Текст книги "Знову й знову"
Автор книги: Бен Елтон
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 25 страниц)
15
Багато часу на це не пішло. Район міських корабелень не був більше тією вбогою і доволі занедбаною місциною, куди вони з МакКласкі приїхали якусь годину тому.
Уже на сусідній вулиці Стентон побачив візника, з яким саме розраховувався попередній клієнт, і повів професорку МакКласкі до нього. Та похитувалась і ледь переставляла ноги, а його раптом пронизала думка про те, що її одяг, який іще ту ж таки годину тому здавався глибоко консервативним убранням старомодної матрони, тут мав вигляд, м’яко кажучи, не надто пристойний, бо ж спідниця ледь прикривала коліна.
– Пера! – крикнув він візникові, заштовхуючи МакКласкі всередину, щойно звільнилося місце. – Готель «Пера-палац», Ґранд-Рю-де-Пера.
Турецькою Стентон майже не володів, але напередодні постарався бодай з’ясувати, як вимовляти деякі назви.
Зрештою, куди їхати, візник знав. У Константинополі було не так багато готелів, які обслуговували feringi, й усі вони купчилися у невеликому за площею європейському кварталі.
Стентон відкинувся на спинку жорсткого, оббитого шкірою сидіння і спробував оцінити ситуацію. Не загальну картину, цей-от приголомшливий факт: ось вони сидять у двоколісному кінному екіпажі і їдуть Константинополем 1914-го року. Думка настільки вражаюча і сутнісно химерна, що надто зосереджуватися на ній не варто, бо від неї і до божевілля – один крок.
Як і від належного усвідомлення того, що втратив він особисто. Ця втрата теж зависла над його крихким емоційним захистом, наче молоток над яйцем. Адже якщо історія справді перезавантажилася і попередня часова петля розпочалася спочатку, то ні Кессі, ні Тесси, ні Білла ніколи не існувало. Та й не існуватиме ніколи, бо ж уся покладена на нього місія власне й мала на меті цілковито змінити перебіг життя прийдешніх поколінь. Думати про це було нестерпно. Краще такі-от сокровенні думки просто ігнорувати, зосереджуючись натомість на конкретній хвилині – щораз іншій у міру того, як ті хвилини змінюватимуть одна одну.
Цього правила він незмінно додержувався, готуючи випуски «Граніта супроти граніту», у ті щасливі дні, коли заради адреналіну і відеороликів для свого вебпроєкту не раз і не два весело ставив себе у становище, де справді ризикував життям. Ніколи не дивися на цілу картину, бо тоді здасися та й по всьому. Коли висиш над прірвою, то перейматися тим, що та прірва – в пустелі, за п’ять днів ходу до найближчої водойми, немає сенсу. Спершу з прірви виберися, про воду потурбуєшся потім.
Район міських корабелень залишився позаду, і фіакр заторохкотів Галатським мостом, а потім – вулицями Пери, здебільшого тихими й безлюдними, адже було вже за північ. Стентонові мигнула думка, що вони з МакКласкі їдуть назад точнісінько тим самим маршрутом, яким вирушили з готелю всього якихось кілька годин тому. Той самий маршрут, от лише у 1914-му.
Ця думка вкотре вже зависла приголомшливим тягарем над головою, і він – так само вкотре вже – змусив себе зосередитися на поточному моменті.
А тоді спробував оцінити стан МакКласкі, яка важко обм’якла поруч. Професорка знову знепритомніла; на шкіряній оббивці сидіння, на яке вона спиралася головою, темніла кров. Та дівчина-туркеня на вечірці врізала їй таки добряче. Розбити на друзки пляшку з-під шампанського не так і легко, тут потрібна чимала сила.
Треба негайно покласти стару у ліжко, а до рани прикласти лід.
Значить, доведеться селитися в готель. Її взагалі туди пустять? Кардиган і блузка годилися, а от спідниця, безперечно, увагу таки приверне, і то неабияку. Стентон узагалі сумнівався, чи входила коли-небудь у готель «Пера-палац» на Ґран-Рю-де-Пера хоч одна жінка з повністю виставленими напоказ щиколотками і литками. Стара та жінка чи молода – байдуже, так чи так це непристойно. Якщо ж на додачу ще й з’ясується, що вона зазнала серйозного удару по голові, запитань, звісно, не уникнути. А відповідати на якісь запитання Стентон жоднісінької охоти не мав.
