Текст книги "Знову й знову"
Автор книги: Бен Елтон
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 25 страниц)
29
З кафе Стентон вийшов на Унтер-ден-Лінден, бо мав намір востаннє оглянути й оцінити вибрану позицію. Був чудовий літній ранок, і крізь крони лип та каштанів яскраво світило сонце, мережачи пістрявими візерунками тротуари й дорогу внизу. Вулицею, скоряючись поліцейським-регулювальникам, які знай розмахували руками, снували туди й сюди автомобілі, екіпажі та пішоходи.
Прибувши в Берлін, Стентон не поселився у готелі, а винайняв собі вмебльовану квартиру. Коли трапиться нагода виконати місію, у нього не було ані найменшого уявлення; можливо, доведеться жити в місті місяцями, вичікуючи на бездоганний збіг обставин, який дозволить завдати вирішального удару. Квапитися і діяти похапцем він не мав жодного наміру. Врешті-решт нагода, скоріш за все, випаде тільки одна. У разі невдачі його, цілком імовірно, схоплять. Навіть якщо йому пощастить зникнути, охорона кайзера ще довго буде така зворохоблена, що наступної нагоди може не трапитися довіку. Стентон гостро усвідомлював, що цього разу, на відміну від подій у Сараєві, переваги ретроспективного бачення не має і, якщо не брати до уваги кращого спорядження, шанси у нього не кращі, ніж у будь-якого іншого кілера.
Виявилося, що чекати довго не доведеться, бо вже на третій день після його приїзду з Відня на Потсдамер-пляц була запланована якась церемонія за участі імператора. Стентонові вистачило одного погляду на опублікований у пресі план урочистих заходів, аби збагнути: ось вона, нагода.
Він пройшов по Унтер-ден-Лінден і повернув у південному напрямку, на Фрідріхштрассе, потім на Ляйпціґерштрассе, а тоді – на Ляйпціґер-пляц, де мав намір облаштувати вогневу позицію.
Ляйпціґер-пляц прилягав упритул до Потсдамер-пляц, серця імперського Берліна. То був великий міський транспортний вузол, через який проходили численні трамвайні лінії. Поява великої кількості автомобілів значно збільшила навантаження на площу, яку довелося відтак реконструювати й розширити. Робота над новою схемою трамвайних колій, справжнім лабіринтом, якраз підійшла до кінця, й оголосити оновлену площу відкритою запросили самого кайзера, який мав під’їхати туди зі свого Потсдамського палацу.
Для столичної муніципальної влади – її діяльністю імператор, якого цікавила насамперед армія, ніколи особливо не переймався, а тому переконати його взяти участь у такому заході було дуже непросто, – то була подія неабияка, і там надумали влаштувати з цього приводу помпезну церемонію, усі подробиці якої детально описували в газетах.
Дізнавшись про це, Стентон кілька днів уділив на ретельне планування. Для впевненого пострілу потрібне було підвищення. Мішень, безперечно, перебуватиме на подіумі, проте, скоріш за все, не сама, а в оточенні почту. Розраховувати на те, що німецька служба безпеки виявиться такою ж бездарною і некомпетентною, як австрійська в Сараєві, не варто було. Вистачало одного побіжного погляду на разючу відмінність між арміями та економіками обидвох держав, аби зрозуміти, що впоратися з німцями буде незрівнянно важче, ніж з австро-угорцями. Завдяки своєму досвіду Стентон, може, й переважав їх в обізнаності з теорією та практикою охорони коронованих осіб, але у будь-якому разі недооцінювати німецьку поліцію і секретну службу було б із його боку великою помилкою.
На щастя для Стентона, місце для вогневої позиції знайшлося практично відразу. Ляйпціґер-пляц славився своїми крамницями й ресторанами, серед яких найвідомішим був універмаг «Вертгайм». Ця розташована в кінці Ляйпціґерштрассе достоту масивна споруда своїм дев’яностометровим фасадом, а по суті – велетенською вітриною, виходила на Ляйпціґер-пляц; з неї відкривався чудовий вид на цілу площу.
На даху «Вертгайма» розбили сад, який займав, утім, лише якусь його частину.
