Текст книги "Знову й знову"

Автор книги: Бен Елтон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 25 страниц)

42

Стентон довго стояв, не в змозі відвести погляд від слідів у пилюці.

Потім, присвічуючи собі ліхтариком, оглянув кожен. Він мало не благав долю зробити так, щоб побачене можна було витлумачити якось інакше. Та жодних сумнівів бути не могло. Сліди починалися посеред погреба і вели до дверей.

Так само, як і їхні з МакКласкі.

Від приголомшливого здогаду про те, що це, властиво, означає, у нього просто йшла обертом голова.

Хтось пройшов крізь час услід за ним. Але ж такого не може бути. Він же сам бачив ті рівняння. Професор Сенґупта був абсолютно однозначний. Час вивірено бездоганно, витки часової спіралі змикаються буквально на частку секунди. Посланець хроноситів відбував опівночі 31-го травня 2025-го року і прибував чверть на першу ночі 1-го червня 1914-го року. Прошмигнути слідом опісля жодного шансу не було. Наступний автобус за хвилину не над’їжджав.

Дозволивши темряві поглинути і себе, й усе навколо, Стентон вимкнув на хвильку ліхтарик і зосередився на відомих фактах, намагаючись осмислити їх і зробити належні висновки. Отже, пояснення Сенґупти. Його, Стентонів, власний досвід. Нові свідчення, наявні ось тут перед ним, на підлозі. Правда мчала на нього на всіх парах, наче баран на вже напіврозтрощені ворота кошари, погрожуючи вщент рознести його свідомість.

Наступний автобус над’їхав не за хвилину.

На це пішло сто одинадцять років.

Відколи вони з МакКласкі вперше залишили у цьому погребі свої сліди, минуло понад століття.

Оце й була страхітлива, моторошна правда.

І тепер те століття прирекли на небуття й забуття точнісінько так само, як те, з якого прибув у 1914-й Стентон. Часову петлю запустили спочатку ще раз. Тож зараз ішла вже не друга, а третя версія двадцятого століття. З іншого майбутнього – того, яке створив він, Стентон, – прибув інший агент.

Прибув, щоб змінити минуле.

Минуле, яке створив – і прожив – Стентон.

Отже, його місія зазнала невдачі. Хай що діялося у тому столітті, хай які події розгорталися після того, як він урятував ерцгерцога й убив кайзера, це було, очевидно, щось достоту жахливе. Можливо, не таке жахливе, як у його столітті, але достатньо кепське, щоб у новому 2025-му нове покоління хроноситів зібралося і вирішило скористатися розрахунками Ньютона, щоб змінити історію знову. Стентон, отже, історії більше не творив. Сам був тепер лише частиною історії, яку прибув змінити новий агент хроноситів.

Він опустився навколішки у пилюку. Туди ж випав йому з руки ліхтарик.

Отже, він, Стентон, прожив ціле друге життя. А проте не знав про те життя нічогісінько, бо і його самого, і цілий світ перезавантажили. Тієї миті, коли у 1914-й ступив новий хроносит, друге життя Стентона щезло з історії так само, як щезло й перше – у мить, коли у той рік прибув він сам.

Що ж із ним було?

Чи розшукав він Берні? А дітей мав? Скільки прожив? І як помер?

Хтозна, цілком можливо, що й не було в нього ніякого життя. Може, опинившись тут минулого разу, він просто поклав на ось цей дерев’яний столик свого листа, а тоді спустився вниз до Галатського мосту і кинувся сторчголов у Босфор.

Так чи інак, жодного значення це не мало, бо нічого такого не було. Історія розпочала новий відлік уже не вдруге, а втретє. Стентонове життя починалося втретє, у третій версії двадцятого століття. І Кессі була з ним лиш наприкінці першої з цих версій.

А проте за його відчуттями після її смерті не минуло ще й року.

Він підняв ліхтарик і заходився знову вивчати нові сліди. Їх, очевидно, залишили грубі, важкі чоботи з окованими сталлю підборами та носаками, хоч і невеликі, на кілька розмірів менші, ніж його власні. У такому взутті пройти коридором нагорі не привернувши уваги було абсолютно неможливо, навіть якби грамофон у кімнаті грав на повну гучність. Нічого дивного, що новий посланець хроноситів потривожив медсестру й лікаря і змушений був їх позбутися.

