Текст книги "Мотря"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 36 страниц)
ЩАСТЯ…
Сонце пізно вставало.
Несміливо розглядалося по стінах і, не огрівши їх, не розвеселивши, втікало й ховалося в сніги.
Короткі дні, а ночі довгі-довгі.
Що робити з ними? Звідкіль набрати тільки того сну? Думки? Та й вони не безконечні. І думку передумаєш серед тих довгих зимових, скучних ночей.
Часом місяць зазирне в шибки.
Місяцю-князю, лицарю блудний, мандрівниче безсонний, ходи, ходи до мене! Розкажи, що бачив у світі, скільки зір манив до себе, як з хмарами грався, як по безмежних просторах небесних до невідомих берегів плив. Місяцю, лицарю блудний!
Ось, ось, ускочить у Мотрину спальню.
Так хмари не пустили його. Ніби в невід зловили. Стривай, ти, ледарю старий…
Може, цей місяць заглядав у гетьманову кімнату, може, бачив його думки?
Про що він думає тепер? Про Морю чи про яку княгиню?
Місяцю, лицарю блудний!
Ось г зоря. Як сирота самотня, покинена, забута. Чого ж вона заглядає до Мотрі у вікно? Ніби розради шукає у неї, як у товаришки сумної. Зорі, чи й у вас там таке життя, як наше? – смутки, турботи, довгі, довгі ночі?
Шум. Вітер садами колише. Ніби їм спати не дає, ніби з місця жене. Досить стояти, геть, геть! Дивіть, як я невтомно гуляю, гей же, гей же в танець!
Дерева верхами хитають: «Не хочемо, ні. Лиши нас тут, ми до місця привикли;» – кланяються низько йому.
Ублагали. На поля побіг. Шумить, розказує про щось.
Як про минуле, то не цікаво, як про майбутнє, то так. До Мотриного вікна притулився, зітхає, стогне, скиглить.
Ну, що ж тобі так важко, кажи! А може, ти Мотрину долю віщуєш?
Віконницею термосить, наглить: вставай. Утікай звідси, втікай! Таким, як ми, немає хати на світі, немає домівки тихої нігде! Вічної туги дитино, великого бажання донько, пролетиш понад землею, як падуча зоря, котрої почин невідомий нікому, а шлях – це бездорожжя світів!
Мотря знімає голову, бо подушки палять. Заглядає в вікно, чи не світа.
Ні, ні! Тільки сніг іскриться, аж горить, як жемчуги в гетьманській булаві. Аж очі хапа. Як гарної
Ноче, зимова довга ноче, коли ж кінець тобі?
Насилу примкнула повіки. Не піднесіться, – так… Чорно. Ніби дими обмотали світ. З димів Любов Федорівна виринає, як образ із хмар:
«Мамо!»
«Геть від мене, недобра донько, я не мати тобі!»
О, ноче, коли ж кінець, тобі?
І знову темно, знов дими, а з них Іван Васильович виходить. Блідий, затулив уста.
«Чого ж ти так терпиш, Чуйкевич?»
«Люблю тебе…»
О ноче!
Остров, кругом вода, на острові вежа, у вежі безталанна царівна. А лицар кругом озера їздить, лунають підкови сталеві: Лус-лус-лус-лус. Вода глибока, мовчалива, бездонна, – цить!
Соняшні зайчики бігали по стінах, теплі відблиски огню клалися по долівці, чути було, як на подвір'ю суєтилися люди…
Ох, як заспала Мотря!
Але рада, що день, а день. Побачить тітку Лідію, може, лікар встати позволить і – побачить Його.
Лікар позволив. Не просила, сам казав, що може нині встати.
– Ясна панночка перебули хоробу без комплікації, і довше лежати нема рації.
Який же він смішний! Як він довго говорить, і кланяється, ніби той трач, що його дітям стружуть і на полиці кладуть, щоб хитався ніч і день.
Але людина гарна він, цей лікар. Совісно діло своє сповнив.
– Спасибі вам, пане лікарю! Великої турботи я вам завдала, правда?
