Текст книги "Знову й знову"
Автор книги: Бен Елтон
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 25 страниц)
– Припини, – сказав він. – Не треба. Я переможу, і ти це знаєш. Може, колись пощастить і тобі, але сьогодні не твій день. Ти ще слабка. Місяць пролежала в ліжку і зовсім втратила вагу. Словом, тобі мене не побити, тому краще не починай. Ти просто не зміцніла ще настільки, щоб дати зі мною раду.
Вона окинула його важким поглядом і кивнула:
– Маєш рацію. Я ще не в формі. Але скоро буду.
І сіла на ліжко. Стентон вийшов у передпокій, де стояв телефон, і замовив у номер чай, каву і щось поїсти.
– Як тебе звати? – спитав він, коли повернувся.
– Кейті.
– Зменшене від Кетрін?
– Ні. Кей-Ті. Скорочене від KT503 b678.
– Я – Г’ю Стентон.
– Як тебе звуть, я знаю.
– З мого листа?
– Ні. Про тебе я знаю з дитинства, років з шести. Ти є в підручниках з історії, які вивчають усі піонери.
Стентона це, звісно, геть ошелешило.
– Що, справді?
– Звичайно. Усі вчать про неврівноваженого фанатика-буржуя з Британії, який ненавмисне запалив іскру революції, намагаючись підставити чесних соціалістів. Як тебе прикривала ірландська хвойда Бердетт, але ти зрадливо і боягузливо втік, залишивши її в лапах монархічної поліції.
Стентон проковтнув клубок, який раптом підступив йому до горла.
– Ага… – протягнув він, намагаючись не думати про Бернадет і про те, що могло з нею трапитися, коли поліція збагнула, що вона не зуміла його затримати. – Ну, тепер ти бачиш, що я ніякий не фанатик і не такий уже й неврівноважений. Зі мною було приблизно те саме, що й із тобою. У 2024-му мене покликали до Кембриджа. Тебе, мабуть, теж?
– Декан згадував цю буржуазну назву, – кивнула Кейті. – Тепер цьому місцю присвоєно номер.
– Мене покликали туди хроносити.
– Знаю, – повторила вона. – Кажу ж, ми прочитали твого листа.
– У такому разі тобі вже відомо дещо про те, які жахіття творилися в моєму столітті, – сказав Стентон. – Ти знаєш, навіщо я убив кайзера: щоб відвернути найстрашнішу в історії війну. Війну, яка поклала початок жахливому століттю. Століттю, в якому людство навчилося вбивати у промислових масштабах. У 1930-х і 1940-х загинули цілі народи: євреї, цигани, поляки, українці. Усіх їх убив російський комунізм радянського штибу.
От тепер жінка посміхнулася вже по-справжньому. Широкою посмішкою від вуха до вуха. Посмішкою, в якій, однак, і далі не було ні грама радості.
Посмішкою трупа.
– Я знаю, – ще раз повторила вона. – Я прочитала твого листа, прочитала про твою «жахливу», «Велику» війну, що розпочалася з убивства якогось ерцгерцога у Сараєві… А скажи-но мені, Г’ю Стентоне, скільки вона тривала? Війна, яка так страшенно все зіпсувала і стала прокляттям для століття, у якому ти народився?
– Одинадцять років, – відповів Стентон. – З 1914-го до 1925-го. Велика війна тривала одинадцять років.
– Одинадцять років, ти ба, – мовила з гірким сарказмом Кейті. – А тепер скажи мені, капітане Стентон, скільки тривала Друга світова війна?
Стентон збентежився.
У столітті, з якого прибув Г’ю Стентон, столітті, яке прагнула виправити МакКласкі, Другої світової війни не було.
У столітті Стентона і МакКласкі була лиш одна світова війна – Велика.
– Вистачило й однієї, – сказав він. – Понад десятиліття безглуздої бійні, яка вщент зруйнувала всі великі держави Європи – Британію, Францію, Німеччину, Австрію, Росію.
