Текст книги "Мотря"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 36 страниц)
Москаль зжахнувся. Погадав собі, чи гетьман не захоче доходити правди і не буде настоювати на тому, щоби вчинити суд.
– Ясновельможносте ваша, я покладаюся на слово ясновельможності вашої, що отся розмова залишиться довірочною.
– Будьте спокійні, поза стіни цієї світлиці не вийде. З огляду на вас і на панночку, про котру мова, діла в рух не пущу. Коли б я хотів розібрати усе, що балакають про мене і що на мене вигадують недобрі люди, так я й ніякого другого діла не робив би. А в мене, як вам відомо, тепер війна, річ куди важніша і пильніша.
Москаль заспокоївся. Йому ще більше хотілося прихилити гетьмана до себе. Прямо, хотілося ради тих гарних очей щось зробити.
– Це дійсно, – почав, – такі пустяки, що й балакати не варто. Одно тільки лихо, що тая панночка, як говорять, хрещениця милості вашої, тут, значиться, і церква своє слово має, а наші ієрархи інакше дивляться на світ, ніж ми, люди світські.
Гетьман заспокоїв його, що тут церкві нема чого мішатися, а в душі погадав собі, що Кочубеї вже і тую стежку топчуть. Пустили млин на всі заставки.
Довідавшись від гостя, що йому треба було, налив ще чарку вина.
– Спасибі! Боюся більше пити.
– Не бійтеся. Добра голова доброго вина не боїться.
– Але забагато доброго, то також не добре.
– Годиться нам запити знайомство наше і, як поляки кажуть, «стремінного» теж випити треба.
З того царський чоловік догадався, що йому час прощатися з гостинним хазяїном, що він негайно і зробив.
Гетьман провів його до дверей і заждав, поки не рушили коні. Царський чоловік кланявся, махаючи своєю великою соболиною шапкою.
Гетьман сів і задумався. Думати було над чим. Ні одне політичне діло не складалося йому так важко, як оця любовна пригода. А все через Любов Федорівну, через тую жінку сім миль з-поза пекла. І чого вона хоче? Невже ж він не зробив всього можливого, щоб задоволити Кочубеїв? Не обсипав Василя Леонтійовича маєтками і не добув титулу царського стольника? Гетьман простив свому старому товаришеві, а пізніше генеральному писареві, себто канцлерові, отже, найдовіренішсму із старшин, що він з припоручення царського воєводи доглядав за ним, був, звичайною мовою кажучи, московським шпигом, приставленим до гетьманської особи, а врешті не обидився; коли Кочубей недавно на старшинській раді зрікся генерального писарства, не порозумівшися перше з гетьманом, своїм шефом.
І за те все Кочубеї віддячуються йому безнастанним коверзуванням, безупинним підкопуванням його гетьманської поваги. Роблять усе йому наперекір. Нехай би, – але не тепер, коли діло про Мотрю. Чого ж то їм перечити, коли Мотря не тільки дала згоду, але й добровільно прибула до нього? Тут одинока чесна розв'язка – повінчатися, а Кочубеї, видно, пустили всі сили в рух, щоб до вінчання не допустити.
Як же воно тепер скінчиться?
Гетьман задумався. Думати було над чим…
Між тим старшини по виході гетьмана забалакали свобідніше й голосніше. Що Войнаровський, то не Мазепа, що молодий небіж, то не старий дядько.
– Я б отсих царських людей, – почав Ломиковський, – сім кроків від себе тримав. Чого вони налазять до гетьмана?
– Звісно, з побажанням чоловік приїхав, – відповів котрийсь.
– Вже я того дожити не хочу, чого вони нам бажають.
– Вони нас люблять, як пси діда у вузькій вулиці.
– Закохалися в нас, як чорт у суху грушу.
– Прожитку нам не дають. Куди не ткнись – москаль.
– І біля гетьмана сторожу тримають.