– Турботи? Я лиш обов'язок сповнив. Бог поміг, не я. Всі ми в Божих руках. Що наші ліки супроти його сили?
– Так…
Ще раз поклонився, побажав доброї днини і вийшов.
Встала.
– Та й залежалася я. Ось-ось і Різдво. Як той час скоро біжить, хоч бувають такі довгі години.
Вбиралася, роздумуючи, що таке час, аж розсміялася. Перше їй такі питання не приходили на гадку. Перше…
Де ж її вбрання?
На кріслі оксамитний контушик, горностаями підбитий, лежить. Новий, щолиш з ігли. Та й гарний! Це, певно, гетьман для неї придбав. Але Мотря не вбере його, аж гетьман скаже. Хай попросить. Треба ж дорожити собою. Дорожити? А не приїхала ж вона сама до нього… і Мотря облилася гарячим рум'янцем… Приїхала, ніби її буря пригнала, вночі на мельникових санях, самотреть [52]52
Сторч головою.
[Закрыть].
Так іноді вітром гнана птаха крізь вікно в хату влітає і довго-довго б'ється, не потрапляючи в те саме вікно, поки її не зловлять, і – як добрі, то випустять на волю, як ні, – то головку скрутять. Життя!
Краще не думати про нього і жити. Заплющити очі і йти, все вперед.
Вперед? Або ж ти знаєш, що це – дійсно вперед, може, стоїш на місці, може, вертаєшся, звідкіль прийшов, а час іде. Старієшся, ось одно певне. Життя!..
Недуга розніжила Мотрину душу. Довге перебування з собою привчило її дивитися вглиб.
Але контушика вона все-таки не вбере, – аж він попросить її.
Вбралася в своє звичайне вбрання. Навіть намиста не почепила. Не треба прикрас. Хай любить її такою, як є, або хай не любить. Як схоче. Вдиратися в його серце не гадає. Соромно, що вдерлася у двір. Може б, краще було в монастир.
Ні, ні, ніяк ні! Перед нею життя. Жити, жити треба! Треба виспівати пісню, котру чує душа, пісню неосяжних висот. Може, вона й сотворена до того, до того співу, що його люди не чують, забули, затуркані гамором буденним.
Глянула в зеркало – так. Пригладила волосся рукою. Ніби ще більше його, і очі теж побільшали. Так багато бачать і так далеко глядять. Лиця приблідли. і побіліли уста, вже не такі, як вишні. Над ними усмішка літає і ніяк сісти на уста не може чи не хоче.
Обтягнула корсетку, поправила поясок, – іде. Тими самими кімнатами проходить, що тамтого разу. Не спішиться. Розглядається по стінах.
Як ясно. Соняшні зайчики скачуть по шовкових обоях і граються на дорогих макатах. Міркована розкіш. Вигода, не позбавлена краси.
Образи всміхаються до сонця. Портрети батьків, дідів, родичів. Які вони вдоволені, що перебувають у свого сина, внука, в свояка, в його гетьманському дворі. Відновлюються вбрання, ніби їх підновив кравець, золоті прикраси мигтять, світиться дорогоцінне каміння,
Двері від гетьманського кабінету відчинені. Сніп соняшного світла впаде з вікна просто на стіл. Він такий блискучий, що Мотря примружує очі.
Гетьман там є?
І як тамтого разу, Мотря хоче вертати. Але він почув її ходу, – підбіг назустріч.
– Мотре, сонце моє!
– Пане мій!
Чи це правда, чи Метрі лиш сниться?
– Лишіть, Іване Степановичу, лишіть! – Але гетьман не пускає її зимних рук. Обіймив своїми гарячими і гладить і цілує:
– Бідні, бідні руки. Як вони змерзли і як побіліли, ніби без сонця лелії. Вони мої, правда, мої?
– Ваші.
– Не «ваші», а «твої». Скажи: твої.
– Твої, – шепче Мотря насилу. Гетьман саджає її у свій високий фотель, сонце озолочує Мотрю, біля ніг соняшні зайчики скачуть. Так дивно Мотрі.
