Текст книги "Мотря"

Автор книги: Богдан Лепкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 36 страниц)

Летіла на свою загибель. Перед нею річка, ліворуч озеро, а праворуч ліс. Розгуканий кінь не заверне в бігу, його не спинить берег, стрибне і поломить.

Не надумуючись довго, Чуйкевич потис острогами свого і пустився Мотрі назустріч.

Ніби дві хмари летіли на себе, біла й чорна. З кожною хвилиною віддаль між ними маліла, ще мент – і зударяться з собою.

Та якраз в цей мент Чуйкевич лівою рукою кріпко стягнув поводи, а правою так вправно вхопив Мотриного коня за сталеве вудило, що він аж присів на задніх ногах, а передніми повис у воздухах. Прібував вирватися з кріпких рук козака. Але Чуйкевич шарпнув вудилом раз, другий, третій, і кінь став як укопаний. Тупцював тільки на місці та викидав з писка цілі клуби білої піни.

– Пусти! – крикнула нараз Мотря, а в очах її появився такий безтямний вираз, якого в них Чуйкевич ще ніколи не бачив. – Пусти, кажу тобі, а то… – і підняла руку.

Чуйкевич повернув своїм конем так, що стояли око в око. Хвилину дивилися на себе, як вороги на полі бою, а тоді він вхопив її руку в свою кріпку, як з заліза, долоню і м'ягким голосом промовив:

– Мотре! Отямся… Що тобі, Мотре?..

– Коли б я мала зброю…

Скорим рухом витягнув шаблю з піхви і подав їй:

– Будь ласка! – сказав і чекав, що вона зробить. Хвилину дивилася ще на нього, а тоді спустила очі додолу:

– Ти хочеш мене побідити і розоружити…

– Хто тобі це сказав, Мотре? Мені й не снилося, клянуся тобі своїм і твоїм щастям.

– Не вірю!

– Вір або не вір, але я говорю правду.

– Ха-ха-ха!

– Що тобі, Мотре? Схаменися. Як можна сідати на такого коня? Що скажуть батько й мати?

– Що схочуть.

– Це ж смерть!

– Я її не боюся…

– Це ж божевілля…

– Ти не знав? – я божевільна…

– Ні, ти лиш своєвільна, Мотре, своєвільна.

– Я навіжена. Тікай від мене, бо горе тобі й мені. Чуєш?

– Ні!

– Пусти коня, пусти-бо!

– Раз сказав, що не пущу, так і не пущу! За кого ти мене маєш, Мотре, за свого чуру? Невже ж я не знаю, що роблю? Вернеш зі мною, самої тебе не пущу, хоч убий мене. Шабля гостра, будь ласка.

Не відповіла нічого, лиш закусила уста, а по грудях, що хвилювали скоро й високо, знати було, як у її душі кипіло.

– Бачиш, Мотре, ти правди не чуєш за собою. Бо коли б чула, не відкидала б шаблі, вона ж гостра, як бритва, а я безборонний.

– В тім-то й біда, що ти безборонний, другої шаблі не маєш.

– Двобій? Ні, Мотре, ще такого в нас не бувало, щоби козак з дівчиною рубався. Інших ворогів наші шаблі чекають.

– Ти мій найгірший ворог.

– Я?

– Ти, ти, ти! Чого ти снуєшся за мною, як тінь? Чому не даєш мені спокою?

– Несправедлива ти, Мотре, супроти мене!

– Я зла…

– Ні, не зла, ти себе не знаєш, а супроти мене ти тому несправедлива, бо я не з доброї волі до Ковалівки приїхав, а гетьман мене післав. Ти це знаєш, в твойому дворі я не бентежив тебе, не шукав зустрічі з тобою, хоч і як рад був стрінуться. Це ти, Мотре, турбуючися моєю раною, подала мені надію, що я не байдужний тобі. А твоя турбота про мене й про моїх людей тоді, як царські люди налетіли на ваш двір?

– Це була моя повинність, і більше ніщо.

– Хай буде, що ніщо, але я чоловік, а людська річ, потопаючи, хапатися хоч би й бритви.

– Добре кажеш, я бритва, я гостра бритва, – лиши мене!

– Не моя річ лишити або покинути.

– Кажу тобі!

– Мало приказу твого. Тут рішає судьба. Суджене не розгуджене, а судженої мені навіть таким конем, як отсей твій, не об'їхати.

– А я таки об'їду.

– Кого?

– Судженого…

– Можливо. Поки що твій кінь у моїх руках, і глянь, який він спокійний, ніби свого пана почув.

– Ненавиджу тебе.

– Неправда. Це ти лиш так говориш.