Кепська виучка, геть кепська.

Розглядаючи сліди, Стентон раптом збагнув, що «приземлився» той другий агент не там, не в тому самому місці, куди прибув він із МакКласкі.

Щось тут не те, еге ж? Ньютонові координати були такі точні, а його «вартівня» – така маленька, що другий агент мав би прибути в те саме місце, що й перший, себто Стентон, й залишити свої сліди поверх Стентонових.

Стривайте… по суті, він узагалі мав би звалитися Стентонові на голову. Адже скориставшись тими самими, отриманими від Ньютона координатами, новий хроносит мав прибути в те саме місце і в той самий час, що й він, чи не так?

Стентон аж кулак прикусив, намагаючись зосередитися. Сенґупта говорив про час як про вигинисту іграшкову пружину, витки якої перетинаються, де їм заманеться; щось подібне відбувалося тієї миті і зі Стентоновими думками, і він докладав неабияких зусиль, щоб у цій плутанині розібратися.

Повернувся подумки у передріздвяний вечір 2024-го. До лекції, яку читав Сенґупта у Великій залі Трініті-коледжу сім місяців тому. Два всесвіти тому. Знову почув наспівний голос, який англійською з індійським акцентом пояснював, що рух часу подібний на рух планет, тобто не зовсім симетричний.

«У міру того, як кожна просторово-часова петля здійснює свій рух, час і простір примножуються, як‑от у випадку високосних років. Тож хоча моменти відбуття та прибуття одночасні, насправді наш мандрівник у часі прибуде через п’ятнадцять хвилин після того, як відбуде».

Отже, простір дещо змістився, тому Ньютонові координати припали цього разу на трішечки інше місце. Трішечки далі від арок, під якими ще лежало старе вино, а тіні були такі густі, що порозганяти їх не міг навіть промінь його ліхтарика.

Час змістився також.

«Стрибнув» на чверть години. У цій версії століття Стентонові та МакКласкі мало на п’яти не наступали. Ледь устигли вони вибратися з погреба, прокрастися коридором повз медсестру й зіткнутися на вході з лікарем, як інший мандрівник-хроносит уже був тут, з шумом-гамом кинувся за ними, підняв на ноги цілий будинок і вбив ту медсестру й того лікаря.

Стентон спробував уявити собі того, хто залишив ті інші сліди. Який він? З якого майбутнього прибув?

Що мав намір змінити?

Століття, у якому він жив, почалося з того, що ерцгерцог вижив, а кайзер загинув…

Так, кайзер загинув.

І його вбивство стало, безперечно, найбільшою на ту мить сенсацією нового століття. Отримавши шанс змінити минуле й озираючись назад, будь-які майбутні хроносити майже напевне дійдуть висновку, що якраз той замах і був поворотним моментом історії.

Моментом, після якого все пішло шкереберть. МакКласкі та її команда таким поворотним моментом визначили загибель ерцгерцога.

От власне цьому вони і схочуть запобігти.

Тому, заради чого Стентона відрядили в минуле.

Той, хто залишив ці сліди, прибув, щоб не дати йому виконати поставлене завдання.

Стентон помандрував у думках назад, до тієї миті на даху універмагу «Вертгайм», коли до пострілу в кайзера залишалась буквально якась секунда. Він пригадав, як ударила в його бронежилет куля. Пригадав, як перекрутився на спину і побачив позаду сіру постать.

Наступної секунди була друга куля, що вцілила б прямісінько в серце, аби не бронежилет. Обидва постріли виявилися напрочуд влучними.

Тепер усе стало на свої місця.

Напав на нього того ранку ніякий не охоронець. То був прибулець з майбутнього.

Стентон знову спрямував промінь свого ліхтарика на сліди. Той, хто їх залишив, намагався вбити його у Берліні. От лише бронежилета не врахував. Тож друга змова хроноситів провалилася.

Стентон убив кайзера вдруге, а заодно цього разу підстрелив і того, кого послали йому завадити.

Заждіть, а що сталося з тим чоловіком потім?

Подумки Стентон знову повернувся назад, у вечір після вбивства кайзера.

Він спустився зі свого помешкання вниз і купив газету. Один із тих перших випусків, де повідомляли приголомшливу новину. У статті згадували про якогось «начебто» охоронця. Чи важко він поранений – невідомо, писала газета. Поліція чекала на можливість допитати пораненого.

