Текст книги "Мотря"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 29 (всего у книги 36 страниц)
БІЛИЙ СНІГ
В бахмацькій сторожівні, в старшинській половині бунчукові товариші в кості грали. Одному не везло. Що кине – програв. В кармані останні золотівки теліпалися.
– Е, та бо ти, товаришу, не з руки кидай, – говорив той,
що щастя мав, – мабуть, рука тобі не сприяє, кидай з чарки.
– Хай буде з чарки.
Поскидав кості до чарки, покалатав, викинув, – дев'ять.
А другому сім впало. І знов програв.
Бунчукові товариші, сини полкових, а то й генеральних старшин, заслугувалися, повнячи біля гетьмана службу. З дому, звичайно, не бідні, бо батьки не жалували їм грошей, щоб не осоромити себе перед гетьманом, вони бавилися не із-за жадоби гроша, а для розваги.
– Тепер граємо на честь.
– Себто?
– Як матиму гроші, то віддам.
– Пам'ятай же. Кажуть, нині Войнаровський обдаровуватиме нашого брата з гетьманської казни по ранзі й по заслузі.
– По ранзі, то ми всі однаково повинні дістати, а по заслузі – то ти ніщо, а я за двох.
– Хіба тому, що за двох їш.
– А ти за двох брешеш.
І дальше кидали. Щастя поверталося.
Програвший відбивався.
– Не люблю я святого вечора.
– Чому?
– Бо не дають обіду.
– Зато вечеря добра.
– Вдома краща.
– Бо ти мамин син.
– А тебе до дівчат тягне.
– Що, може, негарні шинкарки в Кочубеєвій коршмі на полтавськім шляху?
– Кочубеєва донька краща.
– Мудрагель! Краща троянда від ромену. Та, бач, зависокі пороги на наші ноги.
Чуйкевич сидів за книжкою осторонь і вдавав, що не чує.
– Боже ти мій, таку кралю дістати! Чуйкевич встав.
– Військовому канцеляристові не читається.
– Не даєте.
– Чому ж то?
– Бо балакаєте пусте. Не люблю слухати пустого.
– А може, ваша милість, пане-товаришу, той того, як його, теж у Кочубеїв город задивились. Знаєте казку про отого вовка, що через пліт на капусту дивився, так баба відігнала. Любов Федорівна всякого віджене.
Чуйкевич кинув книжкою в кут.
– Товариші! Як кості, то кості. А Кочубеїв лишіть. Не люблю, як про моїх знайомих чортзна-що говорять. Подивився згірдливо на них, бренькнув шаблею і вийшов.
– О, тому, мабуть, уже добре замакітрено!
– Краще й не треба.
– А жаль. Гарний козак і носа вгору не дере. Товариш, якого пошукати.
– І служить як!
– Довірений гетьманський.
– А диви, й тому дівка світ закрутить.
– І розкрутити важко.
– Навіть не пробуй, поб'є.
– А на шаблю він мистець.
– Хто з нас не мистець на шаблю? Та що з того. На шаблі світ не стоїть.
– Як чий. Наш – то так. Мій батько раз і від одного маху дві голови зрубав.
– І одної досить. Шабас! Войнаровський! – І поховали кістки.
Чуйкевич зрозумів, що йому в Бахмачі не свята. Дратувати його будуть. Вже одна свідомість, що Мотря тут святкує, а про його, може, й не згадає, дошкулювала козакові. Краще де-будь, щоб лиш не тут.
Сказав Войнаровському, що до Батурина його тягне, до знайомих і до свояків. Войнаровський обіцяв подбати про послухання гетьманське.
І, не гаючись, подбав.
Гетьман здивувався, що Чуйкевич на самий святвечір їхати хоче.
– До батьків – розумію, але їх у Батурині нема. А може, ти там яку дівчину лишив?
– Не лишив, ваша милосте, бо не маю.
– Ні? – і гетьман пронизливо глянув на нього. – Чого ж тоді спішишся?
– Скука напала, хандра якась, може, згублю в дорозі.
– Пробуй. Я тобі й коні до Батурина дам. Відвезеш Орликам дарунки, пожелаєш їм свят від мене, їм і дітям. Хрещеника мого візьми на руки і піднеси його високо. Кажи: гетьман говорив, щоб ти великий ріс.
Чуйкевич зрозумів, що гетьман н'арочно так щиро з ним говорить, щоб потішити його. Поклонився і обійняв за коліна.
– Спасибі, милосте ваша. Зроблю як кажете. Від гетьмана до тітки Лідії пішов.
