Текст книги "Мотря"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 36 страниц)
Дівчата приладили усе як слід.
Мотря за хвилину вийшла. Високе крісло казала висунути насеред кімнати і поставила зеркало перед нього. Сіла. Одна з дівчат підставила їй стільчик під ноги, друга розплітала довгі, грубі коси, третя з гребенем ждала.
Не була це легка робота розчесати й гарно заплести таке буйне і довге волосся. Але Мотря, на диво дівчат, сиділа нині спокійно й не сердилася на них.
– Заспівайте що, дівчата, – просила.
– Так, так, дівчатка, заспівайте панночці якусь гарну пісню – і не дуже сумну й не дуже жалісливу, бо нині в нас веселе свято, – захочувала Марія Федорівна.
Але такої пісні дівчата не могли підібрати.
– Так заспівайте тоді про Мороза, – просила Мотря, бо вона тую пісню любила.
Ой вивели Морозенка на Савур-могилу:
– Подивися, Морозенко, та на свою Україну. –
Вони його настріляли, ані не рубали.
Тільки з тіла козацького живцем серце виривали.
Співали притишеними голосами, щоб пісні на подвір'ю не було чути, бо козаки не любили, як дівчата співали недівоцьких пісень.
Мотря слухала й думками переносилася в минуле велике століття, її обгортала туга за людьми, що так хоробро боролися і так гарно вмирали за правду і за славу. Чому вона не жила тоді?
За той час Марія Федорівна з одною із дівчат вибирала одяги для Мотрі.
– Чи подати французьку сукню адамашкову з кружевами, тую, останньої версальської моди, чи німецьку, золотом гаптовану, з португалом, чи польську, з контушиком голубим, горностаями обшиту, що так гарно прилягає до твого стану? Кажи!
– Подай мені, тітко, корсетку нашу українську тую білу, легеньку, що в жовтаве переливається, як доспіваючий овес, і підбери яку гарну плахту до неї та підходячий поясок. Це мені найлюбіше вбрання.
– А не буде вже зазвичайно для такого гостя? Знаєш, які тепер пишні заграничні вбрання появилися в нас. Скажуть, Кочубеєва донька звичаю не знає.
– А кого ж ми нині вітаємо, як не українського гетьмана тітко? Все в нас повинно бути українське, воно для нас найкраще.
І дійсно, годі собі було уявити Мотрю в кращому вбранню, як те, що вона одягла на себе. Замість намиста і янтару почіпила кілька шнурків великих рівних перел, а волосся закосичила свіжими блідо-жовтими трояндами. Чудово відбивали вони від її русого волосся, що вилискувалося раз відблиском сталі на дамаскенській шаблі, то знов краскою густого, з свіжої кришки витікаючого меду.
– Кращої панночки на цілій Україні нема, – шептали між собою дівчата, а Марія Федорівна прямо молилася до тої божеської краси.
– Спасибі вам, дівчата! – сказала Мотря і, ніби причарована, сиділа у своїм кріслі, як на престолі цариця, задивлена на шлях, котрим мав над'їхати гетьман.
Дівчата прибрали хату.
Нараз голосніше заграли дзвони і з валів заревіли моздірі:
– Гетьман їде!..
Марія Федорівна підійшла до вікна і відчинила його
широко. Ніби стіна розступилася, щоб показати погідне літнє полуднє, небо без хмар, верхи дерев, що стояли кругом Кочубеєвого двора, і тую доріжку, що бігла від нього до в'їздової брами, пишно прибраної у зелень і в хоругви, і свіжовимощену дорогу, що вела на просторий майдан, котрим перебігав широкий шлях.
Мотря ніби не бачила нічого й ніби не чула того гамору, що зчинився нараз кругом двора. Не бачила козаків, служби, дівчат, що перебігали крутими доріжками, зеленим великим муравником перед хатою, снувалися подвір'ям серед численних двірських і канцелярських нових будинків, з посудою, з кошами, з усякими ящиками і хоч на хвилину задержувалися в бігу, чи не побачать чого.
Та з долини вид був деревами закритий. І з горища гетьманського поїзду ще не було видно. Тільки птахи, вистрашені дзвонами й гуком моздірів, літали високо-високо, ніби Мотрині думки.
Дівчата поспішно кінчили свою роботу, заглядаючи цікаво в вікно, біля котрого стояла Марія Федорівна, вся в чорному вбранню, – одинока чорна пляма серед ріжно-барвних живих красок, що мерехтіли кругом.
