Текст книги "Знову й знову"
Автор книги: Бен Елтон
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 25 страниц)
21
– Ні, ну Бога ради! – вигукнула добряче роздратована МакКласкі. Стояла, як завжди, на своєму улюбленому місці перед каміном. Погода хоч і поліпшилася, та вечори й далі були прохолодні, і професорка, запхавши руки під поли своєї шинелі, завзято розтирала собі зад, який, видно, добряче припекло. – Такого ж не придумаєш.
Був вечір Великодньої неділі 2025-го року. Вони зі Стентоном просиділи весь пополудень у Дейвісовому «оперативному штабі» на історичному факультеті, розбираючи всі подробиці вбивства у Сараєві, і допіру повернулися після вечері всухом’ятку до оселі декана. МакКласкі, як завжди, випивки собі не шкодувала, а тепер знай набирала обертів, даючи вихід роздратуванню.
– Я й досі повірити не можу, що це справді сталося. Якби це не була правда, ніхто б ніколи в таку бридню не повірив. Шестеро кілерів! – вигукнула вона, змахуючи масною рукою крихти чедеру, що пристали до вусиків. – Шестеро озброєних терористів! Кожен опинявся у той чи інший момент на відстані чотирьох-п’яти метрів від жертви, ерцгерцога – і жоден не зумів його вколошкати! Блискуче, правда? Все, змова провалилася, finito! Кінець-капець! Апіс зі своєю бандою психопатів можуть підібгати хвости і давати драла. Вони кілька місяців морочилися, щоб переправити тих жалюгідних недоумків через кордон. Ризикували цілою своєю «підземною залізницею». І всі шестеро так облажалися!
Професорка хлюпнула собі у склянку кларету, порозливавши по столу стільки ж, скільки й налила, схопила з сирної дошки ще один чималенький шматок чедеру, затиснула його між двома крекерами і повз цигарку, що стирчала з-поміж зубів, відправила собі до рота.
– Ерцгерцог живий-живісінький, цілий-цілісінький, і взагалі, то був його день, – продовжувала вона, порскаючи крихтами у цигарковий дим перед собою. – І що далі? Генерал-губернатор Боснії, який, власне, відповідає за безпеку ерцгерцога, буквально власноруч організовує вбивство. Що не вдалося Апісові й усім його довбанутим на всю голову, ні на яку фігню не здатним пацанам-фанатикам, те робить за них не хто інший, як ерцгерцогів власний поліцай. Здуріти можна!
Стентонові залишалося хіба що кивнути на знак згоди. Що більше вивчав він хронологію сараєвського вбивства, то неймовірнішими здавалися всі ці збіги та промахи.
– Маєте рацію, професорко. По суті, ерцгерцога з герцогинею насправді прикінчив не Принцип, а генерал Оскар Потіорек.
– Генерал Оскар Потіорек, – зі зневагою в голосі повторила МакКласкі. – Генерал. Та я б йому казарми не довірила підмести. Повна, всесвітньо-історична дупа.
Стентон сягнув по теку з матеріалами і витягнув фото.
– Ось хто насправді розпочав Велику війну.
Якусь хвилину вони не відводили очей від старої світлини. Якби Голлівуд шукав актора на роль пихатого, зашореного, твердолобого, гордовитого австрійського генерала старого гарту, то найкраще було б скористатися самим прототипом. Вибритий на три дюйми над вухами кулеподібний череп, ретельно підстрижені вуса, завішані медалями груди; легенько відхиливши назад голову, Потіорек дивився в камеру холодним, зневажливим поглядом, з ледь помітним усміхом на губах.
– Ну, й чого він либиться?! – крикнула МакКласкі, кинувши у вогонь недопалок і тягнучись не надто твердою вже рукою по нову порцію сиру і випивки. – Ні, серйозно, чого йому либитися, цьому дурневі, ідіотові найвищого ґатунку? З міркувань безпеки він вирішує змінити маршрут кортежу, але водія ерцгерцогової машини попередити забуває! Всі інші водії в курсі, а водій ерцгерцога – ні сном ні духом! Ось воно, ось де собака заритий. Тому-то й отримала «Чорна рука» сьомий шанс, який, на превелике диво, не спартачила, – і почалася Велика війна. От же ж дідько, бодай би їм! – МакКласкі з розпачу просто волосся рвала на собі. – Принцип свій шанс проґавив. І чудово це розуміє. Фактично, того дня він від планів убивства відмовляється, вирішує, що час уже й підживитися, і вирушає по якийсь бутербродик. Бутербродик, щоб йому! Ну, от із чим це порівняти? З Лорелом і Гарді? Словом, валандає він до тих, як там їх…
– «Делікатесів Шіллера».