Прикрити рану на потилиці було неважко. На шиї у МакКласкі була шовкова хустина, і Стентон просто пов’язав її професорці на голову, затягнувши вузол під підборіддям. У такому вигляді – кардиган і хустина на голові – більше пасувало б прогулюватися вітряної днини по пірсі у Брайтоні, ніж поселятися о першій годині ночі у першокласний готель, але нічого, піде.
Зі спідницею було гірше. На дверцятах фіакра Стентон побачив акуратно складений плед. Узяв його і насилу зумів обв’язати МакКласкі навколо стану, закріпивши своїм ременем.
Ледь він із цим упорався, як вони вже й приїхали. Попри те, що рухалися зі швидкістю не більшою за ту, на яку здатен кінь, що йде риссю, дорога від Ньютонового дому до готелю зайняла часу значно менше, ніж поїздка великим «мерседесом» у зворотному напрямку.
Стентон ще морочився з пряжкою ременя, коли візник повернув і під’їхав до того самого готелю, де вони обидвоє вечеряли буквально на кілька годин раніше. Він міцно затягнув ремінь поверх пледа і постарався сховати його під кардиган. Потому знову дав професорці нюхнути амонію, який принаймні почасти привів її до тями.
– Скажу йти – йдете, – прошипів він. – І ні слова.
МакКласкі розплющила очі, але не сказала нічого.
Візник спинився. Стентон визирнув у віконце і подумки відзначив, що професорка мала рацію. Фасад готелю мав такий самісінький вигляд, як тоді, коли вони звідти виходили; бракувало тільки низки чорних лімузинів перед входом.
Зістрибнувши на землю, візник відчинив дверцята, а Стентон тим часом сягнув у менший зі своїх ранців і витягнув позначений відповідним кольором конверт із турецькими грошима початку двадцятого століття. Потому кивнув на плед – мовляв, беру – і дав візникові суму, що разів у п’ять перевищувала потрібну. Той від такої удачі відмовлятися не збирався і разом зі Стентоном допоміг МакКласкі вибратися з фіакра.
Від дверей готелю до них одразу кинулися портьє. Стентон помахав у них перед очима банкнотою, відсторонив їх від МакКласкі і показав на торби. А тоді сам провів професорку крізь двері; позаду ніс багаж один із портьє.
Стійка адміністратора була розташована в іншому місці, не там, де була зранку, коли вони поселялися в готель після того, як їх привезли сюди з аеропорту, а от «Східний бар» далі ховався у кутку просторого атріуму, там само, де вони з МакКласкі сиділи перед останньою, за її словами, вечерею.
Останньою? Ага, вже. Ото стара шахрайка.
З професоркою, яка нетвердо ступала поруч, він підійшов до стійки; у фоє, на щастя, такої пізньої години не було майже нікого. Свідками прибуття пари доволі дивних мандрівників стали тільки портьє з торбами позаду й адміністратор за стійкою.
– Мама невдало впала, – голосно, владним тоном сказав Стентон англійською. – Мені потрібні суміжні кімнати. Ванні кімнати у вас в номерах є?
– Звісно, сер, у багатокімнатних, – також англійською відповів адміністратор.
– Тоді я візьму номер з двома спальнями – найкращий, який маєте. Також потрібен лід: знайдеться у вас у погребі трохи льоду? Негайно пришліть два відерка.
Спершу нові прибульці явно викликали в адміністратора чимало сумнівів. МакКласкі, обв’язана пледом замість спідниці, на світську даму аж ніяк не скидалася, та й Стентонове вбрання зовсім не нагадувало вечірній костюм. Та вони мали при собі листи з британського міністерства закордонних справ із настійливим проханням усіляко їм сприяти та допомагати, і коли Стентон, недбало підкидаючи на долоні золотий соверен, почав наполягати, щоб покликали управителя, номер одразу знайшовся. Зрештою, британці славилися своєю ексцентричністю на весь світ; багато кому з них було начхати, що подумають про них якісь там іноземці. Тож у ті часи побачити в тому чи іншому з найкращих європейських готелів літню, дещо несповна розуму англійку в супроводі синів, одягнених радше для гірської, а не міської прогулянки, була, либонь, не така вже й дивина.