«Небо, сонце, зелень, дзвони, мережива, кружева, саєти, перли, самоцвіти, а потім отеє чорне вбрання, як черниця», – думала собі Мотря, задивлена в простір.
Нараз Марія Федорівна вихилилася крізь вікно і, повертаючись до Мотрі, сказала:
– Їдуть!
Мотря ніби збудилася зі сну.
– Охочекомонний відділ, – казала тітка, – бачиш, які гарні! Один в одного, як вибрані! А напереді полковник Кожухівський, один з вірніших гетьманських людей, отой з пером на білому коні… Женуть, ніби вірли летять… Махнув пірначем, стали, аж коні на задніх ногах поприсідали… Їздці…
Мотря голову вперед подала – дивилася.
– На майдані уставилися, пускають вперед дванадцять їздців-бігунів, на гнідих скорих конях з довгими списами, – вгналися в нашу вулицю, аж земля дудонить.
Мотря з кріслом присунулася ближче вікна.
– А за ними карета. Хто ж то такий? Бачиться, Войнаровський і Орлик… Орлику, моє ж ти орлятко, надіє ти наша золота, чого ж так дуже задумався?
Мотря встала з крісла і притулилася до тітки.
– І вони вже в нашу вулицю скрутили… Боже!.. Бачиш, Мотре, бачиш дві чорні голови кінські, чотири, шість, золочений ридван, в ридвані твій батько, а біля нього він – гетьман!
Мотря подалася крізь вікно вперед.
Тітка її за стан обіймила, щоби не впала.
Тихо, лиш дзвони грають, лиш моздірі ревуть, лиш народ «слава, слава!» кричить.
– Гетьман у нашу вулицю скрутив!
Ніби причинна, з замкненими повіками Мотря назад у своє крісло паде. Уста розхиляються, груди підносяться високо, мерехтять на них перли, як на морських хвилях.
Дівчата липнуть до вікон:
– Гетьман у нашу вулицю скрутив… їде… за декілька хвилин перед брамою пристане…
Мотря зривається, встає, очі розплющує широко, рукою по чолі веде і, знімаючи голову вгору, приказує дівчатам:
– Біжіть у город і зривайте троянди! Усі! Усі!
ТРОЯНДИ
– Мотре! – гукала в сінях Любов Федорівна. – Біжи скоріш! Невже ж ти спиш?.. Господня кара мені з тою дівкою одержимою!
– Я вже біжу, вже біжу, матусю, – відповіла Мотря, ніби десятьма пальцями золотострунну гарфу торкнула. Ласочкою промайнула по сходах, тільки білі поли гаптованої корсетки, як крила, по поручу злопотіли. В сінях стояла Любов Федорівна в сукні з важкого зеленого адамашку до стану, в сукні долом широкій, як криси дзвону, і в такій довгій, що навіть черевиків з-під неї не видно. Важкий шовк заломлювався в ізгиби широкі, і здавалося, що це не Любов Федорівна тую сукню несе, а сукня її. На голові темноламовий шоломик, обшитий дорогим брабантським кружевом, на пальцях блискучі перстені.
Двох пажів золотий піднос держать, а на ньому великий білий хліб, як коровай. Біля хліба, в золотій сільничці з буквами Кочубеїв, мілка, крізь тонке сито пересіяна сіль. Сіль суха, як пісок, – видно, погода буде.
– Де ж твої цвіти, Мотре? – спитала Любов Федорівна і надула згірдливо уста. Мабуть, чи не дожидалася якогось не досить покірливого отвіту, а разом із ним доброї нагоди показати ще раз доньці силу своєї вимови. Але, на її диво,
Мотря відповіла чемно:
– Зараз, зараз, матусю!.. Дівчата, а давайте ж троянди!
Внесли повний великий кіш. Запахло у Кочубеєвих сінях пахощами казкових городів.
Мотря до кошика припала, скоро-скоро пальцями перебирала цвіти, укладаючи їх головками наверх, щоби великий кіш був як одна пишна троянда.
– Ви, мамо, будь ласка, йдіть, а я зараз з дівчатами наспію, я молода! – щебетала Мотря, ніби голосу позичила від птахів.
«Яка солодка, – подумала собі Любов Федорівна, – яка щебетушка! Хто б гадав – ангел, а то, мабуть, хлопців зачула».
Йшла гордо, ніби тая її адамашкова сукня по мураві несла; перед нею ішов високий, рум'яний хліб на лискучому золотому підносі.
