Текст книги "Знову й знову"
Автор книги: Бен Елтон
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 25 страниц)
34
Відразу за входом у будинку містився просторий вестибюль, завішаний стягами профспілок, які об’єднували представників давно забутих у Стентоновому столітті професій: залізничних обхідників, ліхтарників, бляхарів-рівняльників, кушнірів, котлярів, склодувів, клепальників, токарів по дереву. За іншої нагоди Стентон із задоволенням порозглядав би й усі чудові стінописи та сповнені героїчним духом фрески, створені у ті часи, коли боротьба за робітничу солідарність була ще справою шляхетною і натхненною.
Однак події того вечора розглядати місцеві цікавинки якось не надихали.
Посеред вестибюля скупчилися ті самі бородаті чоловіки, що стояли раніше на помості, а тепер метушилися навколо Рози Люксембург, на око значно спокійнішої за них.
Один із бороданів помітив Стентона і виступив наперед, щоб відрекомендуватися. То був чоловік доволі вродливий, хоч і на позір якийсь уже трохи потріпаний: високе чоло, копиця густого й шорсткого чорного волосся, вуса, які аж благали, щоб їх бодай розчесали. Очі за скельцями пенсне у металевій оправі дивилися пильно, але по-доброму.
– Добрий вечір, пане офіцер, – привітався він. – Мене звати Карл Лібкнехт.
Стентон це ім’я знав. Воно, зрештою, було знане кожному студентові, який вивчав сучасну історію. У втраченому вже столітті то був єдиний депутат німецького Рейхстагу, який голосував проти вступу Німеччини у війну. Через кілька років він загинув разом із Розою Люксембург, коли їх обох до смерті побили на вулиці у Берліні.
– Г’ю Стентон, – відрекомендувався й собі Стентон. – Боюсь, я не офіцер. То був лише… маневр.
– Маневр? Дива, та й годі, – мовив Лібкнехт. – А може, й не зовсім. Якби ви справді виявилися поліцейським, то це взагалі було б уперше: поліція прийшла нам на допомогу! Як на мене, то ви й не німець.
– Ваша правда, я британець. Тут у відпустці. Просто подумав, що… треба допомогти.
– Ну, це вже таки дійсно щось дивовижне. Ваш учинок направду неймовірний і надзвичайно шляхетний.
Навколо схвально загули, з пів десятка добряче зарослих бородами голів закивали на знак цілковитої згоди.
– До того ж абсолютно в дусі англійського джентльмена, – долучився до хору й жіночий голос. – Прийти на допомогу дамі, яка потрапила у халепу, – Роза Люксембург підійшла і потиснула йому руку. – Ви врятували мені життя, у цьому немає жодного сумніву.
Вона виявилася ще нижчою, ніж Стентонові видалося спочатку, і головою ледь сягала йому до грудей. Та попри всю свою мініатюрність, то була сильна особистість: це впадало у вічі відразу. Обличчя мала рішуче і вольове: глибокі темні очі, довгий, тонкий і бездоганно прямий ніс, здорова шкіра, повнуваті губи.
Їй було десь за сорок, і у волоссі проглядала вже подекуди сивина; однак, незважаючи на це, вона здавалася зовсім іще юною. Не знати чому Стентонові ця жінка зразу припала до вподоби.
– Я лише виконував свій обов’язок… е-е… мадам, – ніби збоку почув він себе самого. Не знав, навіщо це сказав, але щось же, мабуть, таки мав сказати.
– Свій обов’язок? Ваш обов’язок – рятувати соціалістів? Ото нам би ще бодай кількох таких, як ви.
– Ну, як на мене, то побачивши людину в біді, на допомогу їй має прийти кожен… – чомусь Стентону здалося, що цього пояснення недостатньо, і він повів далі: – Крім того, я був радий допомогти, бо маю подругу, яка вами захоплюється.
– О, справді? Я її знаю?
– Це одна ірландська суфражистка. Ні, ви її не знаєте, просто вона вважає вас дуже вагомою постаттю, оце й усе.
– Що ж, коли її побачите, то передайте подяку за те, що відправила вас до мене. Вип’єте чогось? Чаю, мабуть, ви ж англієць.
– У нас і віскі є, – пожвавішав Лібкнехт. – Я б і сам не відмовився.
– О, від віскі ти не відмовишся ніколи, – усміхнулася Люксембург.
