок був невеличкий, за гайком огороди, а там сільце. Городи перебігли чвалом, як у приступі, і перед загородами нараз припали до землі. Чуйкевич був посередині лінії і, мабуть, посередині вулиці, що перетинала село. Хвилину наслухував.
Чув крики людей, плачі жінок, вереск дітей, рев худоби. Між людськими голосами, як грудки між горохом на решеті, попадалася груба московська лайка в батька і маму, в Бога і чорта, отся безтяменна лайка, котрою лаються москалі без ніякої причини, прямо «для развлеченія».
Чуйкевичеві стало ясно, що це царські люди, рейтари чи ратники якісь, відбилися від своєї команди й пішли на нічні промисли. Цар був скупий, вимагав від людей тяжкої служби, а на утримання війська жалував грошей. Його люди, як голодні пси, снувалися кругом своїх постоїв і грабували народ. Як попали в село, в якому були не лиш жінки, діти й діди, але й способні до оборони мужчини, та ще з ручницями, то зчіплювалися з селянами, і приходило до кривавої розправи, у якій не обходилося без ран і без трупів.
Чуйкевич зрозумів, що одна з таких нічних драм якраз розграється перед ними.
– Хлопці, по двох на вулицю! Щадити життя! Як почуєте мій свист, до мене! – сказав до найближчих направо й наліво, а ті передавали дальше один другому і по парі, перескакували плоти і впадали на подвір'я й на вулицю.
Чуйкевич із-за причілка одної хати побачив, як двох москалів тягнуло дівчину. Вона не давалася, одною рукою трималася дверей, другою відштовхувалася. Мати обороняла її більше криком, як силою. Та крик не помагав. Ніхто на поміч не йшов, бо й по других хатах була та сама біда.
Чуйкевич, не надумуючись ні хвилини, вискочив із-за угла і кинувся на гультяїв. Вхопив одного за ковнір ззаду, коліном наляг на хребет і зігнув його, як жнець згинає сніп, на котрім хоче складати полукіпок. Тим часом другий кинувся до шаблі. Та, заки він вихопив її з похви, здоровий п'ястук Чуйкевича так нагло і мітко заїхав йому поміж очі, що той похитнувся, замахав руками, як п'яний, що на ожеледі посовгнувся, і горілиць повалився на землю.
– Жінки в хату! – гукнув Чуйкевич.
Їм того двічі й не треба було казати. Вскочила перестрашена дівчина, за нею побігла мати, і чути було, як ступою завалювали двері.
Чуйкевич оперся спиною об одвірок, витягнув шаблю і стояв готовий до оборони.
Москалі лежали, як забиті. Тільки постогнували стиха, переплітаючи стони лайкою. Нараз оба зірвалися і, як дикі коти, з двох боків наперли на нього. Чуйкевич пустив свою шаблю млинцем. Москалі прискакували й відскакували від нього, як сокира від твердого дуба. Але не кидали його, як рубач дерева не кидає, хоч воно і як не подається. Видно, люті були, що позбавив їх лакомої поживи. Числили на те, що він один, а їх двох, що втомиться, і що все-таки врешті-решт покладуть його. Той, що поміж очі дістав, напирав сильніше, мабуть, не молодик був, а досвідчений ратник. Йому-то якось і вдалося засягнути Чуйкевича кінцем своєї шаблі на лівому рамені. Чуйкевич почув удар і, не знаючи ще, чи він ранений, чи ні, зробив нагло сильний виступ лівою ногою, наніс напасникові важкий удар і зі скорістю блискавиці, перескакуючи з ноги на ногу, рубонув направо і другого засягнув по голові. Два зойки, два стони – і ніби хтось двома повними мішками гепнув об землю…
Трутив ногою ворога й вибіг на вулицю…
Наглий блиск осліпив його.
Полумінь, як язик казкового смока [11]11
Змій.
[Закрыть], лизнула вулицю, ніби хотіла досягнути того подвір'я, з котрого саме вибігав Чуйкевич.
Подався за ворота і побачив, як полумінь знялася вгору, обсмалюючи листя дерев, що росли біля хати. Листя скверчіло, скручувалося й летіло, як птахи, як мотилі, високо під чорні хмари, що нависли понад нещасливим селом, ніби втікало кудись далеко.