– Чого ж ви мовчите, Іване Степановичу?
– Дивлюся і радію. Гарно так. Навіть божественний Рафаель не змалював такої гарної мадонни.
– Гріх говорити таке. Я смертельна людина.
– Безсмертна ти краса. Ніяк подумати не можу, щоб не стало її. Ні, ні, та краса мусить жити вічно, як не в життю, то в казці і в пісні.
– Не розумію вас.
– Тебе…
– Не розумію тебе, мій пане; я дівчина маловчена.
– Повтори!
– Пощо? Краще розказуй що, Іване Степановичу, я так довго твого голосу не чула.
– Стужилася?
– Так…
– Значиться?
– Сам ти знаєш, що воно значить.
– Одно я знаю, що люблю тебе, як не любив нікого в світі і як любити не хочу. Остання ти моя любов, як остання, найкраща весна в мойому бурливому життю. Хочу втішатися тобою, хочу забути про осінні негоди, про туман, що закривав добро і красу перед моїми очима, і, осяєний тобою, як видивом небесним, в невідоме іти. Одно я знаю, що кохаю тебе.
Мотря слухає тих слів і забуває про все.
Розвиваються сади, розцвітаються квітки, Мотря хоче щасливою бути.
Щастя, щастя, невловима мріє, хто спіймає тебе, пригорне, у жменю затулить, в серце сховає, щоб ти не втекло? Щастя, падучая зоре, де почин твій і який твій шлях?
Сонце гріє голову Мотрі, соняшні зайчики туляться до її ніг, плахта горить, – займеться, спалахтить, – вона спалиться ціла… Любове, пожежо грізна. Втікати перед тобою, спасатися, чи, як Пречиста на образі Благовіщення. спустити очі додолу і ждати. Хай буде воля Господня?
Кохання – ангеле з невідомих висот, хто посилає тебе на нашу бідну землю?..
– І знаю я, що кращої нагороди за всі мої труди і старання не могла мені дати наша рідна земля, як посилаючи найпишніший свій цвіт, святоіванський цвіт своїх казкових дібров у святочний дарунок для мене. В тобі я бачу красу рідної країни нерукотворну, щиру й непідкупну, правдиву. Буря століть шумить над нашими степами, руйнує життя, нівечить добро, знущається над долею людей, але в нутрі нашої святої землиці окривається велика благодать, незнищимеє зерно розуму і краси, котрого висловом найпишнішим, який я побачив уперве, це ти. Метре, мріє моя!
Зимова днина добігала полудня. Небо таке синє, як у жнива, сніг аж очі сліпить. Мороз і той мліє, – і тає. Яка ж гаряча та зимова днина, і скільки в ній жаги, хто б подумати міг!
Згориш, згориш ціла. Втікай звідтіль. Або ні! Як на образі Благовіщення Пречистої очі додолу спустити: нехай діється воля Господня…
Ти вже одною ногою на порозі в невідоме стояла, Господь завернув тебе. Пощо? Чи не на те, щоб ти сповнила його волю? Сповни! Яка тая воля – не знаєш. Все одно. Будь знаряддям його, до визволення, до слави, до величі, до здійснення мрії, яка снилася предкам твоїм у їх найкращих снах, а якої доля не дала їм здійснити, може, здійсниш ти. Подай йому руку і йдіть на бурі та негоди, крізь терня і колоди, в туман нічний і в чорний дим, туди, де сяйвом золотим сяє сонце ваше – мрія. Згориш… велике діло! Що ж! Не знаєш, Фенікс, диво-птиця із попелища відростає, отак не гине й не скінчиться душа, що сильно покохає…
– Іване Степановичу, не треба! – А гетьман її руки зимні розгрівав цілунками палкими.
– Мотре, сонце моє!
– Пане мій!
Сонце повернуло на захід і сховалося за ріг бахмацького двора.
Посумніли стіни, полиняли килими, зайчики побігли до других кімнат.
Мотрю пройняла дрож.