– А як же Америка? – презирливо всміхнулася Кейті. – Вона у цій жахливій, великій, як ти кажеш, війні участі не брала?
– Ні, американці тримались осторонь. Тому це так довго й тривало. Вудро Вільсон долучився б, але його застрелили на сходах Капітолію ізоляціоністи. Тож усе зайшло в глухий кут і тяглося й тяглося, аж доки в Німеччині та Росії не відбулися комуністичні революції: в Німеччині – під проводом Рози Люксембург, в Росії – під проводом Сталіна. Що було далі, тобі відомо з мого листа. Сталін виявився сильнішим. Він зрадив Люксембург. Підлаштував, щоб її з Лібкнехтом убили прямо на вулиці. Тоді росіяни заходилися ширити свою «революцію» на захід, через Україну і Польщу, через Німеччину – у Францію і ще далі, в Іспанію. До 1930-го вільною залишилася тільки Британія, яка тримала оборону під керівництвом Вінстона Черчілля. Ізольована, сам на сам із росіянами, які стояли на французькому боці Ла-Маншу. Решту Європи й усю Азію поневолив Сталін – страшний параноїк; його режим влаштував геноцид і винищував мільйони й мільйони людей аж до 1951-го, коли американці виготовили свою бомбу і знищили Радянську імперію Сталіна буквально за один день. І все це лихоліття, яке тяглося десятки років, почалося зі страшної Великої війни. З війни, яку я відвернув.
– Авжеж, відвернув, – погодилася Кейті. – Через тебе в моєму столітті війни у 1914-му не було. Німеччину ніхто не довів до руїни. Тому Роза Люксембург влаштувала свою революцію не 1925-го, у виснаженій тривалою війною країні, а 1916-го. У відповідь на встановлення брутального поліцейського режиму, початок якому поклав, убивши кайзера, ти. І відбулася ця її революція не в країні, мало не доконаній нуждою, голодом і воєнним лихоліттям, як то було у твоєму столітті, – аж ніяк. Вона почалася у найбагатшій, найрозвиненішій країні світу, у країні, яка мала найпотужнішу армію і володіла найбільш передовими технологіями. У моєму столітті головними комуністами були не росіяни, а німці. Німецький СРСР, який заснувала у 1916-му Люксембург, був найбільшою потугою в цілому світі. Тож коли паразит Штрассер підлаштував убивство Люксембург і сам зробився німецьким радянським диктатором, то став одночасно і наймогутнішою людиною на землі. Червоним кайзером. Революція докотилася до Росії, і зупинити її було вже неможливо. А тоді Штрассер розпочав свою війну і разом зі своїм російським холуєм Сталіним захопив усю Європу, зокрема і Британію. Ніякий «Черчілль» – хто це в біса такий, поняття не маю, – ані на чолі держави, ані «сам на сам» із росіянами не стояв. Британію, та й цілу Британську імперію тоді фатально знекровила і розділила громадянська війна в Ірландії, і воювати вона була взагалі не в стані. Штрассерівська «революція» поширилася на Китай, Індію, Південну Америку. Невдовзі непідконтрольними німецькому радянському режимові залишилися тільки Сполучені Штати. Але світу вони не врятували. Бо атомну бомбу врешті-решт виготовили не в Америці, а в Німеччині. Берлін завдав ядерного удару. Я була серед солдатів, які зайняли руїни Нью-Йорка. Все, земну кулю було захоплено! І ти вважаєш, що жив у гівняному столітті? Одна-одненька війна, геноцидик і паршивенький, геть слабенький ядерний удар. А потім ніяких тобі клопотів, тільки якесь глобальне, чорт забирай, потепління – не знаю, що це, і знати не хочу. Спробував би ти пожити у столітті, де цілою планетою править психопат-комуніст – і так уже четверте покоління поспіль! Де цілу планету вкриває широченна мережа концтаборів! Де любов – це зрада, і за кару матерів змушують власноручно топити своїх немовлят! Де кожнісінька людина у світі – це мурашка, дистанційно керований апарат, робот. Де кого завгодно можуть просто так забити до смерті. Де люди вмирають від непосильної праці у шахтах і від голоду на полях. Або цілими тисячами танцюють, мов заводні ляльки, на Червоних площах Берліна, Лондона, Москви і Вашингтона. Або розмахують червоними стрічками, а партійні викопні динозаври стоять на трибуні й тільки зловтішаються. Це світ, де немає свободи. Немає індивідуальності. Немає жодної радості. І цей світ заповів нам ти, коли застрелив кайзера і спровокував цим революцію. Дурень ти, Г’ю Стентоне. Тупий, тупезний дурень. Твоє століття – то ж був справжній рай! Чому ти просто не залишив усе, як було?