– А ти ж куди? Хто бачив на сам святий вечір? Гонить тебе хто?
– Гонить нудьга. Тітка покивала головою.
– Того цвіту по всьому світу – та кажи вам це! Молодість-буйність, перешумиш, Івасю, перешумиш. А може,
з Мотрею попрощатися хочеш, вона ось тут, у другій світлиці.
Чуйкевичеві годі було сказати «ні», – пішов. Мотря в оксамитнім, золотої краси контушику, горностаями підбитім, була якась друга, ніж звичайно. Краща, але дальша.
Здивувалася, побачивши його.
– Попрощатися прийшов, Мотре Василівна. На свята їхати хочу. І тобі щасливих свят бажаю. Святкуй здорова і весела.
– Спасибі, і ти весело святкуй.
– Жартуєш…
Глянула в вікно, а тоді:
– Чому ж би мені жартувати, Іване Васильовичу? Невже ж ти не молодий, не здоровий, невже ж світ не стоїть перед тобою отвором?
– Краще не говори, Мотре. Ти сама не віриш в те, що кажеш. Знаєш, що діється в моїй душі.
– Ти ще не забув?
– І не забуду.
– А обіцяв же.
– Забути не обіцяв, бо обіцяти не міг. Це не в моїй силі.
– І не в моїй забуття тобі дати. Ти мужчина, козак. Візьми себе в руки. Пригадай, що ми говорили. Перед нами велике. Як треба заплатити за нього щастям своїм, заплатимо.
– Ой, заплатимо! – повторив, як відгомін далекий.
– От і бачиш. Пощо такий настрій. Ніби псалтиру читати прийшов. Нині свято радості. Нині над Вефлеємом займається зоря. Може, й над нашим Вефлеємом уже якась зоря зоріє, та ми не бачимо її.
– Може, Мотре, може і, – що дай, Боже. Прости, що смутку приніс у тую веселу світлицю. Не хотів. Не маю жалю до тебе, але знаєш, святий вечір, нагадуються дівочі літа, і хлоп'ячі мрії, і перша зірка, – нагадалася ти. Прости!
Поклонився і вибіг у сіни…
– Який дивний! – І Мотря пригадала собі вчорашні дзвінки: «Цитьте, білі коні».
Сніжок став політати, ніби Бахмач вбрав на свята білу сорочку. Крізь дерева в парку ясніла золота смужка, як застіжка. За лісами заходило сонце. Накидало на Бахмач червону кирею.
«Дзень-дзелень!» – дзвонили дзвінки при санях, котрими поїхав Чуйкевич.
«Може, щастя їхало до нас, побачило зачинену браму і завернуло».
«Цитьте!»
Білий сніг, білі коні, тільки гадки червоні! Що таке світ, що таке щастя і що таке любов?
«Дзень-дзелень! – І знов, і знов, – цитьте вже раз, цитьте! Досить!»
Білий сніг тихими жмутками злітав згори на дерева, на поля, на криші, ніби Бахмач справді вбирав на свята чисту, білу сорочку.
НА СВЯТИЙ ВЕЧІР
Подвір'ям перебігали дворові люди, челядь, прислуга, сердюки, мужчини й жінота. Під чобітьми скрипів сніг, з дерев і корчів сипався іній, на вусах мужчин намерзали бурульки, на лицях дівчат розцвіталися рум'янці від зимна. Всі спішилися, підбігали, підтупцьовували, хлопці обкиду-вали дівчат снігом. Бадьора радість обгортала людей, – заходили свята, великі. Різдвяні свята.
Ось і Войнаровський вертає з військової канцелярії до двора, в руках збиток паперів, на чолі, як звичайно, задума. Його і свята не розвеселять. Смуток носить у серці. Щось, мабуть, пригадав собі і завернув з дороги. Гетьманів небіж має чимало турбот. Багато всякого діла на його голові. Гетьманський двір чималий… Чимало тут людей, а в кожного є свої бажання, особливо на свята, під Новий рік. Гетьманові годі всіма журитися. Войнаровський перебирає спору пайку тієї жури на свою молоду голову.
Мотря дивиться крізь вікно на подвір'я, як на сцену в театрі, і її обгортає цей окремий настрій, який буває лиш на святий вечір.
