Текст книги "Мотря"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 33 (всего у книги 36 страниц)
ДЕРЖАВНА КОНЕЧНІСТЬ
Старшини засиділися поза північ і від'їхали гуртом. Орлик також. Біля гетьмана остався Войнаровський. Гетьман не спішився спати. Знав, що не всне.
– Гарне Різдво, правда, Андрію? – говорив з жалем до свого небожа. – А заповідалося так гарно.
Войнаровський заспокоював дядька. Любов Федорівна відома по всій Україні, як жінка загониста і язиката. Її слів не можна поважно брати.
– Мала потіха, Андрію. Тут не в словах, а в ділі сила. Вона може попсувати діло. Подумай, вже й до воєводи побігла, а що нині знає воєвода, це за кілька днів знатиме й цар. А мені не хочеться, щоб він знав. Скажуть у Москві:
тепер рішається війна, а старому гетьманові захочується весілля.
– Невже ж, дядьку, можна оглядатися на все, що люди скажуть? Чоловік кроку не ступив би.
– Мені поки що оглядатися треба, щоб про мене там, – він показав рукою на північ, – якнайкраще гадали. Поки що, бо за деякий час, може, я на нікого не буду оглядатися.
Гетьман хотів з кимсь поділитися своїми гадками. Надто пригнітили його. До того надавався лиш один Войнаровський. Він хоч молодий, але поважний, може, навіть надто поважний на свій вік. Не виявить нікому, що почує, це син його коханої сестри. Гетьман його любить. Дивиться на нього, як на свого наслідника, якщо задуми його не вдадуться і сина йому Господь Бог не дасть.
– Ти, Андрію, мабуть, навіть не уявляєш собі тієї халепи, в яку я попав. Недаром карлик говорив мені літом:
«Уважай, Мазепа, щоб не вийшла халепа!» Ось і здійсниться його осторога. З одного боку булава, а з другого – серце. Може, й воно дивно з моїх уст щось такого почути, але так воно є. Вдержиш булаву, зробиш серцю кривду, заспокоїш серце, так скривдиш булаву. І не лиш її, але все, що з нею і для неї міг ти зробити. Любов Федорівна добре це розуміє, і тому вона так сміливо починає собі.
Войнаровський не розумів цього вислову, але не перебивав свому дядькові. Слухав уважно і не без почуття гордості, що гетьман робить його повірником своїх гадок.
– Не розумію, – зважився перервати сповідь гетьмана, – чому ваша милість таку велику вагу прикладають до Кочубея і до його дружини?
– Бо Кочубей, як колишній генеральний писар, як мій давній товариш, а тепер генеральний суддя, знає дещо, чого знати не повинен. Краще було б, коли б не знав. Зрозумів?
– Догадуюся, але ваша милість можуть усунути Кочубея. Чимало в нас людей спосібніших від нього і певніших.
– А Мотря? Подумай, – Мотря! Все ж це її батько, не хочу робити прикрості Мотрі.
– Про це я не гадав.
– А я на всі боки роздумав. Тут, як у годиннику, колісця за себе заходять. Пусти одно, всі обертаються. Так і труднощі мої і турботи. Одна другу тручає.
Гетьман присунув фотель до коминка і вдивлявся в полумінь, ніби в неї шукав розв'язки своїх питань. Сухі колоди дотлівали тихо. Полумінь не бухала, а боролася з димом. Іноді тільки відкололася якась щіпка, спалахнула і спалювалася скоро. Огонь сам себе їсть…
– Коли б я був не гетьманом, – почав по хвилі Мазепа, – а полковником яким або так собі багатою людиною, що після життєвих трудів спокійно доживає віку, діло було би куди легше. Тямлю не один подібний випадок… Посмарували й поїхали… Мені воно не йде. Мені, бачиш, треба оглядатися і на своїх людей, і на Москву. Щоб свої не казали, що я зневажаю закони святої віри і підкотую повагу інституції родини, чужі, щоб не мали козиря в руках. Міг би я піти на перебій, щоб поставити на свому, але не хочу, щоб не попсувати діло. І так я між Сцилею і Харибдою. Ніс Rodus, hie salta! [61]61
Тут Родос, тут і скачи (латин.)