З того саду можна було потрапити на решту даху; єдину перепону становила табличка на невеликих дверях, яка сповіщала публіку, що прохід verboten, себто заборонено. Стентон уже тричі спокійно собі у ті двері виходив, зробив так і тепер.
Так, ці часи й справді були якісь наївніші.
Поза обгородженою територією саду, де влаштували кафе, дах універмагу «Вертгайм» практично нічим не відрізнявся від дахів інших великих будинків такого штибу: там починався лабіринт із коминів, усіляких труб та вентиляційних шахт. Сила-силенна розмаїтого укриття, за яким ховаєшся відразу, варто лише ступити буквально кілька кроків поза межі розташованого в саду кафе.
Пройшовши до обраної позиції на самому краю даху «Вертгайму», Стентон глянув на Потсдамер-пляц, що розлігся далеко внизу. Великим майданом снували в усіх напрямках трамваї, автомобілі й поквапливі перехожі. Завтра зранку там юрмитиметься і гучно вітатиме імператора незліченний люд, маршируватимуть військові оркестри і стоятимуть шереги поліцейських. А посередині, акурат у центрі, перебуватиме його мішень. Позиція просто досконала. Мрія кожного снайпера.
Не привертаючи зайвої уваги, Стентон повернувся у сад, вийшов з універмагу і подався додому.
Ввечері, у своєму невеликому помешканні, він витягнув комп’ютер і спробував записати свої думки. Адже завтрашній день мав бути останнім, коли події в Європі ще бодай певною мірою нагадуватимуть попередню версію двадцятого століття.
Вдала спроба запобігти вбивству у Сараєві неминучу катастрофу лише відтермінувала. Європа й далі сиділа на бочці з порохом, а в кайзера руки свербіли черкнути сірником. Двадцяте століття цілком легко могло знову рушити тим самим згубним шляхом, яким уже пройшло минулого разу. Та завтра все зміниться. Він, Стентон, вирве з коренем головну причину конфлікту – і розпочнеться абсолютно нова історія. Одна-єдина куля з іншого всесвіту спрямує її зовсім іншою, не ходженою досі дорогою.
На цьому його місія закінчиться, його мета у цьому часі й просторі буде досягнута. Він виконає свій обов’язок.
І що далі?
Упродовж тих п’яти тижнів, що їх Стентон уже прожив у минулому, йому якось щастило цього запитання уникати. Завдання, отримане від хроноситів, було надто нагальне, робота – надто важлива. Та вже за кілька годин усе це закінчиться. Він буде вже не спеціальним агентом із майбутнього, а лише самотнім чоловіком, якому постійно маряться химерні, фантастичні сни про людей і події, яких ніколи не було й ніколи не буде.
Настане час повернутися лицем до життя у столітті, де все ще попереду.
Що ж він там робитиме?
Стентон втупив очі у чистий документ на екрані лептопа.
А тоді навмання набрав перше слово: Кессі.
Не планував цього робити, але ж інакше, звісно, й бути не могло. Чи могло?
І він додав знак запитання: Кессі?
Чи відведено їй тут якусь роль?
Може, йому й справді не витримати життя без неї?
Далі він написав: Самогубство?
І майже відразу натиснув клавішу видалення, а далі сидів і дивився, як те слово, літеру за літерою, поглинає курсор. Просто це – не варіант. Він же солдат і рятуватися втечею не буде. Ніхто Граніта Стентона не вб’є, а вже він сам себе – то й поготів. І зовсім не через свій давній страх: ану ж таки й справді існує небо і пекло.
Йому хотілося жити.
Адже попереду мріла така дивовижна й надзвичайна нагода, якої не мав ще ніхто впродовж усієї історії людства. Шанс пожити в інакшу, кращу добу, коли світ ще не став малим і нудним, а людські обрії не звузилися до розмірів смартфона. Шанс долучитися до цілковито нового напряму розвитку людства, шанс посприяти формуванню цього напряму. Орден Хроноса зробив його багатієм; крім того, він мав абсолютно унікальну підготовку, відзначався абсолютно унікальною поінформованістю й абсолютною відсутністю залежних осіб чи обов’язків.
Це ж просто мрія, втілена в життя.
Стентон знову натиснув клавішу видалення. Курсор рушив назад, до єдиного слова на екрані, і заходився знак за знаком те слово стирати.