Пригадує собі свої діточі літа, коли ще у її батьків не було такого панства, як тепер. Мати суєтилися в пекарні, готовлячи з прислугою 12 страв на святу вечерю, а батько в святочному вбранні, чисто вибритий, зі свіжопідстриженим волоссям, ходив по покоях, розглядаючи, чи все приготовлене як слід. Діти сміливо зверталися до нього з усякими питаннями, про Ірода, про трьох царів, про Вефлеєм, а він радо та вдоволено відповідав, не жалуючи слів і пестощів батьківських. Мотря пригадує собі, як маленькою дівчинкою перебігала раз на святий вечір столову кімнату й пошпортнулася на соломі, котрою, по старому звичаю, притрушено піл, і – впала. Батько підняв її, посадив на коліна і приспівував:
Іде, іде пан, пав,
На конику сам, сам,
Їде, іде жид, жид,
На конику гиц, пщ,
Їде, ще горшкодрай,
На конику гаталай, гаталай,
Гаталай горшкодрай.
Співаючи, вдавав, що нога – це кінь, котрий нібито щораз скорше їде й везе Мотрю в країну дитячих казок. Мотря вірить і забуває про свою пригоду, про синячок, і про «бубу» на ручці.
І пригадала Мотря старшу сестру свою і брата, як вони першої зірки визирали, як квокали в сіні, шукаючи золотого горішка, і як боялися пшеничного снопа в куті, котрий кивався, ніби дід, і грозив, що забере їх із собою, як не
будуть чемні.
І пригадалася тітка Марія Федорівна, все добра, лагідна, ніби свята. Все вона щось нового й цікавого вміла Мотрі сказати, казками й легендами мережаючи шляхи, по котрих пускалася в невідому мандрівку діточа уява. Добра Марія Федорівна переносила на сестриних дітей ту любов, котрої Бог не дозволив їй виявити своїм власним дітям.
Що вона тепер? Що батько, мати? Невже ж різдвяний чар не змягчить її твердого серця і не настроїть прихильно, до нелюбої доньки?
Мотря молилася в душі, щоб хоч один промінчик вефлеємської зірки запав у душу Любові Федорівни і зробить з нею те чудо, котрого ніхто з людей довершити не міг. Як радо вона нині припала б до маминої зимної руки й забула про все, що між ними, як твердий мур, стояло, усе, що відділювало дві неподатливі жіночі вдачі, доньку і маму.
Зійди, зійди, вефлеємська зоре, над батуринським двором Кочубеїв, котрому нічого більше не треба, крім тої Христової любові, крім того миролюбивого духу, котрий він хотів принести людству, як найцінніший дарунок.
– Чого ж. то так задумалася, моя Мотря? – почувся нараз оксамитовий голос.
Мотря озирнулася й побачила за собою гетьмана. Звичайно, вдома ходив він у сірому або в чорному вбранню, нині мав на собі цвітастий контуш, з ґудзиками золотими і зі спинкою при ковнірі, що горіла, як вечірня зірниця.
– Тужно моїй Мотреньці за батьківською хатою? – питався. – Дивно, бо Різдво – це родинне свято, свято споминів про дитячі літа, про ті часи, коли ми ще буЛи добрі і безгрішні, коли на світ дивилися крізь віконця вефлеємської стаєнки, – правда?
– Правда, Іване Степановичу.
– А тепер ми себе почуваємо другими, грішними й винуватими не лиш перед Господом Богом, але й перед собою.
– Винуватими?
– Авжеж, – бо даємо нашому серцю волю, не несемо в дарі новонародженому Христові елея, ладану й миру, а хочемо, щоби світ приносив нам дорогоцінні дари і поклонявся, як божеству.
Мотря глянула на гетьмана питливо. Невже ж і він докоряє її за гордість?
Гетьман зрозумів цей погляд. Стиснув її за руку і, сідаючи біля неї, казав:
– Обідилася моя Мотренька? Я не про неї кажу, а лиш загально, може, дещо й про себе. Мотреньці моїй скучно за огнищем родинним. Покинула його там, а не знайшла тут. Правда?
– Ні, біля вашого огнища, Іване Степановичу, моїй душі тепло.
– Біля – вашого! Отсе-то й біда. Поки це вогнище з «вашого» не зробиться «нашим», Мотриній душі біля нього тепло не буде, та ще в таку днину, як нині, коли всілякі спомини приходять на гадку. Треба тим споминам протиставити дійсність. Спомини веселі, а дійсність ніякова – і як же тут веселою бути?
– Весела я, Іване Степановичу, тільки тієї веселості словами виявити не вмію, а може, й не хочу, – пощо?