– Знаю.

– Коли знаєш – так ненавидь. Від ненависті до любові недалеко. Я тільки байдужності боюся, бо вона – як пустиня.

– Як пустиня, кажеш? – повторила Мотря. – Так тоді знай, що ти байдужний для мене, – поміж нами пустиня.

– Ти сама в це не віриш, Мотре… («Не переч мені, дай хай скажу, що мені на гадку прийшло»). Ти тому така лиха на мене, бо боїшся, щоб не полюбила мене, ось що!

Мотря розсміялася своїм нерозгаданим сміхом.

– Висмійся, Мотре, висмійся, може, легше на серці стане. Мене ти тим сміхом не відстрашиш, і не відстрашиш нічим. Судженого і конем не об'їдеш, ще раз кажу тобі.

В лісі наново стали лунати стріли. Видно, генеральний суддя угостив своїх стрільців, і лови відбувалися дальше, тільки, може, ще з більшим, ніж дотепер, завзяттям.

– Мотре, – почав по хвилині Чуйкевич. – Нам тут годі довше стояти, бо куля розуму не має, а стрільці, випивши не одну зайву чарку, можуть легко, замість у звірину, попасти в нас.

– Хай попадуть!

– Спасибі тобі за таку ласку. Не хочу я гинути за якогось нам зайця або цапа, – сказав, усміхаючися, Чуйкевич.

Його спокійний голос і його добра, усмішка вплинули-таки на Мотрю. Вона успокоїлася трохи.

– Куди ж ти гадаєш їхати?

– Сам нікуди, тільки разом з тобою. Я тут тебе на тому нев'їждженому коні не лишу.

– Чура?

– Гадаєш обидою позбутися. мене. Знаю цей підступ. Ти його, певно, жалуєш в душі. Який я чура? Хіба так виглядає чура, Мотре?

– Як не чура, так післанець гетьманський.

– Це для мене честь, а не обида. Гетьманові служу, иародові службу чиню. А народ – то ми.

– Чого ти хочеш?

– Хочу, щоб ми раз рушили з цього проклятого місця, – сказав Чуйкевич і повернув кіньми.

Мотря не противилася, видно, що козацька рішучість обезоружувала її. Їхала, поплескуючи свого коня.

– Так гарно було, – говорила ніби до себе й до свого полохливого коня. – Дерева мигтять поперед очі скоро, земля втікає з-перед ніг, ніби у воздухах повисаєш, ніби на крилах летиш, забуваєш про все, не бачиш, що там перед тобою, – кров мозок заливає, губиться тямка, ось-ось і усьому кінець.

– Як Мазепа на нев'їждженому коні, – правда, Мотре? Тобі хотілося дізнати його переживань.

– Не знаю, але – нараз чорт ворога наслав, і знову те, що вчора й позавчора було, – ах!

– Дай Боже, щоби цей чорт перемінився у твого ангела-хранителя, Мотре, – відповів Чуйкевич. – І переміниться, побачиш.

– Не хочу.

– Мало чого не хоче чоловік, а воно станеться, бо так Бог хоче.

– Хто тобі це сказав?

– Серце…

– Серце, цвіти, пташки – співай тую пісоньку, співай, коли вона ще не наскучила тобі! Але я, знаєш, маю її от-так, – тут повела рукою верх голови. – По уха маю я її і вище!

– Я не трубадур, Мотре, любовних пісень не стану тобі співати, я зі шаблею козак, але по щирості кажу тобі те, що й перше казав, серце віщує мені, що ти таки будеш моєю. Спитаймо ворожби.

– Себто як?

– А хоч би так, що як перша звірина перебіжить по твоїм боці, то по-твойому буде, а як по моїм, то буде так, як я говорю.

– Добре.

Нагнали коней. Чуйкевичеві серце забилося живіше в груди. Що він зробив? Це ж не гідне козака, а до того і небезпечне. Як який зайчик стрибне тепер по Мотринім боці, то вона впевниться, що і правда на її боці, та навіть неї гляне на нього, на канцеляриста Івана Чуйкевича.

Але, на його щастя, майже в цю саму хвилину у віддалі кількох кроків попри його коня шульнув перестрашений сернюк. Випередив їх, перебіг дорогу і блискавкою зник між деревами в лісі.

– Бачила, Мотре? – спитав Чуйкевич.

Не відповіла нічого.

– Бачила?

– Так… Але він перебіг нам дорогу.

– Це вже інше діло. Про це ми не питали долі.

