Текст книги "Знову й знову"
Автор книги: Бен Елтон
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 25 страниц)
Стентон уже намірився був засадити рубаним ударом із арсеналу карате прямо у борлак ватажкові гурту й навіть підняв ліву руку, коли поблизу знову з’явився господар кав’ярні.
– Припиніть, прошу вас, – тихо мовив він. – У мечеті закінчилася молитва.
– О, то ти можеш говорити людською мовою, коли тобі хочеться, га, Абдуле? – кинув через плече ватажок п’ятірки, підступаючи до Стентона ще на крок, уже майже впритул. – Що ж, браво, але ні ваша клята мечеть, ні ваші молитви мене не обходять. – І він знову звернувся до Стентона: – Тепер, друже, давай сюди свої документи, а ні, то йдемо з нами у військову поліцію, там і поясниш, чому вдаєш із себе британського офіцера.
– І вже за мить тут буде повно людей, – вів тим часом далі господар-турок, і щось у його тоні спонукало і Стентона, і його супротивника спинитися. – Повно мусульман, сер, правовірних мусульман, а водночас і патріотів Туреччини. Гадаєте, варто мені розповісти їм, як ви ображали мене і мій дім своїми нахабними розмовами та вимогами випивки?
Молоді англійці відверто сторопіли.
– Ти нам погрожуєш? – перепитав ватажок.
– Це Стамбул, не Пера, – мовив господар. – Ця частина міста чужинцям не належить. Вона належить нам. А тому зараз вам краще піти.
Від думки про те, що якийсь пересічний тубілець насмілюється їм наказувати, у зарозумілих молодиків явно закипала в жилах кров, та крізь вітрину з кальяном вони й самі бачили, що в міру того, як порожніла мечеть, крихітну древню площу заполонювала дедалі густіша юрма. І юрмилися там аж ніяк не європеїзовані турки на взірець тих, які населяли Перу: тут панував іще Старий Стамбул. Ні тобі полотняних костюмів, ні фесок, ні чисто виголених підборідь; жоднісінької жінки. Натомість ті ж таки наче піжамні штани, широкі халати і розкошлані бороди. Двоє чи троє богомольців були вже біля дверей кав’ярні. Суворі чоловіки з ножами за поясом. Упав Стентонові в око навіть пістоль, хоч на позір тій зброї було років п’ятдесят, не менше.
Пихи п’ятірці офіцерів не бракувало, та й хміль з їхніх голів іще до пуття не вивітрився, проте дрібка здорового глузду там таки залишалася. Імперська доба тривала, ось уже два століття британці ширилися часом вельми тонким і зовсім не надійним прошарком по всій планеті, і вони добре усвідомлювали, що можуть стати далеко не першими солдатами корони, яких безслідно змете натовп обурених тубільців. Моторошна доля, що спіткала генерала Ґордона в Хартумі, кинула на душу пізньої Британської імперії тінь таку ж темну й болісну, як і смерть казкової принцеси через сто років.
– Гаразд, ми підемо, – сказав ватажок. – Але ти йдеш з нами, – додав він, повертаючись до Стентона. – Ґаю, візьми його ранець.
Знову Стентон напружився і застиг напоготові. Ранця його вони, звісно, не отримають.
І знову напружену ситуацію розрядив господар кав’ярні.
– Ні, – заперечив він. – Мій друг пророка не ображав. Він залишається. Ви йдете.
Двері відчинилися, і до кав’ярні ступили перші спраглі після молитви відвідувачі. Не минуло й кількох секунд, а у тісне приміщення вже набилося не менше десятка чоловіків; дещо спантеличено вони розглядали групу feringi, які, видно, щось між собою не поділили. Господар повернувся до них і заговорив турецькою. Хай що він сказав, п’ятеро молодих англійців, тепер оточених зусібіч, тут-таки прочитали на смаглявих обличчях навколо відверту погрозу.
– Мені на очі краще знову не попадайся, – гиркнув їхній ватажок у лице Стентонові.