А Мотря побігла на горище, добула синіх і жовтих лент, скоро обв'язала ними довкола кошик, обкрутила ручку і фантазійні узли спустила на головки троянд.
– Так гарно! Краще від китиці, що її огородник зложить, і цвіти не так скоро зів'януть. Ходім!
Дівчата аж угиналися під вагою важкого коша.
Праворуч у брамі стала Любов Федорівна, ліворуч притулилася до одвірка її донька.
Перед мамою пажі тримали золотий піднос з хлібом і сіллю, перед донькою дівчата тримали кошик з лози, повний троянд.
Чи з поспіху, чи із зворушення, пережитого ранком, Мотря горіла. Тільки біле чоло знімалося гордо понад луком чорних бровів. Серце билося, ніби у стовпі, котрий вона собою підперла, тріпоталася чиясь зачарована душа.
Ждали…
Вже їздці-гінці промайнули, як вітер, високо підкидаючи барачкові шапки і ловлячи їх у бігу кінцями довгих списів, вже над'їхала з Орликом і з Войнаровським карета.
Встали й поклонилися пані матці і пагіночці доньці у пояс, аж ось і гетьманська шестіряя копитами дзвонить. Мотрі світ закрутився в очах… Дзвони – гамір – слава!.. Чому? кому? за що?..
Сонце хоче золото на пишних вбраннях стопити, щоб краски полиняли, бо Мазепа ярких красок не любить… Так гарно… Хто це? Виговський, Дорошенко чи Сомко? Нині чи літ тому сорок? Дійсність чи сон? Де тітка? Де її чорне вбрання, як черниці, де білий волос, що посивів на двадцятилітній головці?..
Слава, слава, слава!
Гетьманський ридван підкотив під сам поріг нової брами, перед турецькі килими – шестірня стала й затанцювала на місці. Зіскочив гетьманський паж Петрусь і відчинив дверцята повозу – перше з лівого боку, по котрім сидів генеральний суддя, а тоді і з правого, від гетьмана. Заки гетьман виліз, суддя обійшов ридван іззаду і подав йому руку.
– Спасибі, Василю Леонтійовичу, – дякував Мазепа з тою усмішкою на устах, котрою роззброював навіть ворогів. – Гадаєш, я вже такий ледащо, що навіть і з воза сам злізти не здолію. О, бач! – і легко, як молодець, зіскочив з ридвана, минаючи стільчик, який приставлено до дверцят.
Побачивши Любов Федорівну, підійшов до неї. Ліва рука на шаблі тонкій, злегка вигнутій; у правій – шапка.
– На новій домівці нового щастя вашій милості, вельмишановна Любове Федорівна, і цілій вашій родині, як добрий ваш друг і вірний товариш вашого чесного мужа, від щирого серця з моїм нинішнім приїздом бажаю. Мир дому сему і живущим в нем!
Любов Федорівна злегка присіла, взяла піднос від чурів і, підносячи його гетьманові, відповіла:
– Вітаємо ясновельможного пана гетьмана хлібом-сіллю і серцем щирим, усім, чим хата наша багата, і просимо його, щоб зволив переступити наші низькі пороги, вибачаючи усе, чим не вгодили або не вгодимо його достойній особі. Вітайте!
Гетьман поцілував руку Любові Федорівноі, прийняв хліб-сіль і передав їх Войнаровському, а тоді повернувся до Мотрі.
Мотря мовчки кошик з трояндами подала. Гетьман то на троянди дивився, то на неї. Мотря очей не могла підняти на нього. Не хотіла побачити іншим, як був у її душі.
– Велике вам спасибі за троянди, панночко шановна. Кращих я у життю не бачив і краще складених, як ці. – А повертаючись до Кочубеїв, спитав: – Невже ж це хрещениця моя, Мотря?
– Ти рекл єси, – відповів, кланяючися, Кочубей і підкрутив лівий вус, котрий з невідомої причини все чомусь хотів сховатися йому за ковнір. А крутив його Кочубей звичайно, коли хвалили його маєтки, жінку або котру з доньок, особливо ж Мотрю.
– Якщо так, то доземний поклін тобі, Мотре Василівно, – говорив гетьман, – а ти, Василю Леонтійовичу, і ви, Любове Федорівна, звольте прийняти до відома, що з усіх ваших скарбів найкращий і найцінніший – отсей! – Це кажучи, стиснув злегка Мотрю за руку. – Виберіть же мені, Мотре Василівна, яку троянду своєю собственною рукою, – просив гетьман.
