Текст книги "Мотря"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 36 страниц)
БАТЬКО Й ДОНЬКА
– Ходи, Мотре, – казав Кочубей. – Мати поїхала. Ходи!
Мотря терла очі. Не могла зрозуміти, де вона і що робиться з нею. Освідомившися, встала, пригладила рукою волосся, поправила вбрання і мовчки пішла по східцях за батьком. Опинилися серед тої самої секретної комори, де мали вчора тую нещасливу розмову. Пригадала собі кожде слово й побачила кождий рух мами й тата. Але сумні гадки радість прогнала: побачила сонце! Вдиралося крізь малі шибки, бігало по шафах і по скринях, по старім свічнику і по образах, розвішених попід стелю. Сивоусі козаки й чорноброві козачки жмурили перед ним свої очі.
– Сідай! – сказав Кочубей до доньки, показуючи на крісла.
Мотря послушно сіла.
Батько довго ходив по коморі. Не знав, з чого почати.
Мотря водила за ним своїми великими очима. І вперше побачила, що батько старий, що спина в його зігнута й ноги ніби ломляться, як іде. Рука одна заложена за пояс, друга бовтається безрадно. Пальці то затискаються в кулак, то випрямлюються нервово. Голова понурена, вус за ковнір.
Мотрі жаль зробилося батька, але ніби жаль якогось бідного та чужого для неї чоловіка. Ніколи він не здавався ще таким чужим, як нині.
Хотіла питатися, куди поїхала мати, але щось ніби шепнуло їй до уха: що тобі до того? – і змовкла. Тільки рушилася на кріслі.
Батько почув цей рух і ніби нараз збудився, – став. Долішня його щока задрижала, брови підлізли вгору, зробив руками рух, мов питався: ну, і що ж тепер? Мотря встала. Батько приступив до неї і пригорнув до груді. Мотрю щось стиснуло за серце, здавило за горло, і з очей полилися сльози.
– Бідна, бідна моя! – прошепотів Кочубей, пускаючи доньку з обіймів і саджаючи її у високе крісло.
Мотрі соромно стало своїх сліз, – соромно стало за батька. Погадала собі, що батько – це голова родини, його слово повинно бути приказом у хаті, а він через свою надмірну м'ягкість і податливість стає причиною родинної драми.
– Мотре, Мотре, – говорив Кочубей, заломлюючи руки, – ти навіть не знаєш, якої біди мені накоїла.
– Знаю! – коротко відповіла Мотря.
– І що ж тепер?
– Що Бог дасть.
– Бога взивай, а руки прикладай. Бог за нас не може
робити.
– Він всемогучий.
– Себто?
– Може все повернути на добре.
– І я так собі гадаю, Мотре, і молюся у своїй грішній душі, щоби він напутив тебе на добре.
– Себто?
– Щоб ти покорилася мамі.
– А вам?
Кочубей закліпав повіками й замахав правою рукою. Боровся з гадкою: казати чи ні?
– Ет! Ти знаєш, Мотре, хто я. Я нікому лиха не бажаю, а своїй рідній дитині тим паче. Хочеш, віддавайся і за гетьмана. Твій гріх, а не мій, якщо це гріх віддаватися за свого хрещеного батька. Але мати, ти знаєш свою маму! Посікти її на дрібні шматочки, то ще кождий ще казатиме: а таки так! а таки так!
– А що ж я тому винувата, тату? – спитала Мотря. Кочубей знову став бігати від дверей до вікна.
– Не винувата, кажеш? А може, й винувата? Знаючи свою маму, не повинна була гетьманові давати слова, поки не попросила у неї дозволу.
– Я не дитина, тату.
– В батька й мами ти все дитина, донька.
– В мами – ні, бо мама мене не любить, ненавидить мене.
– За те, що ти непокірлива, Мотре!
– В маму вдалася.
Кочубей глянув на доньку.
– Але ж ти донька, а вона мама, не її поступатися, а тобі, так і закон велить, щоб діти слухали родителів своїх.
– Не в питаннях серця.
– Яке там серце, Мотре? Гетьманові на сьомий хрестик іде.