– От-от. «Делікатеси Шіллера»: звучить, наче якийсь тодішній «МакДональдс». По суті, поперся він за тим, що там у них на початку двадцятого століття заступало біґ-мак і картоплю фрі, а по дорозі роздумував, безперечно, що скаже Апісові, бо ж тому, відомо, пальця в рот не клади: він у свого короля всаджував тридцять куль, краяв трупи шаблею на кавалки і викидав через вікно…
– Принцип із Апісом ніколи не бачився і ніколи не побачився б, – перебив її Стентон. – «Чорна рука» діяла за принципом окремих ланок.
– Нехай, не в тому суть. Той молокосос, придурок такий, свій шанс стати героєм сербського народу профукав і пішов утішитися бутербродиком з сиром та маринованим огірочком. Тим часом водій ерцгерцога допетрав, що відстав від кортежу, бо всім решта сказали, куди їхати, а йому – ні. Намагаючись вернутися на маршрут, він повертає на якусь вулицю і – отакої: з усіх бісових сараєвських вулиць трапляє власне на ту, де стоять ті «прибамбаси Шіллера»! Ну от як у таке повірити? Як, до чортової мами, у таке повірити?! Ми ж говоримо про початок Великої, по-справжньому великої війни, а все впирається у поворот не туди та в бутерброд зі сиром!
На якусь хвилю цей вибух обурення професорку геть знесилив. Вона засунула руку в кишеню шинелі, витягнула жмуток тютюну з м’ячик для гольфу завбільшки і кілька секунд намагалася втиснути його у папірець для самокруток, аж доки не усвідомила, що занадто п’яна, аби дати собі з цим раду. На щастя, згадала про люльку, яку тримала застромленою у забрало середньовічного шолома, і заходилася набивати тютюном її.
– Не забудьте ще про ту мороку з коробкою передач, – докинув Стентон.
Йому подобалося її накручувати; це нагадувало ті давні студентські посиденьки, коли вона в неділю пополудні збирала у себе в помешканні майбутніх істориків. Добряче роздражнена МакКласкі – те ще видовище, тож студенти часом пробували її провокувати. Того дня, втім, сторонньої допомоги вона явно не потребувала.
– Ох, про ту бісову коробку передач навіть мені не нагадуй. Мало того, що ідіот-водій не знає дороги – добре, це, може, й не його провина, згодна, – то він ще й зчеплення не може двічі витиснути! Це ж елементарна річ! Історія затамувала подих, аж тут до невдах, від яких там і так уже проходу нема, долучається ще один – прошу дуже! Водій, професійний водій машини самого ерцгерцога, пробує перемкнутися на задній хід – і в нього глухне двигун! Глухне, сто чортів йому в печінку! Водій ерцгерцога не може елементарно здати назад! – Лице у професорки аж побагровіло, на шиї і на чолі понабрякали вени. – Акурат тієї миті Принцип виходить з харчевні, з тих бісових «прибамбасів», зі своїм бутербродиком у руці. Й опиняється – на тобі! – за якихось півтора метра від чувака, якого має вбити. Ну, чесно, в таке ж неможливо повірити. Чоловік, якого він зі своїми небораками-приятелями цілий день намагався вколошкати, сидить прямо перед ним на вузенькій вулиці – машина, бачте, заглухла! Які були шанси, що все складеться саме так? Це ж уже божевілля якесь!
Тут МакКласкі, яка від щирого обурення вже мало не пританцьовувала на килимі, плюхнулася у фотель, геть виснажена. Щоб відновити сили, вона приклалася до склянки з вином і двічі добряче затягнулася люлькою, от лише, на лихо, примудрилася перевернути її догори дриґом і висипала розжеврілий тютюн собі на коліна. Допіру змахнувши його на килим і притоптавши жар, професорка начебто врештірешт заспокоїлася.
