Текст книги "Знову й знову"
Автор книги: Бен Елтон
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 25 страниц)
Знову й знову. Бен Елтон
Текст не можна копіювати, розповсюджувати чи поширювати на інших інтернет-ресурсах. Поважаймо авторське право і працю одне одного.
Викладачам історії. У школі то був мій
улюблений предмет, улюблений він і досі.
Історична примітка
У 1687-му році сер Ісаак Ньютон опублікував «Principia» – працю, яка, на загальне переконання, стала найвпливовішою в історії науки. У ній він описав три закони руху, здійснивши справжню революцію в уявленнях людей про фізичний усесвіт.
Через шість років, у 1692-му, у Ньютона трапився нервовий зрив. Він страждав, зокрема, від безсоння, глибокої депресії та виснажливої параної. Ця криза стала для нього справжнім «чорним роком», адже навіть близькі друзі й колеги вважали тоді, що вчений просто збожеволів.
Згодом його розумові здібності відновилися, та відтоді він, схоже, втратив будь-який інтерес до науки. Натомість почав вивчати алхімію і шукати прихований сенс у Біблії.
У 1696-му Ньютон поступив на державну службу, зайнявши керівну адміністративну посаду у Королівському монетному дворі. На цій посаді найвидатніший у світі фізик, математик та натурфілософ перебував тридцять років поспіль, до самої смерті.
Сучасники про кризу в житті Ньютона та його відхід від науки знали небагато; нащадкам же було відомо про все це ще менше.
Александр Поп присвятив Ньютонові таку епітафію:
Природу та її закони темрява ховала;
«Ньютоне!» – погукав Господь, і темрява пропала.
1
У Константинополі, в червні 1914-го року, саме заповідалося на ясний, прохолодний світанок, коли Г’ю Стентон – відставний капітан британської армії і фаховий шукач пригод – стояв на Галатському мосту, спершись на перила і втупивши погляд у воду. Віяв сильний вітер, і в ранковому світлі, що відбивалося від збриженої поверхні свинцево-сірої ріки, вершечки дрібних хвиль мерехтіли, наче зорі на небі.
Стентон приплющив очі й на мить забув, що перед ним – гирло Босфору, прадавнього стічного рову Візантії, а натомість уявив собі небесну твердь. Далеку галактику, всипану незліченними цятками божественного світла. Браму, що веде в осяйне забуття.
Знову широко розплющивши очі, він побачив ріку такою, якою вона й була, – ядучим варивом із усілякого гидотного лайна – і відвернувся. Якби йому й справді спало на думку вкоротити собі віку, то це однозначно була б куля: і швидше, і набагато чистіше.
Мостом, який нещодавно наново обшили металом, порипував і поскрипував не вельми численний зранку транспорт. Стентонові впала в око жінка в паранджі на протилежному боці.
Спершу вона низько схилилася над яткою з кавою та розмаїтими солодощами, а тепер уже повернулася і прямувала геть – напнута вітром чорна хмара, за якою поспішало двійко дітей: маленька дівчинка і ще менше хлоп’я; в руках обоє стискали паперові торбинки, куди час од часу запихали липкі від цукру пальці.
Стентон здивовано збагнув, що плаче. Сльози, які місяцями щипали десь попід очима, зненацька заблищали на щоках. Ці малята так нагадували його дітей… Мали дещо інший колір шкіри та волосся й інакше вбрання, але за віком і поведінкою були точнісінько як його Тесса й Білл. От хоча б те, як дівчинка, явно горда з того, що вона старша і мудріша, поклала руку на плече братикові, щоб не дати тому завчасу зійти з тротуару. Тесса повелася б так самісінько. Мабуть, усі старші сестри так роблять.
Він сердито витер щоку рукавом. Жаліти себе – марно, це не вихід. За жодних обставин.