І вона розридалася.
Стентон сидів мов мішком прибитий. За коротке знайомство з Кейті він якось звикся з думкою, що серце і душа в неї – з того самого матеріалу, що й тіло, а тому не міг уявити її у сльозах.
Марно намагався він виправдати свій учинок. Пояснити, чому хроносити з його світу поставили перед ним саме таке завдання.
– Кейті, ти ж читала в моєму листі опис історії мого світу. Російський СРСР убив десятки мільйонів, перш ніж зазнав поразки.
– Але ж той Союз поразки таки зазнав! Його таки зупинили! Як ти міг викинути у смітник століття, де масові вбивства припинилися, справді припинилися? Ба більше, припинилися на цілих сімдесят років?
Підвести на неї очі Стентон не міг. Надто вже приголомшливим було усвідомлення, що вся покладена на нього місія, місія, яка розпочалася, властиво, з убивства його родини, призвела до поневолення цілого світу.
46
Для остаточного одужання Кейті знадобився ще один тиждень. Зрештою вона погодилася на непевне перемир’я зі Стентоном, і вони уклали так само не надто певну спілку, а потім, сидячи у своєму номері в готелі «Кемпіньскі», розробили план.
Було очевидно, що світ, у якому вони тепер жили, прямував до неуникної катастрофи. Завадити Стентонові вбити кайзера Кейті не зуміла, тож історія розвивалася в тому самому напрямі, що й у її столітті – стрімко та нестримно мчала до всесвітнього тоталітарного лихоліття без кінця-краю.
Якщо нічого не зміниться, моторошний ланцюжок подій, внаслідок яких світ опинився під владою чотирьох поколінь диктаторів-психопатів, повториться знову точнісінько так, як і минулого разу.
І Стентон, і Кейті розуміли, що просто зобов’язані, скориставшись своєю унікальною обізнаністю з двома попередніми версіями століття, спробувати змінити обриси цієї вже третьої за рахунком петлі. Постаратися знайти спосіб відвернути історію від шляху, яким вона пішла у другому часовому витку, і пустити її в інше русло, хай навіть наближене до версії, що реалізувалася у першому витку, себто у столітті, в якому народився Стентон і якого він сам допоміг позбутися.
Кейті й далі сприймала його місію дуже гостро і болісно. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому хроноситам Стентонових часів узагалі спало на думку, буцім століття, у якому глобальному тоталітаризму завдали поразки, можна зробити ще кращим.
– Думаю, ми хотіли отримати століття, в якому тоталітаризму не існувало б узагалі, – намагався пояснити Стентон, – а ще, мабуть, світ, де людську винахідливість не застосовували б для такого тупого нищення всього підряд, зокрема й довкілля.
Та що більше він дізнавався про світ, з якого прибула Кейті, то краще розумів, як цілковито, ба навіть злочинно помилялася МакКласкі зі своєю зграєю самовдоволених стариганів.
Як сильно помилявся він сам. Люди історію творять, і люди ж її партачать, завжди стверджувала професорка і, певна річ, мала рацію. Неймовірно, але в результаті вона свою теорію сама й підтвердила. Напартачила, і то конкретно.
