Текст книги "Мотря"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 25 (всего у книги 36 страниц)
ЧИ ПЛАКАТИ, ЧИ СМІЯТИСЯ
Мотря нетерпеливо дожидала гетьмана. Але він тільки поклін тіткою Лідією її милості переслав і передав дарунки, які для неї привіз, – нові, в дорогоцінних переплетах книжки. Розпитувався про її здоровля і поводження, але до спальні не входив. Тоді, як вона без пам'яті лежала, цілими годинами пересиджував біля її постелі, а тепер, коли могла б уже й розбалакатися з ним, не приходив.
Мотря була лиха на себе й на гетьмана. Догадувалася, чому він тепер осторонь від неї держиться, знала, що такий «політичний» чоловік, як Мазепа, не може входити до дівочої спальні, коли хора, дякувати Богові, поправляється. А все ж. таки недобра була, що не бачить його. Так довго, крім скучних «медікусів», крім тітки Лідії і свого чури, не бачила нікого. Скучала. Дні такі короткі, а вечори і ночі безконечні, чому ж він не прийде до неї, щоб розігнати скуку? Може, ранком, ніби сонце – зійде.
Але нарано гетьман тільки велику китицю квіток прислав, а в ній маленьку записочку, що «цілує її рученьки білі і бажає скорого подужання її милості Мотрунонці Василівній».
Мотря впивалася запахом квіток серед зими і п'яніла від гетьманських слів.
– Я нині встаю, – сказала до лікаря, що прийшов її відвідати вранці.
Німець перестрашено глянув на неї.
– Як же це?
– А так, знаєте, правою ногою скакиць з ліжка і встала. Вдавала сильну і бадьору, хоч тої сили ще не багато було. Лікар зашурав ногами, розкашлявся, то знімав, то закладав на ніс великі окуляри.
– Сіє можно учинить і в сіє мгновеніє, – почав своїм окремим язиком, – але какая польза від того?
– Польза, польза! – жартувала Мотря. – Мені наскучило лежати тільки.
– Панночка делікатної комплекції, не може рискувати своїм дорогоцінним здоровлям. Це недозволенная химерика. Хорий повинен повинуватися лікареві, ібо той печалиться об його здравствії.
– Уповай на мя, ісцілю і… правда?
Німець аж рота роззявив. Він не бачив Мотрі здоровою і не міг надивуватися, що вона така «резолютная», «темпераментная панночка, temperamentvolles Fraulein» [49]49
Темпераментна панночка (нім.)
[Закрыть].
– Химерика, істерика, комплекція, апоплексія, – кажіть собі що хочете, а я встаю, встаю, бо довше влежати не можу, – скука! Чули ви коли таке слово, шановний добродію ляйбмедікусе?
– Чув. Скука, Langeweile [50]50
Довга хвиля (нім.)
[Закрыть], довга хвиля, себто такоє психологіческоє настроєніє, коли час здається тобі довшим, навіть багато, дуже багато довшим, ніж він у дійсності є.
– Говори до нього, коли він німець. Не вміє по-людськи відповісти, зараз «фізическоє, психіческоє і всякеє другоє настроєніє». Мені цікаво знати, чи скучали ви, добродію, от що! Мабуть, ні. Ваші земляки, здається, ніколи не скучають, це виключно наша слов'янська недуга, та ще англицькая. Отже, знайте, це недуга дуже грізна, настільки грізна, що як ви схочете мене довше тримати в «одрі недуги», так я попаду в меланхолію, в манколію, або в мехлодію, як у нас кажуть, от що!
Німець не знав, чи поважно приймати ті погрози, чи сміятися з них. До гетьманських жартів привик. Гетьман не раз як стане по-латинськи жартувати, то хоч кладися від сміху. Які він латинські терміни вміє підбирати, які дотепні дефініції творить. Але з Мотрею він не знав, як йому бути. Привик до гарно образованих панночок, котрі в розмові з чужим чоловіком поза «так» і «ні» далеко не виходили, а тая українська німфа прямо грається ним, як куклою з вертепу.