Мотря вибрала, гетьман подякував і кошик передав Чуйкевичеві, що стояв оподалік.
– Чого ж ти, козаче, так посоловів нині, – питався його гетьман, – неси ці троянди, може, вони розвеселять тебе. А тим, що вони в коші, не журися, я цей кіш дістав, а ти тільки переймаєш від мене.
Мотрі сто гадок майнуло по голові, але уста її завзято мовчали.
Гетьман подав руку Кочубеєвій, Войнаровський – Мотрі, Кочубей з Орликом ішов.
Так вони вступили в новий Кочубеєвий двір. Господар відпровадив достойного гостя до його покоїв. Туди подали йому хліб, сіль і троянди.
Біля гетьманових світлиць мали покої Орлик і Войнаровський.
Прислуга вносила з возів гетьманські ящики і скрині, залізом посковувані, з замками, котрих ніхто, крім гетьмана, відчинити не вмів.
Перед дверима стояло двох сердюків на варті.
Гетьман перебирався.
Молодий Кочубей розводив інших гостей по їх кватирах і просив, щоб не гнівалися, якщо не буде їм так вигідно, як дома, але Ковалівка – не Київ і не Батурин навіть, стільки і таких знаменитих гостей вона не дожидала.
Козаків примістили на економії, для прислуги готовили столи на подвір'ю. На бочках клали широкі і грубі дошки і накривали їх полотном. І дощок, і полотна було в Ковалівці доволі.
Любов Федорівна ходила по великій світлиці, в якій розставлено столи «в підкову», і пильно приглядалася до всього, щоб не осоромили Кочубеєвої хати. Почувала себе, як вожд перед битвою.
Коли Мотря переходила через тую столову салю, мати спинила її.
– Ти нині до людей подібна, – сказала і поправила їй волосся. – Знаючи твої норови, я боялася, щоб ти якої дурниці не зробила, та, на щастя, ні, – вважай же, щоб не осоромила мене.
– Ні, мамо, не бійтеся, я нічого дурного не зроблю. Питалася, чи для неї нема тут якого діла.
– Досить одної хазяйки, – відповіла Любов Федорівна, і Мотря пішла в город.
Шукала самоти, щоб заспокоїтися.
Переходячи стежкою біля дівини, котру з нянею минулого тижня нагнула і третьої днини кам'янець відложила, стала числити на пальцях:
– Нині якраз дев'ятий день, – сказала і стривожилася. – Якраз і дев'ятий день. І не вір же тут ворожбам!.. А все ж таки вірити смішно.
БАНДУРА
Гості стояли гуртками попід стіни й розговорювали з собою, коли в дверях появилися господар дому і його знаменитий гість – гетьман.
Легким рухом скинув з плечей горностаями підбиту кирею, віддав її своєму пажеві і кивнув головою направо й наліво:
_ Здорові були, шановне товариство! – промовив.
_ Доброго здоровля пану гетьманові! – відповіли йому. _ Милості просимо, сідайте! Чим хата багата, тим і рада, – припрошували господарі.
В просторій салі стояли два столи, злучені вгорі третім, поперечним. При тому, третьому столі, по самій середині, було гетьманське місце.
Кінець лівого стола хотів сісти Кочубей, а кінець правого – Кочубеїха, як господарі.
Але гетьман подав Кочубеїсі праве рам'я, а Кочубеєві – ліве і попровадив їх уверх та посадив праворуч і ліворуч коло себе.
Любов Федорівна казала, що так не годиться, бо господарі, по старосвітському звичаєві, повинні сидіти нижче своїх гостей, але гетьман відповів, що нині можна відступити від звичаю, бо він приїхав до них не на пир, а на добру, товариську розмову.
– А коли ж розмовляється краще, як не за добрим обідом? – казав. – Сідаймо!
Кочубеїха ніби нерадо згодилася на те, але видно було по її залишенім обличчю, що все ж таки вважала собі честю сидіти біля гетьмана.
Кінець одного стола сіла Мотря, а кінець другого – старша донька Кочубеїв, Ганна, що була віддана за гетьманського небожа Обидовського.
Кочубеїв старший син Василь не сидів. Він виручував батька: ходив і припрошував гостей, щоб сідали, бо вистигне страва.