А вони тут, здається, не сумують, подумав Стентон, хоч і пережили допіру нелегке випробування. Цікаво. Якби йому спало коли-небудь на думку уявити керівників міжнародного соціалістичного руху, ті, мабуть, постали б у нього в уяві такою собі доволі похмурою компанією. Гм, то вони скисли, напевне, вже після того, як прийшли до влади; схоже, так воно здебільшого й буває.
Ковтнути віскі Стентон теж не відмовився. Врешті-решт вчився ж він колись на історичному факультеті й проґавити таку фантастичну нагоду не міг: стояти і попивати скотч у самісінькому епіцентрі бурхливих політичних подій, які розвивалися надзвичайно стрімко і загрожували перейти у глибоченну кризу. Можливо, він оце чаркується з майбутніми керівниками Німеччини, подумалося йому. Буде що розповісти Бернадет! З Бернадет він іще побачиться: щодо цього вагань уже практично не мав.
Невеличкий бенкет влаштували в маленькому залі засідань комітету партії. Прислуги тут не було. Лібкнехт із неабияким ентузіазмом наповнив склянки і запропонував тост за «чоловіка, який урятував нашу Розу».
Всі радо відгукнулися; Стентона знай поплескували по спині й вітали. Сама Люксембург, утім, лише сумно похитала головою.
– Я вам, звісно, дуже вдячна, містере Стентон, – мовила вона, – та боюсь, ви тільки трохи відтермінували страту. Наступного разу вас тут не буде.
– Думаєте, натовп повернеться? – запитав Стентон.
– Можливо, не сьогодні, – тихо відповіла вона, – але вони повернуться, запевняю вас, точно повернуться.
– Ну, так, згоден, якийсь час у місті, можливо, буде не дуже спокійно, і вам усім краще частіше озиратися і взагалі поберегтися, але ж рано чи пізно все заспокоїться, хіба ні? Я дуже поважаю німецьку владу і певний, що порядок скоро відновлять.
У відповідь Люксембург посміхнулася, проте в її посмішці читався страх і сум.
– А їм не потрібен порядок, містере Стентон, – так само тихо сказала вона. – Вони ж самі все це влаштували.
Стентон аж сторопів.
– Що? Організували натовп, який на вас напав? Ну, навряд, не думаю. Я ж сам був у тому натовпі і…
– Організовувати натовп не було потреби, – перебила його вона. – Натовп організувався сам після того, як вони вбили кайзера.
Стентон озирнувся навколо і побачив тепер уже серйозні, ба навіть похмурі обличчя: хтось кивав на знак згоди, хтось втупив очі в підлогу. Він був приголомшений і ледь спромігся перепитати:
– Ви серйозно?
Бо просто не йняв віри. Він завжди тримався думки, що всілякі несусвітні теорії змови – це прерогатива доби інтернету, часів, коли будь-яку абсолютно параноїдальну, божевільну ідею можна було миттєво поширити на весь світ, надаючи їй таким чином ореолу вірогідності. Адже йому й самому часто-густо траплялося стикатися з вельми глибокодумними ідіотами, які запевняли, що принцес убивають колишні чоловіки, аби не дати їм вийти заміж за мусульман, а президентів усувають їхні власні секретні служби. Проте від Рози Люксембург, однієї з найвідоміших і найпроникливіших інтелектуалок століття, такої маячні він якось не сподівався, тому спробував заперечити:
– Та ну, дайте спокій… невже ви справді вважаєте, що німецького імператора вбили німецькі ж правлячі кола? Щоб дістатися до вас усіх? Та ну. З усією повагою, не думаю, щоб ви аж так багато для них важили.
– Не думаєте? – перепитала Люксембург. – А от вони, мабуть, таки думають. Гаразд, те, що ми собі тут гадаємо, особливого значення не має: що буде, те буде. Одне скажу вам напевне: його імператорську величність убив не соціаліст. Наша організація існує в цьому місті вже тридцять років. Ми своїх знаємо.
– Так, але ж кожного психопата ви знати не можете, правда? Можливо, стріляв якийсь одинак… божевільний, який уявляє себе соціалістом.
– І має доступ до друкарні? Вибачте, але таку високоякісну листівку, яка проголошує смерть імператора і закликає до революції, законним шляхом не надрукуєш. – Вона витягнула з кишені одну зі Стентонових листівок. – Той, хто зробив ось це, мав доступ до таємної друкарні; це не та річ, яку може склепати на горищі самотній божевілець. А друкарня, містере Стентон, займає чимало місця і страшенно шумить, її так легко не сховаєш.