Портьє провів їх до розкішного ліфта, яким вони піднялися на сьомий поверх, і заніс у номер багаж.
Кілька дрібних монет на чай, кілька слів на знак подяки, і їх залишили самих у препишній – сама тобі позолота і пурпуровий атлас – вітальні едвардіанської доби.
Стентон, знову ж таки, вирішив зосередитися на поточному моменті. МакКласкі на ту пору вже кинуло в жар, вона бурмотіла щось невиразно собі під ніс. Він повів її у ванну і промив рану на голові. Поріз виявився доволі глибоким і тепер уже кровоточив так, що комір і спина кардигана сильно просякли кров’ю.
Стентон посадив професорку на унітаз, перевірив їй зіниці і прислухався до дихання, а тоді спитав:
– Як вас звати?
– Саллі МакКласкі.
Прозвучала відповідь не дуже чітко, але доволі впевнено.
– Де ви працюєте?
– У Кембриджі. Я декан Трініті-коледжу.
Він хотів був іще спитати, який сьогодні рік, але вирішив, що не варто: відповідь на це запитання могла викликати збурення у мізках і без контузії. Зі здатністю мислити у МакКласкі начебто все було гаразд, отже, якщо тільки обійдеться без набряку мозку, у неї, можливо, лише кілька днів сильно поболить голова. Доки не принесли лід, їй нічим більше не зарадиш.
Тепер, звісно, треба було покласти її у ліжко: завдання не з легких. Професорка була притомна, проте фізично ні на що не спроможна, а на додачу ще й гладка і стара. З черевиками, шнурки на яких позатягувались у вузли, і товстими вовняними колготами довелося добряче поморочитися; крім того, він іще й весь час хвилювався, щоб вона не гримнулася з унітаза на підлогу. Врешті-решт, добравшись до неосяжного на вигляд бюстгальтера й панталонів у стилі індастріал, Стентон вирішив на цьому й зупинитися.
Йому спало на думку глибше зазирнути до її торби, і від безсоромності старої шахрайки він аж присвиснув. Підготувалася вона до мандрівки цілком і повністю. У торбі знайшлися три комплекти спідньої білизни, довга чорна сукня, абсолютно в дусі відповідної доби, і бавовняна нічна сорочка з начосом – усе акуратно й компактно складене за вказівками з посібників для скаутів. Ще Стентон побачив там британські й німецькі паперові гроші та щось схоже на казначейські бони, чимало розмаїтих ліків і, на чимале своє здивування, навіть невеличкий пістолет – шестизарядний «руґер» із рожевого полімеру. Як примудрилася професорка провезти зброю, бодай і таку дівчачу на вигляд, він не мав жодного уявлення, проте у зброї, рожевій чи ні, розбирався і знав, що ця – таки вбивча, особливо з близької відстані. Стара і так уже сильно напартачила, втрутившись у його місію, та ще й дістала тепер по голові. Таку геть непередбачувану компаньйонку краще роззброїти, принаймні тимчасово, вирішив Стентон і, витрусивши патрони з магазина на долоню, поклав їх собі у кишеню. У торбі, схоже, було ще чимало всякої всячини – всередині вона, як то часто-густо з жіночими торбинами буває, виявилася значно місткішою, ніж здавалося зовні, – та досліджувати межі достоту зухвалої двоєдушності своєї колишньої професорки Стентон не мав часу.