Аби ж то Ньютон не виявився таким збіса розумним…
Проте все це залишилося вже у кількох версіях минулого. Теперішнє ж було лиш одне, і потрібен був план дій – тут і тепер.
Пізно вночі, коли Кейті жадібно поглинала один по одному всі делікатеси, які тільки можна було замовити в номер, вони зі Стентоном цей план таки уклали.
Полягав він у тому, щоб убити Розу Люксембург.
Спершу Кейті хотіла вбити Штрассера. Це ж, зрештою, він украв і спотворив революцію Люксембург. Він започаткував пекельну династію, кілька поколінь напівбогів-убивць, що правили маріонетками, на яких перетворили все населення земної кулі.
Але Стентон заперечував:
– Штрассер – головоріз. Він украв щось шляхетне, ба навіть прекрасне, звів нанівець, спаплюжив. На таке кожен спроможний, і якщо ми приберемо з нашого рівняння Штрассера, його місце просто займе інший. Сталін, наприклад, або хтось зі Штрассерового центрального комітету.
На той час Кейті вже переповіла йому історію століття, з якого прибула, доволі детально, і Стентон упізнав чимало імен, які знав з історії свого століття: Ґеббельс, Рем, Зінов’єв. Багато імен чув, однак, уперше: Берія, Каменєв, Гесс. Адольф Гітлер.
– Руйнувати може кожен, – доводив він, – а от для того, щоб творити, потрібен талант. Коли ж ідеться про успішну революцію, то тут уже, як на мене, і без генія не обійтися. Люксембург – особа унікально обдарована, далекоглядна, надзвичайно прониклива політична діячка і направду велика організаторка. Я знаю, я з нею зустрічався. Всі ті тупі задираки, які табуном за нею ходять, їй і на латку не годяться. Без неї їм не буде за ким ходити. Словом, замість морочитися з гноєм, треба просто позбутися лопати.
Стентонові, як по правді, ця ідея була зовсім не до вподоби. По суті, план, який він сам обстоював, завдавав йому чималого болю. Адже Люксембург він знав. Хороша жінка, добра… і Бернадет від неї у захваті. Та водночас Стентон розумів, що вилучити її з німецького рівняння – найкраще, що він може зробити, аби виправити свою помилку і не допустити німецької революції, якої відтак ніхто не спаплюжить і не оберне згодом на світове панування.
– То ми вб’ємо Люксембург, – сказала Кейті, пальцями відриваючи собі шматки стейка і ковбаси.
– Так.
– А потім я уб’ю Штрассера.
– Якщо хочеш. Йому зараз лише двадцять два роки.
– Мені байдужісінько, нехай хоч двадцять два місяці чи двадцять два дні. Я розірву того виродка на шматки голими руками, а його серце з’їм, коли воно ще битиметься. Далі повбиваю всіх членів його комітету, навіть тих, які нині ще діти. Потім розшукаю батьків тих, які ще не народилися, і також повбиваю. І то повбиваю у страшний спосіб. У відплату за злочини, які тепер уже ніколи не скоять.
Кейті припала до графина з водою і досхочу напилася. Алкоголю не вживала ні краплі: мовляв, ясна голова, коли в інших мізки затуманені випивкою, – велика перевага, перевірено колись уже не раз.
– А тоді, – повела далі вона, витерши рота жилавою, помережаною наколками рукою і втупившись важким поглядом у Стентона, – тоді я, можливо, вб’ю і тебе, бо, правду кажучи, все це, геть усе – твоя провина.
Той очей не відвів і на виклик відповів. Такої долі собі не просив. І врешті-решт сам утратив дітей.
– Може, ти й маєш рацію, Кейті, – спокійно відповів він. – Хоча, думаю, ти ще переконаєшся тоді, що вбити мене не так і легко. Згоден, я і люди з мого часу справді розбудили страшне лихо. Та коли я побачив, що все пішло не так, то справи не покинув. Міг би відійти вбік, але не зробив цього, натомість розшукав і врятував тебе. І саме тому ми маємо зараз шанс скористатися всім, що знаємо, і спробувати ще раз. У моєму столітті казали, що на третій раз удача має посміхнутися. У вас теж була така приказка?