– Хіба ж я не казала завжди, що історію творять окремі придурки і невдахи? – спитала вона. – Ну справді, хіба не казала?
– Авжеж, професорко, казали, – відповів Стентон, частуючись шматком шоколаду. – Історію творять люди.
– А більшість людей гівна варта.
– Мабуть, саме тому історія – здебільшого суцільна катастрофа.
– Та тільки не цього разу! – вигукнула, осушивши свою склянку, МакКласкі й підняла догори кулак. – Не цього разу! Цього разу до міста завітає зовсім інша людина. Не ні на що не здатний телепень, а вельми тямущий і чудово підготовлений британський офіцер, який і порятує світ. Лишень уяви собі, Г’ю: ти врятуєш світ! – вона схопила карафку з вином і глитнула просто з неї. – З Великоднем тебе!
22
Лабіринтом вуличок понад річкою Міляцка Стентон дійшов до «Делікатесів Шіллера». Заходити досередини, втім, було ще рано, тож він пройшов мимо і рушив до Латинського мосту. Крокуючи, думав про МакКласкі та її великодній тост.
І чекав, щоб урятувати світ.
До нього підійшла квіткарка. Дівчина років сімнадцяти-вісімнадцяти з кошиком примул у руках. Слів він, певна річ, не розумів, але все було ясно й так: вона хоче їсти і просить купити квітку.
Дівчина була до болю худенька. Чіткий відбиток нужди на обличчі, голодний погляд… та й узагалі на око – якась напівлюдина-напівпримара, буцім не від світу сього. Випнутими вилицями і велетенськими очима нагадувала дівчат-жінок з японських мультфільмів, таких популярних у тому столітті, з якого прибув Стентон.
Кілька секунд він був цією проявою такий вражений, що просто мовчки стояв і дивився на неї. Дівчина без слова відвернулася і попрямувала геть: часу на чоловіків, які тільки витріщаються, а квітів не купують, явно не мала.
– Прошу, зачекайте, – окликнув її Стентон. Говорив англійською, проте й цього разу все було зрозуміло. Із запитальним виразом на химерно примарному обличчі дівчина обернулася.
– Даруйте, – мовив він, а тоді додав німецькою: – Es tut mir leid. Перепрошую.
Квіткарка у відповідь лише всміхнулася і простягнула кошик.
Усмішку мала не менш чарівну за обличчя. Не конче рівні зуби достоту дивним чином лише доповнювали примарну вроду. Шкіра була зовсім бліда, проте, коли Стентон усміхнувся й собі, щоки ледь помітно порожевіли.
Чимось ця дівчина Стентона вабила. Можливо, тим, що була на позір така ж самотня, як і він. Чужинка, що борсається у холодному і байдужому світі.
Він вийняв портмоне. Нічого дрібнішого за банкноту у дві крони там не знайшлося, а це, відомо, забагато, за ці гроші можна купити не одну квітку, а принаймні десяток. Дівчина витягнула з гаманця на поясі жменю монет і почала рахувати, чи вистачить їх на решту. Стентон знов усміхнувся і махнув рукою: мовляв, не треба, залиш собі. Явно дуже втішена, дівчина взяла гроші, подала йому квітку і пішла собі.
Стентон дивився їй услід і радів, що дав більше, ніж треба. Ці гроші він отримав від потолочі, яка погубила його сім’ю. То чому б не скористатися ними, щоб таке-от голодне тендітне створіння почувалося у цьому непростому світі хоч трішечки щасливішим?
Він заклав примулу у петельку своєї норфолкської куртки та знову повернувся до річки. «Делікатеси Шіллера» – буквально за два кроки, відразу за рогом, кілька хвилин у нього ще є.
Дивлячись понад перилами Латинського мосту на Міляцку, Стентон пригадав собі каламутні води Босфору того першого ранку, місяць тому. Бажання кинутися сторчголов униз давно розвіялося. Тепер він усім серцем вірив у важливість своєї місії. А попри те, вчився знов цінувати життя, у якому трапляються, наприклад, такі-от швидкоплинні зустрічі з дівчатами-квіткарками. Кессі більше немає, та краса у світі залишалася. Хай, либонь, не для нього, тут усе вже в минулому. Але краса є краса, і це просто чудово.