Він зумів якось запакувати її в нічну сорочку і, піднатужившись, переніс на ліжко в одній із суміжних з вітальнею кімнат. Якраз тоді принесли лід, тож Стентон, скориставшись пóшивкою та рушником, зробив МакКласкі холодний компрес і знов оцінив ситуацію. Якщо лід убезпечить від набряку, все начебто має бути добре. Звісно, для людини, якій уже за сімдесят, зазнати такого удару – то не жарти, та МакКласкі, попри весь свій не надто здоровий спосіб життя, була ще міцною бойовою конячкою. Трохи удачі, і вона виборсається. Не те щоб йому вартувало особливо цим перейматися. Професорка виявилася брехливою, підлою зрадницею, яка задля того, щоб зробити собі приємність, поставила під загрозу всю місію. А проте він таки переймався. Адже вона завжди була йому до душі. І тепер, коли МакКласкі здійснила з ним стрибок крізь час і вони разом переживали найдивовижнішу, найхимернішу пригоду в історії людства, він сподівався, що їй усе ж пощастить побачити той дурнуватий балет, заради якого вона зважилася на таку авантюру.
Дихала професорка вже рівніше. Схоже, радше спала, ніж просто лежала непритомна. Зрештою, вони ж обидвоє на ногах від четвертої ранку попереднього дня. Стентон зиркнув на прегарний переносний годинник, що стояв на камінній полиці: було чверть на третю ранку. З урахуванням двогодинної різниці в часі між Лондоном і Центральною Європою вони не спали понад двадцять годин.
І сто одинадцять років.
Не дивно, що МакКласкі таки зморило.
А прокинеться – переживе ще те потрясіння. Потрясіння, яке йому й самому час уже потрохи усвідомлювати. І сприймати. Ньютон мав рацію. Надходив ранній ранок першого червня 1914-го року.
Від його дотеперішнього життя не зосталося ані крихти.
Окрім хіба що МакКласкі, але то була слабка втіха.
Він витягнув смартфон і подивився, чи немає сигналу, хоч і добре розумів, що ніякого сигналу тут бути не може. Але ж хто його зна? Ті технарі з університету збіса розумні, і якби вони завантажили йому застосунок, що дозволяє телефонувати крізь різні виміри часу і простору, то він не дуже і здивувався б. Проте нічого такого, ясна річ, не трапилося, і там, де ще напередодні зранку темніли чотири позначки, тепер було порожньо.
Стентон поліз у теку з музикою і прокрутив список мелодій. Може, щось послухати? Але ні, не варто. Надто вже це дивно.
Він вийшов на балкон і сперся на поручні. Пера була розташована на пагорбі, і звідти відкривався вид на весь Стамбул і на води Золотого Рогу внизу. Де-не-де ще мерехтіли вогники, але й ті згасали один по одному в міру того, як місто, що його він тепер муситиме називати Константинополем, відходило до сну.
Якщо історія піде своїм ходом, то не мине й трьох місяців, як це місто перебуватиме вже у стані війни. Європа зануриться у найкривавіший, найжахливіший конфлікт, який будь-коли бачив світ. І відомо це було лише йому та МакКласкі, і зарадити цьому міг лише він.
Нараз Стентон відчув себе зовсім малим і дрібним.
Спати йому не хотілося, тож більшу частину тієї ночі він так і просидів на балконі, дивлячись на місто, лиш час од часу перевіряв, як там МакКласкі, і міняв лід, аж доки той розтанув увесь. Біля п’ятої ранку ген-ген на обрії замрів світанок.
Світанок його першого дня.
Він вирішив піти прогулятися. МакКласкі почувалася наче не найгірше. Ознаки гарячки, які були в неї раніше, зникли. Вона спокійно, міцно спала, а організм тим часом приходив до тями після удару. Стентон перев’язав їй рану, поставив на столику біля узголів’я воду й вазу з фруктами і написав записку, яку поклав на подушку:
НЕ ПАНІКУВАТИ! Ньютон мав рацію: все сталося саме так, як він казав. У вас була контузія, вам треба відпочити. Не виходьте з номера. На столику біля ліжка – вода, фрукти і батончик «Марс» (знайшов його в кишені вашого кардигана). Я повернуся до обіду. Ваш годинник переставлений на місцевий час, також годинник є на камінній полиці. Ви – жахлива жінка, але, мабуть, мені від вас тепер не відкараскатися.
Г’ю
І мало не дописав: «P.S. У разі потреби дзвоніть на мобільний».