– Та що ти, сину, турбуєшся, – казав до нього його тесть, миргородський полковник Апостол. – Ми не москалі, не посваримося за місце. Сядемо де кому любо. В добрих господарів краще низько сидіти, як у злих високо.
А все ж таки сіли по літах і по рангах.
Апостол подав рам'я Марії Федорівні, котра не хотіла йти до обіду, бо казала, що не бажає вносити смутку в веселе товариство.
– Нам усім так весело, як тій козі, що її на ярмарок провадять, – відповів Апостол. – А все ж таки живий живе гадає, як той путник, що на тонкій гіллячці над деброю висів, лютого звіра мав над собою, миші корінці його дерева підгризали, а він все-таки солодкі ягідки зривав і їв. Така вже наша вдача, що мусиш сам себе дурити.
І Марія Федорівна згодилася сісти за стіл. Тільки стару няню годі було намовити. Вона сиділа в своїй кімнатці недалеко від кухні у високому кріслі і гнівно стукала палицею та нарікала на теперішні збитки, розпусту і на зіпсуття.
– Постів святих не соблюдають, без благословенні. стола до обіду сідають, брюху служать, не Богу, антихрист наближається, – шимшикала беззубими устами. Але ніхто її не слухав, бо не було як. Це, мабуть, ще гірше стару дратувало. Стала голосно грозити карою божою цареви і всім, що з ним тримають, казала, що прийде потопа, огонь і мор, що люди людей стануть жерти, бо кари Господньої теперішнім грішникам не минути. З тими погрозами на устах і заснула.
Розносили горівку. Першу чарку піднесла хазяйка його милості гетьманові.
– От тут-то й годиться пошанувати наш предківський звичай, – сказав гетьман, натякаючи на те, щоб Кочубеїха пригубилася до чарки. Вона це і зробила. Але гетьман і тим не вдоволився: – Хто не вип'є до дна, – казав, – той не мислить добра.
І Кочубеїха вихилила свою чарку.
– За здоровля ваших милостей! – говорив гетьман, випиваючи свою. – Пошли Боже з неба чого вам ще треба.
Його попросили на другу. Гетьман прийняв чарку, підніс її вгору і, глянувши кругом, промовив:
– Від краю до краю, усім добра желаю.
Тоді вже й другі гості стали частуватися, і чарки бігали з рук до рук, як живі. Примівкам не було кінця. Лучалися й такі, що навіть поважні полковники голосно сміялися, підтримуючи рукою пояс, щоб не розперезався.
Хоч Кочубеї були великі пани і хоч їх новий двір подобав уже на великопанську палату, та звичаї в них водилися ще старосвітські.
Давали багато їсти й пити, страва й питво були гарні, але без тих вибагів химерних, що їх понавозили польські пани з заграниці, особливо від французів і від італійців.
Прислуги в Кочубея було чимало, але за спиною кожного гостя не стояв окремий слуга, щоб скоріш вхопити з рук пана півмисок або хоч тарілку та бігти з нею в кут і доїдати. Кочубеї того не любили. Їх гості також ні. Прислуга приносила з кухні великі срібні півмиски, повні знаменито приправленої страви, і розставляла по столах, кладучи перший перед гетьманом, а тоді домашні припрошували: «Не погордіть, будь ласка, зробіть нам честь, не цурайтеся хліб-солі, чим Бог милував, тим і гостимо».
Гості відпрошувалися. Казали, що до такого обіду треба би було їм хоч який тиждень попостити. Пам'ятали, бачиться, стару пословицю: у гостині останній починай їсти, а первий переставай! А що всі хотіли бути тими первими й тими останніми, так минало чимало часу, заки одна страва обійшла столи.
А страв було багато. Коли який півмисок підходив до Апостола, то він, як сват, не відпрошувався, тільки накладав на тарілку своєї сусідки і свого сусіда зліва, а тоді і на свою та приговорював:
– От тут тії сидять, що добре їдять!
Накладаючи на тарілку Марії Федорівни, він за кожним разом кликав: «Шуми до куми!» – і Марія Федорівна всміхалася, дивлячись на його бадьоре обличчя.
А Кожухівський, натякаючи на те, що Апостолові недалеко до Ковалівки, говорив:
– Святилося, через долинку та в гостинку! На що Апостол відповідав:
– Запряжу бугая, куди люди, туди я, запряжу я й другого, сідай, жінко, небого!.. Правда, жінко?
– Або я твою правду бачила, – відповіла через стіл полковниця.