Цікаво, той його колега по мандрах у часі живий?

Стентон підвівся. Не можна ж просидіти у шпитальному погребі цілу ніч.

Посвітивши ліхтариком навколо, він знайшов старовинний столик і поклав на нього свій звіт. Письмовий звіт про своє століття.

Він точно робив уже це раніше.

Точно залишив той самий звіт на тому самому столику – у попередній часовій петлі. Цікаво, знайшло те послання друге покоління хроноситів? Збереглося воно тут, у погребі? Хтось його прочитав?

Стентон щиро сподівався, що ні, бо ж якщо таки прочитали, а потім усе одно вирішили спробувати змінити історію, то це означає тільки одне: історія, яку він створив, виявилася ще гіршою за ту, яку намагався виправити.

Це конче треба з’ясувати.

Треба знайти чоловіка, якого він підстрелив на даху універмагу.

43

Стентон вирішив, що візьме квиток на завтрашній ранковий потяг до Берліна.

Повертатися туди, звісно, ризиковано. Поліція, певна річ, далі на нього полює і має фотографії – і з його документів, і зроблені під час сутички біля штаб-квартири СДПН. Не кажучи вже про детальний опис від Бернадет.

З іншого боку, невідомо, чи німецька влада аж так уже горить бажанням його спіймати. У газетах про вродливих молодих ірландок чи самотніх убивць з Британії не згадували ані півсловом, це Стентон помітив, тож поліція, очевидно, цю частину розслідування не афішувала. Тим часом репресії проти німецьких лібералів, соціалістів та профспілкових діячів не припинялися.

Поліція та армія далі використовували розслідування як привід для зведення давніх рахунків, тому несподівана поява справжнього винуватця, до того ж – іноземця, який діяв сам-один, зіпсувала б їм усю забаву. Стентон припускав, що навіть якби поліція його знайшла, то про це мало хто дізнався б.

Тільки-от у здатності поліції його знайти він мав великі сумніви. Легенда і документи в нього дуже надійні, а мандрувати під чужим іменем йому доводилося й раніше, і то за обставин набагато складніших. У Берліні він принаймні зовні не видаватиметься такою білою вороною, як у горах між Пакистаном та Афганістаном.

З часу свого від’їзду з Берліна Стентон так і ходив у вбранні, поцупленому у готелі поблизу вокзалу, тож день у Константинополі провів у пошуках гардеробу, який відповідав би образу Людвіґа Дрехслера. Цивільного, але витриманого у військовому стилі: спортивний піджак-блейзер, тісні штани кавалерійського крою. Придбав також монокль зі звичайним скельцем, хтозна-чому страшенно модний серед німецького офіцерства у ті часи. Навіть якби йому трапилося наштовхнутися випадково на британських офіцерів, з якими він зіткнувся того першого у 1914-му ранку, ті навряд чи зуміли б упізнати його за таким-от ретельно вибудуваним прусським фасадом. На додачу, говорити Стентон старався лише німецькою.

Того вечора він знову сидів у «Східному барі» готелю «Пера-палац». За цієї нагоди пив уже шнапс і не відмовлявся від сигарет, що їх пропонував бармен. Якщо той і помітив якусь схожість між оцим німецьким юнкером, який смалив наче швець, і колишнім британським офіцером, який сидів на тому ж самому місці на два місяці раніше, то взнаки не дав і не обмовився ані словом.

Наступного ранку Стентон знову поїхав на вокзал Сіркеджі й сів у потяг до Берліна.

Коли вагон рушив і вокзал зостався позаду, він замислився на мить, чи не сумує, бува, за МакКласкі. Стара професорка так тішилася, коли вони сиділи разом в купе, перебирала солодощі та цигарки, яких тоді накупила, наперед смакуючи найбільшу пригоду свого життя. Але ні. За нею він не сумував. Шкодував лише, що вона так підло вкрала у нього щастя і не дала йому щезнути з часу разом із Кессі, Тессою і Біллом. Якби була нагода, він би знову без зайвих роздумів вижбурнув її з потяга на те каміння.

Подорож тяглася й тяглася без кінця і краю.