А тоді, намагаючись триматися якомога гідніше, вивів своїх товаришів на площу, де вони знову наразилися на чимало похмурих поглядів.
Стентон обернувся до свого рятівника і подякував.
– Це я мав би вам дякувати, – відказав той. – Іноземця-хрестоносця, що ставиться до мусульманина як до рівні, зустрінеш у нашому місті нечасто.
– Ви дуже добре говорите англійською, – зауважив Стентон.
– Лише коли мені хочеться. Ось іще одна кава, прошу.
9
Після доповіді професора Сенґупти Стентон із МакКласкі навскіс через подвір’я поверталися з Великої зали Трініті-коледжу до помешкання декана.
– Невже ви серйозно вважаєте, що можете відправити мене у 1914-й? – голосно спитав Стентон, перекрикуючи віхолу, яка студено дихала їм прямо в обличчя. – І коли це трапиться… попередні сто одинадцять років просто щезнуть, наче їх і не було?
– От власне ти й розпочнеш їх заново.
– Але ж таким чином ви зітрете з лиця землі все населення, уб’єте мільярди людей…
– Хіба можна вбити того, хто ще не народився? – відгукнулася МакКласкі. – Та ми всі народимося знову, народимося кращими! Органічні складові й ДНК те нове населення матиме такі самі, але буде радикально кращим завдяки надзвичайно істотному вливанню крові, яку не проллють на полях Фландрії та під час усіх воєн і геноцидів, що трапилися далі. Ми всі повернемося, капітане! Кожен-кожнісінький і не тільки, але повернемося не такими, як сьогодні, – нудотним скопищем знуджених духовних виродків, які сидять і чекають, коли ж нарешті вимруть, – а такими, якими й належить бути людям. Такими, якими, вірю, призначив нам бути Бог, бо навіщо ж інакше Він давав би нам ось цей другий шанс, шанс усе виправити?
Вони підійшли до будинку. МакКласкі відчинила парадні двері, та Стентон загаявся на порозі, й у вестибюль одразу ж дмухнула снігом віхола.
– Бог? – перепитав він. – Ви справді думаєте, що Бог хоче, аби ви прибрали з усесвіту ціле теперішнє людство?
– А чому ні? – сказала МакКласкі, втягуючи його досередини і зачиняючи двері. – Яка, зрештою, різниця, коли всі й так просто сидять і витріщаються цілими днями у свої телефони? Крім того, уяви лишень, скільки життів ти порятуєш! Починаючи від битви при Монсі, а далі – Марна, перший раз Іпр, потім Галліполі, Лоос, Сомма, знов Іпр і знов той-таки Іпр, уже втретє, і так далі, й далі, й далі. Ти ж служив у британській армії, правда? Хлопці, які загинули в тих боях, – твої товариші по зброї, тож урятувати їх – твій обов’язок. А разом із ними й десятки мільйонів інших стражденних душ, які померли в муках упродовж поглинутого мороком двадцятого століття! Невже ти справді гадаєш, що маєш право відмовитися запобігти катастрофі тільки тому, що катастрофа вже трапилася? – Відповісти на це доволі хитромудро побудоване твердження МакКласкі Стентону не дала й одразу повела далі: – Це часом не нехтування обов’язку, капітане? Якби я не знала тебе так добре, то могла б навіть назвати це боягузтвом.
Вона повернулася і подалася вгору тими самими знаменитими сходами, на які за три століття перед тим витратив купу грошей декан Бентлі і якими піднімався Ісаак Ньютон того дня, коли заснував орден Хроноса.
– Заждіть-но хвилинку, – обурився, поспішаючи за нею, Стентон. – Боягузтво, кажете? Я ж помітив, що ви, динозаври допотопні, не покликали до своєї зграї нікого, хто мав би хоч якусь причину чіплятися за життя.