– Ну, пане німець, що ж ви скажете на те, коли я в меланхолію попаду? – питала його.
Лікар глянув на ту безпримірну красоту, пригадав собі щонайкращі Мадонни і Венери і, сумно зітхаючи, відповів:
– Невозможно, ваша милосте, невозможно, щоб панночка такого високого ума й такої жизнерадісної психіческої комплєксії попадала в таку погану хоробу.
– А що, не казала я: психіческої комплекції, німець, німець і годі! Так послухайте тоді, що я вам скажу. Позвольте мені встати на пробу. В дворі тепло. Можете казати натопити в печах скільки вам завгодно, не перестуджуся. А як побачу, що не маю ще сил, так сама положуся знову. Добре? Згода, ну, кажіть, чи згода?
Лікар взяв її за руку і слухав ударів живчика, потім ухо до грудей приклав. (Ухо почервоніло, як грань).
– Нині – ні, – сказав рішучо.
– А коли ж?
– Може, за два-три дні.
– Жорстокий народ тії німці. Хай буде завтра. Добре? Завтра спробую встати.
Торг у торг, стало на тім, що завтра після обіду Мотря на годинку встане. Але лиш на годинку.
– Добре. Спасибі вам, пане ляйбмедікус. Очень благодарная. Смачного обіду! І дай Боже, щоб ви ніколи в життю не довідалися, що таке скука.
Ах, як тривожно дожидала Мотря тої завтрашньої днини!
Побачить його!
Чи відмінився?
Як стріне її? Може, холодно й байдужно, може, чемно, але політичне, може, це в нього була не любов, а химера, химерика, як медікус казав. А може, за той час, як вона нездужала, гетьман порозумівся з її батьками і скаже вертати до них? Чого то не буває з людьми та ще з такими нерозгаданими, як Іван Степанович.
Мотря якраз прочитала гетьманські листи й універсали і довге гетьмановання Івана Степановича ясно зарисовувалося перед її очима. Бачила його боротьбу за булаву. Леонтій Полуботок, Михайло Галицький, Семен Троцький, повстання Петрика, – скільки витрати сил на поборення невсипущих коверз! На жаль, і її батько грав тут деяку ролю. Року 1690-го думний дяк Українцев секретно доручав генеральному писареві Василеві Кочубеєві доглядати за поведенням гетьмана Мазепи, а Петрик у Кизикермені розповсюджував вість, буцімто його післав писар Кочубей, що ворогує з Мазепою і хоче скинути його з гетьманства, щоб самому гетьманом стати. Не без причин воно!
Як сумно доньці чути таке про батька. І він, значиться, також належав до тих, що чинили заколот на Україні, щоби з того заколоту винести для себе булаву. Старі гріхи!
І чи не велів тепер Господь, щоб донька направила батькові провини, щоб поєднала Мазепу з Кочубеєвим родом?..
Тую гадку скріпляли останні події, її переїзд з батькового до гетьманського двора. «Мамо, чого ж ти не хочеш того примирення, чого своїми загребущими руками розпалюєш ватру наново?»
Кажуть, гетьман хитрець, чоловік влесливий і підступний. А як же йому іншим бути серед тих загальних хитрощів і підступу, серед коверз, котрі, як гадини, чаяться за кождим корчем, здовж кождої стежки? Будь він легковірний і щиросердний, так давно втратив би не тільки булаву, але й життя. І так диво, що такий довгий шлях пройшов серед тих, своїх і чужих, ворогів. Коли б на чисту воду виплив, на гладку дорогу ступив, коли б воно сталося скоро, дай йому Боже!
Увійшла тітка Лідія і засвітила свічки.
Мотря полюбила її. За той час як лікар позволив хорій розмовляти, вони познайомилися ближче. Тітка Лідія нагадувала Марію Федорівну, тільки була живішої вдачі. Пам'ять мала здорову. Мотря довідалася від неї не одно про молоді літа Мазепи і про його родину. Як з книжки вичитувала, хто з ким оженився і котра за котрого віддалася. На пальцях перечислювала дітей, при дівчатах додавала: primo voto, secundo voto, tertio voto, така-то а така-то.