– Не вірю ворожбам. Що спільного між нашою долею, а між отсим сернюком, котрого за хвилину, може, й уб'ють, а за кілька днів і подадуть на стіл, щоб угостити ясновельможного…

Тепер Чуйкевич мовчав, думаючи над тим, що дійсно ніякої злуки між сернюком і ними бути не може. Це смішно. Але все-таки рад був, що на його стало.

Нараз Мотря спинила коня і повернулася до нього:

– Знаєш, що?

– Що?

– Коли ти такий певний, то лиши мене в спокою і здайся на волю судьби. Маю бути твоєю, так буду.

– Ніби положився на воду, і хай тебе несе.

– Нехай несе!

– Чому ж то так?

– Так краще – для тебе і для мене.

– Не буду бентежити тебе.

– Така вже моя вдача. Ти бачиш, яка я. Все люблю робити наперекір другим і собі.

– Розумію. Але ж, Мотре, будь справедлива і не кидай каменем у мене, коли я не завинив. Я ж тобі не накидувався, кажу тобі, з власної волі до Ковалівки не приїхав.

– Я вже це чула від тебе. Не шукай мене, оминай, ніби мене нема. Добре?

– Га, що ж, хай буде, як ти хочеш.

– Їдьмо.

– Ні, краще зсядемо з коней і підемо до твойого батька. Коні віддамо по дорозі якому «чурі». – Це слово вимовив Чуйкевич з притиском.

– Чому ж то так?

– А тому, що я покинув генерального суддю, не попрощавши його, і він, мабуть, мене дожидає. Ну, так іди до нього. А ти сама поїдеш? Ні, так не буде.

– Чому?

– Бо я сказав, що самої тебе не пущу. Кріпкий на словах, як скала.

– Не тільки на словах, Мотре… Це одно, а друге, що краще буде, як ти додому з батьком у колясі приїдеш.

– Гадаєш, мати не буде гніватися на мене?

– Гадаю, Мотре.

– То ти ще моєї мами не знаєш. Я її нічим не догоджу. Але, якщо має бути мир поміж нами, хай буде. Ти обіцяв послухати мене, так тоді і я вволю твою волю. Злазім!

Ще вона того й недомовила, як Чуйкевич зіскочив, підбіг до Мотриного коня, одною рукою вхопив його за вудила, а другою обшмив її за пояс.

Нестямилася, коли опинилася в його сильних раменах, повисла на плечах і стала на мураві.

– Сильний ти і, як бачу, вправний здіймати дівчат з коня.

– Що сильний, то так, а щодо дівчат, то ти це краще знаєш, тільки дратуєш мене. Ходім!

Чуйкевич ішов між кіньми, тримаючи їх обома руками за вудила.

Мотрю кортіло наполохати коней, щоб підняли його вгору, а тоді кинули й потратували. Уявляла собі, як він лежить на землі окервавлений і нещасливий, а вона стоїть над ним і сміється.

Та це була тільки мимолетна, злобна гадка розгуканої уяви. Зла йому не бажала, хоч, здавалося, ненавиділа його.

– Я знаю, чого ти хочеш, Мотре, – почав Чуйкевич.

– Чого?

– Наполохати коней, щоб вони потратували мене. Та цього ти не зробиш.

– Ні, не зроблю, – відповіла. – Але як ти вмієш угадувати гадки?

– Твої умію. Знаю, що ти тої дурниці не зробиш не лиш тому, що в мене на лівому рамені рана, але й для того, бо знаєш, що я свого коня з правої руки таки не пущу. От що!

– Може, воно й так, – сказала, поспішаючи стежкою на поляну, звідки снувався димок з чималого огнища, кругом котрого крутилися люди. Чуйкевич кивнув на одного з хлопців і віддав йому коней:

– Тільки цього карого кріпко тримай, бо це чорт! – сказав, – а не кінь. Я б його!

Челядь накладала звірину на вози, а з лісу все нову доносили.

Мотря глянула і затиснула уста.

– Битва з безборонними, – сказала до Чуйкевича, – краще б свою хоробрість зберегли на іншу нагоду.

Генеральний суддя лежав на розложених подушках своєї коляси і спав.

– Не будім його, – сказала Мотря. – Тільки й спокою має, що спить.

Останній віз зі звіриною від'їхав.

– А все ж таки треба збудити, бо додому пора… Скочила в повіз і, як не та сама Мотря, батькові очі руками закрила.

– Який там чорт не дає мені спати? – гукнув генеральний суддя.

– Не чорт, а чортиця, – відповіла Мотря, зміняючи голос на подібний до батькового. – Ану, вгадай хто?

– А хто ж би смів, як не Мотря. Відняла руки, й суддя, постогнуючи та позіхаючи, сів на подушках.