[Закрыть]
Войнаровському жаль зробилося свого старого дядька. Він щолиш тепер зрозумів його справді клопотливе становище, його боротьбу між. серцем і обов'язками. Гетьман, видно, дійсно полюбив Мотрю і зрікатися її не хоче. Як тую гарну й мудру дівчину віддавати знов на поталу злющої мами. А не віддати – це значить почати війну з Кочубеями і їх одномишленниками, війну домашню, найнебезпечнішу з усіх, бо домашня війна почнеться серед невеликого кругу, а опісля може перетворитися в bellum omnium contra omnes [62]62
Війна всіх проти всіх (латин.)
[Закрыть].
– Приходить мені на гадку, – почав знову гетьман, – скликати на Новий рік старшинську раду і покласти на стіл булаву: беріть у кого є відвага! Але що тоді совість скаже? Я, Андрію, затіяв дуже небезпечне діло, і ніхто другий його за мене не скінчить. Аж дрижу, що коли б так Господь нагло покликав мене на судище своє, то задуми мої пропали б навіки. Не можу, ніяк не можу я зрікатися булави, не покінчивши задуманого діла. Стільки літ праці, стільки повсякчасного турбування і все задармо, – ні, того я зробити не смію!.. Дійсно, чи не переїхали оці білі коні, котрі Лідії причувалися…
Войнаровський пригадав собі цей момент, побачив перед собою збентежену тітку Лідію, як вона рукою тримається за серце, і – мурашки побігли йому по спині.
Мимохіть насторив уші. Почувся далекий, глухий тупіт.
Білі коні біжать по білих снігах і сіркою дишуть. Безголосне сунуться за ними великі чорні сани. Буда на них піднята. Не видно, чи сидить там хто, чи щолиш сяде.
Але хто? Сани великі, і місця в них багато.
– Їдуть? – спитав гетьман, запримітивши збентеження свого небожа.
– Ні, милосте ваша. Це я так мимохіть піддався силі пригадки. Не годен позбутися пересудів родинних. Вони ніби в крові нашій живуть.
– Пересуди родинні. Невідоме. Містика. Білі коні. Так воно, так. Га, що ж? Нехай їдуть, але я з ними не поїду. Живим мене ті чорні сани не повезуть. Поборюся. Є тільки одна сила, якій я скоритися мушу…
Войнаровський підняв мрійливі очі, питаючися: «Яка?»
– Державна конечність, – відповів гетьман, встаючи і простуючи свої втомлені кості.
БІЛИЙ РАНОК
Пізно збудилася Мотря, бо й пізно на святий вечір заснула.
Святочна вечеря, колядки, пожар звізди, вертеп – усе те зливалося у сні в якийсь дивовижний образ.
Ходила з гетьманом по облаках, шукаючи своєї зорі. Довга й томляча мандрівка. Аж і знайшла. «Оце твоя зоря», – сказав гетьман до неї.
Втішилася, простягнула руку, і в цей мент зоря в безвість покотилася… Темно… І знову мандрують небесними шляхами, шукаючи гетьманової зорі.
– Ось вона! – показує святий Петро.
Побожно наближаються, вже недалеко, вже тільки кроків, може, десять, як нараз сяйво осліпило їх очі. Зоря полум'ям спалахнула, півнеба загравою озарила – і згасла. Темно, аж чорно. Хитаються хмари під ногами, небо, як розбурхане море, ні йти по ньому, ні на землю вернути. Поміж хмарами зависли… Яке томляче тривання!
Добре, що білі коні женуть. Чорні сани безголосо сунуться за ними. Сідаймо! Гетьман не хоче. Мотрю якась зимна рука потягнула в сани, – женуть… Місяці, сонця, зорі, – все таке велике, жахливе, чуже – позасвітне…
– Тпру! – і сани спинилися перед монастирською оградою…
Мотря тривожно підняла повіки. Перехрестилася… Нічого подібного…
Вона в Бахмачі.
Біла світлиця, пушисті на полі килими, щоб м'ягко було ступати, в печі огонь, омела звисає зі стелі. Різдво.
Мотря хоче вставати, тітка Лідія не дає.
– Полеж собі, нема чого спішитися. Старшин наїхало повний двір, може, й раду радити стануть. А хоч і ні, так посидять до ночі. Гетьман любить погостити старшин.
Мотря питається, що на старшинській раді радять, тітка Лідія не вміє відповісти, бо рада відбувається при зачинених дверях. Жінкам не встрявати туди, у жінок жіноче діло.