Мотря кликала її тіткою, а вона Мотрю донею.
– Тітусю, я завтра встаю.
– Ти? Завтра?
– Так. Лікар мені позволив, під вечір, на годинку, як жару не буде.
– Славити Бога, що так. Тільки ти, дитино, не воюй, вважай на себе, бо з такої хороби нераз сухота буває. Чула, може.
– Може, й чула. Але я сухоти не дістану. Я хочу жити.
– Хто з нас жити не хоче, а диви, скільки людей вмирає.
– Я молода, здорова.
– Молоді найгірше не шанують здоровля. Як молоді коні, з тягарем під гору рвуть.
– Тітусю!
– Що, дитино?
– Я вас щось хочу спитати, але підійдіть ближче. Лідія Петрівна підійшла до Мотриного ліжка. Мотря обіймила її за шию.
– А що робить ясновельможний? – спитала нараз так щиро, як дитина, і тою щиростею геть розоружила тітку.
– Тю! Яка цікава. А веретена, а кужелі, а ігли – не ласка, що?
– Ні, не ласка, не цікаві.
– Боже ти мій, які тепер часи настали. Дівчина відрікається того, до чого її Господь создав.
– Мене Господь не создав для веретена.
– Гадаєш, до булави? – спитала тітка Лідія, і вони обі розсміялися вголос. Довго не могли заспокоїтися.
Одна другій долонею загулювала губи, і сміялися ще гірше.
– Ну вже досить, вже досить, а то ще гетьман почує і прийде, – сказала тітка.
– Овва, нехай приходить, не страшний, – відповіла Мотря.
– А якщо я розкажу йому, чого це ти сміялась.
– А ти – ні?
– Ну, тихо, ша! – І вони хвилину вдавали поважних, щоби сміятися наново.
Мотря вертала до здоровля, тішилася життям. Здавалося їй, що поборола не одну хоробу, а дві, і що тепер не має вже чого боятись. Що гіршого може статись від того, що вже було? Батьки заслали її до монастиря, а вона втікла до гетьманової палати… Чи плакати, чи сміятися?
ЧИ МЕНІ СНИТЬСЯ, ЧИ МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ
Сніг перестав падати, брав мороз. Мурувало вікна. Долішні шибки геть укрилися квітками, крізь горішні видно було небо.
Мотря післала до неба свій привіт.
Любила простір і рвалася до нього, а тут мало що не цілий місяць пролежала в постелі.
Скоро вбиралася в плахту і в корсетку і зав'язувала пояс.
Ах, як ті руки дрижать! І стояти так якось важко. Сіла біля зеркала, щоб до ладу довести волосся. Не могла, сил бракувало. Як-будь сплела свою довгу косу і на плечі пустила.
Тітки Лідії не кликала. Її, мабуть, і не було в дворі, вибиралася до сповіді. Певно, поїхала ще вранці, бо весь день не заходила до неї. В дворі тихо. Челядь привикла тихо по покоях ходити. Ах, як наскучила тая тишина Мотрі! Не сотворена вона до монастирського життя. А тут хтозна, чи не доведеться і в монастирі жити?
Відганяла від себе чорні думки. Хотілося соловеїв слухати, не ворон. Соловеї в зимі не співають, а до весни далеко.
Радість мішалася зі смутком. Здоровля поборювало недугу, але й недуга не зрікалася так легко своїх прав. Мотря чула її в тілі і в душі. В тілі, бо бракувало сил, в душі, бо радості тривкої не було. Хвилювалася. Пробувала ходити по хаті, – важко. Що кілька кроків мусіла спочивати. Видно, німець знає своє діло, видно, ще не пора вставати.