Спочатку знак запитання. Потім «і», «с», ще одне «с», «е» і насамкінець велике «К». Так не стало цілого слова.
Не стало Кессі.
Вона завжди залишатиметься частиною його душі, але частиною його життя вже не буде. Він опинився в іншому вимірі часу і простору, де її ніколи не існувало й ніколи не існуватиме. Настала пора розпочинати жити заново.
Екран знову спорожнів. Чиста сторінка.
Як і його життя.
Зненацька сяйнула думка, і він написав: Шеклтон.
Справді, можна приєднатися до Шеклтона. Антарктична експедиція великого героя з Нової Зеландії мала вирушити в дорогу через два місяці. Стентон не сумнівався, що завдяки своїм грошам та навичкам зуміє отримати місце на борту. Спробувати разом із Шеклтоном перетнути Антарктиду! Для чоловіка штибу Стентона то була б достеменна Нірвана. Долати незгоди, що випадали на долю справжніх героїв, одягнених у шкіру та штормівки з непромокальної тканини. Линви, собаки, пайки корабельних галет і лише зорі та компас для орієнтації. Справжня чоловіча робота до того, як двадцяте століття спаскудило геть усе.
Шеклтон.
Він натиснув підкреслення. Шеклтон. Так, однозначно, це варіант. Будь-хто з полку, в якому служив колись Стентон, життя б віддав за таку нагоду.
Далі він написав: Еверест?
Вдалося б туди піднятися? Свого часу йому доводилося здійснювати збіса непрості сходження. На Маттергорн, на Айґер. То чому не Еверест? Він міг би бути першим, на сорок років раніше, ніж це зробили у попередній часовій петлі. І то без кисню. Можна було б стати першою людиною, яка здолає ту вершину, першою живою істотою, яка торкнеться того чистого, неторкнутого місця. Ще перед тим, як усе там загидять сміттям, покинутими пакунками з їжею та старим спорядженням. Трупами та замерзлим лайном. Словом, опинитися на тій вершині, коли це ще буде новиною.
Потому він дописав: Перелетіти Атлантику?
Ліндберґ уперше зробив це у 1927-му. Що ж, можна цього телепня-антисеміта випередити. Тринадцять років у запасі ще є. Для початку – навчитися літати. І то на справжньому літальному апараті, виготовленому з дроту й парусини, а не всередині герметичної металевої труби, напакованої товарами для безмитної торгівлі, їжею на продаж та іншими людьми.
Можливо, вдасться знайти якийсь спосіб повернутися в армію. Врешті-решт, він же солдат, який пройшов підготовку кращу, ніж будь-хто інший на цій планеті. Раптом пощастить знов опинитися у тих краях, де пролягатиме колись кордон між Індією та Пакистаном! Або разом із Лоуренсом промчати галопом пустельними королівствами!
Потому Стентон здивував сам себе, бо набрав ще одне слово.
Бернадет.
Вона гвіздком засіла у нього в голові ще від тієї ночі минулого тижня у Відні. Він усе намагався тієї думки позбутися, бо відчував провину перед Кессі. Бо не зберіг вірності духові. По суті, спогадові. Повне безглуздя. Ну якого дідька йому почуватися винним? І він те слово підкреслив.
Бернадет.
А тоді закрив комп’ютер.
Жменя хлоп’ячих пригод і красуня зі сміхотливими ірландськими очима. На одну ніч снів стане з лишком.
Він обміркує все це завтра ввечері. Після того, як доведе до кінця місію.
І зможе врешті планувати своє майбутнє сам.
30
Наступного ранку Стентон піднявся рано, запалив невеличку газову горілку і зварив собі кави. З їжі у нього в помешканні було тільки трохи шоколаду, але їсти йому не хотілося. Він узагалі ніколи не відчував голоду перед роботою. Дехто з хлопців зранку перед виїздом на завдання набивав живіт по саму зав’язку, Стентон же завжди волів працювати натще: так, мовляв, гостріше сприймаєш світ навколо.
Після кави він востаннє перевірив спорядження. Витягнув гвинтівку, розібрав, детально все оглянув і вичистив, хоч потреби у цьому начебто й не було. Потім зібрав і спакував усе назад.