– Власне! – МакКласкі аж у долоні сплеснула на радощах. – Ньютон подумав про все. «Шукайте тих, хто не обтяжений земними турботами», – сказав він. Бо здогадувався: якщо історію таки доведеться виправляти, то відваги, далекоглядності, зрештою, духу зробити це стане лише тим, кому втрачати нічого. Проте старим і немічним світу не порятувати. Це до снаги тільки молодим і сильним. Тому-то ми й знайшли тебе, Г’ю! Ти будеш останнім членом ордену Хроноса. Ну, й завтра у нас Різдво. Гарний привід ковтнути шампанського.
Вона пішла на кухню і витягла з холодильника пляшку. Незабаром вони зі склянками в руках знов опинилися на тих самих місцях, що й уранці: Стентон сидів у кріслі епохи королеви Анни, МакКласкі, як завше, гріла спину біля вогню.
– Ну, гаразд, – усміхнувся Стентон, – припустимо на хвилинку, що ви всі тут – не божевільні, які накрутили собі бозна-що в голові, й можливість вирушити назад у 1914-й справді існує. І що, на вашу думку, мав би зробити я чи хтось інший, туди потрапивши? Тільки, будь ласка, не кажіть, що запобігти вбивству у Сараєві.
– Чому? Якраз це тобі й треба зробити.
– Ох, професорко, дайте спокій! Таж ця версія кульгає на обидві ноги.
– Стривай, хіба не вбивство ерцгерцога вважають іскрою, після якої усе й запалало?
– Отож-бо й воно, що іскрою. У тім-то й суть. Вам же не гірше за мене відомо, що існувала ціла низка складних…
– Заради всього святого, Г’ю! – перебила його МакКласкі. – Ти ж не будеш зараз розповідати мені про неминучість цієї війни через економічні причини, правда? Я марксистів на дух не зношу, ти знаєш. Будьмо!
І МакКласкі добряче хильнула шампанського, а тоді ледь зуміла стримати відрижку.
– Не конче бути марксистом, щоб розуміти: початок глобального конфлікту не залежить лише від життя чи смерті однієї окремо взятої людини.
– А от цього разу таки залежав, – сказала МакКласкі, коли знов опанувала свій стравохід. – Тільки тут не про ерцгерцога Фердинанда мова, якщо вже на те пішло.
– Що?
– Його смерть була, як ти кажеш, лиш іскрою, і нам, звісно, треба завадити їй розпалити багаття. Але справжньою причиною конфлікту був хтось зовсім інший. Теж німецького королівського роду, але не Франц Фердинанд. Розумієш, наклав головою тоді не той.
– Не той? Як може все залежати від однієї людини, королівського вона роду чи не королівського? А як же баланс влади? Система альянсів…
– Так-так, а ще військове суперництво на морі, і німецьке економічне диво, і розклад руху на залізниці, і весь безконечний перелік «причин Великої війни», який колись мав знати напам’ять кожен школяр, а тепер уже мало хто й пригадає. – Професорка взяла з камінної полиці старовинний крем’яний пістоль і знічев’я націлилась у поважного на вигляд клірика часів Генріха VIII, зображеного на портреті, що висів на стіні. – Джон Редмен, перший декан Трініті-коледжу, – сказала вона, скоса зиркнувши у тому ж напрямку, що й цівка пістоля. – Він, цілком можливо, дивився зі своєї рами на цю кімнату вже тоді, коли до Бентлі навідався Ньютон і запустив усе це діло. Принаймні мені ця думка до вподоби.
Та Стентон говорити про Джона Редмена не хотів.
– Не відволікайтеся, професорко, – сказав він. – То що за чоловік став причиною Великої війни?
– Таж кайзер, це очевидно. Дурноверхий Вільгельм, свавільний онук королеви Вікторії. Неврівноважений, злостивий, заздрісний, небезпечно гонористий, любитель потай плекати й обсмоктувати кожнісіньку дріб’язкову кривду та недогоду. От він війни хотів. Інші – ні. Просто не могли вже нічого вдіяти, спрацював ефект доміно. Австроугорці? Їм свого клопоту вистачало, тут вирішити хоча б, якими мовами у парламенті говорити.
