Текст книги "Знову й знову"
Автор книги: Бен Елтон
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 25 страниц)
Так само й ти знав, що одружився з дівчиною, яка воліє полежати в ліжку і подивитися телевізор, аніж лазити в негоду горами.
З дівчиною, яка не хоче пірнати з аквалангом. І літати на дельтаплані (або дивитися, як літаєш ти) теж не хоче.
Ми обидвоє знали, кого беремо, і нічого не мали проти.
То що ж це за новий чоловік, Г’ю?
Я його не знаю. А ти?
Справді, Г’ю? Серйозно?
Охоронець? Солдат-найманець? Роздутий від пихи цербер?
Ти залишив мене, Тессу і Білла дома, а сам поїхав працювати викидайлом у якогось мільярдера? Г’ю, ти справді готовий підставляти голову під кулі за когось такого?
Невже ми так мало для тебе означаємо?
Вона мала рацію. Це було божевілля. Навіщо він так вчинив?
Гіркота? Нудьга? Гординя?
Усе разом. Проте насамперед, звісно, гординя. Дурнувата чоловіча гординя. Після того, як його витурили з армії, а виставляти в мережу відео для підлітків остогидло, він просто не знав куди подітися. Тинявся по дому, сварився з Кессі, кричав на дітей. І почувався так, наче його… вихолостили.
Ішлося і про гроші. Раніше він ніколи ними особливо не переймався, Кессі також. Якось їм завжди вистачало, завжди вдавалося виходити сухими з води. Та згодом завдяки «Граніту супроти граніту» вони ненадовго розбагатіли; принаймні, так їм здавалося. Розбагатіли достатньо, щоб сплатити перший внесок за непоганий дім у справді гарному районі. Незабаром мала народитися друга дитина, їм треба було більше простору, і тоді він пішов і зробив це. Ані словом їй не обмовившись. Спочатку Кессі, звісно, розсердилася, та він знав, що потім вона цей дім полюбить. То мав бути їхній перший справжній дім. До того були або орендовані, або службові квартири.
Відмовитися від цього дому він не міг, ніяк не міг.
Не міг сказати Кессі й дітям, що треба пакуватися, бо виплачувати далі іпотеку йому вже не по кишені. Був надто… гордий.
То ми не можемо більше платити іпотеку! Гаразд, переїдемо. Знайдемо щось дешевше, орендуємо або житимемо в наметі! Ти ж на цьому зуби з’їв. Якщо тобі нудно, то почитай книжку. Потрібна робота – йди у супермаркет і розкладай товари на полицях! Мий машини, ти ж так їх любиш. Продавай гамбургери. Думаєш, це мало б для нас якесь значення? Що тато більше не герой? А тепер ти себе маєш за героя? Мабуть, уявляєш себе рятівником нажаханих принцес від торгівців живим товаром або викрадених школярів – від божевільних бойовиків. Ти завжди був бойскаутом-переростком, і ми за це тебе любили. Та сьогодні ти лиш охоронець у найбільш себелюбних істот на землі, і це – правда.
Вона, звісно, мала рацію. Коли давній товариш по службі в десантних військах спеціального призначення запропонував Стентонові роботу в міжнародній охоронній компанії, прозвучало багато гучних слів про захист найбільш уразливих від хижаків. Про важку роботу, за яку не може або не хоче братися влада. Про боротьбу з піратами й охорону місіонерів-просвітників, на яких точать зуби фундаменталісти.
Та тієї миті, коли йому на електронну пошту надійшли листи від Кессі, він спирався об поручні на борту розкішної яхти в Егейському морі. Костюм, темні окуляри, гарнітура. Платню отримував чималу, але був усього лишень іще одним найманим горлорізом на службі у боса. Працював на нову панівну расу в їхньому плавучому світі. То були «човнові люди» двадцять першого століття: дедалі чисельніша флотилія мільярдерів та трильйонерів, які подалися жити в море, де можна було сховатися від стрімкої соціальної катастрофи, спричиненої великою мірою і їхньою діяльністю. Біженці від кліматичних змін у найповнішому сенсі цього слова.
Коли ти ризикував життям, рятуючи під час миротворчих операцій дітей – таких самих, як наші, – я тобою пишалася.