Далі вдягнув під куртку бронежилет. Навряд чи це потрібно, якщо відверто. З іншого боку, у Сараєві онде теж здавалося, що зброя там ні до чого, і якби він таки не поклав тоді в кишеню пістолет, Принцип, без сумніву, застрелив би ерцгерцога, і вже за якихось кілька тижнів у Європі вибухнула б війна.
«Ґлок» опинився в кишені й цього разу.
Потому Стентон витягнув з більшого зі своїх ранців пачку друкованих листівок, які разом із ним здолали всю дорогу сюди з двадцять першого століття. Полум’яні, підбурливі листівки, здебільшого у яскраво-червоних барвах. Їх він поклав до меншого ранця, де вже лежала гвинтівка.
Ніби все, готовий.
Стентон вийшов з помешкання і спустився в метро, одну з чистих і доглянутих транспортних артерій міста, а там сів у новісінький потяг, який прибув секунда в секунду за розкладом, і вийшов на Потсдамер-пляц.
До появи імператора залишалося ще півтори години, але присутність поліції та тимчасові загорожі вже привертали увагу, і навколо поступово збиралися люди. Над чималим лабіринтом допіру прокладених трамвайних ліній – сріблястих колій, що зміїлися і звивалися, обволікали і перетинали поважний Потсдамер-пляц, який через це скидався на велетенський таріль зі сталевими спагеті, – спорудили подіум для церемонії відкриття. Як зуміють трамваї, над’їжджаючи з усіх напрямків, подолати цей лабіринт і не зіткнутися між собою, уявити було важко.
Подіум прикрасили прапорами й золотими орлами, давнім символом військової та імперської влади. Вони різко контрастували з цивільним транспарантом, який проголошував: Berlin! Weltstadt! – засвідчуючи гордовиту і хвалькувату переконаність муніципальної влади у тому, що їхня ультрасучасна столиця – перше місто світу.
Імперський і муніципальний. Того дня на Потсдамер-пляц справді зустрілися між собою два Берліни.
Посеред подіуму протягнули на висоті пояса між двома золотими стовпчиками пурпурову стрічку.
Там стоятиме імператор. З ножицями в руці.
Стентон відвернувся. Наразі дивитися більше нема на що. Війська ще не прибули. Так само не було на площі ще жодного з тих достойників, які розсядуться на невеликій трибуні: її звели спеціально для того, щоб сильні світу сього могли спокійно спостерігати, як кайзер здійснить чин перерізання стрічки. Стентон озирнувся через Ляйпціґер-пляц назад, на схід, де височів західний торець універмагу «Вертгайм». Достеменно фантастична споруда. Суворий, облицьований сірим гранітом фасад, масивний і солідний, підкреслений прямокутними формами. Чотири височенні арки здіймалися вгору до середини схожої на скелю стіни, над ними височіли кам’яні колони, що сягали до стрімкого, вкритого сланцем ламбрекена, який оперізував цілий будинок. Завдяки цьому універмаг немов одягнув на голову каску.
У Берліні навіть універмаги на вигляд нагадували солдатів.
Будівля видавалася міцнезною і мала б, таке враження, стояти вічно, бо навряд чи щось зуміло б похитнути її непорушну впевненість у собі. Та Стентон знав, що це не так. На мить він приплющив очі й викликав із надр пам’яті фото тієї самої будівлі, зруйнованої дощенту. Випатраної, випаленої, наполовину розтрощеної жертви війни і революції. Таке могло трапитися. Таке вже раз трапилося. Але більше не трапиться. Цей універмаг у самому осередді міста, надто заможного, щоб воювати, стоятиме, як і передбачав його архітектор, століттями, викликаючи захват у не одного покоління покупців. Стоятиме завдяки тому, що мусив зробити того дня Стентон.
І справді, доля, схоже, була на його боці. Відверто кажучи, він і сам не міг повірити, що йому так пощастило. Зона обстрілу, що відкривалася з вершини сталево-сірого громаддя, охоплювала практично весь Потсдамер-пляц і зокрема, безперечно, й те місце, де перерізатиме стрічку кайзер. Між універмагом і подіумом було метрів триста – відкрита дорога і широка площа. Між позицією, яку облюбував собі Стентон, і його імперською мішенню не було абсолютно нічого.