Але годинку можна побути на ногах, лиш годинку…
І Мотря відчинила двері до тітчиної кімнати. Тихо і пусто. Тільки пташки скакали у клітці. Відчинила ще одні двері, і там не було нікого. Перейшла ще одну велику світлицю і мало серед неї не впала. Насилу доволіклася до якогось крісла.
– Але ж підтяло мене! Голова крутилася, стіни сунулися злегка. Закрила очі руками і сиділа так добру хвилину, стараючися не думати про ніщо. Відпочивала.
Нараз почула різкі мужеські кроки.
Змінялася варта біля гетьманських покоїв.
Значиться, за цими дверима гетьман, це його кабінет, там він найрадніше перебуває.
Мотря злегка застукала в двері.
– Увійдіть!
Не відчиняла. Сіла на кріслі біля дверей, бо боялася, що впаде.
– Увійдіть! Хто там? – почула голос Івана Степановича.
Не відповідала. Коли б до спальні не було так далеко, вернула би туди…
Запізно.
Гетьман встав, пройшов від стола до дверей і поставив руку на клямку. Мотря піднялася з крісла.
– Чи мені сниться, чи мені здається, що ясне сонечко крізь хмари сміється, – говорив, врадуваний появою несподіваної гості.
– Ані тобі сниться, ні тобі здається, з туги за тобою серце в груди б'ється, – відповіла насилу, чуючи, що ноги вгинаються під нею і що земля западається вглиб.
Гетьман підтримав її і більше заніс, ніж запровадив до високого фотелю біля свойого стола в кабінеті.
Чула, як цілував її зимні руки і як до уст підносив хрусталеву чарку з вином, розпущеним водою.
Тривала між сном і явою, між буттям і небуттям, ніби повисла над землею, не доторкаючися її ногами.
Цей стан був такий томлячий, але разом із тим такий любий і незвичайний, що не хотіла вертати з нього до свідомості, лиш рада була перейти прямо в невідоме, забуваючи про все, а забираючися з собою лиш цей один момент, як найдорожчий спомин з цього світу…
Хтось перейшов сіньми, задзвонили перед ґанком дзвінки, чи не тітка Лідія вернула?
І Мотря відчинила повіки.
Гетьман біля крісла стояв і тривожно дивився на неї, він, що ніколи не зраджував тривоги.
Усміхнулася, ніби дякуючи за спочуття.
– Мотре, сонце моє!
– Пане мій…
І знову більше заніс, ніж відпровадив Мотрю до її світлиці.
ЧИ ДОСПІВАНА ПІСНЯ?
На другий день Кочубей до Бахмача приїхав, щоб гетьманові побажати свят.
Гетьман не хотів сего року святкувати в Батурині Різдва. В столиці надто шумно тоді буває. Генеральні старшини, урядовці, духовники, а то й недалекі полковники та сотники спішать до гетьмана з привітом. А йому хотілося спокою; наскучило фарисейство людське.
Кочубей привіз дичину й рибу, бо вони з гетьманом по старій звичці обдаровувалися при таких нагодах. Ті дари матеріальної вартості для них не мали, і моральної також – ні, були прямо звичайною формою, котрої не хотілося нехтувати.
– Я тобі, Іване Степановичу, – гуготів басом Кочубей, – привіз, як то кажуть, чим хата багата. Не погордуй, будь ласка. Нарочно для тебе в ліси на лови їздив.
– Спасибі, Василю Леонтійовичу. Будь певний, що якою рукою ти даєш, такою я приймаю, – відповів гетьман. – Жаль тільки, що трудився для мене, сам звірину стріляв, а може, й рибу ловив.
– Звірину, то так, а рибу мої люди тягнули, я до того не ох огник.
– Апостольське ремесло ловити рибу, лиш тільки не в каламутній воді. Але нам до апостолів далеко; ми люди грішні.
– Мечем промишляємо.
– Хто мечем воює, той від меча гине, який би цей меч і не був.
Хвилину перекидалися словами, бо не могли попасти на властиву тему.