Тільки не та, де видрукували ці листівки, подумав Стентон, хоч і розумів, що про настольні лазерні принтери його співрозмовниця жодного уявлення мати не може, а тому нічого такого у своїх логічних побудовах і не враховує.
– Послухайте, – вела тим часом далі Люксембург, – я розумію, це звучить неймовірно і навіть приголомшливо, але є лише два середовища, спроможні потай надрукувати щось подібне: революціонери, тобто ми, і влада. Ми знаємо, що у жодній з наших друкарень цього не робили. То де ж тоді робили?
– Ну, листівки могли надрукувати за кордоном… чи щось таке, – не здавався Стентон.
– Та невже? А навіщо якійсь соціалістичній організації з-за кордону це робити? Скоїти, фактично, анонімне вбивство кайзера і залишити послання, яке неминуче викличе масові, брутальні гоніння соціалістів. Навіщо? Тим, хто убив кайзера, стало розуму виготовити таку-от високоякісну листівку та досвіду й уміння порішити його одним-єдиним пострілом з дуже великої відстані у велелюдному місті. А проте текст у цій листівці такий беззмістовний і розпливчастий, наче його єдина мета – спровокувати заворушення.
– Так, але вбити свого ж імператора…
– Я теж вважаю це вчинком неймовірно брутальним і цинічним. Ціле життя мене вражає той цілковитий моральний вакуум, який існує всередині цього так званого «християнського панівного класу», та все одно я ніколи не повірила б, що вони на щось таке здатні. Але іншого реального пояснення я не бачу.
Що сказати, Стентон не знав. Адже вона, властиво, мала рацію і змальовувала ситуацію абсолютно точно. Досвідчене і проникливе угруповання, що викристалізувалося у середовищі правлячої еліти, вбило кайзера і цинічно підставило лівих. Єдине, чого Роза Люксембург уявити не могла вже ніяк, – це те, що це угруповання сформувалося в Кембриджі 2024-го року, а не на Вільгельмштрассе 1914-го. В усьому ж іншому вона влучила в самісіньке яблучко.
– Вам, звісно, зрозуміло, до чого я веду, – продовжувала його співрозмовниця. – Схоже, ми мусимо прийняти той факт, що певна частина військового керівництва оголосила нам війну на знищення і не зупиниться ні перед чим – навіть своїм імператором вони, як бачите, пожертвували. Тож попереду – достоту страшні часи. Нас чекають середньовічні за своєю брутальністю репресії. Тенета розкинуть широко, й усіх, окрім хіба що лідерів ультраконсервативних сил та догідливого й улесливого селянства, вважатимуть за цілком справедливу здобич. Люди нашого штибу мусять негайно йти у підпілля або неминуче зіткнуться із загрозою арешту чи просто безслідно зникнуть. Як я вже казала, містере Стентон, це війна, й усі перші битви ми, безперечно, програємо. Але той, хто сіє вітер, може згодом пожати бурю. Вони підняли ставки. Що ж, нам не залишається нічого іншого, як теж їх підняти і відповісти на вогонь вогнем. А тоді вже хто його зна, що принесе майбутнє?
Стентон озирнувся на обличчя навколо. Посмішок як не було. Всі стояли похмурі й серйозні. Справді, якщо вони мали рацію, то все йшло до громадянської війни, яка могла призвести до революції.
– Гаразд, містере Стентон, – додала Люксембург, – гадаю, зі своїми проблемами ми спробуємо розібратися самі. Від усієї німецької держави ви нас захистити навряд чи зумієте.
35
На вулиці перед будинком було майже порожньо. Там залишилося лише кілька прихильників СДПН, які охороняли вхідні двері.
Стентон подався до свого помешкання пішки. Після розмови з Люксембург і Лібкнехтом його охопив іще більший неспокій, аніж раніше. Хотілося закурити. Віскі завжди так на нього діяло. Просто скотч і цигарка чудово йдуть у парі. Може, все ж таки запалити? Одну-одненьку?
Невже аж так уже треба дотримуватися своєї обіцянки Кессі? Зрештою, він же насправді тієї обіцянки й не дав, не мав уже такої нагоди. А навіть якби й дав, то все одно вона вже його не застукає.