Коли ти ризикував життям, знімаючи відео, бо хотів надихнути дітей, яким пощастило менше, ніж нашим, я тобою пишалася.
Але ризикувати життям заради медіамагнатів? «Нафтових королів»? Паразитів, які нажилися на перепродажі нерухомості? Щоб вони могли волочитися морями на своїх яхтах, доки весь світ у вогні?
Забудь!
Білл і Тесса заслуговують на тата, який дбає про них більше, ніж про те, як дати раду своїм дурнуватим демонам.
Якщо ти випадково наштовхнешся коли-небудь на того хлопця, яким був колись, то скажи йому, нехай нам зателефонує.
Якраз у тому останньому рядку й крилася дрібка надії. Телефонувати він не став, а просто кинувся додому. Звільнився з роботи тієї ж хвилини. Зійшов на берег і помчав у найближчий аеропорт. Щоб одразу ж вилетіти до Лондона. А там упасти на коліна і пообіцяти бути тим чоловіком, яким хотіла бачити його Кессі. Тим батьком, якого потребували Тесса і Білл.
Та йому так і не випала нагода дати таку обіцянку, не кажучи вже про шанс її дотриматися. Про те, що він повертався додому, вони так і не дізналися…
Стентон випив другу каву і налив собі склянку води.
А тоді почув голос. Голос, який говорив англійською.
– Garçon! Каву з коньяком, і то хутко!
Стентон закам’янів.
Той голос був йому знайомий.
7
Коли Стентон із МакКласкі дорогою до каплиці Королівського коледжу, яка, вкутана у білу запону крижаної мли, здіймалася попереду, переходили через річку Кем, ранковий дощ із градом уже давно знову перемінився на сніг.
– Ти бачив коли-небудь щось прекрасніше? – спитала МакКласкі, коли вони на мить спинилися на Королівському мосту. – Невже це не підносить тобі дух, от аніскілечки?
– Даруйте, – похитав головою Стентон. – Я тільки подумав, що Кессі це точно сподобалося б.
– О, так-так, – зітхнула професорка. – Страшна іронія важкої втрати: кожна знайома радість обертається на печаль. Кожна усмішка – на гострий ніж. Кожен прояв краси тільки додає болю.
– Дякую.
Служба й справді була до болю прекрасна. Ніби другий похорон. Безліч мерехтливих свічок. Голоси хору, що сповнювали увесь простір навколо. Величаві поетичні строфи з Біблії короля Якова, навдивовижу зворушливі навіть для невіруючих. Нестерпна велич обряду, майже незмінного ось уже протягом трьох сотень літ.
Після служби МакКласкі не повернулася зі Стентоном назад до свого помешкання у Трініті-коледжі, як він сподівався; натомість взяла його під руку і крізь крижаний вітер, що свистів у дворі, повела до Великої зали. Стентон помітив, що у тому ж напрямку рушило ще чимало з допіру присутніх на службі у каплиці Королівського коледжу: самі тобі шановані, зігнуті роками вчені мужі з університету в традиційних, оздоблених торочками та китичками капелюхах, які доводилося притримувати руками, й у широких мантіях, що їх вітрюган розвівав так, наче грозився звіяти хтозна-куди найхирлявіших.
Біля входу до зали стояло двійко портьє, ще кілька розташувалося то тут, то там у Великому дворі. На головах у них були узвичаєні котелки (у поєднанні з обов’язковими флуоресцентними куртками вигляд це мало доволі безглуздий), та щось у їхній манері триматися підказало Стентонові, що насправді це ніякі не портьє. Надто зосереджені, надто подібні на око між собою. Охоронців Стентон упізнавав з першого погляду, адже мав свого часу нагоду запізнатися з представниками цієї професії досить близько.
Утім, всередині п’ятсотлітньої будівлі панував мир і спокій, усе там дихало ще старим затхлим коледжем. Першої миті Стентонові навіть примарилося, ніби він уже вдруге того дня потрапив на різдвяне богослужіння. Струнний квартет награвав святкову музику; сама атмосфера у залі буцім спонукала присутніх перемовлятися лише благоговійним шепотом. Ряди крісел перед невеличким помостом для промовців нагадували ряди лав перед вівтарем. І знову – багато свічок, хоча тут вони, таке враження, тільки додавали мороку, бо до балок високої стелі їхнє світло не досягало, і та нависала над ними густою тінню.