Потім зв’язав у вузол закривавлений кардиган і хустину МакКласкі, щоб пізніше викинути. А тоді, прихопивши менший зі своїх ранців і замкнувши за собою двері, почепив на ручку табличку «Не турбувати» і рушив до ліфта.
Мав намір спуститися вниз до Босфору і подивитися з Галатського мосту на схід сонця.
Та не мине й кількох годин, як він урятує життя молодій мусульманській сім’ї і дивом уникне провалу своєї місії, зіткнувшись з групою британських офіцерів у кав’ярні.
Історія почалася заново. Майбутнє вже змінювалося.
16
Повітря у «Східному барі» аж загусло від тютюнового диму. Стентон глибоко вдихнув. Еге ж, дихати тут – це майже те саме, що курити самому, і ніяких обіцянок порушувати не треба. Він замовив собі ще один «Лафроайґ». Наливали у «Пера-палаці» щедро, але алкоголь його зовсім не п’янив. Саме становище, у якому він опинився, паморочило голову так, що куди там тому скотчу.
Повернувшись після багатого на події ранку у старому місті до готелю, Стентон уже двічі піднімався в номер подивитися, як почувається МакКласкі. Та, схоже, поволі йшла на поправку і жодних важких ушкоджень начебто не зазнала. Звісно, у 2025-му він одразу ж повіз би її у відділення невідкладної допомоги на МРТ, а тут тільки й міг, що засувати штори, не дозволяти їй вставати з ліжка і сподіватися, що все обійдеться без ускладнень. Ще принаймні кілька днів професорці треба буде полежати, і це неабияк його турбувало, бо після такої необачної сутички з представниками британської спільноти йому неабияк кортіло з цього міста забратися – якомога швидше і якомога далі.
Виявилося, втім, що життєву силу старої професорки він явно недооцінював.
– Г’ю, будь ласка, замов своїй старій матінці «криваву Мері».
У дверях стояла МакКласкі. Вона встала, вдягнулася, зібрала волосся у вузол на потилиці, щоб прикрити рану, а тоді знайшла ліфт і подалася прямісінько до бару, наче поштовий голуб – до голуб’ятні. Й ось вона тут – власною персоною, у довгій, до підлоги сукні, цілком непогано вдаючи з себе англійську даму імперської доби. Була бліда, але постаралася за допомогою губної помади та дрібки рум’ян зробити так, щоб це не надто впадало у вічі. І хоч ступала ще не зовсім твердо, однак на ногах трималася досить упевнено.
– Боже мій, професорко, – мовив Стентон, коли МакКласкі, притримуючись за стільці, дісталася до нього, – ви ж десять годин пролежали без пам’яті, вам не можна вставати.
– Г’ю, – почала вона, і попри всю слабкість очі у неї аж сяяли, – мені сімдесят два, отже, часу в мене не так і багато. Тут переді мною – така неймовірна пригода, якої ніколи не зазнавав жоден навіжений старий історик, і першого ж дня провалятися до вечора в ліжку я не збираюся. – А тоді, спершись рукою на стійку, нахилилася і не таким уже й тихим сценічним шепотом додала: – Г’ю, золотко, ми ж, чорт забирай, у тисяча дев’ятсот чотирнадцятому!
– Даруйте, сер, – втрутився бармен ще до того, як Стентон устиг на неї цитьнути, – боюсь, дам за стійкою ми не обслуговуємо. Нехай мадам буде ласкава сісти за столик.
– «Криваву Мері», s’il vous plaît, garçon, – сказала МакКласкі, а тоді повернулася до бармена спиною і подріботіла до столика.
– Чистий томатний сік, можете додати трохи води, – уточнив Стентон і поквапився за нею. – Професорко, у вас же контузія.
– Чи ж я не знаю, – відповіла та. – У мене в голові, таке враження, риють траншеї і міняють труби. – Вона сягнула рукою у свою сумку – ту саму містку торбу, яку прихопила з собою з майбутнього і яка тепер, помітив Стентон, цілком відповідала духу епохи й, очевидно, саме з цих міркувань тут і опинилася, – витягла звідти невеличку блістерну упаковку ібупрофену і видавила чотири таблетки.