Мотря лежить до обіду, потім встає, вбирається і скучає. Вона нині, на саме Різдво, обмежена до своїх покоїв, ніби пташка до дротів золоченої клітки.
Ген з полудня побачила свої залубні. Певно, батько приїхав, зайде до неї, намовлятиме, щоб вертала.
Від чури довідалася, що то не батько, а мати приїхала. Серце затріпоталося тривожно.
Стрінутися з мамою тут, у гетьманськім дворі!
Мотря неспокійно дожидала зустрічі. Читала гетьманські листи й дивувалася, що не розбирає змісту. Нараз дзвінки. Глянула в вікно. Їх коні виїхали з подвір'я. Що це таке?
І знов від чури довідалася, що її милість Любов Федорівна зболили від'їхати в Батурин.
Погане прочуття томило її цілу довгу ніч. Щоб ранок скорше, щоб гетьмана зустріти, розпитає його.
Ранок прийшов, зимовий, ясний, білий. Уночі впав сніг. Обновився Бахмач.
Мотря ще дитиною любила будитися в такий ранок. Кругом так свіжо, чисто, ніби світ всміхається до тебе. Якась ти неначе чистіша собою і невинніша, ніякого гріху на совісті не чуєш. Все, що було сірого та брудного, білий сніг прикрив, білий сніг, як весною на деревах квіття.
За сніданням гетьмана стрінула.
– Як ваше здоровля, як спали, що доброго снилося вам?
Звичайна товаристська розмова.
– Святого Степана нині, – пригадує Мотря.
– Покійного мого батька іменини, – відповідає, зітхаючи, гетьман.
Мотря чує, що це зітхання добуте не спомином про батька, а чим другим. Спитала би чим, та при людях не хоче. Підожде.
Де ж дівся святовечірній веселий настрій, що тут сталося вчора?
Недаром Любов Федорівна перейшла через хату. Вона за собою, ніби тінь лишає.
По сніданню тітка Лідія пішла давати хатні розпорядки, Войнаровський до козаків подався, і Мотря спиталася гетьмана, чого це вчора мати приїздила?
Гетьман зразу хотів питання в жарт повернути, але, глянувши на замучене обличчя Мотрі, рішився сказати їй правду. Любов Федорівна хотіла Мотрю забрати з собою.
– В Батурин?
– Не казала.
– В Ковалівку?
– Не знаю.
– В монастир?
– Можливо. Але я тебе, Мотре, не дам. Не хвилюйся. Досить ще сил у мене, щоб захистити тебе, щастя моє!
– Досить, кажете, сил. Можливо. Гадаю, що й охота є, та чи буде спромога?
Гетьман пильно подивився на неї.
Знає чи догадується тільки? Розум з неї говорить чи серце?
Затривожився і не знав, що відповісти.
– Ось, бачите, Іване Степановичу, я вгадала. Охота буде, та не буде спромоги.
– Що це ти, Мотре? Пощо такі думки? Пощо турбувати себе?
– А пощо дурити себе, мій пане? Чую, що щастя відходить від нас. Вже воно на калиновому мості, кличемо, щоб завернуло, – не хоче. Мабуть, обідила я Господа Бога, бо завеликого щастя захотіла. Гордовитою в бажаннях була, а гордих ангелів Бог з неба скинув.
– Мотре, лиши таку балачку. Не полош щастя, воно ще в нас. Глянь, який я щасливий. Бачу тебе, впиваюся тобою, як чарами весни, як згадкою молодості своєї, де ж би я дав забрати таке щастя від себе. Я жертвую усім, лиш не тобою, ні!
– Усім?
– Кажу тобі, усім.
– А я того не хочу. Не варта я такої жертви. Це, що ви готові жертвувати за мене, я більш самої себе люблю. Краще пропаду я, змарнію, зів'яну, як трава під кінським копитом, щоб тільки задум ваш, ваша і моя мрія, Іване Степановичу, перетворилася в діло. Так, так, не перечте мені. – Підперла рукою свою голову пишну і, дивлячись у простори, говорила, ніби пісню співала: – А коли здійсняться задуми гетьманські, і гетьман меч свій на стіну повісить, сідаючи за стіл з товаришами своїми на добре заслужений спочинок, тоді нараз потре чоло рукою і, дивлячись на білий цвіт калини, на небо ясне й на людей веселих, весіллям тим, яке дає лиш воля, зітхне і скаже: і вона колись хотіла того – Мотря.