– А хто ж тоді винуватий, – відповів Войнаровський, – що гетьман своїх людей непевний. Забули, панове, тії бунти, що були після Самойловича, і Петрикову ворохобню, і погрози посполитого люду за Палія. Мовляв, скиньмо Мазепу, а поставмо гетьманом Палія, він робочому народові давні права поверне.
– Це було колись, а не нині. Нині за гетьманом велика сила стоїть.
– Велика, та непевна.
Тут старшини обступили Войнаровського тісним кругом і стали йому тихцем доповідати, що пора б гетьманові відвернутися від Москви. Народ тепер дуже озлоблений на царських людей за їх здирства й безеценства [59]59
Безчинства.
[Закрыть]всілякі, і коли б побачив, що гетьман не з царем, а з народом тримає, одною лавою посунув би за ним, як колись за батьком Богданом.
До того відомо, що побіда перехиляється на сторону Карла, – чого ж тоді гетьманові триматися царя? Тепер Карло і його партія радо приймуть нас до своєї спілки, а пізніше не схочуть, як побідники, зроблять з нами що їм буде завгодно.
Старшини знали, що Войнаровський перекаже їх слова гетьманові і користали з нагоди, щоби в той спосіб висловити свої думки, бо до гетьмана не мали такої сміливості, а тим більше нині, на Різдво, коли б їх розмова мала б деякий офіціальний характер і, коли б, не дай. Боже, донеслося до Москви, то могла б мати важкі й неперед-виджені наслідки.
Войнаровський не спішився відповідати, але він і не перечив рішучо. Видно, був тої самої гадки, тільки не звірювався з нею. Діло було надто небезпечне, щоби грати в відчинені карти. Довіряти нікому не можна було. А тим часом він, як гетьманів небіж і любимець, почував себе до обов'язку виправдувати свого дядька.
– Зірветься, кажете, народ, як колись на зазов Богдана. А якщо не зірветься?.. Уважайте, що тепер інші часи. Одна церква. Тоді церква була наша, українська, незалежна від Москви, а тепер вона закабалена.
– Митрополит Гедеон Четвертинський запродав її, а Самойлович не боронив.
– Що не боронив? Помагав продавати.
– Золотий ланцюг за те получив і два алмазні клейноди.
– Отже, бачите. Тоді духовенство стояло за визвольне діло і благословило народ на боротьбу за віру і за церкву, а тепер було б якраз противно. Тепер духовенство за царем і проклинало б тих, що зважилися б проти царя іти.
– Це правда, але ж сила була би в наших руках, і тою силою ми і духовних заставили б іти разом з нами.
– А я боюсь, – обстоював Войнаровський, – що народ пішов би з духовенством проти нас, бо він і так не любить старшин, каже, що старшини такі порядки на Україні заводять, які у Польщі завели пани. А коли б і не весь народ пішов проти нас, так частина, а це все одно, що домашня війна, найгірша із усіх, – і повторилася б руїна, з котрою так довго боровся мій дядько і котру він насилу якось спинив та завів новий лад.
– Все це, – твердили старшини, – може бути, але не мусить.
– Я певен, що не було б того.
– Народ іде за тим, хто виявить сміливість і силу.
– Народ – стихія, – повторив гетьманові слова Войнаровський, – хто вгадає, звідки вітер повіє і які хмари він наднесе, дощові чи градові?
В цей мент увійшов гетьман, а рівночасно другими дверима вступив у світлицю Апостол, котрий якраз тепер приїхав.
– Не роби, Даниле, що тобі не миле, – кликав гетьман, ідучи йому назустріч.
– Що ж такого не маю я робити? – питався гість.
– Пізно приїздити. Ми вже гадали, що й не побачимо тебе нині.
– Як же я не приїхав би на Різдво до свого гетьмана? Але до свата, Василя Леонтійовича, поступив.
– Що ж вони? – питався гетьман. Апостол прижмурив око.
– Отак собі живуть поволеньки. Любов Федорівна невдоволена світом і людьми, вона його кращим сотворила б.
– Бувають люди і від Господа Бога мудріші, – зауважив гетьман. – І непомильніші. З такими нам, грішним недотепам, найгірша біда.