– Кажи Мотренько «не можу», так правдивіше буде. Перед моїм досвідним оком смутку свого не скриєш, я чую, як тобі на серці, – легко чи важко. І не дивуюся, що нелегко. Це для мене легке й оправдане. Скільки, що ти останніми часами пережила, і на мужеську душу каменем важким налягло б. Але не сумуй, Мотре, надійся на мене. Я перед твоїми дрібними ніжками продую шлях, змету з нього терня, а насиплю троянд, таких гарних, як ті, що ти мені у Ковалівці піднесла. Тямиш, Мотре?
– Тямлю.
– І будеш серед тих троянд ходити, як русалка; як видиво райське, до якого рвалася душа моя в молодості ранній і в мужеськім віці бурливім, а яке Господь щолиш під вечір життя зіслав мені.
– Гарно ви вмієте розважити, Іване Степановичу, спасибі вам за це. Але ні русалкою, ні видивом я не хочу бути. Вірною подругою рада стати для вас, повірницею думок і співробітницею щирою. Наскучало мені безділля, діла хочеться, гарного діла.
– Якого-то?
– Ви ще питаєте? А казали, що думки мої вмієте вгадувати. Вгадайте, якого мені хочеться діла!
– Великого, за яке наші батьки мерли, край перемінився в пустиню, сльози ріками лилися. Знаю я, знаю, Мотренько, яке тобі діло на умі. Воно й мені не дає спокою. Турбуюся ним повсякчасно, навіть тепер, коли розмовляю з тобою. Люди завидують мені значення і влади, а не знають, що я в неволі своєї ідеї, що я раб і слуга її. Крім матері моєї ніхто цього не знав, з ніким було мені поділитися цею журою, ти перша, що довідаєшся про це. Нічого не скрию перед тобою, кожний намір свій скажу, кожною вдачею і невдачею поділюся з тобою і буде мені легше двигати цей хрест, що добровільно беру на свої плечі.
– Поможу тобі нести цей хрест святий, хоч би й на Голгофту. Не бійся, не впаду під ним. Я сильна і витривала, хоч і жінка. І мовчати вмію, – великим мовчанням любові. Не почуєш від мене гіркого слова, полину не доллю тобі до чаші. А якщо Господь дозволить нам донести цей хрест на гору й укріпити його, щоб не боявся він ні вітру, ані громів, тоді обітру чоло твоє з поту, обмию ноги твої з земного пилу й устами приляжу до рук, що вибороли славу.
– А я притулю тебе до грудей, як свого вірного друга, і вдячним серцем благословитиму ту щасливу годину, що звела мене з тобою. І посаджу тебе високо на престолі і скажу народові цілому: отеє сподвижниця моя, це сонце, що огріло душу мою і сили нові добуло з духа і з тіла мого. Без неї не довершив би я великого діла, – дякуйте і любіть її.
– І замовкне злоба людська, як гадина, розчавлена ногою великолюда, і забудуться болючі хвилини минулого, бо в радощах великих окриються вони, як окриваються колючки роз серед листя і цвіту. І щолиш тоді скажемо, – ми щасливі, непроминаючим щастям, щастям, яке дає свідомість добре зробленого діла, – заслуженим щастям.
– І будеш ти сонцем вечора мойого, Мотре Василівна.
– І будеш ти місяцем ночі моєї, Іване Степановичу.
– І будемо жити, як подружжя, найщасливіше в світі.
– І будемо, як одна душа в двох тілах.
– Як бажання одне в двох серцях.
– Як сон один, що нараз двом людям сниться.
– Як мрія, що здійсниться…
Мотря незчулася, коли голова її опинилася на грудях гетьмана.
А він дух затаїв у собі, щоб не бентежити мрій.
Заїжджай, фантазіє, своїм возом золотокованим і вези розмріяну душу підхмарними шляхами. Як скоро твої білі коні женуть понад проваллям життєвим, крізь чорні гаї невідомого, на недосяжливі верхів'я бажань. Зникають суєтливі жилища людські зі своїми марними турботами, з буденною боротьбою за шматок насущного хліба, за місцечко на безталанній землі. Відчиняються вічнозелені левади, замаєні квітами казковими, шумлять прохолодні гаї, повіває вітерець з-поза світа, – велике, вічне, гарне промовляє до серця.
Заїжджай, фантазіє, своїм золотокованим возом і вези розмріяну душу підхмарними шляхами!..
Коли ж краще пускатися в таку мандрівку, як не нині? Нині всі ми мандруємо на схід, дорогою, котрою Марія з Йосифом до Бефлеєму йшла, котрою пастушки до бідної стаєнки поспішали і котрою трьох царів з востока дари свої новонародженому несли. Нині всі ми мандрівники в країну наших мрій дитячих, в найбільше з усіх царств, в царство незаспокоєних мрій і хотінь…
Заїжджай, фантазіє, своїм возом золотокутим! Ось і дзвіночок бринить, насилу звуки його пробивають собі дорогу крізь мороз і сніги. Вітер спиняє їх, мовкнуть і знов: дзень, дзень, все ближче й ближче підходять, – до Мотриного вуха біжать. Мотря розплющує очі.