Якраз тієї миті ранковий спокій порушило натужне ревіння двигуна, і з північного боку на міст влетіло напхом напхане відкрите авто. Модель Стентон упізнав одразу: «Кросслі-20/25». Автомобілі були його пристрастю, він знав кожнісіньку британську марку, байдуже, котрого року випуску. У машині сиділи самі тобі молоді грошовиті галабурдники, які напередодні, видно, добряче загуляли і ще не прохмелилися, тож тепер знай горлали якусь нісенітницю. Feringi. Іноземці, яким і море по коліна, поверталися з дільниці Пера, де приїжджий із Заходу був цар та бог.
Розлякуючи перехожих, які сахалися до тротуарів, машина тарахкотіла мостом; водій лиш тиснув на клаксон і щось викрикував, ніби їхав під’їзною доріжкою до свого будинку, а не залюдненим шляхом серед великого міста. До Стентона долетіли англійські слова і веселий, присмачений безцеремонною зневагою сміх. Мабуть, працівники посольства або вояки в цивільному: в місті було повно британських військових, що напучували султана з різних питань, зокрема й щодо того, як би то перетягнути османську армію і флот у двадцяте століття. Або – що ще важливіше – намагалися завадити його щедродайності звернутися за порадами з цього приводу до німців.
Коли машина вигулькнула на мосту, молода мусульманська сім’я, яка привернула увагу Стентона, саме переходила проїжджу частину. Мати при цьому переймалася головно тим, щоб діти оминали купки кінського гною, які траплялися то тут, то там у них під ногами. Тепер же вона поклала одну руку на плече малюкові, дівчинку схопила другою рукою і заходилася підганяти їх уперед, до тротуару на протилежному боці. Паранджа і двійко дитинчат котилися метушливим чорним шквалом упоперек мосту.
Та раптом дівчинка впустила на землю свою торбинку. Сім років – вік зовсім не такий дорослий і зрілий, як їй хотілося уявляти, тож вона випручалася від матері й кинулася піднімати солодощі. Мати у паніці метнулася за нею, і от уже всі троє розгублено спинилися посеред дороги, якою стрімко мчало авто.
Масивна машина ніби стрибнула вперед. Понад чотири метри завдовжки і майже два завширшки, вона, здавалося, заполонила собою всю проїжджу частину мосту. Справжнє страховисько – безмаль півтори тонни деревини, скла, гуми, латуні і сталі – з ревом та риком наближалося до своєї здобичі, вибалушивши з-поміж лискучих чорних дуг-крил велетенські банькаті очі. Загрозливо випнуті бивні ресорних підвісок готові були прохромити на своєму шляху будь-яку м’яку плоть та молоду кість. Ззаду у монстра валив чорний дим. Заґратований радіатор плювався іскрами. Жоден дракон із прадавніх легенд не зумів би прибрати вигляду ще страхітливішого та смертоноснішого.
Між страховиськом і нажаханою матір’ю, яка одною рукою намагалася втримати вертлявого малюка, а другою тягнулася до дівчинки, було ще метрів п’ятнадцять. Кожнісінькій машині з тих, які будь-коли доводилося водити Стентону, цієї відстані з лишком вистачило б, аби спокійно загальмувати. Та машинерія перед ним належала до зовсім іншого ґатунку і мала лише примітивні дискові гальма зі сталі й азбесту на задніх колесах. Крім того, явно приголомшений юнак за кермом був п’яний, а дорога – мокра від ранкової імли та ще й місцями слизька від кінського гною. Навіть якби водій зумів ударити по гальмах, цю дику звірину із заблокованими колесами все одно протягло би по мосту ще не один десяток метрів, і вона неминуче підім’яла б під себе жінку з малими дітьми.
Всі ці думки промайнули в голові у Стентона воднораз, однією сліпучою блискавкою, у той момент, коли він, відірвавшись від перил, на які допіру спирався, вже рвонув через дорогу з усією енергією людини, яку інстинкт і виучка спонукають постійно перебувати у стані повної готовності до дії.