Коли МакКласкі, яка з паперами в руці снувала навколо, врешті переконалася, що зібралися всі, то провела Стентона до залишеного для нього місця у передньому ряду, а сама піднялася на поміст і повернулася до людей.
– Добрий вечір і веселого всім Різдва, – покотився залою її гучний голос. – Мета, з якою ми тут зібралися, відома кожному з нас, окрім найновішого й останнього члена нашого товариства, капітана Г’ю «Граніта» Стентона, у минулому військовослужбовця повітряно-десантного полку спеціального призначення та відомого влогера. Капітане, ваші соратники по ордену Хроноса сердечно вітають вас у своєму колі.
Пролунали ввічливі оплески, та Стентон на них не відреагував. Він аж ніяк не почувався ні членом якогось там ордену, ні соратником когось із присутніх.
– Капітан Стентон був до мене напрочуд терплячим, – повела далі МакКласкі. – Не виходячи за межі своєї компетенції, я розповіла йому десь половину нашої історії. Тож тепер для подальших пояснень передаю слово Амітові Сенґупті, професорові луціанівської математичної кафедри тут, у Кембриджі, і безпосередньому наступникові Ньютона.
Огрядного англо-індійського вченого, який підвівся тепер зі свого місця і зійшов на поміст, Стентон знав. Сенґупту знав у Британії кожен, бо цей визначний фізик, як то частенько з визначними фізиками буває, просто не злазив з екранів. Він регулярно з’являвся у новинах і в документальних програмах, де коментував усе підряд, аби лиш тема була хоч віддалено пов’язана з наукою і космосом. Ведучі, аж мліючи від захвату, епічно представляли його як «того, хто зазирнув в очі Богові», або називали «чоловіком, який подумки мандрував до найдальших меж космосу і до початку часів». Сам Сенґупта, звичайно, завжди зображав скромне здивування такими гіперболами, усім своїм виглядом показував, що йому дуже незручно, заявляв, що насправді добрався тільки до п’ятнадцятої секунди після початку часів, і давав зрозуміти, що ті перші чверть хвилини життя всесвіту залишаються для нього такою ж загадкою, як і, скажімо, для його водія чи кухаря.
Ще професор Сенґупта був вельми успішним письменником, автором книги під назвою «Час, простір та інша набридлива рідня», де він у такому собі науково-популярному стилі намагався пояснити «пересічному завсідникові пабу» теорію відносності та основи квантової механіки і, звісно ж, зазнавав невдачі. У наукових колах подейкували, що легше знайти бозон Гіґґса без допомоги адронного колайдера, ніж того, хто, взявши до рук книжку Сенґупти, зуміє перевалити за третю сторінку.
Професор вичалапав на поміст перевальцем, ніби тюлень на скелю. Під мантію він одягнув того дня костюм у тоненьку смужку і жовту у горошок краватку-метелик – такі полюбляють професори, яким до вподоби створювати враження, що у них, мовляв, трохи не всі дома. На голові у нього красувалася фірмова індійська шапочка у стилі Неру та Ганді, на яку він почепив значок із написом «Наука смалить». Зійшовши на поміст, Сенґупта відкрив свій портфель і заходився довго й нудно тасувати на столику перед собою різні папери, а потім у нього раптом пересохло горло, і він цілком свідомо розтягнув мало не на хвилину ковток води. Коли ж нарешті заговорив, у залі зазвучав педантичний і водночас наспівний голос, що з однаковим успіхом міг би належати як лекторові-популяризатору науки з Калькутти, так і членові лондонського клубу для джентльменів.