– А я його люблю.
– Не вірю.
– Богом клянуся, люблю і хочу бути йому дружиною, вірною до смерті.
– А якщо через те хотіння станеться лихо і тобі, і йому, а може, й усім нам?
Мовчали. По хвилині спитала Мотря:
– Чого ж ви тоді хочете, тату?
– Хочу, щоб ти підписала цей лист.
Кочубей добув із нагрудної кишені зложений папір, розгорнув його, поклав перед Мотрею на столі, а сам підійшов до вікна й бубнив пальцем по шибі.
Мотря читала:
«Прощення Вашої Милості прошу за отеє моє нинішнє письмо і за прикрість, котру я Вашій Ясновельможності не зі злої волі вчинила. Порадившися добре свого розуму і серця, рішилася я просити Милість Вашу, щоб Ви звільнили мене від даного слова, а це тому, що дала я його з легкої руки, в чому винувата молодість моя і моя палка, нерозважлива вдача. Не хочу, щоб через них мала я у майбутньому терпіти, та ще й зайвих турбот Милості Вашій причинити, добре відаючи, якого спокою Милості Вашій для своєї великоважної праці потрібно. Прошу не бути злої волі на мене за цей мій поступок легковажний» і т. д.
– Тату, – сказала Мотря, зриваючися з місця. – Я цього листу не підпишу!
Кочубей повернувся від вікна. Очі батька й доньки тнулися з собою. В її був крик розпуки, людини, котру пучають у пропасть, у його – безмовне отупіння. Остання дошка рятунку відпливала від нього.
– Як же так, Мотре? – став говорити, безрадно й безпомічно, ніби він нічого собою не уявляє, ніби він нічого тут вробити не може. – Як же так? Значиться, ти не розумієш мойого безвихідного становища, не хочеш, не гадаєш помогти мені?
– Не можу.
– Чому?
– Бо цей лист неправдивий.
– Неправдивий, але потрібний, навіть конечний.
– Не гадаю.
– А я знаю, Мотре, коли б ти догадувалася, до чого може довести твоє упрямство, то, не гаючися, підписала б його. Підпиши, прошу тебе я, батько твій, підпиши!
В Мотринім серці жаль з погордою боровся. Жаль, бо батько виглядав дійсно дуже нещасливо, погорда, бо він був слабий.
– Тату, я до кождої жертви готова, лиш не жадайте від мене, щоб я брехала.
– До кождої жертви ти готова, кажеш?
– До кождої.
– Правду говориш?
– Богом святим клянуся.
Батько глянув на доньку, і ніби якийсь огник марної надії знову загорівся перед ним десь у непевній далечині.
– Любов Федорівна сказала, – почав, спускаючи очі додолу, як винуватець, – Любов Федорівна сказала, від'їжджаючи нині рано, що коли Мотря не підпише листа, то хай іде в черниці.
Останні слова ледви вимовив насилу.
Мотрі чорно зробилося в очах. Ніби якась висока стіна нараз надвигнулася і заступила сонце. Запахло плісню, зівота відчинила рот. Пригадала собі Прісю Дорошенкову, як вона розпилася в монастирі, пригадала собі не один поганий образ, що доводилося нехотячи підглянути, коли з мамою їздила на прощі, і зробилося їй не страшно, а гидко. Але подивилася на свого безталанного батька і, не гаючись, відповіла коротко:
– Добре, хай буде й так! Піду в монастир.
Кочубей захитався. Сів. Дивився на якусь скриню, нібд в ній сховане усе важне для нього.
Голова хилилася чимраз нижче й нижче, наче хотіла скритися під землю. Руки прилипли до колін.
Мотря підійшла до нього. Не ворохнувся. Добру хвилину мовчки стояла перед ним. Щось її тягнуло до того нещасливого старця. Невже ж це її батько? Той, котрого слухали тисячі людей? Невже ж це Василь Кочубей, генеральний суддя, котрому всміхалася гетьманська булава? Так, то був він. Він, що пестив свою доньку Мотрю, обсипав її бататствами й вигодами, не відмовляв нічого, називав своїм сонцем. А тепер те сонце хоче за монастирські мури сховати. Який же він бідний!