Завдяки Кессі та цигаркам далі йому на думку спала Бернадет. Ім’я наприкінці списку, який він окреслив собі на майбутнє. Стентон вирішив, що вже невдовзі вирушить до Ірландії. Розшукати дівчину буде неважко. Цілою країною там володіє жменька родин. Про Бердеттів із графства Віклоу можна розвідати все за якусь годину. Можливо, він і сам стане таким собі фермером-джентльменом на пишних пасовиськах Смарагдового острова. А що, грошей на порядне господарство у нього стане з лишком.
На мить Стентон уявив себе разом із Бернадет у великій старій садибі. Собаки, коні, корови, збіжжя… діти?
Серце тенькнуло болем. Що це за думки взагалі? Тесси й Білла йому не замінить ніхто й ніколи. Поза тим, з тією жінкою він провів лиш одну-єдину ніч.
Можливо, пильність приспало віскі. А може, протистояння з розлюченим натовпом і адреналін, який ще й досі пульсував у жилах. Або й оці дві жінки, що змагалися між собою за право панувати над його думками. Так чи інак, Стентонів зазвичай чудово відлагоджений інстинкт самозбереження виявився дещо притупленим і не вказав на небезпеку, аж доки та не звалилася йому на голову.
Кроки за спиною, окрик – і все, він попався.
У ніс ударив сморід шнапсу, пива і курива.
У вуха – злостиві голоси.
Молоді, скривлені у презирливій гримасі обличчя. Ретельно доглянуті вусики над закопиленою верхньою губою. Кашкети на бритих головах.
Їх було четверо – принаймні тих, кого він побачив у той момент. Двоє схопили його за руки і пришпилили до стіни. Ще двоє тут-таки пустили в діло кулаки.
От лайно. Його гамселять, мов грушу, отакої.
Отямився і зібрався Стентон тієї ж миті. Зумів навіть напружити прес ще до того, як отримав туди перший удар. І відразу із задоволенням почув, як зойкнув від болю один із напасників, з розмаху в’їхавши кулаком у живіт, вирізьблений щоденними тренуваннями у спортзалі двадцять першого століття. Форму він старанно підтримував і нещодавно в Шотландії. У 1914-му ніхто, навіть справжні спортсмени, не вділяв тренуванню стільки уваги, скільки вділяли люди через сто років – ні у кого просто не було на це часу.
Обличчя, одначе, не напружиш, і ось кулак заїхав йому у щелепу, аж дзенькнули зуби. Різкі, сильні удари сипалися без упину, один за одним, і Стентон збагнув: якщо він зараз не визволиться, не змінить нав’язаної силоміць геть невигідної позиції, то його можуть легко і швидко забити до смерті.
Руки тримали міцно: чого-чого, а сили молодикам аж ніяк не бракувало. Вивільнити їх не вдасться, отже, залишається сподіватися на ноги. Скориставшись залізною хваткою напасників як опорою, Стентон підняв коліна до живота і різко випростався майже на повен зріст у повітрі. Як наслідок, засадив із усього розмаху обома ступнями одному з них прямо в обличчя. Зі зламаним носом той гепнувся на землю. Ледь ноги торкнулися тротуару, як Г’ю відштовхнувся і повторив маневр, знову витягнувшись усім тілом у повітрі і різко вдаривши ногами. Цього разу трюк вийшов не такий вдалий, бо другий нападник від удару ухилився, та Стентон спромігся вивернутися й обхопити його ногами за шию. Тієї миті відчув, що руки йому тримають уже не так міцно; з’явився ризик звалитися і гримнутися головою об землю. Проте він зумів вчасно сам ухопитися за руки, які його тримали, і різко крутнутися. Відтак усі четверо опинилися долі на тротуарі.
Стентон підхопився на ноги перший.
– Ну, підходьте, покидьки! – гаркнув він по-англійськи. – Подивимося, на що ви здатні. Чи ви тільки ззаду вмієте нападати?
Всі четверо напасників теж уже були на ногах, хоч один із них, той зі зламаним носом, брати участі у бійці явно більше не збирався. Стентон же, навпаки, добряче завівся. Не бився він як належиться вже давненько і не мав сумніву, що тепер, коли переваги раптовості напасники позбулися, зможе розібратися з ними трьома без особливих труднощів.