Стентон глянув на годинник. Час майже настав.
Годинник прибув разом із ним з попереднього життя. По суті, такий собі маленький комп’ютер із кварцовим хронометром на батарейці. Чогось схожого за обчислювальною потужністю у світі не буде ще щонайменше років п’ятдесят, і навіть коли й з’явиться вперше щось технологічно сумірне, то це буде машинерія завбільшки з невеликий дім, а не з кришечку від пляшки з-під молока. Дивлячись на свій годинник, Стентон подумав, чи тепер, після того, що він мав ось-ось зробити, не мине ще більше часу до появи перших більш-менш схожих на комп’ютер апаратів. Зрештою, у двадцятому столітті великі технологічні стрибки відбувалися здебільшого завдяки військовим дослідженням. Якщо йому пощастить зараз забезпечити цьому століттю мирніший початок, до тих комп’ютерів, можливо, взагалі не дійде. Що ж, іще одна вагома причина запобігти Великій війні. Якщо смартфони й ігрові приставки розроблять на кілька десятиліть пізніше, то це дуже й дуже непогано.
З мосту Стентон побачив невисокого юнака з сумними очима, навряд чи старшого за дівчину-квіткарку і такого самого виснаженого на вигляд. Юнак пройшов понад берегом річки і звернув у вуличку, на якій розташовувалися «Делікатеси Шіллера». У Стентона холодок пробіг по спині й трохи сильніше забилося серце: то був Гаврило Принцип. Щоб зустрітися з цим молодиком, довелося здійснити мандрівку крізь простір і час. Але історії той більше не творитиме.
Стентон чекав далі, стежив за годинником, як збігають одна по одній секунди двадцятого століття.
І ось його час настав. Машина ерцгерцога мала з’явитися рівно за хвилину. До нього вже долинав шум мотора.
Він зійшов з мосту, рушив угору вуличкою і ввійшов до закладу Шіллера. Планував відволікти увагу Принципа, стати між ним та вітриною й, удаючи з себе спантеличеного, заблуканого іноземця, розмахувати великою картою і голосно говорити англійською та німецькою, жодної з яких молодий серб не розумів. Цього, мав надію, вистачить, щоб завадити Принципові навіть побачити ерцгерцога. Зрештою, у 1914-му шум авто, яке заглухло на вулиці, був не такою вже й дивовижею, та й водій мав би швидко завести двигун знову. Якщо ж відволікти увагу не вдасться і Принцип спробує вийти на вулицю, Стентон намірявся просто фізично його затримати.
Такий у нього був план.
Та коли Стентон увійшов у «Делікатеси Шіллера», аби втілити цей план у життя, він, себто план, блискавично змінився.
Бо змінилася історія. Гаврила Принципа у «Делікатесах» не було.
Стентон глянув на годинник. Помилки бути не могло. Кварцові хронометри не брешуть. Поза тим, він чув, як повернула у вулицю машина ерцгерцога, що мала заглухнути перед закладом. Вона буде тут за п’ятнадцять секунд. Якби історія повторювалась, Принцип мав би цієї миті виходити надвір, прямо назустріч злощасному зіткненню. Та історія не повторювалась, бо Принципа там не було. Історію щось змінило.
І єдиною людиною на планеті, спроможною це зробити, був Стентон.
Він почув, як на вулиці заглухло авто, і кинувся туди. В машині, за якихось півтора метра від нього, сидів ерцгерцог з дружиною. Стентон опинився точнісінько на тому самому місці, де мав стояти Принцип. Де Принцип, властиво, й стояв, коли всесвіт востаннє торував цей шлях.
То де ж він?
І тут Стентон його побачив. І тієї ж миті збагнув, яку впоров дурницю. Принцип був на протилежному боці вулиці. По той бік машини.
З дівчиною-квіткаркою.
Стентон таки змінив історію. Зайві гроші, які він дав дівчині, змінили перебіг її дня. Вона перервала роботу і поквапилася скористатися несподіваним дарунком долі. Дарунком, якого у попередньому двадцятому столітті не отримала.