– Не журіться, тату, – почала ніби безжурно. – І в монастирі живуть якось люди. Черницею я не стану. Не бійтеся.
– Не хочу, Мотре, зав'язувати тобі світ. Не хочу, щоби ти йшла в черниці. Не хочу! Та що я, бідний, вдію? Любові Федорівни не переконаю. – А помовчавши хвилину: – Мотре, доне моя! Я вірю тобі. Ти батька свого не зрадиш. Так тоді знай: Любов Федорівна має у своїх руках тайни, котрі можуть згубити мене. І не мене одного, може, навіть і гетьмана. Предвидіти годі. Любов Федорівну треба заспокоїти нині. За день-два, може, в неї і злість перекипить. Я тебе в монастирі не лишу. Добуду тебе якось звідтам. Поїдь тільки, щоб мамі уступитися з очей.
– Уступлюся!
Поцілував доньку в голову й пустився йти. Але від дверей завернувся.
– Можеш пройтися, Мотре. Мами нема. Тобі готують дещо на дорогу. Постіль, білля, – голіруч не поїдеш. Іди, йди!
Замкнув за собою двері.
Мотря довго, дивилася за ним…
«Безталанний мужчина, над котрим милосердиться жінка, хоч би й рідна донька!»
У МОНАСТИР
Сани, навантажені Мотриним добром, і двоє других з хлібом і харчами поїхали під кріпким конвоєм у найближчий дівочий монастир.
Нічого незвичайного. Кочубей не раз посилав до монастирів дарунки, і то неабиякі.
В годину-дві перед ґанок заїхали великі залубні, накриті шкіряною будою. Перед ними гарцювало кількох гайдуків на конях; їхали для певності в дорозі. І це не диво, бо не раз їздив так генеральський суддя. Була тиха, але темна ніч. Густий сніг великими клаптями вдався на землю. Під його вагою тріщало й ломилося гілля в саду.
Прислуга спала. Тільки нічні сторожі ходили круг двору. В кімнаті, біля спальні Любові Федорівної, сиділи дві жінки, готові до дороги. Вони кріпилися стравою та вином. Старі, сутуловаті, готові до всього, нагадували тих жінок, що миють трупів, їм уже все одно, що кажуть робити, щоб тільки їсти та пити дали. Тільки їм радості лишилося в життю!
Це дві повірниці Кочубеїхи, її далекі родички, що жили в неї на ласці.
Одна позіхала, загулюючи рот рукою.
– Також чорт серед ночі жене, – казала.
– Людей соромляться, – відповіла друга.
– Або ж люди не дізнаються?
– Авжеж. Та не зараз… А я, знаєте, сестро, щоб не скучати в дорозі, та взяла пляшечку запіканки, славна яка!
– А в мене за пазухою плящина старого винця, – відповіла друга, і обі усміхнулися, вдоволені, що недаром їдуть.
– Не знаю, чим нас Любов Федорівна пожалує за труд.
– Добрим словом, – то певно, – моргнули до себе. Розумілися.
В коморі сидів Кочубей. Позіхав і рукою тер чоло. Ніс йому видовжився, очі змаліли й потускли. Цілий він зробився нижчий якийсь і тонший, ніби перед собою втікав.
– Ось воно як, – говорив до себе. – У монастир. Кочубеєва Мотря у монастир їде.
– Краще, ніж у наложниці гетьманські, – відповіла Любов Федорівна.
– Так краще, як ти хочеш. Недобра ти жінка. Не мати ти, мачуха, безсердечна мачуха, відьма. Ось воно як!
– Мовчи! – засичала Любов Федорівна.
В комору увійшла Мотря. Довга шубa, чорним сукном крита, чорна шапочка, чорні чобітки на ногах. Та з того чорного вбрання її обличчя визирало ще кращим і ще живішим, як звичайно.
– Я готова! – сказала, кидаючися батькові до ніг. Кочубей десять пальців зарив у волосся, його голова вдарила об стіл.
– Не хочу я того, не хочу, не хочу! – кричав.