Молода мати саме обернулась і підвела вугільно-чорні, мигдалеподібні, тієї миті широко розплющені від жаху очі, що визирали назовні крізь схожий на отвір у поштовій скриньці проріз у паранджі, коли Стентон, який був уже неподалік, широко розвів руки і з розгону пірнув уперед. Буквально на пів секунди випередивши машину – та лише черкнула його крилом по ступні, – він врізався у жінку з дітьми; від того поштовху всі четверо підлетіли разом угору і, перекрутившись у повітрі, гримнулися на брук.
Страховисько, й далі трублячи клаксоном, підстрибом промчало повз них і подалося собі своєю дорогою. Його галасливі пасажири кричали тепер ще веселіше: схоже, тішилися, що нагнали стільки страху. То був час, коли старий сонний Істанбул – саме так воліли називати те місто місцеві – почав усвідомлювати, що темп життя в Туреччині змінюється. Якщо турки хотіли вважатися своїми на Заході, то мали б насамперед учитися відповідно й поводитися: наприклад, для початку, не лізти просто під колеса авто…
Стентон лежав зверху на жінці. Покривало у неї зсунулося, і вона притислася щокою йому до обличчя. Гарячий віддих куйовдив волосся десь у нього за вухом, груди бурхливо здіймалися, втискаючись у його тіло. Хлоп’я затиснуло наполовину між ними, дівчинка лежала збоку.
Він притьмом схопився на ноги. То була врешті-решт Османська імперія, а жінка явно належала до правовірних мусульман. За таких обставин, мабуть, і найрадикальніший мулла не картав би його за вимушений фізичний контакт, та все одно ця близькість бентежила і несла загрозу. Ану ж зараз де не візьметься глава сімейства, подумає бозна-що й ухопиться за довгий ятаган, який багато хто з місцевих відкрито носить на поясі…
Стентон мав виконати одне завдання, і того дня найпершим його обов’язком було не залишати слідів.
Він допоміг молодій матері підвестися на ноги, вона ж тим часом, поправляючи одежу і затинаючись, бурмотіла слова вдячності. Принаймні так йому здавалося. Говорила жінка турецькою, яку Стентон упізнавав, але не розумів. Хай там як, а вдячність, якою світилися її очі, промовляла виразніше за будь-які слова.
Навколо, галайкочучи різними мовами, збирався натовп. Окрім турецької, Стентон розпізнав грецьку, французьку й арабську, але звучали, без сумніву, й інші. Напевне, серед усіх шляхів на землі Галатський міст був найкосмополітичнішим. Сам Вавилон навряд чи міг похвалитися більшим розмаїттям мов.
– Дуже перепрошую… е-е… мадам, – почав Стентон англійською, не знаючи до пуття, як звернутися до жінки, – але я не…
– Вона вам дякує, та ви, звісно, й самі здогадалися, – озвався якийсь голос біля його плеча. Стентон обернувся і побачив чоловіка середніх літ у полотняному костюмі й солом’яному брилі-канотьє – безперечних ознаках європейського набоба. – Каже, ви врятували життя і її дітям, і їй – так воно й було, тут не посперечаєшся. Чудова робота, мушу сказати. Ви рвонули через міст так, наче за вами судові пристави гналися.
Крізь юрбу проштовхувався якийсь чоловік в уніформі. Мабуть, поліцейський, подумав Стентон, хоча то міг бути якийсь ополченець, а чи навіть листоноша. Турецькі службовці страх як любили різні екстравагантні уніформи.
Хтось ухопив Стентона за руку і потиснув її.
Ще хтось плеснув його по спині.
Якийсь літній француз, схоже, збирався пригостити Стентона випивкою; втім, судячи з вигляду його червоного, мов спілий помідор, носа, то був радше привід самому спозаранку перехилити чарчину.
Усе пішло зовсім не так. Він мав тінню проминути це місто і рушити далі своєю дорогою, а натомість опинився в центрі уваги натовпу. Треба було брати ноги в руки.
Проте жінка й далі йому дякувала, притримуючи заплаканих дітей; її великі темні очі променіли вдячністю, яку вона раз по раз намагалася виразити на словах.