– Але ж росіяни… – почав був Стентон, та МакКласкі лише розсміялася:
– От про росіян не треба, прошу тебе. Гаразд, хіба що про царя. Про сердешного, боязкого, вічно зніченого Миколу. Він ніколи в житті не пішов би воювати з кузеном Віллі, якби мав хоч якийсь вибір. Але Віллі вибору йому не залишив, бо тільки те й робив, що нарощував перевагу. Ну, й Микола, певна річ, був союзником французів. Думаєш, їм хотілося воювати? Ха! Та вони після того, як пруссаки востаннє завдали їм гарту, тільки те й робили, що сорок років кутали в чорне свої статуї і побивалися за Ельзасом, але навіть пальцем об палець не вдарили і так би й сиділи далі та стогнали, якби кайзер не кинув супроти них мільйонне військо. Хто там іще зостався з суттєвих гравців? Ми і янкі. Американці тоді фактично всі поголовно схилялися до ізоляціонізму. У них це, знаєш, у крові було. Вони забралися на «Мейфлавері» з Європи і повертатися назад не бажали. Й узагалі ні у що не втручалися б, якби німці не почали топити їхні кораблі і під’юджувати всілякими телеграмами мексиканців. І залишаються нам британці. Глобальна панівна сила, якій є що втрачати. Але під захистом гармат королівського флоту вона у цілковитій безпеці. Фінансовий центр планети і головний морський перевізник торгових вантажів. І це абсолютне панування у світі повністю залежить від миру. Гадаєш, комусь у Вайтголі хотілося все це зруйнувати? Ні, Г’ю, правда неспростовна: завинила тут Німеччина, а якщо точніше – кайзер. Теревенити про війну всі, звісно, теревенили, як то завше з державами буває, та й було, без сумніву, чимало романтично налаштованих молодих людей, котрим кортіло стрибнути у сідло і повести кавалерію в атаку, як то завше з молодими людьми буває – особливо з тими, які ще не до кінця усвідомили, що може зробити з кавалерійською атакою один-однісінький кулемет. Але єдиним з-поміж світових лідерів, хто щиро прагнув війни, був кайзер. Це знаємо ми тепер і це знали вони тоді, бо якщо влітку 1914-го й панувала стосовно чогось загальна згода, то хіба стосовно того, що у разі війни то буде війна між Німеччиною і всіма решта.
– У Німеччини були союзники, – спробував заперечити Стентон, якому вже починало здаватися, наче він сидить на лекції.
– Я тебе прошу! Австро-Угорська й Османська імперії, ті старі нікчеми? То були не союзники, а горе якесь, зайвий клопіт і морока. Справжніми світовими потугами, які мали не тільки минуле, але й майбутнє, були Британія, Франція, Росія, Японія та Америка з одного боку і Німеччина – з іншого, ба навіть не Німеччина, а, властиво, кайзер. Він і його прусська воєнна кліка, яка сиділа у Потсдамі й виспівувала гімни війні. Решта Німеччини хотіла робити бізнес. То ж була «майстерня світу». Дай їм ще якихось десять років, і вони купили б Францію, а врешті-решт, безперечно, і Британію. Німеччина мала найбільшу у світі соціал-демократичну партію, Рейхстаг хотів миру. Одначе кайзерові жадалося повоювати, а командував парадом і далі він. Гонор у того навіженого придурка був із Бранденбурзькі ворота завбільшки, йому аж руки свербіли встряти у бійку. Тому-то він завжди й незмінно ходив у військовій формі. А де він на всіх фотографіях? От пригадай собі передвоєнні знімки кайзера Віллі. Де він позував перед фотоапаратом?
Стентон бачив, до чого хилить МакКласкі, і розумів, що тут із нею, звісно, не посперечаєшся.
– На маневрах, – відповів він.