Стентон нервувався і ніяк не міг заспокоїтися. Його вже не дивувала химерність усього, що з ним відбувалося, не дивували такі незвичні спочатку запахи і звуки, не дивувала тряска у вагонах, що їх тягнув за собою паровоз, не дивували геть-чисто пантомімні костюми, через які він почувався на перших порах так, ніби брав участь у зйомках якогось напрочуд реалістичного історичного фільму. Він нарешті позбувся звички хапатися що кілька хвилин за мобільний телефон у кишені й остаточно змирився з думкою, що той не задзвонить уже ніколи. І не забував купувати на вокзалі книжки і газети, бо розумів, що іншої розваги у потягу точно не знайти.

Хіба що розговоритися з якоюсь чарівною жінкою, а вона потім рано чи пізно розіб’є тобі серце.

Думка про Бернадет досі завдавала чималого болю, особливо у Відні, через який пролягала дорога до Берліна. Та Стентонові той біль приносив, на диво, певну розраду, бо свідчив: його серце здатності розбиватися не втратило. Всупереч усьому, що спадало йому на думку після смерті Кессі, він мав іще живу душу, а отже, був здатний кохати. І кохав – далі кохав Бернадет.

По приїзді до Берліна Стентон вирішив, що не винайматиме знову помешкання, а зупиниться в готелі. Його тактика й далі полягала у тому, щоб переховуватися в усіх на очах, і він оселився в «Кемпіньскі» – одному з найкращих і найпопулярніших готелів міста. Грав роль заможного і пихатого німецького офіцера, який повернувся з усіма своїми статками на батьківщину і радий донести цю новину до відома хоч би й цілого світу.

– Я – капітан Людвіґ Дрехслер, колишній офіцер Імперського Африканського корпусу, – гаркнув він, підійшовши до стійки адміністратора. Уся його чванькувата і бундючна манера розмови й поведінки вельми наочно свідчила про непохитну самовпевненість білого чоловіка, звиклого командувати тубільними солдатами. Адміністратор улесливо залопотів був щось на знак привітання, але Стентон гучно ляснув по стійці своїми армійськими документами та шкіряними рукавичками і грубо його перебив:

– Мені потрібен двокімнатний номер з ванною і туалетом. Найкращий, майте на увазі. Якщо номера найвищого стандарту, який відповідав би моїм вимогам, у вас немає, прошу підказати, де я зможу такий номер знайти.

У цьому неотесаному, допіру з Африки, відставникові, який, намагаючись справити належне враження, відверто пускав дим в очі персоналові готелю, нікому й на думку не спало б запідозрити самозванця-англійця, який убив імператора, а тепер переховується від поліції.

Залишивши в номері багаж, Стентон спустився вниз і відразу ж узявся до діла. Після перестрілки на даху універмагу з його товаришем по мандрах у часі минув уже майже місяць, і слід давно прохолов.

Від «Кемпіньскі» він поїхав візником прямо у центральну міську бібліотеку, де збирався розпочати пошуки: спробувати знайти якісь новини про пораненого стрільця у підшивці газет за минулий місяць. Старий дідівський спосіб; ще якихось півтора місяця тому Стентон кляв би відсутність інтернету, тепер же про нього навіть не згадав. Став уже людиною початку двадцятого століття. Що ж, давно пора, особливо з огляду на те, що йшов він цим шляхом уже вдруге.

У добре організованому й упорядкованому бібліотечному архіві слід знайшовся доволі швидко; таємничого стрільця, якого виявили на даху універмагу «Вертгайм», де він намагався, очевидно, врятувати кайзера, але нарвався на кулю сам, згадували в різних більших і менших газетних статтях частенько. Щоправда, відомостей про нього містилося там зовсім не густо, окрім хіба того факту, що то був ніякий не охоронець, та про це Стентон, звісно, здогадався вже й сам. Хай там як, а одну доволі несподівану для себе річ він таки з’ясував. Репортер, який укладав найпершу статтю про цю подію, виходив з припущення, що на даху підстрелили чоловіка. З подальших повідомлень випливало, одначе, що то була жінка. Отже, наступне покоління хроноситів вирішило відрядити назад у минуле агента-жінку. Зрештою, а що тут аж такого дивного? У своєму двадцять першому столітті Стентон і сам знав чимало жінок-військових, які не поступалися чоловікам абсолютно ні в чому. А проте без задньої думки відразу припустив, що ті інші сліди у стамбульському погребі залишив чоловік із ногою меншого розміру. Видно, так уже пройнявся мисленням постедвардіанської доби, що думка про офіцера сил спеціального призначення жіночої статі йому й до голови не прийшла.