Невже ж і щастя так коротко триває, як ця зимова ясна днина, блисне, осяйне весь світ і лишає стужу за собою.
– Зимно Мотринці моїй? Чому ж контушика не вбрала?
– Якого?
– Того, що я придбав для неї, на горностаях.
– Для мене і соболів багато.
– Нічого не забагато для Мотрі. Озолочу тебе, ожемчужу і посаджу, як княгиню, на золотокованім престолі на втіху собі і на славу.
Приніс і накинув на круглі, немов з мармору, рукою грецького мистця викуті плечі.
БІЛІ КОНІ
За обідом гетьман, звертаючися до тітки Лідії, сказав:
– Святами пахне. Коли в нас Різдво?
– Завтра святий вечір. Сильні морози проповідають старі люди.
– А ми з тобою, Лідіє, молоді, правда?
– В нашім дворі є декілька таких, що батьками могли б нам бути. Що ж то за вік, шістдесят літ? Мій покійний батько сотні дожив.
– Моїй добрій мамі теж небагато до сотні бракує, – відповів гетьман і думками до Києва побіг, в той монастир, де Марія-Магдалина Мазепина ігуменею була.
– Дивна річ ті Різдвяні свята. Святкуєш їх щороку і не наскучать. Ніколи дитячі літа не пригадуються так живо, як на святий вечір. Батько, мати, рідня. – А звертаючись до Войнаровського, сказав: – «Коли б ти знав, Андрію, як то ми колись з твоєю мамою першої зірки визирали, як квокали в сіні під столом, аж батькові було тієї забави забагато».
– Мати пригадувала, як вас, дядьку, хлопці раз гетьманом перебрали.
– Пригадувала? Так, так, довелось мені раз грати ролю гетьмана. І таку мені важку булаву зготовили, що я насилу двигав. А вважай, Івасю, гукнув мій покійний батько, щоб ти з тою булавою не провалився! Всі в сміх, ілюзія пропала. Довго я того батькові забути не міг. І на королівському дворі згадував, і в школах за границею між товаришами, і ще й тепер, буває, чую цей голос.
– А для мене веселіший Великдень. Провесна, дзвони, гагілки, легко якось.
– Різдво – семейне свято, Андрію, Великдень більше громадське. А вам, Мотре Василівна, як здається?
– Різдвяні свята в хаті, Великодні на цвинтарі і на майдані. Одні й другі гарні, між гарними людьми.
Гетьман глянув у її великі очі і побачив насилу здержувані сльози. Жалував, що почав таку розмову. Чи не тужить Мотря, що не святкуватиме дома?
Заговорюючи, розказував про різдвяні звичаї за границею.
– У англичан вбирають хату омелою. Зі стелі, з-під свічника теж омела звисає. І як дівчина забудеться і стане під омелою, то хлопцеві вільно її безкарно поцілувати. Правда, Лідіє, гарний звичай? Ти ще, мабуть, і нині забувалася б.
– Можемо спрібувати, – відповіла тітка Лідія, – але ваша милість, мабуть, не раз хіснувалися тими звичаями.
– І, мабуть, – додав Войнаровський, бо бачив, що дядько в доброму гуморі, – мабуть, панночки не дуже противилися тому.
– Всіляко воно бувало, мої ви дорогі, – відповів, усміхаючися, гетьман, – та, на жаль, тепер куди більше за мною, ніж переді мною… А німці вбирають ялинку; прибирають її свічечками і під ялинкою кладуть дарунки. Обдаровують батьки дітей, діти батьків, навіть прислугу. Багато радості тоді. Як засвітять ялинку, заколядують, то так тоді у найбіднішій хаті весело і блискучо, як у великих панів.
– Багацтва радості не дають, – зітхала Мотря.
– Ваша правда. Навіть на королівському дворі не все весело бувало. Не мені, бо мені веселості Бог не пощадив, але другим. А найгірш у фравцімері. Заздрість яка, Боже! Бувало, дивишся, ходить панночка сумна, сумна, ніби не знать яке горе. Піддобришся до неї, звичайно, королівський паж…
– І хлопчик непоганий собі, – втрутила тітка Лідія.