– Величезна потуга Ньютонової уяви призвела до того, що він ще за сотні років до Ейнштейна збагнув: час – сутність відносна. – Тут професор вдався до театральної паузи і заходився промокати губи велетенським, барвистим шовковим носовичком, який до цього грайливо визирав з нагрудної кишені його костюма. – Час не прямий, не лінійний. І рухається він не рівномірно й не надто впорядковано, а причина цього у тому, що на нього впливає гравітація, яку ми ще називаємо силою тяжіння. Так! Впливає так само, як і на рух, на масу, на світло та, зрештою, на всі властивості матеріального всесвіту. Загалом, звісно, панує переконання, що першим теорію загальної відносності запропонував Ейнштейн, і лише нам відомо, що насправді першою людиною, яка завдяки силі своєї думки дійшла до такого висновку, був наш сер Ісаак Ньютон. А ще нам відомо, що просунувся він далі за Ейнштейна, до того ж – значно упевненішим кроком. Довівши, що кругові й еліптичні орбіти планет можна пояснити впливом гравітації, Ньютон зрозумів також, що час рухається так само: вигинається і навіть обертається, наслідуючи розширення всесвіту, адже теж прив’язаний до сили тяжіння, властивій кожному сущому у всесвіті атому. Висловлюючись простіше, Ньютон збагнув, що час – спіральний. І тоді, завдяки розумінню гравітації простеживши і зафіксувавши на папері траєкторії руху планет, він зумів простежити і рух часу. А отже, передбачити траєкторію цього руху.
Тут Сенґупта знову ненадовго змовк, щоб ковтнути води. Він знав, що збирається повідати присутнім сенсацію, і явно не мав жодного наміру квапитися.
– «То й що?» – здогадуюсь, запитуєте ви зараз самі у себе, – повів далі професор. – По спіралі чи по прямій, час знай пливе собі й пливе, і, даруйте, якось уплинути на його плин нам не до снаги. То чому ж тоді раптом у старого сера Ісаака аж жижки затряслися, коли він до цього додумався, з якого такого дива? Зараз поясню! Та тому, що сила тяжіння теж не однорідна! Планети ж онде відхиляються злегка від досконалої симетрії свого прадавнього шляху. Те саме відбувається і з часом. Його треба уявляти не як ідеальну спіраль, а радше як вигинисту іграшкову пружину, витки якої вряди-годи перетинаються. Час, отже, за вельми рідкісного збігу обставин, проходить через одні й ті ж виміри двічі. Витки пружини змикаються – лиш на мить, у, знову ж таки, вельми обмежених параметрах, а потім спіраль часу далі біжить собі весело своєю дорогою. І жодної тобі шкоди… Проте Ньютон, блукаючи без упину іноді достоту страхітливими шляхами, якими вела його уява, знай мучив себе одним запитанням: ану ж раптом комусь випаде перебувати якраз у тій точці часопростору, де зімкнуться витки нашої пружини? Ця людина опиниться одночасно на початку й у кінці часової петлі. І тоді спіраль уже не побіжить собі далі весело своєю дорогою. Вона поверне назад. Адже звичайнісіньким подихом наш безстрашний мандрівник у часі запустить цю петлю знову. Й ось усе, що сталося в минулому, – раптом уже в майбутньому, ще тільки має статися. Історію обнулили. Петля починається спочатку.
Сенґупта промокнув носовичком чоло і знову ковтнув води. Завдяки мерехтливим свічкам його обличчям пробігали час од часу примарні брижі. Спираючись на свої ціпки та ходунки, члени ордену Хроноса, що зібралися в залі, подалися вперед і жадібно ловили кожне слово з уст видатного фізика.
– І Ньютон справді зробив підрахунки, – продовжував Сенґупта. – У це, далебі, важко повірити, але наш достеменно божественний геній сам-один, без сучасного обладнання, зумів визначити і повідомити нам, де і коли час перетне наступного разу свій уже пройдений раніше шлях. Не дивно, що після цього йому трохи помішалося в голові. Я й сам, мабуть, заходився б шукати таємні коди в Біблії, якби уклав мапу часу тоді, коли картографи тільки починали міркувати, як би то укласти більш-менш пристойну мапу Австралії. Словом, підрахунки сера Ісаака принесли абсолютно конкретний результат. Він розрахував, що наступна замкнута петля у просторово-часовому континуумі охоплюватиме сто одинадцять років, а точка, в якій зійдуться її початок і кінець, припаде на північ тридцять першого травня 2025-го і чверть на першу ночі першого червня 1914-го. Безперечно, всі ви чудово розумієте, звідки взявся цей п’ятнадцятихвилинний проміжок.