Упріваючи під бронежилетом, він рушив назад до універмагу. Був полудень, і у зміни тамтешніх працівників якраз розпочалася обідня перерва. Дорогу заполонили гарненькі дівчата в уніформі «Вертгайму». Ще якесь покоління тому ці дівчата повторили б селянську долю своїх матерів і бабусь, але Берлін розвивався темпом достоту шаленим, потребував працівників і був готовий платити. Як же багато білявих голів, що вигоріли під сонцем свого сільського дитинства. Стентону здавалося, наче він крокує через поле нарцисів.
Він їх порятує. Порятує цих дівчат. Завдяки йому всі вони матимуть чоловіків, а їхні діти – батьків. Німеччина виживе. Та краща Німеччина – Німеччина казкових універмагів, дедалі ширших мереж трамвайних колій і цілих квітників щасливих, вродливих дівчат-продавчинь. Кайзер піде, але цього разу всієї Німеччини з собою не забере.
«Вертгайм» був просто велетенський. Він міг похвалитися вісімдесятьма трьома ліфтами. Вісімдесят три ліфти! У 1914-му. Раніше Стентон ані гадки про це не мав. Якби рік тому його запитали, скільки ліфтів було у найфешенебельнішому магазині Берліна перед Великою війною, він сказав би навздогад: ну, може, максимум шість. І то «Вертгайм» не вважався ще найбільшим. Були ж іще і «Яндорф», і «Тіт», і справді найбільший та найновіший з усіх – «Кауфгаус дес Вестенс». Вивчаючи історію, Стентон звик думати про передвоєнний Берлін як про такий собі військовий плац-парад міського типу, та насправді це місто виявилося гігантським торговищем на взірець якогось великого аеропорту двадцять першого століття. Дещо ошалілим від успіху й очманілим від грошей. І все це колись пішло прахом на догоду неврівноваженому правителю та жменьці злосливих старих генералів.
Що ж, цього разу так не буде.
Стентон ступив під величні вхідні арки й увійшов у знаменитий атріум. Хоч він уже тричі проходив цією дорогою під час попередніх розвідок, йому все одно знову перехопило подих так само, як і тоді. Опинившись тут, кожен почувався немов у соборі – соборі, зведеному на честь торгівлі. Широкий, увінчаний скляним дахом внутрішній простір здіймався на п’ять поверхів угору. Посередині стояла велетенська статуя шляхетної на вигляд селянки з кошиком, наповненим дарами нового врожаю, що мала, безперечно, символізувати якийсь пасторальний ідеал. Статую обрамлювало двійко ідентичних сходів, які вилися навколо неї і провадили до розташованих на п’ятьох рівнях вичепурених внутрішніх аркад. Ці аркади скидалися на шари вишуканого кремового тістечка і були напхом напхані парфумами та шоколадом, торбинками та сукнями й назагал усякими-різними розкішними, надзвичайно далекими від будь-яких пасторальних ідеалів предметами.
Дорогою до одного з вісімдесяти трьох ліфтів Стентон пройшов повз «Делікатеси» та цукерню. Знову сила-силенна збитих вершків. Цікаво, і навіщо тут узагалі завдають собі клопоту готувати до всіх тих вершків ще якесь печиво?
Ліфтом він піднявся на п’ятий поверх, а звідти подався в сад на даху. Хотів підійти туди своїм темпом, не привертаючи зайвої уваги, а не вивалитися в усіх на очах з дверей ліфта. Торгували у цьому відділі різними господарськими товарами й меблями – великими, важенними дерев’яними шафами, широкими розкладними канапами з безліччю подушок. Дивно, найбільші та найважчі товари вирішили загнати аж на шостий поверх, під самий дах.
Спокійно, тихим кроком, міцно стискаючи в правій руці ранець з гвинтівкою, Стентон піднявся короткими сходами на дах, у сад. Як і щоразу, коли він приходив сюди раніше, відвідувачів у кафе було чимало. Повсюди вдоволені люди насолоджувалися морозивом або замовляли собі щось на ранній ланч. Поки що – жодних тістечок. Час на них настане лиш у перші години пополудні.