Бернадет, наприклад, це сповнило б непідробним захватом.

Зеленоока ірландка й далі частенько гостювала у нього в думках – непрохано, неждано-негадано.

Сумував Стентон за нею просто страшенно і зраду на карб їй не ставив. Знав, що в неї не було вибору. Бо ж як могла вона повірити у його історію? А як міг він отак геть по-дурному взяти й усе розповісти? Звісно ж, був п’яний і закоханий – поєднання вельми небезпечне, спроможне кому завгодно потьмарити розум. Але у будь-якому разі панувати над собою треба було краще. У його історію не повірить ніхто на світі.

Хоча ні, є все ж таки одна людина, яка охоче повірить. Ще одна жінка.

У газетах писали, що, на переконання поліції, та жінка дещо неврівноважена, можливо, належить до числа послідовників якогось дивного культу, але про підстави для таких висновків не повідомляли. З тих крихт інформації, які пощастило зібрати Стентонові, випливало лише, що від його куль вона не загинула, але стан її надалі дуже важкий.

Згодом газети перестали згадувати про ту жінку взагалі.

Остання згадка про неї була в «Берлінер таґеблятт». Стентон занотував собі ім’я та прізвище журналіста, який підписав статтю, і попросив у бібліотекарки адресу редакції цієї газети.

– Адресу я вам дати можу, – сказала та, – але там і так нікого немає. Їх закрила поліція.

Відповідала коротко й уривчасто, немовби хотіла чимскоріше цю розмову закінчити. Нічого дивного, подумав Стентон. «Таґеблятт» мала виразно ліберальний ухил; за словами Бернадет, то було чи не єдине велике періодичне видання, яке сповідувало бодай якісь принципи, тож тепер воно, безперечно, впало жертвою армійської чистки. Бібліотекарка належала до класичних представниць «нових жінок», як їх тоді називали. Зібране у строгий пучок волосся, окуляри в черепаховій оправі, ошатна блузка з краваткою: суфражистка, без сумніву, до того ж, мабуть, читачка «Таґеблятт». Стентона у його нинішньому образі вона, ясна річ, прийняла за німецького мілітариста-реакціонера і, звичайно, вбачала в ньому одного з винуватців утрати улюбленої газети.

– Це просто ганьба, – мовив він. – Мені конче треба поговорити з одним їхнім автором. Покажіть, будь ласка, де у вас тут телефонні довідники.

Жінка з байдужим виглядом кивнула у бік столу, де лежало кілька примірників «Берлінської телефонної книги». У ті часи бібліотеки виконували функцію не лише книгозбірень, а й довідкових бюро, де можна було знайти всіляку корисну інформацію.

Стентон заходився гортати сторінки на літеру «Ф»: шукав Антона Фідлера, автора замітки у «Таґеблятт». Сподівався, що успішному журналістові, який вів колонку в солідній газеті, без телефону не обійтися, і мав рацію. Пан Фідлер сам підняв слухавку і радо повідомив свою адресу. Стентон подякував бібліотекарці й знову піймав на вулиці візника.

Пояснювати Фідлеру, навіщо йому підстрелена на даху універмагу жінка, він не став, а той і не запитував. Один із багатьох тисяч постраждалих від мстивих, дедалі жорстокіших репресій, які розпочала після вбивства кайзера влада, газетяр сидів без роботи. В обмін на інформацію йому потрібні були гроші, і Стентон дав зрозуміти, що готовий заплатити.

– Це взагалі збіса цікава історія, – сказав Фідлер, коли Стентон повів його у розташований неподалік бар промочити горло і замовив випивку. Мешкав журналіст у Веддінзі – дільниці, яку пов’язували з робітничим класом і радикальними політиками. – Але поліцаї все одно не дали б мені її надрукувати, навіть якби не прикрили газети. І що на них найшло? Божевілля якесь. Щоб не виявитися в їхніх очах революціонером, треба бути хіба що якимсь прусським генералом, не інакше. Радикальних ідей у «Таґеблятт» було не більше, ніж у картоплі з сосискою, а вони накинулися на нас так, ніби ми «Маніфест комуністичної партії» видрукували на першій шпальті.