Стентон не розумів, та й багато хто з присутніх, на його думку, – теж. Як і чимало інших учених, професор Сенґупта мав кепську звичку спершу вдавати, буцім за рівнем інтелекту не надто й далеко втік від своєї аудиторії, а потім самовдоволено демонструвати свою вищість.
– Пояснюється його наявність тим, що, як я вже пояснював, гравітація – не рівномірна і не симетрична. У міру того, як кожна просторово-часова петля здійснює свій рух, час і простір примножуються, як‑от у випадку високосних років. Тож хоч моменти відбуття та прибуття одночасні, насправді наш мандрівник у часі прибуде через п’ятнадцять хвилин після того, як відбуде. І звісно, на сто одинадцять років раніше, ги‑ги…
Тут Сенґупта широко всміхнувся, ніби йому пощастило оце напрочуд вдало пожартувати. Поміж присутніми улесливою хвилею прокотився вимушений сміх. Професор дозволив собі якусь мить ним потішитися, а тоді повів далі:
– Контакт цих двох окремих часових моментів буде зовсім мінімальним і швидкоплинним. Триватиме він у часі менше секунди, а точка просторового стикування буде, якщо скористатися дивовижно колоритним визначенням самого Ньютона, «не більшою за вартівню перед Сентджеймським палацом». Кожен, хто стоятиме в цій уявній вартівні у 2025-му, стоятиме в ній також і в 1914-му. Попередня дійсність миттєво зникне, розпочнеться створення цілковито нової дійсності. Вся стоодинадцятирічна часова петля піде спочатку. А місцем, де розташовуватиметься наша гадана вартівня, себто просторовими координатами, де перетнуться витки іграшкової пружини часопростору, визначено Стамбул.
– Константинополь! – вигукнула МакКласкі, не в змозі всидіти на місці ні секунди довше. – У Європі! Що ви на це, га?! Якщо це не доля, то що це таке? Усього за якихось сімсот миль від Сараєва! За півтори тисячі миль від Берліна! Себто, ви ж розумієте, що ці Ньютонові координати могли запроторити нашу людину куди завгодно: на вершину Евересту, у центр Південно-Китайського моря…
– У розжарене ядро нашої планети, – вставив Сенґупта. – До фізичної маси часопростору байдужісінько.
– От власне! – тріумфально продовжувала МакКласкі. – А що маємо натомість? «Кому чашечку кави по-турецьки? Може, волієте кинути оком на танець живота?» Це Божа рука, кажу вам, – інакше й бути не може. Бог дає нам один-єдиний шанс змінити історію, і то якраз там, де це потрібно найбільше.
– Я хотів би дещо прояснити, професорко МакКласкі, – суворо мовив Сенґупта. – Хай яких релігійних переконань ви додержуєтесь, тут ідеться суто про науку. Ньютон, як я вже сказав, зробив математичний розрахунок. Визначену таким чином точку перетину у часі та просторі він помістив у Стамбулі, і координати, які ми отримали від нього, просто-таки фантастично конкретні. Це погріб старої вілли, розташованої в районі давніх міських корабелень. Ньютон потай організував купівлю цього будинку, подбав про те, щоб там влаштували шпиталь, а погріб звелів довіку тримати під замком.
– Можу закластися, це таки влетіло в копієчку, – знову схвильовано втрутилася МакКласкі. – Тепер ми знаємо, чим усі ці роки займався старий пройда в Королівському монетному дворі.
– Ну, що ж, нехай і так, – твердо сказав Сенґупта, якого постійні втручання МакКласкі вже явно дратували. – Отже, наш великий учений плекав надію, що у 2025-му цей погріб далі стоятиме замкнений, і завдяки цьому мандрівник з того часу зможе без перешкод потрапити у, так би мовити, вартівню. З огляду на ймовірні історичні пертурбації це була дуже ризикована гра, але насправді йому практично все вдалося. Ньютонів шпиталь закрили остаточно лише в хаосі, що настав після Великої війни. Тож у 1914-му погріб, за умовами підписаного Ньютоном дарчого договору, був іще під замком.
– Та той погріб і далі там! – вигукнула МакКласкі.