Прибравши заклопотаного вигляду, Стентон цілеспрямовано крокував садом: висока солідна постать. Начальник, одне слово, авторитет. Найкращий спосіб уникнути зайвих запитань – вдати, ніби ти тут у службових справах. Підійшовши до дверей із суворим попередженням – «verboten», він спинився і схвально кивнув: мовляв, усе в порядку. А тоді витягнув записник та ручку і пройшов крізь ті двері. Точнісінько так само робив і під час трьох попередніх своїх появ у «Вертгаймі». Якби котрась із вічно заклопотаних та забіганих офіціанток і надумала поцікавитися – вкрай, на його думку, малоймовірно, – що йому, властиво, там треба, то почула б у відповідь, що він – інспектор і здійснює обхід. Владу берлінці, поза всіляким сумнівом, поважали. Поводишся як начальник – за начальника тебе й мають.
Як Стентон і сподівався, ніхто нічого в нього не запитав. То були інші часи, не схожі на ті, у які довелося виростати йому. Терористичні акти, що спричиняли масову загибель людей, були тоді явищем рідкісним, а поняття «внутрішньої безпеки» взагалі ще не виникло як таке, про що свідчили просто жалюгідні заходи з гарантування безпеки ерцгерцога у Сараєві. У Лондоні прем’єр-міністр щодня йшов собі Вайтголом з Даунінг-стріт до парламенту пішки, без усякого супроводу поліції. І це у країні, яка буквально за рік до того опинилася на межі громадянської війни в Ірландії.
У ті часи будь-хто, кому вистачало сміливості начхати на табличку з написом «verboten», міг пройти у будь-які двері і вийти практично на будь-який дах, аби лиш бажання. Навіть на дах, звідки відкривався чудовий вид на площу, де невдовзі була запланована привселюдна поява глави держави.
Стентон зиркнув на годинник. До появи кайзера залишалося менше години.
Годинник нагадав йому про Бернадет. «Він не цокає!»
Як же йому подобався її голос…
Стентон озирнувся навколо. Ні душі, ніхто його не помітив. Він рушив до східного краю будівлі, пересуваючись від комина до комина й намагаючись не наступати на вентиляційні решітки.
Був уже на півдорозі між садом і краєм даху, коли зненацька почулися голоси. Сховатися він не встиг: з-за вкритої бітумом вентиляційної шахти вигулькнуло двійко робітників.
На щастя, вони сподівалися побачити когось на даху ще менше, ніж Стентон, тож йому пощастило оговтатися першим.
– Доброго ранку! – голосно привітався він німецькою, спинившись так, щоб сонце було в нього позаду. – У кафе повідомили, що на даху якісь люди. Будьте ласкаві пояснити, що ви тут робите.
Знову головне – вчасно натякнути на владність. Якби Стентон завагався і загаявся, робітники, либонь, самі почали б ставити йому запитання, та він не залишив їм шансу.
– Ми зі служби обслуговування, – сказав один із них.
– У такому разі будьте ласкаві показати свої перепустки, – тут-таки відреагував Стентон.
І побачив у їхніх очах вагання. Без сумніву, вони виконували на даху різні роботи не раз і не два, й ніколи ні в кого не виникало жодних питань. Якщо дати їм час на роздуми, вони ще, чого доброго, вирішать, що ставити тут запитання – це, властиво, їхнє право.
– Сьогодні опівдні в урочистостях на Потсдамер-пляц запланована участь його імператорської величності. Вам про це, я певен, відомо. З цієї причини вся довколишня територія підлягає перевірці. Будьте ласкаві негайно показати свої перепустки.
Це подіяло. Робітники дістали свої облікові картки.
– Дякую, – мовив Стентон, побіжно глянувши на документи, – з цим усе гаразд. Тепер скажіть, будь ласка, з якою метою ви тут сьогодні перебуваєте.
– Дівчата з відділу завіс і диванних подушок скаржилися, що у вентиляції щось тріпоче і товче. Подумали, може, то пташка якась залетіла, так буває іноді, але ми нічого не знайшли. Або їм це примарилося, або та пташка вилетіла.
– Або взагалі дух спустила, – докинув другий робітник. – З ними і таке часом буває, просто від паніки. То дівчата за день-два її занюхають і дадуть нам знати, а ми тоді знімемо решітку і витягнемо.