– Простіть! Сон мене зморив.
– Сон, що душам двом нараз присниться.
– Мрія, що здійсниться… Встає:
– Пізно вже. Ось і перша зоря.
– Де?
– А там геть, бачите? На вершочку дерева зачепилася.
Дрижить, може, змерзла, а може, втомилася, здалеку йдучи.
– Від Батурина прийшла, з-над двора Кочубеїв.
– О, ні, ні! Здалеку примандрувала. Може, це та сама зірка, що трьох царів у Вефлеєм вела?
– Ні, Мотре, не та. Тамта була велика і ясна, а та несміливо кліпає очима, ніби справді дрижить, і ніби гасне… Ось і згасла.
– Згасла… – глухо повторила Мотря, і обоє замовкли.
А дзвіночок чимраз ближче дзвенів, до воріт підбігав, ніби просив, щоб відчинили.
– Хтось їде.
– Їде хтось.
Санки підсувалися під браму. Плохі коники насилу їх тягнули. На санках щось високо торчало, полотнами вкрите. Кількох людей сиділо на санях, кількох бігло за ними. Вимахували руками, билися по плечах, видно, змерзли, запарі їм зайшли, розгрівалися.
– Бурсаки приїхали з вертепом, – сказав, встаючи, гетьман. – Аж тут мене знайшли. Годі окритися перед тими гультіпаками. А все ж таки гарно, що не забувають.
– Як же їм забути про свого найбільшого добродія.
– Як забути? – кажеш. Отак, як і другі забувають, Мотре. Тепер на вдяку людську не числи. Молоді ще, незіпсуті, тому і тямлять, а виростуть, то, може, й забудуть, може, каменем віддячаться за хліб. Але піду я зарядити, щоб примістили їх добре й запросили до спільного стола.
– Лишаєте мене саму?
– Ненадовго. По старому звичаю, прийму святочні бажання, з'їм тарілку борщу і верну. Ми повечеряємо тут учвірку, ти, я, Лідія і Войнаровський. Добре?
Пішов.
Мотря потонула в думках.
Де і як святкуватиме вона віднині за рік?
Як гетьманша чи як черниця; у радості чи в смутку, серед успіхів чи після невдачі? Господи, як важко свою будучність відгадати!
Коли б хто тамтого року сказав був Мотрі, що вона на святий вечір опиниться у гетьмана в Бахмачі, Мотря розсміялась би йому в очі: «Збожеволів!» А нині вона тут, наперекір матері своїй і на смуток батькові старому.
Нерозгадана сила завела її туди, і хіба та сама нерозгадана потуга виведе її звідси.
Мотря того не хоче. Вона серцем прилипла до гетьмана, чує, що він для неї все, що при нім вона відмінилася, заспокоїлася, перетворилася. Вона вже не химерна панночка в багатих батьків, котрій всього замало, котра не знає, чого їй хотіти й забагати, а служебниця великого діла, котре заволоділо цілою її душею, всіми гадками, усім єством. В здійсненню цього діла щастя її, її мир і задовілля. Господи, не відривай її від нього, не вертай до давнього бездільного життя, не роби пустоцвітом, котрий поки цвіте, поти веселить око, як зів'яне і опаде, то який кому з нього хосен? І не вели їй у монастир іти, бо вона мертвеччини не любить, життя бажає, у низьких стінах задихається, келійних настроїв, ніби гробу, боїться. Дай їй з повної груді відспівати пісню життя, веселу чи сумну, але не лицемірну, щиру.
Чого ж тая зірка, котру вони побачили разом, так скоро покотилася по небі і згасла?
Як тяжко вгадати свою долю, свою будучину близьку!..
Мотря потонула в гадках.
Ніби сонна, йшла за тіткою Лідією до ярко освіченої кімнати, в котрій накрито святовечірній стіл на чотири особи.
Білий обрус, злегка притрушений сіном, дванадцять свічок з ярого воску у срібних свічниках, на покуттю сніп, під столом дідух, – Мотрі очі сльозами заходять.
Гетьман уже тут.
Стоїть з тарілкою в руці, просфору, медом помащену, ділить, бажає усім добра.