Голос Мотрі не дрижав від смутку, не плакав плачем дитини, котрій цяцьку забрали, а звучав мрійливо і самовдоволено, ніби в тім, про що він співав, було справжнє щастя.
Образ, який тими словами змалювала Мотря, причарував гетьмана до себе. В тім самовідреченню, в тім захопленню великою ідеєю була така сумовита велич, що він, знавець і любитель мистецтва, мимохіть голову схилив.
Білий ранок вибілював їх душі. Святочна тишина не бентежила душевного спокою. Мандрували по хмарах…
– А Мотря? – спитав нараз гетьман.
Не відкликаючи зіниць з мандрівки по просторах, відповіла тим самим голосом, що перше:
– А Мотря в тихій келії чернечій або в домівці своїй поневільній, діждавшись вечірньої години, зітхне і скаже:
«Ось Господь ласкавий знов одну днину зчеркнув із рахунку життя мого, і знов кроком ближче до того місця, де я зустрінуся з моїм коханим. Знов його побачу, ще величнішим, ніж бачила перше, з вінком лавровим на висках і з задовіллям тихим на обличчю. І руку він мені подасть і скаже: тепер ми вже, мила, не боїмося жодної розлуки.»
– Не буде того, Мотре, не буде! – промовив, зриваючись з місця, гетьман. – Не люблю недомовлених слів і недоспіваної пісні. Бачиш, я міг пісню свого життя вже давно увірвати, як власник величезних маєтків, як порфіроносний герцог, а я хочу доспівати її до краю. Недоспівана пісня бренить у просторах, блукає по степах, до могил прилягає, додаючи ще більшого смутку до тої нашої сумної української антифони. Хочу її настроїти на новий мажорний акорд, хочу переломити український смуток.
– Не хочу перешкодою бути в здійсненні твого хотіння.
– Кажи ясніше!
– Бачу, що через мене ти маєш нові турботи, тобі і давних досить. Догадуюся, з чим мати вчора приїжджала. Не вгнеш ти її, Іване Степановичу, хіба зломиш. Але ломати не схочеш, бо це моя мати. Я розумію тебе і, власне, тому не бачу іншої стежки з того зачарованого кругу, як покинути тебе.
Сказала це так спокійно і таким звичайним голосом, що йому прикро зробилося на серцю.
– Видно, не любиш ти мене, коли покинути бажаєш.
– Не люблю самолюбною любов'ю. Велика любов до великої жертви спосібна, а велике діло великої любові вимагає.
– Чи передумала ти над тим, що кажеш? Куди ж ти підеш від мене? Скрізь вороги, твої й мої, Мотре.
– Хто дивиться в сонце, пороху на дорозі не бачить.
– Легко сказати, але зробити важко.
– І великий тягар двигнеш, коли хочеш. Не треба наперед казати: не можу. Бачиш, Іване Степановичу, я вже такої химерної вдачі, що не вдоволяюся тим, що другі. Друга вдоволилася б ласками твоїми, про все позабула б, а тямила б одно, що вона гетьманова коханка. А мені спокою не давали б гадки, що гетьман із-за мене має зайву турботу і що він турбується мною зі шкодою для діла. Я того ніяк не хочу. Вір мені, що скорше жертвую собою, ніж погоджуся з таким приниженням своєї гордої вдачі.
– Жертвуєш собою? Як?
– І найбіднішому лишається велике добро, – право розпоряджати своїм життям.
– Мотре! – крикнув гетьман, аж шибки задзвеніли.
– Не бійся. До того мені ще далеко.
– Руку даєш?
– Слово чесне даю.
Вхопив руку, стиснув, а потім став її обсипати цілунками.
Вихопила насилу.
– Ти нині, мабуть, погано спала, Мотре, – казав, – не знаю, що так збентежило тебе.
– Прочуття. Прочуваю, Іване Степановичу, що щастя наше було, як зимою сонце. Блисло на хвилину і сховалося. Але і за те хай буде Богові дяка. Те сонце озарило мене. Я нині інша, ніж була перше. Я, наче вперше, побачила сонце. Не забуду його ніколи. Не забуду тебе, Іване Степановичу, мій пане!
– Мотре, сонце моє!
CARPE DIEM [63]63
Лови день (латин.)
[Закрыть]
Гетьман потішався надією, що Орлик з добрими новинами з Києва верне. Але і та надія підвела.