– Ви… моїх… дітей, – поволі, не надто впевнено мовила англійською, і що у неї на думці, здогадатися було неважко. Він урятував її дітей, нічого важливішого не могло бути в цілому світі.
А от своїх не врятував.
Та й як міг це зробити? Ніхто з його близьких ще не з’явився на світ.
2
У Кембриджширі, в грудні 2024-го року, саме заповідалося на морозну днину напередодні Різдва, коли Г’ю Стентон, відставний капітан британської армії та фаховий шукач пригод, мчав крізь досвітній присмерк на своєму мотоциклі.
Обледенілу дорогу вповив густий туман; з вибоїстого гудрону давно вже зникли будь-які сліди розмітки. Якщо Стентон свідомо шукав найнебезпечніших умов для шаленої гонитви на потужному мотоциклі, то навряд чи зумів би знайти такі умови деінде.
І це йому абсолютно підходило.
Смерть була єдиною життєвою перспективою, яка викликала у нього бодай дрібку інтересу.
Убитися тут було б так просто. Дорога порожня, у морозній сутіні не зблискують жоднісінькі фари. Ніякого тобі ризику, ніякої нагоди завдати шкоди ще комусь. То була б чиста робота. Не до порівняння з тими жахливими операціями в пустелі у ті часи, коли він ще служив в армії: тоді не раз доводилося добряче попріти, і все одно, здається, ніколи не обходилося без мертвих жіночих та дитячих тіл у повикручуваних від вибухів рештках обгорілих «тойот».
Нинішня ж ціль була сама-самісінька і навіть гадки не мала протестувати. Стентону тільки й треба було, образно кажучи, натиснути на «старт». Злегка крутнути кермо в напрямку якогось дерева. Трохи, якраз у міру, додати газу і – ось воно, забуття.
От лише…
Ану ж і справді існує щось таке як пекло?
Стентон схилявся до атеїзму – тією мірою, яку дозволяла йому розважливість, – а от Кессі була католичкою. Отже, бодай найменшу ймовірність існування пекла доводилося все ж припускати, і якщо це так, то самогубство – цілком певний спосіб туди потрапити. Не те щоб думка про вогонь та сірку сильно його непокоїла. Насправді вічні сатанинські тортури, можливо, відволікли б його від товариства власної персони, яке починало вже здаватися просто нестерпним. Пекло лякало Стентона лише тим, що – за умови, що воно таки справді існує, – Кессі з дітьми там не буде, це точно.
Ангели до пекла не потрапляють.
Перспектива застрягнути у вічності нарізно від своєї утраченої сім’ї жахала його надто сильно, щоб зважитися на ризик, нехай навіть зовсім ефемерний. Тому-то, хоч як прагнув він визволення, та цього разу тільки міцніше стиснув кермо і зосередився на дорозі, а дерева знай зблискували світло-сірими видовженими вгору плямами в імлистій сутіні обабіч – і зникали позаду. Деякі широко розкидали віття і манили до себе, обіцяючи мир і спокій, немов обійми коханої.
Стентон зиркнув на спідометр. До повороту на Кембридж було вже недалеко. Цю дорогу він знав. Їздив нею багато разів ще студентом, коли повертався у досвітні години з Лондона: мчав тоді мов на пожежу, прилаштувавши між колінами на баку пакет з купленою на винос їжею, яку й відправляв собі до рота крізь відкрите забрало шолома просто на ходу.