– У моєму часі, Г’ю Стентоне, не було ніякої удачі. І слово, і саме поняття були заборонені. Всім керував Великий Керманич – на благо миру й загального добробуту. Удача – це поняття буржуазне.
– Ну, а тепер покеруємо трохи ми. І цього разу зробимо все правильно. Саме тому, перш ніж узятися до здійснення нашого плану, нам треба ще раз з’їздити у Константинополь, побувати у тому погребі, з якого ми тут уродилися.
– Навіщо?
– Бо якщо ми створимо краще століття, треба, щоб воно таким і залишилося. Тому біля мого листа з пересторогою має лежати і твій.
47
Подорожувати з Кейті було непросто. В її часи хроносити не мали ані ресурсів, ані технічної можливості забезпечити свою агентку документами та грішми у різній валюті. До них дійшло зовсім мало артефактів початку двадцятого століття, які можна було підробити. Низка «культурних» революцій та чисток знищила все, що свідчило про дрібнобуржуазне минуле, – величні будівлі, музеї, картини, книжки. Від часів, які передували тому моменту, коли до влади прийшла династія Великих Керманичів, не зосталося практично нічого.
Хроноситам зі світу Кейті пощастило ще, що їм узагалі вдалося вчасно доправити її потай до міста-привида, званого колись Стамбулом, а там – до погреба в районі колишніх міських корабелень. У 1914-й вона прибула з багажем, який складався великою мірою лише з пари гвинтівок і кількох шматочків золота, отриманих від одного з високопоставлених партійних дантистів. Крім того, помічники декана Державного дослідно-освітнього закладу зуміли надати їй компас, мапу Європи, папірець, де записали місце й дату вбивства кайзера, грубий чоловічий костюм і черевики.
Пробираючись через Туреччину і Балкани, вона покладалася в дорозі виключно на власну кмітливість і добувала все необхідне за допомогою крадіжок та грабунку.
– Я переховувалася більшу частину свого свідомого життя, – розповідала Кейті Стентонові. – Тому-то вони й обрали для цього діла мене. Але, якщо хочеш знати мою думку, в цьому світі виживе кожен. На полях і в лісах повно їжі, селяни страшенно довірливі, прикордонники спочатку окликають, а потім уже стріляють – повна дурня, я ж вистрілю перша.
Через Європу Стентон із Кейті їхали потягом. Кейті далі маскувалася під чоловіка і носила чоловічий одяг, який купив для неї Стентон. Від тогочасного жіночого вбрання вона відмовилася навідріз, небезпідставно стверджуючи, що воно геть безглузде і дуже обмежувало б її у бою.
З огляду на відсутність у неї документів про те, щоб перетинати кордони у потягу, не могло бути й мови. Натомість доводилося на останній перед кордоном станції виходити і шукати зручне місце для того, щоб нелегально перейти кордон пішки. Таким чином вони й проїхали Європою з півночі на південь і знов опинилися в місті, де розпочалися їхні пригоди в цьому столітті.
Стентон укотре вже винайняв номер у готелі «Пера-палац» і за кілька годин, коли на землю спустилася ніч, вирушив, цього разу востаннє, до будинку, що його придбав Ісаак Ньютон у той час, коли заснував орден Хроноса.
– Хотів тебе запитати… – мовив він до Кейті, оглядаючи вулицю, аби переконатися, що там усе спокійно. – Невже аж так конче треба було вбивати лікаря й медсестру, коли ти вийшла з погреба?
– Жінка в кімнаті почула мої кроки, – відповіла та. – Черевики в мене були важкі і голосно гупали.
– А думка вирушити в минуле у взутті з гумовими підошвами до голови не прийшла?