Мазепа, як господар, мусів уважати, щоб не зразити гостя, Кочубеєві нечиста совість не давала щиро говорити.
– А як мається твоя дружина? – спитав нараз гетьман.
– Спасибі, здорова, – відповів Кочубей і махнув рукою, припиняючи дальшу розмову. – Е-ет! – А по хвилині спитав: – А Мотря?
– Нічого, – відповів гетьман, – поправляється, хай буде Всевишньому дяка! Я ж тобі доносив про її здоровля.
– Так. Дякую тобі, Іване Степановичу, – і простягнув до гетьмана руку. Гетьман обіймив його.
– Чую, недобре було з нею.
– Навіть дуже.
– А можна побачитися?
– Будь ласка. Як же, щоб батькові не вільно було бачитися з донькою.
Гетьман провів Кочубея до Мотриних дверей і вернув.
Кочубей увійшов.
Перестрашився, побачивши Мотрю блідою і виснаженою.
– Донечко моя безталанна, – говорив, притулюючи її до себе. – Як же ти змарніла. Де ж поділися твої рум'янці пишні?
– Спитайте маму, – відповіла з жалем.
– Лишім її в спокою. Славити Бога, що зглянувся над тобою і що не покарав нас, родителів твоїх. Як же тут тобі, Мотре?
– Нічого, шанують мене, доглядають. Лідія Петрівна така добра для мене.
– Бувають добрі люди на світі.
– Бувають, тату, але рідко. В тих словах почувався докір.
– Що ж ти дальше гадаєш робити, Мотре? – спитав несміло Кочубей.
– Що Бог дасть, – відповіла коротко. – Але в монастир не хочу. Яка там з мене черниця? Жити хочеться мені.
– Найкраще пошукала б собі доброго чоловіка. Гадаю, що знайти не важко. І врода є, і гараздів Бог не поскупив.
– Лишім це, тату. Судженого і конем не об'їдеш.
– Суджене не розгуджене, – притакнув Кочубей, а подумавши хвилину, спитав: – А на свята не поїхала б додому? У мене сани з будою, коні скорі, дорога недалека. Сумно мені буде стрічати Різдво без тебе. Знаєш, я сім'янин – які мені свята без моїх дітей?
Мотря гірко всміхнулася. Боже! Який той батько бідний, хоч пан таких маєтків. Видно, не маєтки роблять чоловіка щасливим, а характер.
– Як же буде, дитино? – настоював Кочубей на свойому.
Мотря заперечила головою,
– Ви ж самі бачите, тату, яка я до їзди. Мене щолиш завернули з далекої дороги, – не знаю, чи дякувати їм за те, чи ні.
– А я тішився, що привезу тебе, Мотре, – з жалем відповів Кочубей.
Мотря подивилася на нього довго-довго. Батько не здержав погляду доньки. Відвернувся від неї і встав.
– Так воно, так! – і зробив рукою питомий собі рух, в котрім був і гнів, і зневажлива байдужість до цілого світу. – Е-ет!
– Хочете йти? – спитала Мотря.
Не відповів. Чимало хотілося казати, про себе, про Любов Федорівну і про неї, про Мотрю. Хотілось батькові розкрити свою душу перед коханою донькою. Висповідатися перед нею. Розмова з жінкою кінчалася все одним і тим самим – помстою на Мазепі, а Кочубеєві хотілося не помсти, а примирення, щирого і тривкого, хоч на склоні літ. Доки йому коверзувати, доки вести боротьбу за тую блискучу, а важку булаву, котрої він, може, й не годен був би носити? Знав, що те саме, що тепер робить Любов Федорівна з Мазепою, робив би Полуботок, Апостол, Орлик, може, й Войнаровський та другі з ним, з Василем Кочубеєм, коли б гетьманства добився. Пощо йому того? Спокою хотів, так Любов Федорівна не давала спокою. Рад був пожалуватися доньці, сказати їй, що він на дорозі до її щастя не стоїть, що прощає її з Рождеством Христовим цей нерозважливий крок, який вона, втікаючи до Бахмача, зробила; усе-усе хотів сказати Кочубей, але глянув на хору доньку і тільки ще раз рукою махнув: «е-ет!»