А глянувши по старшинах, спитався:
– Про що так балакали, панове товариство? Може, я перервав розмову? Продовжуйте, будь ласка!
А старшини подивилися один на другого, ніби питаючися: казати чи ні?
– У нас, – почав Кожухівський, – все та сама жура і все та сама балачка. Що кого болить, про те він і балака.
– А що ж вас болить, мої панове?
– Вашій милості звісно. Турбуємося, що завтра буде. Часи такі непевні.
– Що часи непевні, то правда. Але коли вони в нас певні були? Відколи я тямлю, все ми, ніби на вулкані сидимо, все тая наша Україна, ніби підмінована твердиня. Кинь іскру – почне вилітати в воздух.
– Найгірше, що невідомо, хто, коли і де тую іскру вкине.
– Треба нам берегти Тої нашої твердині, – остерігав гетьман. – Зчинити зрив легко, але спинити його важко і нелегко направити шкоду.
Старшини зрозуміли, до чого гетьман говорить, і замовкли. Аж Ломиковський почав:
– Доходять до нас вісті, що Карпові щастя сприяє. І до Станіслава Лєщинського чимраз більше поляків признається.
– З ким щастя, з тим і люди, – зауважив гетьман. – Не штука щасливому помагати, а штука нещасливого в горю не опустити.
– А я гадаю, – почав Апостол, – що всякому треба про свою власну шкуру дбати. Особливо нам, бо за шкуру, не за що друге, добрі люди б'ються.
– Не понесемо нашої шкури на продаж, – повторили за ним.
– На нашій шкурі, що трохи волос поросте, та й, дивись, кинуться на неї, вискубуть і знову вона, ніби її нужда погризла.
Гетьман сидів, понуривши голову. На його чолі, між бровами вгору, появилася тая морщина, яка з'являлася звичайно, коли він мав велику журу.
– До чого ви це балакаєте, панове? – спитав нараз. – Гадаєте, мало я турбуюся ділом? Не такий я чоловік, що став на велелюдному місці і гукає: «Дивіться, який то я дбайливий і пильний. Ніхто нічого не робить, лиш я!» Не люблю таких чванькуватих людей. Але при нинішнім святі впевняю вас, панове, так, як літом у Києві впевняв, що даром булави не ношу. Мальованим гетьманом не був і не буду. Живу не для себе, а для України. Власних дітей Господь мені не дав, – ви всі мої діти. Хочу забезпечити будучність вашу, хочу вам оставити таку спадщину по собі, щоб і ви, і діти ваші, і діти дітей ваших добрим словом згадували мене. як батька. Про те тільки й гадаю. Іншої думки в мене нема, хоч знаю, що про мене кажуть: Мазепа амбітник, Мазепа загарливий скупиндря, Мазепа кар'єрист. А подумайте тільки, яка в мене й може бути амбіція, крім тої єдиної, щоб добру славу по собі лишити. Усе, чого можна було добитися гетьманові українському, маю. Остається одно, чого згадувати не хочу й не потребую. А грошей я з собою до гробу теж не заберу. Коли їх збираю, так це на потреби України. Знаю, що на війну треба трьох річей: грошей, грошей і грошей!.. Ось який я скупиндря.
Старшини, затаївши дух у собі, слухали гетьманських слів. Були це самі його однодумці, самі самостійники. Між ним і ними була, значиться, спільна, але незрима нитка. Вони хотіли добути наверх і сказати: ось вона! Їм було спішно повести справу на нові дороги, порвати з Петром і заключити союз з Карлом і з Лєщинським, а гетьман, старий політик, не спішився. Поступав, як Фабій Кунктатор. Рішення відсував до рішаючого менту. Непевність гнітить, непевність тривожить, непевність витворює душевну атмосферу. Хочеться відчинити вікно, дихнути повними грудьми, почути правду, хоч би вона й не була весела. А гетьман тієї правди сказати не хотів. І старшини стояли кругом нього, понуривши голови.