– Ага, точно, – кивнув перший.
– Добре, – сказав Стентон, – то зараз ви вже тут закінчили?
– Так, уже все. У нас якраз перерва. Ми думали посидіти собі тут, на сонечку, на повітрі…
Стентон помітив в руках у другого робітника термос і невеликий згорток: там, певне, була їхня перекуска.
– Боюсь, сьогодні це неможливо. На даху не має бути нікого.
Чоловіки знизали плечима, торкнулися на знак прощання кепок і подалися геть, пірнувши у службовий люк. Стентон занотував собі у пам’яті розташування того люка: ану ж йому теж доведеться покидати дах поспіхом.
Коли вони зникли з очей, Стентон спробував проаналізувати цю зустріч. Навряд чи вона могла обернутися для нього якимись проблемами. Зрештою, він планував повернутися до свого помешкання в Мітте задовго до того, як поліції спаде на думку, що стріляти могли з даху універмагу «Вертгайм». Якщо постріл буде влучним, куля не тільки розтрощить череп кайзера на друзки, а й узагалі скине його з подіуму. Визначити траєкторію її польоту за положенням трупа буде неможливо, тому про місце перебування стрільця поліція зможе лише гадати. Перебував же він дуже далеко; з гвинтівки зразка 1914-го зробити такий постріл було б вельми непросто. Тож доки дах «Вертгайму» внесуть у список імовірних локацій, мине якийсь час. Доки ж справа дійде до допиту цих двох і вони повідомлять про «начальника», який наказав їм забиратися з даху, за ним уже давно й слід прохолоне.
Та все ж ця зустріч Стентона занепокоїла, і він про всяк випадок зняв із запобіжника «ґлок» у себе в кишені. У разі потреби кожного, хто стане у нього на шляху, доведеться просто пристрелити.
Він до болю чітко усвідомлював, що для порятунку світу має один-єдиний постріл.
Зоставшись на самоті, Стентон пройшов на край даху. Тут був низенький парапет, від якого стрімко збігав метрів на три вниз козирок укритої сланцем «каски», що закінчувався оторочкою з ринв і не давав побачити колони внизу.
Стентон сів долі, відкрив ранець і вийняв розібрану на частини зброю та оптичний приціл. Зібравши гвинтівку, він скинув куртку, згорнув її і поклав на парапет: опертя для дула, щоб краще прицілитись. А тоді оцінив сцену, яка розгорталася перед ним на Потсдамер-пляц, далеко внизу, триста метрів на захід.
Війська вже вишикувались, трибуна поступово заповнювалася. Через приціл Стентон ясно бачив обличчя високих достойників у начищених до блиску циліндрах і їхніх дружин у вигадливо оздоблених мереживом та квітами капелюшках. У центрі подіуму не було ще нікого, лиш по краях збиралися купки людей. Перевівши погляд трохи далі, він побачив військовий оркестр, музику якого часом доносив аж сюди на дах вітер. Між оркестром і подіумом був вільний простір, відгороджений обабіч двома шерегами солдатів; туди, цілком очевидно, мало під’їхати авто з імператором.
Стентон чекав, сподіваючись, що славнозвісна німецька пунктуальність не дозволить імператорові запізнитися. Насправді ж той прибув навіть на кілька хвилин раніше, розраховуючи, либонь, відбути цю нудну, ніяк не пов’язану з військовими справами церемонію якомога швидше і чимскоріше повернутися до любих його серцю парадів. Натовп пожвавився, а ритм музики, що долинала звіддалік, змінився.
На мить Стентон аж сторопів, бо йому здалося, ніби оркестр заграв «Боже, бережи короля», але згадав, що колись читав: німецький імператорський гімн, Heil Dir Im Siegerkranz, себто «Слався у вінці звитяжнім», теж виконували на ту саму мелодію. Гімн, властиво, свідчив про прибуття імператорського кортежу.
Народ гучно вигукував вітання та розмахував капелюхами, а машина, що рухалася у центрі кортежу, загальмувала перед червоним килимом. Не надто й численна юрба, трохи розбухла завдяки золотистим нарцисам, що висипали на обід з універмагу, явно тішилася такою нагодою. Натовп достойників кинувся вітати монарха. Як саме це відбувалося, Стентон не бачив: перешкоджали машини кортежу. Тож тільки уявляв собі, як той намагається вдавати зацікавлення, коли йому пояснюють в усіх подробицях нову схему розташування трамвайних колій.