– Ніхто не знає, чого другий бажає, – говорить, підходячи до Мотрі. – В кожному серці є своя святая святих, до котрої нерадо впускаємо ближніх, навіть найближчих. Кождий чоловік рад хоч один якийсь куток у свому серці виключно для себе заховати. Бажаю вам, Мотре Василівна, зберегти вашу святую святих, щоб лиха доля і недобрі люди не зневажили її. Бажаю вам щастя, дорога Мотре Василівна.
– Щиро дякую милості вашій, – відповіла. – Не маю слів, щоб висловити гадки, – простіть!
З тіткою розцілувалася, Войнаровському руку подала.
– А все ж таки Великдень кращий, – почав гетьман, сідаючи між Мотрею і тіткою Лідією, а Войнаровському вказуючи місце проти себе.
– Чому ж то, дядьку, Великдень кращий від Різдва? – питався Войнаровський.
– А тому, бачиш, бо на Великдень усі цілуються, а на Різдво ні.
– Голодній кумі хліб на умі, – сказала, всміхаючись, тітка Лідія. – Вам, Іване Степановичу, все ще весною пахне, а тут уже не осінь, а й зима.
– Як у кого, у мене на голові сніг, а на серці моріг. Що я, винен, що мене Господь таким создав. Іноді ніби хтось три десятки літ зняв із мене і я знову такий, як був, нім булаву до рук пойняв. Між своїми, та ще на святий вечір, можу це сміливо сказати, не хвалячись.
– А мені, – зітхав Войнаровський, – іноді так, ніби хтось три хрестики додав.
– Бо теперішнє покоління не гартувалося за молодих літ, як ми гартувалися, люди минулого століття. Пройшли ми добру школу, мій синку.
І гетьман став розказувати свої давні пригоди. В яких він небезпеках не бував, якого лиха не зазнав, а все щасливо з кожної халепи вийшов. Другий давно руки опустив би, дійся Божа воле, – а він Бога взивав, але й рук прикладав.
– Не так рук, дядьку, як розуму, яким вас Господь не обідив.
– І розум, сину, не поможе, як хто рук не приложе. Без енергії розум – все одно, що не засвічена лампа. Погадай, скільки лиш листів довелось мені написати, не сотки, а тисячі, і то великі. Це ж праця не тільки для ума, але й для руки, а головна річ, витрата енергії. Тую-то енергію треба з себе добути. От і тепер, ворогові свому того не бажаю, що я на своїй голові маю. А все ж таки – якось воно буде… – Гетьман підняв чарку старого угорського вина і, чоломкаючись зі всіми, кінчив:
– Випиймо, щоб було добре. Щоб з Христовим Різдвом народилося у нас те, що проповідував Христос: братолюбіє і згода.
Всі припіднялися і пригубилися до чарок.
– Так не можна, – сказав гетьман до Мотрі. – Треба випити до дна, бо на дні правда одна. І ти, Лідіє, не вдавай соромливої панночки, а випий, щоб побачити, яка там тая правда на дні. Вино добре, старе. Не все погане, що старе, – правда, Мотре?
– Правда, тільки я боюсь, щоб тим старим вином не впилася.
– Щоб ви не впилися старим вином, кажете? Не бійтеся, воно не зрадливе. Розгріває і кріпить, а до голови не йде. Не раз молоде вино, не вишуміле ще, скорше голову закрутить, вірте мені, досвідченому чоловікові.
Подавали щуку по-гетьманськи.
– Чого ж ти так задумався, Андрію? Над рибою не слід думати.
– Чому, милосте ваша?
– А тому, що в рибі кості, треба їсти вважно.
Рибу їли мовчки.
– Риба за життя плаває у воді, а по смерті любить плавати в вині, так вип'ємо по чарці.
Пані відпрошувалися. Гетьман казав їм налити по маленькій чарочці солодкого іспанського вина.
– Солодким устам солодкого вина, – приговорював до Мотрі.
– Добре слово від вина солодше, – відповіла йому.
– Солодке слово із солодких вуст, – отеє мій густ. Мотря спаленіла.
– Івана Степановича, Мотре, ніхто не переговорить, – зауважила тітка Лідія.
– Я навіть не беруся.
– То зле, Мотре Василівна. Панночці треба вправлятися у словесному фехтунку, щоб як віддасться, не дала себе переговорити чоловікові.
Войнаровський пригадав собі Мотрину маму і всміхнувся.
– От і веселий святий вечір, коли навіть мій Андрій сміється. Але скажи нам, Андрію, над чим так думав, як щуку подавали?
– Над тим, що ви, дядьку, зводили сказати.