– Професорко, я вас прошу… – прошипів Стентон.
– Та дай спокій, Г’ю, ніхто нічого не помітить.
– Що тут помітять, професорко, а що – ні, нам не відомо. А тепер стуліть рот і слухайте мене. – Стентон на мить примовк, бо офіціант саме приніс МакКласкі томатний сік. Якщо вона й зауважила, що горілки там немає, то визнала за краще не скаржитися і лише мовила:
– Будьмо!
– Та зачекайте ви! Якого дідька ви взагалі тут робите?
– Я ж тобі сказала, що не збираюся валятися в ліжку, коли…
– Я не про бар, а про 1914-й!
– А, ти про це… Ну, так, трохи негарно вийшло, вибач.
– Негарно?! – Стентон щосили намагався не підвищувати голос і говорити тихо. – Таж ви своїм учинком зрадили всі до одного принципи, про які товкли мені відтоді, як втягнули мене в це діло. П’ять місяців ви розпатякували про відроджений світ, про другий шанс для людства, про порятунок усіх тих мільйонів загиблих на полях Фландрії та ув’язнених у російських ҐУЛАҐах, а тепер, виходить, усе це було тільки тому, що вам закортіло подивитися «Пігмаліона».
– Та ні, Г’ю! Справді, присягаюсь. Завжди йшлося насамперед про місію… просто коли дійшло до діла, я не змогла стриматися…
– Брехня! Ви планували це від самого початку: дістали собі документи, роздобули цю дурнувату сукню…
– Ні! Я почала готуватися тільки в останній тиждень чи два. Час наближався… то я й подумала собі: якщо у вартівні можуть поміститися двоє, то чому б і ні?
– Чому б і ні? Чому б і ні?! Христе-Боже, таж через вас усе могло піти шкереберть, ще й не почавшись. Ви ж легко могли виштовхнути мене за межі вартівні, поки билися з тою обкуреною туркенею.
– О, та дівка! – посміхнулася МакКласкі. – Я й забула про неї. Ну, так чи так, я тебе нікуди не виштовхнула, ми обидвоє тут, тож нічого лихого не сталося, га?
– Поки що не сталося, – сказав Стентон. – Але те, що мені вдалося витягнути закривавлену, напівпритомну стару у, фактично, мініспідниці з того погреба, провезти її через цілий Константинополь, поселити в готель і при цьому не загриміти в каталажку за розпусні дії – це чудо, чорт забирай, справжнє чудо. Я серйозно думав просто вас прикінчити і лишити там. Чесно кажучи, я мав би вас там лишити. На мені лежить відповідальність за долю цілої британської армії. А ви – відпрацьований матеріал та й годі.
Лице у МакКласкі витягнулося.
– Відпрацьований матеріал? Ну, це вже трохи занадто, Г’ю… Я знаю, що повелася неправильно, але… це ж 1914-й. Я не встояла, не могла встояти.
Уперше за всі роки їхнього знайомства вигляд у МакКласкі був направду скрушний.
– Ну, гаразд, – зітхнув Стентон. – Як по правді, напартачили ми обоє. Наразі найважливіше наше завдання – не залишати в історії слідів, аж доки не настане час її змінити, але ні ви, ні я не дуже даємо собі з цим раду.
Настрій у МакКласкі вмить покращився.
– Чесно? – запитала вона. – Чого це напартачили ми обоє, ти про що? Що ти накоїв, мій хлопчику? Озвірів, побачивши на базарі напівголих танцівниць, га?
– Та ні, лише випадково запобіг жахливій автокатастрофі. Врятував маму з дітьми.
– Он як… – відповіла, відводячи погляд, МакКласкі, бо чудово усвідомлювала, як перегукується з колишнім життям Стентона ця пригода. – Ну, ти ж не міг інакше, правда? Звісно ж, не міг.
– Не міг. Та якщо ті люди тепер надумають з’їздити у Сараєво і там зіткнуться з кимось, а той – ще з кимось, і так далі, аж до когось, хто зможе вплинути на пересування ерцгерцога у день приїзду, то…
– Збіса малоймовірно, Г’ю.