– Тату, ви щось окриваєте переді мною, – сказала Мотря, вгадуючи батькові думки.
– Я? Скриваю? Що ж такого скривав би я перед тобою, Мотре?
– Не знаю що, але не хочете казати. Говоріть, тату.
Кочубей захитався.
– Ні, Мотре, ні. Нічого я перед тобою не скриваю. Тобі відомо все. І про мене, і про маму, і про гетьмана. А все інше, гадаю, не цікаве тобі. Для тебе наші маєткові діла байдужі. І для мене вони не важні. Що там десять волів, або коней менше, чи більше, – пустяки, щоб щастя було.
– Щоб щастя було, – повторила Мотря. – Так воно, так… Але, невже ж ми знаємо, де воно, те щастя? Гониш за ним, як за марою, доженеш і – не те, не те воно, що чоловік гадав. Химерна річ – щастя.
– Чи не за такою химерою і ти отеє ганяєш, Мотре? – спитав, зітхаючи, генеральний суддя. – Погадай, спитайся свого серця, порадься розуму, щоб не жалувала опісля.
– Ні, тату. Не за химерою я ганяюся й жалувати ніколи не буду.
– Люди не святі. Не довіряй нікому всеціло, щоб не завелась. Гірко потім.
– Сама вип'ю чашу гіркої. Нікому й не пожалуюся, який у ній смак. Не бійтесь, тату.
– А все ж таки боюся, бо я, дитино, щастя тобі бажаю, того щастя, якого сам не маю, мабуть, тому, що забагато гріхів на свою совість набрав. Батьки бачать щастя дітей у тому, чого самі не мали. Я, Мотре, не мав спокою.
– І я його не маю, тату.
Короткий зимовий день до заходу клонився. Сонце зизом зазирало в кімнату, зимове, бліде, ніби немічне сонце, подібне до хорого обличчя Мотрі.
Лиш квітки на шибках вікон чимраз то буйніш процвітали.
Кочубей задивився на них, наче зроду таких гарних не бачив.
Нараз рукою махнув, «ет», і подався в гетьманові покої.
Мотря головою до подушок припала.
– Як же там Мотря Василівна? – спитав гетьман, побачивши на порозі свого кабінету сутоловату стать Кочубея.
– Нічого. Поправляється.
– А не нарікала, що занедбуємо її?
Криво.
– Невже ж вона така невдячлива зроду? Я й не знаю, як тобі дякувати, Іване Степановичу, за твою дбайливість для моєї доньки. Приспорила вона тобі чимало турботи. От дівочі примхи.
Гетьман поклепав Кочубея по плечу.
– Добрі мені примхи, Василю! Всякому життя миле і всякому дорога воля. Боронити її – це закон природи.
– Ну, так, певно, догадуюся, до чого це ти кажеш. Але ж Мотрі ніхто не неволив.
– А монастир?
– Не побула б там довго. Я, як люблячий батько, добув би був її при першій нагоді.
– Знаємо тії перші нагоди! Не одну дівчину посилали в монастир на той час, і там вона й закостеніла.
– Бувало й таке, не перечу. Але втікати, та ще й до самого гетьмана, ні, це вже надто сміливо. Негарно зробила Мотря.
– На мою гадку, другого виходу вона не мала. Тому-то й відповідальність за цілу отсю пригоду паде не на неї, а на когось другого.
– І цей, другий, не без вини, то правда. А все ж таки святилися ті часи, коли дівчата слухали своїх родителів.
– Віддавалися за кого їм казали, правда? Не бачили навіть чоловіка, з котрим мали навіки свою долю зв'язати, і йшли під вінець. А потім тужили, в'янули, і каралися ціле своє життя. І ти жалуєш за тим? На мою гадку, було це насильство, котрому мусить раз прийти кінець.
– Говориш, бо сам доньки не маєш.