– Отож-бо! На маневрах, бавиться, сто чортів йому в печінку, у солдатики. Та він тільки цим і займався. Стояв на чолі найбільш просунутої в науковому та промисловому сенсі нації у світі, а насправді хотів стояти на полі битви, тримаючи на ефесі шаблі свою скалічену руку і роздивляючись мапу. Едвард VII як збавляв час? Пив, грав у карти і волочився за шльондрами в Парижі. Георг V? Колекціонував свої бісові марки. Цар Микола? Вдавав із себе дрібного поміщика і порпався собі в саду, вкупі зі своєю жінкою-командиркою, яка вклепалася по вуха в одного сільського недоумка, ще того баболюба. Французи танцювали la belle epoque. Американці намірялися підняти розвідний міст і забути про саме існування Європи. А хто ж у нас вештався по маневрах? Хто одягав шолом зі шпичаком навіть тоді, коли собаку виводив погуляти? Хто переозброювався таким темпом, що сам Чингісхан позеленів би від заздрощів?
– Кайзер Вільгельм, – визнав Стентон.
– Отож-бо й воно: кайзер Вільгельм! – вигукнула МакКласкі. – Ось тобі й причина всієї катастрофи, бодай би їй! Суть нашого плану, Г’ю, така: ми замінимо одного мертвого німецького можновладця королівського роду на іншого. Ти вирушиш у Сараєво, щоб запобігти вбивству спадкоємця австро-угорського престолу, а потім поїдеш до Берліна й уб’єш кайзера.
– У 1914-му?
– У 1914-му.
Неподалік дзвони каплиці пресвятої Трійці вибили північ. Настало Різдво.
– Я знаю, про що ти думаєш, – сказала МакКласкі.
– Думаю, що ми, певно, геть з глузду з’їхали, якщо взагалі про щось таке говоримо.
– Звісно, але, крім того, ти думаєш: якщо вбивство ерцгерцога накоїло стільки лиха, то через убивство імператора все полетить узагалі шкереберть, тут нічого й сумніватися.
– Ну, так, щось у цьому є.
– Але цього не станеться, якщо провина ляже на кого треба.
– На кого треба?
– Авжеж. Бачиш, коли вбивають кайзера, то що насамперед роблять люди? Правильно, запитують, хто це зробив.
– Звісно.
– Але навряд чи комусь спаде на думку припустити, що завинив тут мандрівник у часі, який перестрибнув через замкнену петлю у просторово-часовому континуумі.
– Справді, навряд.
– Річ у тім, що Франца Фердинанда вбив іноземець, і це негайно спричинило глибоку міжнародну кризу. Якщо кайзера порішить німець, тобто якщо створити таке враження, то криза вибухне в Німеччині і тільки в Німеччині. А якщо раптом виявиться, що вбивця ще й був соціалістом, то розпочнеться такий шарварок, що Німеччина загрузне в ньому надовго. Німецький соціалістичний рух був найпотужнішим і найбільш передовим у Європі. Тамтешні правлячі кола вважали лівих ворогом суспільства номер один. Якщо у них буде змога показати вбивцею імператора когось із табору лівих, то це неминуче обернеться брутальними поліційними репресіями, а ліві, які жодної провини за собою не бачитимуть, теж у боргу не залишаться. Відтак Німеччина порине у внутрішні чвари. Британія натомість зосередить основну увагу на ірландському питанні, яке на той час просто роздиратиме її на частини, не кажучи вже про суфражисток. Росія й далі поволі просуватиметься до якоїсь подобизни сучасної держави. Франції принесе безмірну втіху агонія, у яку вкине сама себе Німеччина, адже цілий 1914-й, а може, й довше німці будуть перейматися виключно собою. І хоч якою вирине з цієї колотнечі Німеччина, вправо вона хилитиметься чи вліво, та принаймні на її чолі вже не стоятиме схиблений на війні психопат. А поза тим, на той час дедалі вищий рівень добробуту й економічної взаємозалежності європейських держав на пару з демократичними реформами зроблять війну взагалі неможливою. Ще ніколи дві сучасні капіталістичні демократії не вступали у війну між собою. І знаєш, що в цьому плані найкраще? Тих чарівних російських царівен не повбивають! Стули рота, Г’ю, а то ти його так роззявив, що на рибину схожий.