Горіло обійстя по другім боці вулиці.
Чуйкевич пустився туди.
Перебігаючи вулицю, наткнувся на кількох москалів, що без шапок, з попідтиканими шинелями гнали, озарені сяєвом пожежі, як чорти по пеклі. Широко відчинені очі, в яких малювався нестяменний жах, насторошені вуса, повивалювані язики робили їх грізно смішними. Один зударився з Чуйкевичем, пошпортнувся і впав. Чуйкевич переступив по нім і побіг до гарячої хати.
Перше, на що звернув увагу, були наглухо позабивані вікна і заставлені возами, саньми і дошками двері. Догадався, що воно таке. Знав із жалоб та з оповідань, як царські люди живцем палять не податливих на їх ласку хахлушок. Руками відривав від вікон дошки, шаблею рубав шибки скоро-скоро, незважаючи на скло, що скакало до очей, й на тріски, що били в лице.
З вікон, як з кагли, бухнув дим.
Ускочив туди.
Хата всередині ще не горіла. Дубові двері від сіней спиняли полумінь, що з вишки спускалася вділ… Але дим вдирався крізь усі щілини, і стеля вже тріщала. Не бачив нічого, чув тільки жіночі стони. Вхопив одну, що лежала без пам'яті біля лави, і, як колоду, перекинув її крізь вікно… В той момент побачив своїх козаків, що гонили москалів.
– Двох тут! – гукнув на них. Один всунувся крізь відчинене вікно.
– Другий стій там! Посвіти!
Цей вхопив якусь гарячу головню, і в хаті зробилося настільки ясно, що можна було бачити, де яка лежить. Висували їх крізь вікно і подавали тому, що стояв під хатою, щоби ніс у садок, на мураву.
– Скорше, скорше, бо стеля тріщить! – наглив Чуйкевич.
Дим гриз в очі, вдирався носом і устами, ще трохи – і край!
– З-під постелі ноги торчать, – говорив козак.
– Тягни! – відповів Чуйкевич. Витягнули останню, що перед димом влізла була під постелю, де крілі мали свою нору, витягнули, перекинули і самі за нею вискочили надвір.
За хвилину стеля з луском повалилася додолу і вікнами, як з велетенської печі, бухнула поломінь, зливаючись з тою, яка з'їдала до останку дах.
Не було мови про те, щоб рятувати хату. Добре, якщо пожежа не перекинеться на сусідські стріхи. Може, й не перекинеться, бо дерева спиняють огонь, а ціле село в садках. Такі гарні садки, так багато овочів сего року. Хати далеко від себе стоять. Село нестаре, а може, недавно відбудоване, землі багато, нема що людям тиснутися так, як у городі.
«В городі було би куди гірше», – думав собі Чуйкевич, падучи знесилений на мураву. Він весь горів. Ліве рам'я пекло, в очах огонь, в ушах шум, в устах спрага. На висках ніби хтось молотками валить.
Біля нього його помічник. Цей тільки дише й плює.
– Тю! Проклята Москва, от чого начинила! Вашій милості нічого не сталося? – питався Чуйкевича.
– Нічого замітного. Присхне. Добре, що ми тільки душ врятували.
– Одних врятували, а других до чорта післали. Що його, то не пропаде. Він свого не дарує.
– А тобі, товаришу, нічого?
– Лихе не пропаде! – відповів, посвічуючи білими зубами. – Я вже у всіляких пригодах бував і ось який здоровий, як риба. Мене мамуня в такій воді перший раз купала у річній та ще в саме полуднє браній. То жива вода… Ге-ге-ге! – сміявся, випльовуючи решту диму й сажі зі свого рота. – Боязкі оці ратні люди, – казав, присуваючись до свого старшини, – такі боязкі, як тхорі. Вони тільки на писок моцні, страх, як лаються, з вереском кидаються в бій, але при першому зударі, як не податися їм, то тікають куди очі світять. Егеж! Ви бачили, як оці тікали?
– Бачив, – відповів Чуйкевич, приходячи звільна до себе.