Страву попивали пивом, кидаючи до нього краянки на маслі прижареного хліба. Молодші того не робили, бо привикли чисте пиво пити.
Чуйкевич сидів оподалік від Мотрі. Глянув угору – бачив гетьмана, глянув униз – Мотрю. Ніби два сонця сіяли перед ним. Оба для його очей сліпучо-ясні, й оба дорогі його серцю. «Двох сонць забагато на одному небі, – майнуло йому через голову. – Гляди в одно, і від одного буде тобі ясно…»
Чуйкевич не був скорий до чарки, а нині пив як не більше, то тільки, що й другі. Хотів залити хробака, що його всередині мулив. Бачив, як Мотря весело й привітно поверталася до своїх сусідів, як щиро й радо відповідала кожному, хто лиш до неї звернувся, як несміливо, ніби засоромлена, зиркала іноді туди, де сидів гетьман.
І не окрилося від бистрих козацьких очей також те, що гетьман нібито дуже живо розбалакував з Кочубеєм і його Дружиною, а між тим раз у раз позирав на Мотрю або пестив своєю тонкою рукою тую троянду, що лежала перед його тарілкою – троянду від неї. «Що воно таке? Невже би?.. Та ні, куди, куди! Це ж не рівня, до того вона хрещениця його», – і Чуйкевич чарку підносив до уст.
– Горілочка, як дівочка, – казав до нього сусід, – як не, п'єш до ладу, то зведе на біду.
– Хилю, хилю, – не тече, коло серця пече, – відповів! Чуйкевич.
– На те ми й молоді, товаришу, щоб нас пекло, які остаріємося, то зробиться зимно, не поможе й вино, як буде студено. Так тоді і випиймо з отсього скляного божка.
– З божка Пріяпа, шо горілка ляпа, – ніби жартуючи, доповів Чуйкевич, хоч йому жарти так були в голові, як торішній скіг.
«А коли б так дійсно, не дай Господи, йому, або їй, або й обоїм прийшла до голови така грішна гадка, невже ж ти сердився б на них, лютував, шукав помсти, що?» – питав самого себе Чуйкевич і боявся відповісти… Думав, аж додумувався до того, що ні, бо не має права. Вона ж не условилася з ним, не обіцяла бути йому вірною, просила тільки, шоб оставалися приятелями, бо подруж багато, а приязні мало на світі. От що!..
– Господи вишній, чи я в тебе лишній? Чи я коли в церкві бував, чи я коли шинки минав? – приказував один старий сотник, приймаючи чарку з рук свого сусіда.
– Наливає, випиває, випиває і куняє, свого віку козацького доживає, – казав Кожухівський, показуючи на старого сотника.
Чим більше їли й пили, тим більше розв'язувалися язики. Затиралися ріжчиці віку й ранги. Недаром же говорять: «В хоршмі панів нема, самі люди». Так і тут говорили свобідно, не окриваючи гадок і не рахуючись із словами.
Музика не мішала їм. Вона грала перед обідом, а за обідом ішла тільки розмова.
Говорили гуртами: тут кількох або кількоро, там знов, – у цілій залі гуділо, як у пасіці влітку.
Любов Федорівна питалася гетьмана, чого їм тепер сподіватися, миру чи дальшої війни.
– Жди біди від води; а горя від моря, – відповів гетьман. – Мира ще й не видати. Мабуть, війна щолиш розгорюється. Боюся, щоби той пожар не обхопив і нашої хати. Польща і Росія, сакси, датчани і шведи, а з полудня турки – такої війни вже давно не бувало. Не дай Бог, щоб наша Україна зробилася боєвищем народів.
– Ваша річ, ясновельможний пане гетьмане, не допустити до того.
– Коли б так ваше слово та Богові в ухо. Але хай ваша
милість говорить мені, Іване Степановичу, бо так зручніше.
– Ваша воля, ваша сила. А чому ж ви, Іване Степановичу нє можете хоронити нашої країни від війни? На те ви є нас і гетьман. Стількі літа заправляєте нами, добули собі слави і значення. Щасливі ви!
– Такий я щасливий, як віл під обухом, шановна Любове Федорівна.
– Чому ж би то?
– А тому, бо не хочуть мене розуміти. Гадають, що про себе тільки й дбаю, а не про Україну. Доноси на мене шлють. Ви, мабуть, чузвли?
– Я туди пальців не суну, – відповіла, спускаючи очі, Любов Федорівна.
– Так, так. Завидують мені булави, гадають, що є такі, що будуть її краще від мене носити і вище. А я таких не бачу.