10
Стентон ковтнув пива і закусив прецлем; сидів у «Східному барі» в готелі «Пера-палац» на Ґранд-Рю-де-Пера, по європейському боці Золотого Рогу. Після нещодавньої небезпечної ескапади в кав’яреньці біля мечеті він вирішив ні на які ризики більше не наражатися і поїхав фіакром прямо до готелю, де зупинився.
Розглядаючи модно вичепурений люд навколо, що коротав час в очікуванні другого сніданку, Стентон уже шкодував, що кинув курити. У 1914-му курили геть усі. Сигарети в барі пропонували безкоштовно, а за кілька пенні можна було отримати сигару. На стінах красувалася реклама сигарет. Зловісної подоби персонаж у фесці втішався куривом марки «Мослем», а вельми самовдоволеного, схожого на султана чолов’ягу у велетенському тюрбані з ісламським півмісяцем оточував цілий гурт доволі легко одягнених танцівниць. Якусь хвилю Стентон розважався, пробуючи вирахувати, хто у двадцять першому столітті, з якого він сюди потрапив, обурився б цією рекламою сильніше і здійняв би більше галасу: прихильники здорового способу життя, феміністки чи правовірні мусульмани.
Його погляд перехопив бармен.
– Турецькі чи вірджинські, сер?
І посунув до нього прегарно інкрустовану коробку, одночасно запропонувавши вогонь.
Вони так тішили око, ці бездоганно рівні ряди невеличких білих рурочок. Ще донедавна він викурював по двадцять на день і насолоджувався кожною. В армії, бувало, й більше. Там узагалі мало хто відмовляв собі у такій втісі. Коли ти з дня на день ризикуєш підірватися на замаскованій під що завгодно вибухівці, то ризик смерті через тридцять років якось тьмяніє. Куріння було чимось на кшталт складеного з двох пальців знаку ворогові. «Ми тебе не боїмося. Бачиш, усе одно самі себе вбиваємо».
Стентон мало не спокусився. Запалити турецьку цигарку у «Східному барі» готелю «Пера-палац» у старому Константинополі в ті дні, коли Османська імперія ще сяк-так шкандибала світом, – від самої думки про це віяло романтикою, дуже в його дусі.
– Ні, дякую, – сказав він.
Курити Стентон кинув після того, як отримав листа від Кессі.
Вона його про це не просила, але він вбачав у такому вчинку потужний доказ своєї рішучості виправитися, стати кращим. Кессі сама палила, коли вони познайомилися, але кинула, завагітнівши. І відтоді страшенно хотіла, щоб він зробив так само; ніколи, щоправда, йому нічого на цю тему не казала, але від нього, звісно, це не сховалося. Особливо після того, як Тесса почала звертати увагу на всю ту соціальну рекламу з напівзогнилими легенями та хворобливими на вигляд очима.
– Ще одне пиво, будь ласка, – мовив він. – Ні, зачекайте. Скотч. «Лафроайґ». – Зазвичай Стентон віддавав перевагу багатшим, дещо заспокійливим ґатункам віскі, але цього разу йому хотілося чогось збудливого й агресивного. Димний, з присмаком торфу напій він перекинув одним духом. І пригадав собі лишайник, варені корінці та обвуглену оленину, завдяки яким виживав тижнями на берегах озера Лох-Марі.
А ще згадав про МакКласкі.
Вона подарувала йому «Лафроайґ» різдвяного ранку п’ять місяців тому. Прокинувшись вранці, він побачив на спинці ліжка традиційну панчоху, де знайшов мініатюрну плящинку віскі, шоколадну помаранчу і брелок для ключів з сувенірної крамнички Трініті-коледжу.
А також документ на ім’я капітана Г’ю Стентона, рік народження – 1878, з печаткою, у якій впадали в око великі літери «GR».