Двоє кинулися на нього одночасно, а третій вичікував зручної нагоди позаду. Щоб укласти тих двох на землю, Стентонові вистачило двох же ударів. Нічого складного. Бабах. Хрясь. Вони ж розраховували на звичайну вуличну бійку, збиралися гарненько нам’яти боки приголомшеній чисельною перевагою жертві, а натомість зіткнулися з фахівцем із рукопашного бою, професіоналом високого профілю.
Схоже, це до них уже дійшло. На ноги вони ще якось зіп’ялись, але наближатися до Стентона начебто наміру більше не мали.
– Біжіть додому, хлопці, – сказав він уже німецькою. – Попереджаю: поткнетеся до мене знову – шиї попереламую.
А тоді повернувся, щоб піти, – й опинився віч-на-віч із п’ятим, студентом-юнкером, якого був «арештував» раніше. Той, очевидно, такої ганьби знести не міг, а коли побачив, що його кривдник зник у штаб-квартирі СДП, зібрав гурт поплічників і вештався навколо, пантруючи на Стентона і сподіваючись таки відплатити.
І знов ухопив облизня. Сподівана кара обернулася розгромом. Помста не відбулася.
– Йди додому, хлопче, – повторив Стентон. – Geh’ nach Hause, Junge. Тобі ж зранку на лекції.
Мабуть, оце й стало останньою краплею. Поблажливий тон. Від ненависті та несамовитого гніву студента аж перекосило. І він витягнув пістолет.
Стентон не мав жоднісінького шансу. Й отримав кулю, а наступної секунди впав на коліна, тримаючись за живіт руками.
Ззаду почувся голос одного з молодих розбишак:
– Гельмуте, ти здурів? Ти поліцая застрелив!
– Ніякий він не поліцай! Ти ж бачив: пішов з тою польською шльондрою до них. Один із їхнього кодла.
– Правда, та й говорив по-англійськи, – докинув інший голос. – Де ти бачив поліцая, який говорить по-англійськи?
– Все одно треба звідси вшиватися, – квапливо додав перший голос ззаду. – Ти йому тельбухи продірявив, йому гаплик. А це вже вбивство, Гельмуте. Побігли!
Перед очима у Стентона все розпливалося, але він бачив, що молодик, який і далі стояв перед ним, явно вагається. Думає, може, чи не всадити в нього ще одну кулю? Та натомість той лише пробіг мимо. За якусь хвилину тупіт їхніх черевиків стих угорі вулиці.
Стентон залишився сам. Глянув униз, на яскраво-червону пляму, що швидко розповзалася під пальцями. Рана у живіт – це зовсім кепсько. Гірше тільки куля в серце, у хребет або в голову… хоч і не так боляче.
Він спробував зібрати докупи думки, які теж уже почали розпливатися.
Цікаво, до помешкання дістатися, напевне, не вдасться?
Ні, тут без шансів – хіба що смерть від утрати крові на півдорозі.
Може, спробувати повернутися назад, до Рози Люксембург? Вона все ж таки перед ним у боргу.
Може. Але й туди – кількасот метрів, а кров він втрачає дуже швидко. Будь-яка спроба поворушитися цю швидкість тільки збільшить, і то значно.
Найкраще – просто сидіти тут. Затиснути рану і сподіватися на допомогу.
Звіддалік донісся свисток. Постріл, напевне, привернув увагу поліцейських. А може, хтось почув і викликав поліцію.
Тут він подумав про пістолет, який мав при собі. «Ґлок» 2023-го року випуску. Що кажуть тутешні закони про особисту зброю? У Берліні 1914-го на неї потрібен дозвіл? У будь-якому разі, запитання пістолет у нього в кишені неодмінно викличе. Особливо такий – невідомого виробника й абсолютно революційної конструкції.
У більшому ранці, у помешканні, лежать іще два.
Якщо тільки йому пощастить ще коли-небудь там опинитися. Або принаймні дожити до ранку.
Між ногами в нього була решітка водостоку. Він витягнув з кишені «ґлок» і вкинув у заґратовану темряву.
А тоді знепритомнів.
Невдовзі по тому Стентона знайшла поліція. Його тут-таки доправили до навчального шпиталю Берлінер-Бух, де невідкладно прооперували. Йому пощастило. З’ясувалося, що куля шлунок не пробила, а застрягла в черевній порожнині. Студентів пістолет виявився зброєю доволі нікчемною, розрахованою, мабуть, хіба що на пацюків та кролів. Жоден із життєво важливих органів не постраждав. Та все ж рана була серйозна і вимагала вмілого хірургічного втручання. Кулю витягнути вдалося, але крові Стентон утратив дуже багато і сильно ослаб. Імунна система не давала ради. Антибіотиків ще не існувало, і рана неминуче загноїлася.