Мотря устами доторкнулася його рук, встала й підійшла до мами.
Любов Федорівна стояла горда, ніби вона не знати якого подвигу довершила. Обома руками тримала велику золі ікону. Підняла її і поблагословила доньку.
Мотря поцілувала ікону і мамину руку. І одна і друга були зимні, як, лід. Повернулася і вийшла. Скоро, скоро, лише дальше, щоби дальше від них!
Перед нею ішли дві жінки, готові на все.
Відчинялися перед Мотрею й зачинялися старі низ двері, котрих доторкалася вона дитиною малою, переступала добре відомі пороги – востаннє.
Скорше, скорше ходім!
Ускочила в сані й обтулила собі ноги.
– Де ж мій чура? – питалася. – Певно, спить. Не знає, що його паня у монастир іде.
Післала батьковому дворові останній привіт.
Напроти неї сиділи обі паніматки, як відьми. Хтось затріснув дверці, сані посунулися шляхом.
Мотря не могла зібрати гадок. В її голові, як у вітряку. Гадка майне і щезає, а за нею друга, третя, десята. Лопотять млинські крила. Якась нечиста сила обертає ними. Застановити, застановити їх. І чому раз не застановиться усе кругом? Хтось пустив собі отсю велику і глупу іграшку, що зветься світ, як діти пускають фригу, й вона вертиться тисячі літ, не знати, пощо й нащо. Хай би раз стала і заспокоїлася. Родяться люди, турбуються, метушаться, живуть, умирають і знов, і знов. Пощо, нащо, яка тому остаточна ціль?.. Спинити!.. Гарно їхати. Так гладко сунуться сані по снігу. Коли б так можна їхати, їхати, аж на другий світ… Тільки ж які її опікуни погані, як відьми! Щось шепчуть до себе, киваються, як ганчірки на плоті. Гидкі! Прогнати б їх… Гарно було б дивитися, коли б вони, попідносивши спідниці, брели снігами назад…
Мотря глянула у вікно: «Ця дорога на замок веде. Там Марія Федорівна хора лежить. Нема її кому доглядати, нема кому розважити доброї тітки. Мотря у монастир їде…
А отсей другий шлях на Гончарівку біжить, до гетьманської палати. Там тепер біла паня по покоях ходить. Горе тому, на кого вона гляне… Може, та біла паня – то вона, Мотря?»
Замикає очі. Дивитися не може на тих дві пари зіниць, що за нею стежать. Заснути і збудитися в келії чернечій. Там спокій. Дзвін на всенощну гуде. Мотря до монастирської церкви перший слід на білім снігу топче. За гетьмана і за батька молитися іде.
Відьми гадають, що вона заснула. Витягають пляшки і п'ють. Запах алкоголю Мотрю п'янить. Вона стерпіти його не може. Зірватися, вхопити ті пляшки і жбурнути в лоб обом!.. Твердолобі черепи сильніші від скла… Сиди!
Мотря вдивляється у сніг. Її гадки заспокоюються дещо. Що вона зробила? Не треба було добровільно годитися на монастир. Це ж вона зруйнувала свою будучність! Що вона тепер? Не людина, а тінь колишньої Мотрі. І для кого і пощо воно? Для батька? Батько обіцяв добути її на світ. А коли мати згоди своєї не дасть? Тоді все пропало. Поволічеться Мотря по болотнистій дорозі, в осінню сльоту з нудьгою в душі. Минатимуть літа, як придорожнє каміння…
Краще зробити собі кінець… У неї за поясом стилет.
Взяла на всякий припадок. Діамантовий перстень на пальці. Від нього…
Її думки перервав крик.
Це візник скрикнув і замовк, ніби йому хтось затулив уста. Сани скрутили вбік. Женуть. Нараз зупиняються, – стали. Хтось відпрягає коні. Тупцюють якісь люди, суєтяться.
– А Мотрині опікунки сплять. Поспиралися на себе, ніби щось собі шепочуть. На подолках порожні пляшки…
Мотрі гидко, не страшно. Чого боятися?
Монастир страшніший.