Звісно ж! Що зробить голодна вулична дівчина, коли їй перепаде трохи «лівих» грошей, за які не треба звітувати? Звичайно, відразу попрямує туди, де можна роздобути їжі. Найближчим таким закладом і були «Делікатеси Шіллера», і там вона зустріла Принципа, якого не мала б зустріти. Молодий парубок перестрів юну дівчину. Вийшли вони разом, а може, він вийшов слідом і заговорив із нею вже після того, як вона щось собі купила. Онде в руці у неї паперова торбинка.
Усе це Стентон побачив і збагнув умить. Так само вмить він побачив і збагнув, що на дівчину Гаврило Принцип уже не дивиться. Дивиться натомість на ерцгерцога й усвідомлює, що нагода таки його наздогнала. Як і у попередній часовий виток, тільки-от цього разу він опинився з іншого боку від авто.
Бо туди його відправив Стентон.
Дівчина стояла перед Принципом, між ним та ерцгерцогом, між ним і Стентоном. Вона саме оберталася й собі глянути туди, куди дивився Принцип, – на машину та її знаменитих пасажирів. І тут-таки Стентон помітив, що Принципова рука потягнулася до кишені. Що було в тій кишені, він знав достеменно точно.
Стентонова рука теж ковзнула вниз – до кишені, де лежав «ґлок».
Тим часом рука Принципа з кишені вже випірнула, стискаючи щось вугласте й сіре: цю річ Стентон упізнав одразу, бо ж бачив не на одному фото. Внаслідок його необдуманого вчинку браунінг, з якого зробили перший постріл Великої війни, ось-ось мав вистрелити знову.
Не минуло й секунди, як Стентон уже був готовий до бою: тримав у витягнутій на рівні очей руці пістолет і цілився. Тільки-от між ним і сербом далі стояла дівчина. Фактично, з-за неї визирав лише край голови Принципа – і рука зі зброєю, яка теж піднімалася, щоб вистрелити. Коли Принцип стріляв у ерцгерцога та його дружину минулого разу, то вбив обидвох усього лишень двома пострілами. Стентона, який збавив чимало часу, аналізуючи матеріали сараєвського вбивства, це добряче вразило. Убити людину одним пострілом не так легко, навіть стріляючи впритул, а з браунінга 1910-го року – то й поготів, не кажучи вже про те, щоб зробити це двічі впродовж буквально двох-трьох секунд. Обговорюючи замах, Стентон із Дейвісом знай гадали: Принцип просто такий щасливчик чи природжений снайпер? Якщо друге, то йому завиграшки зробити те саме ще раз. Так ризикувати Стентон не міг. Він повинен був гарантувати безпеку ерцгерцога на сто відсотків і мав на це пів секунди: потім молодий серб вистрелить. Стентон і сам стріляв нівроку, та Принцип ховався за дівчиною, і влучити в нього так, щоб знешкодити лише його, було практично неможливо.
Залишався тільки один спосіб поцілити у нього напевне.
– Мені так прикро… – прошепотів він, дивлячись у великі, вражені дівочі очі.
«Ґлок» випустив кулю, яка легко пробивала броньовану пластину. Прошивши два тіла, вона ледве чи й утратила відчутно на швидкості. На зріст Принцип удався невисокий, не надто вищий за квіткарку. Їхні серця були в ту хвилину якраз на прямій лінії від Стентона.
Одна куля пройшла крізь два серця.
Дівчина померла миттєво. На мікросекунду пізніше так само миттєво помер Принцип.
Ерцгерцог і його кохана герцогиня навряд чи й збагнули, що трапилося.
До них уже бігли поліцейські і солдати. Ті самі поліцейські і солдати, яких Стентон добре вивчив за відомим на весь світ фото затримання Принципа.
Та цього разу Принципа не затримали. Він був мертвий, а от ерцгерцог – живий. Першу частину довіреної орденом Хроноса місії Стентон виконав. Урятував Франца Фердинанда.
Й убив безневинну молоду дівчину.