– Саме так, професорко МакКласкі, – мало не гаркнув Сенґупта. – Я, власне, до цього й веду. Сам будинок постарів і занепав, його багато разів перебудовували, але підвалини залишалися…
– І ми його придбали! – крикнула МакКласкі, вистрибуючи на поміст до Сенґупти. – Він наш. І чекатиме на нас тридцять першого травня наступного року. Чекатиме на тебе, Г’ю. На капітана «Граніта» Стентона.
І вона тицьнула у Стентонів бік оцупкуватим, вкритим плямами від нікотину пальцем. Через усі ці розмови про 1914-й Стентонові нараз пригадався знаменитий плакат лорда Кітченера з закликом до мобілізації. МакКласкі, цілком можливо, саме той плакат і мала на думці.
– Ти потрібен своїй країні, Г’ю. Ти потрібен світові!
8
– Ну ж бо, чоловіче! Христе-Боже, що за країна! Я ж сказав: каву з коньяком. І щось на сніданок. Яйця є? Тільки свіжі, май на увазі.
Цей голос Стентон уже чув раніше.
Він так і сидів, схилившись над листами Кессі, тепер же спокійно склав їх і засунув назад у портмоне, яке поклав у кишеню. Потому його рука мовби сама по собі, скоряючись почасти волі, а почасти й інстинкту, ковзнула повз кишеню донизу, прямо в ранець, що стояв у нього в ногах, і пальці зімкнулись навколо рукоятки невеликого автоматичного пістолета.
Та хай там як, а користуватись ним, бачить Бог, не можна, ніяк не можна.
Застосувавши таку зброю, з усіма її небаченими й нечуваними тут і тепер властивостями, він неминуче приверне до цього випадку увагу кожнісінького резидента кожнісінької розвідки, що має своїх людей у цьому місті. А будь-кому, хто вивчав військову історію, добре відомо, що напередодні Великої війни шпигунів у Константинополі було ще більше, ніж собак.
– Я сказав кави! І чогось випити! До дідька, як тою клятою турецькою буде «випивка»?
Голос був направду цікавий, з характерною тенденцією ковтати закінчення, а от інтонація умить повернула Стентона до військової школи у Сендгерсті, де він учився на офіцера. Там таких-от хлопців із найпрестижніших приватних шкіл було хоч греблю гати, і кожен мав себе за пуп землі, не менше.
– Той ледачий кяфір укляк десь, певно, на своєму килимку і молиться, – й далі не вгавав голос. – Вічно вони моляться, га? Якби менше молилися, а більше щось робили, то й країна ця, може, не була б такою задрипаною дірою, як думаєте?
Але ж не лише про тон ідеться. Він точно чув десь раніше саме цей голос, сумнівів тут немає.
Як таке взагалі може бути?
Пальці мимохіть обхопили зброю міцніше.
І тут Стентон згадав. Згадав – і випустив з руки пістолет.
Дурень. От направду, дурень. Звісно ж, чув він цей голос, певно, що чув. І то не в іншому столітті, а якусь годину тому, не більше.
То був ідіот, який сидів за кермом «Кросслі-20/25» на Галатському мосту.
Стентон озирнувся. Це й справді були вони, пасажири і водій з тієї машини. Всі п’ятеро. Всім ледь за двадцять. Капелюхи-канотьє, піджаки спортивного крою, широкі фланелеві штани. Офіцерські тростини і старі шкільні краватки. На позір досить кмітливі, проте очі налиті кров’ю, обличчя – брезклі, спітнілі. Й далі напівп’яні. Галабурдники, словом. Заможні, звісно, та все одно – галабурдники. Таких знайдеш у будь-який час, у будь-якому суспільному прошарку. Замінити піджак і канотьє на светр із капюшоном – і можна забирати їх прямісінько у двадцять перше століття.
І тут Стентон раптом відчув, як у нього всередині хвилею здіймається страшний гнів.
Четверо десь таких самих покидьків позбавили життя його сім’ю. Та й ці зовсім недавно мало не позбавили життя чиюсь сім’ю.
– Я ж сказав: каву і коньяк! – гучно, вельми неприємним тоном повторив водій, а його приятелі тим часом із шумом-гамом розсідалися довкола столика, рипіли по підлозі стільцями, на яких зрештою й порозвалювалися, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, хто тут, власне, господар.