– Казали, що так. Отож піддобришся і питаєш, чого це вона сумує. «Його милість король до Ванди вчора усміхнувся, а на мене й не глянув». Ось, бач, яке горе!
– Часом усміх і за щастя стане, – завважив Войнаровський.
– Ну, коли б ти королівський усміх побачив, Андрію! Король Ян-Казимир недурний був чоловік і добрий, але поганий собою.
– Зате гарних пажів тримав.
Гетьман припіднявся:
– Дякую вам, Мотре Василівна, за комплімент. Але найкращий паж не рівня королеві.
– Гарний король і найкращу королеву затьмить, – відповіла не надумуючись Мотря.
– От і попали, дядьку!
Гетьман удавав, що відповісти не вміє.
– Мотря Василівна слів позичати не потребують.
– Не все. Часом і слово, як з каменя, важко добути.
– Ого!
Розмова оживлювалася.
Старий ключник, що обслуговував, бо іншої прислуги гетьман нині не хотів, усміхався вдоволено. Йому більшої радості не було, як бачити свого пана веселим.
– А як же тобі здається, – спитав його гетьман, – веселі будуть у нас сього року свята чи ні?
Ключник поклонився низько і руку приклав до серця.
– Гадаю, ваша милосте, що такі веселі, як давно не бували.
– Вгадав. Подай же нам доброго вина. Вип'ємо за тую веселість. Треба жартувати, щоб не хорувати, правда, Метре Василівна?
– Не знаю, – відповіла і задумалася…
Думками до хати побігла. Пригадала собі, як то там усяку веселість один погляд Любові Федорівни, як мороз прозябаючу квітку, вбиває. Навіть батькові невільно було пожартувати, про дітей і не згадуй. Від того холоду, здавалося, страви на столі стигли. А тут, у гетьманському дворі, так тепло. Навіть ключника за чоловіка тримають. Всі троє такі близькі їй, ніби рідні, добрі і ввічливі. Жартують, а не жалять себе, не кусаються, як осінні мухи.
Надворі смеркає, а на душі світає.
– Про що так задумалися, Мотре?
– Про свята, милосте ваша.
– Не думайте, зробимо такі, що кращих і в раю не треба. Правда, Лідіє?
– Якщо ви, Іване Степановичу, веселі, так якої нам ще радості треба.
– Не один я у хаті. Треба, щоб усім весело було. Ви, Лідіє, не жалуйте челяді і прислузі ні напитків, ні харчів, Обдаруйте дітей, щоб довго пам'ятали, як гетьман у Бахмачі святкував. А ти, Андрію, козакам кажи викотити яку там барильчину і по декілька золотих по ранзі й заслузі роздай, нехай також пам'ятають. Хочу, щоб весело було. Саrре diem! [53]53
Лови день (латин.)
[Закрыть]– І гетьман задумався.
– Про що задумалися, ваша милість? – спитала, повертаючись до нього, Мотря.
– Думаю, де і як будемо за рік святкувати. Хотілось би у Києві, з мамою. Але всі, усі, як ми тут нині сидимо, а мати щоб ділилася просфорою з нами і благословила нас.
– Дав би це Бог! – сказала тітка Лідія, стискаючи Мотрю за руку.
– Чи запалити свічки? – питався ключник.
– Не треба. Хіба, що пані бажають.
– Ми? Ні!
– Так докинь до коминка дрівець.
Ключник прикляк, поправив огонь, і золота полумінь облила гетьманську їдальню.
Мотрі знов зробилося тепло. Огонь підступав до серця.
Втікай від нього, втікай, бо згориш. Ще час, ще крил не обсмалила. Обсмалиш, чим полетиш?.. Поволічуся ногами…
– Знаєш, Андрію, – почав по хвилині гетьман, – що Різдво все-таки від Великодня краще. Великдень наступає після страстного тижня. Люди тішаться, що воскрес Христос, але душі все ще носять спомин його мук і хрестної смерті, Анна й Каафа, Пілат, Юда, Петро тричі відрікається свого вчителя – все воно таке сумне і прикре. А на Різдво прямо радість, що родився Христос, і тільки.