– Доброго ми їм страху нагнали. А їх було, мабуть, удвоє більше, ніж нас. Не знаю, чи котрий з них з душею до свого командіра на «лепорт» верне. Злепортує йому на другому світі, ая!.. Бо там, знаєте, в долині дядьки на них чекали. З дрючками, з сокирами, хто що мав. Можете, ваша милосте, знати, як воно скінчилося. Але добре їм так. Харцизяки, такого бешкету в спокійному селі натворили. Мабуть, ні одного двора нема, де б не потурбували когось, не зґвалтували, не вкрали. Кажуть, що чорт і москаль візьме, того вже не відбереш, – а дивіть! – ми таки відібрали. Ге-ге-ге!.. Ціле стадо худоби гонили з села, живодери. А тих жінок, що ми їх врятували, то вони найкращих з села до одної хати зігнали і ну ж бавитися. Позабивали вікна, щоби хто не побачив, а може, щоб яка зоря не заглянула на таке беззаконня та не розказала в небі, хоч їм до неба так, як мені до царського престола, а може, ще й дальше, позабивали, як кажу, вікна, а почувши, що якась несподівана поміч надходить, вискочили, двері загатили і пустили червоного когута під стріху. Як не нам, то нехай не буде нікому, гадали собі, то така вже їх вдача. – Нараз, підсуваючись майже до самого уха Чуйкевича, шепнув йому, як грішник попові на сповіді: – Гадаю собі, що ми непотрібно і того царя боїмося. Якби так нам раз докупи зібратися та в поле, та на них, то чи не було би ще других, гірших, як тамті, Конотопів? А ваша милість як?
Чуйкевич задумався і щолиш по хвилині відповів:
– За нас другі гадають; наша річ слухати і шаблі пильнувати.
– Та й то правда, що один всього робити не може, – з видимим жалем відповів козак…
В селі втишилося. Бою вже не було. Тільки люди бігали, скликалися. Батьки, що відшукали дітей, тішилися; ті, що того щастя не мали, плакали, особливо мами. Плачу було більше, ніж радості, бо плакали й без причини, із самого перестраху.
З садка виводили вирятуваних від пожежі жінок і дівчат. Одних вели попід руки, ніби сильно п'яних, других несли,
бо в них вже сил не було, щоб іти.
– За рік, за два москалята стануть бігати по селі, – казав до Чуйкевича його розмовний товариш. – Так їх і дразнитимуть москалями, ніби вони тому винні, що непрошені прийшли на світ.
Чуйкевич мовчав. Козак говорив дальше:
– Незабаром упаде дощ. Сполоче кров, люди поспрятують трупів і підуть до своєї роботи. Як мають щастя, то і на тім і скінчиться; як ні, ще відповідай перед московським урядом за те, що боронилися. Така-то наша Україна!
«Піде дощ, сполоче кров, і люди вернуть до своєї роботи», – в душі повторював за козаком Чуйкевич.
– Товаришу, – звернувся нараз до нього, – знаєш, мені треба осмотрити рану.
– О Господи! – зірвався козак. – Чому ж ви того давно не сказали?
– Бо була пильніша робота. А тепер поможи мені.
Козак метнувся по воду.
За хвилину Чуйкевича окружили його люди, і декілька господарів з того села, і старий, що вмів лічити й зашіптувати рани.
– Як наш Зосим вам не поможуть, то вже ніхто у світі не поможе, – казали горді за свого знахаря.
Зосим, сивий вусатий дід, з полинялими очима і з посинілим носом, мав на своїм обличчю і на руках так багато погоєних ран, що, здавалося, він міг був і на собі гарного досвіду набрати.
Взяв Чуйкевича за руку.
– Біла рука, панська рука, дрібна кість, не мужицька.
З такою і клопіт більший.
– Чому б то?
– Чому? Бо вередливіша на ліки. Нашому посполитому чоловікові плюнь, порохом помасти та ще й павутинням заткай – і довольна! А така от – то обидиться, запишиться, гнилу гарячку дістане. З такою треба обережно.
Говорячи, промивав рану водою, мастив руку мастями, прикладав якесь листя і обв'язував чистим лляним полотном.
– Тіло купане, – приговорював, – сорочка чиста, може, й нині вбирана, московська шабля свіжогострена, закаження не буде.