Любов Федорівна мовчала. Кашляла тільки, ніби її страва на польську дорогу пішла.
– Ніколи в нас згоди не було, – говорив дальше гетьман, – через те ми терпіли та, мабуть, і будемо терпіти. Солуниця, Кумейки, Берестечко – це кара за наші гріхи, за заздрість, зненависть, помсту, за тії гидри, котрим ми не вміли голов відрубати. Не били нас ляхи, тільки наші гріхи, вельмишановна Любове Федорівна, а якщо ми залишимося, як є, то і Москва нас поб'є.
– Не такий чорт страшний, як його малюють, – відповіла Любов Федорівна.
– Ой, страшний він, страшний, ваша милосте, може, страшніший, як собі люди гадають.
– Хто? Шведський король?
– Його я найменше боюся, бо він України не забере, закоротка рука.
– Кажуть, що він цілий світ хоче підбити і що такого вояка від Олександра Великого ще не бувало.
– Вояк-то він великий, але світ ще більший. А хоч би Карло його і підбив, так під своєю рукою не вдержить, бо шведи – народ невеличкий. Наш ворог – це наші сусіди, котрі нібито жеруться між собою, а дивись, вже вони приятелі, а ми за тую приязнь платимо. Деруть нас, як вовки барана, бо ми дійсно нібито барани, що себе рогами штовхають, а перед ворогом голови опускають додолу.
Гетьман перестав на хвилину і глянув. Кочубеїха сиділа залишена, ніби їй ця мова не була по душі. Кочубей крутив вус, той, що все хотів ховатися за обшивку, зате всі, щд сиділи недалеко гетьмана, перестали говорити між. собою повернулися до нього й слухали уважно.
– Невже ж ми, пане гетьмане, дійсно такий народ до нічого? – спитав котрийсь.
– Я цього не кажу. Лицарського духу нам не брак Нечай, Немирич, Богун, Виговський, Сомко і Дорошенко це лицарі, але яка їх доля? Де вислід їх хоробрості, їх ума, де їх гадки і плани? У нас як хто зніметься трохи вгору, так зараз його по голові: а не спинайся, сякий-такий сину! Зараз підуть толки про дуків-гетьманців і про козаків-нетягів, голоколінників, нацькують брата на брата, і заведеться таке, що крий Господи! Ніхто не знає, скільки я ночей недоспав, міркуючи, як би це наше розгукане море заспокоїти, а тепер боюся, щоб воно не розігралося наново, і бо надто вже сильні вітри на нього з усіх боків дують.
Апостол, що перестав був жартувати і також слухав гетьманських слів, замітив: – Поки ми живі, не буде того. Не бійся, пане гетьмане, ми всі, що під твоїм регіментом єсьмо, постоїмо за тебе.
– Не за мене, а за себе і за нашу матір отчизну стійте!
– Постоїмо, пане гетьмане, постоїмо! – гукали кругом навіть ті, що не чули розмови і не знали, про що йде річ.
– Хай живе наш гетьман, Іван Степанович Мазепа! – гукнув Апостол, знімаючи свою чарку.
– Хай жиє, хай жиє! – відповіли всі, знімаючися з місць, і вихилили до дна, бажаючи гетьманові добра.
Сталося це стихійно і необдумано, бо за здоровля гетьмана повинен був випити господар дому, а не його сват.
– Не гнівайся на мене за це, Василю, – просив Кочубея Апостол, – говори, послухаємо і вип'ємо ще раз, щоб нам довго жив і рейментував наш славний Іван Степанович.
Кочубей не був бесідником. Він це зазначив і просив гетьмана, щоб вибачив йому, бо не всякого Бог обсипав ріжними талантами так щедро, як Івана Степановича Мазепу. Висловив радість, що гетьман вшанував його нову хату своєю гостиною, і натякнув на якісь хмари, котрі повисли були над ними, та тепер вони розвіються, і настане така гарна погода, як нині.
Біля вікна стояв його син Василь і, як батько кінчив, хусткою дав гарматчикам знак. На цей знак заревіли з валів свіжоуставлені моздірі, короткі й грубі, голосніші від пушок.