От і нині мчав, щоб устигнути поснідати разом зі своєю давньою наставницею, професоркою Саллі МакКласкі – відомою спеціалісткою з історії військової справи, його улюбленою викладачкою в університетські роки. Зрештою, не просто улюбленою: МакКласкі належала до тих небагатьох у Стентоновому житті людей, з якими він зблизився по-справжньому. Дебела життєрадісна жінка з рум’яними щоками і не надто вдало знебарвленими вусиками, вона понад усе любила стати зі склянкою в руці перед каміном і поринути з головою у славне криваве минуле. Для МакКласкі історія була живою і трепетною, захопливою кавалькадою героїв і лиходіїв, фатальних змов і сміливих мрій. У затишній вітальні деканського помешкання, розташованого просто у Великому дворі Кембриджського університету, вона щотижня влаштовувала для своїх студентів диспути на тему «А що, якби…». У довгі, лінькуваті пообідні години частувала настрашених і водночас захоплених спудеїв пивом із чіпсами, а заодно спонукала їх уявляти й обґрунтовувати альтернативні історичні сценарії; якби доля звеліла інакше, ці сценарії спокійнісінько могли б лягти в основу її лекцій.
Стентон ще й досі наче бачив професорку на власні очі: ось вона у старезній військовій шинелі, яку носила замість халата, твердо стоїть перед каміном, без жодного натяку на якийсь там сором затуляючи студентам вогонь своїм масивним задом. У руці, щоб не засумувати, тримає склянку і різко гаркає незмінне «А що, якби…».
«Ну, отямтеся, сонні мухи! – гримить її голос, добряче вироблений на шкільних хокейних майданчиках і за десятки років тренування команд веслувальниць на річці Кем доведений до досконалого гуркітливого тембру. – А що, якби король Георг задовольнив вимоги американських колоністів і вділив їм жменьку парламентських мандатів у Вестмінстері?»
Далі завжди розпочиналася гучна і жвава дискусія, яка неминуче закінчувалася тим, що МакКласкі, не звертаючи особливої уваги на потуги студентів, котрі намагалися дійти якогось висновку, громовим голосом викладала свою версію:
«Ну, для початку, тоді не було б тієї клятої війни за незалежність, і розвиток Штатів пішов би канадським чи австралійським шляхом. Ніхто ніколи не винайшов би гамбургера, тротуари не були б обпльовані жувальною гумкою, світ не дізнавався би знов і знов про стрілянину у середніх школах. Можете у щось таке повірити? Америка, втрачена через якийсь десяток додаткових місць у Палаті громад! АМЕРИКА! Найбажаніша здобич на цій клятій планеті. Втрачена, і через що – бо забракло кількох жалюгідних місць на лавках для незалежних депутатів! Той дурнуватий Георг ІІІ не просто з глузду тоді з’їхав, він узагалі був цілковитий телепень! Бодай би йому! І що з того, що він трохи земельку обробляв і до дітей добре ставився? Через нього, гівнюка такого, ми втратили Америку!»
У ті довгі, підхмелені недільні пополудні їм було по-справжньому весело. Дискусія завжди зводилася врешті-решт до гучних сварок між марксистами, які твердили, що історія – це здебільшого неминучий результат дії наперед визначених економічних та матеріальних сил, і романтиками, які вважали, що історію творять особистості, а приступ болю у животі чи не доставлений адресатові любовний лист може змінити геть усе.
Професорка МакКласкі однозначно належала до табору романтиків.
«Історію творять не бухгалтерські відомості, а люди! – кричала вона якомусь аж зіщуленому з ляку прихильникові діалектичного матеріалізму. – Великі й нікчемні. Лихі й праведні. Жозефіна вийшла заміж за Бонапарта, бо попередній коханець погрожував викинути її на вулицю! Куцого капрала-корсиканця вона зневажала. То хіба треба дивуватися, що вже на другий день їхнього медового місяця він поперся завойовувати Італію і споганив на ціле покоління долю Європи? Якби та стара хвойда догоджала Бониному бену так само старанно, як хтозна-скільком іншим своїм коханцям, то той, цілком можливо, трахав би її спокійненько та й годі і не намірявся би трахнути цілий континент!»
На тому, як викладати історію, професорка Саллі МакКласкі, на думку Стентона, таки зналася.