– А різня невинних дітей?
– Правда… Дивно, як до радості все домішується смуток, мов до вина полин.
– Велика ідея і великі жертви.
– Так воно, так, нічого немає без жертв. Тітка Лідія вийшла доглянути вечері. Піднявся й Войнаровський.
– А ти куди?
– До канцелярії загляну.
– Я і забув про неї. Здавалося нині, і канцелярії нема. Так тоді йди і не барися. Вечера шкода. Посидимо разом. Гетьман присунув крісла ближче коминка.
– Отут буде тепліше, Мотре. Полумінь озолотить тебе, як у полудень сонце. Послухала.
– Та й гарна ж ти. Їй-Богу, не надивлюсь. Ніби з'ява. Хотілось би жити лиш з тобою, і лиш для тебе, покинувши усе.
– Навіть булаву?
– Усе.
– Не хочу я того, Іване Степановичу. В таке безтурботне щастя не вірю. Воно – стояча вода, пливуча краща, мерехтить і грає.
– Тихе щастя безпечніше, Мотре.
– В небезпеці є своя краса.
– Небезпечна.
Полумінь справді озолочувала Мотрю від ніг до голови. Сіяла.
– Коли б я знала, Іване Степановичу, що ви…
– Ну, що?
– Що ви із-за мене кинете велике діло і булаву проміняєте за сімейне щастя, за ласки жіночі, то…
– То що?
– То як ненадійно явилась у вас, так ненадійно і щезла б.
– У мене сторожа, звідси й миш не пробіжить, коли не схочу. Не пущу я тебе…
– У мене чура, він хитріший від усіх сторож.
– Чуру я переманю до себе. Дам йому коника гарного і шаблю дорогоцінну, покине чура свою паню.
– Не покине!
– Покине.
– Ні! – вона притупнула ногою.
– Розсердилася Мотря?
– Так. Я сердита. Вам треба це заздалегідь знати, щоб не нарікали після.
– Боже ти мій, як страшно! І ворог у полі не такий страшний, як тих двоє коханих очей… Замирімся.
– Я не жартую. Я правду кажу. Якщо ви із-за мене гадаєте згубити велике діло, то краще я згублюсь.
– Я дротами золотими обведу кругом двір, я ласкою прикую тебе до себе, не покинеш мене. Підеш зі мною на долю й недолю, по честь і по славу…
– Піду! Піду, хоч би й по смерть, – за державу.
– Хоч би й по смерть, – повторив глухо Іван Степанович Мазепа. – Підеш? А може, воно тобі так лиш нині здається, а завтра скажеш ні, не можу, він застарий для мене, він вечір, а я щолиш ранок, який він для мене коханок?
– Сказала і слова не порушу, віддам за нього душу. Слово моє– це я.
– Слово твоє – це ти. Мотре, сонце моє, світи мені, світи!
– Пане мій!
І Мотря рук своїх звільнити не могла від його гарячих поцілунків.
– Багато я нагрішив у світі, але й багато натерпівся душею, видно, Господь підвів мої рахунки, видно, добро переважило зло і в нагороду він тебе мені послав, найбільшу нагороду на світі.
– Найбільша нагорода – слава. Вона вічна.
– Нічого вічного немає.
– Тебе слава чекає.
– А ти?
– Що я? Я раз туман осінній, що степ застеляє, то знов, коли хочеш, після бурі веселка, а на дубі омелка, хміль, що по тичині в'ється, смуток, що іноді сміється, невже ж я знаю, хто я, от дівчина химерна.
– Ти – пісня високосферна, платонський ідеал, життя без тебе, це темний провал, без тебе я й слави не хочу, славою тебе озолочу. Мотре, сонце моє!
– Пане мій!
Гетьман засвітив свічки. Вернули до реального світу.