– Невеличкий різдвяний дарунок, – озвалася професорка, входячи до кімнати з цигаркою в зубах і з тацею зі сніданком в руках. – У ті часи паспортів як таких ще не було. Якщо ти вважав, що можеш встряти десь у тарапати, то запасався про всяк випадок посвідкою особи з фото і листом із нашого міністерства закордонних справ, який велів усіляким чужоземцям дати тобі чистий спокій, а самим котитися на всі чотири сторони. Pax Britannica, розумієш. Гарні були деньки, еге? А класно відфотошопили твоє фото, скажи? Вуса тобі дуже навіть до лиця, ти з ними такий серцеїд на вигляд… розіб’єш там серця всім юним суфражисткам. Гаразд, ось тобі чай, яєчня, грінки і купа зубрячки на додачу. Різдво, не Різдво, а працювати треба.
На таці поряд зі сніданком лежали планшет і лептоп.
– На планшеті – чудовий курс німецької.
– Взагалі-то я говорю німецькою дуже непогано. Відслужив перші три роки на Рейні.
– Ти ба! Думаєш, нам про це не відомо? То ж була одна з основних вимог. Не менш важлива за твої практичні навички й уміння. Але «дуже непоганого» рівня не досить, у тебе ж там таємна робота. Поза тим, не забувай, що німецька початку двадцятого століття була до дідька формальніша за ту, якою з тобою балакали шльондри в нижньосаксонських барах. Тому берися таки до зубрячки. Звісно, було б супер, якби ти вивчив ще турецьку і сербську, але це не мови – суще жахіття. Тож ми подумали, що краще тобі цілком вільно говорити німецькою, ніж абияк усіма трьома. Ти ж і французькою говориш, правда?
– На шкільному рівні. А ще трохи пушту й урду.
– Добре. Німецька – якраз те, що треба. Рідна мова ерцгерцога, якого тобі треба порятувати, й імператора, якого тобі треба порішити.
МакКласкі сіла на ліжку й узяла з таці грінку.
– То ви далі за своє?
– Яке таке своє?
– Той великий і неймовірно вигадливий жарт, у який ви чомусь вирішили втягнути свого колишнього студента.
– Все ніяк не можеш повірити, що через п’ять місяців опинишся у 1914-му? – спитала МакКласкі, ковтаючи грінку й водночас випускаючи носом дим. Стентонові аж цікаво стало, де це вона навчилася жувати і дихати одночасно. Так уміють робити представники деяких гірських племен, йому самому траплялося бачити, але від кембриджської професури такого якось не сподіваєшся.
– Та щось не дуже, – визнав він, відкручуючи з плящинки ковпачок і вдихаючи густий запах, що віддавав сирою землею. – Бо ж уся ця справа, погодьтеся, сильно скидається на чисте божевілля. – І закрутив ковпачок назад. – Може, це все-таки лише жарт, витівка? Змусимо Граніта Стентона повірити, буцімто він вирушає на неймовірну місію, а тоді виставимо все для сміху в нет: «Граніт проти історії».
– Г’ю, ти справді можеш уявити, щоб я так крутила тобі голову?
– Ну, визнаю, це мене дуже здивувало б, ваша правда. Але менше, ніж ідея відправити мене у минуле.
– Гаразд, – скручуючи собі ще одну цигарку, мовила МакКласкі; Стентонові на простирадла просипалося кілька крихт тютюну. – Скажу тобі таке. Чи вдасться тобі здійснити квантовий стрибок у просторово-часовому континуумі, нам, звісно, напевне не відомо, та що нам відомо таки напевне, то це те, що сер Ісаак Ньютон вважав це можливим. А сер Аміт Сенґупта, у свою чергу, стверджує, що математичні розрахунки, на які спирається Ньютон, цілком раціональні. Ось так. Це все, що відомо нам, і все, що відомо тобі. Хтозна, може, нічого такого й не трапиться. Безперечно тут, Г’ю, лиш одне: як Ньютонові спадкоємці, принаймні припускати таку можливість і діяти відповідно ми зобов’язані. Невже ти цього не розумієш?
Стентон мовчки їв свою яєчню.