– Так воно, так, – зітхаючи, казали. Аж Апостол підступив до Мазепи і нараз голосом грімким і рішучим сказав:
– Двигни цей камінь, двигни!
Степовим вітром повіяло по хаті. Пригадався київський пир для Петра, і його від'їзд, і степовий дід. І Мазепина присяга.
– Двигни цей камінь, двигни, – повторили старшини. – Він важкий, може, вб'є тебе, мене, йсто і нас, та час мине, настане час, що він розлетиться у дроби. Під тим каменем хроби, зігниєм від хороби, спаси ти нас. Двигни цей камінь, поки час.
Гетьман пригадав собі цей незабутній мент, побачив перед собою дивного діда, його високу стать, орлині очі, незгоєну рану на груді.
– Немає каміння такого, – сказав, – котрого я не пробував двигнути, щоб визволити волю. Прошу вас, здайтеся на мене. Не забігайте вперед і не нагліть мене. Вірте
розумові моєму. Знаю, що роблю, довірливості вашої потребую.
Войнаровський з Орликом стояли біля вікна. Слухали й дивилися на алею, яка вела в двір. Як найближчі гетьманові люди і найкраще знаючі його вдачу, розуміли, що старшини даром пробують добути з нього те, що він виключно для себе ховає. Тому-то й відійшли набік.
– Кочубеєві знаки! – шепнув нараз Орлик.
– Василь Леонтійович їде!
– А може, Любов Федорівна?
– Може, обоє разом?
– Ось і комедія готова.
Войнаровський доложив гетьманові про приїзд. Гетьман сподівався, що Кочубеєві сани заїдуть за подвір'я, куди звичайно заїздив Кочубей, бо він до гетьмана на годинку не прибував. Тому туди і пішов йому назустріч.
Тим часом сани спинилися перед ґанком, вилізла Любов
Федорівна, скинула в передній свою верхню шубу й увійшла до світлиці.
– Христос рождається! – сказала, гордим поглядом обкидаючи зібраних.
– Славім його, – відповіли старшини.
– На старшинську раду попала? – спитала Любов Федорівна.
Її заспокоїли, що старшинської ради нині нема.
– То дуже жаль, бо в мене до неї діло є. Приходжу жалуватися на сором, якого нам завдали, на обезчещення нашої чесної хати, на пірвання доньки!
Сказавши це, визиваючо глянула кругом: «Но! і що зробите мені? Не боюся ні вас, ні вашого гетьмана!» – говорила очима.
Її слова впали поміж старшин, як бомба. Що собі тая жінка гадає? Вона ж обижає не тільки гетьмана, але й їх. Це ж нечуване, щоб жінка впадала на старшинську раду з жалобою на гетьмана.
Прилетів до неї Орлик.
– Ваша милість забувають про тую шану, яка належиться гетьманському дворові.
– Хто хоче, щоб його шанували, хай перше шанує сам себе.
– Числіться зі словами! – почав, зриваючись з місця, Кожухівський.
– Ого! А це відколи в нас на Україні такі політичні панове завелися? Не забувайте, що я жінка, дружина товариша, і числіться теж зі словами!
– Гетьмана нашого навіть жінці генерального судді обижати не дозволимо!
– А відколи ж воно обидно доходити свого права й справедливості? Невже ж Кочубеїв вільно обижати безкарно?
Апостол став між Кожухівським і Кочубеїхою.
– Ваша милість, моя зацна сваха, непотрібно бентежаться. Та тут не трибунал. – Взяв її за руку й повів уверх салі, де стояла з високою спинкою канапа. Попросив сідати, а сам, стоячи біля неї, вговорював її, щоб не перетягала струни. Який уважний гетьман, і до жінок ввічливий, але ж і йому не вільно давати себе безкарно обижати, бо він гетьман…
Про вовка промовка, а вовк тут. Відчинилися одні, другі двері, і ввійшов гетьман.