Після університету він і далі підтримував із нею зв’язок, час од часу надсилаючи електронною поштою листи з тієї частини світу, де на той момент опинявся, а коли отримав від неї запрошення відсвяткувати разом у старому коледжі Різдво, то просто не зміг відмовитися. Після загибелі Кессі й дітей ні з ким із нечисленних своїх друзів він не контактував зовсім, але нагальний тон одержаного від професорки повідомлення таки його заінтригував.
«Прошу тебе, приїжджай, – писала вона. – Треба обговорити одну надзвичайно важливу справу».
Він їхав уже міськими околицями. На автобусних зупинках тремтіли від холоду робітники ранкової зміни: згорблені постаті мало не молитовно схилялися над своїми телефонами, а підсвічені екранами плями облич скидалися на попелясто-сірих привидів.
Відколи Стентон закінчив університет, минуло п’ятнадцять років, і Кембридж, як і всі інші міста, перетворився на розвіяну вітром тінь себе колишнього. Збляклі вивіски пропонували книжки, іграшки, лікарські засоби та свіжі продукти, проте насправді за тими подекуди потрощеними, а подекуди забитими дошками вітринами можна було знайти лише наркотики і напівпритомних дівчат. Крамниці перетворилися на історію, як, скажімо, ясла для худоби чи лицарські обладунки. У фізичному світі нині вже ніхто нічого не купував.
До коледжу Стентон дістався на самому світанку. Бліде безбарвне світло м’яко лягало на вкриті памороззю, схожі на спальні мішки кокони, що заляльковувалися в альковах старих, здавна знайомих стін. Поважні кам’яні будівлі стояли тут з часів династії Тюдорів. Були тепер, щоправда, обмальовані графіті, але залюблених у минувшину людей на кшталт Стентона й далі глибоко зворушували. У цих каменях чаїлося відлуння кожного кроку і кожного крику, що будь-коли турбував молекули, які гасали наввипередки в їхній серцевині. Якби Стентон мав достатньо чутливий інструмент, то міг би почути й удари молота по тому холодному зубилу, яким їх вирізьбили.
Як і в 2006-му, коли Стентон, вісімнадцятилітній студент-першокурсник, опинився тут уперше, при Великій брамі сидів сторож. Цим, однак, уся подібність і вичерпувалася. Добродушного, схожого на діккенсівського містера Піквіка чоловіка, який зі своєї затишної кімнатки виринав з червоним, наче полуниця, носом і в незмінному котелку на голові, давно вже не було. Сторож, який вітав гостей коледжу в 2024-му, сидів за товстою скляною перегородкою і носив флуоресцентну жовту куртку, хоч імовірність потрапити тут під колеса була зовсім мізерна.
– Подивіться в камеру, – кинув він, не піднімаючи очей від своєї комп’ютерної гри. – Е, ні чорта, братику! Це ж чортзна-що. Ти що, з глузду зсунувся?
Стентон на цю тираду не образився: сторож просто розмовляв по телефону з тим, хто складав йому товариство у грі. Нероздільна увага теж залишилася в минулому. Якби ви дозволяли собі дратуватися щоразу, коли люди, спілкуючись з вами, одночасно говорили ще з кимось по телефону, то голова у вас луснула б іще до полудня. Поза тим, якщо ви були хоч трохи відомі, як‑от Стентон, то це взагалі сприймалося як благо. Якщо на вас не дивляться, то й сфотографуватися разом не проситимуть.
Апарат ідентифікував райдужку і пібіпнув, висвітивши інформацію про Стентона. Шлагбаум піднявся, і він спробував одразу ж хутенько проскочити мимо.
Де ж пак: швидкості таки забракло. Пронизливо блакитні очі, худорляве, обвітрене, приємне на вигляд обличчя, коротко стрижене, вигоріле на сонці волосся: переплутати його з кимось іншим було годі, особливо для молодика на кшталт оцього, який цілими днями тільки те й робив, що витріщався у свій телефон.
– Боже мій, це ж ти, га? – бовкнув сторож. – Це ж Граніт.
– Ні, – заперечив Стентон. – Уже ні. Просто Г’ю.