– Можливо. Але гадаю собі, що я своїй дитині не зав'язував би світа. Кого любиш, за того й віддавайся. Серця не уймеш… Але що це ми почали таку поважну балачку. Попідвечіркуємо що Бог післав. Ходім!
За столом Мазепа ніби відмінився. Розпитувався про всілякі справи і про всяких людей і жартував. Його дотепи були такі веселі, що Кочубей забув про своє лихо та сміявся, як на весіллю.
– Ти в того Іскру, – казав гетьман, – закохався, як чорт у суху грушку. Хто наймудріший? Іскра. Хто найхоробріший? Іскра. Хто найвірніший? Іскра. Іскра, Іскра, Іскра! Уважай, щоб тая іскра не попекла тебе…
Пригадували собі давні часи, як вони сварилися і як мирилися.
– Хитрець ти, Василю, – накивував Кочубеєві гетьман, – ой хитрець!
– Але й тобі, Іване Степановичу, Бог хитрості не пожалував.
Згадуючи тії хитрощі, сміялися.
– За твоїми вигадками, Іване Степановичу, можна кишки порвати, мертвий, здається, зареготав би.
– Краще жартувати, аніж хорувати, – затям собі теє, Василю.
– Тільки мого сміху, що з тобою.
– Так бувай частіше зо мною, то більше й посмієшся і хорувати не будеш.
– Рада б душа до раю…
– Так Любов не пускає, правда? Кочубей нараз споважнів. Навіть їхати збирався, мабуть, пригадав собі Любов Федорівну. Але гетьман не пускав.
– Ніч, небезпечна річ.
– До хати треба.
– Або в мене не хата?
– В тебе не-хата, а палата.
– їв палатах люди живуть. Якось переночуєш.
Надійшов Войнаровський, і втрійку сіли до карт. Гетьман не любив грати, зробив це ради гостя, котрий був охотник до гри, а не грав часто, бо Любов Федорівна гризла його за те.
За картами гетьман розказував цікаві й забавні пригоди зі своїх молодих літ, коли ще за границею бував. Мав їх чимало. Все щось нового пригадував собі, і навіть Войнаровському, котрий майже не відступав свого дядька, не доводилося двічі того самого дотепу почути.
Кочубей виграв і був у доброму настрою. Не можна сказати, щоб він був скупий, але не любив програвати, гнівався на карту.
Розбалакалися і незчулися, як прийшла пора на вечерю.
Встали.
– Кажіть собі що хочете, – почав гетьман, – а нема-то як життя чесного та богобоязливого дідича-гречкосія. Ні політика його не турбує, ні війна, худібка йому і молоко, і масло, і м'ясо дає, земля хліб святий родить, вода рибку плекає, бджола мід носить, а в нього тільки й жури, щоб це добро не марнувалося, щоб люди якнайбільше маєтку для нього приробили. Святилося таке життя. А прийде похід, нашого богобоязливого нема, – нездужає, половину тіла відняло. Пощо кров людську проливати?.. Мені, грішному, мало коли довелось засмакувати такого богоподібного життя. Все якісь війни, походи, одним словом, – грішиш. Дійсно, я вже й забув, коли так безтурботно провів вечір, як нині. Правда, Андрію?
– Давно ваша милість не були так веселі, – відповів Войнаровський.
– Але знаєте, – запримітив нараз гетьман, – тут нині одного нам бракує, вгадайте чого? Не вгадали.
– Жінки, без жінки – як без сонця в хаті, сумно якось.
– І без жінки зле, і з жінкою недобре, – рішив Кочубей. – Чоловікові все забагається того, чого не має.
Сміялися всі три. Кочубей тому, бо гадав, що йому дотеп вдався, гетьман з Войнаровським, бо дивилися на нього і пригадували собі Любов Федорівну. Якби вона се чула, дала б йому!
– Велика з жінкою вигода, – продовжав Кочубей, – але буває часом і не вигідно.
Гетьман з Войнаровським сміялися ще гірше.