Один озвався з-за мапи міста, яку саме детально розглядав:
– Це десь тут, я певен… Гей, ти! – гаркнув він до власника кав’ярні, який був зник у себе на кухні, а тепер з’явився знову з тацею, де стояли чашки і кавник. – Дім Махмута – це де? Дівки? Танці? Хвойди? Де – дім – Махмута?
Власник лише знизав плечима і похитав головою.
– Та той телепень поняття не має, про що ми, – озвався водій. – І глянь, він забув про випивку. Гей, ти! Я ж сказав: кави і коньяку.
Власник знову похитав головою і відвернувся, чим страшенно розлютив англійців, які затарабанили по столу на знак протесту.
– Ти, чорномазий, на мене дивися, коли я з тобою розмовляю! Я тебе питаю: де випивка, чорт забирай?!
Стентон підвівся і підняв свій ранець. Треба було йти. Йому страх як кортіло зчепитися з нахабами, а це вже віддавало просто-таки неприпустимою дурістю. Адже його найперше і єдине на цю пору завдання зводилося до того, щоб якомога тихіше й непомітніше скоротати час до головного діла, яке чекало на нього у Сараєві. Уся місія полягала у впливі на ключові події, а до них усе мало розгортатися так, як і вперше, без жодних змін. Бійка з напівп’яними задаваками у Старому Стамбулі навряд чи могла б істотно вплинути на плани австрійського імператорського дому, але хто його зна…
Рух привернув увагу англійців.
– Сер, ви не подібні на турка, – сказав водій, явно найязикатіший із цілого гурту. – Ви англієць? Француз? Німець? Нам потрібна випивка. Ви по-бусурманськи говорите?
Треба було просто сказати «ні» і піти собі.
– Ви у Стамбулі, – тихо мовив Стентон натомість, – тож майте трохи поваги. Господар цього закладу – мусульманин, і ніякої випивки ви тут, звісно, не знайдете. Ще рано, тому повертайтеся у Перу і проспіться. Тільки за кермо не сідайте, або я заберу у вас ключі.
П’ятеро молодиків вражено витріщилися на нього.
Першим отямився ватажок:
– А ви ким будете?
Стентон ще міг повернутися і піти, але не зробив цього й тепер.
– Я офіцер британської армії. Ще раз повторяю: випивки ви тут не знайдете, бо іслам споживання алкоголю забороняє, це мало б бути відомо навіть таким недоумкам, як ви. Чому б вам не забратися звідси і не піти додому? Але за кермо не сідати, я вас попередив.
П’ять щелеп нараз відвисли, як одна.
Стентон усвідомлював, що поводиться геть по-дурному. Кессі загинула не через них, а з його боку так привертати до себе увагу – суще божевілля.
– Я його впізнав! – закричав раптом ще один із п’ятірки. – То ж він був зранку на мосту. Через нього ми мало не розбилися!
– Точно! От дідько, як шкода, що ми його не розквасили!
– Так, то був я, – твердо відповів Стентон. – Рятував ваші шкури від арешту за вбивство жінки і двох малих дітей.
Допіру тепер він нарешті зібрався йти і ступив крок до дверей з таким виглядом, наче сказав усе, що мав сказати. Та було пізно.
Відпускати його так просто п’ятеро галабурдників не мали вже жодного наміру.
– Чорномазі арештовувати англійців не можуть, – заявив ватажок. – Чи ви цього не знали?
– Якийсь дивний з нього офіцер, – докинув інший. – Ви з якого полку?
Стентон прикусив губу. Завдяки своїм кембриджським дослідженням він знав, що Туреччина в ті часи торгувала суверенітетом в обмін на іноземні інвестиції. Жоден британський офіцер не став би гнити за ґратами тільки за те, що збив кількох місцевих, і британці у місті до такого привілейованого становища давно вже звикли.
– Хто ти до лиха такий? – із притиском спитав ватажок. – Я тебе раніше не зустрічав.
– Не думаю, що він узагалі армійський. Ніколи його не бачив. А ви?
Стентон почувався останнім дурнем. Ну от навіщо було називатися військовим? Іноземців, які гуртувалися навколо посольств і готелів у дільниці Пера, було, напевне, небагато, тож ці п’ятеро всіх своїх знали, либонь, в обличчя.