Люди з пошаною дивилися на роботу діда, ніби хотіли й собі дещо навчитися від нього.
– Не знаю, як вас величати, – говорив дід до Чуйкевича, – сотенним чи полковим старшиною, але сам Бог нині з неба зіслав з вашими людьми. Пропали б ми без вас. Потрудилися. Я вже кількох ваших осмотрив. Двох у мене в клуні лежать.
– Ов! – аж скрикнув Чуйкевич. – Так з ними зле?
– Зле не зле, але полежати мусять.
– Довго?
– Бог знає. Може, день, а може, й тиждень. Є зілля, що скоро росте, а є, що помалу. Так є і рана, що гоїться скоро, а є, що не хоче. Все в божій ласці. Мене раз покликали до полковникового сина. Сильно був порубаний, – за дівчину з якимсь польським гусарином бився. То вже давно. Ходжу я коло нього, аж привозять від самого гетьмана вченого німця. Цей до мене: «Та що ти, дурний діду, розумієш, та тут треба такої-то й такої масті», – гукає на мене. «Я своє розумію, – кажу йому, – а ви своє». – «Дурних людей туманиш», – каже. Задернув мене, бачите, за ребро. Зробив я коло хворого що треба і кажу: «А прошу вас, вашець, до городу». Подивився на мене, як собака на кітку, але йде. Полковницький город великий був, на валах всяка трава росла, я знав, бо збирав там цілюще зілля. Вишукав я одну квітку і дав йому, щоби понюхав. Оглядає, хоче нагадати собі, як вона по-латинськи зветься, – не знає. «Ну, то що з того?» – питає мене. «Та нічого, – кажу, – лиш понюхайте». Понюхав він і за хвилину в крик. Ніс йому зробився як огірок. Перестрашився німець, лементує, грозить мені. «Нічого, – кажу, – не бійтеся». Добув я із-за пазухи листок, приложив, і не минуло кілька хвилин, як ніс спляс і зробився, здавалося, ще менший, ніж був. Німець покрутив головою. «Як бачу, то ти своє діло розумієш», – каже. «Я і встеклину [12]12
Істерику.
[Закрыть]лічу», – говорю йому. «Невже ж?» – «Егеж», – кажу. «А тобто як?» – «А так, що ви вчені, то мене, дурного, й не питайте»…
Люди притакували з видимим вдоволенням. Горді були.
– Так йому Бог дав, – казали.
– Від покійного свого батька навчився, – доповідали.
– Мудрі колись люди були.
– Все на світі псується…
Пускався дощ. Перейшли до найближчої клуні.
Рана Чуйкевича була осмотрена. Жар меншав. Людей найшла повна клуня. Цікаві були знати, хто він, куди їде, по що? Сільце було маленьке, далеко від шляху, в балці, між лісками, чужого чоловіка мало коли й видали. Яке кому діло до них? Хіба такі гості попадалися, як ті сеї ночі.
– Вам не треба знати, хто ми, – казав Чуйкевич, – а ми не цікаві знати, як ваше село називається. Кінці у воду, та й годі.
Дідусь глянув допитливо.
– Так, так, – притакнув, – кінці у воду, та й годі, – край! Жінок накажіть, щоб язик тримали за зубами.
Били громи.
– Пан Біг гнівається за кров, – сказав хтось.
– Людська кровця не водиця, проливати не годиться. А невже ми її проливали?
– Відома річ – не ми, а все-таки поплила.
– Бог змиє.
– Бог простить, бо не наша вина.
– А як же буде з трупами? – питався Чуйкевич.
– Чи мало трупів на нашій землі? – казав дідусь. – Де не ори, людські кості під лемішем скрегтять. А тих, то ми так заховаємо, що й сам цар не знайде.
– А сліди? – питався Чуйкевич.
– Дещо дощ сполоче, а дещо люди позапрятують. Сноповози. От за яку годину ціле село поїде по снопи в поле. Вже ми знаємо, не бійтеся, як зробити. Щоб тільки ваші люди не дуже хвалилися.
– Мої люди, – заспокоїв його Чуйкевич, – уміють мовчати, як гріб.
На тім і стало.