23
Стентон кинувся геть. Побіг не назад до річки – саме звідти й наближалися солдати і поліція, – а вгору провулком, до Франц-Йозеф-штрассе, однієї з найжвавіших вулиць Сараєва.
Замішання і метушня позаду зіграли йому на руку, і перший окрик «Стій!» донісся до нього вже на тій вулиці. На щастя, там було повно людей, а загубитися в натовпі набагато легше, ніж у чистому полі. Можливо, за ним і гналися, та озиратися не хотілося.
Він убив дівчину.
Спершу спонукав її відхилитися від шляху, який судила їй доля, а коли їхні дороги перетнулися вдруге, просто її застрелив.
Мусив так учинити і знав це. Місія важила більше. Місія рятувала життя мільйонам невинних дівчат. Квіткарка стала лиш іще однією з «супутних утрат». Отак-от: трапилася на його путі – і перетворилася на утрату.
Бо він виявився тупим придурком.
«Не залишати жодних слідів»: що тут незрозумілого?
І яким чином ця вимога узгоджується з чималенькими чайовими голодній дівчині біля ключового кафе, коли до години «Ч» залишилися буквально секунди?
Попереду спинився підібрати пасажирів трамвай. Стентон застрибнув у вагон і лише тоді, коли той рушив, дозволив собі оглянутися. Онде вони. Люди з фотографій, які були на місці відразу після вбивства.
Стентон мав ті фото у своєму комп’ютері. Фото, яких так і не зробили, з події, яка так і не трапилася. Солдати і поліцейські, одні в уніформі турецького кшталту – шароварах і фесках, інші одягнені на австрійський манір, у коротких формених куртках і кашкетах.
Вони вже не вели геть юного вбивцю, притримуючи руками в білих рукавичках шаблі, щоб у поспіху через них не перечепитися. Не метушилися на тих знаменитих знімках, що вмить облетіли весь світ – той світ, якого ніколи не існувало, вранці того дня, який ніколи не настав.
Тепер їх увічнять на інших фото: одні стоять над трупами Принципа й дівчини, інші пересаджують ошелешених, але неушкоджених ерцгерцога й герцогиню в запасне авто. А ще інші стовбичать посеред Франц-Йозеф-штрассе і люто витріщаються услід трамваю, що зникає вдалині.
Та Стентон знав, що довго стовбичити там вони не будуть.
Уже незабаром опис злочинця розійдеться за допомогою телефона по всьому місту. Обличчя його вони не бачили, але знають, яка у нього статура, який він на зріст і яке на ньому вбрання.
Є також ще одне велике запитання.
Чи відомо їм, що він – англієць?
Якщо так, то коло пошуку відразу звужується: це вже не тисячі, а буквально кілька десятків. Хтось його чув?
Навіщо, ну от навіщо було взагалі розтуляти рот? Безглузда, абсолютно дурнувата поведінка.
Три слова. «Мені так прикро». Три слова, звернені пошепки до дівчини, котру він за якусь десяту частку секунди позбавив життя.
Навіщо? Навіщо було їх казати? Яке з цього пуття? Жоднісінького.
А сказав він їх, щоб замирити своє сумління, здійснюючи практично водночас жахливий злочин. Та бідолашна квіткарка стала жертвою його потурання власним примхам. Бо ж він просто викаблучувався перед гарненькою дівчиною, дав їй ті дві крони, бо хотів подарувати собі крихту втіхи і спонукати її всміхнутися. І от тепер вона мертва, а він, цілком можливо, провалив свою місію, бо ввів у рівняння стрільця за метр вісімдесят зростом. Стрільця, якого поліція неминуче сприйме за сьомого змовника. Стрільця, який стріляв кулями, не відомими жодним поліцейським експертам у світі. Стрільця, який, можуть здогадуватися вони, прибув з Англії.
Цікаво, якби треба було напартачити ще більше, він би з цим упорався так само успішно?
Адже складніша частина місії ще попереду. Гаразд, ерцгерцога врятовано, отже, безпосередню причину Великої війни усунено. Та підспудні причини – мілітаризм, який пустив глибоке коріння у середовищі прусської еліти, а особливо імператор Німеччини власною персоною, – нікуди не поділися. Завдання порішити кайзера ніхто не скасовував, а якщо вже невдовзі його, Стентона, затриманого за підозрою у зв’язках із «Чорною рукою», допитуватиме у сараєвській в’язниці місцева поліція, зробити це не вдасться.