– От і заповідається Різдво! – почав гетьман. – Відмолод я душею, дякуючи тобі, Мотре,
– Не хвали дня, Іване Степановичу, як звечоріє, – відповіла, встаючи з свого крісла, Мотря.
За вечерею гетьман жартував то з тітки Лідії, то з Войнаровського.
– А тобі, Андрію, – казав, – чи не скучно буде святкувати зі старим дядьком? От, бач, коди б краще бісиків до сестри його світлості кяязя Даніліча пускав, може б, свята краще смакували. Солодшу б кутю їв. І гарна ж сестра Меншикова. До нього подібна.
– Гарний виноград, та кислий, – відповів Войнаровський. – У них навіть святвечора нема. Не туди мене тягне.
– Тобі б яку шляхтяночку гарну, що? Може, й княжну,
чому ж би ні? Мазепиному небожеві і князі – не заморська птиця.
– Пощо мені, дядьку, князів. От Орлик який, а зі своєю оженився, з полковниківною, і гарно собі живуть. Донечка Настуся вже й читати вміє, а синок, Грицько, твій похресник, теж гарно росте, дай Боже, щоб батькові сорому не зробив.
– Добре кажеш. Того цвіту по всьому світу, але нема кращого, як на нашій землі розцвітеться. Випиймо за здоровля Мотрі Василівни, щоб вона довго очі наші своєю красою веселила, нагадуючи нам дорогоцінну красу, Україну!
– Не сороміть мене, шановне товариство, найкраща квітка потаймиру цвіте, – і Мотря злегка пригубилася до чарки, бо дівчині багато пити не годиться. Їй і так, у голові шуміло.
Віконниць не замикали.
Видно було, як місяць понад Бахмачем, ніби човен з ясного срібла кутий, по темно-синьому небі плив.
Місяцю, лицарю блудний, мандрівниче нічний, коханку зір і думок дівочих.
Чого ж ти так усміхаєшся лукаво, заглядаючи в столову гетьманську, то знов очі хмарою закриваєш? Чи веселий ти, чи, може, сумний? – скажи, що гадаєш собі?
Місячне сяйво сиплеться, як на муку розмелені жемчуги, діаманти, опали, жемчужить дерева безлисті, срібною бляхою побиває ворота, омріює думки.
– Цитьте! – каже Лідія Петрівна, і товариство мовкне нараз. Наслухують.
– Що вам причулося, тітко?
– Їде хтось, дзвінки,
Войнаровський підійшов до вікна, дивиться на шлях. Видно далеко.
– Нікого, тітко Лідіє, не видно. Це вам в ушах дзвонить. Ніч така тиха.
– Можливо.
Але за хвилину знов:
– Цитьте! Ось тепер чуєте?
Тепер уже й гетьман підійшов до вікна.
– Їй-Богу, Лідіє, ти нас даром бентежиш. На шляху немає живої душі.
Тітка Лідія хрест кладе святий.
– Я дзвінки чула. Добре чула. Може, це білі коні? По столовій зимний вітер повіяв.
– Білі коні? – питається Мотря. – Які це білі коні, тітусю?
– Вигадки людські, – заспокоює Мотрю гетьман. – Нічого цікавого. І слухати не стоїть.
– Не окривайте, кажіть. Не лякайте мене.
– Люди оповідають, нібито, коли в Бахмачі щось лихого має статися, щось недоброго, то з'являються білі коні. Літом чорний повіз везуть, а зимою з будою сани. І ніби хтось у них сидить. А як підійти, то коні, і сани, і люди щезають. Був і нема, і поїхав до млина, – кінчив, жартуючи, гетьман.
– Цитьте, таки їдуть! – і тітка Лідія вхопилася рукою за серце.
Войнаровський на ґанок вийшов. За хвилину вернувся.
– Нема живої душі. Я вже й вартового питав, ніхто не їхав і не їде.
– А може, це щастя їхало до нас, побачило, що зачинена брама, і – завернуло, – сказала Мотря, і очі її заволіклися тугою.
Місяць ховався за хмари.