– Будь-яка подія в принципі малоймовірна, аж доки не трапиться. На цьому й побудована теорія хаосу.
Рештою своїх ранкових пригод Стентон вирішив із МакКласкі не ділитися, бо ще й досі картав себе за те, що так по-дурному встряв у кав’ярні в сутичку, яка могла закінчитися повною катастрофою.
– Отже, слухайте мене уважно, – повів далі він. – Зараз ви повернетеся в номер і ляжете в ліжко. По голові ви дістали таки добряче, тож тепер вам потрібен максимальний спокій. Завтра ми їдемо, і я не хочу, щоб на вокзалі у вас стався якийсь крововилив у мозок.
Лице у МакКласкі знову витягнулося.
– Їдемо завтра? Я думала, ми хоч кілька днів побудемо тут, у Стамбулі. Константинополь, Г’ю, тієї пори, коли династія Османів уже при смерті. Ну, сам подумай! Це ж містерія, справжня магія. Не можна просто так узяти і звідси поїхати.
– Можна і треба.
У Стентона в голові цвяшком стриміла думка про те, що молодики, з якими він мало не зійшовся навкулачки у кав’ярні, – військові. Офіцери, у яких, за тогочасними звичаями британської армії, вільного часу було достолиха. І своє дозвілля ті хлопці спокійнісінько могли збавляти й там, де сиділи у ці хвилини вони з МакКласкі, – у барі готелю «Пера-палац».
– До призначеної у Сараєві зустрічі – ще чотири тижні, – продовжував він, – і до того часу нам треба привертати до себе якомога менше уваги й постаратися ні на що не впливати. Тож мій план такий: завтра вранці виїхати з Константинополя до Британії, де ми будемо менше впадати в око. Крім того, просидіти чотири дні у потягу – теж не найгірший план, щоб не залишати слідів. На островах на два тижні залягти на дно, а тоді вже думати про повернення на континент.
МакКласкі насупилася і видобула з кишені, яка, виявляється, була в неї на сукні, папір та дрібку тютюну. Стентонові мало мову не відняло, і він лиш прошипів:
– Господи Ісусе, таж не можна крутити цигарки тут!
– Чого це не можна? Я ексцентрична англійка. Нема такого закону.
– Є загальноприйняті правила! Ми ж намагаємося не привертати до себе уваги. У нас тут місія.
– Але ж у тім-то й річ, Г’ю, – сказала вона, неохоче ховаючи назад у кишеню папір і тютюн. – Місія – у тебе. Не у мене. Я тобі взагалі ні до чого. Насправді – будьмо відверті – така-от стара подагрична п’яничка, як твоя покірна слуга, тобі тільки заважатиме. То чому б мені просто не залишитися тут, га? Я собі раду дам. У мене в панталонах зашитий мільйон фунтів у фальшивих бонах імперського казначейства. От зараз подіють піґулки – і я готова йти веселитися.
– Ні, цього не буде, – твердо відповів Стентон. – Доки не мине хоча б кілька місяців. Доки я не зроблю того, для чого ви мене сюди послали. Кожен наш крок, кожен подих змінює, нехай лише на якусь дрібку, відоме нам майбутнє – те майбутнє, на обізнаність із яким ми спираємося у своїх діях. Єдині зміни, які ми можемо зробити, заплановані в Сараєві та Берліні. Звісно, якщо ви будете лише вештатися Константинополем і тішитися краєвидами, то це навряд чи призведе до якихось суттєвих змін. Але – будьмо, як ви кажете, відверті – передбачити ваші вчинки неможливо, навіть коли вам нічого не бракує. І що ви скажете чи зробите тепер – особливо тепер, коли, напівконтужена, серед білого дня замовляєте собі горілку, – я поняття не маю. Тож, боюсь, доведеться вам таки їхати зі мною.
– Але…
– Ще раз: доки ми не зуміємо запобігти найкатастрофічнішій війні в історії людства, ви будете робити лише те, що кажу я. Інакше – і, будь ласка, професорко, зарубайте це собі на носі – я вас просто пристрелю і скину в Босфор.