– Коли б я вдруге на світ народився, їй-Богу, парубком до сивого волосся ходив би.
– Коли б знаття, де впадеш, то й соломи підстелив би, правда? – жартував з Кочубея гетьман.
– Ет, – відповів Кочубей і махнув рукою, висловлюючи таким чином свою зневажливу байдужість до жіночого питання.
За вечерею дальше балакали про жінок. Гетьман розказував про любовні пригоди міністра Шаммілярда, про французький королівський двір і про знавця душ людських, зокрема, жіночих, Люї дік де Ст. Сімона, про котрого говорять, що він списує свої спомини та що ними колись здивує світ, бо в тім молодім чоловіці єднаються даровання історика з хистом поета.
– Гадаю, – завважив Войнаровський, – що справжній історик все-таки до якоїсь міри мусить бути поетом, щоб відтворити давноминуле життя. Інакше він тільки зводить докупи те, що дають історичні документи. Для мене найцікавіші люди – які вони були колись, чи такі, як ми, чи інші.
– Безперечно, чоловік – це найцікавіше питання, і на його історія, звичайно, безпосередно не відповідає, бо вона зайнята питаннями більше загальної натури, політикою, дипломатією, війнами і т. д. Навіть з Таціта можна побачити, як старинні жили, а не як вони життя відчували, як тішилися і терпіли. Боюся, – говорив, поважніючи, гетьман, – що й про нас будуть колись поверху судити, не вникаючи в наші душі, в наші характери, з котрих, як з джерела вода, випливають наші вчинки.
– Люди, що виступають на публічну арену, пануючі, вожді тощо являються перед загалом в горностаях, панцирах, у мантіях, зі скиптрами, булавами, патерицями, і за тими придатками їхньої влади, їхнього суспільного значення губиться саме найцікавіше – людина. Не все чоловіка можна судити по його вчинках, бо не раз чоловік робить не одно проти своєї волі, повинуючися законам, традиції, силі моменту і т. д., – говорив Войнаровський.
– Добре кажеш, – завважив гетьман, – не раз чоловік робить не те, що хоче, а що мусить. І чим його становище вище, тим більша тая трагедія. І в історії читач сам мусить дошукуватися людей, а це діло нелегке. До душі добираються поети, від Гомера починаючи, крізь трагіків грецьких до Шекспіра, від Сервантеса до Мольєра. Отож, як кажу, Люї дік де Ст. Сімон має дар єднати одно з другим, себто малювати людей в їх пурпурах і горностаях і розбирати їх прямо до сорочки. Сам дворак, для котрого король – то сонце, сам ніби й жити не годен без двірських форм і церемоніалу, а послухай, як він про те життя говорить, як він тих людей розбирає до нитки, аж дивно. А найдавніше, що цей чоловік, він о три роки від нашого Орлика молодший, уродився, коли його батькові було літ поверх 70!
– Невже ж? – здивовано спитався Войнаровський.
– Не може бути! – аж крикнув Кочубей, вдивляючися в гетьмана.
Гетьман розсміявся.
– Так, мої панове, так, Клавдові дік де Сен Сімон було літ 71, як одної зимової ночі його друга жінка Шарлот дель Обеспін привела йому на світ отсего Люї де Сен Сімон, про котрого говорю.
– І він здоровий, сповна розуму, подібний до людей? – питався Кочубей.
– Ще й який! Гарний, і здоровий, і дотепний, навіть хоробрий офіцер.
– Дивно і неправдоподібно.
– Чому ж то?
– А тому, що й народ насміхається з пізніх дітей; «любо моя від старої мами», говорять.
– Від мами, але не від батька.
– То значиться…
– Значиться, Василю Леонтійовичу, що наша пісня ще не відспівана, – сказав гетьман, клепаючи Кочубея по рамені, і всі три розсміялися.
– Моя вже, а твоя – не знаю, – відповів по хвилині Кочубей і махнув рукою, не знаючи, що дальше казати. – Ет!