– Задрімав хвилину. Та й гарно спиться у лісі, куди краще, ніж у дворі. Тільки сон мені поганий снився. Багато мерців і крові.

– Чимало їх лежало тут кругом тебе, – відповіла Мотря, – глянь, яка червона мурава!

– Твоя правда. Але звідки ти тут взялася? Де Чуйкевич?

– Ось він. Лихе не пропаде. Я, бачиш, вихопилася трохи конем, отсим неїуждженим, карим, з білою зіркою на чолі. Тільки ти мамі нічого не кажи.

– Дівчино, нехай же тебе Господь милує, – аж за голову взявся Кочубей, – та це ж диявол, а не кінь, та він вже не одному голову розвалив. Невже ж нема в Кочубеєвих стайнях годящого коня. І що тобі за охота сідати на коня, як хлопець. Невже ж це дівоча забава? Боже ти мій! Як довідається Любов Федорівна.

– Не довідається, вона поїхала кудись, мабуть, чи не до тої коршми на Полтавському шляху. Коня вивів мій чура, ніхто не знав, для кого. Тільки ти мамі не згадуй…

Таким любим голоском приговорювала до батька, що Чуейкевич з дива вийти не міг, як та сама людина може так днятися, ніби дві душі в неї.

– Їхала я собі так гарно, так любо, аж отсей поганий чоловік, – тут показала на Чуйкевича, – переймив мене та привів до тебе, як утікачку. Ха-ха-ха!

– І добре зробив, видно, не дурний козак, відразу побачив, що ти з огнем гралася. Спасибі тобі за те, Іване. Ходи, хай пригорну тебе до свого серця за те, що ти на мою доньку око маєш, на отого-о вітренника пустоголового… А може б, ми так по чарці? На котрій ми скінчили?

– На п'ятій, – відповів Чуйкевич, – але спасибі за ласкавість вашої милості. І так нас вечеря чекає.

– Не забудь же! Перед вечерею зачнемо від шостої, щоб подратувати трохи Любов Федорівну. А все ж таки, не в обиду тобі кажучи, може, ти до чого здатний, але до чарки, то ні, їй-Богу, ні! Їдьмо тоді на вечерю.

Генеральний суддя посадив доньку біля себе. Чуйкевич скочив на свого коня, а чорта причепили до якогось воза на кріпкім ланцюгу, щоб не прорвав.

Чуйкевич тримався здалеку від коляси, щоб не лізти Мотрі на очі. «Так краще для мене і для тебе», – пригадав собі її слова.

Кочубей озирався і кивав на нього рукою. Козак підбігав до коляси, а генеральний суддя насміхався з його коня, що не годен за возом поспіти.

– Прийдеться мені дати тобі якогось із моїх, бо на тім ти до Києва, мабуть і на Чесного Хреста не вернеш. Жартували хвилину, а тоді Чуйкевич знов прилишався далеко.

Ліс темнів. Тільки далеко десь поміж зеленим листям горіла червона куля, ніби кривава відрубана голова повисла між гілляками. Заходило сонце.

Коляса підскакувала на дубовім корінню, що, ніби гадюки, повилазили з нор на лісову дорогу й не могли назад потрапити до них.

До Чуйкевича долітав то гнівливий голос генерального судді, який грозив візникові батогами, то химерний дівочий сміх Мотрі, і йому здавалося, що десь там далеко перед ним старинна богиня Діана вертає з ловів і сміється, аж зі сну будяться лісові квітки, аж з озера русалки виринають, зазираючи крізь віття дерев на круту доріжку – що там таке?

«Може, в цій дівчині дійсно покутує душа якої богині, а може, вона й сама богиня… – говорив до себе Чуйкевич, почуваючи непереможний чар Мотриної появи. – Манить і відтручує від себе, відтручує і знову манить, як русалка, заки затягне вглибінь. Дивна, нерозгадана вдача. Тим вона сильна, тим і небезпечна. Ніколи не знаєш, що вона скаже і що зробить, стоїть перед тобою, як загадка нерозгадана. Чекаєш гніву, – сміється; усміху ждеш, – сердиться, а все не так, як другі. Із-за неї не тільки голову, але й дущу погубиш… «Роби так, ніби мене нема, не лізь мені», – каже. Легко сказати, та зробити важко…»

От і тепер він насилу здержує коня. Хотілося б пустити його в галоп, щоб їхати поруч неї і дивитися, як її очі з-під чорних бровів, ніби дві зірки з-під темної хмари, глядять кудись далеко.

Не устоїшся проти тієї сили, не устоїшся!