Якоїсь миті крізь сум’яття переполовинених маренням снів до його свідомості дійшли слова когось із лікарів: «Він помирає».
36
Стентонів стан далі погіршувався, і наступні два тижні він пролежав на шпитальному ліжку буквально за крок від смерті: або просто лежав без пам’яті, або марив. У короткі моменти прояснення бачив навколо лікарів і доглядальниць. Знав, що помирає, і розумів, що йому дають морфій, намагаючись хоч трохи потамувати біль. Мабуть, саме тому в нього такий туман у голові. Йому начебто конче треба було щось тим лікарям сказати, попросити їх дещо принести, але що саме – згадати ніяк не вдавалося. Якраз розплющивши очі в одну із таких-от болісних миттєвостей напівсну-напів’яви, Стентон і побачив біля себе Бернадет Бердетт.
Вона говорила до нього. Говорила, говорила і говорила. А він залюбки слухав її голос, хоч і знав, що це лише сон.
– Ти виборсаєшся, – казала Бернадет, – я певна, ти виборсаєшся…
А ще казала, що залишиться з ним і говоритиме до нього, аж доки він таки виборсається.
Стентон відчував, що його переповнює вдячність. Відчував, що плаче. Плаче уві сні. Цікаво, а де ж Кессі? Чому вона теж не сидить у нього біля ліжка? Чому це йому сниться тільки Бернадет?
Може, лише тому, що балакає та набагато більше…
– Все те жахіття про натовп, який мало не лінчував Розу Люксембург, потрапило у британські газети, – розповідала у Стентонових снах Бернадет, – і особливо їх у всій цій історії зацікавила, звісно, поява таємничого, високого, світловолосого і збіса гожого англійця, який прийшов їй на допомогу, а потім змушений був за свою лицарську поведінку дорого заплатити, бо його підстрелили на вулиці неподалік. Ну, Г’ю, миленький, можеш собі уявити, як я одразу нашорошила вуха, коли це прочитала. Зрештою, хіба ж я не думала постійно про свого таємничого англійця, який поїхав у Берлін, і про те, чи ще коли-небудь його побачу? І, звісно ж, то був ти! Документи були при тобі, коли тебе знайшли, тож ім’я твоє знали, та ще й фото в газетах опублікували, і не одне: те з документів і ще таке зернисте, розмите, де ти стоїш на подіумі біля штаб-квартири СДП. Я просто очам своїм не вірила! Ото ти зажив собі слави!
Розповідь тривала. Почув він її цілу нараз чи частинами, Стентон не знав. Здавалося, чув уже не вперше і знає все це здавна.
– От, така у них була інформація, а проте нічого більше про тебе не розкопали – ні в Берліні, ні в Британії! Ну, нічого ж дивного, правда? З огляду на твій – гм, як би це краще висловитися? – фах. Газети просили зголоситися будь-кого, хто тебе знає. Звісно, насправді я тебе не знаю… ну, хіба що в дуже інтимний спосіб, який навряд чи допоможе тебе пізнати. Крім того, я собі подумала, що, може, й не треба допомагати їм тебе впізнавати, бо ж ти, подивимось правді у вічі… – тут вона стишила голос до хрипкого шепоту, —…шпигун. От, а потім мені спало на думку, що найкраще буде поїхати до тебе самій і подивитися, чи зможу я чимось допомогти. Може, навіть забрати тебе додому. Але боюсь, Г’ю, тобі таки погано і перевозити тебе вони не рекомендують категорично. Ох, я розповідала все це вже разів двадцять… але нічого, розповім іще раз, бо чомусь упевнена, що тобі ця балаканина допомагає…
Стентон нічого не мав проти. Слухати її голос він любив і сподівався, що вона говоритиме й говоритиме, аж доки він помре… зможе тоді податися до Кессі й розповісти їй про свою ірландську приятельку, хоча розповість, звичайно, не все… А проте йому ж треба сказати комусь ще щось… щоб йому дещо принесли… але що саме, згадати не міг, хоч убий.
Тут його свідомість знову перемкнулася на голос Бернадет: та саме тримала його за руку і говорила про Розу Люксембург.