Орлик, не окриваючи нічого перед гетьманом, сказав, що митрополія наша закабалена до решти. Вони і кроку без Москви не ступлять. В митрополії відоме вже гетьманове діло. Чекають тільки, коли він стане дозволу прохати. Рішить Москва, котра знає гетьманові змагання, щоб українській церкві привернути її колишні права.
– І як же ти гадаєш, Пилипе? Як рішить Москва? – спитав гетьман.
– На мою гадку, ваша милосте, якщо в діло не встрягне сам цар і не скаже його скоро й прихильно вирішити, то вони тягнутимуть довго. Це їхня політика, бо за той час можна виторгувати дещо, можна гетьмана заставити, щоб він ішов їй на руку. Чимало у нас всяких спірних питань про церковні й монастирські маєтки, про всілякі надання, чимало прохань о жертви для їхніх церков і монастирів.
Такого ж козиря не випускається з рук, бо він не попадеться вдруге.
– Певно, що вдруге не попадеться, – відповів, сумно всміхаючись, гетьман, – але я не хочу, щоб вони мене тим козирем побивали.
І гетьман рішився. Для загального добра, із-за державної конечності жертвує своїм власним щастям. Поки що, бо він не тратив надії, що доля повернеться прихильно до нього і що український гетьман, може, вже й незабаром, не буде приневолений оглядатися ні на царя, ні на патріарха, а робитиме так, як йому совість і серце велить.
Одне і друге не дозволяло Мотрю віддавати на поталу Любові Федорівні. Можна собі уявити, як вона знущалась би тепер над непокірливою донькою і якою нещасливою почувала б себе Мотря, позбувшись останньої надії на протекцію гетьмана.
Треба при свідках заключити угоду з Кочубеєм, силою котрої Мотря від'їде з Бахмача, але не під руку Любові Федорівни і не під її необмежену команду, лиш осяде в котрімсь із Кочубеєвих дворів під опікою своєї тітки.
Гетьман казав Орликові написати лист до Кочубея і Апостола, щоб вони негайно приїхали в Бахмач.
Між тим старався побалакати з Мотрею, щоб вона цього рішення не брала собі дуже до серця.
– Покладаю надію на милосердного Бога, що він, як ніколи не опускав мене в важких хвилинах життя, так не опустить і тепер. Може, недалекий цей момент, коли я перед Богом і перед людьми назову тебе дружиною своєю.
– Можливо. А може, цього моменту не діждемося ніколи.
– Чого ти таку сумну пісню співаєш?
– А невже ж маю тішитися, що поїду від тебе?
– Коли тобі жаль, так не їдь. Скажи одне слово «не хочу», а я грудьми своїми заставлю цей поріг, крізь котрий схочуть вивести тебе від мене.
– Я того слова не скажу, хоч як мені важко. Бог один знає, як важко мені кидати тебе, Іване Степановичу.
– Не тяжче, ніж мені оставатися без тебе. Посумніють мури, і пусткою повіє по хаті. Краще не приїздила б була, Мотре.
– Коли б знаття, як краще! Чоловік собі не ворог, а потопаючому і соломинка спасіння.
Нараз Мотря ніби забула про все і, зміняючи голос, спитала:
– Ти нині листи дістав? Бачила, як посланець приїхав. – Гетьман надумувався, чи казати, чи ні. Мотря зауважила його вагання.
– Не відповідай. Може, мені не треба знати. Я з цікавісті спитала. Жінки, Євині дочки, зроду цікаві. Не кажи, не треба! Пощо мені мішатися до твоїх діл. Я не поможу тобі. Ти сам найкраще знаєш, що і як робити.
Гетьман в тих словах відчув докір. Людина, якій він бажав довірити своє ім'я, свою честь, перед котрою жодної тайни не хотів мати, від'їде з почуттям горечі в душі. Того бути не може.
– Щоб ти, Мотре, знала, як люблю тебе і як я довіряю тобі, слухай. Почуєш, чого ні Орлик, ні Войнаровський не знають, чого догадувалася одна тільки людина на світі, – моя мати. Царське ярмо надто угнітає народ і мене. Проливаємо кров не за будуче наше щастя, а лиш за гіршу недолю. Помагаємо Петрові побити шведа, а забуваємо, що буде це також побіда над нами. Побідоносний цар запряже нас до свого тріумфального воза, як рабів, щоб тягли його колісницю.