І Чуйкевич рішився зробити так. Нині по вечері скаже генеральному судді, що має в Миргороді діло і що йому треба на день-два скочити туди. Поїде і забариться, верне день перед приїздом гетьмана.

Так і зробив.

Генеральний суддя здивувався, почувши таке, питався, чи йому так скучилося у Ковалівці, чи, може, хто обидив?

– Крий Боже! – відповів козак, – мені в Ковалівці так гарно й любо, що краще не треба, але Бог знає, коли я знов, приїду в тутешні сторони, може, з гетьманом у Батурин поїду, а може, у який похід пішлють, а в Миргороді в мене рідня та знайомі; хочеться провідати їх.

– Так нехай тебе Господь благословить, – казав Кочу бей і з поважною міною перехрестив його, – тільки вважай, не пускай бісиків до дівчат, бо ви, теперішні хлопці, до того дуже скорі!

Прощаючися з Мотрею, Чуйкевич просив її, щоб на його людей мала око і заступалася за них перед батьком, якщо буде треба. Може, й тих два, що були ранені, надтягнуть, так на них треба зокрема вважати.

– Цього ти мені не потребуєш казати. Обіцяла і слова додержу, але що це тебе за вітер гонить з нашого двора?

– Хочу додержати слова.

– Гарно! – і подала руку.

ПЕРЕЛІМ

У Мотриній спальні на горищу низьке, але широке вікно, прислонене занавісками.

Хоч сонце вже давно зійшло, темно тут і тихо. Тільки голландський годинник на комоді тикотить, рахуючи хвилини, що кануть у вічність, як у безодню.

Розкішні троянди в поливанім глечику на столі голови похилили, бо не можуть діждатися, щоб Мотря встала, розсунула занавіси і впустила сонце, котрого нині так багато-багато! Коли ж вона встане?

В Кочубеєвім дворі вже всі за роботою давно. Там така біганина нині, ніби генеральний суддя доньку віддає. Кухар пріє, вимахує варехою, гукає на своїх хлопців, на дівчат і жінок, що з грубшого приладжують страві на нинішній, гетьманський обід. Старий ключник ніг собі не чує. Бігає від пивниць до покоїв, сопе і пріє, бо знає, що над ним і над усією службою у дворі спочиває всевидячеє око Любові Федорівни, зорке й нетерпляче, що «е любить нічого і нікому прощати. Провинив, так покутуй.

У возівнях – возня. Готують місце для гетьманських повозів, а свої викочують у повітки.

У великій стодолі стоять табори Кочубеєвого сина Василя й старшої доньки Ганни, що ще вчора приїхали, щоб помагати батькові й мамі. Приїхали і Мотрині дівчата з Батурина, і всілякої другої служби з інших Кочубеєвих дворів наїхало чимало.

В широких сінях на долині музика прібує інструменти. Капельник сердиться на музикантів, що вони невиспані чи нетверезі. Грозить, що смичок на них поломить.

Новий двір ще не чув такого гамору і ще не бачив такої біганини. Здивовано глядять німецькі та венецькі зеркала зі стін, і узористі долівки у покоях скриплять під ногами прислуги, ніби питаються: що се?

А Мотря спить…

Одна кватирка у вікні відчинена. Крізь неї продирається поранний легкий вітерець і ворушить білими занавісками при Мотринім ліжку, ніби хоче збудити її.

Мотря не встає.

Аж заскрипіли дубові кручені сходи, що вели з сіней на горище, відчинилися низькі двері, й увійшла Марія Федорівна.

– От одра і сна воздвигл мя єси, Господи, ум мой просвіти і серце і устні мої отверзи, – шептала поранну свою молитву. – Внезапно судія пріідет, і коєгождо діянія обнажатся, со страхом зовем свят, свят, свят, єси Боже наш.

У чорному вбранні, з чорною хусткою на голові, з-під котрої добувалися наверх жмутки сивого волосся, виглядала серед сутінків у спальні, як у келії черниця.

При дверях стала. Входила з ясного в темне і не бачила! нічого.

– Отврати лице твоє от гріх моіх і вся беззаконія моя очисти, – шептала зів'ялими устами. Правою рукою хрестилася, а лівою робила собі дорогу між кріслами і стільцями, в неладі розкиненими.

Спинилася перед ліжком і крізь занавіски наслухувала глибокого й рівного віддиху Мотрі. «Твердо спить, чисту совість має, аж будити жаль. А треба. Любов Федорівна вже питалася, чи Мотря нині встане».

– Мотре, Мотре! Занавіски не розсувалися.

«Хай ще хвилину епічне. Нема нічого над такий здоровий сон».