Чуйкевич свиснув, і його козаки зібралися докупи. Нім розвиднілося, вийшли з села. Коням ганчірками пообкручували копита, щоб змилити сліди. Поїхали, аж земля за ними задудніла.
Шукай вітра в полі.
«Дощ змиє кров… Бог простить… Чи мало всякого трупа покоїться в нашій землі? – повторював собі в думці Чуйкевич, – Така-то наша Україна. І чому вона така? – питався себе. – Чому вона не може зажити мирним життям, покритися городами великими й густими, як у других народів, прибратися будинками пишними, заквітчатися творами мистецькими, добути велике знання?» На те питання не вмів відповісти, хоч у школах високих учився, за границею бував, книжки мудрі читати любив. Але здавалося йому, що всьому винувата своя власна буйність, охота жити на власну руку, й добре жити. Недаром же гетьман говорив, що ми ніби той великий усякими багатствами навантажений віз, котрого колеса не в один бік крутяться. Одно, як поляк каже, до Саса, а друге до ляса, і віз стоїть, а всілякі гультяї, всілякий хибкий народ, зачувши про нього, збігається й грабує його. «Така-то наша славна Україна!» – твердив Чуйкевич в умі.
Уявляв собі гетьмана як візника, що хоче той віз рушити з місця, пустити колеса в один бік, щоб вони покотилися вперед. Помагай йому Біг!.. Кочубей – одно з таких несправних коліс. Любов Федорівна мастить його своїм окремим дьогтем. Може, цей лист, що він у шапці везе, зарадить лихові? Хто знає…
І Чуйкевичеві любо було, що він може до такого доброго діла причинитися. Зате й не жаль було нинішньої ночі потрудитися й трохи крові дати собі випустити, а як треба буде, то й відповісти, хоч би головою – по-козацьки.
А може, до того й не прийде, потішав себе. Хотів би ще побачити кращі часи і попрацювати для них. Він же молодий, щолиш почав жити, і за московських гультяїв мав би платити головою? Це не було б по правді… Козаки будуть мовчати, а він звіриться хіба тільки Орликові. Йому й найсмертельніший гріх можна сказати. Йому можна…
Були між Баришівкою і Борисполем.
Їхали навмання, раз – щоби скорше, а друге – щоб не лишати за собою познак.
Відпочивали в ярках та лісах. Все один їхав на кілька гонів уперед. Як де зуздрів більшу ватагу людей, то, не додивляючись, хто вони, давав знак, і козаки ніби під землею ховалися. Коні були так привчені, що клалися, як довгі, не іржали, не порскали, тільки ніби зітхали, жалуючи, що не можуть собі погуляти, бо й козацькі коні, мабуть, люблять козацьке гуляння.
Харчів досить їм надавали в селі, коням оброку теж, тютюну з Києва набрали.
Минули Теплівку, переправилися через Удай.
До Пирятина теж не заїздили. Пощо? Краще їм було для всякої безпеки ходити поміж дощ. Буває так, що радніше з вовком стрінешся, ніж з чоловіком. Про вовка знаєш, що він вовк, а про чоловіка годі збагнути, що в нім сидить. Волочилося тоді всякого непевного народу чимало. Московські полковники й губернатори пускали своїх шпигів, перебраних то за старців, бандуристів, то за черців, були й такі, що чумака вдавали, нібито він від валки відстав, бо занедужав, і тепер своїх доганяє, – всіляке попадалося. Той для Москви працював, другий – для Польщі, інший – для татарви, а всі на шкоду Україні.
Тому-то наші другу ніч переспали в полі. Привикли до того ще з молодих літ, коли з кіньми на ніч ходили, і нігде їм сон так не смакував, як під голим небом. Всередині ватра, кругом рівчак – раз, щоб сухого поля не підпалити, а друге, щоб огню не було видно. Кругом сидять і лежать козаки. Один стоїть на чатах, другий пильнує коней. Коні одні ще траву скубуть, а другі вже лежать, бо втомилися.
Миргородець ухо до землі прикладає, наслухує. Він каже, що за милю вчує, як хто конем летить.
– З тим козаком – то нещаслива година, – зачинають жартувати товариші. – Він такий боязкий, як баба. Чого ти не даєш спокою святій землі? Хай спить.