– А саме?
– Над вашим бажанням, щоб на Різдво народилася згода.
– І додумався до чого?
– Мабуть, важко, щоб вона в нас народилася на світ. Дуже ми незгідливий народ. Кусаємо себе, як коні, котрих б'є візник. Не можуть батога вкусити, так кусають себе. А ми, може б, не лиш батіг, але й погонича запопали, так не хочеться. Ближче свій, на нім згонимо гнів.
– Дійсно, нічого нового ти не видумав, Андрію. Так воно було в нас здавна, і так є донині. Тому й ми такі бідні. Приходить мені на гадку одна казка, але шкода казати.
– Кажіть, Іване Степановичу, – просила Мотря.
– Діти люблять казки, – жартував гетьман. – Так слухайте ж, діти.
Він поправився в кріслі і, вдивляючись в свій ізмарагдовий перстень, розповідав:
– Турок один кохався у птицях. Умів їх ловити й освоювати. Кажуть, сотню куропатів раз наловив і привчив до того, що бігали за ним, як цуценята. Куди він, туди й вони цілим стадом летять. І загадав він свому султанові дарунок з тих куропатів зробити. Зібрався, свиснув, біжать. В полі розлетілися по збіжжю, він стане, гукне на них і, гляди, вже знов ціла крилата армія кругом свого вожда… Так зайшов він аж перед ясне лице султана свого, а куропатви за ним. Аж чорно зробилося в залі. «Пане мій, – каже турок, – що найласкавішого маю і що найбільше прихильного до себе, віддаю тобі в дарунок». І почав показувати султанові, які це мудрі та пещені птиці, як вони йому і на плечі скачуть, і за пазуху ховаються, і до губи заглядають. Дуже подобалися ті куропатви султанові, подякував за них і каже: «От, коли б ти так моїх підданих освоїв та до послуху привчив, то я тебе своїм першим міністром зробив би…» Так, бачите, і я собі не раз гадаю, що в і нас, на Україні, скорше вовків освоїш, ніж людей до доброї згоди та до конечного послуху привчиш.
– Так, воно так! – перебив мовчанку Войнаровський. – Наші земляки лиш чужого батога слухають, а свого розуму – ні. Свій чоловік не те, щоб йому до живих печінок добиратися. Який був Богдан Хмельницький, а й йому доводилося з шаблею наголо на раду старшинську приходити. Боялися його.
– А я, бачиш, Андрію, хочу підховати старшин, котрі б не боялися, а шанували свою владу, хочу виховати державний елемент. Без нього і держави бути не може. Селянин землі свої пильнує, це його держава, він хоче бути володарем на своїй батьківщині. Його тяжко від плуга відірвати, щоб на раду йшов. Та й як їх з таких великих просторів у наглій потребі на раду скликати? Нам треба людей освічених і готових на кожний зоставитися там, де рішається доля країни. Цісарство тримається лицарством, Польща шляхтою, нам треба заживного й свідомого козацтва, котре не тільки горнуло б якомога більше землі, але яке хотіло б і вміло тої землі обороняти… Але ми в політику забігли, а нині святий вечір. Тітка Лідія скаже, що голодній кумі хліб на умі, а Мазепі політика не дає спокою, – так лишім її і радуймося святом. Ось і колядники ідуть.
Перед ґанком чути було тупоти, кашляння і притишені голоси:
– Починаймо!
– Котру?
– «Накривайте столи».
– Ні, «Нова радість стала».
– Перше – »Бог предвічний».
– Нехай буде «Бог предвічний». Дисканти, – зачинай! І понеслась понад Бахмачем поважна пісня про Різдво Христове, ніби святочний гімн. Зразу несміло лунали хлоп'ячі голоси, мов боялися, що не вдоволять вибагливого гетьманового вуха. Але з кожною стрічкою кріпчали, до-строювалися до себе, зливалися в акорд.
– Ось що ми вміємо, – сказав шепотом гетьман, – співати! На жаль, у нас тільки в пісні згода, В житті дисонанс, а як життя перетворюється в пісню, виходить гармонія чудова.
Мотря поглядом своїм, як ластівочним крилом, торкнулася гетьманового обличчя. Він слухав колядки, але думками літав кудись далеко. Колядка співала про минуле, він пісню будочності творив.
Слава Богу заспіваймо,
Честь сину Божому,
І пану нашому
Поклін віддаймо.
Гетьман покивав головою.
– Багато смутку в наших піснях.
– Бо і в житті його чимало, – зауважила Мотря.
– У пісні смуток старосвітський.