Гетьман дякував, як звичайно, щиро й краснорічиво, що не всякому бесідникові дається. Казав, що для його нема більшої радості, як зі своїм товариством за одним столом сидіти, що він щолиш тоді розуміє нашого рівноапостольного князя Володимира, котрий не гордував ложкою і чаркою серед своїх братів-дружинників. Коли б не це, що йому, Мазепі, дружба з Кочубеєм і другими старшинами дуже лежить на серці, він не їхав би до Ковалівки тепер, коли в нього так багато і такого пильного діла. Але того діла сам гін не зробить, його треба робити спільними силами, і тому гетьман бажає, собі й цілому товариству, згоди та єдиномислія для цебра і слави вікопомного війська Запорозького всього народу українського.
Всі вихилили чарки, з валів знов заграли моздірі, і знову Загуділо в салі, вже не як у пасіці, а як у млині. Стали всіляко толкувати собі гетьманові слова. На кого ж він гадає однодушне стати, проти якого ворога хоче повернутися? Огінський і Вишкевецький, Сапіга чи Сас? Одна Польща всілякі толки насувала.
Про Росію чомусь-то говорили тихіше. І вона була розбита на два ворожі табори, на стару й нову, і в ній можна було підтримати один або другий табор, котрий вигідніше. Але ж це розбиття було всередині, а не назверх. Назверх усіх придавлював, як обвисла скеля на кручі, цар Петро. Всім він дався добре взнаки, всім його воєводи, намісники, навіть ратники залили гарячого сала за шкуру. Але про це в Кочубеєвім дворі балакалося чомусь-то нишком. Невже ж гетьмана бояться? Мабуть, ні. Хоч він і не давав тог» по собі пізнати, а все ж таки хто був догадливий, той і розумів, що гетьман так само чув і гадав, як і загал. Але так само, як і загал, він боявся тих, що в Москві шукали ласк якихсь нових і невідомих і на ті ласки доносами гадали собі заробити. Отеє і була їх велика турбота.
Не дивлячись на те, полтавський полковник Іскра, одномишленик і приятель Кочубея, випивши зайву чарку, взявся хвалити Петра. Казав, що козаки, як оборонці святої православної віри, повинні з ним заодно стояти, щоб захистити церкву святу перед посяганнями лютеран та єзуїтів.
Апостол, зачувши це, аж за голову взявся.
– Та що це ти кажеш, пане-товаришу! Петро і віра. Невже є гірший ворог святої нашої церкви, як він? Не чув хіба, як він її повсякдень зневажає, насміхаючися зі священства і зневажаючи навіть святі сосуди?
– А ти, товаришу, мабуть, не чув, що недавно тому сталося у Полоцьку?
– Не чув, будь ласка, скажи.
– Отож, виступаючи в Литву, Петро поступив у Полоцьк і зайшов до тамошнього василіанського монастиря. Бачить ікону не відомого собі святого і питається: хто це такий? А черці отвітують: Йосафат Кунцевич, той, якого православні замордували. Як не схопиться Петро, як не кинеться на черців, бив, бив, а тоді чотирьом казав голови відрубати, а п'ятого повісити, як собаку. От що!
– І тобі це, пане-товаришу, подобалося? Бо мені, бачиш, – ні. Всяка святиня – річ божа. І до турецької мечеті як увійдеш, то поводися у ній, як турки. Бог один, тільки люди його не однаково чують і не однаково віддають йому честь. А мордувати священиків за те, що вони своїй вірі хочуть вірно служити, – це недобре і не по-людськи. Куди ми тою дорогою зайдемо? Я, може, й не гірший християнин від других і віри своєї православної кріпко тримаюся і обороняю її, де і як тільки можу, але ж здається мені, що, зневажаючи християнських черців, будь вони й уніати, ми підкопуємо пошану і для своїх духовних, обливаємо кров'ю не різниці, а стіни й пороги християнських святинь. Невже ж того учив нас Христос?
– А вони з нашими що роблять? Чи давно то, як Огінський і Вишневецький прибули до Вільни і оголосили універсал, силою котрого Сапіга і всі його прихильники ставилися поза законом. Їх можна було вбивати, а їх маєтності грабувати. Що тоді терпіли православні – пригадаймо собі! Скільки їх погибло від грабежів і розбоїв усяких бродяг, а то й від шляхти, котра не щадила ні дітей, ні старців, ні священиків. Люди вірили, що кінець світу настав.
– Знаємо це і не одно ще більше, – відповів Апостол, – але невже ж, коли хтось робить зле, то мені треба робити ще гірше? Куди ж то ми таким кривим шляхом зайдемо? Поробимося звірами й пожеремо одні других, а нехрести прийдуть на наше місце.