Кейті спинилася на вже поглинутій темрявою вулиці й повернулася до Стентона.
– Ці черевики віддав мені один солдат, який, можливо, заплатив життям за те, що їх утратив. Без них я прибула б у цей світ босоніж або, в найкращому разі, у брезентових капцях. Ти жоднісінького уявлення не маєш, Г’ю Стентоне, про граничну вбогість світу, який ти створив.
Стентон змовк. Скориставшись його відмичкою, вони проникли всередину шпиталю і прокрались у погріб.
Внизу все було так само, як тоді, коли він побував там востаннє: дві вервечки слідів, крісло і столик, на якому лежав його лист у майбутнє.
– Твоя історія, – озвалася Кейті. – Та, яку я знайшла.
– Ні, – виправив її Стентон, – ту, яку ти знайшла, я залишив на початку століття, в якому ти народилася, того століття, яке створив я і яке щезло тієї миті, коли ти ступила в минуле і знову перезавантажила історію. А цього листа я залишив уже в новій версії двадцятого століття, яку твориш ти. В якій ти помреш. Цей лист до останньої молекули такий самісінький, як той, що його ти знайшла, але існує вже в іншій версії часу.
– Що ж, сподіваймось тоді, що ця версія стане останньою, – відповіла вона.
А тоді підійшла до столика і поклала біля Стентонового конверта ще один. Історію свого двадцятого століття. Перелік жахливих нещасть, укладений упродовж довгих годин, які вони провели у потягу.
Два описи різних версій майбутнього лежали поряд, одна біля одної. Обидві страшні, але друга – набагато страшніша за першу.
– Готово, – мовила Кейті. – Тепер, якщо цим шляхом вирушить новий мандрівник у часі, буде принаймні якийсь шанс, що він також дізнається про все те, що відомо нам.
– З іншого боку, – відповів Стентон, – якщо наша місія виявиться успішною, якщо ми зуміємо запобігти німецькій революції, то ніякого нового мандрівника у часі, може, й не буде.
– Може, – сказала Кейті.
Стентон перевів промінь свого ліхтарика зі столика, біля якого вона стояла, у бік темних ніш із запорошеними старими пляшками.
На півдорозі між слідами Кейті й тими нішами виднілися його сліди. Він посвітив ліхтариком у темряву, під склепіння.
І раптом у голові в нього блискавкою майнула одна думка.
Думка, від якої його серце аж похололо.
Він рушив у бік тієї темряви.
– Куди ти? – запитала Кейті.
– У минуле, – сказав він. – Твої сліди – перед моїми. Я прибув сюди змінити історію і зробив це. Минуло століття, і сюди з тією самою метою прибула ти, але час трохи посунувся – і вартівня змістилася. Точнісінько, як казав Сенґупта: «У міру того, як кожна просторово-часова петля здійснює свій рух, час і простір примножуються».
– Вартівня? – перепитала Кейті. – Сенґупта? Про що це ти?
Стентон не відповів. Був уже під першою аркою.
А там освітив ліхтариком долівку. Відбитки? Хтозна, можливо, й були колись, але так припали потім пилом, що тепер їх і не розгледиш, тож певності немає. І Стентон знову посвітив на пляшки, що чорніли тут-таки на полицях.
– Може, я був не перший, – озвався він. – Зрештою, чому першим мав бути саме я?
І тієї миті побачив.
Застромлений поміж двома рядами пляшок.
Конверт.
Стентон простягнув руку й узяв його.
А тоді пройшов ще трохи вглиб катакомби. МакКласкі казала, що та тягнеться ген попід вулицю і сусідній будинок.
За кілька кроків він знайшов ще один конверт.
Далі ще один.
І ще один.
П’ять, шість.
Дев’ять, десять.
– Що ти там робиш? – почувся голос Кейті позаду. – Якщо ми закінчили, то час уже звідси забиратися.