Підійшла до вікна і розсунула насамперед білі, з дрібними мережками, а тоді й килимкові важкі занавіси. В спальні нараз зробилося весело і ясно. Сонце бігало по стінах, заглядало в кожний куток, доторкалося кожного предмета, ніби тішилося, що його туди впустили. Троянди в глечику оживали, підносилися, ніби заглядали в вікно.

– Гарним днем сподобив Господь гостину ясновельможного, – сказала Марія Федорівна, і її обличчя тихою радістю засіяло. – Дай Боже, щоб і в добрі від нас від'їхав, Любов Федорівну прихиливши до себе… Дай Боже!.. Але треба-таки раз збудити Мотрю, бо вже пізно. – Знов підійшла до ліжка і поблагословила його рукою: – Господь сохранить тя от всякого зла, сохранить душу твою Господь!.. Мотре, Мотренько, вставай, дитино, пора! Батько вже поїхав гетьманові настрічу, а мама питалася, коли ти встанеш. Глянь, яка гарна днина, аж душа радується, жаль просипляти такий ранок, Мотре!

– Зараз, тіточко, зараз…

Марія Федорівна підступила до ікони Матері Божої, що висіла в углі, прибрана розкішне вишиваними рушниками, і, підводячи свої померклі очі до темного обличчя Богородиці, шептала:

– Заступнице усердная, мати Господа вишняго, за всіх молиша сина твоєго, Христа Бога нашого і всім твориши спастися, в державний твой покров прибігаюшим, – амінь.

Занавіски розхилилися.

В білій довгій сорочці, аж по кістки, і з розпущеним сим волоссям по коліна, стояла Мотря. Руки за голову заложила. Широкі вишивані рукави піднялися вгору, під самі пахи, волосся схвилювалося…

– А-а-а!

– Заспалася, Мотре?

– Пощо ви мене будили, тітусю?

– Пощо? Невже ж ти забула, що нині гетьман приїжджає? Треба ж тобі гарно вбратися. Багато очей буде оглядати тебе нині.

– Ще наврочуть… Ха-ха-ха! Боюся й виходити… І не вийду.

– Tax не можна, Мотре. Ти ж, славити Бога, здорова, гетьман стане питатися про свою похресницю, – це була би зневага для нього, а для батька прикрість.

– Яке гетьманові діло до мене?

– Не діло, а звичай. Треба ж такого гостя пошанувати.

– Яка йому пошана від такої химерної дівчини, як я.

– Мати з хлібом-сіллю зустріне його, а ти привітаєш квітками, так водиться, Мотре.

– Мати з хлібом, кажеш, а я з квітками, на однім порозі стоятимемо. Га-арно! Але з того й кури сміятимуться. Всяке знає, як ми з мамою живемо. Аж нараз, гляди, така згода, та ще щоб гетьмана вшанувати. Ні, тітусю, це вже ніяк не йде, це лицемірство, а я душею кривити не вмію, яка я є, хай такою буду.

– Мотре, ти знов!

Мотря на лавці присіла.

Розпущене волосся, ніби темним плащем, обтулило її.

Тітка з видимою насолодою дивилася на неї, на те біле чоло, що так гарно з волосся виступало, на щічки, зарожевлені сном, на пишні повні уста.

– Яка ти гарна, Мотре!

– Хоч ви мені того не говоріть, тітко! Наскучило слухати. Я те й сама у зеркалі бачу. Та що мені з того? Врода одно, а щастя друге. Я нещаслива.

– Гріх так казати, дитино.

– Це мені й Чуйкевич колись казав, що гріх, а я все ж таки нещаслива. Серце спокою не має.

– Віддашся і заспокоїшся, Мотре. Такі тепер літа переживаєш. Кожда дівчина переживає їх.

– Ні, тіточко, не те, не те! Нещаслива я, бо бачу й чую не одно, чого, може, другі не бачать і не чують.

– Що ж таке?

– Багато дечого, що є і що буде. Воно страшне!.. Мій батько, невже ж він такий, як повинен бути?

– Він твій батько, Мотре.

– Тим гірше для мене. Генеральний суддя, пан великих маєтків, а в хаті, як дитина, на ремінці Любові Федорівни ходить. Вона пан, вона мужчина, а він Бог зна що! Мені жаль його, а бідний мужчина, котрого жалують жінки, хоч би й рідні доньки, – мужчину треба поважати.

– А невже ж ти не поважаєш Василя Леонтійовича?