Мотря стрепенулася. Її очі, перед хвилиною повні бездонного смутку, скинули з себе імлу, роз'яснилися, побільшали. Уста розхилилися злегка, пальці нервово дриґнули. Вона повисла на гетьманових устах, ніби від того, що вони тепер скажуть, залежить її доля й недоля.
Гетьман встав. Заглянув за одні двері, за другі, позачинював їх на ключ і, присуваючись ближче до Мотрі, говорив дальше:
– В мене гадка рятувати Україну. Петро занапастив її колишню волю, зреформує, скасує гетьманщину, нашле своїх людей, – хочу порвати з Петром.
Мотря видивилася на нього, ніби вухам своїм віри не йняла.
– Злегка нав'язую нитки через третіх людей з Карлом і Станіславом, щоб, як прийде час, долю свою зв'язати з ними. Не ради власного пожитку, навіть не тому тільки, щоб тебе на престолі опосадити, лиш для визволення країни, для її будучого добра, – клянусь Богом святим!
Останні слова прошептав ледве чутно. Вона рукою повела по очах, ніби впевнялася, чи це не сон. Глянула кругом себе, а тоді нараз вхопила його руку і притулила до уст.
– Мотре, що це ти робиш, лиши!
– Дякую тобі, за себе, за батька свого, за всіх винних і не винуватих нашому нинішньому горю. Дякую, що зробив мене гідною почути таке важке слово. Це більша честь для мене і більша ласка, коли б ти мене до престолу повів. Дякую тобі!
Гетьман пригорнув Мотрю до себе:
– Бідна, бідна моя!..
Зірвалася на рівні ноги. Гарна і горда стояла перед ним.
– Не бідна. я, Іване Степановичу, бо ти обдарував мене нині добром найбільшим у світі, довір'ям своїм, ти розпалив переді мною нову зору – надію. З нею я і найчорнішої ночі не боюся. Поїду куди повезуть, до мами, – так до мами, а хочуть у монастир, хай буде і монастир, бо з надією поїду. І не злякаюся самоті, велика думка мені за товариша стане. Опівночі, коли вснути не зможу, думатиму про неї. Не бідна я тепер, не бідна!
– А листи, котрі я нині дістав, – говорив гетьман дальше, – це добрі листи. Воєнне щастя Карлові сприяє. Він геніальний вожд, вояків має свідомих і хоробрих, це не Петрові салдати. Карло радо заключить спілку зі мною.
– Іване Степановичу! – просила Мотря, – кажи запрягати коні, я їду геть від тебе, щоб не забирати дорогого часу. Не до жінки тобі нині, не піклуватися тобі такою химерною дівчиною, як я. Ти. весь посвятися ділу.
Гетьман взяв її за руки і притягнув до себе:
– В гарячій воді купана моя Мотря. Як веселка, з'явилася над Бахмачем, а хоче громом весняним відлетіти від мене. Підожди, дитино! Ще час. Нехай ще навтішаюся тобою. Кожний день, проведений під одним дахом з тобою, варт одного року життя. Я тішуся на кожну годину, котру перебалакаю з тобою, ловлю кожний твій усміх, як нездійсненну мрію. Не спішися, Мотре. Досить нам буде тієї розлуки.
– Не страшна мені розлука, коли ми духом з'єднані із собою. Кожного разу, якщо турбота зможе тебе, Іване, пригадай собі Мотрю. Відчую, що кличеш мене, і духом прилину до тебе, де б ти не був.
– Духом, та не тілом.
– Що тіло? Воно тлінь, а дух вічно триває.
– Ти віриш в це? Щаслива. Філософи щось друге гадають.
– Не вчена я, Іване Степановичу, і філософів твоїх не читала. Говорю те, що чую, а чую я, що хоч тілом будемо далекі від себе, душі наші все триватимуть укупі. Снилося мені вчора, що ми по хмарах ходили, шукаючи наших зірок.
– І знайшли?
Мотря голову похилила додолу.
– Знайшли? – питався гетьман.
– Ні, – відповіла насилу. – Але, бачиш, ми по хмарах ходили. Так ходитиме довго-довго Мотря біля гетьмана свого, з'єдинені в пам'яті людській. Може, наперекір долі, котра нас розлучає, Господь пошле нам з'єдинення вічне. І за літ сто або двісті, може, той, що згадає славне ім'я гетьмана Мазепи, пом'яне також безталанну Мотрю… Чого ж нам сумувати нині?