Визирнувши у вікно, Стентон побачив, що трамвай рухається по Франц-Йозеф-штрассе у східному напрямку. Його готель був за два кроки звідси.
«Європу», першокласний готель, побудували австрійці. Навряд чи поліція відразу кинеться туди, шукаючи сербського бунтівника-націоналіста.
Якщо тільки їм не відомо, що шукати треба англійця.
Англійські ідеалісти-романтики завжди полюбляли втручатися в національні суперечки за кордоном. Початок цій моді поклав ще лорд Байрон на добру сотню літ раніше. І шукати людей цього штибу варто власне у таких-от готелях.
Словом, хоч плач, хоч скач, а все залежить від того, чи відома їм національність стрільця.
Хтось чув, як він говорив?
Коли Стентон вистрелив зі свого «ґлока», найближче до нього була герцогиня – висококультурна й освічена аристократка. Якщо хтось із тих, хто перебував тоді в авто та поблизу, і виявився б спроможним розпізнати, що ті три мовлені пошепки слова прозвучали англійською, то це насамперед вона.
Він заплатив кондуктору і зійшов з трамвая. Навпроти на вулиці стояло двоє поліцейських у формі, та до епохи персональних рацій було ще дуже далеко, тож опису злочинця вони не мали. За його підрахунками, мусило минути, мабуть, щонайменше пів години, перш ніж кожен поліцейський у місті отримає вказівку шукати високого чоловіка у норфолкській твідовій куртці.
За п’ять хвилин Стентон був уже в готелі «Європа», а опинившись у своєму номері, тут-таки зірвав із себе одяг і поліз у торбу шукати навзамін щось радикально інакше. Прямуючи назад на континент через Лондон, він прикупив собі кілька речей і тепер витягнув на світ пару білих штанів для крикету та блакитний блейзер з латунними ґудзиками. На вигляд, звісно, страшненьке, зате геть відмінне від того практичного вбрання, яке було на ньому досі й нікому не різало око. Перевдягнувшись, він підняв свій старий твідовий костюм і запакував у пошивку, яку запхав на саме дно свого ранця, щоб потім викинути.
А зараз треба негайно ухвалити рішення: що робити далі. Залишитися в місті чи їхати геть?
Спершу інстинкт підштовхував до другого варіанта. Згребти манаття і накивати п’ятами, перш ніж поліція візьметься прочісувати готелі, шукаючи англійців. Утім, найшвидше місто можна було покинути залізницею, а заки він дістанеться до вокзалу, там, безперечно, буде вже повно поліції.
Іще раніше Стентон дізнався про єдину в місті фірму, яка здавала напрокат авто, і знав, що одна вільна машина там є. Але оформлення паперів – справа у цих краях доволі марудна. Поза тим, з міста вели тільки дві більш-менш пристойні, вкриті гравієм дороги, які поліцейські на цей час просто зобов’язані були перекрити.
Тож утікати з Сараєва негайно надто ризиковано. Краще зачаїтися напоготові й сподіватися на краще. Сподіватися, що слух у герцогині Софії не такий гострий, як він боявся.
Досвід підказував Стентонові, що ховатися найкраще на очах у всіх. Якраз ті, хто намагається не потрапляти нікому на очі, здебільшого й привертають до себе увагу. Добра міна за поганої гри іноді спрацьовує дуже непогано, і якщо вже вдавати з себе нахабного дурня, якому й море по коліна, то братися до діла треба негайно.
Тож Стентон подався прямісінько у бар і гучно, з усіма командними нотками в голосі, на які тільки був здатний, замовив собі англійською віскі.
– За його королівську високість ерцгерцога Фердинанда і герцогиню Софію, – проголосив він, піднісши догори склянку. – Нехай благословить їх обидвох Господь. І прокляття на голову тих, хто наміриться завдати їм шкоди!
– Добре сказано, сер! – відгукнувся так само англійською хтось із іншого кінця приміщення, а деякі з присутніх підняли на знак згоди свої склянки.