Стентон повернувся до неї з цілою купкою ламких, пожовклих конвертів у руках. Знайшов дванадцять листів, але їх, цілком можливо, було й більше, бо погріб тягнувся далі вглиб, де панував непроглядний морок.
– Цього я й боявся, – тихо мовив він. – Я не перший. Переді мною був ще багато хто…
І поклав ті конверти на столик – біля свого листа і листа Кейті.
Вони посідали долі і, присвічуючи собі ліхтариками, заходилися читати.
Історію дюжини століть. Дюжини двадцятих століть.
Ті самі сто одинадцять років повторювалися знов і знов, починаючи кожного разу з 1914-го. Одні автори листів вирушали в минуле врятувати або вбити ерцгерцога. Другі мали врятувати або вбити кайзера. Треті прибували, маючи на оці взагалі інших людей – потенційних монстрів, ще надто молодих, але приречених, якщо їх залишити живими, скоїти згодом страшні злочини. Але наслідки щоразу були одні й ті самі. Страхітливий перелік і опис виявів людської жорстокості та розмаїтих нещасть. Війн і геноцидів. Фанатизму і страху.
У деяких версіях століття, як‑от у Стентоновій, з’являлися ті чи інші ознаки поступу людства, та їх ніколи не вистачало, аби переконати тогочасних хроноситів залишити все, як є, і дати часові спокій. Інші ж, наприклад, версія Кейті, були достеменним кошмаром, що й далі скочувався у геть вже пекельну темряву, створити яку спроможне тільки людство.
Читаючи у світлі своїх ліхтариків ті листи, Стентон із Кейті дізнавалися про диктаторів і таємні поліцейські служби. Про зловісні наукові відкриття і смертоносні хвороби. Про те, як знову й знову сходив нанівець комунізм. Про фашизм: цього слова ні Стентон, ні Кейті не знали, але часом траплялося, що той фашизм брав гору, хоча результат був урешті-решт такий самий.
У чотирьох різних історіях фігурувало ім’я якогось Гітлера.
Стентон узагалі чув про нього вперше; у його столітті той австрійський фанатик жодної ролі не відігравав. Натомість Кейті знала Гітлера як одного з поплічників Штрассера.
Бували, одначе, століття, коли той мерзотник вибирався на самий верх і ставав сущим страховиськом штибу Сталіна чи Штрассера. Тоді йому вдавалося загнуздати потугу Німеччини для того, щоб завоювати пів світу і винищити там половину населення. Двоє з попередніх хроноситів прибували в минуле із завданням убити його, доки він був іще волоцюгою без шеляга у кишені й малював у Відні свої акварелі.
Минала година за годиною. Час спливав. Незабаром шпиталь угорі прокинеться і заживе своїм звичним метушливим життям. Нарешті Стентон поклав папери на столик.
– Як на мене, то ми, мабуть, перші хроносити, які зустрілися між собою, – мовив він. – Ті, хто прибував перед нами, просто перезавантажували століття, створене попередником, і все починалося спочатку. Ти мала мене вбити, але натомість ми зустрілися.
Не в змозі відвести від листів очей, у яких бриніли сльози, Кейті кивнула, а тоді прошепотіла:
– Скількох же жінок також змушували вбивати своїх дітей…
– Так далі тривати не може, – твердо сказав Стентон. – Не може двадцяте століття знай вертітися та вертітися в часі й довіку волати від болю на весь усесвіт. Століття за століттям планета і людство борсаються в петлі, приречені мучитися одним і тим самим кошмаром у різних версіях – і так без кінця.
– Твоя правда, – тихо погодилася Кейті з мокрими від сліз щоками. – Так далі тривати не може.
– Отже, після того, як ми уб’ємо Розу Люксембург, – повів далі Стентон, – і постараємося зробити все від нас залежне, щоб це нове століття таки отримало шанс, нам треба поїхати в Кембридж.
– Еге ж, – кивнула Кейті, – і знищити Ньютонову скриньку. Зробити так, щоб останньою із хроноситів стала я.