Добула стилет і відчинила дверці. Вийшла. Глибоко запала в сніг. Вітер мало не звалив її. Обступили її якісь люди. Сажею почорнені обличчя.
– Панночко, не бійтеся. Свої. Не зробимо вам кривди.
Вхопили її і посадили на коня.
Направо й наліво їздці, а один спереду, другий за нею, щоб не втекла, – женуть.
Мотрю обвіяв свіжий зимний вітер. Заграла кров, в голові зробилося ясно. В санях вона сиділа, як п'яна, її везли, як невільницю, тут вона поза межами маминої злості й сили.
Їде. Куди? Все одно – не до монастиря. І не в Батурин. По напрямі дороги бачить, що, скорше, в Бахмач.
Як рано тішилася сонцем, так тепер волі рада. Яка це воля? Все одно – воля. Якщо не те – стилет. В перстені є отруя. Вона панею свого життя і смерті. Коли закличе – послушна смерть прийде.
Коні женуть. По коліна, по черева западаються в сні бо їдуть навмання…
Що скаже батько?.. Це вже його діло. Вона своє зробила, добровільно вступилася мамі з очей. Мама… Порубай її на шматочки, а ще кожний казатиме: а так, а таки так!..
Приїде Любов Федорівна до монастиря провідати Мотрю, а її нема. Не доїхала.
Цікаво побачити б тоді Любов Федорівну.
Сніг паде. Між кінською гривою і Мотриними руками лежить ціла гора. Мотря струшує, він знову паде. Повно його на бровах і на віях, на гарячих устах. Скрізь сніг. Їздець перед Мотрею ніби білим рядном накритий. Він веде.
Їдуть у яр.
Якесь світильце то займається, то гасне. Вовки чи людська оселя?
Лишають світло набоці, скручують на шлях. Знов минає мала година. Мотрі костеніють руки, в ноги теж зимно, бо чобітки тонкі Чому ж вони не їхали до світла?
Ось воно знов. Знов прямують до нього. Мотря розуміє, чому. Щоб відвести слід. Та слід і без того нарано нелегко буде знайти, бо вітер снігом мете, кучугури наносить, пороги впоперек шляху надуває, що проїхати тяжко.
Від світла вузенька смужка снується по шляху, ніби стрічка. Вітер грається нею. Їдуть, ніби їх стрічка тягне до себе.
Крізь снігову метіль бовваніє у ярку млин. Не меле. Колеса замерзли в ледах. Передній їздець гримає шаблею у двері. Довго, довго. Виходить стара жінка з ліхтаркою в руках. Підносить ліхтарку вгору, бачить чорного їздця, хреститься і втікає, їздець ловить її, щось балакає, вговорює – уговорив.
Брама відчиняється широко, і всі п'ять коней вбігають туди.
Мотря зіскакує з коня, мельничка кланяється їй, доторкаючися ліхтаркою землі, і запрошує у хату. Мотря іде. Ій хочеться тепла і світла, хочеться бачити домівку, де живуть люди. Зрозуміє, що таке зчинилося з нею. Зрозуміє або ні. Все одно. Це млин, а не монастир. І того їй досить.
Увійшли в хатину малу й низьку, але чисту і теплу, обвішану образами й рушниками.
В печі горить огонь.
Мотря роздягається. Жінка добуває зі скрині своєї сап'янці і просить ясну панночку, щоб перезулася, бо її чобітки, як луб.
Мотря перезувається і чує, як тепло розливається по тілі. Мельничка тупцює біля печі. Варить теплу страву.
– Коли б знаття, що такий гість, була б зготувала гідну вечерю.
Мотря просить не турбуватися, вона рада, що спічне хвилину й зогріється. Мельничка жалує її:
– Тільки маєтки, до таких вигід звикли і нараз таке. Бог вість що!
Вона вже знає, що зчинилося з молодшою донькою генерального судді.
Вона зі щирої душі пособити рада. Сама дівувала колись.
А до того ніхто Кочубеїхи не любить, усі жалують доньки, бо знають, яке її життя.