Стентон вирішив повернути Фідлера до теми, яка цікавила його насамперед.

– І що ж такого збіса цікавого в цій історії? – запитав він.

– Зараз розповім, – відповів той, нахиляючись трохи ближче, а тоді витер з губ пивну піну і відкинув з чола пасмо масного волосся. – Та жінка – справжнісінька відьма, кажу вам, і це таки справді збіса цікаво. Я бачив її у камері ще до того, як поліція почала кидатися на все, що рухається. Вона майже лиса, на голові тільки коротка щетина, крізь яку видно витатуюваний номер. Руки-ноги також усі в наколках. Жахлива любительська робота: лише ніж і чорнило, мабуть. Це ж боляче, певно, просто страх. Та й узагалі вона, таке враження, проти болю нічого не має. Є в мене один інформатор у центральній тюрмі, то він каже, що у неї все тіло в шрамах. І всюди наколки – навіть на шахні, прости Господи. І це жінка. Біла жінка з наколками на шахні. Вражає, ні?

Стентона почуте й справді вразило, хоч і не з тих причин, які могли спасти на думку Фідлерові. Татуйованих жінок він бачив на своєму віку чимало; в армії круті дівчата частенько робили собі тату, але щоб отак, по цілому тілі… Та ще й любительські, ножем та чорнилом? І шрами? Гай-гай, якщо ті нові хроносити взагалі завдали собі клопоту шукати агента, котрий легко вписався б у світ 1914-го, то вибір усе одно зробили доволі дивний.

Що ж це за світ такий, з якого прибула та жінка? Тепер це цікавило його ще більше.

Фідлер замовив собі ще одне пиво, а з пляшки, яку поставив перед ним Стентон, знову наповнив чарку. На склі зосталися масні відбитки пальців. Стентонові впало в око, що й комір сорочки у нього був далеко не першої свіжості. Ще кілька тижнів тому цей чоловік вів колонку в респектабельній щоденній газеті й міг оплачувати телефон, а тепер явно економив навіть на гарячій воді для прання й умивання. Справді, часи наставали скрутні. Не мине й місяця, як він скотиться до справдешньої нужди, розсудив Стентон. Зрештою, пив колишній журналіст так, наче той місяць уже минув.

– Та жінка, схоже, якась іноземка чи щось таке, – квапливо повів далі Фідлер, бо конче не хотів утрачати доступу до пляшки. – Можливо, англійка, хоча говорила й німецькою. Але такою дивною, утятою німецькою, казав мій інформатор, пересипаною вельми специфічними російськими слівцями.

– Знаєте, де її тепер тримають? – поцікавився Стентон.

– Ну, вже не в каталажці. У неї ж стріляли, ви пам’ятаєте. А потім вона була в дуже кепському стані: отруєння крові, ясна річ. Так часто вбиває насправді не куля… Думаю, я міг би щось розвідати, порозпитувати, кого треба. Але така робота дорого коштує…

– Що швидше ви щось дізнаєтеся, то краще я заплачу, – мовив Стентон. – Скажете вже – отримаєте сто марок одразу.

Він чудово розумів, що Фідлер тягне час, намагаючись вициганити в нього побільше грошей, бо ж напевне вивідав уже все, що можна.

– А ви непогано читаєте людей, капітане Дрехслер, – посміхнувся той. – Вам би в журналісти…

– На жаль, попит на цю професію, здається, падає.

– Еге ж, – спохмурнів Фідлер. – Ще трохи, й усі новини в місті надходитимуть лише з Вільгельмштрассе. Отже, поліція відвезла її до шпиталю. Сподіваються, певно, що вона все ж таки виживе, і тоді можна буде ще щось з неї витягнути. Правда, її там охороняють. Поговорити з нею вам не дозволять.

Адресу він записав на підставці для пива.

Берлінер-Бух. Шпиталь, де одужував після поранення і Стентон. Гаразд, місце вже трохи знайоме, та й поліція убивцю кайзера там не чекатиме аж ніяк, це точно.

Залишивши Фідлера тішитися грішми та пляшкою, Стентон подався шукати візника. Якщо після поранення та жінка ще у шпиталі, то це майже напевне означає, що в рани потрапила інфекція. Треба поспішати. Хто знає, може, вона вже й померла.