– А все ж таки сумно мені буде без тебе. Я не нинішній, Мотре. Не забуду тебе ні за чаркою, ні за танцем. Ти моя остання любов і, мабуть, перша правдива. Сумно розставатися зі щастям своїм.
– Скільки літ прожив, не знаючи мене, проживеш і решту.
– Хто раю не бачив, той і не тужить за ним.
– Я побачила свій рай і думкою буду раювати.
– Говориш, Мотре, щоб потішити мене. Як гашішом, впиваєшся словами.
– Не віриш? Так спитай людей за рік, за два, за десять, спитай, як Мотря живе. Коли почуєш, що нарікає на долю, що ходить, як осіння днина, що покорилася судьбі і тягне лямку, поки не впаде в яму, як багато других наших жінок, так забудь про мене. Не гідна я була стати подругою твоєю.
– Того я не боюся. Знаю гордість твою. Вона не дозволить тобі горя, мов нищий каліцтво нести на майдани життя і милосердя благати. Але в душі твоїй залишиться гореч мутна, котрої ані випити, ані вилити не можна. Ось це мене й болить. Чому я ту гореч влив в чашу твого життя? Уста твої гідні божеського нектару, твої найпишніші уста.
– Мені не гірко, Іване, хоч і не солодко. Гірко було б, коли б я зневірилася в тебе, коли б ти розчарував мене. А так я очарована тобою. Бачу в тобі великого мужчину, я дівчина, я. жінка. Бачу в тобі минувшину славну і будучність надійну, непереможну силу життя. Значиться, ще ми не пропали, не звелись, не зледащіли, варто жити, боротися, терпіти… Я горечі не чую.
– А все ж таки сумно буде без тебе. Я, бачиш, Мотре, людина не мрій, а діла. Замало гадки мені. Коли вона гарна, хочу її здійснити. А найкращої з гадок не довелось мені перетворити в діло. Померкне сонце моє, і в сумерках доведеться мені, старому, шукати стежки до своєї могили.
Сідали сумерки вечірні. Темніли пишні вбрання на портретах предків. Обличчя їх затиралися, не знати було, котре жінки, а котре мужчини. Вогонь, не поправлюваний ніким, погасав. Гетьман дивився в погасаючі блиски. Так і життя його горіло ясно і променіло теплом. Недавно та життєва ватра спалахнула ще раз, а нині гасне.
Мотря смуток від гетьмана відчула. Тихо похилилася над ним і поцілувала в чоло.
– Іване Степановичу! – казала. – Не сумуй. Тобі треба веселим бути і сильним. Смуток висмоктує сили. Кажи засвітити дванадцять ярих свічок, прибрати стіл квітками, подати щонайсмачніших страв і щонайдобрішого вина. Не прощання святкуватимем нині, а весілля душ наших, з'єдинення наше не до гробу, а на віки вічні. Вип'ємо повні чарки, щоб гореч не оставалася насподі. Вип'ємо на потугу твою, на щасливе здійснення задумів твоїх. Клич прислугу, кажи світити світло!
Гетьман встав і взяв її за руку. Не говорив нічого.
– Боїшся, чи не приступає до мене? Заспокійся, Іване Степановичу, я спокійна. Я, дійсно, хочу нині веселою бути. Коли б так літо, нарвала би квіток і посплітала б вінки на голови наші, як колись старинні римляни квітчалися, лягаючи до пиру. Так під снігом квітки, під снігом квітки наші, Іване. Але прийде весна і вони оживуть. Оживуть гадки наші і розцвітуться колись, як найпишніший цвіт. Чого ж тоді нам сумувати? Кажи світити дванадцять ярих свічок, по вечері настроємо бандури, грати, співати будемо за всі часи! Ти ж сам колись недавно казав: carpe diem. Настільки я латинь знаю. Користаймо з хвилини.
Гетьман пильно вдивлявся в її очі.
– Гадаєш, збожеволіла Мотря? Ні, ні, вона впилася щастям, як старим вином. Не все, що старе, погане, говорив ти недавно. В старині є своя краса, як є краса в майбутнім. А в теперішності, коли лучиться гарна хвилина, так не марнуй її: carpe diem. Кажи, Іване Степановичу, заставляти стіл, зробимо весільний бенкет!
Гетьман притягнув її руки до себе і кріпко обняв за стан.
– Бідна, бідна Мотря!
В печі ще раз спалахнув вогонь і погас.