– Мені, ясна панночко, можете вірити. Я певна. Не виявлю нікому, хоч би мене і на муки брали. Бачив цей млин не одну пригоду.
Вона розказує дещо. Самі любовні трагедії.
– До мене люди не мають великого розгону. Бояться, що я чарівниця. Мій старий розганяє хмари. Нас шанують.
– А мельник дома?
– До Бахмача поїхав. Гадала, що верне, тому й не гасила світла. Аж вас Господь надніс. Коли б не те світло, може б, і не поступили, бо сніг, що світа Божого не видати. Мій старий, певно, заночує.
– Вам не страшно самій?
– Чого б то? Я стара. Багатств не маю. Люди, як кажу, бояться нас – ворожка і чарівник, кажуть, з чортом тримають. Але то неправда. Ми люди хрещені.
Страва готова. Мельничка йде кликати людей. Приходить тільки один. Тамті поїхали до омшаника. Там їх і чорт не знайде. До омшаника, говорять люди, заворожена дорога. Ніхто без мельника щасливо не проїде. Ніхто й не важиться туди.
Той один входить. Він уже обмив своє обличчя.
Мотря глянула і мало не крикнула з дива, – чура!
– А ти ж тут як?
Стоїть, мов до дверей приріс.
– Розказуй!
– Нема що. Я знав, що панночку вивозять, і знав, що панночці так у черниці, як мені в патріархи. Гадаю собі, на те я чура, щоб від насильства свою панночку боронити. Зібрав певних людей, і засіли ми недалеко річки. Я знав, що гайдуки поїдуть наперед переїзду шукати. Тоді ми й наскочили на вас. Візника зв'язали, загрозили смертю, коли кричатиме, коні від саней відчепили, а решта вже відома.
Мотря простягнула до нього руку. Підійшов, поцілував і спаленів, як рак.
– Спасибі тобі. А що тепер?
– Відвеземо панночку в безпечне місце, а тоді а лишуся при вас, або піду. Як велите.
– А ти б як хотів?
Хлопець крутив мокрою шапкою в руках.
– Постав шапку біля печі, хай просохне, – звернулася до нього Мотря, – а мені відповідай, чи хочеш оставатися зі мною, чи йти?
– Питаєте? Боже ти мій! Авжеж, що оставатися біля вас хочу.
– А тамті?
– Тамті знають дорогу на Січ. Їх давно до коша тягнуло, так коней і збруї не було. А тепер є одно і друге. Генеральний суддя не збідніє. Що для нього три коні.
Повечеряли.
По вечері мельничка полізла з ліхтаркою на піч.
– Поможи мені, хлопче, – сказала до чури.
Чура, не гаючись, поліз за нею.
Мотря дивилася, що вони там робитимуть.
– Добувай уважно! Уважно став, щоб не оббивати вапна!
Вони відіймили велику затулу, і за печею показалася чорна глиб.
Мельничка увійшла з ліхтаркою туди. Мотря побачила комірку з ліжком, – без вікна.
Мельничка постелила добру постелю і попрохала Мотрю у сховок.
– Тут вам безпечно буде, тихо і тепло, – говорила. – Ми ляжемо у світлиці.
– По моїм трупі веде дорога туди, – сказав гордовито хлопець.
Мотря погладила його по голові:
– Бач, який мені козак!
– Ясної панночки найвірніший чура.
На столі стояла ліхтарка, тускле світло вилітало з неї і ломилося по низьких білих стінах.
В комірці, а краще в тайному сховку, нагорі, за печею, було так низько, що Мотря мусіла сісти на ліжку. Попросилая і мельничку біля себе сідати. Хлопець на дзиґлику присів. Душно було. Воздух забігав із світлиці.
– Заки підемо спати, – обіцяла мельничка, – відчинимо двері знадвору, багато свіжого воздуху найде. Спіть безпечно, моя ви царівно, моя донечко люба. В чорнім млині ще лиха не бувало. Крім одного разу.
І мельничка стала розказувати якусь страшну пригоду. Але Мотря не дослухала її. Втомлена і зметружена, заснула.
Мельничка сап'янці стягнула з неї, накрила її і поблагословила на сон.