– Та й чому ні, Бога ради? Ти сам сказав, що просто вбиваєш час у надії, що рано чи пізно щось уб’є тебе. Ну, то прошу дуже, вбивай його тут зі мною. Це аж ніяк не гірше, ніж сидіти на березі озера десь у Шотландії або намагатися піймати інтернет у дешевенькому мотелі. Живи собі тут, у помешканні декана. Вдосконалюй свою німецьку. Вивчай із усією пристрастю 1914-й і поринь із головою у достоту дивовижний досвід та найрізноманітніші знання, якими з тобою щедро ділитимуться члени ордену Хроноса. Що ти ще маєш до роботи? Де ще так повеселишся? Що тобі взагалі втрачати?
Стентон усміхнувся. Тут вона його таки підловила, не посперечаєшся.
– Хлопця ви, звісно, підібрали якраз того, що треба, – озвався зрештою він. – Ні тобі зв’язків, ні життя, ні майбуття. Такого, як я, насправді ще пошукати.
– А на додачу – винахідливий шукач пригод, говорить німецькою та ще й історією неабияк цікавиться! Чорт забирай, Г’ю, таке враження, що тебе нам підсунув сам Ньютон.
– Гаразд, професорко, – мовив Стентон з усмішкою. – Я з вами принаймні на якийсь час…
– Ю-ху-у! – вигукнула МакКласкі і на радощах так труснула головою, що щедро всипані лупою плечі її шинелі побіліли від нового снігопаду ще сильніше. – Нічого, якщо я потягну ще одну?
І, не чекаючи на відповідь, схопила грінку, надкусила, а тоді потягнулася, щоб умочити її у Стентонову окату яєчню. Той, одначе, вчасно прикрив тарілку рукою.
– Грінку можете взяти, професорко, – сказав він. – Але мочити її в чужу яєчню – це вже занадто. Огидно, як по правді.
– Бачу, ти ніколи не бував на опівнічних гулянках у шкільному гуртожитку. Там усієї цієї бридливості позбуваєшся вмить. Я сотні разів дожовувала жуйку після інших дівчат.
– Привілею вчитися у приватній школі я не мав, вибачайте.
– Знаєш, оцей свій гонор у 1914-му краще заховай кудись подалі. Аристократи тоді заправляли направду геть усім.
– У кого гроші, професорко, той і заправляє. Так завжди було, є і буде.
– Ну, гаразд, до діла. Тут на планшеті – німецька. На лептопі – читання на ніч. Зріз ситуації в Європі станом на перше червня 1914-го, особливу увагу приділено Центральній Європі і Балканам. Усе, що нам відомо, до останньої дрібнички. Від цін на ковбаси у Будапешті – до особового складу британського посольства у Белграді, від розкладу потягів на вокзалі Ватерлоо – до тертя між кайзером та його матір’ю-англійкою, якій він ставив на карб свою скалічену руку. Ретроспективний погляд – наш головний козир, тому хочеш чи ні, а мусиш усе це в себе втиснути. Ближче до старту тобі доведеться багато часу проводити на історичному факультеті. Семестр на той час іще не закінчиться, тож гляди не закохайся в якусь чарівну студентку в мініспідничці, страшенно захоплену італійським Відродженням. Бо я певна на всі сто, що перед таким-от збіса спокусливим зрілим однокурсником, як ти, не встоїть жодна.
Стентон метнув у неї гострий погляд.
– Я в житті більше не закохаюсь, це вже напевне.
МакКласкі знизала плечима.
– Не думаю, що твоїй Кессі цього хотілося б.
– Я вже вам казав: Кессі померла і права голосу не має.
– Ну, то хоч переспав би з котроюсь раз чи два. Кажу ж, вони на тебе летітимуть як мухи на мед, не встигатимеш обмахуватися.
– Професорко, – сказав Стентон, – займімося ліпше Хроносом, га?
– Твоя правда, – мовила вона, вже крокуючи до дверей. – Перше заняття з німецької – об одинадцятій тридцять. На щастя, твій викладач не проти пропустити різдвяний обід. Якщо чогось потребуватимеш – курива там чи ще чого, – то гукай.
– Я й далі не курю.
– У 1914-му куритимеш, можу закластися.
– Гаразд, якщо я таки опинюся коли-небудь у 1914-му, то, може, одну й викурю – суто для вас.