– Вона знову приходила сьогодні – подивитися, як ти. Дуже відважно з її боку, бо ж цими днями ходити вулицями їй не конче, там направду небезпечно. У неї, щоправда, є група охоронців, які крок у крок повсюди за нею ходять. Г’ю, я повірити не могла, що ти розповів їй про мене! Мало не померла, коли вона сказала, що ти згадував про ірландську суфражистку, яка нею захоплюється! Так мило, що ти про це пам’ятав. Та ще й сказав, що врятував її через мене. Вона, розумієш, дякувала, що я відрядила тебе до неї у годину найвищої потреби, – дякувала мені! Сама Роза Люксембург! Г’ю, ти й уявити собі не можеш, що це означає для дівчини мого штибу. Роза ж найвагоміша жінка у політиці… важливіша навіть за пані П. Вона стільки всього здолала і так нас усіх надихає…
На цих словах Бернадет стиснула Стентона за руку – можливо, трохи засильно, зважаючи на страшну слабкість, яка його проймала і не давала бодай пальцем поворухнути; проте саме цей міцний потиск її руки і призвів, мабуть, до того, що в голові у нього на мить прояснилося. Він розплющив очі й побачив уста, що ворушилися, уста, які так сильно були його причарували… і пасма каштанового волосся, що обрамляли ясно-зелені очі.
На секунду Стентон знов опинився у потягу Сараєво-Загреб, де вперше побачив Бернадет. Запропонувати їй коктейль? «Мангеттен»?
Ні. Назад. Ну ж бо, назад, у теперішнє. Зробивши неабияке зусилля, він повернувся подумки до шпиталю. Щось підказувало йому, що це не галюцинація, що Бернадет справді тут, біля нього. Аби ж тільки згадати тепер, що він хотів їй сказати. Згадати, що ж саме йому потрібне. Адже щось таки потрібне, дуже потрібне.
– Берні, – прошепотів він. – Берні!
– Г’ю! – охнула вона. – Ти отямився!
– Ні! Ні, я помираю, – зашепотів він, намагаючись опанувати свої збаламучені гарячкою думки. – Послухай мене, Берні. Ти мусиш точно виконати все, що я зараз скажу, бо повторити я не зможу – помру. Піди до мого помешкання. Ключ у кишені куртки. Знайди мої ранці… пам’ятаєш їх?
На якусь секунду йому вилетіло з голови, що саме він хотів сказати, бо перед очима постало видіння: ось Бернадет у віденському готельному номері піднімає до нього опромінене примарним світлом із комп’ютерного екрана обличчя і наставляє йому в лице його ж таки пістолет. Він намагався відігнати ці спогади і зосередитися на справі, але пригадати, у чому ж полягала та справа, тепер уже не міг.
– Так-так, Г’ю, твої ранці, – сказала вона. – Скажи, що тобі звідти принести.
Її голос витягнув його з виру хаотичних думок. Ось воно. Він згадав, що йому потрібне.
– Відкриєш менший ранець. Ключ – так само в кишені куртки, – шепотів він, насилу ліплячи докупи слова. – Там є торбинка, позначена червоним хрестом. У торбинці – коробки з такими маленькими пластиковими голками…
– Пластиковими? Вибач, як‑як?
– Схожими на скло… прозорі трубочки з голками… для ін’єкцій… принеси їх сюди. Встромиш одну мені в живіт і натиснеш поршень… робитимеш так що дванадцять годин. Тільки щоб ніхто не бачив… просто роби так, як кажу, Берні.
Усе, вдалося. Він таки згадав… тепер можна заснути.
Проте Бернадет далі стискала йому руку.
– Г’ю! Г’ю!
Стентон відчув у її голосі наполегливість. Що, все? Вона вже прийшла?
– Знайшла? – спитав він, хоч хвилі сну вже несли його у далечінь.
– Ні! Ще ні! Г’ю… де те помешкання? Ти ж не сказав. Де те кляте помешкання?
– Мітте… – прошепотів він. – Мітте.
І провалився у забуття. Поринув у глибини несвідомості, куди Бернадет піти за ним не могла. Залишив її далеко позаду, у світлі. Сам же занурився в темряву.
Й опинився в тунелі. В якомусь бісовому тунелі. Ну от хто б міг подумати, що той старий заяложений штамп – таки правда? Темний тунель, світло попереду… і так, неодмінно, в кінці того тунелю стоїть хтось, осяяний тим світлом.