– Дідько лисий! Так і є. Граніт, – наполягав сторож. – Слухай, чоловіче, – знову заговорив він до когось по телефону, – ти не повіриш, хто тут переді мною стоїть. Граніт, уяви собі. Граніт Стентон. Так! Я знаю! Здуріти можна! – І він знову повернувся до Стентона. – Страх як люблю всі ті твої штуки. Аж не віриться, що це справді ти. Чудовезно. Можна з тобою сфоткатися?
Стентон хотів сказати, що, взагалі-то, трохи поспішає, але знав, що така відповідь може принести більше клопоту, ніж користі. Молодик уже вибирався зі своєї тісної кабінки, а Стентон не раз на власному досвіді переконувався, що у таких-от «фанів» захоплення іноді вмить змінюється гнівом і гучними образами, варто їм припустити, що ними нехтують.
– Так. Звісно. Без проблем. З радістю.
Сторож спробував закинути руку Стентонові на плече, але той був понад метр вісімдесят заввишки, та й флуоресцентна куртка сковувала рухи. Тож довелося йому хоч-не-хоч обхопити знаменитість за талію, через що обидва дещо зніяковіли. Потому сторож випростав другу руку і зробив селфі.
– Гарно. Це ж треба, здуріти можна, – сказав він, уже нишпорячи великим пальцем по екрану телефона, щоб одразу ж запостити знімок у мережі. – То що у тебе сьогодні на сніданок, га, Граніте? Напорпаєш собі в нас у дворі якихось черв’ячків? Тобі ж цього на цілий день вистачить, ні? Це білок, він додасть тобі сили.
– Може, й так, – відповів Стентон.
Відомість викликала у нього щиру відразу. Ставати знаменитістю він не мав жодного наміру, хоч і чудово усвідомлював, що сам у всьому винуватий, як не крути. Якийсь час це було весело, та й по-своєму важливо. Короткі відео на тему виживання Стентон почав викладати у мережу, щоб спробувати розбурхати у вічно невдоволеної молоді потяг до пригод; він цим тішився, ба навіть пишався. Чому радісне збудження, що проймає людину, яка випробовує свої сили на лоні дикої природи, мають відчувати лише нащадки аристократів? Йому кортіло виманити бодай жменьку міської шпани з усіляких ґетто кудись у гори й ліси. Та потім він зв’язався, на свою голову, з кількома міськими доброчинними й молодіжними організаціями, й усе вийшло з-під контролю. Стентон став популярною в інтернеті знаменитістю, і за порушення анонімності його витурили з полку. Так, наче всі вони там не хапалися за будь-яку нагоду укласти вигідну угоду з видавцями.
Під аркою величної старої брами Стентон пройшов у Ґрейт-Корт, чи то пак у Великий двір. Там буцімто й нічого не змінилося. Усе й далі було за будь-якими мірками таким самим «великим»: що каплиця праворуч, що фонтан ліворуч. Ті ж самі всипані рінню доріжки, які століттями витоптували студенти. Невичерпний потік яскравих, оптимістично налаштованих юних душ, що забив тут п’ять століть тому. Душ, для яких навіть сум і журба повнилися тремким життям та перетворювалися на поеми й пісні. Пекуча пристрасть, невгамовне честолюбство, нерозділене кохання. Згодом прийдуть зовсім інші печалі.
Невдача. Розчарування. Жаль.
Стентон проминув вхід до каплиці, і на думку йому спали імена, викарбувані на меморіальній дошці, яку встановили на пам’ять про загиблих під час Великої війни. Колись він, молодий студент, сидів іноді тут у дедалі густіших вечірніх сутінках сам-один і читав ці імена. Імена всіх цих молодих людей, безжально стятих у розквіті літ. Тоді йому було страшенно їх шкода. Тепер же він їм заздрив: вони померли на самому гребені хвилі життя. Якраз сходило сонце.
Вони не постаріють, як нам постаріти судилось,
Час їх не втомить, роки – не засудять.
Пощастило ж хлопцям.