– Я його люблю, бо він мій батько, а жалую, бо бідний, от що! Але ти не знаєш, яка я іноді люта на нього, що він не гримне кулаком об стіл, не тупне ногою, щоб Любов Федорівна аж присіла. Вона ж його зі світу зжене, вона нам усім життя затроює, ціла родина, уся прислуга, тисячі людей не мають ні вдень, ні вночі спокою, бо над їх спиною, як привид який, стоїть моя мати. Негарно, коли жінку бояться, жінку треба любити.

– Це не наша річ, Мотре. Не діти батьків, а батьки дітей виховують.

– Я вже не дитина, тітко, бачу, що воно до доброго не йде. Мати щораз то дальше своєю загарливою рукою сягає, а батько слухає її і гріх на совість бере. Батько м'ягкий і милосердний, гадає, що милостинею, датками на церкви й на убогих облегчить свою совість, а я боюсь, що гріх буде понад міру покути. Тривога обгортає мене, моя ти добра тітусю. Чую кров, чую дим, надходить туча, неминуча, дванадцята година, – судний день… – Вона голову вхопила в руки, очі зробилися великі, ніздря роздулися, уста побіліли. – Мене родила руїна, кров по кістки, попіл по коліна, зрада-ізміна, гидь!

Марія Федорівна припала до неї, гладила рукою по голові, цілувала в гаряче чоло:

– Мотре, Мотренько, дитино моя люба, чого це ти хвилюєшся, – заспокійся, віджени чорні думи від себе, глянь, яка гарна днина, як сонінько всміхається до тебе, тільки жий, тільки люби, тільки пий життєву насолоду!

Мотря дрижала, як у лихорадці.

– Скука, нудь, задихається грудь, дихати не маю чим. Чую кров, чую дим, сопух, чад, пекло, ад, – ох! Головою вдарила об стіну. Марія Федорівна підбігла з водою.

– Напийся, Мотре, напийся, пройде. Нині такий день, таке свято, гетьман приїде у гості, а ти піддаєшся нечистій силі. Не пріідет к тебі зло, і рана не приблизится тілеси твоєму. На аспіда і васіліска наступиш і попереши льва і змія. Яко на мя упова і ізбавлю і… Уповай на Господа нашого, Мотре, і призивай його… Внуши, Боже, молитву мою і не презри моленія моєго…

Мотря ніби не чула тої молитви, ніби не бачила тітки, для р.'ІВ очей навіть стін не було, дивилася ними в безвісти:

– Дихати не маю чим, чую кров, чую дим, грюхоче грім, тріщить в основах дім, валиться, а їм сниться весілля! Наварили, напекли, нарвали пахучого зілля, червячки, світлячки і співучі птички, соловейчики, кочубейчики, ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Марія Федорівна тричі хрестить її:

– Благослови деше моя Господа і вся внутренная моя імя святоє єго!

– Не хрести мене, тітко, не хрести! Краще візьми ніж та заріж, заріж мене, я одержима, я божевільна.

Марія Федорівна притулила руки Мотрі до своєї груді. Мотря чула, як голосно билося її серце:

– Мотре, дитино моя, чуєш, воно для тебе б'ється, воно для тебе жиє. Ти не божевільна, ти своєвільна, розпещена батьківською рукою, а маминою дратована щоднини. Заспокійся, я біля тебе стою, я за вас усіх спокутувала гріх, давно, давно. Глянь, уста мої, як полотно, а волос білий, як сніг. Терпіла я, терпіла за вас усіх, за тебе, Мотре, теж.

– За мене? – спитала нараз Мотря, ніби вертаючи на землю.

– Еге ж, еге ж, щоб ти щасливою була, і ти щасливою будеш, долю добудеш, лихо забудеш, моя дитино люба.

Мотрина голова опинилася на лоні Марії Федорівни і хиталася на ньому злегка, як дитина в колисці. А Марія Федорівна гладила чоло своєї сестрінниці, як вітер квітку в гаряче полуднє, і нашіптувала їй до уха відірвані, беззмістовні слова:

– Цить, цить, цить! Вже досить, ну, вже досить, заспокійся! О, бачиш як, бачиш як! Так, так, так…

Здолини доходили до них ріжні голоси. Чути було, як бігала прислуга, як розсували столи, дзвонили склянками й тарілками, вибренькували ложками та ножами. А над увесь той гамір, над весь той шум і гул, знімався голос Любові Федорівни, як команда вожда понад гармидер бою.

Марія Федорівна боялася одного, – щоб її сестра не вбігла на горище до Мотрі. Якщо побачила б її невбраною і мов не при умі – Господи! Щастя, що Любов Федорівна огрядна понад міру і нерадо спинається по кручених сходах, а тим часом Мотря може якось прийде до себе. Це в неї іноді лучається, хоч, мабуть, такого важкого припадку як тепер, ще не було.