Наступні дві години Стентон просидів у барі, граючи роль британського туриста, запеклого монархіста-імперіаліста і повного ідіота.
– Зазвичай до полудня я не вживаю ані краплі, – запевняв він кожного, хто хотів його слухати, – та коли почув, як дивом уникли смерті ерцгерцог із герцогинею, то подумав собі: що ж, вип’ю хоча б за їхнє здоров’я, не можу не випити. Будьмо!
Навколо тільки й мови було про невдалі замахи на ерцгерцога, а позаяк у готелі зупинилося чимало англійців і американців, співрозмовників Стентонові не бракувало. Знання німецької та французької він не афішував. Що тупоголовішим його тут вважатимуть, то ліпше.
– Але ж пощастило, просто диво та й годі.
– Яка ницість, це жах.
– Цього разу ті серби зайшли таки задалеко.
– Благослови, Боже, ерцгерцога і герцогиню Софію!
Він не забув наголосити, що й сам побував на війні і частенько опинявся під вогнем – «Головно в Афганістані, серед тамтешніх гірських племен», – і, певна річ, не брехав, хоч ішлося про інший вимір часу і простору.
Згадав і про те, що під час першого замаху, коли вибухнула бомба, перебував зовсім неподалік, і присягався, що це страшна підлість і боягузтво – кидати бомбу поміж безневинними цивільними.
– Я, звісно, робив, що міг, – знай повторював він. – Помагав підвестися жінкам, підібрав кількох дітлахів і знайшов їхніх батьків. Але декого посікло осколками таки добряче. Ну, тут я вже мало на що здатний, я ж не лікар.
Час спливав, і в бар поступово просочувалися всілякі новини про замахи, переважно напівправда та різні чутки, буквально за хвилину відомі вже всім присутнім. Кожна звістка обростала при цьому щораз новими подробицями.
– Очевидно, вбивця якраз витягав пістолет, коли його застрелив інший.
– Та ні, той боягуз застрелився сам.
– Хтось казав, що то солдати. Там узагалі була страшна перестрілка.
– Ще й дівчина якась замішана, видно.
– Той мерзотник безсоромно нею прикривався, ніби щитом.
– Ні, та дівчина теж належала до вбивць. Ті падлюки вже й жінок озброюють!
Подейкували про якихось незрозумілих бородатих анархістів у плащах, зловісних османців та закутаних у покривала фатальних жінок. Одна за одною з’являлися теорії змов; найпопулярніша зводилася до того, що насправді за вбивцями стояв австрійський імператор: йому-бо страх кортіло позбутися спадкоємця, який не зумів знайти собі кращої пари. Ні про якого англійця ніхто й словом не прохопився, і Стентонові поступово почало відлягати від серця. Якби герцогиня впізнала мову, якою він так по-дурному прошепотів тоді ті три слова, то це вже напевно не пройшло б повз увагу любителів перемивати кісточки.
Принесли перші випуски вечірніх газет, які остаточно розвіяли всі сумніви. Стентон був поза підозрою. Статтю в одному німецькомовному часописі він крадькома прочитав, зачинившись у кабінці в чоловічій вбиральні. Журналіст, таке враження, був добре поінформований і писав доволі посутньо. За наявними у нього відомостями, другий замах на ерцгерцога здійснило двоє: невідомий чоловік у твідовій куртці і дев’ятнадцятилітній серб на ім’я Гаврило Принцип. Невідомий, схоже, намагався вбити ерцгерцога, але промахнувся і натомість смертельно поранив свого ж таки спільника, який стояв по той бік машини і якраз витягав зброю. На лихо, між двома напасниками опинилася юна дівчина-квіткарка; її – такий-от похмурий вибрик долі – вразила на смерть та сама куля, що вбила Принципа. Згадувалася у статті і герцогиня Софія: вона перебувала найближче до стрільця і чула, як перед пострілом той щось прошепотів – на її думку, сербською. Можливо, «Хай живе Сербія!».
Вигадавши належний привід, Стентон подався геть. Вже вкотре йому пощастило вийти сухим із води; він був поза загрозою. Знав, проте, що великі сірі очі дівчини-квіткарки переслідуватимуть його тепер до самого скону.