Побачивши Любов Федорівну, здивувався дивом великим, але, як чоловік вельми у світі бувалий і до форм товаристських змалку звичний, затаїв у собі це здивування і привітав гостю, немовто між ними нічого зроду не бувало.
Присунув фотель і сів напроти неї.
Апостол подався на салю. Старшини не хотіли бути свідками немилої розмови. Зразу стали гамірно балакати з собою, а потім незамітно гуртами висувалися до сусідніх кімнат.
Любов Федорівна, поправляючи складки свого, суто золотом перетиканого жупана, почала:
– А я, отеє, приїхала по Мотрю.
– Як то по Мотрю?
– А так, що хочу забрати її з собою. Доньці, поки вона не віддасться, найкраще в батька й мами.
– Це залежить від батька й мами, – відповів спокійно гетьман.
– А може, й від доньки?
– Діти бувають такі, якими їх виховують батьки.
– Не будемо перечитися, – заявила Любов Федорівна, – хочу, щоб Мотря їхала зі мною.
В очах гетьмана спалахнув вогонь. Але він зараз погасив його. Всміхаючися злегка і обертаючи ісмарагдовий перстень на пальці, відповів:
– Нема такого чоловіка на світі, щоб йому все діялося так, як він схоче. – Любов Федорівна нервово кинула собою на канапі, гетьман і собі поправився на фотелю. – Невигідно вам сидіти? – спитав.
Любов Федорівна злобно глянула на нього.
– Старі меблі не все для нинішніх людей вигідні, – говорив гетьман дальше. – Може, перейдете на іншу канапу? Будь ласка.
– Спасибі. Не треба. Не довго буду гаяти милість вашу. Прошу казати Мотрі, щоб збиралася в дорогу.
– Куди?
– Туди, куди повезе її мати.
– В монастир?
– А хоч би і в монастир.
– Ні, в монастир Мотря не поїде.
– Як же це так?
– А так, що вона туди їхати не хоче, а раз Мотря віддалася під мою протекцію, так я їй кривди вчинити не дозволю.
– А батьківська влада?
– А гетьманська повага?
Чути було, як горів у коминку огонь. Пронизливі очі Мазепи свердлували злобні зіниці Кочубеїхи. Вона болючо відчула цей погляд і спустила повіки.
Мовчанка тривала віки.
Гостя почула перевагу хазяїна хати. Жалувала, що переступила його поріг.
– Як же тоді буде? – спитала, не підносячи повік.
– Як Бог дасть і так, як годиться, щоб кривди ніякої нікому не було.
– Ми вже й без того покривжені сильно.
– Не з моєї вини.
– З чиєї ж тоді?
– Спитайтеся совісті вашої, пані.
– В кожного чоловіка своя совість власна, в декого її зовсім нема.
– Ці слова, будь ласка, заберіть назад, я їх не приймаю.
Кочубеїха закусила зуби. Їй хотілося підняти бучу, кликати старшин, обвинувачувати старого женолюба, називати його насильником і деспотом лукавим, але гетьман своїми очима обезсилював її і приковував до місця. Не знала, що їй робити. Чула, що потерпіла погром. Але тільки нині. Любов Федорівна оружжя не складає і з місця бою соромно не втече.
– Значиться, на Україні, – почала, – вже родителі над своїми дітьми ніякого права не мають,
– І на Україні родителям над дітьми знущатися не вільно.
– Але поривати їх вільно?
Гетьман встав.
– Любов Федорівна. Ви ставите мене в дуже скрутну ситуацію. Як господар хати хочу бути чемним для своєї гості, для матері Мотрі Василівни і для дружини Василя Леонтійовича, а ви приневолюєте мене говорити до вас, як до людини ворожої мені, заганяєте мене в такий кут, у якому я не люблю і не хочу стояти. Дозвольте собі сказати, що на Україні я гетьман, а в свому дворі хазяїн. Всякі напади на нього я готовий відперти рішучо. Ніхто не приневолить мене робити інакше, ніж це мені мій розум і моя совість велить.
Любов Федорівна знов кинула собою на канапі, а гетьман знову спитав її:
– Вам, мабуть, невигідно сидіти, перейдем, може?