– А в житті щораз новий. Колядники «Дивну радість» почали.
– Це найкраща з наших пісень, – сказав гетьман. – Кращої я у світі не чув. Вона мене дитиною зворушувала до сліз, і тепер спокійно слухати її не можу. Зміст радісний, а музика сумна. Зміст говорить про Різдво Христове, а музика ніби передбачує його муки й смерть. Такого контрасту я нігде більше в мистецьких творах не зауважив.
– Ціла Україна – один мистецький контраст, – додав Войнаровський, що мовчки вслухувався у співи. – Хтозна, чи тим зісполом радості і смутку, багацтва й нужди, життєвої охоти й орієнтального отупіння вона якраз не тягне нас так непереможно до себе.
– Гадаєш?
– Бо чому ж мені не хочеться їхати в Польщу, купити собі маєток і жити, як каже Рей, життям почтивого чоловіка, себто шляхтича? І не лиш мене. Багато таких було, є і буде, що їх Україна приманює до себе, як вродлива коханка. Знають, що за любов чекає їх терпіння, і люблять.
– Але чимало є й таких, що зраджують її.
– Це вже люди без серця або без характеру.
– Друге правдивіше, Андрію. Серця нам не бракує, лиш характеру мало. Хворіємо на польську хворобу…
– Яку?
– На привату. Таких нам сусідів Господь Бог підібрав, що не багато можемо від них навчитися.
– Бо переймаємо зле, а не добре від них.
– В чоловікові більший нахил до злого. До доброго треба наукою тягнути. Пригадаймо собі, як були малими. Коли б нас батько й мати не картали й не гидили злого, не знаю, що виросло би з нас.
Мотря слухала уважно.
– Ох, та й сумна пісня, – нарікав Войнаровський, зітхаючи. – Розжалоблює душу. Чую, що й мене лихо не мине, українське лихо.
– Ти, Андрію, як баба, – простіть пані за слово. Ще піп проповіді не читав, а вона вже реве. Кажуть араби: «Не покладайся на коня, що пітніє, і на жінку, що плаче». А плаксивий козак від обох їх гірший.
І гетьман поклепав свого небожа по плечах та подивився на нього так сердечне, що Войнаровському сльози закрутилися в очах. Він поцілував свого дядька в руку, а цей пригорнув його до себе.
– Поки я живу, поти й ти можеш бути веселий, а там промишляй своєю головою. – А звертаючись до Мотрі й Лідії Петрівни, додав: – Кажуть, що на Різдво не цілуються, а тут дядько з небожем обнімаються. Що ж ви на це?..
Мотря стояла притулена до тітки Лідії, а та, замість відповісти, пригорнула її до себе і поцілувала в чоло.
– А що, не казав? З Різдва робимо Великдень. Аж мене оскома збирає.
– Оскома вовка на вид гарної ягички, – не дам! – і тулила Мотрю до себе й ніби захищала її. Гетьман сміявся.
А ти, Христе-царю
Небесний владарю,
Даруй літа щасливії
Цему господарю –
співали колядники.
– О, навіть про щастя для мене таким сумним голосом в Бога просять, – сказав гетьман.
Колядники почали «Накривайте столи».
– Лідіє, це вони вже до тебе співають. Кажи їх погостити гарно й дарунки роздай.
– Усе наготовлене в сінях, – і тітка Лідія пустилася йти. Та нараз зупинилася. Ясна полумінь озарила весь ґанок. Немов від кольористих вогнів обличчя хлопців зробилися золоті, червоні, сині. Звізда загорілася. Вони заметушилися, гасили. Войнаровський вискочив на ґанок і помагав. Звізда згоріла до остатку…
– Отеє вже друга звізда на наших очах погасла нині, – сказала Мотря зі смутком.
– Чи одна звізда гасне. Нічого вічного нема на світі.
– Бідні хлопці. Ліпили, малювали, напрацювалися, може, не один тиждень, тішилися тою звіздою, і нараз, за одну хвилину, радість їх і гордощі розвіялися з димом.
– Нічого не порадиш, Метре. Не один з нас так само майструє свою звізду, не тижні, а може, довгі літа. аж нараз вона йому за один момент погасне. Але з того ще не виходить, щоб її не майструвати. Не берім собі того дрібного випадку так дуже до серця, досить нас Войнаровський розжалобив. – А звертаючись до тітки Лідії, додав: – Лідіє, будь ласка, передай хлопцям отсих три таля-ри. Хай собі нову звізду зроблять, ще крашу від тамтої. А бурсакам повідж, що ми на їх куншти дивитися готові.