Кессі, ясна річ. Там чекала на нього Кессі з дітьми.
У світлі в кінці тунелю.
Чи здивувався він? Про щось таке самісіньке розповідали в ранкових телешоу люди, які побували на порозі смерті.
Кессі щось йому казала. Він хотів крикнути у відповідь, що кинув курити. Та Кессі чомусь говорила з ірландським акцентом. Говорила голосом Бернадет. Чого б ото? І що це вона каже?
Мітте.
Чого б ото Кессі говорити про Мітте? Та ще й голосом Бернадет?
– Мітте! – мовила Бернадет. – Мітте! Ти хоч маєш уявлення, скільки в Мітте успішних фірм, які здають в оренду житло?
Стентон розплющив очі й раптом відчув, як проясніло у нього в голові: від цього відчуття він уже й відвик. Кілька разів моргнув, щоб розігнати туман і зосередити погляд на милому обличчі, яке мріло зовсім поруч. Злегка веснянкуватий ніс, злегка нерівні зуби. Вона знову до нього говорила.
– Я побувала у чотирнадцяти, доки знайшла твою, і перш ніж там зволили перевірити список мешканців, мусила кліпати віями й удавати бідолашне, безпорадне ірландське дівчатко – як і в усіх попередніх. Але врешті я таки у твоє помешкання потрапила і відтоді одну по одній устромляю тобі в живіт ті кумедні штучки. Довелося сказати, що ми заручені, і мені дозволили сидіти біля тебе. Та й підмазую кому треба, звісно, гроші завжди відчиняють двері…
Відчувати, що більше не мариш, було дуже дивно.
– Давно? – прошепотів він.
Бернадет як сиділа, так і підстрибнула на місці від несподіванки.
– Боже мій, це ти, Г’ю?! – вигукнула вона. – Ти повернувся у країну живих?
– Давно, Берні?
– Відколи ти послав мене по ті чудодійні ліки? Чотири дні.
Його знову віднесло у сонну далечінь, та цього разу вже ненадовго, і коли він знову розплющив очі, то відчув, що самі по собі вони більше не заплющаться. Бернадет урятувала йому життя.
Доки Стентон зміцнів настільки, що міг уже залишити шпиталь, минув ще тиждень, і весь цей час Бернадет сиділа біля нього щодня від ранку й до самого вечора, коли мусила йти. Звісно, тепер її розпирало від цікавості ще сильніше, ніж перше.
– Г’ю… а що було в тих кумедних голках? – уже вкотре пошепки запитувала вона. – Лікарі направду приголомшені, бо ж не сумнівалися, що зараження крові тебе прикінчить. Я їм нічого не сказала, але втикати ті штучки в тебе, тільки-но вони відвернуться, було збіса непросто. Думаю, ти заборгував мені принаймні пояснення.
– Це такі новітні ліки, Берні, – відповів він. – Їх щойно починають застосовувати. Називаються «антибіотики».
Нічого більше сказати Стентон не міг, та вони мали про що розмовляти й без цього.
Ситуація в Німеччині погіршувалася з дня на день. Доки Стентон, набираючись сил, сидів у ліжку і сьорбав юшку, Бернадет переповідала йому останні новини про країну, яка геть пустилася берега.
– Наступного ранку після вбивства кайзера запровадили воєнний стан, – пояснювала вона, – на додачу – ще й місяць офіційної жалоби, тож насправді мені було неймовірно важко навіть в’їхати у Німеччину. Кордони тепер великою мірою під замком, особливо для німців, які намагаються виїхати, ну, й були тисячі, фактично – десятки тисяч арештів. Це просто жах, що тут коїться. Влада, по суті, скористалася цим убивством, щоб знищити політичну опозицію. Усім тепер заправляють військові, які вважають, що завдяки цьому отримали право поквитатися абсолютно з усіма, хто їм не до вподоби, а це і є практично всі, крім них самих. СДПН заборонили, всі профспілки розгромили і розігнали. Силу-силенну людей хапають і відправляють бозна-куди, у якісь тюремні табори, здається. Військо і поліція – всюди, на кожному кроці, місто нагадує озброєну до зубів фортецю. Ще з усім цим чомусь пов’язують євреїв. Газети переконані, що соціалізм – ідея насамперед єврейська. Чому – гадки не маю, мені це в голові не вкладається. Так чи інак, євреям цими днями зовсім не солодко.