– Розведох очі мої вгору, отнюд уже пріідеш помощ моя. Помощ моя от Господа, сотворшаго небо і землю.

Мотря нараз ніби з важкого сну збудилася. Повела рукою по чолі, протерла очі, подивилася кругом:

– О-о-о! Зимно мені, тітусю!

– Пройде. Там такий теплий ранок, соняшний, жнива… Батько вже настрічу гетьманові поїхав, – натякнула здалеку і чекала, що Мотря відповість.

– Гетьманові? Якому гетьманові?

– Іванові Степановичу Мазепі, Мотре, якому ж би!

– А Богдана Хмельницького бачила коли?

– Ні, не бачила, не довелось. Дівчинкою була, як він у Київ в'їздив. Ніби крізь сон бачу.

– Гарно було, правда? Так величньо, так гордо, так що життя варт за таку хвилину віддати. А нині що?

Марія Федорівна злякалася, що Мотря знов вийде з рівноваги. Не даючи їй прийти до слова, почала говорити скоро:

– Але Івана Виговського я двічі бачила, гарний був, достойний, а з Петром Дорошенком у мого дядька в гостині за столом сиділа. Теж гарний собою, навіть дуже, але понад усіх, як дуб понад дерева в лісі, знімався покійний Сомко, хай Господь душу його прийме в царствіє своє і хай подасть йому нетлінний вінець слави, котрий ізвергли з нього вороги роду людського-козацького.

Очі Марії Федорівни знялися вгору, руки схрестувалися на грудях, і вона виглядала вже не як черниця, а як свята.

– Гарний був Сомко? – питалася Мотря.

– Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної… високий, кругловидний, голова в кучерях, як у золотому вінку, очі ясні, веселі, як зорі; чи ступить, чи заговорить – то справді по-гетьманськи.

– І ти любила його?

– Гріх згадувати таке, мене інші гадки пристоять, але скажу тобі, що годі було не любити Сомка. Лицарська краса, а яка душа, Мотре, яка душа! Велика. Він хотів втихомирити народ, як Христос розбурхане море втишив, хотів оба береги Дніпрові приклонити під одну булаву, хотів, щоб Україна була вольна й неподільна…

– Великого хотів, – з жалем сказала Мотря. – А теперішні наші мужчини жінок своїх бояться, про власне добро дбають, щоб гаманець набити та щоб пельку залити; ах, як я ненавиджу їх… Скажи мені, тіточко, чому я давно колись не жила?

– Судді донька, суворо судиш людей. І нині не всі такі, як кажеш. Перший гетьман – ні. Він чоловік з тамтого віку, не нинішній.

– Справді?

– Так собі гадаю.

Очам Мотрі вертав звичайний блеск. Заспокоїлася.

– Тітко, а що сталося з Сомком?

– Невже ж ти наших літописців козацьких не читала?

– Читаю їх, але що живе, то не писане слово.

Марія Федорівна хитала головою, ніби надумувалася, чи розказувати, чи ні… Мотря приклякла біля неї і зазирала в очі.

Тітка розказала історію Сомкового гетьманування аж до трагічного кінця.

– Як вивели його на поміст, – кінчила, а голос її дрижав від великого болю, – як вивели його і кат глянув на тую пишную вроду, здригнувся і з рук сокиру пустив. «Що, – каже, – таку голову рубати?» А все ж таки зрубали, а моя в цей мент побіліла. Мені двадцять літ було…

Двадцять літ! – сказала й зайшлася плачем.

Мотря припала до неї. Цілувала її руки, втирала сльози, відгортала від очей сиве волосся, що з-під чорної хустки висувалося, ніби хотіло свідчити про цей страшний мент.

– Бідна тітко моя, як гірко доля насміялася над тобою. Показала рай і ворота сокирою затріснула наглухо. А все ж ти щаслива, бо любила героя! Любила, а може, й любиш?

– Любов сильніша від смерті.

– Любов сильніша від смерті! – повторила Мотря. – 0-о-ох! – зітхнула, ніби нового воздуху в груди набрала.

Десь далеко, може, в другім, третім селі заграли дзвони.

– Як на Великдень;– сказала Мотря, – і день ніби великодній. Я зійду нині, тітусю, зійду надолину і стану з мамою на однім порозі і забуду про все, усе прощу, як на

Великдень. Добре, тітусю?

Замість відповіді Марія Федорівна поцілувала сестрінницю в уста.

Мотря пішла до своєї купальні, Марія Федорівна покликала дівчат:

– Щоб ви панночку гарно чесали й убирали, панночка схвильована нині, уважайте!