– То хто ж ти такий, чорт забирай? – знову повторив водій авто. – Я ж запитав, з якого ти полку.
Гм, про повітряно-десантний полк спеціального призначення згадувати, звісно, не можна, щось таке з’явиться лише через кілька десятків років. А тепер, можливо, не з’явиться взагалі.
– Та я доброволець, з територіальної армії, знаєте, – відповів Стентон, явно запізно намагаючись виплутатися з украй неприємного становища, в яке так необдумано й геть по-дурному втелющився. – Не справжній військовий тобто. Просто турист.
Проте й сам чудово розумів, що на туриста – принаймні на одного з тих звичайних британських туристів, які спокійно походжали собі вулицями, розглядаючи цікавинки старого Стамбула, – подібний мало. Був високий, міцний, по-військовому суворий на вигляд. Та й одяг на ньому був явно не для прогулянки: товсті шкарпетки й черевики, сірі штани з «чортової шкіри», твідова куртка.
П’ятеро англійців розглядали його з дедалі сильнішою підозрою.
– Покажи свої документи, – зажадав ватажок. – Я хочу точно знати, хто ти такий і звідки тут узявся.
Документи Стентон мав – і англійською, і німецькою. У перших, вироблених на його справжнє ім’я, він значився інженером-золотошукачем з Австралії. Проте засвічувати це посвідчення в якихось офіційних протоколах зовсім не хотілося. Йому належало бути тінню й до певного моменту чинити на історію, якою доводилося проходити, абсолютно нульовий вплив.
– Ви не маєте права мені наказувати, – відповів він. – Так само і я можу вимагати у вас документи, це ж ви ганьбите тут армію, не я. Але стає вже спекотно, та й гаяти часу не хочеться, тому з вашого дозволу…
– Стань-но біля дверей, Томмі, – скомандував ватажок. – Як на мене, з цим хлопцем треба поговорити.
Один із гурту тут-таки відійшов і став перед дверима, а четверо інших ступили крок до Стентона.
Варіантів у нього зоставалося небагато, і жоден не тішив. Можна було, звісно, впасти на одне коліно, вихопити зброю і покласти на місці усіх п’ятьох. Навряд чи хтось із них мав при собі зброю. А навіть якщо й мав, то Стентон не сумнівався, що відправить їх на той світ швидше, ніж хоч один зуміє звести курок своєї важкої сталевої пукавки. Його невеличкий «ґлок» був такий надійний, швидкострільний і точний, що, враховуючи ще й спеціальну підготовку десантника та елемент несподіванки, напасники не мали жодного шансу.
Тільки-от після такої кривавої бійні у густо заселеній дільниці залишатися й далі тінню буде вже проблематично.
А може, спробувати їх підкупити? У нього ж повно грошей. Та він чомусь підозрював, що за цих обставин спробу дати хабаря молоді галабурдники презирливо відкинуть. Безперечно, будь-які порухи в цьому напрямку тільки зміцнять у них і так уже дедалі сильнішу підозру, що перед ними – брудний іноземний шпигун.
Та якщо вони його затримають, обшукають і знайдуть у нього в ранці всі ті дивовижні предмети, грі так чи інак кінець. Влада тоді не відпустить його довіку, намагаючись з’ясувати, що ж він за один.
Доки Стентонові промайнули в голові всі ці думки, супротивники наблизилися ще на два кроки. Ще крок-другий – і вони опиняться на відстані простягнутої руки. Доведеться врукопаш, вирішив Стентон. Приміщення тісне, він у кутку, тож усі разом на нього не кинуться. Покладаючись на свою підготовку, Г’ю сподівався, що шанси пробитися до дверей не такі вже й погані.
З іншого боку, їх, звісно, п’ятеро, всі здорові молоді хлопці та ще й солдати, як не крути. Але вони цілу ніч пили й уже точно навряд чи володіють хоч якимись із тих навичок рукопашного бою, які Стентон міг застосовувати не замислюючись, суто інстинктивно. Почали б, певно, боксувати строго за правилами маркіза Квінсберрі, а він чхати хотів на якісь там правила. Так чи інак, рукопашна бійка давала більше шансів виконати місію, ніж стрілянина у залюдненому приміщенні.