За кілька секунд гурт виринув з-за автомобіля, і кайзер закрокував по червоному килиму до подіуму. Стентон спостерігав за ним через приціл, але нагоди зробити влучний постріл не випадало. Монарх ішов на чолі гурту, і крізь частокіл високих циліндрів, які квапилися слідом, Стентон бачив лише страусові пера на його кумедному шоломі. Вільгельм був, звісно ж, у військовій формі. Тільки йому видавалося доречним на відкриття нової схеми трамвайного руху виряджатися, немов адмірал флоту чи командир важкої кінноти.
Кайзер зійшов на підвищення. Стентон, який уже простягнувся на животі й припав оком до окуляра, поклав палець на спусковий гачок. Відстань усе ж таки давалася взнаки, і мішень на перетині нитей візира добряче витанцьовувала; залишалося сподіватися, що, дійшовши до визначеного місця в центрі подіуму, вона таки зупиниться. Втім, Стентон сумнівався, що кайзер затримається там надовго. Вся церемонія мала тривати всього п’ятнадцять хвилин, і ніяких паперів у кайзера в руках не було. Напевне, промови не передбачено, він просто переріже стрічку, та й по всьому.
Стентон на своїй вогневій позиції вмостився зручніше; дуло гвинтівки непорушно лежало на згорнутій куртці, покладеній на парапет.
Кайзер став перед стрічкою і кивнув. Скидалося на те, що він і справді не мав наміру ще щось там говорити, бо до нього відразу підійшов офіцер з подушечкою, на якій лежала пара ножиць. Кайзер узяв ті ножиці і сягнув уперед, щоб перерізати стрічку.
Ба-бах!
Гримнув постріл.
Але стріляв не Стентон. Його натомість пройняв тупий біль, от наче хтось з усього розмаху вгатив дерев’яним молотом йому з правого боку по спині, відразу за серцем.
Стріляли в нього, і якби не бронежилет, він був би вже мертвий.
Стентон випустив з рук гвинтівку, миттю перекотився на спину, вже зі своїм напівавтоматичним «ґлоком» в руці, і побачив метрів за десять від себе бритоголову постать у сірому, з гвинтівкою біля плеча. Затвор стрілець мусив пересмикнути просто-таки блискавично, бо знову гримнуло, і Стентона ще раз добряче вгатило, цього разу в груди, шаленим сталевим ударом крихітного балістичного кулачка, так сильно, що аж збило подих.
Та бронежилет врятував йому життя вже вдруге, і він попри два страшні удари зумів-таки підняти зброю і відкрити вогонь у відповідь. Випустив три кулі за якусь секунду. Перша в ціль не попала, зате дві наступні влучили бритоголовому в руку й у верхню частину грудей, відкинувши його на комин, перед яким він стояв.
Стентон навіть не дивився, як напасник гримнувся спиною об той комин і безформною масою сповз долі, а відразу перекрутився назад на живіт і, хапаючи ротом повітря від болю в забитих грудях, знову схопив свою гвинтівку. Треба ж, щоб так несамовито не пощастило, щоб якийсь охоронець нарвався на нього якраз у таку мить! Авжеж, охорона кайзера добряче випереджає своїх австрійських колег, чого він урешті-решт і остерігався.
Видно, вони таки вирішили перевірити дахи. Та доки їх не з’явилося тут більше, йому, можливо, вдасться все ж довести справу до кінця.
Зиркнувши вниз на Потсдамер-пляц, Стентон усвідомив, що вся сутичка з охоронцем тривала від сили якихось кілька секунд. Кайзер далі морочився з ножицями. Щось там у нього не пішло, і двоє чиновників виступили вперед і натягнули стрічку, щоб її легше було перерізати.
Стентон подякував небесам за любов німецької публіки до військових оркестрів. Стрілянина – справа гучна; «ґлок» працював порівняно тихо, а от два постріли з гвинтівки легко могли почути й на подіумі, якби тільки там поруч не грав духовий оркестр.