Вона змовчала. То поправляла складки свойого вбрання, то очима водила по світлиці. Зрозуміла, що не вдіє нічого. Це не Василь Леонтійович. Мазепа – грець!
– Що ж мені тоді Василеві Леонтійовичу переказати?
– Що хочете, а від мене поздоровіть його і побажайте, щоб він був справжнім головою своєї родини.
– Ще одна така зневага, і в обморок попаду.
– Як ваша ласка. В моїй хаті гостям лишаю волю.
– А чого ж тоді не пускаєте Мотрі?
– Хто вам це сказав? Прошу, підіть, спитайте її, якщо, не зважаючи на своє хибке здоров'я і на заборону лікарську, вона згодиться їхати з вами, я перечити не буду. Її бажання дорожче для мене від мого хотіння. Провести вас у Мотрині кімнати?
– Спасибі. Я їду.
– Як ваша воля. Не спиняю нікого.
Гетьман провів Любов Федорівну до передньої, заждав, поки вона не вдягнула шубу, і розпрощався, начебто між ними нічого злого і зроду не бувало.
Заколисався форес на передніх конях, служки скочили на лавочку за будою саней, коні рушили з місця, і за хвилину Любов Федорівна зникла в довгій алеї перед очима старшин, що крізь шибки вікон пильно стежили за нею.
– Ну, та й баба ж тобі!
– Чортова теща.
– Чорт сім пар постолів сходив, заки їх докупи позводив.
Гетьман до старшин вернув:
– Простіть, що загаявся так довго. Прикру розмову довелось мати.
– З вашою свахою, – повернувся Ломиковський до Апостола, – дійсно, розмовляти не дуже-то приємно. Не знаю, як колись Василь Леонтійович з нею любі розмови провадив.
– Того-то ви не кажіть, – перечив Апостол, – то колись така вам панночка була, як писанка, хоч на серце клади.
– А нині, хоч до боку прикладай замість гірчиці. Певно, спалить.
– Honores mutant mores [60]60
Почесті міняють характери (латин.)
[Закрыть], – відповів Апостол, – а до того не кожне старе вино солодке.
– От таким вином упиться!
– А Василь Леонтійович, як упився за молодих літ, так до старості витверезитися не може.
– На його б раз добре гукнути; так очуняв би. По добру ним нічого не вдієш. Татари до Чінгісхана привикли.
Гетьман не слухав тієї розмови. Його збентежила несподівана гостина. Ось тобі і гостя! Хоч клич Петранівського, щоб стріляв до неї. Ти її слово, а вона тобі два, ти її колючкою, а вона тобі ножем поміж ребра. Ось таку з полком у найгірший вогонь послати. Мабуть, і Петра налякала б.
Гетьман зрозумів, що діло в велике заходить. Любов Федорівна порушила небо і землю… Як воно скінчиться?.. Але до старшин пора.
– Панове-товариші, – почав, – взивали мене, щоб я камінь двигнув. А отеє бачили, які каменюки підкочує мені доля під ноги. Ані перейти, ні перескочити через них.
– Розбити, – радив Кожухівський, – щоб і сліду не осталось. Доволі того лиха. Оці інтриги, як стоголова гидра, одну відрубаєш, то друга наросте.
– Не друга, а десять на місце одної.
Апостол, хоч і сват, себто тесть Кочубеєвого сина, не раз не щадив Любові Федорівни, а за те жалував Ті слабохарактерного мужа.
Котрийсь із старшин сказав, що він тую бабу прямо у вежу замкнув би, бо через неї ніколи спокою не буде.
Гетьман зачув ту раду.
– Я навіть достатню причину маю, – казав. – Міг би покликати Любов Федорівну на суд. Але не зроблю того.
– А що ж тоді ваша милість гадають робити?
– Те, що вважатиму потрібним для нашої справи. Усім нам треба тепер забувати про себе, а тямити про загальну справу. Жертвою одиниць росте гуртове діло.
